Пошта “СП” · “Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Артур Дронь: “Нам треба власного голосу”
Слово Просвіти, №14 за 2026 рік
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Український, європейський і навіть світовий інформаційно-гуманітарний простір наповнюють новітніми наративами, у яких різними формами і методами нав’язують маніпулятивну концепцію щодо сутності повномасштабної російської війни проти України. Російські “ліберальні” політики й “хороші” журналісти намагаються переконати світову громадськість, що, мовляв, через “війну Путіна” страждають російський і український народи. Ця облудлива теза, мовляв, росіяни за мир, порозуміння і злагоду з “братнім українським народом”, виникла не на голому місці. Про щедрість московської душі чимало написано в російській літературі. Водночас сучасні кремлівські ідеологи й політики спираються також на твори деяких зарубіжних письменників, які описують жахіття війни. Важливий, актуальний ідеологічний аспект цієї проблеми порушив, проаналізував у книжці “Гемінґвей нічого не знає” випускник факультету журналістики нашого Львівського національного університету імені Івана Франка Артур Дронь, який мужньо витримав поранення,
Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Війна невідомо скільки ще триватиме, а інколи хочеться спокою. Елементарної тиші. А не щоденного виття сирен, під які прокидаєшся і засинаєш. Для себе я вже давно усвідомив, що дуже важливо, аби не збожеволіти, час від часу прогулюватися на самоті, посидіти під деревом – без новин, без розмов, без компанії, без телефона, – просто послухати, як шелестить листя, як хлюпоче вода у річці чи ставку, як десь на відстані чути голоси рибалок, як птах летить у небі, як одна думка доганяє іншу в просторі твоєї голови... Якщо навчишся бути наодинці з тишею й уважно спостерігати за всім цим, тоді відкриються перед тобою такі внутрішні світи і багатства, які не оподаткує жодна держава, не зіпсує жодна людина і які не зможе зруйнувати жодна війна. Бо проблеми, як вологі серветки в пачці. Завжди намагаєшся витягти одну, а отримуєш всі одразу. Вибори в Угорщині та Америці – скільки галасу і коментарів. А нам що від цього? Ну виберуть нових або залишать старих. Чи щось зміниться? Війна з рус-зловісні випробування на війні. Тепер він творчо працює. У дискусії з шотландським журналістом Джайзлом Сазерлендом, який під впливом оцінок трагедій Першої і Другої світових війн вважає, що росіяни також жертви кремлівських політиків, Артур Дронь відверто і справедливо наголосив: “Росіяни не заручники режиму, а його автори” [1, с. 99]. Він проаналізував роман Ремарка “На Західному фронті без змін”, зосередившись на психологічному епізоді: головний герой, німецький солдат Пауль, опиняється в окопі з ворогом. Охоплені адреналіном, страхом і злістю, вони б’ються, і Пауль вбиває того, іншого солдата. Він віддихується, заспокоюється, а потім витягує документи вбитого, дізнається його ім’я та прізвище, розглядає фото дружини. Ворог стає для Пауля конкретною людиною, він звертається до мертвого на ім’я, просить вибачення, говорить, що вони з ним схожі, практично однакові. Пауль плаче і шкодує їх обидвох – молодих людей, занапащених безглуздою війною. Політики граються в розподіл територій, а прості хлопці однаково гинуть з усіх сторін. Герой Ремарка більше не відчуває до ворога ненависті. Всі вони – втрачене покоління однакових людей з різними іменами [1, с. 97]. Артур Дронь слушно наголосив, що така “вершинна література про війну” сьогодні для українців не актуальна, бо вона не дає відповіді на глибинні причини екзистенційної війни проти України. Московити=росіяни, які хочуть винищити українську націю, не є втраченим поколінням, про що писав Ремарк. Московський=російський етнос породив новітнього рашиста Путіна, і вони разом вчинили злочин проти людяності. Сучасні московити=росіяни — реальна і потенційна загроза не тільки для України, а й для демократичного і цивілізованого світу. Адже зафіксовано численні випадки, коли вони ґвалтували, а потім вбивали матерів при дітях, ґвалтували самих дітей, навіть немовлят. У школах їхні солдати облаштовують катівні. Московити страчують українських полонених, заживо відрізають їм голови, кінцівки, статеві органи і просто виставляють відео в інтернет. Їхні дружини кажуть, що “дозволяють” чоловікам “розважатися” з українками. Деякі до цього прямо заохочують: треба показати, “що таке русскій мужик”. Є чисельні записи цих телефонних розмов, є фото й відео злочинів, є сотні свідчень на деокупованих територіях. Розповідаючи журналістові Джайзлу Сазерлендові про варварство російських нищителів українськості, Артур Дронь наголосив: “Нехай світ знає: нам байдуже, як їх звати. Яка різниця, що написано в паспорті ворога, який прийшов у твій дім та вбив сім’ю? Він має загинути. Можна скільки завгодно говорити про “війну путіна”, але якщо солдати отримують наказ взяти місто, то можуть робити це без катувань, грабунків і звірств. Та якщо навіть сам путін особисто наказав зґвалтувати і вбити, то людина цього не робитиме. А вони роблять, бо можуть. Гірше – бо хочуть. Ще гірше – бо їм це подобається” [1, с. 98]. Генний код канібалізму московитів=росіян є визначальним у їхній ідеології та політиці. Цю тему порушували під час зустрічі у Львові в лютому 2025 р. Артур Дронь, коли він лікувався після поранення, та французький журскринька Пандори відкрилась (причому, безкарно) руснею ще в далекому 2008 році, коли вона напала на Грузію. А що ж світова громадськість? А нічого! Мовчки проковтнула. Мляво засудила. Трохи поспівчувала. І – все! Хоча могла діяти рішуче і жорстко. Послати миротворців. Відімкнути росію від світової економіки. Накласти нечувані санкції. Причому, негайно. Не зробили... Можна було повністю закрити всі міжнародні кордони, депортувати туристів, вислати їхніх дипломатів. А ще припинити експорт нафти та газу з країни-агресорки, закрити порти для всіх суден, припинити авіасполучення з рашкою. Без жодних глибоких занепокоєнь на словах, без жодних спроб “вигідно продати бізнес у росії”. Залишити московитів в повній ізоляції від цивілізованого світу. На власних підніжних харчах вони б довго не протягли. І не тільки без “ніжок Буша”. А самим сидіти в Брюсселі та чекати делегацій для пеналіст Девід Ді Нота, який готував матеріал про українських військових письменників. Тоді Девід Ді Нота сказав, що Артур Дронь схожий на Ернеста Гемінґвея. Адже вони юними пішли на фронт. Артур Дронь роз’яснив Девіду справжню ситуацію. “Перша світова війна діялася за океаном і не загрожувала письменнику та його сім’ї. Ернест у 19 років вирушив на фронт, щоб стати героєм, він вирушив на пригоду, — зазначив Артур Дронь. – А нам довелось подорослішати і зрозуміти, що фронт вирушив на нас. Що ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидва пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І ця війна за наше існування, в якій втекти чи здатися — означає загинути цілій українській нації” [1, с. 104]. Роздумуючи над творами Ернеста Гемінґвея, Артур Дронь зазначив: “Я не вважаю, що Гемінґвей неправдоподібно описав війну. Ні, я не думаю, що йому бракує особистого досвіду. І вже точно ні, я не вважаю себе кращим за нього” [1, с. 103]. Артур Дронь наголосив, що їхня спільна юність завершилася. Вони “попрощалися” і пішли в різні сторони стосовно ставлення до війни. “Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все” [1, с. 103]. Артур Дронь наголосив, що у літературно-мистецькому, журналістському середовищі України має звучати власний голос. “Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Літераремовин. З ними тільки так і треба чинити! Силу вони розуміють і поважають. Умовляння і присоромлення – ні. Такий у них “дикий” менталітет. Укотре Європа (і не лише вона) обрала беззубий варіант. Саме про це написав в мережі відомий журналіст і політолог, а нині військовослужбовець ЗСУ, Кирило Сазонов: “Потужне проросійське лобі в ЄС, передусім в Німеччині, безпорадний миротворець Обама в США. Всі працювали над тим, щоб “помітити” проблему. І продовжували заробляти гроші. А до цього була Чечня. А далі Крим. Донбас. І все це світові лідери мирно проковтнули. Повномасштабна війна в Україні 2022 року. Яка реакція світу? Очікування, пересторога, побоювання агресора. Чи бункерний щур швидко підкорить Україну і впаде у дружню сплячку?
тура звикла засуджувати зброю. Але має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається, — зазначив молодий письменник. – Наразі це найкраще зрозуміло нам, українцям. Ми ніколи не відмовимось від вміння стріляти, бо це питання нашої безпеки. І наша література завжди засуджуватиме агресора, але ніколи не висловиться проти зброї. Будь-яка здорова література є антивоєнною. Але відтепер і назавжди в українських заводських налаштуваннях по замовчуванню буде намір дати відсіч цілою нацією, якщо війну проти нас хтось знову розпочне” [1, с. 99—100]. Аналіз, синтез творів Ремарка і Гемінґвея обумовив дуже важливий висновок, що “хорошіє” московські журналісти і письменники та “ліберальні” політики уже почали відбілювати “бідних російських хлопчиків”, бо, мовляв, народ був затьмарений, обманутий і кинутий на забій жорстоким путіним і компанією. “А я боюся, що Європі легше співчувати бідним обманутим хлопчикам, ніж людям, яких ці хлопчики катували” [1, с. 99], — зазначив Артур Дронь. З огляду на таку геополітичну ситуацію, потрібно професійно, логічно, емоційно, компетентно доносити правду про зловорожу, імперську сутність московської ідеології і політики, переконливо показувати природнє право українців бути господарем на своїй Богом даній землі, розвивати і утверджувати українську мову, культуру, духовність, національну ідентичність.
1. Дронь А. Гемінґвей нічого не знає: коротка проза. Львів: Ви' давництво Старого Лева, 2026. — 168 с.
Вони справді на це розраховували. Багатьох навіть відверто розлютив успішний спротив України, який був зовсім поза сценарієм. Ну і що? Повна блокада Росії? НАТО в Україні для захисту стабільності у світі? Де воно? Танки не дамо, ракети не дамо (гаразд, дамо, але не бийте по росії), літаки дати не можемо, тому що це загострить ситуацію. А куди її ще далі загострювати?.. Якби не український спротив, російська армія точно вже була б у Варшаві, Празі, Софії та Бухаресті. А може, і в Берліні. Я не дуже ціную готовність Альянсу в даний момент реагувати на проблеми, що швидко розвиваються. Спроба відсидітися і поводити себе тихо – приречені. Гопник стає неввічливим. І подає приклад. Отримайте війну на Близькому Сході зараз. Якщо завтра Китай зайде на Тайвань – ніхто не здивується. І це нікого не жалить”. Що далі? Риторичне запитання знову зависає у повітрі. Не вийшло посидіти в тиші. Бо від реальності нікуди не дітися. Тож залишмо тишу на після війни... Як там казав Єремія в Біблії: “Кожен обманює свого друга, і правди не кажуть: привчили язик свій говорити брехню, лукавлять до втоми...”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
