Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Перемога починається зі свідомого ставлення до того, що ти робиш для неї: волонтериш, плетеш сітки, збираєш кошти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Єдині у вірі в Україну

Слово Просвіти, №15 за 2025 рік

Анатолій БУТЕНКО, голова громадської організації “Центр творчих ініціатив “Єдність” Присвячується тим, хто відстоював і продовжує відстоювати українську національну ідею – вільну Україну Щодня люди стикаються з особистими проблемами, які так чи інакше вирішуються. А ось справи, які мають змінити щось на користь суспільства, зустрічають на своєму шляху складні перешкоди. Чому? Щоб відповісти на це запитання, подивимося критично на обставини, в яких вони виникали. Скільки б не минуло часу, події 2013–2014 рр. завжди будуть визначальними не тільки в історії України, але й історії прогресивного людства. Тоді українці встали на захист інтересів нації. Ціною власного життя відстояли своє прагнення бути вільними. Так відбулася Революції Гідності. А рівно 10 років тому в Управлінні юстиції міста Маріуполя відбулася реєстрація громадської організації “Центр творчих ініціатив “Єдність”. До її складу увійшли ті, хто не був байдужий до стану національної культури й освіти в Маріуполі, – викладачі ВНЗ, вихователі дитсадочків, учителі середніх шкіл, психологи, лікарі, працівники бібліотек, художники, музиканти, поети, журналісти – тобто ті, хто за фахом і покликанням тривалий час самостійно намагалися привернути увагу до мистецько-просвітницьких надбань української національної культури і на своєму шляху досить часто зазнавали певних перешкод і утисків з боку тих, хто, м’яко кажучи, ставився до культури й освіти з неналежною увагою, а подекуди з погано прихованою неповагою. Ось імена найбільш активних членів організації: Галина Ареф’єва, Євген Баль (пізніше закатований рашистами), Галина Буланчук, Тетяна Булі, Юлія Василенко, Тетяна Войцешек, Людмила Голбай, Олександр Косовський, Вікторія Лісогор, Надія Умриш, Тамара Федоренко, Ольга Фесенко, Олександр і Марія Сладкови та ін. Принциповим питанням для громадської організації було об’єднатись і разом сприяти популяризації української культури. І Закон України про “Громадські об’єднання в Україні” давав на це право і певні надії. Доцільність створення саме такої співдружності була викликана за особливих обставин: тоді ми жили у прифронтовому Маріуполі. Сподіваємось, маріупольці пам’ятають, що в 2014 році, за 30 км від міста, проходив фронт, тож щодня зі східного боку було чути звуки артилерійських пострілів (це вже після того, як бійці полку “Азов” 13 червня 2014 р. звільнили місто від банди “Чечена” і кримінальних елементів з Новоазовська і Ростова-на-Дону, що блокували життя міста). Під обстрілами артилерійської системи “Град” опинилися мікрорайон “Східний” і поселення Сартана. Місто зазнало значних людських жертв і руйнувань. Для тих, хто мислив критично, це не стало несподіванкою, адже ворог уже окупував Крим і частину Донбасу, і всі розуміли, що на черзі – Маріуполь. Так трьохсотлітнє протистояння між Україною і росією переросло у війну, бо Україна під час Революції Гідності рішуче заявила, що має тверде бажання остаточно вирватися з цупких і задушливих обіймів “старшого брата”. Але, як бачимо, це не входило у великошовіністичні й імперські плани очільника кремля. Його мета – знищення України як держави, а українців – як нації. Український народ твердо заявив, що будує незалежну, суверенну Державу Україна, і в цьому є історична справедливість. Але ж яка нахабна підступність: путлер вигадує, так би мовити, “привід” для агресії проти сусідньої країни і майже в кожному виступі чи інтерв’ю заявляє, що бореться з українським націоналізмом заради захисту російськомовного населення, яке нібито потерпає від утисків “нацистів”, і це має особливий прояв на сході України, на Донбасі, зокрема в Маріуполі. Розрахунок путіна був зроблений на російськомовну “п’яту колону”, яка навіть не приховувала свого сподівання на повернення в “тихую гавань”. Він вважав, що разом із симпатиками росії йому вдасться зруйнувати віковічну українську твердиню – віру в національну ідентичність і державну незалежність. Але для більшості українців і представників демократичного табору було зрозуміло, що проблема полягала в тому, що у нього в голові, як він оцінює сучасні події. Прикро, але слід визнати, що дещо путлеру вдалося… Мало місце внутрішнє протистояння: навіть у східних регіонах України несподівано з’явилися такі явища, як сепаратизм, а згодом і колабораціонізм. Однією з причин цього стало те, що в українському суспільстві тривалий час не було належного ставлення до виховання патріотизму на Донбасі, зокрема у приморському Маріуполі. За роки незалежності України її історія, мова і культура не стали стрижнем нації. І знову виникає запитання – чому? Аналіз державного бюджету країни за минулі десятиліття свідчить, що постійне недофінансування культури сприяло тому, що прогалини, які виникли у вітчизняному просвітньо-культурному просторі, заповнилися дешевими російськомовними продуктами низького рівня (але конкретного пропагандистського навантаження!), які цілеспрямовано завдавали шкоди відродженню національної ідеї. Тому на той час національна ідея у свідомості певного прошарку суспільства перебувала в аморфному стані і багато хто навіть не розумів її змісту. На сході України на 80% вживалася російська мова. Не можна погодитися з тим, що у влади постійно бракувало коштів на підтримку вітчизняних мистецьких програм – створення кінофільмів, видавництво газет і книжок українською мовою тощо. Такого не могло бути апріорі, бо з 1991 року уряд країни, здобувши право на незалежну політику, повинен був взяти курс на створення національної держави! Але цього не відбулося… Станом на 2015 рік ситуація була складною, тож члени новоствореної ГО “ЦТІ “Єдність” вирішили, що їхня головна мета – захист прав громадян у задоволенні культурних, просвітницьких та інших інтересів, пропаганда літературно-художньої творчості, фольклору тощо. Як на це відреагувало місцеве керівництво, у підпорядкуванні якого перебували департаменти культури і освіти? Традиційно ледь не на другий день після виборів влада починала поводитися так, наче вона від Бога. Ми ж вважали, що ситуація в місті потребує нашого втручання. Ми усвідомлювали, що для реалізації безлічі творчих проєктів потрібно було знайти ініціативних, небайдужих фахівців. А ще – приміщення і витрати на його утримання, а також кошти на проведення культурно-просвітницьких заходів. З першою частиною у нас більш-менш не виникало проблем, тому що виконавцями заходів були переважно члени нашої організації – відповідні фахівці, а ось щодо необхідних ресурсів для організації заходів із місцевим керівництвом нам довелося “ламати списи”… 10 років відділяють нас від тих подій, і у багатьох уже, мабуть, виникло запитання: то що ж відбулося за планами нашої громадської організації, а що їм завадило реалізуватися? Не соромлячись, можемо сказати: перелік добрих справ доволі великий. Сподіваємося, маріупольці пам’ятають, як за нашою ініціативою щорічно проводилися культурно-мистецькі заходи, зокрема яскраві фестивалі хорових і вокальних колективів “Українська пісня єднає нас”. За п’ять років фестиваль пройшов шлях від місцевого до всеукраїнського рівня. До прикладу, у 2019 році приморське місто приймало найкращі хорові колективи з десяти областей України. Три дні на майданах, у парках і скверах, в університетських концертних залах, у Палаці культури “Український дім” лунали українські народні пісні. Своїми чудовими голосами й музичними композиціями вражали містян заслужений народний хор “Оксамит” (кер. Лариса Купчинська, Запоріжжя), народний хор “Горлиця” (кер. Наталія Медведєва, Кропивницький), заслужений народний хор “Лтава” (кер. Наталя Іванова, Полтава), Київський хор “Просвіта” (Олек-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин