Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Чарує око одвічна краса лісів і скель карпатських. Хвилює кров вид темно&синіх грозових хмар”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Він зцілював душу в Карпатах

Слово Просвіти, №14 за 2026 рік

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, членкиня НСПУ, просвітянка Анатолій Васильович Онишко (псевдонім Антін Крикіт; 12 серпня 1940 – 26 липня 2006) – український перекладач, поет, публіцист, просвітянин, член НСПУ, почесний громадянин міста Калуша. Народився в Стрию Львівської області в родині військовослужбовця зі Слобожанщини, який загинув на фронті 1944 року. З шести років хлопець жив з матір’ю в Надвірні на Івано-Франківщині. На березі Бистриці Надвірнянської, серед розкішної гірської природи промайнуло його дитинство. У шкільні роки захоплювався історією, культурою, малюванням, іноземними мовами, які почав наполегливо вивчати самотужки. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум. Та Анатолія притягували інші обрії – література, переклади українською мовою світових шедеврів. Уже будучи відомим перекладачем, закінчив факультет романо-германської філології Львівського державного університету ім. Івана Франка. Перекладацька діяльність А. Онишка розширила коло його спілкування. Про це свідчать і розповіді Анатолія, і його листування, співпраця, зустрічі зі знаними українськими перекладачами – Леонідом Первомайським, Марком Зісманом, Михайлом Тупайлом, Петром Таращуком, Григорієм Кочуром, Ігорем Качуровським, Максимом Стріхою, Віталієм Радчуком, Андрієм Содоморою, Миколою Зимомрею. Ті, хто знав Онишка, відзначали його неймовірну працьовитість і багатогранність таланту. Адже він не тільки перекладав (а це твори світової літератури, праця перекладачем в Німеччині, Англії, Бельгії, США), а й писав вірші, публіцистичні статті. До того ж Онишко займався різьбярством (друзі захоплювалися його скульптурами, тарелями, оригінальними попільничками, вазами, плоскорізьбами на античні теми); виготовляв зі шкіри (старих сумок, жіночих чобіт) оригінальні обкладинки для самвидавівських книг (і своїх, і друзів), умів, здається, все зробити, полагодити, реставрувати. А ще він був активним у громадському житті, переймався долею України, її поступом на шляху до відродження незалежності. З 1963 року Анатолій Онишко мешкав у Калуші Івано-Франківської області. Працював на “Хлорвінілі”. У цьому місті 26 липня 2006 року і закінчилася його земна мандрівка. Похований на місцевому кладовищі. У день 70-річчя мистця, 6 серпня 2010 року, на фасаді будинку, у якому мешкав поет і перекладач, відкрито меморіальну дошку (автор – Ігор Семак). “Ще наприкінці 1950-х почав перекладати, – пише про Анатолія Онишка Валерій Кикоть у виданні “Українські перекладачі”. – Спершу – вірші Г. Гайне. Свій доробок – 186 перекладених поезій – надіслав на суд Леонідові Первомайському, від якого отримав підбадьорливого листа”. Як перекладач Анатолій Онишко дебютував добіркою віршів Г. Гайне і блискучим перекладом “Ворона” Е. По. Завдяки А. Онишкові український читач ознайомився з творами Айзека Азімова, Роберта Шеклі, Фрідріха Ніцше, Юрґена Га- ВТРАТА 8 квітня, на 63-му році життя, помер Ярослав Чорногуз – український поет, член НСПУ, музикант, журналіст і громадський діяч, артист Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. бермаса, Семуеля Колріджа. У 2002 році на ІХ форумі книговидавців у Львові праця Ґеорґа Остроґорського “Історія Візантії” в перекладі Анатолія Онишка була визнана книжкою року в номінації “Переклад наукової літератури”. У 2005 році побачила світ книжка перекладів поезій Едгара По “Ельдорадо”, за яку А. Онишка було удостоєно обласної премії імені Василя Стефаника. У 2007 році в львівському видавництві “Літопис” у його перекладі з німецької вийшла фундаментальна праця Ернста Курціуса “Європейська література і латинське середньовіччя”. Це далеко не повний перелік того, що зробив Анатолій Онишко в царині перекладу. Але у пропонованій статті мова не про переклади, а про оригінальну творчість мистця, зокрема про поезію, у якій звучать карпатські мотиви. З Галичиною, Карпатами тісно пов’язане життя Анатолія Онишка. Юнака завжди чарувала природа карпатського краю, кликали гори. У його щоденнику є запис від 29 липня 1957 р. (йому тоді ще й сімнадцяти не було): “У шумі вітру в гіллі віковічних буків, у щебеті пташинім і синяві гір я знаходжу відраду і відпочинок, спокій і зцілення душі. Чарує око одвічна краса лісів і скель карпатських. Хвилює кров вид темно-синіх грозових хмар, на тлі яких спалахують і гаснуть неповторні в миттєвій красі своїй блискавки. Я не можу без заздрощів дивитися на вільний і широкий лет яструбів. Мені хотілось би подібно до них ширяти над скелями й урвищами, спостерігаючи бурхливий біг гірських рік”. Любов до гір А. Онишко проніс крізь усе життя. Ці мотиви домінують у збірці його поезій “Замкнуте коло” (перше видання здійснене в 2005 р., а друге, доповнене, – у 2007). Карпатам присвячений цикл віршів “Монодія на згубу прекрасного кишенькового ножа”. Ліричний герой “йде назавтра в гори” “зцілювати душу”, бо в круговерті буднів губиться спокій, забувається йога, нема “ні різьб, ні рим”, а думи стають “невигойними ранами”: Продирайся з рюкзаком поволі Крізь колючі китиці'списи! Де й подінуться нікчемні болі Із болючим прагненням краси. І знегоди, і печалі, І т.д., і т.д. (“Стогони”). “Густезний лелич” і “підхмарна велич гір” із їхньою одвічною таємницею забирають у полон людську душу, наближають її до сфери сакрального. “Щедрим храмом” називає автор гірські хащі, де з-під торішньої хвої виглядають міцні гриби: Прозора хаща – смерековий храм, М’яка й покірна глиця під ногами. Стаєш нарешті сам на сам Зі спогадами і гріхами. (“Покора”). Особливий світ Карпат, змальований автором, кличе творчу особистість, зако- Ярослав Олегович Чорногуз народився 20 липня 1963 року в родині письменника Олега Чорногуза. З 1985 року по закінченні факультету журналістики КДУ імені Т. Г. Шевченка працював редактором відділу бібліотек, музеїв і музики журналу “Соціалістична культура” (з 1991 року – “Українська культура”). З 2002 р. – артист капели бандуристів. До слів найщирішого співчуття рідним і близьким Ярослава Чорногуза, його доньці військовослужбовиці Ярині Чорногуз долучається редакція “Слова Просвіти”, на шпальтах якої друкувалися Ярослав, його донька і батько. Світла пам’ять про поета і бандуриста збережеться в серцях усіх, хто його знав. рінену в рідну землю, до осягнення філософських істин життя, власної внутрішньої сутності: Душа, вірять, незрима, Хоч деколи кажуть – чорна. Душа невловима, А кажуть – мов жорна. (“Душевна елегія”). Зв’язок із природою у його поезії ба' гатоаспектний: “людина – природа”, “природа – духовність”, “природа – творчість”. Пейзажна лірика свідчить про здатність автора відчувати свідоме начало в природі, вміння розкодовувати її таєм' ничі сигнали. А це під силу лише високо' інтелектуальній особистості, шляхетному серцю і витонченій душі. У невеликих за обсягом віршах А. Онишко вміє змалюва' ти світ природи, який бачиш, чуєш, від' чуваєш: Добре в горах? Далі спів, Запах сіна і снопів. А на скелях в безгомінні Пахне вигріте каміння! (“Запахи”). А далі емоційно-психологічне поле поезії розширюється завдяки зміщенню акцентів із площини видимого до сфери невидимого, що зафіксовано в метафоричній фразі: Часом на душевнім зламі Думка пахне, наче камінь... Гра звуків, кольорів, запахів формує систему колоритних поетичних образів. Іван Франко писав: “...наша мова найбагатша на означення вражень зору, менше багата, але все-таки досить багата на означення вражень слуху і дотику, а найбідніша на означення смаку і запаху”. Анатолій Онишко своєю поезією доводить протилежне. Слова-вістря “думка-камінь” настільки емоційно заряджені, що спричинюють взаємоперетікання енергій людини і природи, а прикінцеві рядки Поміж коріння й віття Блукають пахощі грибів Наступного тисячоліття – спроєктовані на вічність і, безперечно, відкривають можливості для численних трансформацій різних мотивів: роздуми про зв’язок людини зі світом природи, природи з часом. Останній рефреном звучить у кожній строфі вірша “Хронологія гірського потоку” з промовистим підзаголовком “До філософії самознищення”. Душа природи і вічність — споріднені субстанції: Білим мереживом кварцитів... На мене дивляться з потоку Мільйони років. (“Хронологія гірського потоку”). Сугестивна потужність впливу природи на людську душу посилюється глибинним філософським підтекстом поезії: мільйони років, тисячоліття живуть у “скелястім моноліті”, в “конарах невпокорених дерев”, і, як не дивно, їх береже пам’ять людини – істоти смертної. Єдність непоєднуваного. Воістину, ми, за Франком, “вічність носимо в душі”. А. Бергсон зазначав, що “кожний психологічний стан тільки тому, що належить якійсь особі, відбиває цілісність цієї особистости. Не існує жодного враження, яке б у розвитку не замикало у собі минувшини та теперішності того єства, яке його відчуває...”. Часова ґрадація у бік спадання (мільйони років – віки – літо – сьогодення) сприймається як невпинний часоплин і водночас як стрімке падіння з космічного часопростору на землю, де В кінці вузькоколійки Біля кришталю головиці Соляркою просочена земля, Бляшанки й поліетилен – Байдуже одкровення Сьогодення. Такий контраст між світом природи (кришталево чистим) і діяльністю людини (чи бездіяльністю, нехлюйством, байдужістю?) викликає тривогу, одразу приземлює, спонукає пильніше подивитися навколо. Образ Карпат у віршах А. Онишка дуже органічний, як, зрештою, в українському поетичному світі взагалі. Він виконує функцію символу рідної землі, є вмістилищем родової пам’яті українців. Іще – образ Карпатських гір викликає цілий спектр емоцій, які стають основою національного світопочування. Він зримий і впізнаваний, хоч і не розгаданий до кінця, – “гори сині”, “гірські праліси”, “карпатські нетрі”, “вікові ліси”, “прозора хаща”, “смерековий храм”, “Карпати дивляться похмуро”, “раптові гори – горді, радісні, прозорі” та ін. Експресивний малюнок гір А. Онишко артикулює на генному рівні і цим ще раз підтверджує тяглість української поетичної традиції. Відчувається, що це улюблений образ автора, його храм: Могутні буки, сонцем вмиті, Що не вклонилися вітрам, Спиняюсь в Чортовім Кориті, Де був колись для мене храм. (“Чортове Корито”). Давно у тому храмі відзвучали “неземні хорали”, та все ж на схилі літ, відмірявши “без ліку скрутів і доріг”, пізнавши втрати й біль, здобутки й перемоги, повертається поет на стежки дитинства: Неначе й карти вже відкрито, Пізнав скорботу сам на сам, Та все ж іду в гірське корито В надії відшукати храм. Особливим тембром, сердечним теплом позначений оригінальний за змістом і формою вірш “Модрина”: Неупокорена Сріблистокора У час негоди Модрина в горах, Модрина горда Корінням розпачу Тримається за скелю. Благально гіллям Камінь вистелює, Сплелася з блискавицею Грозовою на кручі, Аж завила злива, Осліплена жагучою Нестерпністю обіймів. Коли пролетіла Негоди навала, Стояла Серед краси неозорої

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин