Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Покликання людини, мета її життя – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на боротьбу зі злом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Покликання і мета як випробування в боротьбі Микола Дмитренко. Стрихулець. Роман. – Київ: Видавництво “Сталь”, 2023. – 292 с.

Слово Просвіти, №15 за 2025 рік

Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук, м. Суми Формування і становлення питомо національної свідомости нинішніх і прийдешніх поколінь українців залежить передусім від їх турботи про свою і своїх нащадків долю, про долю української нації та нашої держави загалом. На жаль, століття панування різного роду окупантів на наших землях у переважної більшости наших співвітчизників притлумили увагу до цих проблем. Наслідком такої політики став низький рівень інтелекту та питомо національного державницького мислення, соціальна і політична пасивність широких верств і прошарків українського суспільства, а відтак і байдужість до цих проблем, зневіра у свої сили і сили нації: а що я зроблю, коли вони (владні верхи, олігархи і т. п.), що хочуть, те й чинять; в часі передвиборних перегонів всі обдаровують солодкими обіцянками, але не реалізують їх. Від популістських заяв стає боляче, адже нашу Незалежність здобували століттями у боротьбі за неї, століттями за неї клали свої голови наші далекі й ближчі предки – вояки князів Атили і Святослава, Українське Козацтво, Січові Стрільці, Герої Холодного Яру і Крут, вояки ОУН і УПА, Герої Українських Майданів, Донбасу і Полудневої України, боротьбі за неї присвятили свої життя Т. Шевченко, І. Франко, С. Петлюра, С. Бандера, В. Стус, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, инші ідеологи та провідники української нації та рядові національно свідомі українці. Одначе їхні життєві принципи та ідеали, їхній досвід у цій боротьбі далеко і дуже далеко для більшости українців не стали джерелом формування громадської і громадянської позиції, питомо національного світогляду, а відтак і життєвих принципів та ідеалів, громадської, громадянської суспільнополітичної позиції. Наче й не було в нас “Велесової книги” з ідеєю Віча і Роду, які закорінені в таких її настановах. Перша з них – “Не чужа кров є свята, а наша”, довіряй своїм князям, а не чужому голосу (“І вибирати маємо князів від своїх старотців, од роду, до роду, і так правити” (дощечка 4Б)); друга – триматися рідної мови (“А тому творімо та говорімо з Богами воєдино” (дощечка 1)); третя – пам’ятай доблесні старі часи, тримайся правди нашої, бо вони творять Божу силу (“Старі часи – то наше благо. Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить” (дощечка 6Д)); четверта – хвали і звеличуй рідних Богів (“Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!” (дощечка 17В)); п’ята – тримай напоготові зброю (“Годиться битися за життя нам мечами, які дають силу і владу на землю нашу” (дощечка 29); шоста – берегти рідну землю, любити світ зелений, шанувати друзів своїх і бути мирними між родами (“Любіть світ зелений і тваринний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!” (дощечка 25)); “Пошануймо і пом’янімо ж тих, хто собою землю руську удобрив, і всіх наших старотців, які віддали сили Русі на тих бойовищах” (дощечка 4В)); сьома – бути готовим пожертвувати життям заради своєї країни (“Ліпше маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві та жертвувати богам чужим” (дощечка 6Г), “Самі маємо вмирати, а Русь визволяти!” (дощечка 32)); восьма – утримувати військо своє і мати надійних друзів (“Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим” (дощечка 37Б) (Докладніше про це: Піддубний Сергій. Ідеологія державности і перемог // Ілар Хоругин. Велесова книга. Переклад, коментарі і впорядкування Сергія Піддубностворено комісії, які відстежували і відстежують рух цієї допомоги від кордонів України до місця призначення. Члени цих комісій просили українців інформувати про такі явища на місцях. Та чи багато з нас відгукнулися на це звернення? Чому рядові американські виборці стурбовані такими кричущими фактами, хвилюються і захищають нас, а в Україні на це відповідають байдужістю? Більше того, завзято критикували Байдена за те, що мало допомагає Україні, зовсім не задумуючись, що пенсії, инші соціальні виплати бюджетники одержують завдяки цій допомозі, не задумуються, що вони робили б і як би жили, не одержуючи їх, яка загроза нависла над нами з приходом Трампа до влади. Ці тривожні думки виникли і під час читання роману “Стрихулець” Миколи Дмитренка. Зі сторінок твору підсовєцька система в Совєтській Україні постає як стрихулець, тобто паличка для вирівнювання борошна, зерна тощо, а тут – світоглядів, наукових ідей, позицій вчених. В романі йдеться про долю молодого вченого-народознавця Миколи Дорожука в академічному науково-дослідному Інституті, докладно виписано атмосферу згладжування його прагнень, життєвих принципів та ідеалів під “одну совєтську мірку”, тобто під комуно-совєтський стрихулець. Уособленням цього ідеологічного та адміністративного інструменту в романі виступають ставлениця Медведчука і Табачника директорка Інституту Альбіна Сопільняк, її підручні, такі ж само ставленики системи, заступниця тієї ж таки Сопільняк Катерина Стригунець, колишній директор Інституту, а потім консультант одного з його відділів Руслан Хомович, так звані наукові співробітники Валерія Гужвенко, Сергій Крисанич та ин. Щоб яскравіше огранити протилежні полюси системи, автор вдається до зіставлення і протиставлення подій, явищ, характерів, до сильно заряджених психологічними спрямуваннями, переживаннями того, що довелось переживати і пережити, публіцистичних пасажів, що наснажує художню оповідь драматичною напругою, сильним емоційним піднесенням як способами вираження ідейно-тематичного змісту твору. Завдяки цьому становлення Миколи Дорожука як вченого, Миколи Дмитренка “Дерево”, а син Олесь із дружиною Ольгою виконали пісню “Не тужи, не сумуй” (слова Миколи Дмитренка, музика Олексія Керекеші). За інформацією НМЛУ Фото Володимира Коскіна письменника і громадянина загалом подається в русі, у постійному протистоянні та опорі різного роду сопільнякам, стригунцям, крисаничам, гужвенкам та їм подібним, для яких не існує справжньої науки. Замість того вони потонули в шумовинні інститутських інтриг, боротьбі за посади, за тихе і сите існування. Щоб ніхто не турбував їх у цьому болотяному шумовинні, вони й згладжують стрихульцем, яким самі ж і стали, тих, хто бодай на йоту піднімається над ними. Докторську дисертацію Микола Дорожук вирішив захищати не в своєму рідному Інституті, де вона й виконувалась, адже передбачав, що директорка Альбіна Сопільняк організує свою рать на зрив захисту, а в Київському національному університеті імені Т. Шевченка, де як студент навчався. Але заздрісна Альбіна Сопільняк, боячись його захисту, а відтак і здорової, природної конкуренції, все-таки звернулася до Вченої ради Інституту філології із захисту дисертацій з безглуздою вимогою “зарізати” захист. Безглуздою тому, що не розуміла, що тим самим на протилежному полюсі сама ж організувала протидію самій же собі і згуртувала сильний колектив на підтримку дисертанта. Завдяки цьому захист відбувся успішно і за присвоєння Миколі Дорожукові докторського ступеня члени ради проголосували одностайно. “Чого ж біситься Сопільнячка? Що їй не вистачає? Цариця на троні... Та кому потрібне те керівне крісло? Замість того, щоб дбати про розвиток Інституту, підвищення кваліфікації кадрів, зміцнення позицій, спиратися не на підспівувачів, а на тих, хто працює і має результати, директорка ганьбиться сама, робить дурну славу Інститутові й Академії, гальмує розвиток науки... Діє кадебістськими методами, мабуть, була “стукачкою”... Авторитаризм, підкорення всіх своїм рішенням (хай навіть дурним), демагогічні розмисли про політичну обстановку в країні, глобалізаційні виклики... Слова, слова... І хтось же тим словам вірить... Та коли людина паплюжить іншу, а директорка – не просто свого співробітника, а завідувача відділу, то це в очах інших сприймається не на її користь. Але хіба мало шкідників при різних владних кабінетах?..” (с. 282), – розмірковує підтриманий членами університетської Ради напередодні захисту Микола Дорожук. А це ж не поодинокий приклад в житті героя роману “Стрихулець”. Так було і тоді, коли навчався в аспірантурі, і тоді, коли книжка за книжкою видавав збірки народнопоетичної творчости, монографії з історії української фольклористики, чого не мали Сопільняк, займаючи посаду директора, та її прислужники, коли започаткував видання за свій кошт, таки зірваного 5-ти томного видання “Українські народні думи”, двотомної “Української фольклористичної енциклопедії”. Та за всього того герой роману добрим словом згадує дієву підтримку його починань академічними та університетськими вченими. У чому ж полягає цінність роману “Стрихулець” Миколи Дмитренка? Тут варто мати на увазі не лише його інформативність, гостроту публіцистичного спрямування, в чому автор виявив неабияку майстерність. Цінність ця і у повчальному значенні його змісту, його призначенні у формуванні питомо національної свідомости і питомо національної громадянської позиції українського вченого і громадянина, нашого сучасника загалом. Інформативним багатством про прожите і пережите автор показав і довів своєму читачеві, що покликання людини, мета її життя – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на боротьбу зі злом, з системою, з усіма перешкодами, які чинила їй комуно-совєтська система, чинить диктатура загалом, оті її коліщатка і гвинтики медведчуки, табачники, сопільняки, стригунці, крисаничі та їм подібні, на досягнення своєї мети і неминучу перемогу над ними.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин