Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Марічка – вища над людьми. Це Ангел над моєю родиною!” – повторює актор Іван Гаврилюк”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Так і було, Іва?..”

Слово Просвіти, №15 за 2026 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ А потім поруч із Марічкою на сцені стали Валентина Ковальська і Ніна Матвієнко – і забили пісенними животоками “Золоті ключі”. Після годинного концерту Марічку обіймали і віншували. А вона дякувала всім і казала, що про таке щастя навіть не мріяла! Та й ми не мріяли побачити концерт Марії Миколайчук, що відбувся 25 років тому, 2001-го, в Українському Домі, до її 60-ліття. І якби не подвижник кіно, унікальний режисер Василь Вітер і його команда, які записали тоді концерт, то ніхто б його не побачив. (Зйомки “ВІАТЕЛ”, режисер Василь Вітер, продюсерка Галина Криворчук, оператор Ігор Приміський, звукорежисер Олександр Ренков). Блискучий запис справляв враження живої сцени, живих “Золотих ключів”, Марічки, Ніни, Ніли і всіх-усіх. Тому, поаплодувавши побаченому, зала знову сіла в очікуванні… Бо здавалося, що Марічка має вийти до нас. Не вийшла. Але всі, хто були на концерті, вірили, що по той бік екрану, за лаштунками сцени, вона відчувала те, що відчували ми, – Великдень Маріччиної пісні і нашу безмежну до неї любов. Спогадами про світлої пам’яті Марію Миколайчук поділились голова НСКУ Сергій Борденюк, режисер Василь Вітер, продюсерка Галина Криворчук, народна артистка України Валентина Ковальська, художник Петро Гончар. Віднині запис концерту 2001 року зберігатиметься в Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві, до якого за підписом президента ТОВ “ВІА- ТЕЛ” Василя Вітра та директорки студії Галини Криворчук передано цей скарб культурної спадщини. Дякуємо за незабутній Маріччин вечір усім, хто його організував. Найперше – НСКУ і студії “ВІАТЕЛ”. *** 25 років тому, коли знімали концерт до 60-річчя від дня народження Марічки Миколайчук, я видрукувала в “Молоді України” інтерв’ю з нею, 15 червня 2001 року, у день 60-ліття Івана Миколайчука. (Вони ж з Іваном однолітки). Публікація їй сподобалася, і якось при зустрічі, через багато літ, Марічка витягла з грубого зошита, де записувала пісні, ту саму акуратно складену газетну шпальту, чим зворушила мене до сліз. “Я її ношу. Ви так правдиво відчули нас з Іваном!”. Іван Миколайчук пішов у засвіти в Шевченковому віці – 47 років. У день прощання з геніальним актором і режисером Іван Драч повторював: “Душа не дає собі ради…”. Якось раптово осиротіла земля, і кожен в ту мить думав, як житиме без Івана його Марічка. Як втримається в самотньому світі. – Насправді я не уявляю, як можна жити без Івана, – він у кожному куточку нашої оселі і моєї душі. І ще жодного дня я не була сама, – признавалася Марічка через багато років після печального серпня 1987-го. Вона була впевнена, що Іван слухає наші розмови. Тому час від часу усміхнено шукала його погляд на світлинах, ніби перепитуючи: “Так і було, Іва?..” Квартира Миколайчуків на київських Березняках скидалася на буковинську світлицю – чистенька, привітна, барвиста. – Я була, є і залишусь буковинкою, бо Буковина – це моя суть, це я сама, – казала пані Марія. Звісно, вона не могла не народитись буковинкою, бо інакше не стала б Івановою любов’ю. І, зустрівшись з її очима, його серце не йойкнуло б: “Вона!”. – Ми тільки глянули одне на одного і все зрозуміли, – пригадувала пані Марічка їхню першу чернівецьку зустріч. Вони стануть величною парою – таку може звести лише Господь. “І Буковина”, – вірили обоє. Марічка все життя дякуватиме Господу: “Це він послав мені Івана”. “Марічко, дякую тобі, що створила мене тим, ким я став”, – повторював Іван у хвилини освідчень. Кожне по-своєму молитиметься Буковій землі. Іван – кожним кадром і кожною своєю роллю. Марічка – кожним куплетом народних пісень, яких знала силу-силенну. “Хіба би всі зорі з неба впали, щоби мої співаночки та й переспівали…”. “Це безмірна радість – кохатися у пісні і літати в небесах”, – скаже Марічка. “А те, що літає, не може належати комусь одному”, – підхопить Іванів філософ Фабіян у “Вавилоні ХХ”. Він мріяв використати багато її пісень у майбутніх фільмах, але не встиг. “Не знятий кадр незіграної ролі…”, – печально заримує Ліна Костенко ті невстигання. А Марічка заспіває: Літа мої молодії, Літа молоденькі. Я ж думала – ви навіки, А ви коротенькі. За десятки тисяч кілометрів від Івана вона завше була поруч з ним і співала лише для нього: “Лети, лети, зозуленько…”. – І сьогодні сам по собі до мене приходить особливий репертуар, без моїх зусиль. Звісно, то Іван пісні мені посилає, – вірила Марічка. Інколи серце підказувало Марічці, що саме в цьому потязі і саме в це місто прибуде Іван. Вона йшла на перон і справді зустрічала його. Що то були за зустрічі! “Не було б тебе – не було б нікого…” І не було б дивовижного Іван-Маріччиного весілля, яке почалося з несподіваного телефонного дзвінка і тривало, скільки вони жили. – Разом з хором ми збиралися на гастролі до Югославії, як раптом з Чернівців телефонує Іван: “Приїжджай швидше, будемо женитися!” Вона одразу вирішила: їхати! Попередила керівника хору Григорія Гурійовича, що виходить заміж і на гастролі не встигає. Побігла на вокзал, придбала квиток у загальний вагон, примостилася на третій полиці і помчала на власне весілля. Іван зустрів її в Чернівцях, і удвох вони пішли до Маріччиних батьків. Ще з порога Марічка ошелешила рідних новиною, що завтра виходить заміж. – Іван трохи поправив мій поспіх і, як годиться, попросив у батьків моєї руки. Батько повів їх по магазинах. У суботу, при суцільному дефіциті і напівпорожніх полицях, вони все ж надибали Іванові костюм, а їй – світленьку, “найкращу в світі сукню”. Родина, яка мріяла про гучне буковинське весілля, бідкалася, що не підготувала заздалегідь подарунків, а Іван з Марічкою дивувалися: “Нащо побиватися, коли Бог подарував їх одне одному, і не видно кінця-краю їхньому щастю?”. За весільними столами зібралися найрідніші люди і наймиліші пісні. І все життя, як тільки вони з Іваном приїжджали в Чорторию, гості збиралися знову і знову. Марічку з Іваном одягали у весільне вбрання, і повторювався весільний обряд. І щоразу виткані червоними ружами килими в Івановій хаті розквітали шлюбним святом. Вони зрідка бували разом, а ще рідше – залишалися наодинці. На вулиці Жилянській у двадцятиметровій кімнаті, яку Іван розділив на дві половини, вони прожили дев’ять років. “То були щасливі роки наших почуттів, хоча далеко не найкращі для України і для творчості Івана”. Постійно в цій кімнаті жили безквартирні друзі. Щодня сюди приходили художники, актори, режисери, письменники – еліта української інтелігенції. – Ми тяглися до них, а вони – до Івана, – згадувала Марічка. – Іван був мудрий чоловік, і людям було з ним цікаво. Йому жилося непросто, він мучився тими важкими гнітючими роками підозр і звинувачень. І говорив про все відверто, бо ніколи ні в чому не крився. У наші перші зустрічі в Чернівцях мені здавалося, що Іван вже старий. Не зовні, бо зовні він був молодий і вродливий. Проте в думках і баченнях він був такий цікавий, наче пожив на світі тисячу літ і ввібрав усе. “У ньому жив поклик гір, – казали про Івана друзі. – Цей поклик не давав спокою його мріям і його любові”. Проте деякі його мрії здійснювалися. Іван постійно говорив Марічці про велике бажання зіграти Шевченка. І якось їй наснився сон… – Ніби ми маємо з Іваном світлу хату з чудернацькими дерев’яними візерунками. Я мию підлогу і вже перед самим порогом – останній штрих – сполоснула ганчірку, як тут хтось постукав у двері. Відчиняю, а на порозі Шевченко. Мені ніяково стало за свою ганчірку і мокрі руки. Гукаю в сусідню кімнату: “Іва, ти знаєш, хто до нас прийшов?” А він: “Хто б не прийшов, запрошуй до хати”. “Тарасе Григоровичу, проходьте до Івана”, – кажу… І він проходить. Вранці Марічка розказала Іванові сон, на що він лише усміхнувся, а ввечері повернувся з кіностудії щасливий: “Ти знаєш, сон в руку, мені запропонували роль Тараса Шевченка!”. Колись Марічка подарувала йому дві книги – Шевченків “Кобзар” і твори Коцюбинського. Іван казав: “Бачиш, Марічко, які дві роботи ти мені подарувала!” – маючи на увазі ролі у фільмах “Сон” і “Тіні забутих предків”. У їхньому житті траплялись миттєвості, освітлені Знаковістю. Раз удвох з Іваном вони заспівали “Прощаюсь, Ангеле, з тобою…”. Згодом Марічка стала співати сама, проте їй здавалося, що пісня не може бути такою короткою. І вона стала шукати слова, розпитувати, хто автор. Ніхто не знав. У Канаді, зустрівшись зі своєю землячкою з рідної Витилівки, Марічка знову запитала про “Ангела…”, проте замість поетичних строф їй просто переказали зміст. – А тоді пісня сама прийшла до мене, і я дописала куплети, – розповідала Марічка. – Дівчатам сподобалося. Проте, як тільки записала пісню на радіо, Григорій Васильович Куляба приніс авторський текст. З’ясувалося, що слова належить Левку Лепкому, який був під забороною, тому ніхто його не знав. Більше того, пісня справді коротенька. Але як бути з моїми рядками? Вирішили записати так: “Левко Лепкий в народному варіанті”. Так і підписано у фондах Українського Радіо. Я співала на вечорі братів Богдана і Левка Лепких, і люди сприйняли її, затамувавши подих. Згодом пісню підхопили інші виконавці, вона зазвучала широко. Я люблю цю пісню такою, як вона склалася. Вона проросла якимись гілочками до Івана... Одного київського вечора з їхньої оселі вилетіли “Золоті ключі”. – За столом зібралися друзі, хтось попросив заспівати. І я, Ніна Матвієнко, Валя Ковальська, ми до того разом рота не відкривали, раптом почали “Ой попід гай зелененький…”. Закінчили, і всі притихли… Ми не очікували такого результату. На наших обличчях подив, а в Івана з очей сльози потекли. “Дівки, ви не маєте права не співати! Тепер ви – мої. Я вас не відпущу!” – схвильовано вигукнув Іван. Скільки міг, він завжди допомагав нам, збирав на репетиції, пропонував пісні, ділився своїм баченням. Його слово було важливе для нас усіх. Він і мені радив: “На сцені нічого не роби, не викаблучуйся, ти лиш вклади у пісню душу, і вона сама за себе скаже”. Вони співатимуть у “Золотих ключах” багато літ – три різні береги України, три різні характери і божественні голоси в потужному єднанні звуку! “Ми нікому не належимо, окрім пісні!”. Тривалий час Марічка працювала над фондовими записами на Українському Радіо у творчому об’єднанні “Музика”. Завдяки художньому керівнико- Марія Миколайчук 8 квітня 2026 р. у Синій залі Будинку кіно НСКУ Марічка співала для кожного, хто прийшов вшанувати її 85-ліття, – Марії Миколайчук (08.04.1941 – 01.02.2023), народної артистки України, солістки Національного хору ім. Г. Верьовки, учасниці тріо “Золоті ключі”, дружини Івана Миколайчука. Після кожної пісні зала аплодувала і вигукувала “Браво!”. Тоді знову завмирала і в абсолютній тиші слухала вуркотливі обертони оксамитового Маріччиного контральто. Десятки знайомих і улюблених пісень, ще і ще.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин