Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №15 за 2025 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 15 (1298), 17—23 квітня 2025 Предстоятель освятив великодні паски для захисників України

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 14 квітня освятив великодні паски на подвір’ї Свято-Михайлівського Золотоверхого собору. Освячені паски будуть доставлені капеланами та передані військовослужбовцям, які нині захищають Україну на Покровському напрямку. У молитві разом із Предстоятелем автокефальної Української Православної Церкви взяли участь капелани, військовослужбовці, зокрема начальник служби військового капеланства Сухопутних військ полковник Лариса Полянська, а також меценати, які долучились до благодійної ініціативи. Звертаючись до українських воїнів, Митрополит Епіфаній зазначив: “Ми спільно звершуємо добрі справи, наближаючи нашу спільну Перемогу. Передаємо щирі вітання всім захисникам України. Адже коли дух сильний – тіло здатне долати будь-які випробування. Та коли дух занепадає – слабшає й тілесна сила. Тому сила духу є важливою. Дякую кожному, хто стоїть на захисті незалежності нашої Батьківщини. Разом ми збудуємо гідне майбутнє в єдиній, соборній і незалежній Українській державі”. Окрім великодніх пасок, захисникам також передали генератор, павербанки, ліхтарики, термочашки та спеціальні сухі пайки. Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Суми – це кожен із нас!”

Президент України Володимир Зеленський заявив, що лише “відбита сволота” може робити таке, коментуючи удар російської окупаційної армії по Сумах у Вербну неділю, 13 квітня, унаслідок якого загинули 35 осіб. Глава держави нагадав, що 11 квітня минув місяць, як Москва відкинула пропозицію США стосовно повного й безумовного припинення вогню. Очільники різних країн, установ та організацій відреагували на російську балістичну атаку по Сумах уранці Вербної неділі, 13 квітня. Серед них президенти Франції, Молдови та Литви Емманюель Макрон, Мая Санду і Гітанас Науседа, а також посол ЄС в Україні Катаріна Матернова, голова європейської дипломатії Кая Каллас і держсекретар США Марко Рубіо. Про це світові лідери заявляють на своїх сторінках у соцмережах. “США висловлюють найглибші співчуття загиблим і постраждалим внаслідок російського ракетного удару по Сумах”, – написав Рубіо в Х. Водночас він назвав це “трагічним нагадуванням” про те, чому американський президент Дональд Трамп і адміністрація “витрачають стільки часу та зусиль, щоб покласти край цій війні та досягти міцного миру”. Президент Франції Емманюель Макрон заявив: “Всім відомо: ця війна була ініційована лише Росією. І сьогодні очевидно, що тільки Росія вирішила продовжувати її – з кричущою зневагою до людських життів, міжнародного права та дипломатичних зусиль президента Трампа”. Він наголосив на необхідності рішучих заходів, щоб змусити РФ припинити вогонь. За його словами, Франція невтомно працює над досягненням цієї мети разом зі своїми партнерами. “Жертвам, пораненим і всій Україні, яка продовжує чинити опір, – наша солідарність, наша повага, наша непохитна відданість”, – резюмував Макрон. Канцлер Німеччини Олаф Шольц заявив, що Берлін засуджує російський удар по Сумах. За його словами, такі атаки Москви показують, наскільки вона нібито готова до миру. Дайте Україні захист! Відреагувала і українська громадськість. Ось заява ВГФ “Українська альтернатива” ГО “Собор перемоги” до Президента, МЗС України від 13 квітня: У відповідь на масований удар по Сумах фашистською рф, який забрав життя 35 людей і поранив понад 100, реакція України має бути негайною, багаторівневою і сильною – не лише всередині країни, але йна глобальній арені. Ось що доцільно і стратегічно зробити вже зараз: 1. Надзвичайне звернення до Радбезу ООН - Скликати термінове засідання Ради Безпеки ООН. - Порушити питання злочинів проти людяності та терору рф проти цивільного населення. - Наголосити: якщо Рада Безпеки не діє – її авторитету більше не існує. Виконати вимоги ст.ст. 5 та 27 Статуту ООН по відношенню до рф. - Висунути вимогу: глобальні санкції за кожен удар по мирних, блокування рф в усіх форматах. 2. Заява Президента і МЗС - Пряма заява до світу з місця трагедії або за її результатами: “Якщо світ не зупинить російський терор – він прийде в кожен дім. Ми вимагаємо відповіді, а не співчуття”. - Звернення до Трампа, ЄС, G7: “Ви маєте всі інструменти. Залишилось тільки одне – воля діяти”. 3. Публічне порушення питання закриття неба силами миротворчого контингенту ООН / ППО - Публічний тиск на союзників: “35 життів – це ціна кожного дня зволікання із ППО і це гуманоїдне питання, це не вимога, це потреба – вижити. Дайте Україні захист – і ми самі зупинимо терор”. - Звернення до НАТО і США з необхідністю передачі системи Patriot, NASAMS, IRIS-T. 4. Окрема кампанія: #SumyMassacre - Запустити глобальний хештег та інформаційну кампанію у ЗМІ і соцмережах. - Відео з місця трагедії, історії загиблих – англійською, з субтитрами. - Вимога реакції – не співчуття, а дії. 5. Національна мобілізація духу - День жалоби, молитва в усіх церквах, одночасна хвилина мовчання. - Військове командування – із сильною відповіддю на фронті. - Акція єдності “Суми – це кожен з нас!” Слава Україні!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

До членів “Просвіти” в Україні

Дорогі друзі! Вітаємо вас щиро з Великодніми святами та бажаємо всього найкращого, особливо скорої Перемоги над жорстоким ворогом. Віримо, що з Божою поміччю Україна переможе дикого ворога і проживатиме у своїй демократичній, європейській державі. Члени нашої громади в діаспорі не перестають допомагати Україні і фінансово, і впливом на наш уряд. Докладаємо всіх зусиль, щоб поміч Збройним Силам України продовжувалася. Віримо в скору Перемогу над віковічним ворогом. Христос Воскрес! Воскресне Україна! За Управу ТУМ – Віра Боднарук, голова, м. Чикаго, США ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 8 міс. —520 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Історія дивиться на нас. І вона не пробачить байдужості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Всеукраїнський Форум “Українська Альтернатива” Співголови: Павло Мовчан Георгій Філіпчук Микола Голомша Євген Шевченко Держава Україна Вельмишановний пане Генеральний секретарю! На екрани українських кінотеатрів вийшла комедія “раша гудбай” від студії “Квартал 95” про жінку з окупованої Горлівки. Фільм звинувачують в упередженому ставленні до жителів окупованої території та розпалюванні ворожнечі між українцями. За сюжетом телеведуча регіонального телебачення вже 10 років живе в окупованій росіянами Горлівці та цілком вірить російській пропаганді. Вона сама працює пропагандисткою на місцевому телебаченні та переконує інших в “злочинах бандерівців”. Проте, коли її місто звільняють бійці, жінка разом із сином випадково опиняється в Ужгороді “Зміна ставлення США до росії, “потепління відносин” між Дональдом Трампом і володимиром путіним суперечать міжнародному праву, світопорядку та цінностям демократії”, – зазначив на своїй сторінці у Фейсбуці політик, заслужений юрист України Микола Голомша і оприлюднив заяву, яку наводимо: Заява ВГФ “Українська Альтернатива” щодо загроз глобальному порядку у разі політичного реваншу проросійських сил Світ стоїть перед вибором. І цей вибір – не між “миром” і “війною”, не між “сильною Америкою” і “великою росією”. Цей вибір – між правом і беззаконням. Між гідністю та приниженням. Між демократією і диктатурою. Ми, представники Всеукраїнського громадського форуму “Українська Альтернатива”, звертаємося до міжнародної спільноти, до громадян США, до тих, хто вірить у свободу як основу цивілізованого світу. В останні місяці ми чуємо заяви, які можуть свідчити про намір майбутніх американських лідерів “нормалізувати” відносини з кремлем. З тим самим кремлем, чий режим: – розв’язав найбільшу війну в Європі з часів Другої світової; – здійснює воєнні злочини і масові страти мирного населення; – веде політику геноциду проти українського народу; – переслідується Міжнародним кримінальним судом – і путін є офіційно обвинуваченим у викраденні дітей. Мир через дружбу з путіним – це капітуляція перед терором. Ми поважаємо право кожної нації обирати свій політичний курс. Але закликаємо громадян США: Не дозволяйте торгувати свободою в обмін на ілюзії стабільності. Бо путін не є партнером у мирі – він є обличчям війни. Ми наголошуємо: 1. Потепління відносин з кремлем – це зрада всіх принципів, на яких стоїть вільний світ. 2. Поступки росії – це сигнал усім диктаторським режимам: злочини проти людяності можуть бути пробачені. 3. Україна не просить милості. Вона вимагає солідарності – такої, яка врятувала Європу у 1945- му. Сьогодні – Україна. Завтра – Тайвань, Молдова, Польща, Балтія. Світ не витримає ще одного “Мюнхену”. Ми закликаємо всіх союзників свободи: Захистіть міжнародне право. Захистіть гідність людства. Захистіть пам’ять про мільйони, які вже постраждали від рук імперії зла. путін має бути ізольованим, а не обійнятим. Історія дивиться на нас. І вона не пробачить байдужості. Слава Україні – і слава народам, які не зраджують свободу! Костянтин Машовець на своїй сторінці у Фейсбуці написав: “Широкомасштабна операція контррозвідки СБУ (як загальної, так і воєнної) щодо ліквідації мережі завербованих росіянами дистанційно “навідників”, наочно свідчить, що довбодятлів серед нашого населення ще цілком вистачає... Це яким придурком треба бути, щоб “вербуватися у шпіЙони” через “Телеграм”? Таким ідіотам, мабуть, варто одразу розміщувати у відкритих соцмережах оголошення штибу “Зраджу Батьківщину! Недорого...” з вказаними “робочим телефоном” і адресою”. Українська редакція “Радіо Свобода” змушена скоротити мовлення через фінансові труднощі. Про це повідомили на сайті редакції. 11 квітня в етер вийшов фінальний випуск щоденного стріму “Свобода. Ранок”. Проєкт виходив понад два роки на YouTube- каналі “Радіо Свобода” і транслювався на телеканалі “Еспресо”. За інформацією телеканалу, програма входила до переліку найрейтинговіших в етерній сітці. Із 14 квітня частина працівників київської та львівської редакцій тимчасово переходить у режим простою. “Це – вимушений крок у той час, як “Радіо Свобода” виборює право отримати фінансування Конгресу США в американських су" дах. Перед тим із 1 квітня у част" ково оплачувану відпустку пішла частина співробітників у Празі з різних мовних служб”, – зазначи" ла директорка української служ" би Мар’яна Драч. Українців обурив новий законопроєкт № 13120, який Верховна Рада вже зареєструвала. І хоча його подають як спробу вдосконалити систему формування мережі ліцеїв, насправді для багатьох це звучить як вирок, особливо для маленьких шкіл у селах і громадах з невеликою кількістю дітей, – повідомляє видання “Експерт”. “Сільські школи приречені”, – під таким заголовком газета “Сільські вісті” (№12, 27.03.2025.) повідомляє, що з 1 вересня, згідно з рішенням МОН, закриватимуть школи, в яких навчається менше 45 учнів. “Такі зміни – не що інше, як спосіб зменшити видатки на освіту шляхом скорочення мережі сільських шкіл, переконані люди”, – пише газета. Колишній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк переміг у суді проти ведучої каналу “1+1” Наталії Мосейчук і блогера Романа Скрипіна. Дарницький районний суд Києва визнав брехнею їхні слова про нібито виїзд Яценюка за кордон під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Такі заяви з боку телеведучої і блогера прозвучали у вересні 2023 року в програмі “Право на владу” на YouTube-каналі Наталії Мосейчук. Суд зобов’язав Мосейчук протягом 10 днів спростувати свої слова та підтвердити, що Арсеній Яценюк жив і залишається в Україні. Скрипіна ж суд зобов’язав сплатити понад 90 тис. грн судових витрат. Адвокати Яценюка кажуть, що спрямують кошти на підтримку сил оборони України. Постійна авторка “СП”, народна депутатка України кількох скликань Олена Бондаренко написала про свого колегу по Верховній Раді: “Заклики допомагати нашому війську – це, звичайно, добре. Але дієвіше – власний приклад. Мій побратим Михайло Косів, відзначаючи 90-річчя, просив: замість подарунків – підтримати ЗСУ. І понад 90 тисяч власних гривень передав на придбання дронів – маленьких пташок, які завдають чималих проблем москалям. Будьмо як Михайло Косів – підтримуймо наших захисників”. Підготував Ігор ЗОЦ нокласників, бо „ти ждав“, а „ти не ждав“. Вони будуть ділити країну так, як це намагається зробити ворог”, – пояснив політик. Переселенці, які виїхали з Горлівки у 2014 році, теж обурилися через стрічку. “Як горлівчанка хочу побажати авторам цього шлаку якось втратити все, а потім сходити на комедію, щоб подивитися, як це смішно”, – сказала Катерина Пєшко. Власн. інф. Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй п. Антоніу Гутеррішу Нью-Йорк, штаб-квартира ООН Копія: Постійним представникам держав"членів Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН ЗВЕРНЕННЯ щодо застосування Статті 5 та Статті 27 Статуту ООН стосовно Російської Федерації Ми, співголови Всеукраїнського форуму “УКРАЇНСЬКА АЛЬ- ТЕРНАТИВА”, звертаємося до Вас із закликом щодо невідкладного розгляду та запуску процедур, передбачених Статтею 5 та Статтею 27 Статуту Організації Об’єднаних Націй, у зв’язку з триваючими діями Російської Федерації, що становлять пряму загрозу міжнародному миру та безпеці. 1. Застосування Статті 5 Статуту ООН Стаття 5 Статуту передбачає, що члена ООН може бути позбавлено прав у разі вчинення дій, проти яких вжито примусових заходів. Російська Федерація: - веде широкомасштабну агресивну війну проти України з 2014 року, а з 2022 — повномасштабне вторгнення; - вчиняє масові порушення міжнародного гуманітарного права, включно з геноцидом, депортаціями, воєнними злочинами; - зловживає правом вето, блокуючи рішення Ради Безпеки щодо припинення агресії. Ці дії грубо порушують принципи Статуту ООН і дають підстави для позбавлення РФ прав члена Організації, до моменту припинення нею агресії. 2. Застосування Статті 27 Статуту ООН Згідно з пунктом 3 Статті 27 Статуту: “Сторона в спорі утримується від голосування при прийнятті рішень Радою Безпеки щодо цього спору.” Російська Федерація, як сторона збройного конфлікту, не має права брати участь у голосуваннях Ради Безпеки ООН з питань, що стосуються її власної агресії. Ця вимога Статуту є імперативною та має бути виконана негайно. Заклик Ми закликаємо Вас: 1. Ініціювати процедури призупинення членських прав РФ згідно зі Статтею 5 Статуту ООН; 2. Забезпечити дотримання Статті 27, виключивши РФ із голосування при розгляді питань, де вона є стороною спору; 3. Здійснити офіційне тлумачення та донесення цих положень до держав-членів Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї. Організація Об’єднаних Націй не може зберігати легітимність, якщо дозволяє державі-агресору блокувати її діяльність і водночас залишатися її повноправним членом. З глибокою повагою, Співголови Всеукраїнського форуму “УКРАЇНСЬКА АЛЬТЕР- НАТИВА”: Павло Мовчан, державний і громадський діяч, поет, народний депутат України багатьох скликань Георгій Філіпчук, доктор наук, громадський діяч, ексміністр охорони навколишнього середовища Микола Голомша, державний діяч, юрист, колишній перший заступник Генерального прокурора України Євген Шевченко, політик, підприємець, активіст громадянського суспільства, голова творчих спілок
Суспільство · “Історія дивиться на нас. І вона не пробачить байдужості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Що не так з “раша гудбай”

замість Москви. Там вона стикається з реальністю, яка відрізняється від її уявлень про Україну. Побачивши справжні обстріли росіян, вона переосмислює свої погляди на російсько-українську війну. Режисером фільму виступив Олексій Кирющенко, відомий за серіалами “Моя прекрасна нянька” та “Слуга народу”, а головні ролі зіграли Катерина Варченко (“У неділю рано зілля копала”, “Євродиректор”), Андрій Ісаєнко (“Я і Фелікс”, “Будинок „Слово“: Нескінчений роман”), Анна Буткевич (“Холодна кров”, “Спадок брехні”) та Олексій Нагрудний (“Зустріч однокласників”, “Інфоголік”). У соціальних мережах фільм обурив українців, які незадоволені тим, як зображені люди з окупації. Так, депутат Маріупольської міської ради та спортсмен Олександр Лашин заявив, що цей серіал “сіє розбрат між українцями”, додавши: “Ганьба тим, хто знімає таке”. “Завтра після таких стрічок діти в школах будуть цькувати од-
Суспільство · “До нас усміхається майбутнє, у далечині гримлять громи, наближається день остаточної нашої перемоги”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Наказ курінного УПА “Бистрого” з нагоди Воскресіння Господнього

Нещодавно пощастило знайти цінний документ УПА, присвячений поздоровленню українських воїнів і українського народу з Воскресінням Господнім командиром куреня УПА “Сірі вовки” Петром Хамчуком “Бистрим”. Цей документ актуальний, бо ворог не змінився, як і віра українського народу в перемогу. Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича Петро Хамчук “Бистрий” народився 1918 р. у с. Чорнокінці Великі Чортківського повіту на Тернопільщині. Штабом УПА характеризувався, як здібний командир, що умів стрільців виховати, вишколити, згуртувати у бойову одиницю та повести в бій. 1940 р. служив сержантом червоної армії. 1943 р. перейшов до лав УПА, командував окружною боївкою, потім чотою. Восени 1943 р. організував сотню УПА “Сірі вовки”, якою розгромив крупний німецький загін (300 солдатів-фронтовиків) під Затурином на Підгаєччині. 1944 р. командував двома сотнями УПА під час рейду Північною Буковиною. Взимку 1944–1945 рр. – командир куреня, з осені 1946 – відтинка УПА “Південь” Воєнної округи, за що отримав ступінь поручника, восени 1946 р. – ступінь сотника УПА. 12 січня 1948 р. большевики оточили місце постою повстанців біля с. Залісся Коропецького району Тернопільської області, де сотник “Бистрий” звів нерівний бій з окупантами і загинув… Подаємо поздоровлення “Бистрого” 1946 р. зі збереженням мови і стилю оригіналу: “Сьогодні день Воскресіння Христового! Український народ вітає цьогорічне Світле Воскресіння в умовах важкого терору, гніту та насильства. Мовчать воскресні дзвони, пусткою світять пограбовані, або поруйновані церкви, нечутно гомону весни – веселих гагілок, тільки на кладовищах, на могилах, над тілами непохоронених героїв, глухе ридання і слова клятьби. До наших вух несуться зойки катованих, брязкіт сталі, гарматний рев важких розривів, гук та гул моторів, свист нагайок і лайка диких горлорізів. Ціла безмежна Україна покрита кошмарним червоним туманом, чутно запах пороху, згарищ і свіжої крові. Ясне сонце закрите червоною сталевою занавісою, на землю, сиплеться огненний, олов’яний град. На всій Україні гієна огненна, замість раю, лютує та казиться злющий сатана, мільйонами своїх демонів засіяв Україну та кров’ю мільйонів, ціною смерті найкращих синів України, московський кровожерний вампір закріпляє свою пекельну владу. Панують поганці, мучиться поневолений український народ. І здавалось би, – нещадний велетень розтопче і рознесе на порох окровавленого українського лицяря. У завзятій борні з “північним медведем”, в залізні обнявшись обійми у нерівному двобої, змагаючись на життя і смерть, український народ волю здобуває. Український воїн під важкими ударами падає, піднімається, знову паде та зривається і з новими силами ще з більшим завзяттям наступає і завдає молохові смертельних ударів. Повстанці-революціонери, ви ведете із ворогом запеклу безприкладну боротьбу в найгірших умовах, незнаних дотепер відвічній історії людства, проти мільйонів мілітарно-поліційних банд сталінських опричників. Ви не схилили Нашого Побідного Прапора, ви гордо дивитесь у вічі смерті. І хоч би весь світ став проти Вас, то ви з більшою силою наступаєте, щоб залізом і кров’ю здобути УССД. Зима 1946 р., що її большевики хотіли використати для остаточного розгрому відділів УПА, щоби цим придушити збройну, визвольно-революційну-боротьбу українського народу, не дала їм бажаних результатів. Хоча період навального натиску за час зимової блокади надщербив наші революційні кадри, та не вдалось червоним окупантам погасити вогню революції. Українські повстанці-революціонери з небувалою спритністю зуміли ухилитися перед згубним діянням мілітарно-поліційних банд. У кожному селі, хуторі, на дорозі, стежці, кладовищі, в лісі, кущах, степу, на кожному кроці насаджували червоні верховоди своїх посіпак, які цілими ватагами полювали на борців за волю України. Жорстока дійсність доказала, що лише справжній революціонер-ідеаліст, який придержується всіх засад і вимог партизанськопідпільного життя, зміг втриматися на поверхні життя і вести бойову роботу. Згадана вище зима – це чергова тверда проба сили і гарту духа УПА, це велика школа, яка скріпила та загартовувала і примусила повстанців до нового партизансько-підпільного стилю життя і боротьби. У запеклих боях на численних фактах героїчних подвигів повстанчих відділів та поодиноких героїв, які доказували просто чудес, ціною життя і крові тих, що впали на Полі Слави, на помилках і промахах, доконаних трагічних фактах, які ввійдуть до історії і як чорні дні поразки, краху та невдач, а той ганьби та презирства ми навчаємось воювати, здобувати щораз нову тактику, способи і методи боротьби. Кожний день і кожний бій гартує, сталить і породжує нових непереможних воїнів, які змагаються проти найбільш жорстокого і сильного з подвійно-поліційною системою ворога. Ми гідні назви революційного авангарду поневолених народів Європи і слави найкращих партизанів світу. Поза нами трупи, кров, руїни і пожежі, безсмертні тіні полеглих героїв кличуть нас до помсти і відплати. Закута Україна та гноблений і катований український народ чекають допомоги, порятунку волі і свободи. До нас усміхається майбутнє, у далечині гримлять громи, наближається день остаточної нашої перемоги. Під градом куль, гарматнього реву, в пекельний вир, оновленими силами вперед на ворога! Друзям Повстанцям-Революціонерам в День Світлого Воскресіння Христового бажаю: сили духа й тіла, воєнного щастя, витримки у запеклій боротьбі, щоб спільно відсвяткувати прийдешнє Воскресіння у визволеному Києві. Христос Воскрес! Слава Україні!”.
Суспільство · “До нас усміхається майбутнє, у далечині гримлять громи, наближається день остаточної нашої перемоги”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Отруйне лабузиння на шляху утвердження національної ідентичності

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Нинішня повномасштабна російсько-українська війна – це національно-визвольна війна українського народу, боротьба за розвиток, збереження української ідентичності, утвердження природної, генетичної сутності нації з урахуванням глобалізаційних процесів. Тому й сьогодні надзвичайно важливим є заклик Івана Франка “по всіх частинах і окраїнах нашої землі будувати почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання”, бо і на 34-му році відновленої незалежності України чимало її громадян не ідентифікують себе з українською нацією. Формування і морально-психологічне утвердження національної ідентичності потребують цілеспрямованої державної політики, історично обґрунтованої журналістської просвітницької пропаганди, розуміння, що Україна – мононаціональна країна. Адже, згідно з ухвалою Генеральної асамблеї ООН 1960 р., мононаціональною вважають країну, в якій титульний етнос становить 60%. В Україні – майже 80% українців. Тобто Україна не більш багатонаціональна, ніж Іспанія, Німеччина чи Франція. У світовому інформаційногуманітарному просторі триває дискусія про ідентичність. “Ідентичність – не лише індивідуальна, а й колективна, а тому національна – не є статистикою, – наголошує Оля Гнатюк. – Вона змінюється, і ці зміни виникають внаслідок переосмислення, до цього спонукають дискусії”. Отже, “національна ідентичність – це колективне чуття, зіперте на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй”, – наголошувала Монтсеррат Гібернау. Вона зазначала, що визначальними критеріями національної ідентичності є неперервність у часі й диференція від інших. Неперервність формування української ідентичності ґрунту" ється на уявленні про націю як іс" торично закорінену сутність, роз" виток якої спрямований у май" бутнє. Індивіди сприймають цю неперервність завдяки низці від" чуттів, які поширюються в часі й об’єднані спільними значення" ми, що здатні зрозуміти тільки “свої”. Диференція є наслідком усвідомлення формування окре" мої громади, що має спільну мо" ву, культуру, минуле, символи і традиції, пов’язані з якоюсь об" меженою територією. Неперер" вність та диференція від інших є засадами відмінності між члена" ми громадян (тими, хто належить до неї) і “чужими”, “рештою”, “іншими”, а інколи й “ворога" ми”. Яскравим свідченням воро" жості є одвічна імперсько-агре" сивна антиукраїнська ідеологія і політика Московії=Росії. У контексті розв’язання нинішніх проблем утвердження української національної ідентичності питання про історичну спадщину давньоукраїнської держави Русь є ключовим, адже реалізація лжетеорії про давньоруську народність заперечує прямий генетичний зв’язок українців з південними русичами IX–XIII ст., легітимізує імперське московське бачення історичних процесів та навіть обґрунтовує нинішню повномасштабну російську війну проти України. Нагадаємо, що вчені Ольга Щодра та Ігор Бойко на основі архівних документів обґрунтували, що давньоукраїнська держава Русь у 838 році вже повноцінно існувала серед європейських країн як високорозвинута на той час держава. А Московія як золотоординський улус постала тільки у 1277 р. – на 439 років пізніше Русі. Імперські ідеологи ніколи не припиняли витворювати міф про винятковість Росії та її месіанство. Завоювання чужих земель (ще з часів існування Московського князівства) у Росії називали “добровольным присоединением” чи навіть “воссоединением”, аби таким чином “узаконити” розбійницькі акції. Високо-російський шовінізм, який нині набув найзловісніших рис путінського рашизму, постійно спрямований проти інородців, але насамперед проти “єдинокровних слов’янських братів” – українців. Затятий монархіст, редактор реакційної російської газети “Киевлянин” Віталій Шульгін, яка виходила від липня 1864 р., пропагував неподільну Росію і заперечував будь-яку національну особливість українського народу. Він стверджував, що “Україна – край російський, російський, російський”. Проти національного пробудження українців та усвідомлення ними своєї ідентичності виступали різні урядовці, культурні, освітні діячі, виховані у традиціях “православия, самодержавия и народности”, без сумніву, народності московської з російською мовою, освітою, культурою. Вони прискіпливо стежили за тими, хто мав якісь симпатії до українців, радили московському режиму, як надійніше закувати українців у кайдани національного безпам’ятства, нав’язати їм російську ментальність, уподібнити українців до росіян. Таку ж, але дещо витонченішу політику, нав’язували “опезежисти” на чолі з народним депутатом Юрієм Бойком, велика кількість “слуг” Зеленського та інші блудники і блудниці. У зібраній мечем і батогом імперії росіяни вважали і нині нав’язують європейській і світовій спільноті думку, що Україна є частиною органічно єдиної московської=російської держави. І тепер вони, мовляв, відвойовують свої землі у новітніх мазепинців, петлюрівців, нацистів, фашистів, бандерівців. Крім геноцидної, терористичної, руйнівної війни, російські варвари взяли на озброєння ідеологію “найосвіченіших і толерантних” росіян, які ще за царських часів пропагували “ідеал того винародовлюючого симбіозу національного, що в результаті давав не москалів, не українців, а якихось національних кастратів”, – наголошував О. Лотоцький. Ця ідея яскраво простежується у статті російського публіциста Д. Мурєтова “Эрос, народ и политика”, вміщеній у “Русской мысли” 1916 р. і не без ідеологічної цілеспрямованості передрукованій “Новым временем” у грудні 1991 р. Він вперто заявляв, що великий російський націоналізм (читай “шовінізм”. – В. Л.) має жити, утверджуватися, а українських національних прагнень “вовсе не должно быть”. Критерієм української національної ідентичності, за Д. Мурєтовим, повинно стати самозречення рідної історії, мови, культури, звичаїв, традицій. Натомість вони повинні сприйняти як своє рідне ментальність московитів=росіян. Він втовкмачував у свідомість українців і росіян, що вони є одним народом. Отже, вироблення інтеграційної гуманітарно-інформаційної політики в сучасних умовах, спрямованої на формування загальноукраїнської національної ідентичності, має синтезувати абсолютні національні, громадянські, сімейні та особисті соціокультурні цінності на засадах націоналістичного україноцентризму.
Письменник і час · “Бог відчуває все, від найменшого коливання бажання, думки, до рівня енергії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бутом щастя. Не будем розчаровувати. Загальновідома історія про вигнання з раю – опис перемикання мозку з Божого на земне, і, таким чином, обрізання Світла, Сигналу Бога. Замислена над одним земним істота автоматично вимикає доступ Бога. Вона самовиганяється з Едему Мудрості, піддавшись змієві низької вібрації. І відтоді бачить і відчуває щастя на низькі частоті, єдино доступній їй, в насолоді земним. Її енергія вище не піднімається, як і уявлення про щастя. Якщо вища верства йде за тими ж нахилами й цінностями, що й народ, якщо не піднімає свою Енергію, а транжирить її на говірню й здобуття земного, вони разом депасіонаризують себе і свою територію. Настає енергетична зима. Зупинка історії і вибракування їх самих. Тих, хто не виправдали надій і покладань Бога. В зіпсутих приймачах нема більше потреби. Вони не приймають Енергії і не рухають Локомотив, вони навіть вольта в мережу не подають. А одбирають занадто. Те, що їм виглядає як норма – їсти, пити злягатися, паразитувати на ресурсах, які їм бачаться суто своїми – не викликає захоплень у Бога. І Він змушений прийти й спитати, як іна що потратили їх і Його Любов. Як жили Його діти в цей час? ті, хто жили неземним. Хто б не хотів уникнути, хто б не схотів втекти, Бог діє як одна Енергосистема, з потужністю в трильйони, трильйонів, трильйонів раз більшою, як у всьому створеному Ним. Ця система діє на вибракування всього, що понижує, а не збільшує Енергію на планеті, без якої гине вона все на ній. Те, що бачиться гнівом планети, – її муки й стогін. Егоістота, що возомнила себе її царем, ні скільки не кається. Їй можна все, від неї – нічого. Енергія стрімко сходить до нуля і конвульсії наростають. Як планетарних, так і всіх світових систем, що так само залежать від Єдиного Джерела Енергії. Оскільки з Ним перерваний Зв’язок, підживлення нема, як нема і іншого Бога. Все, що числилось богами, все, що обожествлялось людом і було смислом життя, різко втрачає принадність і владу над умами. В стані пониззя Енергії пробуджується все первісне і настає жорстока борня за ресурси і виживання. патиме Зла, тим грандіознішим буде його впомірнення. Це буде живий Страшний Суд в такій улюбленій онлайності. Україна є центром сцени, епіцентром Пришестя, показовим видовищем, що робитиметься скоро скрізь. Подібно першовитку галактики, звідси запущене неуникне і всепланетарне дійство: проявлення Зла і його впомірнення. Гріх і воздання. Чиста технологія. Маєте ви уявлення про Бога, не маєте, Закон знайде всіх. Подією, яка ввійде в історію як підрив світової безпеки і приз-від до атомної війни, стала здача тюхтіями, які числили себе владою, третього по силі арсеналу ЯЗ. З якого боку на це не глянь, цього не могло бути. Цього не допустили б безумці й вожді первісного племені. Бог їм дав таке, а вони, по доброті, послухались і віддали. Які хороші! як тоді хвалили! як тоді умилялись. Не треба розуму блохи, щоб розуміти, чим це закінчиться. Не буду втомлювати, хто і як виступав тоді проти цього. Але ті, хто за, не розуміли пів блохи розумом, чим це обійдеться. Застрашена світовими ЗМІ і дрібно куплена влада, зробила це одним розчерком. За свідоцтвом її самої30, тільки підракетні шахти коштувати 176 млрд $, в тих грошах. Зараз 1,8 трлн $. Збагачений уран, якого зараз не збагатити за сотні років, ракети, як стратегічні, так і крилаті, 140 стратегбомбардувальників – ще з 1 трлн $. В нинішніх грошах 10 трлн $. Всього 11,8 трлн $. Для більшої зрозумілості, це 11 800 млрд $. Але насправді ця ціна набагато більша – це ціна всього того, що згорить, можливо, в атомному вогні. Дехто з доброчинців уже відповідає перед Богом, а дехто на черзі і стиха просить допомогти Україні. І диво: нас чогось не чують. МИ ж такі добрі, Ми ж все оддали, а ви? Попросіть інших, нехай віддадуть. На вас навіть не подивляться, як на придурків. Але й ті, хто в виграші, недалеко втечуть: історія приголубить однаково – і тих, хто видурив, і тих, хто віддав. Історія найкращий вчитель. І нас ще роблять такими невдячними, такими поганими. МИ ж вам, 12 000 млрд – ціна будапештського папірця і мудрості українців. ЦЕ ціна залитих кров’ю шанців, ціна розбомблених міст, ціна сирен і вовчого вию в душах, ціна смерті і невіри в Бога, ціна віри в тих, хто грів вам вуха, що все буде добре, вірте нам. Ціна віри в політиків, ціна віри в людину, ціна віри Люциферову, а не Богу. Бог говорив через тих, хто були проти. Не складно підняти, хто тоді за що виступав. Це ціна віри в тих, хто не мали страху Бога і нічого святого; ніякої прозорливості; хто жили одним днем, і щоб йому і його шоблі було добре. Це ціна відсутності Страху Бога, щоб потім страх непевності прийшов на всіх. Злочин здачі АЗ переверне історію. За нього заплатять всі – країни, народи, еліти, сили, що стояли за ним. Вони можуть стерти ці літери, не зітруть ніколи Бога. Це Він їм каже, рука записує. Злочин здачі АЗ запустив світову війну. Це був єдиний стримуючий фактор. Єдина запорука того, що людство пройде процеси перетворення й трансформації, викликані Пришестям, без атомної війни. Шансів на це тепер майже нуль. Лицеміри, призвичаєні до брехні, як глибоководна риба до іншого типу дихання, можуть, звісно, плести своє, але Істина є такою, як сказано тут. Для прийдешнього людства це урок, як із всього зробити Ніщо. Це урок то-
Письменник і час · “Бог відчуває все, від найменшого коливання бажання, думки, до рівня енергії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Художник і Бог

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 13, 14 за 2025 р. Панівний клас, який раптом добився статків, викликає шалену заздрість і жадобу у менш імущих, вся ментальна Енергія спалюється на те, як здобути багатство. Брак Енергії видає брак багатства. Енергія є еквівалентом вищих знань (Істин) або статків. Ось чому у 118 Псаломі говориться: прихили серце моє до одкровень, а не користі26. Серце більшості клониться не в бік Бога. В якості Істин. Серце більшості клониться в бік грошей і влади для побільшення їх. Істота на слабкій енергії завжди вибере їх. Їй не властива і не відома радість ментального рівня: від Одкровень, Знань, Істин, Чистого Бога в якості Мудрості. Художник Люцифер, незгірше Воланда, розуміється на слабкій природі земних людей. Істот на слабкій або дуже слабкій, уривчасто й зовні, вловленій Енергії. На їхньому земному нахилі й уявленні про щастя. Чим і користується для своєї історії всупереч Божої. Він, як і належить сильному, не думає про пішаків, мільйонами і мільярдами яких прийдеться пожертвувати. Вони добровільно вибрали його план і виступили на прю проти Бога. Вони всупротивились Йому, піддавшись картинам, намальованим в їхній уяві серйозним художником. Він знає їх думки, їх мрії, їх марення і, тиснучи на його нестачу і відсутність, робить рабом його. Енергія одиниць, мільярдів, людства зводиться на низьку частоту, якою він і живе. Той, хто описаний Змієм і Книзі Буття27. Змій – прообраз низького коливання, життя в земному. В прахові. Ось чому змії створені як ті, хто живуть у прахові. Ось чому в Писанні Сказано: змій харчуватиметься прахом28. Уділ земних – одне земне. Їх радість, задоволення, любов – у тому, що приносить їм земне і плотське. Духовне і небесне – відворотнє, а разом з ним і Бога. Не знаючи про те, вони ненавидять Бога. Земна істота живе низькою вібрацією, і ця вібрація є диявол в ній. На її досягнення спрямовані тисячі технологій, мільярди ментальних і фізичних зусиль, і всі вони вважаються атри- Навіть якщо їх достатньо, істота, колектив діють на упередження. Це ввімкнулось первісне в первісному (земному) мозку. Він просто не може діяти інакше. Культура, норми, духовні цінності – це не про нього. Він просто не може діяти інакше, як діяв його мозок на дещо вищій Любові. Коли не так були пробуджені кармічні, злочинні нахили. Гірша карма пробуджується на низькій частоті. Гірші риси – людини, населення, людства, – є наслідком погіршення рівня і якості трансформації Енергії. Кращі – наслідком покращення прийняття Енергії і її трансформації. Гірша карма є пробудженням частоти диявола. Краща пробуджується на високій, яка і Любов’ю. Таким чином, все, що понижує її, підлягає знищенню. Один і той самий народ на різній енергії діятиме по-різному, так само, як і людина. Чесно, справедливо, відкрито, добродіяльно, доброзичливо на одній частоті, і безчесно, несправедливо, закрито, паразитарно, злочинно на іншій частоті. Рівень Любові або її відсутності в приймачеві й егрегорові визначає поведінку і нахили. Це одна сторона медалі, інша: якість протікання Енергії. Через дух, в якому вписані злочинні навички й беззаконня, вона протікатиме у вигляді злочинів і беззаконь. Дай такому більше Енергії, він наробить більше Зла, брехні, беззаконня. Через дух, в якому вписані благі навички і Закон, вона протікатиме у вигляді добрих справ і Користі Богу. Дай такому більше Любові, він наробить більше Добра і Користі Богу. Все залежить від якості приймача і сили Енергії. Одна і та ж Любов, Життя, Енергія, протікаючи через чисту і нечисту форму, творить чисті і нечисті діла. Бог, знаючи схильності кожного, обмежує Зло вадами форм, поменшанням їхньої здатності робити зло і, в такий спосіб, відучує від нього. Духовна якість приймача, – вписане в ньому, як кармічний і реальний досвід, – плюс Енергія визначають його поведінку. Статичне уявлення про людину й народ – глупство. Є стан, а не статика; зміна стану, як зміна пір року, змінює внутрішні риси, поведінку й нахили. Коротко: Любов робить великодушними, благородними, справедливими, жертовними, обдарованими, щасливими, добро-діяльними, відкритими, чесними, правдивими, милосердними, прозірливими; її майже відсутність – рівно навпаки: малодушними, жадібними, бездарними, нещасними, злочинними, закритими, паразитарними, хитрими, безчесними, підлими, здібними на подонство і всяку шкоду, мстивими, немилосердними, сліпими щодо майбутнього і в духовних питаннях. Чесноти і нечестя є продовженням стану Енергії в індивиді й спільноті, в народі і його егрегорі. Все, що єна планеті, є стан Енергії. І ця Енергія є Чистий Бог. Коли знижується майже до нуля, настає те, що нині: муки і смерть всього. Те, що в Матвія 24, Марка 13, Луки 21 описано як Кінець, як Прикмети Пришестя – деталізує ознаки процесу, а не сам Кінець. Процес вперше описаний тут. Великим інструментарієм – допущенням війн, морів, голодів, катаклізмів – Бог реагує на приземлення Його Енергії в мережі людства. Йде автоматичне вибракування того, що понижує її. В Біблії цей процес описано опустошенням, а ті, хто його здійсняли – опустошителями. Вони проходять під царем Асирійським і т. п. Їх доля – піти невдовзі за спустошеними. Для розуміння могуті й всевідання Бога необхідно пам’ятати Масштаб: Земля і все на ній менше атома в Його Творінні. Бог відчуває все, від найменшого коливання бажання, думки, до рівня енергії. Він відчуває це Енергетично, в об’ємі всіх діянь і процесів. І, тим більше, знає всі діла. Простолюдне уявлення, “якби Бог був, то таке б не допустив”, є уявленням курки про безмежжя Всесвіту. Але курка завжди собі бачиться більшою і все-могутнішою нього. Такий парадокс її земного мозку. Вимкненого телефону, що не ловить Бога. Але, при цьому, все знає про Нього, як і все інше. Курми в духовному світі бачаться земні. За їхню схильність порпатися в земному Бог визначив їх так. За їхній суд все бачити із праху висоти. Бог не втручається в богодану людині свободу. Вона владна поступати як заманеться, але нести відповідальність за всі діяння. Духовна й політична верста несе повноту відповідальності за населення на території. Керуючись Законами Бога, вона не повинна допускати того, що понижує Енергію і накликає Гнів. Під який уже підпадають Всі. Коли ліс горить, лісник уже не лічить мурах і не бігає з відром, як би спасти мурашники. Завдання Лісника (духовно-політичної верстви) не довести до пожежі. Дурний Лісник завжди зробить винним когось, щось, тільки не себе. Пожар же змітає всіх, не питаючи про причини в дурнів. З метою остудження лісників Бог у Писанні дав багато притч і пересторог, що вина на них більша, як на населенні, та це ні скільки не помогло. З причин недостатніх уявлень про можливості Бога. Насамкінець Він нагадає так, що затямлять на віки вічні. Те, що здавалось безкарним упродовж років, століть, все, що займало в Бога менше мілісекунди, завжди знаходить одну, але прекрасну справедливість. Влада є кроною дерева народу, а не щось інше, окреме від нього, як прийнято вважати. Але це уявлення розходиться з Істиною. У владі є все те, що є в народі29.Це так само очевидно, як і те, що клітини одного дерева є у всьому його стовбурі, гілляках, листі і плодах. Народ в Очах Бога є одною людиною. Людство в очах Бога є одною людиною. Дивно, що такі прості Істини, над якими я руки списав, досі не дійшли до відповідальних за народ. І ви, близькозорі, хочете щось зрозуміти, щось далі міняти. Кожен, в чиєму рівнянні немає Бога, ніколи не зрозуміє нічого. Він бачить поверхню, а не внутрішній світ, і, таку ж, регуляцію Бога. Він бачить все – і Ніщо. Бог впомірнює злочини, караючи системи, понижуючи всіх. Злом є все, невідповідне Йому, а не очевидне й банальне насильство, хабарі, злодійство. Не розуміти цього, значить не розуміти нічого. Робити з себе самосвята, а Бога дурним. У Бога немає кар без причин. Чим більше Зла випиратиме під розривною Силою Його Енергії, чим більше ядро планети, ядра атомів, ядра клітин розноситиме Силою Пришестя, чим більше усе живе і всі процеси ця незрима Сила роздуватиме, як гумову кульку, чим більше в світ посту-
Письменник і час · “Людство готують в єдину космічну расу і Карма – лише одне із знань, що зробить його єдиним”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

го, як пострадянські атеїсти, цілковиті безвірці, абсолютні невігласи в питаннях Бога й світової політики, за шмат зеленої ковба-и продали майбутнє. Вони всі, як були, так і зосталися до скону матеріалістами, глитаями, сиріч невситимими паразитами. І, щоб приховати все це, такими ж безпринципними пустобрехами. Всі вони, коли стало можна, поробили себе патріотами, пили коньяк і віскі за Україну і її волю, поки народ спливав кров’ю в окопах. Всі вони жили в теплі, в доcтатку, з кухарками і охороною, мали вілли на Лазурових побережжях і, здебільшого почивали там, а народ, який вони безмежно любили і представляли скрізь, вгрівав собою мерзлу землю і пробував вгризти в мерзлій пляшці лід. Ця пляшка прикотилася зі столів… тих, хто так їх захистив. *** Стараннями комутантів Україна так і не здобула істинної Незалежності. Духовної Незалежності, для якої вона найперш і дається: незалежності від зла, гріха, шкідливих звичок, ідеологій і систем. Всього, що під ліричні соплі, під потурання свому хочу, веде до скорочення і пекла, до смерті народу як популяції і єдиноцілого організму. Чим оземленіший народ, чим нижча його частота і тим загостреніша чуттєвість, тим легше його збити на прихоті і підвести під знищення. Він хоче чуттєвих задоволень, хоче матеріального, йому обіцяють, обнадіюють, він ще більше хоче, і ніколи не має. Бажаного не дають, щоб перенаправити гнів і злобу у вигідну сторону. Але навіть якщо іноді має, його земне не приносить йому втіхи, не дає радості. По причині відсутності її в матерії, грошах. Слід знати, що багатство жорстко контролюється з духовного світу. Дай більше схильним до самовеличі, залежним від земного, вони пороблять себе богами. Їх велич наробить їм ще більшого горя. Дурень той, хто вимірює щастя у ВНП, а ще більший – хто обіцяє народу статки, добробут. Без переміни в духовних йому ніколи зробити такого не дадуть, а його прокленуть. Всі такі обіцянки розходяться з нормою Бога: щоб мати гроші, треба бути незалежними від них, тобто духовними. У земних багатство розпалює ще більшу жадобу, велич, залежності. Надмір фізичного понижує Енергію і розпалює чуттєвість з більшим Хочу. Засліплений чуттєвістю, ніскільки не мислить раціонально, послідовно, стратегічно, так само, як тварина в період гону. Йому розпалюють емоції, впливають на емоційну сферу і він, як дурник, вірить у них. Бажання суто земного – без Божого – перекриває Любов і призводить до знищення. В Слові це описано тим, що відмова від Манни, бажання м’яса єгипетського (прихотей) призводить до мору31. І ця метафора є тим, що відбувалося на очах всі останні 40 років. Це і був останній Ісход. Поздоровляю всіх, хто так і не розпізнав його. Чим оземленіший народ, чим нижча в ньому Енергія, тим слабше в ньому раціональне мислення, а стратегічне взагалі відсутнє. Він сприймає емоції, а не факти. Вірить тому, що співпадає з його емоціями і не вірить фактам. Вірить тому, що впечатали і кричать в ньому емоції, а не істинам і фактам. Чим приземленіший народ, тим легше його підвести під знищення. Чим чуттєво-емоційніший народ, тим менше в ньому Бога і відповідного Захисту. Хоч Бог у нього й може бути постійно на язику. Це любов Іуди: чуттєва, низько енергетична Любов, цілуванням якої і зраджується та видається на вбивство Бог32. Яко Велика Любов. Як і перше, так і друге, значна й незначна Любов, пов’язані з проживанням на певній території, залежать від її вібрації, але, в більшій мірі, від кармічної підготовки (загальної кількості попередніх життів) життя згідно Законів Бога чи нехтування їх. Велика Любов як Енергія ніколи не дається беззаконним. Високочастотні і низькочастотні втілюються на різних, більш придатних для них, територіях. Земні, низькочастотні, на низьковібраційних. Духовні – на вищовібраційних. Таким способом формується національний психотип, те, що прийнято вважати нацією. Вібрація і тривале проживання в ній формує дух, нутро людини, а не тривале вживання слова нація і причислення до того чи іншого племені і його патріотизму. В такий же спосіб відбувається добір пар. За енергетичною тотожністю. Чим більше споріднення, більше співпадіння, тим сильніша і нерозривніша між ними виникає Любов. Кожен, кожна, як правило, має одну половину, звідси святість шлюбу, Заповідь не блуди33. Марно шукати іншу пару – її просто нема. В природі, в певному часі, в кожного тільки одна пара. Його енергетична тотожність, тільки йому сприйнятна і зігріваюча Любов. Несприйнятна буде мучити і вбивати. Рани душі – це рани такої сили, що все інше перед ними ніщо. Так діє вбита Любов. Жінка, що не має Любові, завжди нещаслива, чоловік – жорстокий і злий, з потягом до самознищення. І це потверджує те, що Любові є Життя. Масло Любові – це ліки такої сили, що перед ними всі муки ніщо. От чому в притчі про ближнього, Бог привів у приклад, що йому рани змастили Маслом – Субстанцією Любові зцілили душу й дух34. Ось чому для періоду Пришестя Бог заповів Тримати в Світильниках мозку Масло35. Ось Чому через Мойсея даний Закон: око за око, зуб за зуб36. Вже гори зубів викришили, а його такі не збагнули. Бог не учить помсти. Око означає розуміння: хто потьмарює розуміння, неправдами й брехнею, всим неістинним, той сам втратить його. Хто понижує Любов, той сам буде понижений в її сприйнятті. Бог регулює світ і кожного в ньому Енергією. Це і є те, чим Він Править. Жезл Його, що прообразувався Жезлом Мойсея на горі Битви37. Хто понижує ментальну Енергію, тому обрізає Світло для мозку. Хто вибиває з інших зуб Енергії, тому вибиває Сам. Несокрушима Кість Бога так само означала несокрушиму, незламну, вічну Енергію38. Чим духовніший народ і вища його частота, Енергія, тим сильніше в нього раціональне й духовне мислення, і з’являється стратегмислість. Підпорядкування всього себе історичній меті, будівництву нового, великого, а не хаток-курників і вгріванню яєць у кублі. Чим нижча Енергія, тим вище споживацтво. Чим вища Енергія, тим менша жадібність, споживацтво, і вища віддача. Ви хоч віками боріться з корупцією, ви ніколи не відмиєте липкої руки в народі на низькій Енергії. Закритий дух завжди буде тягнути в себе. Відкритий дух, на високій Енергії завжди буде віддавати. Діяти на віддачу. Робити на всіх, а не в себе. Творити Як Бог творить – не для Себе. Жити, Любити, Жертвувати, на Велике Добро великого Ближнього: Бога, народу, Церкви. Низький, закритий дух ніколи про таке й не подумає. Слабкій Енергії не властиве Велике. Слабкої енергії достатньо лиш на існування. Вона підтримує первісні зони мозку, відповідальні за розмноження й виживання, і не більше. Стратег-мислення і пасіонарність народу є результатом значної Енергії. Земне мислення і пасивність є результатом дуже незначної Енергії як наслідку, що свою небесну Любов, свою Манну, Енергію, він благополучно продармував і пустив на прихоті. Тепер він має благополуччя, має достаток, має чим вдовольняти хіть і насолоджувати почуття – не має Любові. Вона більше поступає в нього. Енергія Чистого Життя. Тепер він має все, але припинив в собі духовний розвиток, корисність Богу і виконання Його мети. Все, що не приносить Користі Богові, не робить історичного Добра, все, що не розвивається або заважає розвитку інших, згідно Законів Всесвіту, згідно Закону Бога, все, що обрізало собі Життя, нещадно вибраковується. Фактично, це планетарне енергетичне самогубство, – блекаут Світла Бога, – не без допомоги Світлих сил, як вони себе зовуть. Це також одна з причин смертельних недуг, морів, катаклізмів, планетарних потрясінь, які все серйозніше трусять планету, нагадуючи, що Бог прийшов по Своє. Підпорядкування всього себе власній меті і вигріванню яєць у кублі змушує Прийти і витрусити душі. А ви, що б ви зробили на Його місці? Ви, хто забули Бога? Він не Прийде подиноко, Він прийде до Всіх. Його ж нема, є тільки “нам треба”. Який добрий Батько не схоче нагадати про себе? І Він повертається, як Одіссей до Пенелопи. Ви так і не зрозуміли цієї метафори, це все кіно – дивіться в онлайні. Живе Кіно, як Бог із вірними скоротить женихів планети. Залицяльників, що перетворили дім Його в стойло-пийло. Той, Кого називали Магді, Месією, Буддою милосердя, все ж повертається, хоч і не так, як хотілося. Це повернення не є раптовим, як і не є тілесним: для цього Богу нічого облачатись в форму. Годі вже, пробував. Це Повернення є Енергоінформаційним, і все, що не Його, воно, на жаль, уб’є. Планета буде перечищена, від ядра до стратосфери, від віруса до людини, і все, що не Його, або зміниться, або перейде в духовний вимір. Земний низькочастотний тип і відповідне низьке, обмежене, емоційне мислення зміниться або скоротиться, як і його носії. Це і є так поширене і малозрозуміле розширення свідомості. Бог розширяє Собою Все. Воно є наслідком Енергоінформаційного Пришестя і озаріння мозку. В підготовлених і налаштованих на прийом Бога, на живлення Його Манною, дарами Духа Святого, буде нова свідомість, світовідчуття і щастя з нічого. У непідготовлених, розладнаних і для кого Він ніхто, Його нема, ніщо і не ввійде, як у вимкнутий телефон. Чи будуть вони хаяти Бога, чи плювати в Нього, Бога, на цей раз, цим не проб’єш. Чи будуть судити, чи будуть визнавати, Бога на сей раз, цим не розіпнеш. Вони будуть говорити про Бога, не маючи Його в якості Енергії і Самого Життя. Будуть філософствувати, премудро гадати, буде так, буде сяк, повальне гадалово буде їхньою найбільшою розвагою. На кожну чергову благовість сатани кидатимуться мільйони. Схочете жити, як жили, вам заговорять, що війни не буде, буде мир. Схочете війни, заговорять про одну війну. Захочете миру, заговорять про мир і відразу з’являться миротворці. І в тому, і в тому, і в тому випадку гарантовані мільйони, сотні мільйонів! переглядів. Чого б не схотів земний люд, зразу низький духовний світ відреагує відповідно і тут, як для мавп, його ретранслюють. Голос Бога їм не буде чутний… Вони згаснуть розумово й фізично; розумова, ділова, політична активність зійдуть на нуль, як наслідок знеструмлення відповідних зон мозку. Для них буде вимкнена попередня частота. І все те, чим вони жили, стане нецікавим. Життя стане прісним і неживим, різко скоротиться коло друзів. Велика Любов діє як магнетизм для великого кола, мала, слабка – розпорошує. Її ледь вистачає для фізичного виживання й живлення тіла. Дух на слабкій енергії – дім на слабкому автономному живленні. Буде гіперактивність земного мозку, і, як результат: сплеск психічних недуг, одержимостей, нервових зривів, нападів гніву і необдуманих вчинків. Великий вплив духів (сутностей) на дух людини. Таке значення Слів: той, хто має, матиме більше; хто не має, втратить і те, що мав39. Той, хто має: наділений Прийомом. Той, хто не має – кому недоступний Сигнал. Вони самі проміняли Його. Це планетарний процес Переходу для суто земних і початково духовних спільнот. Ніякою калітикою, типу політикою, його не виправити. Тільки Засобами Бога, зміною народу і його устремлінь. Поки М’ясо Важливіше Бога, Йому нема в кого прийти. На етапі слабкої Енергії, світ максимально підключений до пекла, звідси його негативна активність і нечулість Бога. Звідси розпал всіх негативних явищ, залежностей, морів, війн, брехні, ненависті, всіх можливих збочень і все це узаконює себе нормою. Закону Бога, страху Бога, вищих достоїнств Бога в цей період нема. Низькій Частоті не личить Велике. Як все живе проходить через пори року, так існують планетарні цикли Сходу і Заходу Енергії Бога, що надходить від центрального Сонця, видимого в духовному світі. Іноді як Чорне Сонце, іноді як звичайне. Яскравість центрального Світила, як і зримого об’єкту, залежить від кута сприйняття, тільки там він означає налаштованість на нього. Яскравість означає максимальну налаштованість, темнота – розлаштованість. Більшості воно недоступне по слабкості нейронів і розлаштуванню антени мозку. Звідти легенди про його смертельну небезпеку. Перекази тупих, що не можна читати Біблію, “чого?”, “хто прочитає всю Біблію, той зійде з ума”, таких мудреців, з такими уявленнями, зараз тьма. Правда в тому, що без вивчення Біблії в людині немає духовного розвитку; вона не контактує з Богом через Його Слово, Слово не вписується в її дух, вона не отримує через нього Енергію, її мозок – обух кам’яної сокири. Народ, який не вчиться з Книги Бога, буде навчений на власній шкурі з гіршої історії. Правда втому, що якраз не читаючи, не вивчаючи Біблію (що є суттю Четвертої Заповіді шануй Суботу40) істота сходить з залишків ума: останні живі клітини мозку гаснуть. Мозок є інструмент, який вимагає щоденної праці. І чим напруженішої, тим краще. Зі Священними Писаннями – верх красоти. Все, що не тренується, деградує і гине. Те, що мозкову діяльність підмінили спортом, дало свої прекрасні плоди. Радуйтесь. І дальше кажіть, що Біблія зводить з ума, що Слово Бога – збірник переказів і чужинська книга. На Зустрічі Він покаже, Чия це Книга. Для тих, хто налаштовані глибше, не завадить знати: в Писанні назавжди присутня Енергія її Автора. Бога. Я був одним із тих, хто записував її тоді41, як і деякі інші релігії42. Звідти й обізнаність. В тому, як створювались Священні Книги. Ті, хто сприймуть це дивним, не далеко одбігли од тих, хто боїться Біблії як приводу до божевільні. Вже в близькому майбутньому по портфоліо Карми братимуть на роботу, на значні посади, кожного згідно попередніх служінь, а не по дипломах і немочі зв’язати два слова, осилити книжку. Це відмінить проблеми з виборами, гризню за владу, війни і стравлення, гризню за території й ресурси, буде тиш і благодать, все, як належить у Бога. Прийдуть правителі, які наведуть порядок43. Це обумовлено духовним розвитком людства, його пробудженням, це планетарний процес, не відмінимий ніким. Людство готують в єдину космічну расу і Карма – лише одне із знань, що зробить його єдиним. Бог для цього і відкрив її багатьом. Те, що на сьогодні все, завтра ніщо – людей добиратимуть і визначатимуть по енергетиці мозку. Людство дозріло до того стану розвитку, коли кращі будуть правити кращим. В період не кращих, на низькій енергії, не кращі й правили ним. Влада є дзеркалом стану народу. Чим менша Енергія, тим більше Хочу, чим менше Енергія, тим більше глитайства. Відповідно, засилля величі, властолюбства, тиранії, війни розрухи, є закономірним продовженням їх. Чим більша Енергія, тим менше хочу, тим більша зреченість і дух діяльності. Людина, народ знаходять щастя у здійсненні благих задумів, історичних цілей, а не в здійсненні Нади і Хочу. Властолюбства й жадоби. В Слові Бога вони описані Огом Башанським і Сигоном Євсевонським44 – перших два Зла, які належить знищити в собі людині й народу, що слідують шляхом Ісходу. Свого духовного перетворення. Властолюбство задля владарювання і жадоба багатства ради володіння ним – ось два головних Зла, які царюють над ним. Без знищення їх неможливий жоден поступ. Вихід в землю обітну вищої Енергії. Чим вища Енергія, тим вищий творчий потенціал, якість і новизна створеного. Йдеться про всі різновиди творчої, наукової, практичної діяльності. Аскетом, творцем не треба ставати: ним робить сама Енергія. Сила творильності, якою творить Сам Бог. _________ 26 Псалом 118. 36. 27 Буття 3.1-14. 28 Буття 3.14. 29 Нова Біблія. 30 Кравчука. 31 Вихід 16.2-26, Числа 1.33, 34. 32 Луки 22.48. 33 Вихід 20.14. 34 Луки 10.34. 35 Матвія 25.2.10. 36 Левіт 24.20. 37 Вихід 17.9. 38 Іоана 19.36. 39 Матвія 25.29, Луки 19.26. 40 Вихід 20. 8-11. 41 Пророком Ісаєю. 42 Вєди, Бон. 43 Вони вже є: Чингізхан, інші. Ждіть. 44 Второзаконня 2. 1-7, 2. 31- 36, 3.1-11, Числа 21.21-35. Далі буде.
Очевидець і літописець · “Перемога починається зі свідомого ставлення до того, що ти робиш для неї: волонтериш, плетеш сітки, збираєш кошти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сій Черняхівський), а ще хорові колективи з Чернігова, Львова, Одеси, Жовкви, Сум тощо. І все це здійснилося завдяки добрій і щирій підтримці наших друзів, за що ми їм дуже вдячні, – начальника Маріупольського Державного торгового порту Олександра Олійника, митрополита Донецької і Маріупольської єпархії Сергія, генерала поліції Миколи Семенишина, голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павла Мовчана, народної артистки України Оксани Білозір, народного депутата Сергія Тарути та ін. Із року в рік, починаючи з 2015-го, у листопаді в палаці естетичного виховання молоді проводилося загальноміське свято до Дня слов’янської писемності та мови “Україна починається з тебе”. У цей день ми намагалися долучити до спільної справи освітян, науковців, працівників культури, журналістів, артистів. У складі нашої організації був літературно-музичний клуб “Світоч”, завдяки якому нам вдалось об’єднати маріупольських поетів. Спільною гордістю і справжнім святом став випуск поетичної збірки “Ти в серці моїм – єдина!”. А ще наші поети були постійними авторами в україномовній рубриці “Джерело” місцевої газети “Приазовский рабочий” – це Надія Бойко, Анатолій Бутенко, Богдан Коваль, Олександр Косовський, Антоніна Прядка, В’ячеслав Удовиченко, Надія Умриш, Віктор Федоров та ін. Появою цього видання ми завдячуємо головному редакторові газети “Приазовский рабочий” Миколі Токарському (на превеликий жаль, його вже нема з нами), який підтримував нашу організацію. Наша участь у популяризації культурно-просвітницьких проєктів не обмежувалася статтями в місцевій газеті, ми намагалися донести інформацію до населення Донецького краю, і в цьому нам допомагала обласна газета “Донеччина”, зокрема її головний редактор Ігор Зоц, за що йому наша велика подяка. Не був байдужим до наших справ маріупольський сайт 0629 і його головна редакторка Анна Романенко. Завдяки їй містяни вчасно дізнавалися про кожну наступну нашу ініціативу, до прикладу, реконструкція бульвару імені Михайла Грушевського і встановлення пам’ятника йому. Ми не можемо не згадати про внесок у цю надзвичайно важливу справу завідувача кафедри історії України МДУ професора В. М. Романцова і його колективу, а також депутатки Катерини Сухомлинової. Громадські слухання пройшли злагоджено, рішення ухвалено одностайно: пам’ятнику Михайлові Грушевському в Маріуполі – бути! Майже від початку існування нашої організації ми неоднаразово, через засоби масової інформації, доводили громадськості міста про доцільність заснування в Маріуполі культурно-просвітницького осередку “Український Дім “Єдність”, головною метою якого мало б стати відтворення української національної ідеї. Але наша концепція залишилася без уваги, хоча згодом ПК Металургів із галузевого підпорядкування ММК ім. Ілліча за рішенням депутатів Маріупольської міськради 16.01.2018 року було передано до комунальної власності з новою назвою КУ МПК “Український Дім”. Можна було б порадіти, але основний задум – стати просвітницьким центром – здійснено, на жаль, не було. Ще одна ланка нашої наполегливої праці – перспектива створення українського народного театру, україномовного радіоі телеканалу, місцевої газети, фото-і кіностудії. До відома керівництва міста ГО “ЦТІ “Єдність” постійно доводила, що у своїй діяльності першочергово посилається на Конституцію України та інші законодавчі і нормативні акти, але повне порозуміння чомусь не завжди знаходила. 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Сьогодні Маріуполь окупований рашистськими військами. Наслідки оборони міста – жахливі: десятки тисяч загиблих, десятки тисяч покинули свої домівки в пошуках кращої долі. Частина населення залишилася в місті з різних причин: хтось мусив доглядати рідну людину, а хтось не мав засобів для того, щоб вийти з оточення. За різними оцінками, у місті залишилася третина від загальної кількості – приблизно 150 тисяч осіб. Прикро, але ми змушені визнати, що серед тих, хто залишився в окупованому Маріуполі, є й такі, хто не сприймає своє становище як окупацію. Декого зних ми добре знаємо. Хто вони – зрадники чи малодушні люди, пристосуванці? На це дасть відповідь час… Перемога починається зі свідомого ставлення до того, що ти робиш для неї: волонтериш, плетеш сітки, збираєш кошти на закупівлю дронів і медичних препаратів для поранених, виховуєш патріотів, майбутніх будівників незалежної України, і всіма своїми діями переконуєш у цьому інших. Щиро віримо, що Перемога буде за нами! Слава Україні! Героям слава!
Очевидець і літописець · “Перемога починається зі свідомого ставлення до того, що ти робиш для неї: волонтериш, плетеш сітки, збираєш кошти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Єдині у вірі в Україну

Анатолій БУТЕНКО, голова громадської організації “Центр творчих ініціатив “Єдність” Присвячується тим, хто відстоював і продовжує відстоювати українську національну ідею – вільну Україну Щодня люди стикаються з особистими проблемами, які так чи інакше вирішуються. А ось справи, які мають змінити щось на користь суспільства, зустрічають на своєму шляху складні перешкоди. Чому? Щоб відповісти на це запитання, подивимося критично на обставини, в яких вони виникали. Скільки б не минуло часу, події 2013–2014 рр. завжди будуть визначальними не тільки в історії України, але й історії прогресивного людства. Тоді українці встали на захист інтересів нації. Ціною власного життя відстояли своє прагнення бути вільними. Так відбулася Революції Гідності. А рівно 10 років тому в Управлінні юстиції міста Маріуполя відбулася реєстрація громадської організації “Центр творчих ініціатив “Єдність”. До її складу увійшли ті, хто не був байдужий до стану національної культури й освіти в Маріуполі, – викладачі ВНЗ, вихователі дитсадочків, учителі середніх шкіл, психологи, лікарі, працівники бібліотек, художники, музиканти, поети, журналісти – тобто ті, хто за фахом і покликанням тривалий час самостійно намагалися привернути увагу до мистецько-просвітницьких надбань української національної культури і на своєму шляху досить часто зазнавали певних перешкод і утисків з боку тих, хто, м’яко кажучи, ставився до культури й освіти з неналежною увагою, а подекуди з погано прихованою неповагою. Ось імена найбільш активних членів організації: Галина Ареф’єва, Євген Баль (пізніше закатований рашистами), Галина Буланчук, Тетяна Булі, Юлія Василенко, Тетяна Войцешек, Людмила Голбай, Олександр Косовський, Вікторія Лісогор, Надія Умриш, Тамара Федоренко, Ольга Фесенко, Олександр і Марія Сладкови та ін. Принциповим питанням для громадської організації було об’єднатись і разом сприяти популяризації української культури. І Закон України про “Громадські об’єднання в Україні” давав на це право і певні надії. Доцільність створення саме такої співдружності була викликана за особливих обставин: тоді ми жили у прифронтовому Маріуполі. Сподіваємось, маріупольці пам’ятають, що в 2014 році, за 30 км від міста, проходив фронт, тож щодня зі східного боку було чути звуки артилерійських пострілів (це вже після того, як бійці полку “Азов” 13 червня 2014 р. звільнили місто від банди “Чечена” і кримінальних елементів з Новоазовська і Ростова-на-Дону, що блокували життя міста). Під обстрілами артилерійської системи “Град” опинилися мікрорайон “Східний” і поселення Сартана. Місто зазнало значних людських жертв і руйнувань. Для тих, хто мислив критично, це не стало несподіванкою, адже ворог уже окупував Крим і частину Донбасу, і всі розуміли, що на черзі – Маріуполь. Так трьохсотлітнє протистояння між Україною і росією переросло у війну, бо Україна під час Революції Гідності рішуче заявила, що має тверде бажання остаточно вирватися з цупких і задушливих обіймів “старшого брата”. Але, як бачимо, це не входило у великошовіністичні й імперські плани очільника кремля. Його мета – знищення України як держави, а українців – як нації. Український народ твердо заявив, що будує незалежну, суверенну Державу Україна, і в цьому є історична справедливість. Але ж яка нахабна підступність: путлер вигадує, так би мовити, “привід” для агресії проти сусідньої країни і майже в кожному виступі чи інтерв’ю заявляє, що бореться з українським націоналізмом заради захисту російськомовного населення, яке нібито потерпає від утисків “нацистів”, і це має особливий прояв на сході України, на Донбасі, зокрема в Маріуполі. Розрахунок путіна був зроблений на російськомовну “п’яту колону”, яка навіть не приховувала свого сподівання на повернення в “тихую гавань”. Він вважав, що разом із симпатиками росії йому вдасться зруйнувати віковічну українську твердиню – віру в національну ідентичність і державну незалежність. Але для більшості українців і представників демократичного табору було зрозуміло, що проблема полягала в тому, що у нього в голові, як він оцінює сучасні події. Прикро, але слід визнати, що дещо путлеру вдалося… Мало місце внутрішнє протистояння: навіть у східних регіонах України несподівано з’явилися такі явища, як сепаратизм, а згодом і колабораціонізм. Однією з причин цього стало те, що в українському суспільстві тривалий час не було належного ставлення до виховання патріотизму на Донбасі, зокрема у приморському Маріуполі. За роки незалежності України її історія, мова і культура не стали стрижнем нації. І знову виникає запитання – чому? Аналіз державного бюджету країни за минулі десятиліття свідчить, що постійне недофінансування культури сприяло тому, що прогалини, які виникли у вітчизняному просвітньо-культурному просторі, заповнилися дешевими російськомовними продуктами низького рівня (але конкретного пропагандистського навантаження!), які цілеспрямовано завдавали шкоди відродженню національної ідеї. Тому на той час національна ідея у свідомості певного прошарку суспільства перебувала в аморфному стані і багато хто навіть не розумів її змісту. На сході України на 80% вживалася російська мова. Не можна погодитися з тим, що у влади постійно бракувало коштів на підтримку вітчизняних мистецьких програм – створення кінофільмів, видавництво газет і книжок українською мовою тощо. Такого не могло бути апріорі, бо з 1991 року уряд країни, здобувши право на незалежну політику, повинен був взяти курс на створення національної держави! Але цього не відбулося… Станом на 2015 рік ситуація була складною, тож члени новоствореної ГО “ЦТІ “Єдність” вирішили, що їхня головна мета – захист прав громадян у задоволенні культурних, просвітницьких та інших інтересів, пропаганда літературно-художньої творчості, фольклору тощо. Як на це відреагувало місцеве керівництво, у підпорядкуванні якого перебували департаменти культури і освіти? Традиційно ледь не на другий день після виборів влада починала поводитися так, наче вона від Бога. Ми ж вважали, що ситуація в місті потребує нашого втручання. Ми усвідомлювали, що для реалізації безлічі творчих проєктів потрібно було знайти ініціативних, небайдужих фахівців. А ще – приміщення і витрати на його утримання, а також кошти на проведення культурно-просвітницьких заходів. З першою частиною у нас більш-менш не виникало проблем, тому що виконавцями заходів були переважно члени нашої організації – відповідні фахівці, а ось щодо необхідних ресурсів для організації заходів із місцевим керівництвом нам довелося “ламати списи”… 10 років відділяють нас від тих подій, і у багатьох уже, мабуть, виникло запитання: то що ж відбулося за планами нашої громадської організації, а що їм завадило реалізуватися? Не соромлячись, можемо сказати: перелік добрих справ доволі великий. Сподіваємося, маріупольці пам’ятають, як за нашою ініціативою щорічно проводилися культурно-мистецькі заходи, зокрема яскраві фестивалі хорових і вокальних колективів “Українська пісня єднає нас”. За п’ять років фестиваль пройшов шлях від місцевого до всеукраїнського рівня. До прикладу, у 2019 році приморське місто приймало найкращі хорові колективи з десяти областей України. Три дні на майданах, у парках і скверах, в університетських концертних залах, у Палаці культури “Український дім” лунали українські народні пісні. Своїми чудовими голосами й музичними композиціями вражали містян заслужений народний хор “Оксамит” (кер. Лариса Купчинська, Запоріжжя), народний хор “Горлиця” (кер. Наталія Медведєва, Кропивницький), заслужений народний хор “Лтава” (кер. Наталя Іванова, Полтава), Київський хор “Просвіта” (Олек-
Пошта “СП” · “Жваві обговорення стануть стимулом для молоді прогресувати в наукових студіях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фільної середньої освіти (Ярослава Кісілевич, Наталія Вавровська), як формувати на уроках мови множинний інтелект учнів (Діана Шемчук, Антоніна Панас), у чому причина різного тлумачення лінгвокдидактичних понять в науковій літературі (Дар’я Блінова), які прийоми школи Монтессорі є успішними в навчанні граматики школярів (Катерина Бечко, Олександра Кулик). Одна із секцій англійської філології була присвячена вшануванню пам’яті докторки філологічних наук, професорки Олени Старикової – “Нові тенденції у сучасній комунікації”. Олена Миколаївна – представниця школи англістики в Шевченковому університеті. Дослідниця стояла біля витоків кафедри англійської філології, яка утворилася в 1965 році у межах факультету романо-германської філології. Нині ідеї Олени Старикової розвиває кафедра англійської філології на чолі з професоркою Аллою Бєловою. Яким чином формантний аналіз мовлення допомагає провести судову експертизу? У чому виявляється провокативність креолізованих текстів у маркетингу? Якими є орфографічні й граматичні норми української редакції церковнослов’янської мови XVII ст.? Ці та інші питання досліджували учасники секції “Українська мова крізь призму сучасної лінгвістики”, яку модерував доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Олександр Богомолець-Бараш. Тематика виступів була різноплановою, проте загалом окреслилися три вектори досліджень: студії з прикладної лінгвістики (розпізнавання усного й писемного мовлення), аналіз (мовних засобів) сучасної комунікації, дослідження з історії мови та діалектології. Інтелектуальні дискусії відбулися на всіх без винятку секціях і круглих столах кафедр. Кафедра ці придбав вибрані твори Лесі Українки, що вийшли 100-тисячним накладом у видавництві художньої літератури “Дніпро”. Все намагався зіставити особу шотландського героя с нашими гетьманами та іншими поводирями, які теж боролися за незалежність рідної країни. Були, були й у нас герої, але панству краще жилося під рукою царя православного. От і допомагали колонізаторам придушувати повстання, нищити свободолюбців. У 1991 р. на уламках “імперії зла” постала незалежна Україна. Та “брати” ось вже 34-й рік не дають їй можливості встати з колін, ведуть проти неї економічні й ідеологічні війни, а з 2014 р. – розпочали збройну агресію, окупували Крим, кілька районів Донбасу, у тому числі Донецьк та Луганськ. А допомагають агресорам представники п’ятої колони Кремля, які засіли в органах влади нашої країни. Іноді стає страшно, що можемо повторити історію Шотландії. Після перемоги Роберта Брюса вона пережила чимало кривавих подій. У загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики організувала круглий стіл “Класична філологія у сучасному лінгвокультурному просторі” й секцію “Класична філологія і неоелліністика: концептуальні парадигми та інноваційні підходи”. Актуальні проблеми германської філології учасники обговорили у межах секцій “Функційні аспекти галузевого і художнього перекладу від теорії до практики” та “Сучасні тенденції розвитку німецької та шведської мов”. Проблеми і виклики романської філології та перекладу були висвітлені на секціях “Дослідження романських мов у кроскультурному і перекладознавчому контекстах”, “Сучасні наукові дослідження в галузі романської філології”, “Сучасні італомовні студії: проблеми та перспективи”, “Сучасні іспаномовні студії: проблеми та перспективи”. Сходознавці об’єдналися навколо секцій “Дослідження мов і літератур країн Близького та Середнього Сходу в контексті сучасних викликів” та “Тюркологічні студії”. Презентації досліджень української мови як іноземної відбулися на секції кафедри української філології для іноземних громадян. Кафедра стилістики та мовної комунікації у межах конференції згуртувала медіалінгвістів, організувавши круглий стіл “Стилістичні та лінгвокультурні маркери модерної суспільної комунікації”. Натхненні виступи й жваві обговорення акумулювали натхненну атмосферу конференції та безперечно стануть стимулом для молоді прогресувати в наукових студіях. Підготували Олександра КАСЬЯНОВА та Анна МУКАН, фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка 1651–1652 рр. знову насильно приєднана до Англії, а зараз на правах автономії входить до складу Королівства Великої Британії. Спроба кілька років тому через референдум стати незалежною країною не увінчалася успіхом. Проте там немає війни, а Велика Британія надає значну допомогу Україні у війні проти росіян. А нас, українців, єднає віра в перемогу над заклятим сусідом. У прифронтовому Слов’янську, який щодоби під обстрілами ворога, особливо гостро відчуваєш подих війни і досвід й творчість попередніх поколінь сприймаєш близько до серця. Пригадайте вірш Лесі “Слово, чому ти не твердая криця”. Це звернення до нас, нащадків славної дочки українського народу, стати на захист рідної землі. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Українці, єднаймося! Попіл загиблих стукає в наші серця.
Пошта “СП” · “Жваві обговорення стануть стимулом для молоді прогресувати в наукових студіях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Сучасна філологія – молода

10-11 квітня 2025 року ІХ Всеукраїнські наукові читання за участю молодих учених “Філологія XXI століття: нові дослідження і перспективи” згуртували науковців з усієї України та з-за кордону. Участь у читаннях взяли як знані лінгвісти й мовознавці, аспіранти, студенти, так і молодше покоління – ліцеїсти столичних освітніх закладів. Робота відбувалася у межах 14-ти секційних засідань, 4-х круглих столів, наукових семінарів та наукового проєкту. Учасники мали можливість як особисто бути присутніми на обговореннях, так і приєднатися дистанційно. Близько 300 учасників презентували свої результати досліджень. На вшанування пам’яті Олеся Гончара, до дня його народження та з нагоди 7-річчя від дня відкриття іменного Музею-кімнати в ННІФ, відбувся круглий стіл “Гончарівські читання”. Плідною і динамічною була робота учасників круглого столу “Творчість Максима Рильського в контексті сьогодення”, який модерувала завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості професорка Оксана Сліпушко. В одній із його секцій під керівництвом професорки Надії Гаєвської взяли участь учні Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Українського медичного ліцею Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, а також студенти Національного університету харчових технологій. Ліцеїсти переймали досвід представлення наукових здобутків і ведення дискусій студентів, а колеги з не філологічних ЗВО розширювали сферу комунікації та глибше занурювалися у сферу гуманітаристики. Завдяки Надії Гаєвській гості в межах конференції завітали у лабораторію народної творчості “Світлиця”, де директор Центру фольклору та етнографії Володимир Щибря провів для них коротку екскурсію, а завідувачка кафедри фольклористики Олеся Наумовська презентувала відомих фольклористів, чиї голоси нині у всіх на слуху. Також учням випала нагода послухати історика, професора Володимира Сергійчука. Цікавий формат обговорення наукових проблем запропонували магістри ОП “Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова”: дискусійна панель “Мистецтво як простір інтерпретацій: рецепції, наративи, образи”. Молоді науковці під керівництвом професорки кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Олени Романенко та доцентки Галини Усатенко ініціювали три тематичні дискусійні майданчики, які охопили наукові інтереси та тематику їхніх магістерських робіт. До наукових дискусій були запрошені фахівці з різних галузей сфери культури: літературознавиця Наталія Білик, перекладачка Оксана Приймак, журналісти Сергій Колесніков, головний редактор журналу Inker, співзасновник медіа Шо- Там, та Діана Лановець, дослідниця мистецтва, ст. викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Валерія Пітеніна, професори, літературознавці Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Олена Бровко та Сніжана Жигун. Такий діалог молодих дослідників, вчених і практиків у сфері культури дав змогу апробувати наукові інтереси й сформувати контекст подальших наукових досліджень. Формат наукового семінару цьогоріч об’єднав аспірантів різних спеціалізацій – мовознавців, літературознавців, фольклористів, перекладознавців. Під модераторством професора кафедри полоністики Ігоря Корольова молоді дослідники ділилися своїми міркуваннями з актуальних філологічних тем, а також презентували вузькотематичні здобутки в межах підготовки дисертаційних робіт на здобуття доктора філософії. Гостро актуальними й аналітичними були доповіді, озвучені в межах круглого столу “Інформаційна війна у парадигмах лінгвістики впливу”, на якому головував доцент кафедри східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій Олександр Бондаренко. Основні проблеми, що обговорювалися під час заходу: можливості стратегічних комунікацій у подоланні глобальних викликів, наративи російської пропаганди в Європі та в Україні, російська інформаційна війна в глобальному вимірі, розпад імперії як складник української Перемоги, які складники страткому найефективніші в умовах війни. Серед запрошених до дискусії гостей були Надзвичайний та Повноважний Посол України Володимир Яценківський, авторка та ведуча проєкту “Час: Online” 5 канал Марія Скібінська, лейтенант ЗСУ Ілля Паламарчук та інші. Секція “Лінгводидактика сучасності у дослідженнях і дискусіях” була задумана як майданчик для практики наукового дискурсу студентів і магістрантів, які провадили свої дослідження під керівництвом професорки кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур Олесі Любашенко, і представили їх у полеміці, що її організувала керівниця секції доцентка Мар’яна Нацюк. Експериментальні наукові розвідки молодих дослідниць стосувалися питань, які саме тепер викликають жваві суперечки освітян: як створити STEM-урок англійської мови (Юлія Каленюк, Вікторія Онищенко), чи здатні вчителі-філологи формувати креативність школярів відповідно до вимог PISA (Анастасія Захарія, Дар’я Перловська), у чому переваги та недоліки новозатвердженого Державного стандарту про-
Пошта “СП” · “Жваві обговорення стануть стимулом для молоді прогресувати в наукових студіях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Зброє моя, послужи воякам!”

Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ “Вставай, хто живий, В кого думка повстала!” – ці рядки з вірша Лесі Українки “Досвітні огні” запам’яталися мені ще зі школи. Вони певною мірою перегукуються із заповітом Великого Кобзаря: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Ворог і у Тараса Шевченка (1814–1861), і у Лесі Українки (1871–1913), і в усього українського народу був один – російська імперія, її самодержці, монархічний устрій, спрямований на соціальний і національний гніт підданих. От і боролися патріоти всіма можливими засобами… Тема боротьби з національним гнітом простежується в кількох відомих творах Лесі Українки, зокрема в поемі “Роберт Брюс, король шотландський”. Нагадаю, йдеться про те, як англійський король Едвард пішов війною, “щоб то шотландський вільний люд / Забрати у підданство”. Шотландці дружно виступили на захист своєї країни. Три дні йшла жорстка січа. Її зупинив Едвард, військо якого перемагало. Він закликав “прийти до згоди без війни по братньому звичаю”, пообіцяв суперникам-лицарям, які перейдуть у його підданство, що той і маєтками, й людьми володітиме в спокою. Люд простий має нам платить податки й десятини, а лицар буде вільний пан своєї батьківщини. Весь гурт шотландський панський враз крикнув: “Згода! Хай живе Едвард, король шотландський!” І тільки “зоставсь при зброї лицар молодий – Робертом Брюсом звався”. “Едварду глянув він в лице, / Мов кинув блискавицю, / Здійняв і кинув ворогам / Залізну рукавицю”. Кілька разів Роберт підіймав народ на повстання проти англійців, але окупанти виявлялися сильнішими. Розчарований Роберт вирішує відправитися з хрестоносцями в Палестину. Очікуючи корабель в рибацькій хатинці, він спостерігає за павуком, що намагається прикріпити нитку-павутинку до стелі. Шість разів він падав, підіймався й продовжував розпочати роботу. За сьомим разом це йому вдалося. Натхнений прикладом маленького Божого створіння, Роберт Брюс знову підіймає народ і перемагає! Повстанці проголошують його королем Шотландії й застерігають: Та коли ти забудеш про справу Честі й волі народу свого, Схочеш інші, багатшії землі Прилучити до панства твого, Ми не підем тоді за тобою, Щоб чужого добра здобувать, Нам не тісно у рідній країні, Нам не треба в чужу мандрувать! “Роберта Брюса” читав не один раз. Це відтоді, як у 1974 ро-
Подія · “Використовує жіночі образи, щоб продемонструвати, що війна не обмежується лише полями битв і військовими стратегіями”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Головне – не спізнитися в літературу!” Гончарівські читання в Інституті філології

Зліва направо: Надія Янкова, Дарія Білокобильська Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка Олеся Гончара: візії sub specie con- temporaneitatis до 80-річчя закінчення Другої світової війни”, як і свідчення Олеся Гончара, який пройшов війну у складі 72 дивізії мінометником, доводять, що Друга світова була виграна завдяки українцям! У романі читаємо, каже Сергій Мирославович: “У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, заволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Ви- Злу і моральному руйнацтву коряться ті, “що без соборів у душі”. 10 квітня 2025 року в межах IX Всеукраїнських наукових читань за участю молодих учених “Філологія XXI століття: нові дослідження і перспективи” та з нагоди вшанування 107-річчя від дня народження українського письменника, громадського та політичного діяча Олеся Терентійовича Гончара, у Навчально-науковому інституті філології (ННІФ) Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл “Гончарівські читання”. Модерували захід заступниця директора Надія Янкова та завідувачка Музею-кімнати Олеся Гончара Дарія Білокобильська. На організоване засідання завітала й онука письменника Леся Гончар. В обговоренні взяли участь студенти й науковці. Вибір тем варіювався від історичних свідчень подій у романах автора до особливостей перекладів його творів. Розпочала круглий стіл Надія Янкова. Вона привітала переможців цьогорічних Національної та Німецько-української премій імені Олеся Гончара та нагадала, що “вік письменника – це його твори!”. Про що, на думку Надії Іванівни, свідчить багата й розмаїта творчість Олеся Гончара, з одного боку, це тривкий інтерес до воєнної тематики, а з другого – доводить, що в повоєнні роки він із великою художньою силою уславлює мирну працю, звеличує натхнення, добротворчий потенціал і талант простої людини. Надія Іванівна назвала найвидатніші твори Олеся Терентійовича: “Прапороносці”, “Собор”, “Тронка”, “Твоя зоря”, а також його мандрівні нариси, новели й оповідання. “Треба сказати, що Олесь Гончар потрапив у немилість влади й через те, – наголосила пані Надія, – що намагався заступатися за шістдесятників ще під час перших, 1965 року, репресій проти них. Мудрий і чутливий, він розумів: навколо відбувається щось далеке від ідеального соціалізму. Якось записав у “Щоденнику”, що у нього нема претензій до системи, бо “не вона винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?” Дружній поклик до вшанування митця підхопив професор кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Сергій Лучканин. Його доповідь “Румунські історико-географічні реалії в романі “Альпи” йшовши в районі Лопушна – Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ… Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни”. Сергій Лучканин подарував Музеєві-кімнаті Олеся Гончара, що в ННІФ, унікальне видання “Людина і зброя” та поділився світлиною його матері – Ольги Страшенко з дружиною Олеся Терентійовича – Валентиною Данилівною. Також він пригадав, як вони з мамою зустріли Олеся Гончара, котрий поспішав. “Головне – не спізнитися в літературу!” – крикнув навздогін Олесь Терентійович. Відомо, як письменник вболівав за Херсон і Херсонщину… Можливо, саме тому цю тему обрала для виступу студентка ННІФ Ярослава Фесенко. Пoнaд двaдцять poкiв Oлecь Гoнчap oбиpaвcя дeпутaтoм Bepxoвнoї Paди CPCP пo вибopчoму oкpугу № 60 (Xepcoнcькa oблacть) i бaгa- тo зpoбив для cвoїx вибopцiв. Biн збepiг вiд зaкpиття шкoлу мeлio- paцiї тa вoднoгo гocпoдapcтвa в Сергій Лучканин, Леся Гончар, Ірина Приліпко малій прозі Олеся Гончара”. Вона розглянула специфіку художнього вираження пам’яті про війну в малих епічних формах Олеся Гончара. “Травматичний досвід війни в оповіданнях Олеся Гончара найчастіше розкривається через морально-етичну проблематику, – каже Ірина, – зокрема, поведінку та вибір людини в межовій ситуації. У проживанні й ословленні воєнного минулого у просторі художнього тексту виявляється індивідуальна й колективна пам’ять про війну, здійснюється спроба подолання травми минулого”. Читання відвідав і привітав присутніх голова журі Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, лавреат Національної премії імені Олеся Гончара 2010 року Дмитро Чистяк. Студентка ННІФ Софія Пєткова розкрила тему “Війна і жінка” у творчості Олеся Гончара (на матеріалі оповідань “Модри Камень”, “Під далекими соснами”, “Бондарівна”). “Олесь Гончар використовує жіночі образи, щоб продемонструвати, що війна не обмежується лише полями битв і військовими стратегіями, де переважають чоловіки. Жінки теж ведуть свою боротьбу – на власному фронті, займаючи незламну й значущу позицію”, – каже вона. Кандидатка філологічних наук Наталя Білоус розкрила тему “Твори Олеся Гончара на тему війни в контексті українського радянського мистецтва”. Вона торкнулася авторства гравюр та картин, що прикрашали видання творів Олеся Гончара. Зокрема, символіки робіт художників І. Селіванова, З. Толкачова, В. Пузиркова, В. Куткіна та В. Костецького. Студентка ННІФ Еліна Вергелес порівняла особливості словесних конструкцій німецьких перекладів творів Олеся Гончара з української. Вона відзначила, що українська мова, на відміну від німецької, однозначніша. До прикладу, щоб пояснити одну українську фразу, німецькою набереться цілий абзац! Вона досліджувала видання творів Олеся Гончара німецькою мовою із колекції Музею-кімнати Олеся Гончара. Зокрема, перекладачка розглянула неоромантичний “Модри Камень”, переклад І. Сойка (1949 р.), та Sonnenblumen, переклад І. Гузар (1950 р.). Олесь Гончар акцентував на Taвpiйcьку, дoпoмiг житeлям Cтa- нicлaвa в укpiплeннi бepeгa, cпpияв будiвництву шкoли в paдгocпi “Пepшe тpaвня” Гoлoпpи- cтaнcькoгo paйoну тa лiкapнi у Bиcoкoпiллi. Він знайшов кoшти нa пpидбaння aвтoбуcа для ciль- cькoї лiкapнi в Kaчкapiвцi, нa будiвництвo дopoги мiж Бepиcлa- вoм i Beликoю Oлeкcaндpiвкoю, нa пpидбaння вiзкiв для iнвaлiдiвтa книг для ciльcькиx бiблioтeк. Зa йoгo пiдтpимки в Xepcoнi булa пoбудoвaнa oблacнa унiвep- caльнa нaукoвa бiблioтeкa, якa зa- paз нocить йoгo iм’я. Дoбpим cлo- вoм йoгo згaдують зa cпpияння вiдкpиттю в Xepcoнi музeїв – лi- тepaтуpнoгo iмeнi Бopиca Лaвpe- ньoвa тa xудoжньoгo iмeнi Oлeк- ciя Шoвкунeнкa та створення Херсонського відділення Спілки письменників України. Студент Віктор Святний виступив із темою: “Роман Олеся Гончара “Прапороносці” у світлі постколоніального світогляду”. “Передусім ідеться про підтексти, – впевнений Віктор. – В основі тексту лежить історія людей та війни, що мала б перегукуватися з нашими реаліями. Тема окупації, братерства на війні, післявоєнної відбудови – на магістральному рівні підіймає загальногуманістичні теми. Але звернімо увагу на наступні аспекти. Почнімо з категорії “іншого”, без якої не мислиться воєнна література. Як правило, у текстах про війну герої відділені межею інакшости від ворога, але у “Прапороносцях”, крім протиставної пари “ми і окупанти (читаймо, німці)” зустрічаємо “ми і Європа” та “ми і союзники”. Подруга музею гончарознавиця, старша наукова співробітниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Ірина Приліпко розповіла про “Художнє вираження травми війни у Справа наліво: Софія Макогін, Ярослава Фесенко, Стефанія Лойко, Віктор Святний Стенд із деякими виданнями творів та перекладів Олеся Гончара з Музею-кімнати особливостях східних та південних країв, як вони наповнюють його енергією, та на різнобарвності регіону: “В степу. Тут є щось цілюще. В природі, в людях… Хай би пожили в народі, подихали цим повітрям, побачили, яку безмірно важливу місію здійснюють їхні ровесники і ровесниці, що вже тут учителями працюють, директорами шкіл, лікарями, зоотехніками, агрономами... Вони б побачили, що це зовсім не є сіра й інертна маса, це люди з вогню і крові, і є в них гідність і самосвідомість, оце і є наша сучасна національна інтелігенція”. Саме тому Вікторія Лихацька представила дослідження: “Образ Мелітопольщини у “Щоденниках” Олеся Гончара”. Адже такі щирі, емоційно забарвлені слова та згадування у творах свідчать не лише про глибоке особисте захоплення письменника цим краєм, а й про його любов до України, віру в її людей, в інтелігентне, мисляче, працьовите суспільство, яке творить націю і в цьому регіоні. Це стосується більшості населених пунктів у Запорізькій області, зокрема і міста Мелітополь. Відоме особливе ставлення письменника до бабусі Прісі, яка замінила Олесеві і матір, і батька. Софія Макогін підкреслила це виступом “Родина та родинні цінності в щоденникових записах Олеся Гончара”, наголосивши, що бабусині казки та бувальщини будили дитячу фантазію. Вона все робила для того, аби хлопчик став освіченою людиною”, – каже Софія. А Олесь Гончар ділився згодом спогадами: “Без неї, певно, я не став би письменником… її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її”. Завершили Гончарівські читання чаюванням та екскурсією до Музею-форуму Олеся Гончара, що 7 років поспіль працює в Інституті. Історичний простір розрахований не лише на читачів, поціновувачів і знавців творчості Олеся Гончара, але й на тих, хто прагне дізнатися про видатну постать в історії української літератури, української держави та світової культури.
Слава Героям! · “Навіть найважча справа стає легшою, коли знаєш, що люди цінують тебе і чекають”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

воює з початку повномасштабного вторгнення… – Сьогодні ми зібралися в такому прекрасному просторі, аби представити роботи наших дітей, – наголосила заступниця директора Фахового коледжу мистецтв та дизайну Наталія Упірова. – Думаю, що якби не було трагічних подій, які почалися у лютому 2022 року, то ми все одно тут зібралися б. Але тоді на виставці були б представлені натюрморти та пейзажі. А сьогодні картини зовсім інші. Ми маємо здійснювати цю роботу, підтримувати одне одного. Щороку в нашому коледжі проводиться конкурс плакатів до Дня захисників та захисниць України. Після початку повномасштабного вторгнення ці плакати стали іншими, більш глибокими, пронизливими, мають свій підтекст. Виникла ідея, якщо наші діти так добре малюють плакати, то чому б не провести таку виставку. Запропонували організувати цю роботу нашому викладачеві Дмитру Ковалю, діти взялися до роботи. Сьогодні ми бачимо результат. Вважаю, що це теж волонтерська робота. Адміністрація коледжу висловлює подяку за активну волонтерську діяльність, активну участь у підготовці виставки “Героїчний часопис” студентам та випускникам коледжу Олександрі Ярмоленко, Софії Шкірі, Віталіні Корнієнко, Дар’ї Пустовіт, Діані Мовчан, Дар’ї Загладі, Олександрі Остроуцькій, Єлизаветі Ріпі, Дар’ї Олексієнко, Олександрі Садовніковій, Дар’ї Прадивій, Дар’ї Князевій, Катерині Афанасьєвій, Марії Братчиковій, Юлії Падальці та Анастасії Панічевій. – Хочу подякувати всім вам, що ми тут зібралися віддати шану нашим воїнам, людям світла, які нині боронять нас, нашу державу і захищають наше життя, – зазначив наприкінці Дмитро Коваль. – Дякую студентам коледжу, а також культурному кластеру “Краків”, який нас тепло прийняв. У планах організаторів продовжити експонувати цю виставку вже у стінах Київської міської ради. Привітати Леоніда Логвиненка з відкриттям виставки прийшли друзі, колеги з газети “Сільські вісті”, однокласники, побратими, з якими разом їздить на передову. Всі ділились теплими спогадами з автором, а також рефлексіями на фотовиставку, яка точно влучає в серце і змушує переживати великий спектр емоцій – від болю та жалю до надії та віри! До цієї інформації, розміщеної на офіційній Фейсбук-сторінці НМЛУ, додамо, що в своєму виступі головний редактор просвітянського тижневика Ігор Зоц, крім вітальних слів, сказав, що шляхи Леоніда Логвиненка і героїв його фото перетинаються. Так було з фото “Останнє танго”, герой якого офіцер Юрій Левченко через кілька днів після знімкування загинув в АТО, виконуючи бойове завдання. Згодом Леонід познайомився з мамою героя – професоркою Сковородинівського університету в Харкові Наталією Левченко, а про неї своєю чергою розповідав тижневик “Слово Просвіти”. Тісне коло, бо фото з війни Леоніда Логвиненка друкуються і в нашій газеті. Власн. інф.
Слава Героям! · “Навіть найважча справа стає легшою, коли знаєш, що люди цінують тебе і чекають”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Часопис у портретах

У культурному кластері “Краків” (м. Київ) відкрили виставку робіт студентів та випускників Фахового коледжу мистецтв та дизайну КНУТД “Героїчний часопис”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж У найтемніші часи народжуються найяскравіші світочі – українські воїни, що стоять на передовій боротьби за свободу, стають не лише захисниками рідної землі, а й живими легендами, уособленням сили, відваги та непохитної віри. Їхні обличчя – це історія сучасної України, її болю та тріумфу, її безстрашного погляду у майбутнє. Виставка “Героїчний часопис” – не просто серія творів, це візуальний літопис новітніх героїв, створений руками молодих художників Фахового коледжу мистецтв та дизайну КНУТД. У кожному мазку – пошана, у кожній лінії – подяка, у кожному відтінку – спроба передати невимовне: міць духу, стійкість, любов до рідної землі. Студенти створювали свої полотна під звуки сирен, у холодних майстернях, при світлі свічок, часто з тремтінням у серці, думаючи про рідних, що знаходяться на фронті. Але їхня праця – це не лише мистецьке самовираження, а й акт спротиву, спосіб зберегти пам’ять про тих, хто щодня виборює наше завтра. Кожен портрет – це більше, ніж зображення. Це погляд у вічі тим, хто без вагань став на захист Батьківщини. Це спроба зафіксувати не просто риси обличчя, а цілий світ, який носить у собі український воїн: біль від втрат, втому від битв, міць відданості та світло надії. Мистецтво – це пам’ять. Мистецтво – це голос. І ця виставка є свідченням того, що Герої живуть не лише у військових зведеннях, а й у серцях, у фарбах, у полотнах, що стануть частиною історії нашої боротьби. Сьогодні наші титани тримають зброю, аби завтра юні митці тримали пензлі. Їхні обличчя – це обличчя України. Обличчя нашої перемоги! – Нам вдалося зібрати тут прекрасну, тонку і чуттєву експозицію, – наголосив ідейний натхненник виставки, художник і педагог Дмитро Коваль. – Це експозиція про любов до нашої землі, на яку накотилася страшенна загроза від північних недосусідів орків. На захист нашої країни стали ці титани – найкращі сини і доньки України, яким сьогодні віддаємо шану. Авторами ідеї проєкту виступила шановна адміністрація нашого навчального закладу і особисто пані Наталія Упірова. Завдяки цій ідеї ми змогли зробити таку чуттєву експозицію і віддати шану нашим захисникам. Хотів би подякувати нашій небайдужій молоді, яка тепло і активно підтримала цю ініціативу. Кожен твір – це велика історія, унікальний образ, а всі разом вони складають картину патріотичності. Хотілося б побажати щасливої долі нашій країні. Я впевнений, що ми вистоїмо. Хоч це перемога буде не такою швидкою, як багатьом хотілося б, але вона обов’язково буде. Нам треба кожному на своєму робочому місці робити максимум того, що ми можемо зробити. Підтримувати нашу армію. Підтримувати один одного. – У кожного з нас сьогодні жовто-блакитне серце, – переконаний гість заходу, автор та виконавець Сергій Файфура. – Хочу сьогодні подарувати дві композиції. Одну серйозну річ, яка стосується усіх тих, хто тут зібрався. Вона нас об’єднує. Шана нашим воїнам і низький уклін молодим художникам, які відтворюють нашу історію. Це пісня “Доля”. А друга пісня “Варги” принесе всім трохи позитиву. Хто не знає, варги – це жіночі уста. – Хочу висловити вам слова подяки від своїх побратимів, від нашого батальйону, який сьогодні боронить країну, – зазначив боєць батальйону “Свобода” Ілля Дунаєв. – Віримо в них, вони тримаються заради всіх нас. Я знав багатьох людей, які зображені на цих картинах. Ці витвори мистецтва змусили мене замислитися над тим, настільки цінна пам’ять, настільки приємно знати, що про твою роботу пам’ятатимуть люди. І не тільки у своїх думках, а й у мистецтві. Насправді це дуже надихає. Бо навіть найважча справа стає легшою, коли знаєш, що люди цінують тебе і чекають. На знак великої подяки хочу подарувати прапор і бойовий шеврон нашого батальйону. Після виступу пана Іллі звучали українські пісні, які протягом всього вечора дарували студенти Національного університету біотехнологій та природокористування України Анастасія Кулакович та Ярослав Рябоконь. Своєрідну екскурсію експозицією провела ведуча і співорганізаторка мистецької акції Поліна Кравченко. А митці розповіли про свої картини. Одна з юних художниць у своїй роботі “Вартовий свободи” намагалася передати всю красу блакитного та жовтого кольорів. Інша мала честь написати портрет викладача коледжу Олексія Ковалевського, який одужав після поранення і зараз знову навчає студентів. Пан Олексій був на заході і зізнався, що боронив країну заради мистецтва і наших дітей. На іншій картині зображено легендарного Дмитра Коцюбайла (позивний Да Вінчі), який, на жаль, загинув на російсько-українській війні. На наступному портреті двоюрідний брат Дмитра Коваля Олександр, який був учасником Революції гідності, згодом воював у батальйоні “Азов” і загинув у 2016 році. Олександру було лише 18 років. Одна з вулиць у місті Хотині, де він народився, нині носить його ім’я. Одна юна мисткиня представила на виставці дві роботи. На одній зображений боєць, який у 21 рік воював під Маріуполем, був поранений, зараз проходить реабілітацію. На другій вона зобразила колегу своєї мами. Цей чоловік спочатку був у теробороні, потім мобілізований, потрапив у полон, де, на жаль, перебуває й нині. Також на виставці представлений портрет Романа Ратушного – громадського діяча, журналіста, учасника Євромайдану, добровольця, який загинув 8 червня 2022 року. Ще один зображений боєць отримав дуже важке поранення, внаслідок якого втратив обидві ноги і руку, зараз проходить реабілітацію. На картині “Побратими” намальовані воїни, які разом стали на захист країни і зараз продовжують боронити Україну. А одна з дівчат зобразила свого батька, який року. У збірці – поєднання художньої та жанрової фотографії і поезії. Як зазначив автор, “важливо передати не лише інформацію про подію, а й емоцію, тому емоція знімків закладена в метафори моїх поезій, а разом це створює велику бурю відчуттів”.
Слава Героям! · “Навіть найважча справа стає легшою, коли знаєш, що люди цінують тебе і чекають”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Фото і слово з війни

У Національному музеї літератури України відбулось відкриття фотовиставки “Тінь війни” та презентація книги “Поклик срібного вовка” журналіста, поета, публіциста, військового фоторепортера Леоніда Логвиненка. “Тінь війни” – третя виставка фотохудожника, вона складається з понад 80-ти робіт. Це документальний проєкт, що розповідає про реалії сьогоднішньої війни. Фото зроблені Леонідом Логвиненком під час поїздок у зони бойових дій у Донецькій, Луганській, Запорізькій та Харківській областях. Кожне фото, представлене на виставці, – це історії людей. Виставка нагадує нам, що окопи, солдати в пікселі, обпалена техніка, діти, які ховаються в укриттях, – це сумні реалії нашого часу. Важко розглядати частину експозиції, на якій зображено евакуацію поранених, смерть та прощання із загиблими героями, які шикуються в небесний стрій… Втім, коли дивишся на фото українського поля, засіяного пшеницею, або фото, де з уламка ракети проростає соняшник, точно знаєш – перемога буде за нами! Під час презентації автор розповідав про фотокартини, історії їхнього створення, а на очах у присутніх бриніли сльози. А також читав власні поезії зі збірки “Поклик срібного вовка” – це вірші про війну та Героїв, які він почав писати ще з 2014
Письменники і час · “23 квітня 1828 року зійшла нова зоря – Олександра Білозерська, а в її галактиці з’явилося аж три сонця – Куліш, Шевченко і Костомаров”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Мемуарно0епістолярна Галактика Ганни Барвінок

У Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбулася презентація другого тому “Зібрання творів” Ганни Барвінок. Книга вийшла друком ВД “Простір” 2023 року. Упорядники видання – Василь Шендеровський та Василь Яременко. Присутні мали унікальну можливість заглибитися у світ літературної спадщини Ганни Барвінок – талановитої авторки, що відображала у своїх творах глибину народного життя, психологізм людських взаємин і боротьбу за українську ідентичність. Василь Шендеровський, упорядник книги, детально розповів про дослідницьку роботу, представив унікальні архівні матеріали, які стали її основою. Його доповідь пролила світло на маловідомі факти з життя Ганни Барвінок, її вплив на формування українського літературного простору та роль у культурному середовищі XIX століття. Окрему увагу було приділено зв’язку Ганни Барвінок із видатними постатями того часу, такими як Іван Пулюй, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Вони, кожен у своїй сфері, сприяли розвитку української мови, науки та літератури, залишивши після себе неоціненний спадок. Атмосфера заходу була сповнена натхнення, глибокої поваги до української культурної спадщини та її значення в сучасному контексті. Учасники мали змогу не лише більше дізнатися про творчість Ганни Барвінок, а й подискутувати про роль жінок у літературі XIX століття, їхні виклики та внесок у розвиток української думки. Модерувала Олена Нужна, директорка ВД “Простір”. Пропонуємо вашій увазі вступне слово до другого тому – “Мемуарно-епістолярна Галактика Ганни Барвінок”. Сподіваємося, що вона не лише відкриє нашим читачам цю дивовижну постать, а й заохотить когось придбати книжку, яка вийшла коштом упорядників. Тетяна ОЛЕЩЕНКО, Василь ЯРЕМЕНКО В епістолярній спадщині Ганни Барвінок справді стільки листів, як зірок у Чумацькому Шляху, і кожен присилає нам світло з віддалі майже в 195 років. Тоді у чернігівському небі над Борзною, а точніше над хутором Мотронівкою, 23 квітня 1828 року зійшла нова зоря – Олександра Білозерська, а в її галактиці з’явилося аж три сонця – Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко і Микола Костомаров. На жаль, ще жоден літературознавчий телескоп не заглянув у цю, образно кажучи, галактику із науковою фундаментальністю. Початок уже є. Письменник Іван Корсак написав історичний роман “Перстень Ганни Барвінок” (2015), щоправда, використав тільки львівські джерела і переважно ті, що стосуються її чоловіка, чи, як вона називала, – дружини – Пантелеймона Куліша. Не так давно Ірина Власенко подарувала читачам книгу “Саша” (2022) – так звали в юності майбутню письменницю. Цього ж року Григорій Самойленко видав монографію “Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов Олександра Білозерська*Куліш з чоловіком Пантелеймоном Кулішем. 1877 р. (мотронівський період життя і творчості)” (2022), в якій на великому фактичному матеріалі розкрито багатогранні та специфічні особливості життя і творчості цих видатних людей. Щодо епістолярної і мемуарної спадщини також є початки... Професор Василь Шендеровський, пишучи книгу про славетного українського вченого-фізика Івана Пулюя, не міг обійти його листування з Ганною Барвінок. Книга “Ганна Барвінок” (2001) побачила світ до 170-річчя від дня народження письменниці (за упорядкування Володимира Яцюка). У 16-томному зібранні наукової і епістолярної спадщини Бориса Грінченка опубліковано його листування з Ганною Барвінок (“Епістолярна спадщина”, кн. І, с. 46-168): разом 96 листів. Але всіх листів Ганни Барвінок до Бориса Грінченка – 175. У “Епістолярній спадщині” подано тільки ті листи, на які Борис Грінченко відповів. У цьому виданні подаємо всі 175 листів до Бориса Грінченка. Ерупа науковців Чернігівського музею ім. В. Тарновського під керівництвом директора музею С. Лаєвського підготувала ґрунтовний том листування письменниці з чернігівським адвокатом Іллею Шрагом. Кожен лист має многоцінні в науковому значенні примітки і коментарі. Пані Світлана Короненко в кількох номерах журналу “Київ” публікувала працю чернігівських науковців, але, довідавшись, що музей має видати це листування окремим томом, на жаль, припинила публікацію в “Києві”. Журнальна публікація не завадила б. Коли 2-й том творчої спадщини вже підготували до друку, пощастило виявити у московському “Российском государственном архиве литературы и искусства” (РГАЛИ) два фонди Кулішів – 235 і 238. 235 фонд має 574 одиниці збереження матеріалів Ганни Барвінок. Враховуючи, що окремі одиниці збереження, як наприклад “Листи до невідомих адресатів”, налічують 114 сторінок, записи Ганни Барвінок українських пісень – 74 сторінки, зберігаються тут також недруковані ще оповідання, повість, водевіль, оперета, записи для написання спогадів, дві фотографії, вірші – то це все може скласти два спорих томи по 600 сторінок кожен. За всі роки радянської влади у фонди Ганни Барвінок не заглядав не тільки літературознавчий телескоп, а навіть звичайне око науковця. А там листи Ганни Барвінок до Н. Кобринської, М. Лободовського, М. Грушевського, листи зі звертанням до адресатів по імені і по батькові, але без вказівки прізвищ, які московські архівісти встановити, зрозуміло, не могли. Ці фонди – українське національне багатство, яке досі не зацікавило жодну з наукових інституцій чи бодай якийсь національний університет, що їх сьогодні в Україні пів сотні. Все це викликає сумні роздуми. Щоб повернути сьогодні це багатство бодай у копіях, потрібні не лише значні зусилля науковців, але це вимагає належної урядової програми. У 60-х роках я (В. Я.) познайомився з професором Г. Колядою, який врятувався від репресій, виїхавши в Душанбе (колись Сталінабад), де працював в університеті. Закінчилась “хрущовська відлига”, і він знову поїхав у Душанбе, залишивши у Києві збережену бібліотеку, а з собою забрав велику колекцію прижиттєвих видань П. Куліша з дарчими посвятами Ганні Барвінок. У 1973 році я (В. Я.) був на факультеті підвищення кваліфікації Московського університету. Там перебувала також колишня аспірантка Г. Коляди в університеті Душанбе. Як виявилося, вона переглядала ту колекцію у професора і була захоплена книжковими раритетами. Думаю, що книги Куліша після смерті Г. Коляди потрапили до неї, а можливо, перейшли до якихось наукових фондів. Пошуки тієї колекції також мали б підтримати на державному рівні. Отже, наукове вивчення спадщини Ганни Барвінок ще попереду. Наше видання хай буде його добрим початком. Центральним у комунікаціях Ганни Барвінок є її листування з Борисом Грінченком. Частково на ньому і зупинимося, залишаючи читачам самостійно вчитатися і вслухатися в ті проблеми, які були актуальними у добу Куліша, Ганни Барвінок, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького й інших її адресатів. Після смерті Ганни Барвінок залишилася не лише літературна, але й чимала епістолярна спадщина (листи до офіційних осіб – цариці, великого князя, в редакції журналів і газет, до рідних – сестер, братів, племінниць). Більша частина її архіву ще потребує детального дослідження. Близько двох з половиною тисяч листів Ганни Барвінок можуть скласти цілу бібліотеку. Укладаючи том епістолярію Ганни Барвінок змушені були подавати не вибрані листи, а вибраних адресатів – письменників і вчених: Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Івана Пулюя, Василя Тар- Хата Пантелеймона Куліша у Мотронівці на Чернігівщині. 1899 р. Олександра Білозерська*Куліш у молоді роки. Художник Андрій Горонович. 1847 р. новського, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Шаховського, начальника Головного управління у справах друку, керуючого III відділом власної Його Імператорської Величності канцелярії і начальника штабу Окремого корпусу жандармів, генераллейтенанта Леонтія Дубельта, шефа жандармів, начальника III відділу імператорської канцелярії Олексія Орлова та інших. Листування Ганни Барвінок умовно можна поділити на два періоди: перший період (тривав до смерті П. Куліша) і другий період (після його смерті). У перший період Олександра Куліш листувалася переважно зі своїми родичами. Це було родинне листування. Із адресатів, з якими письменниця не була споріднена, – імператор Микола І. Л. Дубельт, О. Орлов, яким вона писала, клопочучись за свого чоловіка, засланого в Тулу, прагнучи полегшити його долю і повернути із заслання. Важливе із джерельного погляду листування з Іваном Пулюєм, з яким активно листувався Пантелеймон Куліш. Ганна Барвінок шанувала Пулюя, ставила на один рівень зі своїм чоловіком. Це була дуже висока оцінка. У листах Пантелеймона Куліша до Пулюя часто є її приписки. Після смерті Пантелеймона Куліша листування не тільки не припинилося, а й пожвавилось. Іван Пулюй підтримував письменницю, допомагав їй. Завдяки його зусиллям побачив світ переклад Біблії українською мовою, зроблений Кулішем, Нечуєм-Левицьким і Пулюєм. Пулюй назвав Олександру Куліш “українською Беатріче”, порівнюючи її з коханою італійського поета Данте Аліг’єрі, символом ідеального кохання (лист від 19 липня 1882 року). Другий період листування почався після смерті чоловіка. Трохи одійшовши од горя, Ганна Барвінок узялася за справу свого життя – видання всіх творів Пантелеймона Куліша. Відчуваючи брак досвіду і освіти, нестачу коштів і фізичних сил, письменниця почала активну переписку з різними культурними діячами, сподіваючись на допомогу у виданні спадщини Пантелеймона Куліша. Одним із найактивніших адресатів (і адресантів) Ганни Барвінок був видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, вчений Борис Грінченко. Активне листування між ними почалося у червні 1897 року, невдовзі після смерті Пантелеймона Куліша. У кожному листі Ганни Барвінок сум за покійним чоловіком, згадка про його невтомну працю і їхнє спільне життя, а головне – про його заслуги перед Україною. У листі до Бориса Грінченка від 18 квітня 1898 року Ганна Барвінок інформувала: “Багато за прірвою (за кордоном. – Т. О., В. Я.) лежить добра, надрукованого моєю дружиною! “Товітові словеса”, “Дзвін”, “Хуторна філософія”, “Шекспірові твори”, “Позичена кобза”, “Магомет і Хадиза”. “Маруся Богуславка” я і не знаю, чи є надрукована. А скілько лежить недрукованого!”. Пись-
Письменники і час · “Серце, розум і зір талановитої жінки фіксують деталі, які часом найдосвідченішому літературознавцю не вдається виокремити”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

менниця взялася за важку працю: “І так хочу всі автографи моєї дружини сохранити, то переписую його рукописі. А їх немало – і повік свій не скінчу” (лист від 14 жовтня 1898 року). Видання творів Пантелеймона Куліша – одна із основних тем листів Ганни Барвінок. У кожному з них вирішують різні видавничі питання. Ганна Барвінок хотіла, щоб Грінченко підготував до друку повне видання творів Пантелеймона Куліша. Через брак вільного часу Борис Грінченко не міг узятися за такий копіткий труд, адже в той час він працював над укладанням словника української мови. Ганна Барвінок стала одним із джерел поповнення словника. Часто у листах зустрічається матеріал для Грінченка з коментарями, уточненнями, в якій губернії як говорять. І у словнику багато слів подано з посиланням на Ганну Барвінок. Значне місце в епістолярних діалогах про українські проблеми належить листуванню Ганни Барвінок із Борисом Грінченком. Йдеться про підготовку до друку “Оповідань з народних уст” Ганни Барвінок, історико-літературознавчого нарису про неї “Поет жіночого горя” і популяризацію її етнографічно-фольклорних оповідань серед української спільноти, організацію заходів для відзначення ювілею літературної творчості класика етнографічного реалізму – Ганни Барвінок. Листи доносять відомості про стосунки з царською цензурою, про отримання дозволів на видання літературних альманахів “Дубове листя” (на пошану П. О. Куліша), “На вічну пам’ять Котляревському”, “Хвиля за хвилею”, окремих творів Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Бориса Грінченка. У листах маємо чимало свідчень про упорядкування і видання багатотомної спадщини П. Куліша. Уже через кілька місяців після смерті П. Куліша Грінченко просить Ганну Барвінок надати йому матеріали для біографічного нарису про письменника: “Треба нам доброї біографії Пантелеймона Олександровича, бо його біографія – то частка історії нашого національного руху”. Грінченкові в Кулішевій біографії немає дрібниць. Його цікавість не оминає навіть імен волів (Лебідь, Половий, Лобас і Таран, імена їм обрав П. Куліш), які везли труну великого трудівника. Надзвичайно важливим для Грінченка є переклад Біблії: “Переклад Біблії, – переконує Борис Грінченко Ганну Барвінок, – то велике діло, і треба нам усім дбати, щоб його до пуття довести” (лист від 3.VII. 1897 р.). Епістолярні свідчення Ганни Барвінок многоцінні. Серце, розум і зір талановитої жінки фіксують деталі, які часом найдосвідченішому літературознавцю не вдається виокремити і дати їм наукове освітлення. “Дивуєтеся, – пише дружина Куліша Б. Грінченку, – що [с]тільки напрацював сподвижник українського слова, то ж на паперах і я не все ще Вам списала. А округам, тільки б глянули, які алеї, які рощиці, які меблі робив під красне дерево, картини рисовав, альбоми сатиричеськіє для сем’ї, гальванопластикою занімався. Рисовав акварелями, масляними красками, сепією”. Завдяки спостереженням Ганни Барвінок образ П. Куліша відразу набуває повноти, цільності. Звичайно, в таких уступах не тільки жіноче захоплення своїм чоловіком, а й пильне око етнографа, класика етнографічного реалізму! Вона передає слова самого Куліша: “Ніколи біографію писати, в моїх листах вона виразно видається”. Створення наукової біографії П. Куліша без вивчення об’ємного епістолярію Ганни Барвінок просто неможливе. З листів Ганни Барвінок ми отримуємо цінні знання про літературний побут Куліша, Шевченка, Костомарова. 28 червня 1897 р. вона розповідає Грінченку: “Якби я не бачила, як він трудився над усім, то може б мені й легше було бачити слід його пера! І знаю багато і кривди проти його, і всього гіркого”. Ганна Барвінок прагне, хай в листах, виправити неточності, хибні твердження тих, хто пробував писати про П. Куліша. Ось, приміром, тільки один витяг з листа до Б. Грінченка, що ставить акцент на потребі біографічної точності: “Чалий каже, що він (П. Куліш. – В. Я.) матері лишився в 10 год. Ні, уже бувши жонатим, і матір боготворив, і Біблію (себто свій переклад Біблії. – В. Я.) їй посвятив, а він каже, що і материнської ласки не знав і пр. Батько його не любив. А мати жила їм...”. Такі листи, окрім всього іншого, дають нам нові знання і нові оцінки. У 1902 році Борис Грінченко здійснив перше видання творів Ганни Барвінок. Виходу книги передувала важка і копітка праця, яка знайшла відображеннях у листах Ганни Барвінок і Бориса Грінченка. Листування Ганни Барвінок стає складовою всього літературного процесу. Ганна Барвінок підкреслила значення листування взагалі і для неї особисто: “Я недавно перечитувала Ваші листи і дуже їх ціню, де Ви радите мені, щоб я дуже не вдавалась в бік в своїх оповіданнях, щоб добре пильновала цілості. Дуже я Вам дякую за добру і щиру пораду. Всякий чоловік має свої хиби і повинен дяковати (за втручання глибоке в інтереси діл) своїх близьких чи по духу, чи по відносинах всесвітських, бо сам чоловік за собою не здоліє услідити, а бувають і свої симпатії, і коньки, і хиби. Я тілько трохи хочу оправдатись перед Вами. Г. Барвінок оповідає од імені народа – бабусі якої або дівчини. А прислухайтесь добре, особливо до бабусь і молодиць. У їх кілько кінців буває? І початків? Вона дуже речиста і все хоче зараз оповідати”. І все ж Олександра Куліш глибоко вдячна письменникові за турботу, за час, який він витратив на неї: “Велика Вам дяка за увагу до мого писання. (А може б укинути в піч?). Ви не пожаловали часу на його звести. То такий уривочок у життю спіткався – я його і занотовала. Роздивившись хорошенько, що в “Літературно-Науковому Віснику” не ганьбують і дрібничками, і послала до Вас. А Ви щось хочете поважне з його зробити. Не знаю, чи зумію придать тих кольорів, що Ви кажете, а дуже була б удячна за пораду. З боку усе краще бачать – чоловік собі не діймає віри нів хорошому, ні в поганому”. Ганну Барвінок найбільше непокоїла відсутність допомоги з боку літературних і культурних діячів. Вона називала свого чоловіка найвизначнішим письменником в українській літературі, а отже, сподівалася визнання суспільством його заслуг. Письменницю ображала інертність інтелігенції, яка, з одного боку, стверджувала, що Куліш – видатний діяч, письменник, а з іншого, – нічого не робила для того, щоб вшанувати його пам’ять. І ця образа відчувається у листах Ганни Барвінок. Може здаватися, що письменниця занадто суворо оцінює своїх сучасників, що вона занадто вимоглива і несправедлива, але в її словах є багато істини. Листи є цінним джерелом інформації і щодо родини письменниці, її стосунків з братами, сестрами й іншими родичами. Основною темою листування з Олександром Кістяківським (1833–1885), вченимкриміналістом та істориком права, є питання, пов’язані з розподілом спадку. Вирішуючи юридичні питання, Олександра Куліш дає оцінку ситуації: “Микола такий брат, що ні в чому нас не помилує. І нас страшенно розорив. Уже п’ятий рік ми не отримуємо ніяких доходів. Він отримує дохід зі своєї частини і з наших будинків; ми за ці 4 роки витратили й останні крихти, які були; частину боргів виплатили і жили; не жили, а мучилися; майже завжди окремо й без коштів. Це життя, якнайменше, 10 років відібрало нашого існування”. Осібно стоять листи Ганни Барвінок до свого чоловіка Пантелеймона Куліша. Олександра Куліш писала чоловікові з Петербургу, куди поїхала клопотатися за нього, поки Куліш перебував у засланні у Тулі і не мав права виїхати звідти. По суті, ці листи – детальні звіти про поїздку, про зустрічі з родичами і друзями Куліша, які всіляко підтримували молоду жінку. Є в цих листах і своєрідний фінансовий звіт (скільки грошей вона витратила дорогою і на що). Турбувалася про його здоров’я, давала господарські поради, запитувала про поведінку служниці. Коли у Куліша виникли проблеми з господарями, у яких він винаймав помешкання, дружина радила йому дочекатися її приїзду, і тоді вона вирішить це питання. Недаремно Куліш називав Олександру “хозяйственные способности”. Треба зазначити, що письменниця у листах завжди підписувалася Олександра Куліш. Якщо ж мова заходила про її твори або їхнє видання, то Олександра ніколи не писала “мої оповідання”, а лише “оповідання Ганни Барвінок”. Про себе як письменницю вона говорила в третій особі. Єди- Модерувала Ірина Бойко, акторка та режисерка. Урочиста частина почалася біля пам’ятника Тарасу Шевченку, де виступили: Алла Лобач – голова Товариства підтримки і розвитку культурної спадщини “Трембіта”, Леся Королик-Бойко, Володимир Ляшенко – тимчасово повірений у справах України в Греції, а також священники УГКЦ і УПЦ – отець Ігор Посоленик і Василь Лило. Після цього відбувся концерт, під час якого у виконанні місцевих творчих колективів, учнів та вчителів української суботньої і катехитичної школи звучали твори Тараса Шевченка. Долучилися до концерту виконанням пісень на слова Юрія Піжука, музика і аранжування Ростислава Галагана. На території Посольства України в Греції, де вже стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку, тепер буде рости і Тарасова верба, яка стане знаковим місцем для наступних поколінь і буде нагадувати всім про великого українця та сприятиме під- Учасники урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. 1903 р.
Письменники і час · “Серце, розум і зір талановитої жінки фіксують деталі, які часом найдосвідченішому літературознавцю не вдається виокремити”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Тарасова верба в Афінах

Нещодавно в столиці Греції Афінах, на території Посольства України в Грецькій Республіці, було проведено акцію “Тарасова верба”, організовану Товариством підтримки і розвитку культурної спадщини “Трембіта” за підтримки Посольства України в Греції та за сприяння Об’єднаної української діаспори в Греції. Ініціаторка акції – Зоя Ружин, голова ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, керівниця – Леся Королик-Бойко, голова Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”. Захід мав на меті вшанувати пам’ять великого Кобзаря, а також посадити гілочку Тарасової верби як символ України. Представники Посольства, громадських організацій, священники УГКЦ та УПЦ, вчителі і учні суботньої української та катехитичної школи, а також численна українська громада, зібралися на цей захід. Один з упорядників книжки професор Василь Шендеровський ний виняток – листи до дочки Бориса Грінченка Анастасії. Листи до неї Олександра Куліш підписувала Ганна Барвінок. Є одна проблема, поставлена в листуванні Ганни Барвінок із Борисом Грінченком, – це хутір Мотронівка – Ганнина Пустинь – Кулішівка. Ця проблема не зникла і в наш час, навпаки, її треба вирішити в незалежній Україні, як проблему збереження історичної пам’яті, національної духовності, розвитку філологічної та історичної науки. Коли обговорювали листовно продаж хутора, Грінченко висловив кілька непроминальних думок: “Невже ж таки Вам неминуче його продати?”. Далі звертання Бориса Грінченка швидше до нас, українців сьогоденних і завтрашніх, які зреалізують бажання Великого Українця: “Чи не можна б зробити його (хутір. – Т. О., В. Я.) фундацією якоїсь української інституції імені П. О. Куліша?.. Якби Ви почали, то й товариство завелося б, і гроші ще знайшлися б... А тоді Кулішеве ім’я завсігди сіяло б над цією інституцією і хутір той, де жили Пантелеймон Куліш та Ганна Барвінок був би не в чужих руках, а стався б національним придбанням, куди їздили б як на прощу... Кажу по щирості...”. Зрозуміло, що це має бути державна програма за найактивнішої участі очільників і бізнесменів чернігівської землі. Тож варто продовжити реалізацію програми для створення національного культурного центру, започатковану громадським і державним діячем Іваном Плющем. Зауважу, як один із видавців спадщини видатних національних поетів і вчених України родом з чернігівської землі від Лазаря Барановича до Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок, а від них до Грицька Чупринки, Павла Тичини, Грицька Кириченка і Миколи Холодного, які, як ніжинські огірочки, могли постати лише на чернігівській землі. Тут, у Борзні, має бути центр кулішезнавства, грінченкознавства, тичинознавства та й кириченкознавства. Звідси мають іти філософсько-естетичні вітри на памолодь усієї України. Тут мали б створити бібліотеку українського епістолярію, бібліотеку української етнографії і бібліотеку неповторних українських поетів, що виросли на чернігівській землі... тримці духовного зв’язку між українцями, які перебувають далеко від своєї рідної землі. А проведення акції ще раз підтвердило важливість збереження національних традицій, культури та історії, і підкреслює величезну роль Тараса Шевченка у формуванні сучасної української нації. Завдяки зусиллям організаторів, а також підтримці української громади та дипломатичних установ, “Тарасова верба” стала потужним символом єдності для українців за кордоном, що в умовах сьогодення є важливим аспектом у боротьбі за Незалежність і Свободу України. Щиро вдячна всім причетним за чудову організацію заходу на грецькій землі, журналістці Софії Мисаковець за запрошення на “Наше радіо в Греції” і душевну розмову, а Юрію Піжуку і Ростиславу Галагану – за плідну творчу співпрацю. Леся КОРОЛИК-БОЙКО, голова Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”
Шевченкіана · “Завжди дивуюся й радію щирості Шевченкового вияву захоплення людською красою, в тому числі зовнішньою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Як Тарас Шевченко відзначив Василя Тімма

Цьогоріч побачила світ моя книга “Осінені Шевченком”, в якій є розділ “Тарас Шевченко у творчій долі письменників і художників”, що виріс із проєкту, здійсненого в тижневику “Слово Просвіти”. У ньому розповідається про більш як двадцять митців, починаючи від поетового друга Василя Штернберга, його сучасників Івана Крамського, Іллі Рєпіна до ілюстратора Шевченкового “Кобзаря” у 1920-х роках українського художника Петра Носка і великих національних поетів Василя Симоненка і Бориса Олійника. Продовжую цю надзвичайно цікаву й важливу роботу дослідженням історії знайомства і маловідомих творчих перетинань сторонніх учнів Академії мистецтв, художників Тараса Шевченка і Василя Тімма (1820–1895). Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово Сповідую історичну необхідність мати в суспільстві максимум інформації, в тому числі на енциклопедичному рівні, про кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком, і мало йому знайомих людей. Часто Тарас Григорович відкриває нам очі на них або вони висвічують несподівані штрихи поетового характеру й побуту. Серед цих осіб обов’язково будуть постаті, котрі нині перебувають у критичному полі переоцінки, неприйняття чи відторгнення, проте це жодним чином не означає, що маємо відмовитися від об’єктивного висвітлення стосунків українського Кобзаря з ними, скоріше навпаки, глибше й чуйніше прислухаймося до Шевченкових оцінок. Тарас Шевченко: “Він учень Заурвейда, надзвичайно красивий юнак” Шевченко навчався в Академії мистецтв у 1838–1845 роках, а Тімм – у 1834–1839 роках, де вони й познайомилися та спілкувалися. Вчителем Тімма був художник, професор Олександр Зауервейд (1783–1844), який з 1841 року керував класом батального живопису та викладав і в Шевченка. На початку січня 1841 року Зауервейд брав участь у зборах ради Академії мистецтв, на яких вільних учнів розподіляли по класах – Шевченко був прийнятий до натурного класу, а по художньому класу його призначили до Карла Брюллова. Тараса Шевченка і Василя Тімма відносили до кращих учнів у побутовому жанрі як напрямі батального малярства. За точним означенням авторки статті про Василя Тімма в “Шевченківській енциклопедії”, шевченкознавиці і музеєзнавиці Надії Покормяко, художник працював у жанрі портрета, рисував батальні й жанрові сцени, ілюстрував книги, створював гравюри у техніці ксилографії та літографії. У нашому контексті доцільно відзначити, що на початку 1840-х років обидва – Шевченко і Тімм – успішно взяли участь в ілюструванні літературно-мистецьких альманахів. Але це ще не все. Василь Тімм був рідним братом Емілії Тімм (1821–1877) – дружини Карла Брюллова, в якого Шевченко в той час, так би мовити, днював і ночував: “Я жив у нього на квартирі, або, краще сказати, в його майстерні”. За датуванням самого Тараса Григоровича, це було “до його (Брюллова. – В. М.) недоречного одруження й після доречного розлучення…”. Тож і не дивуйтеся, що молодий поет і художник взяв участь у вінчанні Карла Брюллова з Емілією Тімм наприкінці січня 1839 року. Цікаво, що видатний літописець трудів і днів Кобзаря Петро Журу своїй скрупульозній праці зафіксував цей епізод, але, на жаль, жодного разу не згадав про Василя Тімма. У повісті “Художник” (1856) Шевченко писав: “Готується надзвичайна подія. Карл Павлович жениться… Наречена його – дочка ризького почесного громадянина Тімма. Я не бачив її, але, кажуть, дивовижна красуня. Брата її я зустрічаю іноді в класі: він учень Заурвейда, надзвичайно красивий юнак”. Завжди дивуюся й радію щирості Шевченкового вияву захоплення людською красою, в тому числі зовнішньою. Це стосувалося не лише Василя Тімма, але, звісно, і його сестри. Про день вінчання Шевченко розповів у згаданій повісті: – Церква вже була освітлена, і Карл Павлович з Заурвейдом і братом нареченої був у церкві. Побачивши нас (Шевченко приїхав із Василем Штернбергом. – В. М.), він підійшов, подав нам руку і сказав: “Женюсь”. У цей самий час ввійшла в церкву наречена, і він пішов їй назустріч. Я в В. Тімм. Портрет Т. Шевченка. 1861 р. житті моєму не бачив та й не побачу такої красуні. Упродовж обряду Карл Павлович стояв, глибоко замислений. Він жодного разу не поглянув на свою прекрасну наречену… Тарас Григорович описав у повісті “Художник” наступні зустрічі зі “сліпучою красунею”, “чарівною господинею” Емілією Тімм, уже в сімейному колі з Карлом Брюлловим, зокрема, захоплювався її грою на фортепіано і співом, наголосивши, що проводив усі дні у них, крім суботи і неділі. Зауважу, що дружина Брюллова була талановитою піаністкою, пізніше брала уроки у Фредеріка Шопена, виступала в концертах із Ференцем Лістом. Але це вже було після швидкого розлучення з Брюлловим, про що розповів Шевченко: – Вранці із класу заходжу я до Карла Павловича, входжу в майстерню, і він зустрічає мене весело такими словами: “Привітайте мене, я холоста людина!”. Спочатку я його не зрозумів, але він повторив мені ще раз. Я все ще не вірив, і він додав зовсім невесело: “Дружина моя вчора після обіду пішла до Заурвейдової і не поверталася”. До речі, з повісті випливає: Шевченко не сумнівався, що автором “чуток найбезглуздіших й обурливих” про Брюллова був Зауервейд… Утім, у нас немає потреби занурюватися в цю тему. Власне, назвав усі випадки, коли Шевченко згадував у повісті “Художник” Василя Тімма, не вказуючи його імені, лише як брата Емілії Тімм. У цьому контексті вважаю, що вона заслуговує на замітку в “Шевченківській енциклопедії” поряд з братом. Щодо Василя Тімма, то він, очевидно, в той час був у полі зору Тараса Шевченка, проте як істотна духовна постать його уваги не привертав. Якщо згадати сприйняття Шевченком творів близького друга Василя Штернберга (1818–1845), то це мало такий вигляд: “Яка сила малюнків, і які всі прекрасні!.. Чудовий, незрівнянний Штернберг! Недаром його поцілував Карл Павлович…”. А про твори Тімма – жодної згадки! Шевченко залишив і захоплено-вдячне ставлення до дружби зі Штернбергом: “Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним!”. А Василь Тімм узагалі не числився в близькому колі Тараса Шевченка. Його прізвище жодного разу не згадується в поетовому листуванні та Щоденнику, у спогадах про поета. Василь Лазаревський: “Цей портрет Шевченка написаний був ним же до лотереї” І все-таки, все-таки… Побувавши у 1844–1845 роках у Парижі й Алжирі, де під керівництвом шанованого Шевченком французького живописця Ораса Верне виконував домальовки з натури, взявши у 1849–1850-х участь у затаврованій Шевченком загарбницькій війні Росії проти кавказців, редагуючи в Петербурзі з 1851 року журнал “Русский художественный листок”, академік батального живопису (1855) Василь Тімм після повернення Шевченка із заслання залишив очевидні документально-художні свідчення свого доброзичливого ставлення до Тараса Григоровича. Найперше нагадаю, що наприкінці 1860 року Тімм опублікував у редагованому ним журналі таку інформацію: “Відомий малоросійський поет Т. Г. Шевченко виставив п’ять дуже вдалих гравюр a l’eau forte і свій власний портрет, написаний масляними фарбами. Ми чули, що художник виконав цей портрет для розіграшу в лотерею, збір із якої він призначив на видання дешевої народної малоросійської азбуки. Від душі бажаємо, щоб ця чутка виявилася справедливою і щоб замисел Т. Г. Шевченка супроводжувався повним успіхом”. Якось не привертали увагу до того, наскільки точно Тімм вказав на Шевченків спосіб гравірування. Діловод Академії мистецтв Олександр Благовєщенський (1846–1894) писав про Шевченків вибір: “З усіх видів гравірування йому найбільше припало до душі гравірування на міді міцною горілкою (a l’eau forte). Майже всі його гравюри 1858–1861 років виконані цим способом”. До речі, вже на початку вересня 1860 року рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка з гравірування. У публікації Тімма йшлося про Шевченкові офорти, які експонувалися у вересні 1860 року на виставці в Академії мистецтв: “Вірсавія” (1860), “Автопортрет зі свічкою” (1860), “Мангишлацький пейзаж” (1859), “Дуб” (1860) за твором Арсенія Мещерського та “Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)” (1859) за однойменною картиною Михайла Лебедєва. Ця інформація не була новою, її можна було здобути з преси одразу після відкриття згаданої виставки, проте ніхто так співчутливо не писав про Шевченків задум видання “Букваря южнорусского” – посібника для навчання грамоти в недільних україномовних школах, укладеного поетом орієнтовно у вересні-жовтні 1860 року і випущеного у світ офіційно на початку 1861- го 10-тисячним накладом. Тарас Григорович особисто турбувався про розповсюдження “Букваря”, скажімо, писав Михайлу Чалому 12 січня 1861-го: “Послав я сьогодні вам свого добра 1000 штук… Добре було б, якби його можна було пустить в села, там би воно швидче прийнялося”. Коли наприкінці січня Микола Лєсков відвідав тяжкохворого поета, на столі, за яким той сидів, письменник побачив два стосики укладеного “Букваря”. Один примірник автор подав гостю: “Прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте”… Василь Тімм влучив у найчутливіший нерв тодішніх духовних турбот українського Кобзаря, щиро побажавши йому повного успіху. Характерно, що він і не претендував на те, що дізнався новину з вуст самого Шевченка, можливо, йшлось про “чутку” від Шевченкових знайомих, а з поетом Тімм перетинався хіба що мимохідь, принаймні, жодних документальних свідчень про їхню зустріч немає. Щодо “власного портрета”, то поетів друг Василь Лазаревський залишив чітке свідчення: “Цей портрет Шевченка писаний був ним же і передбачався до лотереї. Виручка призначалася на корисне видання. Велика княгиня купила його на виставці за 200 р. Замість нього Шевченко написав інший…”. Літературознавець Ієремія Айзеншток (1900–1980) вважав, що княгиня купила портрет за порадою Федора Толстого, сім’ї якого вона одразу його подарувала (про загальновідому дружню допомогу Федора й Анастасії Толстих засланцеві Шевченкові неодноразово згадував у “Слові Просвіти”). За точними словами відомого українського мистецтвознавця Володимира Яцюка, “для вже оголошеної лотереї Шевченко виконав свій останній Автопортрет (1861 рік. – В. М.), позначений рембрандтівським трактуванням світла і тіні, стриманим колоритом… На освітленій частині обличчя прочитуються важка задума і втома, що посилюють психологічну характеристику сповненого трагізму образу”. Володимир Яцюк: “Офорт виконано за фотографією, зробленою влітку 1860 року…” Зустрічав я легковажне твердження, що, “коли Шевченко повернувся із заслання до Петербурга, знову зустрівся з Тіммом, і той намалював портрет Шевченка…”. Насправді Василь Тімм очевидячки не малював Тараса Шевченка з натури. Йдеться про портрет, створений на основі фотографії поета у світлому костюмі, яку, за свідченням 1-го тому “Шевченківської енциклопедії”, виданого 2012 року, “виконав І. Гудовський у Києві 1859 року”. Проте в 11 томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка (2014), присвяченому його живопису і графіці 1857–1861 років, переконливо відзначено, з посиланням на Володимира Яцюка, що “офорт виконано за фотографією, зробленою влітку 1860 р., можливо, петербурзьким фотографом Людвігом Барклаєм”. Така позиція відображена і в 6-му томі “Шевченківської енциклопедії” (2015). Портрет Шевченка роботи Тімма було вміщено в додатку до редагованого ним журналу “Русский художественный листок” невдовзі після смерті поета 10 березня 1861 року. Не забудьмо й літографії Василя Тімма, в яких зафіксовано київські пам’ятки: “Освячення ланцюгового мосту восени 1853 р.”; “Золоті ворота в Києві”; “Пам’ятник кн. Володимирові”; “Аскольдова могила”; “Успенський собор” та ін. Характерно, що в статті про Василя Тімма в “Шевченківській енциклопедії” саме йому приписується некролог “Т. Г. Шевченко” в наступному номері згаданого журналу 20 березня. Проте у 2-му томі видання “Тарас Шевченко в критиці” (2016), коментарі до якого підготували відомі шевченкознавці Олександр Боронь, Михайло Назаренко, Олесь Федорук, авторство некролога закріплено за поетом і публіцистом Олександром Ротчевим (1806–1873). Літографія Василя Тімма, виконана в історичний час смерті Кобзаря, вражає. Перед нами – геніальний українець, європеєць, інтелектуал у вільній, невимушеній, поставній позі… Високочолий поет дивиться на нас із-під брів, говорячи по-- шевченківськи, “орліми очима”, чи можна сказати й словами незабутнього Бориса Олійника: “гостро позиркує з-під єретичного лоба”… Такі портрети Тараса Шевченка запам’ятовуються, і час від часу варто з ними залишатися сам на сам і “зазирати в вічі…”
Про-читання · “Покликання людини, мета її життя – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на боротьбу зі злом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Покликання і мета як випробування в боротьбі Микола Дмитренко. Стрихулець. Роман. – Київ: Видавництво “Сталь”, 2023. – 292 с.

Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук, м. Суми Формування і становлення питомо національної свідомости нинішніх і прийдешніх поколінь українців залежить передусім від їх турботи про свою і своїх нащадків долю, про долю української нації та нашої держави загалом. На жаль, століття панування різного роду окупантів на наших землях у переважної більшости наших співвітчизників притлумили увагу до цих проблем. Наслідком такої політики став низький рівень інтелекту та питомо національного державницького мислення, соціальна і політична пасивність широких верств і прошарків українського суспільства, а відтак і байдужість до цих проблем, зневіра у свої сили і сили нації: а що я зроблю, коли вони (владні верхи, олігархи і т. п.), що хочуть, те й чинять; в часі передвиборних перегонів всі обдаровують солодкими обіцянками, але не реалізують їх. Від популістських заяв стає боляче, адже нашу Незалежність здобували століттями у боротьбі за неї, століттями за неї клали свої голови наші далекі й ближчі предки – вояки князів Атили і Святослава, Українське Козацтво, Січові Стрільці, Герої Холодного Яру і Крут, вояки ОУН і УПА, Герої Українських Майданів, Донбасу і Полудневої України, боротьбі за неї присвятили свої життя Т. Шевченко, І. Франко, С. Петлюра, С. Бандера, В. Стус, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, инші ідеологи та провідники української нації та рядові національно свідомі українці. Одначе їхні життєві принципи та ідеали, їхній досвід у цій боротьбі далеко і дуже далеко для більшости українців не стали джерелом формування громадської і громадянської позиції, питомо національного світогляду, а відтак і життєвих принципів та ідеалів, громадської, громадянської суспільнополітичної позиції. Наче й не було в нас “Велесової книги” з ідеєю Віча і Роду, які закорінені в таких її настановах. Перша з них – “Не чужа кров є свята, а наша”, довіряй своїм князям, а не чужому голосу (“І вибирати маємо князів від своїх старотців, од роду, до роду, і так правити” (дощечка 4Б)); друга – триматися рідної мови (“А тому творімо та говорімо з Богами воєдино” (дощечка 1)); третя – пам’ятай доблесні старі часи, тримайся правди нашої, бо вони творять Божу силу (“Старі часи – то наше благо. Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить” (дощечка 6Д)); четверта – хвали і звеличуй рідних Богів (“Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!” (дощечка 17В)); п’ята – тримай напоготові зброю (“Годиться битися за життя нам мечами, які дають силу і владу на землю нашу” (дощечка 29); шоста – берегти рідну землю, любити світ зелений, шанувати друзів своїх і бути мирними між родами (“Любіть світ зелений і тваринний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!” (дощечка 25)); “Пошануймо і пом’янімо ж тих, хто собою землю руську удобрив, і всіх наших старотців, які віддали сили Русі на тих бойовищах” (дощечка 4В)); сьома – бути готовим пожертвувати життям заради своєї країни (“Ліпше маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві та жертвувати богам чужим” (дощечка 6Г), “Самі маємо вмирати, а Русь визволяти!” (дощечка 32)); восьма – утримувати військо своє і мати надійних друзів (“Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим” (дощечка 37Б) (Докладніше про це: Піддубний Сергій. Ідеологія державности і перемог // Ілар Хоругин. Велесова книга. Переклад, коментарі і впорядкування Сергія Піддубностворено комісії, які відстежували і відстежують рух цієї допомоги від кордонів України до місця призначення. Члени цих комісій просили українців інформувати про такі явища на місцях. Та чи багато з нас відгукнулися на це звернення? Чому рядові американські виборці стурбовані такими кричущими фактами, хвилюються і захищають нас, а в Україні на це відповідають байдужістю? Більше того, завзято критикували Байдена за те, що мало допомагає Україні, зовсім не задумуючись, що пенсії, инші соціальні виплати бюджетники одержують завдяки цій допомозі, не задумуються, що вони робили б і як би жили, не одержуючи їх, яка загроза нависла над нами з приходом Трампа до влади. Ці тривожні думки виникли і під час читання роману “Стрихулець” Миколи Дмитренка. Зі сторінок твору підсовєцька система в Совєтській Україні постає як стрихулець, тобто паличка для вирівнювання борошна, зерна тощо, а тут – світоглядів, наукових ідей, позицій вчених. В романі йдеться про долю молодого вченого-народознавця Миколи Дорожука в академічному науково-дослідному Інституті, докладно виписано атмосферу згладжування його прагнень, життєвих принципів та ідеалів під “одну совєтську мірку”, тобто під комуно-совєтський стрихулець. Уособленням цього ідеологічного та адміністративного інструменту в романі виступають ставлениця Медведчука і Табачника директорка Інституту Альбіна Сопільняк, її підручні, такі ж само ставленики системи, заступниця тієї ж таки Сопільняк Катерина Стригунець, колишній директор Інституту, а потім консультант одного з його відділів Руслан Хомович, так звані наукові співробітники Валерія Гужвенко, Сергій Крисанич та ин. Щоб яскравіше огранити протилежні полюси системи, автор вдається до зіставлення і протиставлення подій, явищ, характерів, до сильно заряджених психологічними спрямуваннями, переживаннями того, що довелось переживати і пережити, публіцистичних пасажів, що наснажує художню оповідь драматичною напругою, сильним емоційним піднесенням як способами вираження ідейно-тематичного змісту твору. Завдяки цьому становлення Миколи Дорожука як вченого, Миколи Дмитренка “Дерево”, а син Олесь із дружиною Ольгою виконали пісню “Не тужи, не сумуй” (слова Миколи Дмитренка, музика Олексія Керекеші). За інформацією НМЛУ Фото Володимира Коскіна письменника і громадянина загалом подається в русі, у постійному протистоянні та опорі різного роду сопільнякам, стригунцям, крисаничам, гужвенкам та їм подібним, для яких не існує справжньої науки. Замість того вони потонули в шумовинні інститутських інтриг, боротьбі за посади, за тихе і сите існування. Щоб ніхто не турбував їх у цьому болотяному шумовинні, вони й згладжують стрихульцем, яким самі ж і стали, тих, хто бодай на йоту піднімається над ними. Докторську дисертацію Микола Дорожук вирішив захищати не в своєму рідному Інституті, де вона й виконувалась, адже передбачав, що директорка Альбіна Сопільняк організує свою рать на зрив захисту, а в Київському національному університеті імені Т. Шевченка, де як студент навчався. Але заздрісна Альбіна Сопільняк, боячись його захисту, а відтак і здорової, природної конкуренції, все-таки звернулася до Вченої ради Інституту філології із захисту дисертацій з безглуздою вимогою “зарізати” захист. Безглуздою тому, що не розуміла, що тим самим на протилежному полюсі сама ж організувала протидію самій же собі і згуртувала сильний колектив на підтримку дисертанта. Завдяки цьому захист відбувся успішно і за присвоєння Миколі Дорожукові докторського ступеня члени ради проголосували одностайно. “Чого ж біситься Сопільнячка? Що їй не вистачає? Цариця на троні... Та кому потрібне те керівне крісло? Замість того, щоб дбати про розвиток Інституту, підвищення кваліфікації кадрів, зміцнення позицій, спиратися не на підспівувачів, а на тих, хто працює і має результати, директорка ганьбиться сама, робить дурну славу Інститутові й Академії, гальмує розвиток науки... Діє кадебістськими методами, мабуть, була “стукачкою”... Авторитаризм, підкорення всіх своїм рішенням (хай навіть дурним), демагогічні розмисли про політичну обстановку в країні, глобалізаційні виклики... Слова, слова... І хтось же тим словам вірить... Та коли людина паплюжить іншу, а директорка – не просто свого співробітника, а завідувача відділу, то це в очах інших сприймається не на її користь. Але хіба мало шкідників при різних владних кабінетах?..” (с. 282), – розмірковує підтриманий членами університетської Ради напередодні захисту Микола Дорожук. А це ж не поодинокий приклад в житті героя роману “Стрихулець”. Так було і тоді, коли навчався в аспірантурі, і тоді, коли книжка за книжкою видавав збірки народнопоетичної творчости, монографії з історії української фольклористики, чого не мали Сопільняк, займаючи посаду директора, та її прислужники, коли започаткував видання за свій кошт, таки зірваного 5-ти томного видання “Українські народні думи”, двотомної “Української фольклористичної енциклопедії”. Та за всього того герой роману добрим словом згадує дієву підтримку його починань академічними та університетськими вченими. У чому ж полягає цінність роману “Стрихулець” Миколи Дмитренка? Тут варто мати на увазі не лише його інформативність, гостроту публіцистичного спрямування, в чому автор виявив неабияку майстерність. Цінність ця і у повчальному значенні його змісту, його призначенні у формуванні питомо національної свідомости і питомо національної громадянської позиції українського вченого і громадянина, нашого сучасника загалом. Інформативним багатством про прожите і пережите автор показав і довів своєму читачеві, що покликання людини, мета її життя – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на боротьбу зі злом, з системою, з усіма перешкодами, які чинила їй комуно-совєтська система, чинить диктатура загалом, оті її коліщатка і гвинтики медведчуки, табачники, сопільняки, стригунці, крисаничі та їм подібні, на досягнення своєї мети і неминучу перемогу над ними.
Про-читання · “Покликання людини, мета її життя – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на боротьбу зі злом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Квіти добра

У Національному музеї літератури України відбулася презентація поетичної збірки письменника, члена НСПУ та доктора філологічних наук Миколи Дмитренка “Квіти добра”. У новій збірці вміщено твори громадянської, пейзажної, філософської та інтимної лірики. У ній глибокі, щирі, патріотичні почуття, твердь козацького духу ліричного героя вживаються з теплими родинними взаєминами, гармоніюють із красою природи, чарами кохання, філософськими медитаціями та іронічними нотками. Збірка побачила світ у видавництві “Рута” 2025 року. Під час заходу пан Микола читав твори з нової збірки: патріотичні поезії на воєнну тематику, лірику про рідний край, філософськоіронічні вірші та ділився тим, що передувало створенню того чи іншого твору. Поділитись спільними спогадами та привітати автора з виходом збірки “Квіти добра” завітали письменники: Станіслав Шевченко, Борис Пономаренко, Володимир Коскін, Маруся Щербина, доктор філології, професор Володимир Кузьменко, голова КО Національної спілки краєзнавців України Олександр Гончаров, головний редактор всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц та інші. Промовці наголосили на оригінальності поетичного таланту Миколи Дмитренка, тематичному розмаїтті, гармонійності й образності його творів. Дитячий театрально-мистецький колектив “Диваки” продемонстрував інсценізацію на вірш го. – Кам’янець-Подільский, 2024. – С. 204-207). Так, наче й не було в нас “Історії Русів” з її “ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі”, Шевченкового “Борітеся – поборете!”, Франкового “Лиш боротись – значить жить!”. Чому американські виборці, такі ж само робітники, вчителі, лікарі, інженери, державні службовці, коли дізналися, що в Україні розкрадається допомога, яку вони надають нам у російськоукраїнській війні, одразу розцінили це як грабіж їхніх коштів, що їх вони сплачують як податки, звернулися до свого депутата в Конгресі США Вікторії Спартц з вимогою розслідувати це питання. Вікторія Спартц виїхала в Україну і встановила, що такі факти мають місце. Тоді вона звернулася до Президента Байдена з відповідним листом. У відповідь на нього Байден відрядив до України відповідні комісії фахівців, які підтвердили сказане Вікторією Спартц. Після цього в США було
Театр · “Шекспір – це завжди потужна енергія і перекидання з холодного в гаряче, зі смішного в трагічне”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ський склад. Це направду зірки наших телеекранів, кіно та театру. Анастасія Пустовіт, Олександр Піскунов, Артур Логай, Максим Самчик, Анастасія Карпенко, Андрій Ісаєнко, Дмитро Олійник, Костянтин Корецький – і це далеко не всі. Неймовірно унікальні, обдаровані особистості. Мав неабияке задоволення, часто подивування, коли спостерігав за пробами кожного з них. Особливим випробуванням і непростим завданням було сплести всіх в одну ансамблеву гру. Щоб кожен із нас працював не стільки на себе чи свій персонаж, скільки на спільну ідею. Матеріал мав усіх нас зосередити на спільних правилах гри. Це виснажлива робота. Але інакше, як на мене, Шекспіра взяти не вдасться. Шекспір не може гратися з холодним носом. Він – це завжди потужна енергія і перекидання з холодного в гаряче, зі смішного в трагічне. Він так писав. Початково шекспірівський театр був акторським. Зараз можемо бачити різні втілення, висловлення, різні підходи: іноді це світ очима однієї людини, власне режисера, іноді це акторський світ, іноді світ, у якому поєднується і те й інше, десь домінує форма, десь гра, а десь вони змагаються між собою Все це можливе і все це ми бачимо в шекспірівських постановках українських театрів. Таке розмаїття радує. Лише в останні допрем’єрні дні ми змогли якось склеїти виставу. Процес осмислення триває. Ще має прийти усвідомлення цілісності. Про участь у нових постановках наразі не думаю. Дай Боже втримати те, що маю. А маю потужних авторів та їхні п’єси в особистому репертуарі. Треба його тримати, грати і продовжувати досліджувати, відкривати для себе. Мушу дбати про якість. Максим Рягін, виконавець ролі Олбані: – У нашому театрі – сезон класики Шекспіра, і це дуже корисно з акторської точки зору. Адже на такому складному і цікавому матеріалі можна багато чому навчитися, багато що зрозуміти. До того ж проєкт створювала прекрасна команда. Був радий до неї потрапити. Якщо з попереднім своїм персонажем Ніколя у виставі “Син” я маю багато спільного, то Олбані на мене зовсім не схожий. Але це досить цікава роль. Тут чітко видно шлях від точки А до точки Б. У точці А мій герой не має власного голосу, робить все, що скаже його дружина, а в точці Б це вже людина, яка бере відповідальність за державу. Це як злітна смуга, у житті Олбані відбувається багато змін. Режисер Дмитро Захоженко пропонує перформативний театр. Це круто, такий театр має свого глядача. Зізнаюся: мені було непросто, бо раніше я не працював у таких постановках, у такому форматі. Але водночас було дуже цікаво. Кожен у нашій команді – професіонали своєї справи, починаючи від звукорежисерів і до акторів. Кожен із виконавців – це справжній діамант, всі потужно виконали роботу і вклали у виставу частку себе. В іншому складі роль герцога Олбані виконує Антон Вахліовський. У нас із ним дружні стосунки. Ми обмінювалися думками щодо роботи над образом. Думаю, це допомогло зробити його більш об’ємним. Але все одно Олбані в нього інший, бо в Антона інша природа. А внутрішні речі актор бере від себе. Я вчуся постійно. І щоразу, коли виходжу на сцену, знаходжу щось цікаве і нове. Це Шекспір, тут можна шукати й шукати…
Театр · “Шекспір – це завжди потужна енергія і перекидання з холодного в гаряче, зі смішного в трагічне”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Загадки короля Ліра

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру Влада засліплює, самовпевненість притупляє пильність, а великий спадок сіє ще більший розбрат. Чи зможе любов і відданість виправити те, що накоїло людське безумство? Засліплений власним еґо король Лір вирішує поділити королівство між трьома доньками. Для цього він влаштовує конкурс: що пишніше кожна з дочок висловить свою любов, то кращу частину володінь отримає від батька. Але це не розповідь про спадкову монархію, не щоденники королівської сім’ї і тим більше не казка про квітуче королівство. Це історія про жорстоку реальність, яка приходить на зміну солодким ілюзіям. Адже парад улесливості і лицемірства обертається катастрофою для цілої країни. Неусвідомлений вибір стає точкою неповернення для кожного з героїв твору Шекспіра. У сучасній постановці історія набуває нових, актуальних сенсів. Особливого колориту надає п’єсі майстерний переклад Юрія Андруховича. “Король Лір” у Театрі на Лівому березі – це відверта, жива й близька сучасному глядачеві вистава. – Можна багато в чому відштовхнутися від специфіки того, ким є Шекспір, – зазначив Дмитро Захоженко. – Ці тексти, на мою думку і думку шекспірознавців, не є суто авторськими, це наслідок великої авторської роботи колективу. Це записані імпровізації, структури вистави. Тому шекспірівські тексти – це не тільки історія. Це великий пласт гри і пласт суто театральної роботи, що містить величезну кількість відкриттів, які вслід за Шекспіром ти теж можеш проходити. І робити оці складові – власне історія і фантастична гра, закладена в саму структуру тексту, дає цей попит, інтерес. Я вже працював над шекспірівською хронікою “Річард ІІ”, випустив виставу “Річ-річ” на сцені 6 у “Дикому театрі”. Над текстом “Сну літньої ночі” працював з Львівським театром імені Лесі Українки. Щоправда, від Шекспіра там лишилася одна сцена. А ще зі студентами працювали над текстом комедії “Як вам це подобається”. Нині четверте звернення до творчості Шекспіра. Поставити цю виставу мені запропонувала головна режисерка Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. До цього я написав їй низку своїх пропозицій, на що вона: “А як тобі “Король Лір”?” Після цього я тиждень передивлявся цикл гарвардських лекцій про Шекспіра, зокрема, про “Короля Ліра”. Читав дослідження, перечитував текст. І наприкінці тижня він мене вже міцно тримав. Тамара запитує: “Може, подумаємо про якийсь інший текст?” Кажу – ні. Цей текст вже працює, я знаю, як його можна зробити. Мене вразив контраст між тим, як я бачив цей текст раніше і як бачу його зараз. Відверто: мені ця п’єса не подобалася, здавалася найслабшою, найбільш надуманою із золотого періоду творчості Шекспіра. І наскільки інакше вона розкривається зараз. Думаю, це політична п’єса і вона не про екзистенційний вибір, а про політичну складову. Це дає змогу розімкнути історію, вийти з особистого рівня на суспільно-політичний. Через цю призму подивився на текст. Наскільки точний там аналіз суспільства і його деградації, і як можна цю драму пережити. Не випадково обрав переклад “Короля Ліра”, зроблений Юрієм Андруховичем. Старіші переклади нерідко піддавалися цензурі. Андрухович, на мою думку, робить мову живою, жвавішою. Лишає речі, що “тікали” з радянських перекладів. А в Шекспіра насправді багато хтивих жартів, гумору “для гальорки”, що не в’яжуться з радянським образом музейного бронзового пам’ятника, яким Шекспір не був. У Театрі драми і комедії фантастичний колектив. Це потужна акторська команда, справді крута трупа. Те, що зробили Анастасія Пустовіт (Корделія/Блазень), Андрій Ісаєнко та Дмитро Соловйов (у різних складах виконують роль Кента), – це фантастика. Коли я прийшов до цього театру, то знав лише Олега Стефана. Але мене вразило, настільки всі розкрилися в цій історії, знайшли своє місце і звучали як ансамбль. Мені давно хотілося попрацювати з Олегом Стефаном. Тож коли Тамара Трунова запропонувала до постановки “Короля Ліра”, я сказав, що цей актор потрібен мені в головній ролі. За сценографію відповідав Олексій Хорошко. Це мій колега по Львову – працює головним художником Театру Лесі Українки. Поставили разом вже багато вистав. Ми відштовхувалися від двірцевої архітектури, яка використовувалася при побудові станцій метро і як ці станції переосмислювалися під час повномасштабного вторгнення, коли переобладнувались під укриття. Як цей простір може змінюватися? Ця ідея нас захопила. А за костюми відповідала Дарина Татарова. У виставі є танці, в роботі над ними допомагав Антон Вахліовський, який грає Олбані. Дуже вдячний, що він до цього долучився. Як режисер я хочу, щоб актори більше імпровізували. Завжди розраховую на особистості, а не на статистів. Актор – це насамперед творча професія, багато від них очікував. І вони справді включилися, знайшли чимало для себе. Я лише визначаю точку А і точку Б, між якими їм треба пройти. Деякі лінії персонажів я вигадував простішими, не настільки яскраво. Звісно, хочеться працювати над виставою довго, нікуди не поспішати. Цю виставу ми зробили за два місяці, якби мали три, то було б простіше і виваженіше в деяких моментах. Але потрібно встигати навіть на рівні простої рефлексії. Я не вірю в ідеальне мистецтво, коли виставу тримають у репертуарі 50 років. Театр – мистецтво іманентне, завжди тут і зараз. Короткий термін виробництва – так, це складно, бо ставить вимоги до самої техніки, до методів і прийомів, які ти використовуєш. Після прем’єри у мене лишається багато запитань до себе. Але, озираючись, я бачу, яку велику роботу ми виконали за короткий строк. Ми зробили два склади на таку об’ємну виставу. Вважаю, що всі молодці. А ось що розповіли про виставу актори. Олег Стефан, заслужений артист України, виконавець ролі короля Ліра: – Зізнаюся, що я не думав про цей матеріал, поки не дізнався, що в нашому театрі будуть ставити “Короля Ліра”. Розумів, що поставити такий матеріал за два місяці практично нереально, і коли дізнався, що братиму участь у цьому проєкті, то тримав п’єсу постійно при собі, бо мав насамперед для себе відповісти на кілька запитань. Я вже перечитував її не один раз, вона тримала для мене кілька загадок. І якби не дав відповіді на деякі питання щодо цього матеріалу, то, можливо, і не взявся б. Зокрема, цікавило, чому людина, яка побудувала успішну країну, виявилась такою глухою щодо лицемірства і аж настільки не знала, хто є хто в його власній родині. Вистачає розуму на велике і бракує на мале, далеко-і короткозорість водночас. Парадокс. Не ідіота ж грати? Той, хто здатен створити, володіти, керувати великою, багатою, могутньою країною, очевидно є успішним політиком і має розумітися на поведінці людей, має вміти прораховувати і моделювати стосунки між ними, бути психологом, чути, з ким має справу. Це очевидно. І тут раптом такий прорахунок. Чому? Відповіді очікували мене в зовсім іншій площині, і стало легше будувати гру, коли вийшов на них. Згоден із тим, що актор має бути адвокатом свого персонажа. Кожен несе свою правду. Адже навіть у того, хто чинить ганебні вчинки, мають бути причини і підстави робити так, а не інакше. Можливо, це й жорстоко звучить у наш час, але саме так і є. Оскільки я актор, то маю знайти те, на чому мій персонаж стоїть, що дає йому бути переконливим, яким би він не був. З Дмитром Захоженком я працював уперше. Але вже довгий час спостерігав за його творчістю. Бачив не одну режисерську роботу Дмитра у Львівському театрі імені Лесі Українки. Побачене мені імпонувало. Відчував, що ми можемо зблизитися в якійсь роботі. Але не думав, що це буде класика. Напевно, це був виклик і для режисера, і для акторів. Як каже сам Дмитро, він режисер більш перформативного театру. Тому, коли бере класичний текст Шекспіра, пробує поєднати драматичний театр із перформативним. І це досить ризиковане поєднання. Дехто з акторів взагалі не був знайомий з таким видом театру. Репетиційний процес був надто коротким і стрімким водночас. Особисто я ці два місяці називав інтенсивом на тексти “Короля Ліра”. Щоденна гаряча робота. І матеріал треба було подати так, щоб він був суголосним із сьогоденням. Дмитро дуже уважний до кожного актора, має неабияке терпіння. Він шанує акторську працю і не боїться виявляти якісь свої захоплення. Він хороший аналітик, добре працює з текстами, відчуває їх. А ще Дмитро не боїться ризикувати і давати на відкуп самим акторам рішення деяких сцен, покладаючись на їхні чуття і досвід. За час свого театрального досвіду я мав справу з різними типами театру. Мені подобалось досліджувати різні форми існування і театральні засоби. І з перформативністю також зустрічався. В такому театрі мене особливо приваблює притомність, явна присутність і відсутність втечі в персонажа, в ілюзію. Ця робота була справді колективною творчістю. Були пропозиції не тільки до власного образу, а й до вирішення певних ходів у виставі. Звісно, режисер затверджував, що залишати, а що відкидати, що відповідає його концепту, а що належить іншому театру. Думаю, Дмитро з таких режисерів, які провокують акторів на спільне вирішення. І таким чином залучає до творення вистави всіх. У виставі задіяно потужний актор- Репертуар Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра поповнила вистава “Король Лір” за трагедією Вільяма Шекспіра. Своє бачення творчості великого письменника разом з акторами втілив на сцені режисер Дмитро Захоженко.
Театр · “Мавка в короні нагадує терновий вінок (символ страждання і жертовності в ім’я людського почуття любові і кохання)”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тить, в червоні черевички убереться”. Зелений колір – однозначно лісово-озерної “братії”, зануреної в зелений світ природи. Майстерно продумані й невибагливі, але надзвичайно концептуальні декорації та сценічний реквізит. Ступінчастий постамент із березовим троном у центрі символізує світ і домінантну силу природи, яка вивищується над дріб’язковим і меркантильним людським світом. Зрештою, у фіналі вистави, на цьому троні опиняється Мавка в короні, що асоціюється з одного боку з тендітними пагонами молоденьких дерев (символізуючи вічну молодість і відродження природи), а з іншого – нагадує терновий вінок (символ страждання і жертовності в ім’я людського почуття любові і кохання). Між цими двома світами опиняється Лукаш (артист балету Ярослав Чевелюк), який має доволі специфічне вбрання, як на селянина початку 20 сторіччя: футболка, академічна жилетка від костюма-трійки та класичні брюки, тоді, як усі інші персонажі людського світу, – в одязі звичайних українських селян. Очевидно, задум режисерки – показати інакшість, відмінність і особливість Лукаша – людини-митця. Меркантильний людський світ оприявнений в образах жадібних і цинічних матері Лукаша й Килини. Яскраво-комедійним, створеним і зіграним із великою майстерністю, є образ матері Лукаша, гіпертрофована хтивість (виклично напівоголені груди в глибокому декольте), жадібність, цинічність, розпусність – і в зовнішньому вигляді, і в поведінці героїні Оксани Островської. Сценічний реквізит – маленькі іграшкові будиночки – сільські хатки мають різне призначення (валізи Килини, домашнє начиння матері Лукаша тощо). Режисерка навмисне створила ці хатки-реквізити маленькими: адже таким малим, дрібним і вбогим є людський світ. Обігрування у виставі цих хаток єще однією цікавою режисерською знахідкою. Музичне оформлення та звукові спецефекти (Ольга Турутя, Станіслав Лозовський) осучаснюють текст Лесі Українки, роблячи його цікавим для молоді. У виставу вкраплено дві сучасні пісні про кохання “Снігопади Дощі Снігопади” Христини Халімонової та “Мій опіум” K.E.D.R.O.V.A (Женя Кедрова), що омодернює та наближає виставу до глядача. Сценічне втілення у третьому тисячолітті легендарної “Лісової пісні” Лесі Українки потверджує незнищенність та еталонність української культури, літератури, мистецтва, що є ментальним і духовним кодом української нації!
Театр · “Мавка в короні нагадує терновий вінок (символ страждання і жертовності в ім’я людського почуття любові і кохання)”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Лісова пісня” в модерному стилі

Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка Фото Анатолія МІЗЕРНОГО Осучаснення класичних літературних творів різними видами мистецтва стало трендом третього тисячоліття. Кінематограф і театр – дві найпопулярніші масові мистецькі платформи сьогодення для інтермедіальних експериментів. Саме ці два види мистецтва в різних стильових інтерпретаціях набули шаленої популярності незалежно від віку реципієнтів (згадаймо, наприклад, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, на вистави якого квитки “розлітаються” впродовж години). Свій стиль і почерк уже впродовж кількох десятиріч, починаючи від часу проголошення Незалежности України 24 серпня 1991 року, має Рівненський академічний український музично-драматичний театр (директор Володимир Петрів), що активно реактуалізує на своїй сцені класиків української і зарубіжної літератур, надаючи їхнім творам нового життя і прочитання в контексті сучасності. “Енеїда” і “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “На перші гулі” С. Васильченка, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “По ревізії” М. Кропивницького, “Не судилося” М. Старицького, “Лис Микита” І. Франка, “На полі крові” і “Одержима. Оргія” Лесі Українки, “Земля” О. Кобилянської, “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, “Брехня” В. Винниченка, “Марія” У. Самчука, “Маруся Чурай” і “Берестечко” Л. Костенко, “Гамлет” і “Сон літньої ночі” Шекспіра – твори, які набули сценічного втілення за майже три останні (крайні) десятиріччя. Початок 2025 року став багатим на прем’єри саме української класики – “Лісова пісня” Лесі Українки, “За двома зайцями” М. Старицького, “Украдене щастя” І. Франка й на виході – “Житейське море” І. Карпенка-Карого – зимово-весняні подарунки рівненським глядачам. 25-26 лютого 2025 року в контексті дня народження Лесі Українки для спраглого на театральні вистави рівненського глядача відбулася прем’єра драми-феєрії “Лісова пісня” (1911) Лесі Українки, що є чи не найзнаковішим твором у доробку мисткині та її лебединою піснею, яка неодноразово й упродовж багатьох років від часу її написання зазнавала сценічних експериментів у різних театрах України. Рівненський академічний український музично-драматичний театр уже вдавався до постановки “Лісової пісні” у 1992 році (режисер Олег Мосійчук), яка була максимально релевантною до претексту. Сам твір має жанрове визначення від його авторки – драма-феєрія (казка), який поєднує елементи драми і поеми (Леся Українка – засновниця жанру “драматичної поеми” в українській літературі) і тому є надзвичайно сприятливим саме для сценічних реалізацій. Вистава виконана в модерному стилі і повністю адаптована під сучасного глядача (містична драма – авторське жанрове визначення режисерки-постановниці Ольги Туруті). Елементи горору, запозичені з кінематографу, роблять сценічний продукт цікавим для сучасної молоді. Атмосферу жахів створює мистецький балет, який оприявнює/імітує у виставі міфологічних істот та нечисту силу, виведених у творі Лесею Українкою. Саме танці балету є чудовою режисерською знахідкою харківської режисерки Ольги Туруті. Саме балет якнайкраще надається для втілення задуму Лесі Українки – зображення динаміки, свавільності, мінливості, грайливості сил природи, утілених через міфологічних персонажів Мавки, Русалок, Лісовика, Водяника, Перелесника, Того, що греблі рве, Потерчат. Цілком можна стверджувати, що балет із міфологічних персонажів створює збірний мистецький образ багатогранності й незалежності сил природи, які вступають в опозицію до людського світу. Атмосферу горору також підсилює динамічна музика (ударники), звукові спецефекти, специфічні рухи артистів балету, які нагадують упирів та інших персонажів сучасних фільмів жахів. Однією з цікавих режисерських сценічних інтерпретацій тексту є яскраво виражений гендерний аспект із тяжінням до феміністичних потрактувань персонажів (не забуваймо, що тексти Лесі Українки мають яскраво виражені феміністичні тенденції/ідеї та порушують проблеми емансипації жінки). Так образи Лісовика і Водяника у виставі злилися в один жіночий образ – Мати Лісу (Галина Цьомик). А Марище (Той, що в скалі сидить) узагалі найжахливіший персонаж вистави – в образі жінки (витончено-граційна Наталія Боярська) в чорній до підлоги й з довгим шлейфом сукні та руками-лезами в стилі Фредді Крюгера, головного героя уже класичного фільму жахів “Кошмар на вулиці В’язів”. Акторка-Марище майстерно рухається по сцені, створюючи ефект пересування-“плиття”. У першій дії вистави рухи Мавки (Юлія Ганущак), зокрема специфічне посіпування головою, занурюють глядача в атмосферу жахів, витворюваних кінематографічними прийомами в змалюванні потойбічних істот. А коли Мавка на сцені починає говорити страшним нелюдським голосом Того, що в скалі сидить, створеним за допомогою звукових спецефектів, що оприявнює популярний кінематографічний прийом – переселення в тіло персонажа сили зла, глядача мимовільно охоплює жах. Ще одним кінематографічним прийомом-знахідкою у виставі є виведення на задню стінку сцени (задник) екрану, на якому в кліпово-колажному форматі почергово змінюються обличчя Мавки: від дитячого – до похилого віку, що символізує змінність, швидкоплинність, переродження і водночас незнищенність і вічне відродження світу природи. Мимовільно виникають алюзії на номер сучасної української вокалістки Анастасії Приходько на Євробаченні у 2009 році. Екологічна тема, порушена Лесею Українкою в драмі-феєрії, знайшла цікаве режисерське вирішення через сюжет із дубом та дядьком Левом (Петро Ліснічук, Сергій Бондарук). На окрему увагу заслуговує кольористика костюмів: домінують білий, чорний, червоний та зелений кольори, кожен із яких має свою символіку, детерміновану режисерським задумом. Так – у білих сукнях маленька дівчинка-- Мавка на початку свого весняного пробудження та доросла Мавка – у час зародження й розквіту кохання, а також Мати Лісу (у претексті Лісовик+Водяник), яка опікується Мавкою і є архетипним образом Великої Матері, що вболіває, оберігає й невимовно любить свою дитину. Білий колір – символ чистоти, добра, цнотливості, духовної незайманості. Цікавою символічною деталлю в одязі усіх трьох – є яскраво-червоні панчохи-черевички. Асоціюються з червоними лапками пташок, про що є згадка в тексті твору: “Уже весняне сонце припікає, вже сон-трава перецвітати стала. От-от зозулька маслечко сколо-
16 Молода країна · “Незабутня атмосфера свята зігрівала серця присутніх, а слова Великого Кобзаря надихали маленьких книголюбів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Тиждень дитячого читання на Буковині

Тетяна ДУДЧАК, завідувачка відділу науково-методичної та інформаційно-бібліографічної роботи КУ “Чернівецька обласна бібліотека для дітей” Дитяче читання стало предметом осмислення та уваги письменників, педагогів, науковців, бібліотекознавців від часу активного розвитку дитячої літератури. Про важливий вплив читання та книг на формування особистості дитини писали українські письменники-класики Олена Пчілка, Борис Грінченко, Іван Франко та інші. Наразі заохочення дітей до читання є не менш важливим аспектом, як виховання, так і творчого, духовного розвитку. Сьогодні книга якнайкраще допомагає відволікатися від тривожних новин і переживань, покращити ментальне здоров’я та збагатити внутрішній світ. Щороку відбувається Всеукраїнський тиждень дитячого читання під егідою Національної бібліотеки України (НБУ) для дітей і урочистості в одній з обласних бібліотек для дітей України. Цьогоріч така честь випала найбільшій дитячій книгозбірні для дітей області – КУ “Чернівецька обласна бібліотека для дітей”. Церемонія відкриття тижня “Плекаймо в мирі і любові дитячу книгу на землі” відбулася в Чернівецькій обласній філармонії імені Д. Гнатюка. Улюблене свято читачів, бібліотекарів, творців дитячої книги, видавців стартувало під гаслом “Читай без обмежень!”. Враховуючи те, в яких складних умовах зараз зростають маленькі українці, це гасло закликає усвідомити важливість книги та читання. Зі словами підтримки та натхнення до книголюбів звернулися представники влади, видавці. Яке ж свято без подарунків та відзнак, особливо для найкращих, найактивніших читайликів Буковини та тих, хто заохочує дітей любити книги! Нагороджено найкращих читачів Чернівецької області (Анастасія Ленца, с-ще Берегомет; Софія Винарчук, м. Вижниця; Олеся Карпенко, с-ще Глибока; Наталія Хачман, м. Вашківці; Макар Мастипака, Ярослав Галкін, та Костянтин Харена, м. Чернівці; Олександра Підлісна, м. Новоселиця; Мілана Туркулець, м. Герца; Іванна Долинська, м. Хотин; Михайло Луговий, м. Сторожинець; Олександр Качур, м. Кіцмань) та бібліотекарів, що стали переможцями ІІ обласного краєзнавчого конкурсу віртуальних книжкових виставок “Буковина – колиска моя” (Діана Жмурик, завідуюча Селятинської бібліотеки-філії КЗ “Центр культури і дозвілля” Селятинської сільської ради; Марія Ключинська, завідувачка сектора обслуговування дітей КЗ “Кіцманська публічна бібліотека” Кіцманської міської ради; Майя Городецька, заступник директора з питань обслуговування дітей КУ “Кельменецька публічна бібліотека” Кельменецької селищної ради; Роза Ротар, бібліотекар Котелівської бібліотеки-філії КУ “Новоселицька публічна бібліотека” Новоселицької міської ради). Високу нагороду “Заслужений працівник культури України” за багаторічну сумлінну працю було вручено заступниці директора з наукової роботи Чернівецької обласної бібліотеки для дітей Прохірі Михайлівні Рудой. Генеральна директорка НБУ для дітей нагородила грамотами за тісну співпрацю та популяризацію дитячого читання партнерів Чернівецької обласної бібліотеки для дітей: Олену Боднар, начальницю Управління культури Чернівецької ОВА; Марію Ластівку, голову ГО “Об’єднання митців Буковини”; Антоніну Гошовську, голову правління ГО “Школа каністерапії”; Івана Дерду, в. о. голови Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка; Ігоря Пастуха, начальника відділу зв’язків з громадськістю Управління патрульної поліції в Чернівецькій області; Юрія Гавриляка, в о. директора Чернівецької обласної філармонії ім. Д. Гнатюка; Дарину Максимець, генеральну директорку ВД “Букрек”; Людмилу Гатрич, директорку КЗ “Чернівецький обласний центр естетичного виховання “Юність Буковини”; Василя Ільніцького, директора ТОВ “”. Гостей заходу розважали музичними, поетичними та танцювальними номерами: учні музичної школи №1 Чернівецької міської ради (директорка Ольга Максименко); учні 3-Б класу Чернівецького ліцею №16 (керівник Тетяна Руссу); учень 9 класу Чернівецького ліцею №14 Андрій Беженару; чарівні ведучі у костюмах “букового горішка” і “буковиночки” – Кирил Калинюк і Валерія Дутова – вихованці гуртка “Паросток” (керівник – Віта Володькина) Чернівецького обласного центру естетичного виховання “Юність Буковини”. Незабутня атмосфера свята зігрівала серця присутніх, а слова Великого Кобзаря, Тараса Шевченка, які звучали зі сцени, надихали маленьких книголюбів. Упродовж Тижня дитячого читання користувачів Чернівецької обласної бібліотеки для дітей порадували зустрічі з улюбленими авторами Степаном Панчуком та Оленою Логіновою, презентації нових видань, казкові історії, вікторини, заняття з каністерапії в межах “Майстерні добра “Читаємо з чотирилапими”” тощо. Поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, член НСПУ Степан Панчук презентував малечі нову збірку поетичних та прозових творів “Дива срібної надії”. На заході дитячими вустами звучали поезії з цієї збірки та пісні на вірші автора у виконанні друзів-колег: “А маки цвітуть при дорозі” (присвячено загиблим героям) та “Я небавом повернуся, мамо”. Літературна зустріч поетеси, доброї подруги та партнерки дитячої бібліотеки Олени Логінової зі студентами педагогічного факультету ЧНУ ім. Юрія Федьковича залишила теплі спогади та захоплення поетичним словом. Тиждень дитячого читання залишив по собі приємні спогади, а заходи, спрямовані залучити дітей до читання, до книги, й надалі тривають. Читаймо та перемагаймо!
16 Молода країна · “Незабутня атмосфера свята зігрівала серця присутніх, а слова Великого Кобзаря надихали маленьких книголюбів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Халецька Любов Сергіївна — 1000 грн. 2. Артюхович Тетяна Дмитрівна — 1000 грн. 3. Гурська Яна Володимирівна — 1000 грн. 4. Лунь Ярослав Іванович — 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Молода країна · “Незабутня атмосфера свята зігрівала серця присутніх, а слова Великого Кобзаря надихали маленьких книголюбів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин