Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Унікальна постать духовного, етичного, націєтворчого виміру, яка зіграла значиму роль у зрощенні і збереженні української ідентичності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Просвітник національного Духу

Слово Просвіти, №14 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України О земле, велетнів роди! П. Тичина Від чистого четверга до Великодня добрі відчуття спонукали не додавати до цього непомірно спаскудженого неправдою, насильством і людиноненависництвом світу захекане белькотіння інфослужок про “месійність” наділених надмірною владою владців та їхні “добрі” наміри. Бо зазвичай гучатимуть, не перестаючи, лише задавнені фарисейські байки, що нібито розв’язані цими сюзеренами війни і вселенські трагедії творені заради “миру”, який, очевидно, зрозумілий і вигідний лише їм. Насправді оці нелюди, починаючи з путлєра, представлені нині в ложі “сильних світу сього”, заради наживи, владарювання і “геростратової слави”, які готові загубити земну цивілізацію, ніколи не повинні мати хоча б якусь найменшу довіру чи співчутливу про себе згадку. Це про таких узурпаторів сказано в Святому Письмі, що “вони переступили закони; змінили устави; зламали вічний заповіт” та вчинили рукотворне горе для мільйонів людей, відібравши у них природне право на життя. Але попри все ще не втрачена “олюднененість” людей, що благоговіють перед світлом, відкидаючи темряву. Такі завжди будуть народжувати високі емоції добра, щоби відчувати, думати, надіятися й відповідно чинити. Тоді в серцях і думках підсвідомо відбувається пошук тих цінностей, ідеалів, які є своєрідними оберегами для твого Роду, Народу, Держави, віруючи в те, що таки колись “гнана правда” здолає зло. Подібні світовідчування, контраверсійні запитання й відповіді ні на мить не покидали мого сприйняття змісту і настроєвості VІІ Міжнародної науковопрактичної конференції “Митрополит Петро Могила: маловідомі сторінки життя”, що напередодні Великодніх днів відбулась в Ірпіні, в Державному податковому університеті. Унікальна постать духовного, етичного, націєтворчого виміру, яка зіграла свого часу значиму роль у зрощенні і збереженні української ідентичності. Природно постає питання, а яким чином історія чотирьохсотлітньої давнини може нині слугувати національній справі, безпеці і зросту Народу, що веде екзистенційну війну із сучасним московським ординством. Наскільки є суголосними й актуальними тогочасні ідеї та діяння, обрамлені життєтворчістю Петра Могили, вартісними для “перекладу” на мову сучасних реалій. Тим паче, що минули століття, а донині ще домінують крайні полярні погляди щодо особистості цього безперечно визначного діяча. Нічого дивного, адже створити єдину персоналізовану оцінку Могили в Україні, Молдові, Румунії, Польщі, росії не тільки неможливо, але й недоцільно, оскільки кожен переслідує власні національні інтереси, трактує по-своєму історичну роль цього духівника, просвітника, вченого і будівничого. І хоча це ім’я доволі знане в професійних середовищах України та низки інших країн, однак часи нинішні спонукають усе частіше навертатися до нього як особистості, котра чимало зробила для утвердження саме української соборної ідеї, духовної незалежности, національної культурности і освіти. Не вдаючись до аналізу суджень та умовиводів у ракурсі названих національно-державних спільнот, варто визнати, що в Україні існують переважно два концептуальні погляди на образ митрополита. Перший: Петро Могила – “великий будівничий, гарячий соборник, учений-реформатор, натхненний український патріот”. Другий: “Митрополит Петро Могила – чужинець, не міг бути українським патріотом. Його чинність не була просякнута національним духом”. Очевидно, що Петро Могила ще й зараз недостатньо осмислена і навіть суперечлива постать в українській історії. Можна знайти чимало полярних оцінок щодо цієї непересічної Особистості. Але заради збереження правдивого пізнання слід керуватися доконаними фактами, обираючи для цього сутнісні критерії. А вони були сущими в українському середовищі ХVІІ століття, коли вирувала Хмельниччина і розпочиналася коротка, але славна ера Івана Мазепи. Чимало маловідомих сторінок життя Могили висвітлено і в сучасному збірнику матеріалів ІІІ Міжнародної Могилянської конференції 2020 року (Соколенко О., Мельничук Ю.). Проте серед багатьох оцінок особливий інтерес представляє точка зору професора С. Гаєвського (Сильвестра), єпископа Лубенського УАПЦ, Сіднейського, архієпископа Мельбурнського та Австралійсько-Новозеландського УАПЦ, який, зокрема, активно провадив Служби Божі, приурочені трагедії Голодомору-геноциду українського народу, щоби людство нарешті усвідомило її масштабність. 1947 року він видав твір під назвою “Заповіт Петра Могили”, присвячений 300-літтю смерті видатного українського діяча ХVІІ століття. У “Вступній розправі” (передмові) вже самим епіграфом “О земле, велетнів роди!” Гаєвський заклав сутнісне ставлення до життєвих діянь Петра Могили, хоча для об’єктивности автор дає тлумачення двох версій усталених оцінок, які домінували в тодішньому українському середовищі, радячи при цьому обожнювачам та огульним критикам єдину пораду – “говорити до людей фактами та документами”. Для самого автора (як і більшості) прийнятним є перший варіант у ставленні до Могили – одержимого, відданого і жертовного Просвітника, що трудився і творив на благо українського народу. Професор Гаєвський передусім із цих міркувань формує найбільш вагомий доказ духовної високості його справ, насамперед митрополичої діяльності впродовж 14 років (як Архиєпи* скопа, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси), обґрунтовуючи, що складений ним Заповіт – то є “урочиста пісня всеохопної любові до українського народу”. Опертя на таку характеристику є етично і політично виправданим, адже життєвий шлях Гаєвського завжди вибудовувався на україноцентричних засадах, він був державником, активним учасником національно-визвольних змагань, секретарем Державної канцелярії Директорії, викладачем “Огієнківського” Кам’янець-Подільського державного українського університету, засновником і першим секретарем Київського будинку вчених, репресований більшовиками 1922, 1933–1934 рр. В’язень сталінських тюрем, заарештований 1933 р. у справі УВО та висланий до Середньої Азії. Слід визнати, що саме від таких дослідників до народу доходили правдиві вістки, які віками затолочувалися, виполювалися пожадливими московитами, коли неможливо було пізнати “що ми?.. Чиї сини? яких батьків?..” Поцупивши з України її історію, культуру, мистецтво, церкву, вони перетворювали на “руськіх” усіх її визначних духовних діячів. Як приклад, у московській “Энциклопедии православной святости” (1997, т. 2) Нестор Літописець є саме тим, хто написав “историю Руси” (чит. росії) та заклав основи “для русского летописания”. А про Київського митрополита Іларіона (ХІ ст.) радянська енциклопедична “наука” стверджувала: “Иларион, др. рус. писатель, первий киевский митрополит из русских с 1051 г.” (СЄС, 1982). Навіть М. Костомаров у своїй багатотомній академічній роботі “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (1874) зараховує київського митрополита Петра Могилу до визначних діячів росії. Нема чого дивуватися, адже крадіжка історії для московитів давно стала своєрідною “національною” традицією. Їхній професор Архангельський на початку ХХ століття в своїх лекціях з історії літератури визнавав, що москва з ХV століття живе “чужим добром”, що не тільки в ХІV, але й в ХV століттях стоїть нижче Києва ХІІ століття щодо літератури, тобто “Київ випереджав своєю культурою москву на цілих три століття”. Не маючи свого власного культурного доробку, тоталітарний кочовий улус загарбував, привласнював чуже, передовсім українське. Як зазначав І. Огієнко, “на москві на науку завше поглядали скоса, вважали її за діаволів плід”. Дикість і безграмотність панувала по всій московії. Показово, що навіть священники їхні не вміли ні читати, ні писати. Колись ще на Стоглавому московському соборі (1551) постановили, щоб хоча б висвячені попи “грамоти вміли”, правда, не сподіваючись, що це можна здійснити – “учится им негде”. Натомість, про високий розвиток нашої національної культури, зокрема в першій половині ХVІІ століття, пише І. Огієнко: “Це вік нашого письменства, культури, української науки. Київ став їх Афинами, Парижем, “розумною головою”. А Павло Алеппський зазначає, що українці “кохаються в науках, є знавцями риторики, логіки і всякої філософії”. Без перебільшення, на сторожі цього національного багатства стояв Петро Могила. Він був його творцем і оборонцем цих скарбів, духовним об’єднувачем Українського Народу, закладаючи надійний підмурівок його Ідентичности, духовної Суверенности. У Львові 1918 року в друкарні Наукового товариства імені Шевченка вийшла книга вже згадуваного М. Костомарова “Історія України в життєписях визначнїйших єї діячів”, яку переклав О. Барвінський “відповідно розвиткови нашої мови”. У передньому слові Барвінський напише: “…Нехай сучасна суспільність на взірцях визначних діячів з минувшини кріпить свого духа до народолюбивої праці для будучини України”. У ній на 495 сторінках тексту серед описів про 15-х відомих діячів України (Князь Володимир Святий, Яр. Володимирович, Преподобний Теодозій Печерський, Князь Володимир Мономах, Данило, К. Острозький, П. Могила, Б. Хмельницький, Галятовський, Славинецький, Баранович, Туптало, Мазепа) є ІХ розділ, присвячений Петру Могилі (“Київський Митрополит Петро Могила”). Ґрунтовна розвідка Костомарова містить оцінки, які відображають високість місії цього невтомного духовного Просвітителя. Він пише, що “посів кинений Могилою в Києві, розкішно виріс не для самого Києва, не для самої України, а для цілого українського Світу”. Найвищим завданням свого життя Могила вважав “виховання покоління оборонців української віри і української народности”, а проти чужинців та іновірців виставив високу освіченість своїх учнів, “учених і зручних борців за українську Церкву, що вміли б поражати ворогів їх власним оружєм”. Ідеалом Митрополита

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин