Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Сонцепортал

Слово Просвіти, №14 за 2026 рік

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Кожен раз на велосипеді, зливаючись із догораючим днем, ти помічаєш те, чого б не помітив з вікна авто, поглядом швидкоплинності. Сповільнений зір бачить по-новому перебачене давно. Молоді дубки ще обкидані жухлим листом, так і простоять до весни, на всіх деревах вже голизна. Жилаві і міцні, дубки не бояться тут рости, на окраїні саду. Старі, багатовікові дуби давно пустили на паркет, не скоро наростуть. Викорчувані пеньки ще тягнуться корінням вгору, як руками з могили. Косі хрести їжаків, зварених із рейок, іржавіють на обочині, це все, що тут нагадує про війну. Ніде ніхто не йде, сухий Микола ДМИТРЕНКО Письменники люблять небеса. Витворили собі (або собі й людям) релігійномистеький міф й активно його культивують. Як пише Антонія Цвід, “фатальна місія від неба /Тобі дісталась на землі” (“Слово Просвіти”, ч. 42, 24 – 30 жовтня 2024. С. 9). У студії про Василя Симоненка “Легенда шістдесятництва” (“Літературна Україна”, 2025. № 12. С. 8) професор Михайло Наєнко стверджує, що “справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. До земно-небесних (чи небесно-земних?) належить і Олесь Воля, чия книжка “Осяяння. Мудрості життя” – своєрідний дарунок неба, адже цю думку констатовано і в назві попереднього видання “Я тільки записав” (2025). У відчутті такої місії літератора – своєрідної “небесної авторучки” щиро може зізнатися далеко не кожен, а лише люди особливого, можна сказати, унікального, таланту. Зрозуміло, що в кожного такого митця своя унікальність. Скажімо, прикладом “небесної авторучки” для мене є всесвітньовідомий поет-містик Іван Богуслав, із яким я зустрічався декілька років тому в Іспанії: він автор понад 300 книжок! Добірку його віршів українською мовою переклав та опублікував Володимир Базилевський. “Осяяння” Олеся Волі – книжка мудрості й спостережень, висловлених то через короткий авторський роздум, то через афоризм, формулу – часом із претензією на крилатість. Ці міркування, вислови у томику тематично-проблемно не структуровано, подано стихійно, спорадично, що, зрештою, корелюється самим плином життя, перекрутами-перевертами думок, асоціацій, алюзій. У попередніх збірках афоризмів Олеся Волі (як і в інших авторів чи колективних опусах) застосовано поділ матеріалу на розділи. Та хіба не може бути по-іншому? Осяяння ж з’являються несподівано, як зблиск сонячних променів зза хмари. Автор любить парадокси, що є ознакою аналітичного критичного мислення й особливого бачення світу: “У зоні комфорту зазвичай незатишно”, “Хочеш бути вільним – навчися підкорятися”, “Серед учених кількість невігласів найбільша”, реп’ях на голій бадилині не має за кого зачепитись. В холодній заграві кора молодих дерев восковіє, мов наливається сонцем. Доторк до сонячного диску довгокрилих хмар окрилює і сонце, на мить вони стають великим, яскраво золотим, золотокрилим птахом. Засніжений ріпак одним лататим листям зеленосіро котиться в долину. Хрест на горбі один самотніє над ним. У всьому однина і самота. Заєць ще спить, але вже чуйним вухом наслухає очерет: чи не крадеться по краю лис? У всьому безпритульність і зіщуленість, зима закрадається вглиб ріллі, у кожну брилу, в кожну насінину, зима кам’янить її і все довкруг. Тепло з ставків подаленіло з останнім помахом крила. Ртутно сяючий прожектор на греблі додає їм мертвотного блиску. Лід у всьому, а не тільки там. Сонце, велике жовтожаре сонце, розлите на незліченність квантів, обіймає ними і бачить все. Бачить кожного дрозда на верхів’ї глоду, вони впугані сидять проти вітру, щоб зберегти тепло. І нікуди не летять. Оббиті ягоди глоду вогніють в натрусі снігу, внизу жебонить джерело, де сніг весь витоптаний їх зграєю. Сонце пронизує похилий в сивих мітелках очерет, пронизує віки, воно знає, як тут було за мільйони і мільярди років до того, як постали ці горби, поля, ліси, ці нитки доріг в дорогих намистинах сяючих машин, ці Слово, і потемніють виглядальники перед вікнами, і засуватись будуть двері на вулицю, усі і все стане закритим, і висоти їм будуть страшні, буде страшно робити Добро, і на дорогах жахи, і зацвіте мигдаль, і отяжіє коник, і розсиплеться каперс.3 Усе розсиплеться й перейде в належний прах. Холодне з жовтогарячим світлом Сонце загравиться в блакитній ясноті, майже торкаючись крайнеба. Перед тим як пірнути за горизонт, воно прощально замирає, стає розпечено білим, фіолетово-бузковим по краях. Сліпучо-прощальне сонце, як з життям прощання, в мить відходу за обрій уже плавиться в очах і стає розжарено білим порталом у вічність. Воно втягує дивитись і дивитись на нього. Чіткий, нереально ліловобілий зов Вічного плавиться в очах. Дорога туди … проте ти стаєш на звичну дорогу. Висока небосинь створює ілюзію нескінченності дня. Але світло машин уже повзе в теміні, дорога куцішає, вихор за машинами горне сніг з пилюкою, далечінь меркне і вздовж дороги чорнотою дибляться посадки. Ти їдеш далі і, коли востаннє глянув, один золотистий розкрил помираючим орлом, мов крилатий знак на храмі,4 мов обійми прощання Бога, розкинувся вздовж неба. 25.12.2025 1 Еклезіаст 2.17 2 Еклезіаст, глави 3-7 3 Еклезіаст 12.2-5 4 Фаравахар бові, то й щастя нема”, “Істинні знання не старіють”, “Якщо ти не патріот, то просто негідник”, “Погана людина щасливою не буває”, “Тільки велика мета робить людину щасливою”, “Щастя в щасті не помічають”, “Духовній силі великі кулаки не потрібні”, “Тінь наша для того, щоб ми іншим світилися”, “Цінні жінки не ті, що в золоті, а в котрих душі золоті”, “Життя суфелерів не потребує, бо вже кожної наступної секунди пише новітній свій текст”, “Час вимірюється не роками, а станом здоров’я”, “Життя ні нове, ні старе: воно вічне”, “Той, хто рухає горами, під гори й попадає”. Ще одна інтрига для читачів: окремі міркування, спостереження Олеся Волі можуть не сподобатися (особливо жінкам), викликати заперечення, невдоволення. Чи це недолік автора? Навмисна провокація? Песимістичний погляд на життя? Світоглядне переконання через власний негативний досвід? Мабуть, варто врахувати письменницьке прохання: “Думки мої, певна річ, не завжди світлі: навіть сонце заходить на свій спочинок нічний. Тож не вимагайте від мене неможливого, тобто світитися повсякчасно” (С. 151). Отже, книжка Олеся Волі “Осяяння” – плід глибокого думання, цікавих спостережень, простих і складних висловів про пережите-перегадане, про те, що від землі й до неба, а відтак – через дарований небом талант – до людей.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин