Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №15 за 2026 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 15 (1343), 16—22 квітня 2026

17 квітня у селищі Брусилів на Житомирщині відбулася важлива та зворушлива подія – урочисте відкриття Алеї Слави захисників України під символічною назвою “Герої не вмирають”. Цей день став ще одним свідченням глибокої вдячності громади тим, хто віддав своє життя за свободу, незалежність і майбутнє нашої держави. Захід об’єднав жителів громади, родини загиблих захисників, представників влади, духовенства, військових і небайдужих громадян. Присутні долучилися до Всеукраїнської хвилини мовчання – моменту єдності та глибокої скорботи, коли вся країна вшановує полеглих героїв. У Свято-Воскресенській церкві відбувся заупокійний молебень за загиблими захисниками України. Молитва стала духовною опорою для рідних і близьких, а також для всієї громади, яка розділяє їхній біль. Учасники заходу поклали квіти до Стели Героїв, розташованої біля адміністративного приміщення Брусилівської селищної ради. Цей символічний жест став проявом вдячності та шани тим, чиї імена назавжди закарбовані в історії України. пролунали слова вдячності, скорботи та гордості за тих, хто став на захист України у найважчі часи. Алея Слави відтепер є не лише меморіалом, а й місцем сили, пам’яті та єднання для всієї громади. Відкриття Алеї Слави у Брусилові – це нагадування про високу ціну свободи. Це місце, де кожен може зупинитися, замислитися і вшанувати тих, хто віддав найдорожче – своє життя – заради мирного майбутнього. Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті, в наших серцях і в кожному кроці до вільної та незалежної України, — повідомляється на сайті Брусилівської громади. Від редакції. До цієї суспільно важливої справи Брусилівської громади долучають свій уклін полеглим захисникам України Головна Рада ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка та редакція тижневика “Слово Просвіти”, адже нас із селищем і його жителями, з брусилівським селищним головою Володимиром Габенцем пов’язує давня традиція разом вшановувати пам’ять славного уродженця Брусилова, видатного державника, просвітника, Митрополита Іларіона – Івана Огієнка. Багато років ми відзначаємо в Брусилові лавреатів Огієнківської премії і сподіваємося на безперервність цієї традиції. Герої українського народу справді не вмирають!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ГГееррооїї ннее ввммииррааю юттьь

Зворушливою частиною події стала хода пам’яті від Свято-Воскресенської церкви до Алеї Слави. Люди йшли разом, об’єднані спільною метою — вшанувати героїв і зберегти пам’ять про їхній подвиг. Кульмінацією заходу став мітинг-реквієм та освячення Алеї Слави. Саме тут
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Звернення громадської організації “Українська альтернатива” до Віцепрезидента США Джей Ді Венса

Заяви Джей Ді Венса про “гордість” через припинення фінансування України є не просто політично нікчемними – вони є демонстративною зневагою до міжнародного права, до зобов’язань Сполучених Штатів та до самої ідеї відповідальності держави за власне слово. Україна відмовилась від третього у світі ядерного арсеналу – не внаслідок слабкості, а внаслідок свідомого політичного рішення, ухваленого під прямими гарантіями США. Саме Сполучені Штати були ключовим ініціатором ядерного роззброєння України, що було закріплено в Будапештському меморандумі, відповідно до якого США, Велика Британія та рф взяли на себе чіткі гарантійні зобов’язання щодо територіальної цілісності, суверенітету та безпеки України. Йдеться не про політичні декларації, а про обов’язок: не допустити агресії, не визнавати порушення кордонів і сприяти захисту держави, яка відмовилась від стратегічного стримування в обмін на ці гарантії. Ці зобов’язання є чинними незалежно від зміни адміністрацій, персоналій чи політичної кон’юнктури. Колишній Президент США Білл Клінтон публічно підтверджував чинність цих гарантій. Отже, Сполучені Штати не мають права ані ігнорувати їх, ані трактувати як політичну опцію. На цьому тлі позиція Джей Ді Венса має вигляд або правової некомпетентності, або свідомого руйнування принципів, на яких тримається міжнародна безпека. Більше того, у 2017 році Президент США Дональд Трамп підписав закон CAATSA, ухвалений Конгресом, який прямо закріплює курс на підтримку України, протидію агресії рф та відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаних кордонів. Це – норма американського права, а не предмет політичних спекуляцій. Ціна, яку Україна вже заплатила за довіру до цих гарантій, є колосальною. Вартість втраченого ядерного потенціалу України становила сотні мільярдів доларів і включала стратегічні носії, боєзаряди, інфраструктуру та науково-технологічну базу. Проте справжня ціна – це життя громадян України, це знищені міста, це економічні втрати, що вимірюються трильйонами. Окремо наголошуємо: саме Джей Ді Венс розпочав публічне цькування Президента України Володимира Зеленського, дозволивши собі зухвалі, безпідставні та принизливі закиди у стінах Білого дому. Такі дії є не лише дипломатично неприйнятними – вони є морально ницими, з огляду на те, що Україна, довірившись гарантіям США, сьогодні стікає кров’ю у війні проти агресора. Президент України – це глава держави, яка виконує роль щита для всієї європейської безпеки. І будь-які спроби принизити його є, по суті, приниженням українського народу, який платить найвищу ціну за свободу. Україна не просить милостині. Вона вимагає виконання зобов’язань. І якщо Віцепрезидент США Джей Ді Венс дозволяє собі публічно пишатися їхнім фактичним невиконанням – це означає не що інше, як демонстрацію політичного цинізму, який руйнує довіру до Сполучених Штатів як до гаранта світового порядку. Держава, яка спонукала до роззброєння, взяла на себе зобов’язання. І ці зобов’язання не мають строку давності. Інакше світ отримає простий і небезпечний сигнал: жодні гарантії більше не варті паперу, на якому вони написані. ГО “Українська альтернатива” Співголови: Павло Мовчан Георгій Філіпчук Євген Шевченко Микола Голомша
Суспільство · “Якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закон не може бути вибірковим: або справедливість для всіх, або втрата довіри

Заява громадської організації “Українська альтернатива” У державі, яка воює за своє існування, немає права на помилки в питаннях справедливості. Бо справедливість – це не абстракція. Це фундамент довіри. А довіра – це те, на чому тримається країна у війні. Саме тому будь-які рішення влади, які виглядають як вибіркові або несвоєчасні, б’ють не по рейтингах – вони б’ють по самій державі. Криміналізація антисемітизму як окремого явища в країні, де він не є проблемою, викликає закономірне запитання: чому держава реагує жорстко там, де немає негативного прояву цього явища, і значно слабше – там, де суспільство роками відчуває приниження і знецінення власної ідентичності? Де симетрія? Де відповідальність за: - українофобію, - приниження державної мови, - системне висміювання української культури, - нав’язування комплексу меншовартості українцям у власній державі? Якщо закон працює вибірково – це вже не закон. Це інструмент. Українське суспільство має одну ключову рису: воно дуже гостро відчуває несправедливість. І сьогодні зростає відчуття, що держава не завжди говорить із громадянами мовою рівності. Проблема не в тому, що захищають когось. Захищати потрібно кожного громадянина. Проблема в іншому – коли немає однакового підходу до всіх. Коли одна форма ненависті визнається загрозою державного рівня, а інші роками ігноруються – це формує не єдність, а напругу. І цю напругу не можна списати на емоції. Вона має під собою ґрунт – багаторічний досвід, коли українське потрібно було захищати, пояснювати, доводити право на існування навіть у власній країні. Держава не має права створювати навіть тіні сумніву в тому, що існують “пріоритетні” теми чи “більш захищені” групи. Бо в цей момент руйнується головне – відчуття спільності. Сильна держава – це не держава гучних заяв. Це держава чесних правил: - один закон для всіх, - одна відповідальність для всіх, - одна повага до кожного громадянина. Без винятків. Без подвійних стандартів. Без вибіркової чутливості. Сьогодні Україна платить надто високу ціну за свою незалежність, щоб дозволити собі внутрішню недовіру. І влада має це розуміти. Бо зовнішнього ворога перемагають на фронті. А внутрішні помилки руйнують державу зсередини. І якщо держава не відновить баланс справедливості – на цей запит буде реагувати саме суспільство. Жорстко. Прямо. І без компромісів. ГО “Українська альтернатива” Співголови: Павло Мовчан Георгій Філіпчук Євген Шевченко Микола Голомша Особливою частиною заходу став перегляд його документального фільму “Рух до України”, який викликав щирі емоції та зацікавлення у присутніх. Микола Тимчак також подарував гостям живе виконання пісень під гітару на власні вірші. Тепла, щира атмосфера вечора була наповнена поезією, музикою та дружнім спілкуванням. Лунали щирі слова привітань від Валентини Люліч, Івана Вєтрова, Андрія Пастушенко, Валентини Ярощук, Євгена Шморгуна, Назара Волощука. Ювіляра нагороджено Почесною грамотою з відзнакою Рівненської обласної ради. За інформацією Рівненського ОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Суспільство · “Якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

З минувшини – у сьогодення

Сергій ПРИСУХІН, член Головної Ради ВУТ “Просвіта”, доктор філософії Фото автора Днями ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка провело черговий круглий стіл на тему “Українська історична пам’ять” із циклу “Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України” (Інформагентство “Наголос”, Хрещатик, 10-Б). Невтомним модератором був голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан. Розпочали захід з урочистого нагородження просвітян почесними нагородами. “Орден Нестора Літописця” за особисті заслуги плекання рідної української мови, культури та української історії вручили просвітянину, медику, хірургу, громадському діячу, академіку Анатолію Радзіховському та видатному українському скрипалю, композитору, культурологу, очільнику Київського міського об’єднання товариства “Просвіта” Кирилу Стеценку. Привітали з днем народження наших побратимів Сергія Файфуру та Кирила Стеценка. З головною доповіддю виступив знаний дослідник історичної минувшини України Петро Ющенко. Серед тих, хто взяв участь у круглому столі та долучився до обговорення, були Георгій Філіпчук, Микола Голомша, Людмила Смолякова, Юрій Нагулко, Галина Дацюк, Ігор Зоц, Юрій Мосенкіс, Володимир Шовкошитний, Петро Чернега, Олександер Ковалів, Фергад Туранли, Світлана Фещенко, Іван Заєць, Роман Кухарук та інші достойники. Пан Шовкошитний, директор видавництва “Український пріоритет”, презентував перевидання двох надзвичайно цікавих книг – “Кобзар Переяславський: поезії, археологічні нотатки, живописні та графічні роботи” Т. Г. Шевченка та “Українство: мовно-генетична археологія України” Георгія Чорного.
Суспільство · “Якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Світ не має права мовчати: кожен удар — це виклик людяності

Микола ГОЛОМША Знову розгромні удари по містах-мільйонниках і по Україні. Знову чорний дим над містами і селами. Знову маса загиблих людей в домівках, в автобусі, на вулицях, автобусних зупинках, в кіосках, яких розстрілюють, як на сафарі. Знову горе стискає серце країни, яка вже понад усе заплатила за право жити. Наша земля поранена, наш народ зранений — але не зламаний. І саме тому кожен новий удар — це не лише злочин проти України. Це виклик усьому світові. Після кожної атаки це питання має звучати на засіданнях Генасамблеї і Ради Безпеки ООН, у стінах Європейського Союзу, в офісах Міжнародного комітету Червоного Хреста, у залах Конгресу США. Світ має бути змушений бачити кожну жертву, чути кожен крик, відчувати кожен біль. Ось одна історія. Батько, весь в крові, сидить на сходах зруйнованого будинку. В руках – телефон із розбитим екраном, на якому застигла фотографія його доньки. Їй було сім. Вона любила малювати сонце і казала, що після війни стане лікаркою, щоб рятувати людей. Тепер її немає. Є лише уламки, пил і порожнеча, яка розриває душу. Він не плаче – сльози закінчились. Він боїться, щоб не зійти з розуму, йому не хочеться жити, просто дивиться в нікуди, ніби намагається знайти відповідь: за що? Микита знесилений, виснажений повертався з полону і хотів почути свого 12-річного брата Максима, але найбільша трагедія його чекала попереду. Не зміг додзвонитись – зайшов в соцмережі і побачив фото Максима та бабусі, яких вбила фашистська рф. Його стогін і плач, як грім, підірвав автобус, він ридав від болю, а з ним плакав весь автобус побратимів. Це не поодинокий біль. Це масове явище. Це щоденна реальність України. Держава має не право – обов’язок захищати життя кожної людини. Це основа існування держави. Це її сенс. І коли цей обов’язок порушується зовнішньою агресією, міжнародне право так само має не право, а обов’язок діяти: зупиняти агресора, захищати цивільних, карати винних. Світ має відповісти чесно: невже міжнародні конвенції – лише папір? Невже принципи права – лише слова? Невже людство деградувало настільки, що може спокійно спостерігати, як у муках стікає кров’ю ціла нація? Кров має ціну. І ця ціна – відповідальність. Сьогодні не існує “стурбованості”. Кожен, хто мовчить, – співучасник. Кожен, хто вагається, дає час злу. Кожен, хто торгує принципами, – підриває саму ідею справедливості. Ми звертаємося до тих, хто при владі: у Білому домі, у європейських столицях, у міжнародних інституціях. Європо, ти сильніша, ніж думаєш. Ти могутніша за агресора. То чому ж ти досі не дієш так, як вимагаєш від інших? Де твоя рішучість? Де твоя відповідальність? Міжнародне право передбачає колективну оборону. Є рішення Генеральної Асамблеї ООН та міжнародних судів, є зобов?язання згідно із Будапештським Меморандумом, які прямо вказують: агресія вчинена, війська мають бути виведені, окупація – припинена, а інші гарантували нам непорушність кордонів. І все ж зло продовжує діяти. Ми знову звертаємось до ООН, Конгресу США – не дозволяйте тим, хто шукає вигоду в компромісах із агресором, тиснути на Україну. Жодних поступок територіями, жодних перемовин зі світовим злочинцем, вимога одна – геть з окупованих територій. Жодних “мирів” ціною справедливості. Бо це не мир – це відкладена війна. Ми знову звертаємось до світу: зупиніть цю чуму XXI століття або дайте Україні все необхідне для перемоги. Без обмежень. Без страху. Без політичних ігор. Дайте можливість захищатися, відповідно до закону і реальності війни. Бо Україна – це не лише про себе. Це про межу, за якою або існує правда – або панує сила. І якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього.
Суспільство · “Якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Привітали митця

У затишній світлиці Рівненської обласної бібліотеки відбувся теплий і надзвичайно душевний ювілейний захід, присвячений 70-річчю Миколи Тимчака – активного просвітянина, багатогранного митця, поета і прозаїка, художника й різьбяра, автора й виконавця пісень, чия творчість стала вагомою частиною духовного життя Волині та всієї України. Подія зібрала поціновувачів творчості, друзів, колег та всіх, хто шанує талант і життєвий шлях ювіляра. Під час заходу гості мали можливість ближче познайомитися з біографією Миколи Тимчака, його творчими здобутками та внеском у культурне життя Рівненщини та Дубенщини зокрема.
Інформаційний простір · “Через долі українських захисників і захисниць журналісти намагаються показати весь спектр нашого опору”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жимом, відстоюючи свою людську гідність. У матеріалі йдеться про абсолютно вигадані звинувачення в організації збройного повстання проти радянської влади, за що отримав 10 років ув’язнення. У 1940 році переглядали вирок, але до звинувачень додалася належність до діяльності “Просвіти” в Конотопі в 1918- 1919 рр. і Павло Логвин залишився у в’язниці, де й помер, відбувши половину строку. У ті ж лихі часи було заарештовано і двох братів Логвинів, одного з них – Івана – розстріляли. “Московська окупаційна влада в ті роки радянської “інквізиції” знищувала найкращих. Саме національно свідомі, активні, талановиті зазнали жорстоких переслідувань. Саме так діють і рашисти нині на окупованих територіях. Пам’ятаймо!”, – пише авторка статті Зоя Шалівська. Останнім часом більшість друкованих медіа відмовилися від публікації читацьких листів, а між тим така рубрика завжди цікава, якщо не уникати гострих тем. Ось кілька прикладів із “Сільських вістей” (№3, 15.01.2026.): “Шановна редакціє! Нас, селян України і села Грушківка, найбільше непокоїть і просто вбиває війна, яку розв’язала росія. Україна стікає кров’ю з 2013-го, коли за вказівкою кремлівського карлика розігнали студентів, а згодом розстріляли Небесну сотню... А скільки наших захисників і мирних жителів загинуло від рук росії з 2013-го і по сьогодні, здригається рідна земля! Тим часом росія ж не покарана, бо відкупається від міжнародних трибуналів і судів. Але світ повинен домогтися кари для цієї країнизлодюги й терористки!”, – написала С. Писаренко від імені громади села Грушівка Черкаської області. На тему справедливості допис Лідії Цаюк з Білої Церкви, яка просить пояснити, “що це за поняття таке політична воля, адже Конституцію і закони України не виконує насамперед влада, “бо, бачте, немає в неї на те “політичної волі”! “Чому Зеленському з його “менеджерами”, прокурорами, суддями, депутатами можна не виконувати законів, а для громадян, на шиї яких сидять ці слуги Кремля, – це обов’язково? Отже, рівність усіх перед законом у нас тільки на папері”, – зазначає авторка “Сільських вістей”. У цій статті згадуються матеріали, надруковані наприкінці минулого року, які, на погляд автора, зберігають свою актуальність і зараз – хіба ні?
Інформаційний простір · “Через долі українських захисників і захисниць журналісти намагаються показати весь спектр нашого опору”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Газети і гарячі теми

Ігор ЗОЦ Переглядаючи шпальти відомих газет загальноукраїнської сфери розповсюдження, звернув увагу, що тематично їх контент наприкінці 2025 року залишився таким, як був рік тому. Так, російсько-українська війна є однією з головних тем “Сільських вістей” – матеріали виходять під рубриками “Неоголошена війна”, “Ковалі перемоги”. Через долі українських захисників і захисниць журналісти газети намагаються показати весь спектр нашого опору. Наприклад, у замальовці Леоніда Логвиненка з Харкова “За плечима Вітчизна” (“Сільські вісті” №39, 02.10.2025.) йдеться про бойовий шлях заступника комбата Льова, який розповідає про епізоди війни, що вражають. Ось один з них: “До бійців ходив старий. Український паспорт, українська мова. Просив сигарети, харчі для “лежачої бабки”. А після його візитів розпочиналися танкові удари по наших позиціях. Після третіх відвідин з’ясувалося: жодної “бабки” не існувало. Це був навідник. Підлість особлива: прикриватися мовою, за яку ще вчора вбивали активістів “Просвіти”. Українська мова як знак спротиву — і як прикриття зради.” Ексклюзивним став і матеріал під назвою “Генерал Андрій Соколов про війну, південь і ціну рішень”, адже небагато командирів вищого рівня відверто говорять не тільки про успішні дії на фронті. Ось фрагмент статті: “...Усе почалося ще 2014-го. Тоді південь був укріплений. Мінні загородження, заміновані мости, захищені канали. А потім оборона стала танути. Бізнес, гроші, страх рішень... А потім настав лютий. – Ми не здалися. Ми відходили з боями: Мелітополь, Василівка, Токмак. Чіплялися за кожне місто. Підтримка – Нацгвардія, 128-ма бригада прийшла запізно. – У Токмаку Територіальна оборона була людьми без зброї, без броні, без командирів. Їхні життя горіли, як суха трава. І тоді постало питання: Маріуполь чи Запоріжжя? – Я обрав Запоріжжя. Бо його падіння стало б кінцем країни. Ми втратили Маріуполь, але зберегли Україну.” (“Сільські вісті” №51—52, 25.12.2025.) Одним із істинних рятівників України є колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, чиє ім’я нечасто з’являється в медіа, але в “Україні молодій” (№46, 19.11.2025.) вийшла стаття Костянтина Родика про книгу Людмили Долгоновської “Залізний генерал. Уроки людяності”. “Взагалі-то у першій частині своєї мемуарної трилогії Головком уникає розлогого аналізу бойових дій; пише, що цю тему зарезервовано для другої частини спогадів під назвою “Наша війна”, – пише автор статті і далі зазначає, що пані Долгоновська “ретельно фіксує стратегічні роздуми Залужного, якими він вважав за можливе ділитися”. Як відзначає пан Родик, “в той час коли український Президент укладав-складував” суто декларативні меморандуми про безпеку, Головком значив: “Існує лише два дієві способи вберегти державу від нових посягань: членство в НАТО або перетворення України на фортецю за ізраїльською моделлю”. Хоча теоретично існує й третій варіант, імовірно, найдієвіший – дезінтеграція росії, проте, як пише Костянтин Родик, Залужний не згадує його, аби не дратувати партнерів. Тож цей варіант і досі не обговорюється на Заході в практичній площині. “А може, його озвучення мало би ще більш негативні наслідки всередині країни, керованої, м’яко кажучи, не русофобами”, – зауважує автор статті в газеті. Привернула увагу оглядача і стаття К. Родика в “Україні молодій” (№41, 15.10.2025) про книгу Алоїза Принца “Полум’яр. Життєпис Йозефа Геббельса”, в якій мова не тільки про одного з ідеологів фашизму, а про вплив пропаганди на маси людей. “Саме пропаганда проклала шлях до терору”, – зазначає автор. У “Полум’ярі” ніде не згадано путіна. Хоч 2011-го, коли книжка Принца вийшла в Німеччині, вже можна було провадити обґрунтовані аналогії між кремлівським “полум’яром” і Геббельсом (мюнхенська промова путіна 2007-го, риторика москви щодо нападу на Грузію 2008-го). Ще одну цікаву аналогію проводить пан Родик, коли згадує засоби, якими поширювалася пропаганда понад піввіку тому і зараз. “І коли згадуємо, що Геббельс подбав, аби в кожній родині було радіо, — подумаймо, навіщо нам так наполегливо пропонують максимальну активацію в “Дії”, — зауважує автор газети. У випуску №46 “Україна молода” публікує статтю Володимира Цибулька “Зе як віддзеркалення Пу”, в якій стверджує, що президент Зеленський повторює траєкторію становлення путінізму – “не за масштабом і не за кров’ю, а за політичною логікою ухвалення рішень: влада передусім, держава – потім”. Автор, зокрема, зазначає: “Шість років правління Зеленського – це серія рішень, у яких він обирав не державу, а збереження власної конструкції влади”. На думку Володимира Цибулька, в Україні відбулися монополізація влади під соусом “ефективності”, демонтовані незалежні інституції, запроваджено інформаційний контроль і “ручні” медіа, а спецслужби політизовано. Автор ділиться спостереженням: “путін ніколи не визнає провини – це частина його політичної ДНК. Зеленський адаптував цей стиль до українського контексту. На всі провали відповідь стандартна: “не знав”, “мені доповіли”, “це не моя компетенція”, “це провокація”. “Коли влада централізована, а відповідальність розмита – народ отримує “персоналістську державу без персональної відповідальності”. І це найнебезпечніша рима з путінізмом”, – підсумовує автор. У статті також йдеться про Міндічгейт і запуск механізму змін, які, на думку Володимира Цибулька, “не в персональній площині, а в державній”. Не промовчала про кричущу ситуацію з Міндічем, співвласником студії “Квартал 95” і найближчим соратником Президента В. Зеленського – і газета “Сільські вісті”. Так, у №47 за 27 листопада вийшли статті народних депутатів України: Софії Федини “Хто відповість за Міндічгейт”, Ніни Южаніної “Не забути головного”, Олексія Кучеренка “Схеми тягнуться роками”, а також судді Конституційного суду у відставці Віктора Шишкіна “Здолавши внутрішнього ворога, поборемо і зовнішнього”. Зокрема, пан Шишкін називає речі своїми іменами: “Не будемо ходити колами: Міндіч вчинив державну зраду. Своїми діями він підірвав обороноздатність нашої країни... У цій ситуації дуже бентежить ось що. Міндіч. зрозуміло, покидьок. Але випадання одного покидька не руйнує всієї системи”. Тут треба зауважити, що досвідчений правник у своєму діагнозі цієї кричущої ситуації, як у воду дивився: жоден із фігурантів справи друзів президента не покараний, хто був затриманий – вийшов на волю, а дехто накивав п’ятами в теплі краї. І влада не перешкодила! Як журналіста, який пережив не одну хвилю придушення свободи слова, не вельми здивувала відсутність цієї гарячої теми в “Єдиних новинах” на олігархічних телеканалах В. Пінчука, І. Коломойського – певно, тому їх подвійні стандарти доволі щедро оплачуються з державного бюджету. Тобто нашим з вами коштом, шановні платники податків. Шкода, що цієї теми уникнуло багато незалежних медіа. Відтак хотілося б віддати належне тим, хто не промовчав. Це досі “забанені” для широкого перегляду телеканали “Еспресо”, “Прямий”, 5-й. Ще телеканал Київ, Радіо Київ 98 ФМ і деякі інші. Серед друкованих медіа, крім уже згадуваних, – львівські тижневики “Високий замок” і “Експрес”. У першому з цих тижневиків номер відкривається статтею під заголовком “Алі-Бабу треба звільняти, уряд відправляти у відставку!” (“Високий замок” №47, 20.11.2025.), де народний депутат Володимир Ар’єв зазначає: “Зеленський з Єрмаком знали, що відбувається у злочинній групі Міндіча”. Своєю чергою “Експрес”(№47, 20.11.2025.) розміщує статтю “VIP-апартаменти для міністрів Зеленського”, про те, чому і як колишній урядовець Г. Галущенко таємно проживав у розкішному заарештованому маєтку Захарченка, міністра-втікача часів Януковича та статтю з коментарями експертів під назвою “Довічне для хапуг, і жодної застави”. В останньому матеріалі фахівці шукають відповідь на винесене в підзаголовок питання “Чому Зеленський досі не прирівняв корупцію до державної зради і чи могло б це стримати нечистих на руку чиновників”, але безрезультатно. І допоки центральна влада і правоохоронні органи відмовчуються, деякі спостережливі українці зробили несподіване відкриття. В інформації “Навіть Ванга не передбачила” “Сільські вісті”(№49, 11.12.2025) пишуть, що в 16-му епізоді другого сезону відомого серіалу “Слуга народу” від студії “Квартал 95”, який побачив світ 2017 року, помітили схожість із реальною подією – втечею бізнесмена Тимура Міндіча. Там корумпований “експрем’єр” Чуйко намагається втекти з України під прізвищем “Міндіч”, і це один в один збігається із поведінкою реального Тимура Міндіча. Він залишив Україну за годину перед обшуком НАБУ, згодом його помітили в Ізраїлі. Видання нагадує, що пан Міндіч – бізнесмен, співвласник студії “Квартал 95” і має єврейське коріння. “Часто сценаристи використовують у стрічках імена та прізвища знайомих, тому жарту серіалі виявився пророчим. В епізоді “Слуги народу” герой, зіграний В. Зеленським, домовляється про звільнення Чуйка з тюрми, після чого той намагається втекти до Ізраїлю, видаючи себе за Міндіча. І, можливо, саме ця подібність між сюжетом і реальними подіями привернула стільки уваги”, – пише газета. Гортаючи газетні шпальти, відзначаю постійну присутність матеріалів на історичну тематику. Так, у листопаді 2025 року, коли Україна вшановувала пам’ять жертв Голодоморів, деякі газети не обмежилися публікаціями інформаційного характеру. А “Сільські вісті” традиційно змінили колір випуску №46 (20.11.2025.) на поминальний чорний. Сумній даті присвячене звернення Митрополита Епіфанія, матеріали “Голодомор як інструмент поневолення”, “А кати не змінюються...”, “Світло Уласової свічі”. Водночас, в інтерв’ю Віталія Назаренка з представником УІНП Сергієм Бутком, останній наводить дані про кількість жертв, які ряд авторитетних вчених, зокрема, Олеся Стасюк, Володимир Сергійчук, Василь Марочко вважають неправдивими. “Україні категорично не можна тепер гратися в мільйони. Є цифра: померло майже 4 мільйони чоловік. От її і дотримуймося”, – стверджує пан Бутко. Своєю чергою “Голос України” (№226, 21.11.2025.) друкує інформацію Пресслужби Апарату ВРУ, де зазначено: “За різними дослідженнями, у 1932-1933 роках загинуло від 4 до 7 мільйонів українців”. На мою думку, неузгоджені заяви від державних інституцій та їх представників тільки шкодять відтворенню правди про велику трагедію українського народу. Історичній тематиці надає значну увагу “Україна молода”. “Мусимо згадати про мільйони українців, знищених московським тоталітарним режимом”, – пише газета в короткій передмові до статті “Один із чотирнадцяти. Справа просвітянина Павла Логвина” (15.10.2025.). Житель Конотопа, працівник цукрозаводу Павло Логвин був двічі засуджений, але не припиняв боротьби з тоталітарним ре- Великдень на війні. Фото Леоніда Логвиненка
Освіта без провінції · “Постать Петра Лосюка – це символ відданості українській школі, учням і рідній культурі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

своїй доповіді “Гуцульські традиції та мистецтво як чинник всебічного розвитку особистості: крізь призму досвіду діаспори” спікерка наголосила, що народна культура є потужним виховним ресурсом. Через пісню, народне мистецтво, традиційні ремесла, обряди та звичаї формується естетичний смак, моральна свідомість, почуття гідності та відповідальності за свою культуру. У середовищі діаспори ці традиції часто стають духовним містком між поколіннями, допомагають зберігати українську ідентичність і передавати її дітям, навіть далеко від рідної землі. Також вказала, що особливе враження на неї справила постать Петра Лосюка – видатного педагога, справжнього подвижника гуцульської культури, людини, яка все своє життя присвятила служінню освіті та рідному краю. А його освітня діяльність є прикладом того, як любов до свого народу і культури може стати основою педагогічної філософії та джерелом натхнення для нових поколінь. Щиро вдячна ректору Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Валентині Якубів та голові Вченої ради Ігорю Цепенді за високу нагороду – подяку. Ця відзнака для мене є не лише знаком визнання, а й підтвердженням того, що наша спільна праця задля збереження і популяризації української культури є важливою та потрібною”. А Соломія Ушневич, доцентка кафедри початкової освіти та освітніх інновацій Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидатка філологічних наук, доцентка School of Ukrainian studies in Yon- kers NY (м. Нью-Йорк, США) презентувала наукову доповідь на тему: “Етнопедагогічний дискурс в українському освітньому просторі за кордоном: концептуальні засади Мирослава Стельмаховича та Петра Лосюка”, під час якої розкрила особливості освітньої діяльності та педагогічних ідей двох сподвижників української народної педагогіки та наголосила на їх сучасному прочитанні у закладах освіти української діаспори в США. Під час урочистостей відзначено грамотами й подяками науковців та освітян, які продовжують справу Петра Лосюка та розвивають традиції гуцульської школи, – Георгія Філіпчука, Світлану Романюк, Лесю Королик, Наталію Філіпчук, Вікторію Лосюк, Ларису Корж-Усенко, Василя Лосюка. Медаллю “Будівничий України” нагороджено завідувачку творчої навчально-наукової лабораторії “Гірська школа Українських Карпат” Інну Червінську. Під час вручення почесної відзнаки “Будівничий України”, Інна Червінська висловила слова щирої вдячності шановній просвітянській родині, вельмишановному очільнику Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, члену Центрального правління – Павлу Мовчану, вельмишановному заступнику голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Георгію Філіпчуку. Й зазначила, що “особливо приємно отримати нагороду у ці славні шевченківські дні, під час конференції – урочистої академії з нагоди вшанування 90-річчя з дня народження Народного вчителя України, багаторічного директора Яворівського ліцею – Петра Лосюка. Щиро вірю, що ВСЕ БУДЕ Україна! А ми кожен на своєму робочому місці – тримаємо наш освітній фронт. Дякую рідному Карпатському національному університетові імені Василя Стефаника за можливість професійного розвитку”. На конференції започатковано гуманітарну акцію науковців “Подаруй Яворівському ліцею імені Петра Лосюка книгу”. До акції доєдналися усі учасники наукового форуму, які поповнили шкільну бібліотеку раритетними науковими виданнями. За результатами наукового форуму прийнято резолюцію, яка стане дороговказом для популяризації автентичної педагогічної спадщини Петра Лосюка та збереження етнокультурних надбань Гуцульщини. Щиро вдячні Вікторії та Василю Лосюкам – родині Петра Лосюка, педагогічному колективу Яворівського ліцею імені Петра Лосюка за чудову організацію конференції, теплу атмосферу, гостинність і збереження пам’яті про видатного педагога. Завдяки їхній праці та відданості такі заходи не лише об’єднують людей, а й допомагають зберігати й передавати наступним поколінням духовну та культурну спадщину нашого народу.
Освіта без провінції · “Постать Петра Лосюка – це символ відданості українській школі, учням і рідній культурі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Гуцульська школа як феномен етнопедагогіки Вшанування пам’яті народного вчителя України Петра Лосюка

Інна ЧЕРВІНСЬКА, докторка педагогічних наук, професорка Леся КОРОЛИК/БОЙКО, амбасадорка української культури і мистецтва, заслужена діячка естрадного мистецтва України Народна педагогіка, народна культура – це не лише пам’ять про минуле, а й жива сила, що формує сучасну людину, її світогляд, моральні орієнтири та духовний стрижень. У часи глобалізації, коли світ стає дедалі більш уніфікованим, особливої ваги набуває збереження національної культурної спадщини, освітніх ідей педагогів, які творили українську національну школу, дбали про збереження її ідентичності. Саме вони допомагають народові не втратити своє обличчя, а людині – відчути приналежність до великої історії, традиції та спільноти. Одним із найяскравіших етнографічних регіонів України, без перебільшення, є Гуцульщина — унікальний карпатський край, де народна культура й педагогіка народознавства збереглися у своїй особливій красі й самобутності. Природні умови гірського середовища, відносна віддаленість поселень сприяли тому, що тут століттями передавалися з покоління в покоління виховні традиції, звичаї, обряди, ремесла, музика і танці. Гуцульська культура стала своєрідним символом творчої сили українського народу, його любові до свободи, краси і гармонії з природою. Саме роздумам про значення цієї культури була присвячена І Всеукраїнська науково-практична конференція “Гуцульська школа як феномен етнопедагогіки: педагогічні ідеї Петра Лосюка у вимірах сучасної освіти”, присвячена 90-річчю від дня народження Народного вчителя України, члена-кореспондента НАПН України, почесного професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, педагога та дослідника Гуцульщини – Петра Лосюка, яка відбулася на базі Яворівського ліцею імені Петра Лосюка. Співорганізаторами конференції виступили Національна академія педагогічних наук України, Карпатський національний університет імені Василя Стефаника (творча навчально-наукова лабораторія “Гірська школа Українських Карпат”, кафедра початкової освіти та освітніх інновацій Педагогічного факультету), Яворівський ліцей імені Петра Лосюка Косівської міської ради Івано-Франківської області. Конференція об’єднала представників Міністерств освіти і науки України, науковців Національної академії педагогічних наук України, Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, дванадцятьох закладів вищої освіти, освітян регіону Українських Карпат, відомих краєзнавців, мистецтвознавців, представників влади, духовенства, народних й заслужених митців, випускників Яворівського ліцею, учнівську молодь та всіх, кому дорога й цікава постать Петра Лосюка. Понад 200 учасників з різних куточків України та зарубіжжя зібралися, щоб вшанувати пам’ять видатного педагога, осмислити його педагогічну спадщину та обговорити актуальні питання розвитку освіти не лише Гуцульщини, а й усієї України. Під час відкриття конференції ректорка Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Валентина Якубів, докторка економічних наук, професорка, зазначила: “Конференція об’єднала науковців, освітян і дослідників, які працюють над збереженням і розвитком українських педагогічних традицій. Особливо цінним є осмислення феномену гуцульської школи – унікального прикладу поєднання національної культури, виховання та сучасних освітніх підходів. Постать Петра Лосюка – це символ відданості українській школі, учням і рідній культурі. Його педагогічні ідеї й сьогодні залишаються актуальними, адже вчать нас будувати освіту, яка поєднує глибоку повагу до традицій із відкритістю до інновацій”. Голова Вченої ради університету Ігор Цепенда наголосив, що “Петро Лосюк належить до тих освітян, які не просто працювали в школі, а формували цілу філософію української освіти, поєднуючи сучасну педагогіку з глибокими етнокультурними традиціями Карпатського краю. Його наукові ідеї та практичні напрацювання стали важливою основою розвитку гуцульщинознавства та української етнопедагогіки”. На пленарному засіданні та під час роботи секцій конференції звучали доповіді про постать Петра Лосюка як засновника гуцульської національної школи в Україні, його “Гуцульську школу” як феномен авторської школи Карпат, педагогіку Петра Лосюка, міжнародний досвід впровадження етнопедагогічних практик Гуцульщини у школах діаспори, підготовку майбутніх учителів початкової школи до реалізації етнокультурного компоненту в умовах мультикультурного класу тощо. Особливо цінним були відеозвернення президента НАПН України академіка Василя Кременя, який багато років співпрацював з Петром Лосюком у формуванні наукових засад етнопедагогіки та розвитку української національної школи, вітання та доповіді академіка-секретаря Неллі Ничкало, академіків Георгія Філіпчука, Лариси Березівської, Ольги Сухомлинської, професорів Мирослави Вовк, Наталії Філіпчук, головного спеціаліста відділу взаємодії з органами місцевої влади Директорату шкільної освіти Міністерства освіти і науки України Олени Попової. Модераторами конференції виступили директорка Яворівського ліцею імені Петра Лосюка Вікторія Лосюк, докторка педагогічних наук, професорка кафедри початкової освіти та освітніх інновацій, завідувачка творчої навчально-наукової лабораторії “Гірська школа Українських Карпат” Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Інна Червінська, директор регіонального центру народного мистецтва “Гуцульська гражда” Василь Лосюк. До участі в конференції долучилися й гості з-за кордону, представники української діаспори, зокрема, – Леся Королик/ Бойко, амбасадорка української культури і мистецтва, Посол Миру, голова Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” та Культурнопросвітницької асоціації “Mist- ІL Ponte”, заслужена діячка естрадного мистецтва України (м. Губбіо, Італія). Під час свого виступу доповідачка зазначила, що “для неї, як українки з діаспори, участь у цій конференції стала особливо цінним і хвилюючим досвідом. У
Слово многоцінне · “Українська мова – божиста, богодана, богообрана”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Наша мова сама свідчить про свою древність

Олекса РІЗНИЧЕНКО, м. Одеса Ще в концтаборі №36 я виписав книгу Ф. П. Філіна “Происхождение русского, украинского и белорусского языков” (“Наука”, Л., 1972), бо це питання дуже цікавило всіх нас, зеків-українців. І те, що Філін на перше місце поставив російську, нас обурювало. Бо він мав на увазі московське наріччя, яке насправді виникло лише у XIII–XIV століттях, коли Золота Орда трансформувалася у московське князівство, коли Апраксіни, Аракчеєви, Буніни, Годунови, Голіцини, Державіни, Салтикови, Шереметьєви, Карамзіни, Тургенєви, Ордин-Нащокіни ставали руськими. Згодом – русскімі. Себто належними Русі, звойованими Руссю. А руська-українська мова була наша, походження її ховається десь у тисячоліттях. Тому нам було цікаво досліджувати брехні-викрутаси-підтасовки, до яких вдавалися наші північні молоді сусіди, намагаючись стати старшими! Але менше з тим. Чому я згадав цю книгу? А ось через оцю фразу, через оцю правдиву сентенцію автора Філіна (подаємо українською): “Археологічні, антропологічні та інші дані при убогості чи й повній відсутності прямих історичних свідоцтв дають такі розмиті, багатозначні відповіді, які ніяк не можуть вважатися вирішальними. Вирішальними можуть стати мовні свідоцтва”. Вона мене вразила й усі наступні роки вимагала від мене шукати оті мовні свідоцтва. І врешті-решт мені вдалося знайти такі свідоцтва, саме мовні, які здивували і спантеличили деяких одеситів, просякнутих русскім душком. Ці свідоцтва були невідпорними, неспростовними, бо їх давала сама жива мова наша. Часто згадую початок другого тисячоліття, січень 2000 року. Заходжу до редакції газети “Думська площа”, до Миколи Суховецького, який давненько став моїм другом – це ж він редагував мою першу книжечку “Озон” у видавництві “Маяк” у 1990 році. Це з ним удвох ми працювали у відділі освіти в 1996–1998 роках. Це ми з ним були поставлені Сергієм Козицьким, який тоді за наказом нового міського голови Одеси Едуарда Гурвиця очолив міську освіту, на таку почесну посаду – перевіряти викладання і відродження української мови у школах Одеси. А шкіл тоді було до сотні. І ми ретельно це робили, бо молода держава наша вимагала – українізуйтесь! Розказую Миколі про свою нову знахідку, яка збуранювала, пантеличила, радувала тоді мою уяву: – Ти знаєш, Микольцю, я зробив відкриття: наша мова багатша за московську і за французьку, і за англійську! –Та ти що, – вигукує Микола, – багатша? Це цікаво! Ану викладай. Я дістаю чернетки, стелю їх на столі і показую-розказую. – Дивись: ось кличний відмінок, у нас є, а там – нема. Ось середній рід, у нас є, а в московитів усі дитята звірят стали чоловічого роду. Замість ягняти, щеняти, козеняти, курчати у них стали ягньонок, щєнок, козльонок, ципльонок… Ну це загальна тенденція – зникнення середнього роду в усіх мовах. А в нашій цей рід залізобетонно тримається! Та навіть слово “будьмо”, яке наші рухівці поширюють по Україні, – московити замінили словом “будєм”, себто уже не наказовим робом-способом, а формою майбутнього часу. Бачу, у Миколи очі загораються, бо ж він не просто письменник, а ще й філолог, вчився з моєю сестрою Валею на одному факультеті університету. Через якихось хвилин десять він збирає мої аркуші і каже: – Друже Олексо, я піду до редактора і покажу йому оце. А ти почекай… Поки він там говорить, я, друзі, заскочу наперед і скажу вам, що кличний відмінок став у мене другою багатинкою. Будьмо! – першою. Ягня, ягняти – 8-ю. А середній рід – 21-ю багатинкою. Я чекаю. Микола нарешті повертається і каже: – Володя сказав, щоб ти негайно записав, зробив статтю, і ми будемо друкувати. Тут уже я вигукую: – Та ти що? – Так, по одній багатинці з продовженням. З’ясувалося, що Володя Долинський як справжній мудрий редактор одразу вхопив цю ідею за гриву! Він миттєво зрозумів, як і Микола, що ця ідея може зробити переворот у нашій мові! І я, окрилений, полетів до бібліотеки оформляти ідею у паперовий вигляд. Через кілька днів у газеті виходить моя стаття “Спадщина тисячоліть: чим українська мова багатша за інші?”. Далі – друга, третя… У книжці “Олекса Різників. Біобібліографічний покажчик”, вид. 2-ге, Одеса, 2022. – 452 позиції. Тут можна побачити, як моя стаття розросталася, як додавалися нові і нові багатинки. Їх стало уже 9! Ну і мав я клопоту потім – всі, хто прочитав мої знахідки, то хвалили мене, то дорікали, то просто допікали: “Как ето богачє? Што ти нєсьош, пішеш? Да наш язик самий лучший!”. Я лишень усміхався і продовжував розробляти золоту жилу, на яку натрапив ще в концтаборі №36. Жанна Золотаревська, директорка гімназії №4, яка була моєю однокурсницею в університеті, гаряче підтримала мене, допомогла навіть видати книжечкою. Саме цю книжечку побачив мій гулагівський однотабірник Анатолій Здоровий, коли був приїхав (до речі, оце був приїхав стало у мене дев’ятою багатинкою) з Харкова до козацької Одеси. Він одразу ж спалахнув ідеєю перевидати її у себе, в Харкові, та ще й написати передмову. Вийшло так, що він додав свою прекрасну статтю про мову, де згадував, як я починав писати свого Стислого Кореневого Словника у таборі, як мені допомагали добирати слова полонені воїни УПА. І запросив мене до Харкова на презентацію харківського видання. Я поїхав і був здивований, що слухачів зібралося мало не сотня. А це тому, що Анатолій був не лише головою обласного відділення Товариства політв’язнів і репресованих, а в 1990–1994 рр. – депутатом Харківської обласної ради. У 1992–1994 рр. працював першим заступником голови облдержадміністрації з питань загальнодержавної і реґіональної політики та гуманітарних питань; 1994–1995 рр. керував державною фінансовою установою; 1999–2000 рр. – радник з економічних питань. Я виступаю зі сцени, а внизу стоїть столик, на якому стосик моїх книжок. Слухачі підходять, беруть книжку і кладуть поруч гроші. Ніхто не залишився без книжки, а тих грошей мені вистачило на квитки туди й назад. Приємно було слухати позитивні відгуки харків’ян, ще й по телевізору показали захід, взяли у мене інтерв’ю. Мало того, наступного року цю ж книжечку видав голова Харківської “Просвіти” проф. А. М. Кіндратенко. А 2007–2008 рр. редакторка київського телебачення Ірина Шатохіна запросила мене на зйомки до Києва, бо вирішила показати усі багатинки в моєму авторському виконанні з відповідними прибамбасами. Тож довелося мені кілька місяців їздити періодично на зйомки до Києва. І тепер іноді ці записи показують на всю Україну чи й вибірково у різних областях. Про що мені друзі доповідають, дякуючи. А вже 2011 року у видавництві “Навчальна книга – Богдан” побачило світ наступне, доповнене видання, де було 30 багатинок (“Олекса Різників. Біобібліографічний покажчик”, вид 2-ге, Одеса, 2022). Того ж 2011 року з рук Павла Мовчана, голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, я отримав премію ім. Бориса Грінченка. Ну і 2017 року прекрасний видавець Володимир Шовкошитний разом із тодішнім редактором газети “Літературна Україна” Станіславом Бондаренком видали книгу, де було вже 33 багатинки, на яких я вирішив спинитися, себто не вишукувати нових. Ця книга чудово зверстана, легко сприймається читачами, які часто мені телефонують, просять вислати. Володимир Шовкошитний обіцяє повторити видання. Тим часом я продовжую набирати свого Кореневого Словника. З ним теж була цікава пригода. 2011 року послав я до США понад 1300 набраних тоді словогрон своєму вчителю і однокурснику по філфаку Одеського університету Святославу Караванському, на той час уже знаменитому мовознавцеві. Він передає їх до Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Нью- Йорку. Лист мені з Нью-Йорка, від НТШ: випробування часом. І хоча не завжди Франків Великдень був радісним і безтурботним, як і для багатьох із нас сьогодні, в часі війни, сповненому смутком і втратами, але це світле свято завжди дає нам віру й надію, символізує перемогу життя над смертю. Тож ця книжка, що розповідає про безперервність традицій, право бути собою і святкувати Великдень, стане світлим променем для кожного, хто її розгорне; нагадає, що разом з весною, Воскресінням Христовим зазнає поразки не тільки зима, а й зло у всіх його проявах, про що в одному зі своїх творів писав Іван Франко. Обкладинку видання, яке побачило світ у видавництві “Апріорі”, прикрашають писанки Галі Ключко – правнучки Івана Франка, їх можна оглянути в експозиції Музею писанкового розпису. Оксана ЯСІНСЬКА Розуміємо увесь огром Вашої безперервної праці. Саме слово “словогрона” має стати терміном, і то створеним дуже вдало. Сподіваємося й надалі бути Вам помічними. Наша переписка врешті-решт закінчилася “Золотим диском”! Вельмишановний пане Різників! Щиро дякую Вам за листа. Спішу повідомити, що Ваші матеріяли будуть надійно зберігатися в Бібліотеці НТШ-А в Нью Йорку. Отриманий від Вас емалем (електронною поштою) файл з “новим варіантом, щойно заархівованим” ми переписали на “золотий диск” і примістили до фондів цифрових джерел Бібліотеки. З повагою Панько Сергій, бібліотека НТШ-а в Ню Йорку. 12.08.2011 Але відтоді, друзі, минуло півтора десятка років. На сьогодні у мене вже 11800 словогрон. Додаю нові й нові. Ці корені чи словогрона спонукали мене до наступного кроку – я вирішив спробувати зібрати корені чи слова, близькі за значенням, які називаються семантичними полями чи лексико-семантичними гніздами, в окремі кущогрона. Чи просто кущі. Мовознавець Леся Оліфіренко, кандидат філологічних наук, благословила мене на цю роботу, написавши: Дорогий пане Олексо! Можна по-різному називати – кущі, семантичні поля, лексико-семантичні гнізда. Справа в тому, що ваш підхід є індивідуальним, а точніше, індивідуально-авторським, тому не потребує якихось меж й усталених термінів. Ви дали цьому поняттю таку назву, тож це ваш авторський вибір. Гадаю, Ви маєте право на власну інтерпретацію поняття. Успіхів Вам у Вашій творчості! Перемоги Україні! Я видав уже дві книги. Це двоїна, друзі! Це 31-ша багатинка з кущогронами! У першій було пів сотні, у другій 261 кущогроно. За цю другу книгу 27 жовтня 2025 р. з рук Аскольда Лозинського, недавнього президента Світового конгресу Українців, я отримав диплом від фонду ім. Воляників-Швабінських (США). Це мене дуже втішило і підтримало бажання працювати далі. Готую третю книжку, де вже навизбирував 400 кущогронів. Отака в мене історія з дослідженням живої української мови. Отакі свідоцтва про свою древність і тривалість, якусь дивну, фантастично незбагненну живучість надала нам сама наша мова. Про яку поет Мойсей Фішбейн сказав якось: “Українська мова – божиста, богодана, богообрана”. Саме тому вона воскресає в тій, первозданній красі. Воскресіння мови Ти була Попелюшкою в Домі своїм, коли мачуха зла опікала твій Дім. Ти прислужувать змушена зведенюкам, що, обсівши тебе, дали волю рукам, відривали від рота останній шматок, накидали на рота “оренбурзький платок”! Але сталося диво — зникла мачуха зла, обсипається попіл із тебе, зола. Ти, незвикла до прав, господиня нова нині в Домі своїм увіходиш в права. Мачушата сичать, плачуть зведенюки: кари ждуть за штурхання, плювки, матюки. Ти ж, Принцесо, намірена всім прощавать, свою руку святу подаєш цілувать. Воскресаєш у тій, первозданній красі, і цьому воскресінню радіють усі Огортає тебе знов любов’ю наш Дім. Ти стаєш Королевою в Домі своїм. 11.11.1999 р. На жаль, зла мачуха ще не зникла, через тридцять літ вона намагається знову накинути своє павутиння. Але вже наросло нове покоління українців-русів-антів, яке підіймає нашу калину і врешті-решт переможе!
Слово многоцінне · “Українська мова – божиста, богодана, богообрана”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Дух традицій

У Музеї писанкового розпису надзвичайно цікавою лекцією та презентацією книжки “Великдень у Франків: дух і смак традицій” відомої літературознавиці, франкознавиці, директорки Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, дослідниці життєпису й творчості Івана Франка Наталі Тихолоз в теплій і натхненній атмосфері ми розпочали рік відзначення 170-річчя Івана Франка на Прикарпатті. Це ошатне та багато ілюстроване видання відкриває глибину народних і родинних традицій, передає атмосферу святкування Великодня в родині Франків крізь покоління – попри виклики долі та
Гість “СП” · “У цій війні найперше, чого я бажаю, – це зберегти в собі людяність і чуйне серце, здатність до співпереживання”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Олександр “Обрій” Кучеренко: “Надихаюся лісостепами Харківщини”

Сьогодні багато українських поетів, прозаїків та культурних діячів зі зброєю в руках захищають Україну в лавах ЗСУ. Вони – голос російсько! української війни. Мова і поезія – теж зброя. Творчість поетів!військових від 2014 року стала частиною спротиву, вона не дає нам зневіритися і на! дихає на боротьбу. Український поет і громадський діяч, член Національної спілки пись! менників України, старший солдат 66 ОМБр імені Мстислава Хороброго Олександр Кучеренко – гість “Слова Просвіти”. – Ви вже були відомим поетом, коли долучилися до війська. Чи змінила війна ваші творчі плани? – Поняття “відомий” – відносне. Як кажуть в народі: широко відомий у вузьких колах (сміється). Звісно, я не був такий відомий, як Жадан чи Іздрик, Андрухович, але мене вже добре знали в поетичних тусовках Києва, де я провів 4 роки (з 2017 по 2021), знали у Львові, де я встиг пожити майже рік до того, як потрапив у ЗСУ. Також я побував з презентаціями своїх книжок на літконкурсах практично в усіх обласних центрах і великих містах України, окрім Донецька і Луганська. Про мене знали і в Кропику, і у Вінниці, і у Черкасах, де у 2015 році я отримав Всеукраїнську літературну премію імені Василя Симоненка. На моїй рідній Миколаївщині мене теж добре знають земляки. Додаткові можливості з популяризації творчості дав мені інтернет і соцмережі – Ютуб, Тік- Ток, Фейсбук, Інстаграм тощо. Там під час війни і “виступаю”, виставляючи свої вірші і декламації під псевдонімом Сашко Обрій, збираючи на дрони для свого підрозділу. Війна і ЗСУ, звісно, скоригували моє життя. Під час проходження БЗВП і служби у своїй першій частині я на деякий час навіть припинив писати через моральне і фізичне навантаження, нові умови життя, відмінні від цивільних. Але потім, звикнувши до цих умов, почав писати з новою силою. Мені навіть вдалося видати у Видавництві Старого Лева вже під час служби свою нову збірку віршів. – Де проходите службу? Які вірші пи/ шуться в цей час? – У лавах Збройних Сил України я з жовтня 2024 року. Службу проходжу в 66- й окремій механізованій бригаді імені Мстислава Хороброго, в батальйоні безпілотних систем “Мара”. Спершу був на Донеччині, потім нас передислокували на Харківщину, де служу і понині. Вірші в цей час пишуться різні. Не тільки суто військові. Оскільки я дуже люблю природу, то спершу надихався степами Донеччини, тепер же надихаюся лісостепами Харківщини. Також мене незмінно супроводжує тема гумору в поезії, якій я не зраджую. Пейзажна лірика і гумор для мене є своєрідним психотерапевтичним засобом, і побратимів ними підтримую. Маю, звісно, вірші і на військову тематику, але в них теж переважно домінує надія на світле майбутнє. Я вірю в силу думки і в існування вищих сил. Намагаюся випромінювати світло і надію. В душі я більше миротворець, аніж запеклий вояка, тому і вірші мої такі ж – теплі, світлі, з ноткою філософії. Приміром, цей вірш я написав на Донеччині, знайшовши гільзу від снаряда, в якій оси сплели гніздо: Загруз “по самі помідори” у ґрунт ворожий артснаряд. Скривила гільза пащу вгору, мов готувалась до проклять... І оніміла так подосі. В її ж дюралевій норі сплели гніздо практичні оси, щоб від зорі і до зорі нести життя своє осине, аби вогонь його не згас! Супроти нього смерть безсила, що ніс в собі оцей фугас. Оса вродила доню й сина. А гільза що? Від цього їй ще дужче рот перекосило в гримасі зболено-німій. Бо в ній, допіру смертоносній, рожденній сіять кров і зло, відколи тут гніздяться оси, життя зненацька розцвіло! А цей вірш також народився на Донеччині, коли я вперше вживу побачив розбиті хати і розбомблені села: Злетіли шиби. Впав димар. Дах перехнябивсь. Вмерла тиша. Давно господарів нема. Та хто тепер про це напише? Як підсвітив нічну пітьму й застряг у хаті хвіст ракети. Як зойкнув, тріснувши, підмур у небо, КАБами розтерте. Як розлетівсь на пил саман і хата – зліпок з позачасся – зосталась зяяти сама скелетом ветхого каркасу... Слідкує вдень і уночі за перехожими постійно. Тамує схлипи і плачі, що розпливлись слізьми по стінах. Розбита хата – півбіди... Та де ж тепер розбиті долі? Вже й сіл німуючі сліди війна розвіяла по полю... І скільки їх тепер, німих, таких хатин по Україні? І скільки ще життів людських ножі війни перекроїли? Зчорніла хата у золі і перехнябилась ще дужче... Та є щось в ній, у цій землі, непереможне, невмируще! Тож віра житиме у те, хоч в цій війні й не видно броду, що знов крізь хату проросте життя, крислате і густе, новітнім паростком свободи! – У яких фестивалях чи конкурсах вда/ лося взяти участь останнім часом? – Здобув супер гран-прі 25-го ювілейного Міжнародного онлайн-конкурсу “Україна єднає світ”, став переможцем 8- го літературного патріотичного конкурсу для військовослужбовців “Свою Україну любіть”, також став переможцем поетичного челенджу в межах Фестивалю Миколи Вінграновського, подався на конкурс воєнної поезії пам’яті Гліба Бабича та на ІІ Всеукраїнський поетичний конкурс “Кохання і війна”. – Розкажіть про збірку “ПростеП”. – Збірка народжувалась поступово – ще до початку повномасштабної війни. До збірки “ПростеП” увійшли вірші різних років – з 2013 по 2024 рр. Я познайомився з головною редакторкою Видавництва Старого Лева наприкінці 2023 року і практично рівно через 2 роки, в листопаді 2025-го, моя книжка вийшла друком у ВСЛ. Назва “ПростеП” – це своєрідна гра слів. Збірка складається з трьох розділів: “Просте”, “Росте” і “Степ”. Перший – це ранні вірші, пейзажна, філософська, патріотична лірика. “Росте” – пізніші тексти з різних куточків України, де я жив і перебував. А “Степ” – це вже кульмінація, найновіші вірші, написані десь із 2020 по 2024 рік, коли я повернувся з мандрів містами і мешкав на Миколаївщині. Зокрема майже третина збірки – про життя в селі на Миколаївщині, де я мешкав два роки, з 2021 по 2023. Хоча до цього ніколи не жив в селі, це мій перший подібний досвід. Ці вірші народжені з великого почуття любові до природи, до рідної землі, до малої батьківщини – Миколаївщини. Ми всі діти природи, вона дає сили, і саме через неї та через козацьку минувшину батьківщини я прагну закарбувати в пам’яті нових поколінь ту українську, козацьку ідентичність краю, яку намагався передати у книзі. Я хотів показати, що Миколаївщина – це край із глибокою козацькою історією. Популяризувати його, зруйнувати імперські пропагандистські стереотипи про зросійщений південь України, так звану “новоросію”. Донести до читача, що це українська земля. Свого часу це робив Микола Вінграновський, я ж хотів додати щось своє. Можливо, хтось прочитає цю збірку і захоче копнути глибше: а що таке Гард, а яка ж вона – історія Буго-Гардівської паланки? Тобто, збірка “ПростеП” – ще й спроба декомунізувати уявлення про край. Чому так важливо пам’ятати козацьку історію краю? Бо це наше коріння (а без коріння, як відомо, немає насіння), бо це наші попередники, які так само боронили Україну від чужинців, як роблять це нині воїни Збройних Сил України. Українське козацтво – це наша військова традиція, це дух боротьби за волю, дух свободи, який перейняли нові, сучасні покоління українців. Не випадково під час виконання гімну ми співаємо: “...і покажем, що ми, браття, козацького роду!”. Тому доки в нас житиме пам’ять і шана до наших пращурів, у тому числі, до козаків – доти ми матимемо тяглість поколінь, зв’язок із нашим корінням, який даватиме нам силу роду і силу нашої землі. І тоді ніякий ворог нас не переможе! Одночасно збірка “ПростеП” – це стан щирості і любові, в якому я перебував, коли писав ці вірші. Через поезію хотів поділитися тим, що відчував сам, а ще – дати читачам ключі до глибшого розуміння нашої землі. – Над чим працюєте зараз і чи відчуваєте, що перетворилися на справжнього поета на фронті? – Я ніколи не ставлю перед собою чіткої мети і чіткої концепції. Теми віршів підкидає саме життя, тобто проживання подій в моменті. А вже потім, пізніше, з усього написаного за роки викристалізовується певна, більш конкретна концепція майбутньої збірки. Я вважаю це природним методом створення поетичної книги. Наразі планую видати збірку “Пейзажі в камуфляжі”, вірші з якої написані в лавах Збройних Сил України, а також вибране і невидане з гумору – збірку “Вибрики”. Я не відчуваю себе суто фронтовим поетом, мабуть, тому, що, як я вже сказав, в душі я – миротворець, мандрівний філософ, яким був Григорій Сковорода, якого я поважаю і чиї ідеї та світогляд мені дуже близькі. У цій війні найперше, чого я бажаю, – це зберегти в собі людяність і чуйне серце, здатність до співпереживання. Я не прагну стигматизації своєї творчості суто у військовій тематиці і не шукаю спеціально можливостей для потрапляння у найгарячіші точки фронту. Не ідеалізую і не героїзую війну, бо війна – це завжди антиестетика, це втрати, смерті, кров і бруд, горе тощо. Ая хочу своїми віршами стверджувати красу цього світу і життя, надихати людей жити заради України, а не вмирати за неї: Не кракай наді мною, чорний круче, Сьогодні, в цій посадці – я не твій. Хоча життя не раз добряче вздрючить – не вкрила мої душу й тіло цвіль. Не кракай, чорний круче! – Не для тебе мене у край цей доля привела, де тішаться стрункі дубові стебла окрайцем березневого тепла. Де сонцем ще, мій круче, не обпікся ні я, ні ти, ні сонний лісостеп. Глитає весняну багнюку піксель, мов з трав гіркий настій – стійкий аскет. Ти вичислив мої координати, Та ми з тобою тут – не вороги! Лети туди, де чинять орди натиск, і ласуй там сніданком дорогим! Я ж... вдячно напишу в посадці вірша про те, як наді мною кракав ти. Мій круче, дзьоба чорного не вішай! Віднині – ти мій вірний побратим! Писати багато військових віршів, підіграваючи моді, теж не прагну. Пишу лише те, що пережив сам і чого прагне моє серце. А воно прагне якнайскорішої Перемоги, миру і відбудови гідного, щасливого життя українського народу в Україні! Перемога Крізь розбиті долі і дороги, стерті із лиця Землі міста бачу світлий образ Перемоги, бачу скрізь усміхнені вуста. В найтемніший час скорботи й болю, в час найбільших розпачів і втрат знай, що ти не сам, що Бог з тобою, до в’язниці відчаю не втрап. Тьма ракет, ворожих мін і танків мрії всі чавитиме, та знай: найтемніший час – перед світанком. Ще цвістиме цей стражденний край! І коли здаватиметься: “Крапка!..”, в час найбільших лих і руйнувань образ Перемоги зрине раптом – звістка світла, радісна, нова! Вір: у мить найбільшої зневіри, похапцем зриваючи мости, вороги тікатимуть, мов звірі, підібгавши зганьблено хвости. Лиш не проклинай за втрати Бога, – дякуй за прозріння і за дух: він зродивсь заради Перемоги, що ось-ось на наших перелогах паростком проб’ється крізь біду! Спілкувався Євген БУКЕТ
Письменники і час · “Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тивний каральний орган при НКВС СРСР, а потім при МДБ СРСР). “Минуло вісім років. Гравієвою доріжкою каштанової алеї щодня в одній і тій же годині післяобідньої пори, не поспішаючи, проходить чоловік років поза тридцять. Він виходить щодня (до останнього свого земного подиху. – Б. Д.) і пильно вдивляється в простір алеї. Там неодмінно з’явиться постать дівчини з дивними блакитними очима в світло-золотистій аурі тугих кіс. Він знає – вона легким кроком, як весняний легіт, йтиме йому назустріч і неодривно глядітиме на нього дивними очима”. “Постать її, мов живу, бачитимеш повсякчас” (Овідій, “Ліки від кохання”). Не судилося Петрові оком обійняти живу постать свого єдиного і вічного кохання. Не вийшла Василинка (Софія Буняк) на зустріч. Знать не дано було їй зберегти єдине і вічне кохання, загубилося воно в крижаних лісах Сибіру. Життя. Аж сльоза проймила. Остання моя бесіда з Любомиром Сеником відбулася через місяць після його 90-річчя. Софія (Василинка) сказала йому, що не бажала, щоб Петро її побачив не такою, якою вона була при перших зустрічах. Тут Софія злукавила. Не був для Софії Петро єдиним і вічним коханням. На засланні вона познайомилася з москвичем. Крапкую. Читаю книжку “Грецька епіграма” (в перекладах Андрія Содомори): То не любов, коли хтось красу чиюсь поглядом ласим Виловить – і забагне мати для себе її. А коли гляне хтось на непримітну – і мимоволі Серцем нараз спалахне й наче рішиться ума, – Це є любов, це жага. Захопитися може красою Всяк, хто про неї бодай судження має якесь. Марк Аргентарій Дух щемливого чекання витає над каштановою алеєю по сей день, й душа Петра голосить “Мільйонами несказаних думок” (Ірина Фотуйма, “Повінь одкровень”): За мить на вік ми здатні полюбить, А розлюбити і життя не стачить. Микола Будлянський, “Любом і вирій” Завершити свої розмисли хочеться думкою Манфреда Лютца (“Блеф! Фальсифікація світу”): “Отже, численні ілюзорні світи нікого не повинні відволікати від екзистенційного життя і перед лицем неминучої смерті, в неповторності кожної миті та кожної людини не повинні заважати любити, вірити і захоплюватися красою, яка є передчуттям вічності”. Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому “бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання” (Рамон Гомес де ла Серна). Є таки сльози речей: “Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tan- gunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця” (Андрій Содомора, “Сивий вітер”)... P. S. Любомир Тадейович Сеник (26.06.1930 – 17.04.2021). Народився в с. Чернихів нині Зборівського району Тернопільської області. Похований на Полі почесних поховань Личаківського кладовища разом із дружиною Володимирою Сеник – членкинею національного підпілля, Юнацтва ОУН. Український літературознавець, літературний критик (усього наукових і художніх книжок – 33, а літературно-критичних та наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях не злічити), громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, член НТШ).
Письменники і час · “Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Наша алея чекає на тебе П’ять років без Любомира Сеника

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів Душа на вітрі, це вітрило біле, розгорнене супроти бур, як щит, тріпоче, б’ється, мов осиротіле, та не вмирає під вагою літ. Любомир Сеник, “Таїна” Присвята Соні Буняк. Буняк Софія Олександрівна (30 вересня 1930, с. Грибо/ ва Тернопільської області – 1 грудня 2020, м. Москва), українська поетка, докумен/ талістка, політув’язнена. 1949 року закін/ чила Лановецьку СШ Тернопільської об/ ласті та вступила на історико-філологіч/ ний факультет Львівського педагогічного інституту. Наприкінці першого курсу була заарештована органами КДБ. Після три/ буналу відбувала покарання у Новосибір/ ській області. Із 1954 року проживала в Москві. Повертайся хоча б у сні, Я скажу, як колись, бо знаю: Ти одна така на землі Й досі в Бога таких немає. Микола Будлянський, “Любов і вирій” Я схиляюся до думки, що в цьому житті багато речей від часу і випадку залежать. Петро пішов на прохід каштановою алеєю, задивлений у чари навколишнього світу, і коли підняв голову, побачив струнку незнайомку з золотим волоссям і дивними світло-блакитними очима (він подумав, що “вона не може пройти повз нього мовчки, він мусить заговорити до неї”). Все сталося в один незвіданий момент і діалог був невимушеним, природним – ніби вони зналися з дитинства. На алеї були лише вони і це була мить вічності: “І каштанова алея була їхньою”. Увесь світ засвітився в їхніх очах. Пригадалося: “Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…” (Ірина Фотуйма, “Повінь одкровень”). Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання: “1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; /…/ 2. Рідко. Те саме, що любов”. А професор еволюційної антропології Оксфорського університету Робін Данбар у своїй книжці “Наука любові та зради” (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що “Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися”. Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца (“Блеф! Фальсифікація світу” – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони “...є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим”. “Не можна здогадатися, як функціонує слово. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування” (Л. Вітґенштайн, “Філософські дослідження”). А Оксана Забужко стверджує: “Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина (на екранах електронних пристроїв. – Б. Д.) принципово споглядальні, зорові” (“Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу”). Якщо слово – розумне та ідейне, то воно володіє енергією дії. Марсель Габрієль (1889–1973), французький філософ, драматург та музикант, стверджував: “Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш””. Слово – вічність. Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй пам’яті. Цитати тут не просто ілюстративний матеріал, а повноцінні співрозмовники автора, які утворюють багатоголосий полілог – духовний хоровий спів навколо поняття кохання – це жива інтертекстуальність, що формує емоційний фон тексту, підсилює інтелектуальну щільність і розкриває об’єм теми в різних культурних контекстах. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми. Я ж роздумую над текстом, щоб заохотити й читача до мисленого прочитання: “Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати” (“Дистихи Катона”). Любомир Сеник був високодуховною людиною. Так описати події може той, хто пережив єдине і вічне кохання, живе такими почуттями в щоденні й мислить категоріями добра, любові. Я проживав подумки миті свого життя і дякував авторові за можливість доторкнутися ще раз до спогадів про єдине і вічне кохання життя, яке в моєму серці засіяв, зокрема, Маленький принц; отже, через моменти особистісного – до повноти буття читачів. Низький уклін тобі, мій дорогий друже, серце якого я побачив у слові правди. Сльоза солодка скотилася по пам’яті серця. Бог і любов-кохання вічні, а все інше – додаток до цих незбагненних істин. Яку Емілі Дікінсон: “Кохання – це все. І це все, що ми знаємо про нього”, чи в Богдана Чепурка: “Коли тебе торкаюся сльозою / … / З’єднаємось в одне, як простір й час, / Як позачасся й позапросторовість… / І в щасті промовлятиме до нас – / Найвища правда й найсвятіша совість” (“Кервавиця”). Вони зустрічалися на їхній алеї: “Петрусю, я прийду завтра… А завтра – це тяглість часу, існування його і її”. На третю зустріч Василинка не прийшла. В інституті Петро довідався, що “Василину арештували” (зв’язкова ОУН). Петро дещо купив на базарі і в хлібинку вклав малесеньку цидулку: “Люблю, я з Тобою. Тримайся. Наша алея чекає на тебе. Цілую”. Минуло декілька днів: “Ранком прийшли, забрали його”. На цидулці таїна шифрованого тесту: “Наша алея чекає на тебе”. Алея – місце підпільних явок. Петра били і обливали водою, знову були. Що ж він міг сказати, якщо алея була їхньою з Василинкою і слідчі не здатні повірити і усвідомити це. Василину не питали про алею – слідчі добивалися іншої інформації, але усвідомили, що “під примусом вона нічого не скаже”. Очна ставка Василини і Петра “нічого не дала: обоє вперто, затято мовчали про “алею”, знаючи її вагу більшу, ніж весь знавіснілий світ, який постав проти них”. Алея була для них сутністю, про яку неможливо переповісти і зрозуміти іншим, – це їхнє єдине, святе, вічне, неповторне. Не було прямих доказів і обох судило ОСО (Спеціальна нарада – адміністра- Любомир Сеник. Каштанова алея. С. 95–108. У кн. – “Трамонтана”. Львів: НВФ “Укра/ їнські технології”, 2003. – 224 с.
Письменники і час · “Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Чудова книжка, гарне редагування

Віталій МИРОНЕНКО В образотворчому мистецтві прийнято вважати, що на картині працюють чотири складові: форма, колір, світло та тінь. Причому роль кожної з них однаково важлива. Чому я згадав про малярство? Бо збірка Вадима Жалюка (а це справді збірка, оскільки поєднує прозові й поетичні твори) у моїй уяві є саме тінню – тією, що надає формі об’єму, кольорам – контрастності, а світлу – виразності. Коротка проза пана Вадима відтіняє щось безкінечно важливе: спогади дитинства, цінність випадкової зустрічі під час дощу, батьківську турботу, жіночу тривогу за чоловіка, посттравматичний жах – і багато іншого, чим живе людська душа. Тінь у нашому світі точно повторює форму предмета. За нею можна впізнати річ, навіть коли її самої не видно. А ще тінь буває мереживною. Так і в творах пана Жалюка: описи окремих місць стислі, але майже фотографічно точні. Мені залишалося лише дивуватися чіткості словесних портретів скверу Стуса, станції “Університет”, вулиць Чернівців. Уважно читаючи, неможливо не помітити, як автор грає словами, перекочує звуки, як тіні хмар по землі, будує алітерації, за якими хочеться стежити безкінечно, мов за театром тіней. Попри різноманіття тем і художніх засобів, збірка має невеликий “кишеньковий” формат. Цупка палітурка із загнутими краями виконує роль вбудованих закладок – це зручно, особливо коли читаєш у метро. Цю збірку можна було б “намалювати” фарбами – надати їй форм, залити світлом, але автор обирає інший інструмент – тінь. І саме завдяки цьому вона звучить живо й непересічно. Залишається лише, щоб читачі самі звернулися до цієї книги й підтвердили або спростували мою думку про тисячу відтінків тіні – тих, що часто виявляються глибшими за багато інших, навіть значно об’ємніших збірок.
Національна еліта · “Марічка – вища над людьми. Це Ангел над моєю родиною!” – повторює актор Іван Гаврилюк”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ві Григорію Васильовичу Кулябі, товаришеві і надзвичайному таланту, Марічка записала сотні буковинських пісень, що зазвучали по-особливому, по-Маріччиному. Це скарб України. – Хотілося б подарувати ще більше, бо люди мають у піснях потребу. Я відчуваю, як глибоко вони реагують на мій голос. Вийду на сцену, а довкола така тиша, що аж страшно стає. У цій тиші я можу співати вічність. Послухай, Іва… Вже без нього Марічка поїхала до Чернівців й попросилася до дому, де минули її дитинство і юність, звідки вона виходила заміж за Івана. У них був виплеканий батьком казковий сад, навесні цвіла магнолія, аж дух забивало, а вся веранда заставлялася квітучими вазонами. Тепер усе змінилося, але кожен куточок оселі промовляв спогадами. Господиня показувала кімнати і дивувалася, звідки ця жінка так добре орієнтується в домі, виставленому на продаж. Коли Марічка зайшла до своєї колишньої кімнати, ґаздиня обережно спитала: “А ви знаєте, хто тут раніше жив?” “Хто?” – не зрозуміла, про кого йдеться, Марічка. “Сама Марічка Миколайчук!” – оголосила жінка. І тоді друзі не витримали: “Придивіться, чи не Марічка перед вами стоїть?” То була незабутня зустріч з їхньою з Іваном юністю! Вона цінувала кожну з ним мить і кожен спомин. Йому, геніально мудрому і божественно красивому чоловікові, освідчувався в коханні жіночий світ, писав листи, набридав телефонними дзвінками і слізьми. Як гідно і мудро вона вміла жити серед високої і обтяжливої чоловікової слави! “Те, що літає, не може належати комусь одному”… В останні хвилини Іван сповідатиметься перед нею: “Мицю, на твоє місце не було інших. Невже ти думаєш, що я зміг би полюбити когось, крім тебе? Не було б тебе – не було б нікого…”. “Марічка – вища над людьми. Це Ангел над моєю родиною!” – повторює актор Іван Гаврилюк. А з ним повторюють багато друзів, далеких і близьких, котрих щира Маріччина душа готова була пригорнути з буковинською гостинністю і поділитися світлом при ватрі, яку стерегла без Івана. А тепер стереже вже з ним... Таку любов могли витворити лиш Іва і Миця. Іван і Марічка. І ніхто, крім них. (За мотивами нарису Г. Дацюк “Не було б тебе – не було б нікого” / “Світло повертається”. 2025. ВД “Букрек”. 340 с.).
Національна еліта · “Марічка – вища над людьми. Це Ангел над моєю родиною!” – повторює актор Іван Гаврилюк”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Так і було, Іва?..”

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ А потім поруч із Марічкою на сцені стали Валентина Ковальська і Ніна Матвієнко – і забили пісенними животоками “Золоті ключі”. Після годинного концерту Марічку обіймали і віншували. А вона дякувала всім і казала, що про таке щастя навіть не мріяла! Та й ми не мріяли побачити концерт Марії Миколайчук, що відбувся 25 років тому, 2001-го, в Українському Домі, до її 60-ліття. І якби не подвижник кіно, унікальний режисер Василь Вітер і його команда, які записали тоді концерт, то ніхто б його не побачив. (Зйомки “ВІАТЕЛ”, режисер Василь Вітер, продюсерка Галина Криворчук, оператор Ігор Приміський, звукорежисер Олександр Ренков). Блискучий запис справляв враження живої сцени, живих “Золотих ключів”, Марічки, Ніни, Ніли і всіх-усіх. Тому, поаплодувавши побаченому, зала знову сіла в очікуванні… Бо здавалося, що Марічка має вийти до нас. Не вийшла. Але всі, хто були на концерті, вірили, що по той бік екрану, за лаштунками сцени, вона відчувала те, що відчували ми, – Великдень Маріччиної пісні і нашу безмежну до неї любов. Спогадами про світлої пам’яті Марію Миколайчук поділились голова НСКУ Сергій Борденюк, режисер Василь Вітер, продюсерка Галина Криворчук, народна артистка України Валентина Ковальська, художник Петро Гончар. Віднині запис концерту 2001 року зберігатиметься в Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві, до якого за підписом президента ТОВ “ВІА- ТЕЛ” Василя Вітра та директорки студії Галини Криворчук передано цей скарб культурної спадщини. Дякуємо за незабутній Маріччин вечір усім, хто його організував. Найперше – НСКУ і студії “ВІАТЕЛ”. *** 25 років тому, коли знімали концерт до 60-річчя від дня народження Марічки Миколайчук, я видрукувала в “Молоді України” інтерв’ю з нею, 15 червня 2001 року, у день 60-ліття Івана Миколайчука. (Вони ж з Іваном однолітки). Публікація їй сподобалася, і якось при зустрічі, через багато літ, Марічка витягла з грубого зошита, де записувала пісні, ту саму акуратно складену газетну шпальту, чим зворушила мене до сліз. “Я її ношу. Ви так правдиво відчули нас з Іваном!”. Іван Миколайчук пішов у засвіти в Шевченковому віці – 47 років. У день прощання з геніальним актором і режисером Іван Драч повторював: “Душа не дає собі ради…”. Якось раптово осиротіла земля, і кожен в ту мить думав, як житиме без Івана його Марічка. Як втримається в самотньому світі. – Насправді я не уявляю, як можна жити без Івана, – він у кожному куточку нашої оселі і моєї душі. І ще жодного дня я не була сама, – признавалася Марічка через багато років після печального серпня 1987-го. Вона була впевнена, що Іван слухає наші розмови. Тому час від часу усміхнено шукала його погляд на світлинах, ніби перепитуючи: “Так і було, Іва?..” Квартира Миколайчуків на київських Березняках скидалася на буковинську світлицю – чистенька, привітна, барвиста. – Я була, є і залишусь буковинкою, бо Буковина – це моя суть, це я сама, – казала пані Марія. Звісно, вона не могла не народитись буковинкою, бо інакше не стала б Івановою любов’ю. І, зустрівшись з її очима, його серце не йойкнуло б: “Вона!”. – Ми тільки глянули одне на одного і все зрозуміли, – пригадувала пані Марічка їхню першу чернівецьку зустріч. Вони стануть величною парою – таку може звести лише Господь. “І Буковина”, – вірили обоє. Марічка все життя дякуватиме Господу: “Це він послав мені Івана”. “Марічко, дякую тобі, що створила мене тим, ким я став”, – повторював Іван у хвилини освідчень. Кожне по-своєму молитиметься Буковій землі. Іван – кожним кадром і кожною своєю роллю. Марічка – кожним куплетом народних пісень, яких знала силу-силенну. “Хіба би всі зорі з неба впали, щоби мої співаночки та й переспівали…”. “Це безмірна радість – кохатися у пісні і літати в небесах”, – скаже Марічка. “А те, що літає, не може належати комусь одному”, – підхопить Іванів філософ Фабіян у “Вавилоні ХХ”. Він мріяв використати багато її пісень у майбутніх фільмах, але не встиг. “Не знятий кадр незіграної ролі…”, – печально заримує Ліна Костенко ті невстигання. А Марічка заспіває: Літа мої молодії, Літа молоденькі. Я ж думала – ви навіки, А ви коротенькі. За десятки тисяч кілометрів від Івана вона завше була поруч з ним і співала лише для нього: “Лети, лети, зозуленько…”. – І сьогодні сам по собі до мене приходить особливий репертуар, без моїх зусиль. Звісно, то Іван пісні мені посилає, – вірила Марічка. Інколи серце підказувало Марічці, що саме в цьому потязі і саме в це місто прибуде Іван. Вона йшла на перон і справді зустрічала його. Що то були за зустрічі! “Не було б тебе – не було б нікого…” І не було б дивовижного Іван-Маріччиного весілля, яке почалося з несподіваного телефонного дзвінка і тривало, скільки вони жили. – Разом з хором ми збиралися на гастролі до Югославії, як раптом з Чернівців телефонує Іван: “Приїжджай швидше, будемо женитися!” Вона одразу вирішила: їхати! Попередила керівника хору Григорія Гурійовича, що виходить заміж і на гастролі не встигає. Побігла на вокзал, придбала квиток у загальний вагон, примостилася на третій полиці і помчала на власне весілля. Іван зустрів її в Чернівцях, і удвох вони пішли до Маріччиних батьків. Ще з порога Марічка ошелешила рідних новиною, що завтра виходить заміж. – Іван трохи поправив мій поспіх і, як годиться, попросив у батьків моєї руки. Батько повів їх по магазинах. У суботу, при суцільному дефіциті і напівпорожніх полицях, вони все ж надибали Іванові костюм, а їй – світленьку, “найкращу в світі сукню”. Родина, яка мріяла про гучне буковинське весілля, бідкалася, що не підготувала заздалегідь подарунків, а Іван з Марічкою дивувалися: “Нащо побиватися, коли Бог подарував їх одне одному, і не видно кінця-краю їхньому щастю?”. За весільними столами зібралися найрідніші люди і наймиліші пісні. І все життя, як тільки вони з Іваном приїжджали в Чорторию, гості збиралися знову і знову. Марічку з Іваном одягали у весільне вбрання, і повторювався весільний обряд. І щоразу виткані червоними ружами килими в Івановій хаті розквітали шлюбним святом. Вони зрідка бували разом, а ще рідше – залишалися наодинці. На вулиці Жилянській у двадцятиметровій кімнаті, яку Іван розділив на дві половини, вони прожили дев’ять років. “То були щасливі роки наших почуттів, хоча далеко не найкращі для України і для творчості Івана”. Постійно в цій кімнаті жили безквартирні друзі. Щодня сюди приходили художники, актори, режисери, письменники – еліта української інтелігенції. – Ми тяглися до них, а вони – до Івана, – згадувала Марічка. – Іван був мудрий чоловік, і людям було з ним цікаво. Йому жилося непросто, він мучився тими важкими гнітючими роками підозр і звинувачень. І говорив про все відверто, бо ніколи ні в чому не крився. У наші перші зустрічі в Чернівцях мені здавалося, що Іван вже старий. Не зовні, бо зовні він був молодий і вродливий. Проте в думках і баченнях він був такий цікавий, наче пожив на світі тисячу літ і ввібрав усе. “У ньому жив поклик гір, – казали про Івана друзі. – Цей поклик не давав спокою його мріям і його любові”. Проте деякі його мрії здійснювалися. Іван постійно говорив Марічці про велике бажання зіграти Шевченка. І якось їй наснився сон… – Ніби ми маємо з Іваном світлу хату з чудернацькими дерев’яними візерунками. Я мию підлогу і вже перед самим порогом – останній штрих – сполоснула ганчірку, як тут хтось постукав у двері. Відчиняю, а на порозі Шевченко. Мені ніяково стало за свою ганчірку і мокрі руки. Гукаю в сусідню кімнату: “Іва, ти знаєш, хто до нас прийшов?” А він: “Хто б не прийшов, запрошуй до хати”. “Тарасе Григоровичу, проходьте до Івана”, – кажу… І він проходить. Вранці Марічка розказала Іванові сон, на що він лише усміхнувся, а ввечері повернувся з кіностудії щасливий: “Ти знаєш, сон в руку, мені запропонували роль Тараса Шевченка!”. Колись Марічка подарувала йому дві книги – Шевченків “Кобзар” і твори Коцюбинського. Іван казав: “Бачиш, Марічко, які дві роботи ти мені подарувала!” – маючи на увазі ролі у фільмах “Сон” і “Тіні забутих предків”. У їхньому житті траплялись миттєвості, освітлені Знаковістю. Раз удвох з Іваном вони заспівали “Прощаюсь, Ангеле, з тобою…”. Згодом Марічка стала співати сама, проте їй здавалося, що пісня не може бути такою короткою. І вона стала шукати слова, розпитувати, хто автор. Ніхто не знав. У Канаді, зустрівшись зі своєю землячкою з рідної Витилівки, Марічка знову запитала про “Ангела…”, проте замість поетичних строф їй просто переказали зміст. – А тоді пісня сама прийшла до мене, і я дописала куплети, – розповідала Марічка. – Дівчатам сподобалося. Проте, як тільки записала пісню на радіо, Григорій Васильович Куляба приніс авторський текст. З’ясувалося, що слова належить Левку Лепкому, який був під забороною, тому ніхто його не знав. Більше того, пісня справді коротенька. Але як бути з моїми рядками? Вирішили записати так: “Левко Лепкий в народному варіанті”. Так і підписано у фондах Українського Радіо. Я співала на вечорі братів Богдана і Левка Лепких, і люди сприйняли її, затамувавши подих. Згодом пісню підхопили інші виконавці, вона зазвучала широко. Я люблю цю пісню такою, як вона склалася. Вона проросла якимись гілочками до Івана... Одного київського вечора з їхньої оселі вилетіли “Золоті ключі”. – За столом зібралися друзі, хтось попросив заспівати. І я, Ніна Матвієнко, Валя Ковальська, ми до того разом рота не відкривали, раптом почали “Ой попід гай зелененький…”. Закінчили, і всі притихли… Ми не очікували такого результату. На наших обличчях подив, а в Івана з очей сльози потекли. “Дівки, ви не маєте права не співати! Тепер ви – мої. Я вас не відпущу!” – схвильовано вигукнув Іван. Скільки міг, він завжди допомагав нам, збирав на репетиції, пропонував пісні, ділився своїм баченням. Його слово було важливе для нас усіх. Він і мені радив: “На сцені нічого не роби, не викаблучуйся, ти лиш вклади у пісню душу, і вона сама за себе скаже”. Вони співатимуть у “Золотих ключах” багато літ – три різні береги України, три різні характери і божественні голоси в потужному єднанні звуку! “Ми нікому не належимо, окрім пісні!”. Тривалий час Марічка працювала над фондовими записами на Українському Радіо у творчому об’єднанні “Музика”. Завдяки художньому керівнико- Марія Миколайчук 8 квітня 2026 р. у Синій залі Будинку кіно НСКУ Марічка співала для кожного, хто прийшов вшанувати її 85-ліття, – Марії Миколайчук (08.04.1941 – 01.02.2023), народної артистки України, солістки Національного хору ім. Г. Верьовки, учасниці тріо “Золоті ключі”, дружини Івана Миколайчука. Після кожної пісні зала аплодувала і вигукувала “Браво!”. Тоді знову завмирала і в абсолютній тиші слухала вуркотливі обертони оксамитового Маріччиного контральто. Десятки знайомих і улюблених пісень, ще і ще.
Презентація · “Герої його творів – це не пам’ятники, а реальні постаті, які творять історію”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Літературна весна Олександра Балабка

Мирослава КОРНЄЄВА, кандидатка біологічних наук, членкиня міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство” Світлини з відкритих джерел 16 квітня у столичній Публічній бібліотеці імені Лесі Українки відбулася літературна зустріч з видатним письменником, поетом, піснярем (членом НСПУ і НСЖУ, Асоціації естрадного мистецтва України), заслуженим діячем естрадного мистецтва України, публіцистом, лавреатом багатьох всеукраїнських премій і конкурсів, членом поетично-пісенного об’єднання “Світлина”, громадським діячем Олександром Васильовичем Балабком. Літературний захід “Від Гоголя до Крушельницької” був присвячений 20-річчю виходу його першої книжки “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського”. 2022 року у Національному музеї літератури відзначали його “Десятикнижжя”, коли вийшов друком роман “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”, який одразу став вагомим явищем на теренах сучасної літератури. Олександр Васильович поділився тоді творчими планами про його продовження. А торік, як і обіцяв письменник, у чернівецькому видавництві “Букрек” за підтримки Українського інституту книги вийшла нова книжка, присвячена пам’яті світової й української оперної співачки Соломії Крушельницької, одинадцята на рахунку автора. За словами Олександра Балабка, новий роман можна читати і як продовження попереднього – “Кімоно для Баттефляй”, і як окремий твір. На зустріч прийшло багато шанувальників творчості письменника (у читальному залі бібліотеки був аншлаг), серед яких – письменники, колеги по творчому цеху, відомі люди з державних установ, друзі, пересічні українці, які знають і люблять його творчість. І ця подія – особливо знакова сьогодні, коли рашисти розстрілюють уже п’яту українську весну; коли ми всі потерпаємо від втрат і жахіть війни (і останнім прикладом цих важких воєнних буднів була ніч 16 квітня з обстрілами балістикою і шахедами). Але в той же час наш народ плекає свою незламність, гартує українську ідентичність, черпаючи життєву наснагу у мистецтві, у живому письменницькому Слові, повертається до вивчення історії й культури. Справедливо кажуть, що історія – це перелік “сухих” дат, якщо в ній немає душі. Творчим почерком письменника Балабка є те, що він описує не просто епоху, а повертає нам живих людей, в характерах і талантах яких відображаються цілі відтинки історичного часу. Герої його творів – це не пам’ятники, а реальні постаті, які творять історію, з їхньою неймовірною силою духу, пристрастями і сумнівами. При цьому спадають на думку слова Ральфа Волдо Емерсона, який казав: “Справжній талант письменника полягає втому, щоб надати кожному факту його справжнє значення, зробити минуле сучасним, а далеке – близьким”. Саме це віртуозно робить Олександр Васильович, прошиваючи “ниткою історії” наше сьогодення, повертаючи нам відроджені імена славних Олександр Балабко українців, нагадуючи, що ми – нація, чиє коріння сплетене з геніями світового рівня. У контексті сьогоднішнього вечора його твори дозволяють нам відчути Гоголя не “чужим”, а “своїм”, а Соломію Крушельницьку – живою гордістю України. На початку вечора всі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять співвітчизників – славних воїнів-захисників і простих людей, які загинули у цій жорстокій війні, що розв’язала країна-агресор. ...Вечір відкрила директорка бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк. Вона справедливо відзначила, що Слово в нинішніх реаліях – то культурна зброя, а сама бібліотека, з якою давно співпрацює Балабко, – це перехрестя доль, місце зустрічей людей та ідей; що письменник Балабко повертає історичні постаті з “еміграції”, допомагаючи тим самим краще пізнати нас самих; що письменник відправляє свої книги і за кордон, і в бібліотеки прифронтових територій, тобто з честю тримає свій мистецький і письменницький фронт. До слова запрошено Олександра Балабка. Він сказав, що неймовірно радий, що зібралося багато людей, знайомих і незнайомих, яким небайдужа сучасна історія, сучасна література. Олександр Васильович сказав, що щемно згадує минулі роки, а надто – рік 2006-ий – коли вийшла ця його перша книжка, присвячена матері Марії Степанівні, яка ще встигла її прочитати. Після подорожей до Європи Балабко знаходить “стежини” видатних українців у Парижі, Римі, Венеції, на острові Капрі, пише есеї, нариси про них. Вони друкувалися у київських газетах, насамперед, у “Столиці” й “Вечірньому Києві”, головним редактором якого він працював у 2001-2006 рр. На екрані – знімки з перших презентацій книжок, світлини, на яких – відомі люди літературного світу того часу. Свідком першопочатку літературної діяльності був поет Владлен Ковтун, який сказав, що дивується неабиякій працездатності Балабка, якому, долаючи мовний бар’єр, вдалося зібрати безліч автентичних документів, матеріалів, свідчень для написання своїх творів. А ще сказав, що при Балабку “Вечірній Київ” був дуже доброю газетою, що йому вдалося зібрати навколо себе принципових, талановитих, видатних людей, які випускали цю широковідому газету. В. Ковтун привітав Балабка з успіхом прози. А згодом Олександр Васильович став писати і пісні, знаходив чудових композиторів, виконавців. Ковтун справедливо зазначив, що поетично-пісенний дар Олександра яскраво розкрився в творчому об’єднанні “Світлина” (очільниця Лариса Петрова). Також акцентував, що Балабко – масштабний в усьому, зокрема, і в садово-городньо-квіткових справах, а урожаєм щедро ділиться зі своїми друзями… Першими читачами були друзі, колеги-редактори, які вивіряли кожен твір. Тож наступне слово належало поетесі, журналістці й мисткині Валентині Давиденко. Вона прочитала уривок з есею “Римське щастя Миколи Гоголя” . Пригадала також, що коли читала його публікації у “Вечірньому Києві”, запросила письменника на радіоефір своєї передачі “Світ розмаїтий”, зрозумівши, що Балабко – зрілий письменник з живим непересічним талантом. Один із перших пісенних текстів Балабка було присвячено Гоголю. Це пісня “Українська ніч”, яку виконала заслужена артистка України Каріна Карасьова на музику її чоловіка Олександра Швидкого. На вечорі вона прозвучала у записі (музичну частину всього дійства забезпечив відомий музикант, продюсер, композитор і співак Анатолій Бабич). Олександр Балабко, перейнявшись ідеєю написання про українців у закордонні, давно хотів побувати на острові Капрі, щоб відчути те, що відчував Михайло Коцюбинський. І йому це вдалося! В авторському читанні прозвучав уривок із есею “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, а по цьому – і пісня “Острів Капрі”(у записі) у виконанні Каріни Карасьової (“Капрі, Капрі. – з неба ані краплі, губи тут солодкі і солоні....”). Це, як зізнався сам автор, те місце, куди він іще хотів би повернутися. 2006 р. у вересні була видана за кошти Київської міської держадміністрації і книжка “Мальви у вічному місті”, що знайшла відгук серед багатьох читачів. За словами бібліотекарів вона, зокрема, впліталася і в тему “Стежками героїв французьких романів”, де звісно, була присутня й Україна. У своєму слові журналістка Ольга Дубовик згадала часи, коли ці перші есеї про Францію й Італію Балабко друкував у тижневику “Столиця”, яка була позначена українськістю, і це в той час, коли українська мова багатьма державними чиновниками була не в пошані. На вечорі згадували журналістську братію, яка сприяла утвердженню української мови у суспільстві. У 2010 р. відбувся перший творчий вечір Балабка у Будинку вчителя. Згадуючи світлої пам’яті Віктора Баранова, демонструвалися за його участі кадри з вечора про творчість Балабка того періоду, коли всупереч знищенню української мови на той час з’явився такий талант в особі Балабка з потужною енергетикою людини – справжнього Українця-патріота. Тодішній телеканал “УТР” зняв на цьому вечорі фільм-концерт удвох частинах “Олександр Балабко – журналіст і письменник”. У ньому прозвучала одна з перших пісень Олександра Васильовича “Молодий тюльпан” на музику незабутнього Леоніда Нечипорука. Сьогодні на творчому вечорі її виконала народна артистка України Світлана Мирвода, зауваживши, що цій пісні – 20 років, і стільки ж триває її дружба з Олександром Васильовичем. Далі було надано слово Максиму Рильському, онуку відомого поета. Він прочитав його вірш, якому майже 100 років, про українців, які виїхали за кордон, і в якому через роки передбачено сьогодення. А ще пан Максим розповів про яблуньку зі свого саду, антонівку, яку назвав “Олександр Балабко”: вона цьогорічну сувору зиму добре перенесла. Слово було надано поетесі, прозаїкині, головній редакторці часопису “Київ” Теодозії Зарівній. Вона відзначила вагомість слова Балабка, згадала і про внесок письменника в діяльність Малої академії наук, секції “Літературна творчість”, де вишукували і плекали молоді таланти. А читаючи як редакторка тексти про Соломію Крушельницьку, сказала, що дуже важко писати історичні, меморіальні романи, і що вона була вражена, наскільки точно письменник (навіть у деталях) зобразив епоху, в якій жили його літературні герої – реальні постаті. Ведучий вечора, молодий поет, працівник бібліотеки Лесі Українки Віталій Білозір сказав, що роман “Кімоно для Баттерфляй” був номінований на Національну премію ім. Т. Г. Шевченка, а книга “Ролі й манекени” присвячена українському співаку Василю Сліпаку, який, коли почалася війна, повернувся в Україну, воював, а 29 червня 2016 року загинув від кулі снайпера, ціною власного життя врятувавши побратимів. Світлана Мирвода розповіла про рок-оперу “Про неймовірні пригоди козака Василя Сліпака”, при створенні якої були задіяні сучасні технології з елементами “фентезі”, і виконала арію матері коханої Ольги з цієї опери. Вона подякувала, що присвята книжки О. Балабка – такій видатній людині. А далі – інсценізований уривок з роману про Крушельницьку, у якому взяли участь Світлана Мирвода (Соломія Крушельницька), Олександр Балабко та ведучий вечора Віталій Білозір (андалузький співак). Світлана під гітару виконала пісню Сидора Воробкевича з репертуару Соломії “Заграй ми цигане старий”, а голосом Соломії Крушельницької – арією Маргарити з опери “Мефістофель” А.Бойто – присутні насолоджувалися у запису. Письменник Анатолій Качан сказав, що історично-меморіальні твори потужного масштабу розпочато Михайлом Слабошпицьким, і продовжено цю естафету літераторами, які вийшли із журналістики, як-от Олександр Балабко. У книзі “Ролі й манекени” письменник Балабко вдало поєднав дві визначні українські постаті – Соломію Крушельницьку і Сержа Лифаря. Уривок був театрально візуалізований за участі Віталія Білозіра (Серж Лифар), Олександра Балабка (від автора і маестро Чекетті) і поетеси із Переяслава Вікторії Шевель (Соломія Крушельницька). Вечір добіг кінця, тож Олександр Васильович запропонував перенестися до каштанового Києва, що скоро стане таким, піснею на свої слова композитора Леоніда Нечипорука “Спомин про вальс” у виконанні Світлани Мирводи. Як зазвичай – колективні фото на згадку, автографи письменника на його книжках, які можна було придбати, частування від “винуватця” цього прекрасного дійства, подарунки, квіти, вітальні слова. Цей творчий вечір надовго залишиться у пам’яті вдячних шанувальників багатогранної творчості письменника. Усвідомлюємо це чи ні, але ми є свідками того, що саме такими особистостями, як Олександр Балабко, пишеться новітня літературно-мистецька історія України, яка збагачується відродженими іменами наших геніальних співвітчизників. Зліва направо: В. Ковтун, В. Шевель, О. Балабко, С. Мирвода, О. Романюк, В. Давиденко, В. Білозір
Суспільство · “В усьому постійно винні військові, а політики – пухнасті і зелені”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Засновник музею “Тарасова світлиця”

21 березня виповнилося 190 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова. Згідно з Постановою Верховної Ради та за ініціативи Українського інституту на! ціональної пам’яті річниця від дня народження цього гро! мадського діяча!просвітника, засновника першого у світі народного музею Тараса Шевченка, педагога, письмен! ника цьогоріч відзначається на державному рівні. Василь Гнилосиров Народився Василь Гнилосиров 1836 року на хуторі Гаврівка (Гавришкове) Кобеляцького повіту на Полтавщині (нині с. Гавришківка Личківської громади Самарівського району Дніпропетровської області). У 1850 році закінчив Полтавське повітове училище. До речі, будівля цього навчального закладу збереглася. Нині це історична споруда на вулиці Спаській – пам’ятка архітектури, одна із будівель Полтавського обласного комунального підприємства “Полтававодоканал”. Навчався також у Полтавській гімназії, де був учнем відомого педагога-історика Олександра Строніна. У літературу юного Василя “закохав” поет і байкар Левко Боровиковський – теж видатний уродженець Полтавщини. До Харківського університету Гнилосиров вступив у 1857 році. Спершу на медичний факультет, а 1861 року перейшов на історико-філологічний факультет. На межі 1850-1860-х років в Україні завирувало національно-культурне громадське життя, яке отримало назву “громадівський рух”. То був час, що ознаменувався активізацією українських прагнень патріотично налаштованих інтелектуалів-громадівців, які і словом, і ділом чинили опір русифікаторській політиці влади Російської імперії. Громадівці гуртувалися у напівлегальні об’єднання – громади, що займалися етнографічними дослідженнями, виданням книг та організацією Газета “Сільські вісті” (№16, 16.04.2026) зауважує, що за чотири роки великої війни сім’я депутата від “Слуги народу” Юрія Корявченкова – “Юзіка” з “Кварталу 95” – встигла обзавестися нерухомістю в Іспанії. Причому “Юзік” задекларував квартиру лише після того, як журналісти про це написали. “Економічна правда” вирішила з’ясувати, чи одинокий цей депутат у своєму виборі. Результат: 83 чиновники задекларували 108 об’єктів закордонної нерухомості, придбаних після лютого 2022 року. Це квартири, будинки, земельні ділянки у 20 країнах. Демографічна ситуація в Україні демонструє стабільну тенденцію до зменшення кількості отримувачів соціальних виплат. Протягом останніх чотирьох років чисельність пенсіонерів скоротилася майже на 7%. Згідно з офіційними даними Пенсійного фонду України, станом на квітень 2026 року в країні зареєстровано 10,051 млн пенсіонерів, що на 742 тисячі менше порівняно з аналогічним періодом 2022 року, пише медіа OBOZ.ua. Генерал-майор запасу Сергій Кривонос в ефірі телеканалу “Київ24” прокоментував рефоршкіл. Василь теж пірнув у вир громадівського життя і став одним з фундаторів Харківської громади. У Харкові Гнилосиров заприязнився із мовознавцем, філософом, громадським діячем Олександром Потебнею. Той був одним із “моторчиків” Харківської громади, підтримував українських письменників, переклав “Одіссею” Гомера українською. З 1860 року громадівець Василь Гнилосиров на громадських засадах працював розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входив до складу педагогічної ради, яка координувала діяльність всіх недільних шкіл. Опікувався збором пожертв на видання українських посібників. Переймався браком україномовних книжок, передусім підручників. Тож від імені Харківської громади, звернувся з листом-проханням до Тараса Шевченка. Той відгукнувся, надіславши близько 3000 примірників свого “Букваря”. Шевченківський “Буквар” поширив поміж недільними школами. Болісно сприйняв смерть Тараса Шевченка. Влаштував громадську підписку на користь родини покійного поета та музично-літературний вечір. Поширення українських книг – ще один вимір діяльності просвітника. Продавав, досліджуючи попит на них, у селах і містечках Харківщини та Полтавщини, а виторг надсилав Миколі Костомарову для випуску нової науково-популярної літератури, – повідомив дослідник Павло Усенко на сайті Енциклопедії історії України. У Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського знаходиться документ (дозвіл на торгівлю книгами, що виданий комітетом торгівлі й підписаний міським головою), який засвідчує просвітницьку діяльність з розповсюдження книг Гнилосировим у Охтирському, Богодухівському, Лебединському, Сумському, Суджанському та Гайворонському повітах. У 1865 році отримав унікальний подарунок від Олександра Потебні – єдиний його рукопис україномовного “Букваря”. Саме Гнилосиров у 1898 році посприяв, щоб редакція “Київської старовини” “Буквар” авторства Потебні надрукувала як додаток до цього громадівського журналу. Дослідники стверджують, що герой цієї оповіді зробив суттєвий внесок також у етнографічну сферу української культури. Влаштовував разом із однодумцями-громадівцями етнографічні експедиції. Чимало таких провадив по Харківщині. Зокрема досліджено, що у 1861 році етнографічну подорож здійснив разом із письменником Пантелеймоном Кулішем. Першим місцем роботи стала повітова школа в Охтирці, де учителював протягом двох років. У 1864 році Василь Степанович повернувся до Харкова, де викладав в училищі й гімназії аж до 1869 року. У 1870 році влаштувався вчителем Звенигородського двокласного міського училища. З 1873 року і до відставки у 1895 р. завідував Канівським двокласним училищем. З вихованців педагога у Каневі виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній: “Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Завдяки цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою...”. Багато учнів стали послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва. Літературна спадщина Василя Гнилосирова – це публікації на сторінках журналів “Основа”, “Київська старовина”, на шпальтах газети “Зоря”, поеми “Закохана” (1893), казка “Царівна-русалка” (1895), збірка оповідань (1897) та щоденник, що охоплює чверть XIX сторіччя (1850-1880). Період життя і діяльності просвітителя у Каневі літературознавці називають шевченківським: одним з головних обов’язків, покладених ним на себе, за велінням душі і за дорученням Київської громади, було збереження і догляд за могилою Національного Пророка Тараса Шевченка. У березні 1861-го приятель Гнилосирова, студент-грек Феоктист Хартахай, що був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали мертвого, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До кінця своїх днів зберігав їх у щоденнику. Нині ці реліквії є експонатами Шевченківського національного заповідника у Каневі. А ще документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда і викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя. Василь Гнилосиров своєю подвижницькою працею зробив значний внесок в справу збереження і впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі та заснував у 1884 році “Тарасову світлицю” перший музей Кобзаря. Також у 80-ті роки створив рукописну книжку “До історії могили Т. Г. Шевченка”. Скорочений її варіант підготував для журналу “Київська старовина”, але цензура Російської імперії заборонила друк книги. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з’явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка. Доживав віку в Каневі. Пішов із життя 16 листопада 1900 року. Похований на Канівському цвинтарі, але могила, на жаль, не збереглася. Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області для Америки, і для світу”, – пояснив Безсмертний. Згідно з результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова, проведеного 2–8 квітня 2026 року на замовлення Київського Безпекового Форуму, рівень підтримки президента США Дональда Трампа серед українців суттєво знизився. Баланс ставлення до нього впав до мінус 65,8% порівняно з мінус 34,6% у вересні 2025 року. Позитивно до президента США ставляться 13,6% опитаних (11% – переважно позитивно, 2,6% – цілком позитивно), тоді як негативно – 79,4% (31,9% – переважно негативно, 47,5% – цілком негативно). Водночас ставлення до США як до держави залишається позитивним: баланс складає плюс 33,4%. Переважно позитивно до країни ставляться 47,1% респондентів, цілком позитивно – 16,8%. До спецпосланника президента США Віткоффа зафіксовано негативний баланс на рівні мінус 12,9%. Найвищий рівень прихильності серед іноземних лідерів українці виявили до президента Франції Емманюеля Макрона – плюс 51,8%, повідомляє видання “ВСВІТІ”. Підготував Ігор ЗОЦ Місце поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Фото кінця ХІХ ст.
Суспільство · “В усьому постійно винні військові, а політики – пухнасті і зелені”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Огляд медіа та соціальних мереж

му мобілізації та критику на адресу Сирського за штурмові полки. Кривонос зазначив, що не треба в усьому звинувачувати військових. “У нас ще є політичне керівництво країни, яке абсолютно ухиляється від виконання мобілізаційного плану, і в усьому постійно винні військові, а політики – пухнасті і зелені”, – зазначив Кривонос. Також він дорікнув президенту в недостатньому військовому досвіді: “Проблема у тому, що людина, яка керує нашої країною, абсолютно не знається на військових питаннях. Він не часто слухав військових. У 2023 році точно вже не слухав. Він думав, що він вже все знає і вміє. В оточенні президента жодної військової людини з авторитетом в армії не було. Хто формував точку зору у президента Зеленського? Давайте розглядати проблеми комплексно, а не все валити на Сирського і “відзеленювати” нашого президента”, – заявив Кривонос в ефірі “Київ24”. Політолог Віктор Уколов у своєму дописі на Фейсбуці нагадав, що минуло сім років, як відбулися дебати на стадіоні, де Зеленський так “дотепно” потролив Порошенка, поставивши йому без шансу на відповідь 12 звинувачень-запитань. Пан Уколов посилається на телеграм-канал “Путч”, який, щоб не забувати традицію, поставив 12 запитань Зеленському. Цікаво, як би він на них відповів (цитую першоджерело): 1. Як ви тепер спите вночі, бов нас не виходить? 2. Чому ніхто не сидить за Чонгар і Маріуполь? 3. Чому навіть через 4 роки ми так і не знаємо, як ворог дійшов до Києва? 4. Чи зможете прожити на зарплату військового, купуючи спорядження і пальне? 5. Скільки землі ми ще втратимо, щоб ви повернули Залужного і його генералів? 6. Чому на 5-й рік війни ви все ще боїтеся Порошенка більше, аніж Путіна? 7. Чому українцям – більші податки, а сім’я президента тримає гроші в офшорах? 8. Скільки грошей вам ще потрібно від міндічів, щоб добудувати “Династію”? 9. Скільки наших грошей для вас занесли з “Енергоатому” та інших бек-офісів? 10. Чому не покарані десятки жадібних депутатів-“слуг” за їхню корупцію й хабарі? 11. Чому ви хотіли ліквідувати незалежність САП і НАБУ? 12. Чи стали ви тим президентом, яким обіцяли бути у 2019 році? “Я додав би 13-те запитання: нащо відпустили в Росію Медведчука, Деркача і Кузьміна?” – зазначив пан Уколов. Після проміжних виборів у листопаді Дональд Трамп може втратити політичний вплив як у США, так і на міжнародній арені. Таку думку в етері телеканалу Еспресо висловив дипломат Роман Безсмертний в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському. “Резолюція про імпічмент Трампу, яку подав 6 квітня 2026 року Джон Ларсон, – це за змістом і по якості зовсім інший документ, ніж все, що було до цього. Такого рівня аргументацію, яка там є по 13 злочинах Трампа проти Конституції, дуже важко буде відбити. І як тільки кон’юнктура похитнеться (а вона похитнеться серйозно після листопадових виборів) – я переконаний у тому, що перспектив у Трампа абсолютно ніяких не буде. Він закінчиться як політик і
Цікаво знати · “Введення в обіг кожного знаку поштової оплати – подія для філателістів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

найбагатшої в світі Королівської колекції мініатюр. В інтересах не лише колекціонерів, а й держави є популяризація й використання (історичне, культурологічне, виховне тощо) зібрань таборових, скаутських, Підпільної Пошти мініатюр. Настав час визнати цей скарб повноцінним філателістичним (а не довільним) матеріалом, затвердивши відповідні зміни в регламентах національних виставок. Є і така проблема. Наслідком тривалого зросійщення є те, що всупереч беззаперечному “Україна – це золото” й філателістичній активності, серед українських експонатів, відзначених найвищого ґатунку міжнародними нагородами, до цього часу відсутні колекції національного змісту. Для створення виставкового об’єкту, який би міг отримати в зарубіжжі золоту, велику золоту медалі та ґран-прі, – потрібні, окрім сприятливої суспільної атмосфери, десятиліття цілеспрямованого збирання матеріалу, творчі зусилля, значні кошти. Війна збурила поширення і підйом патріотизму в країні, що фіксується і філателією. Як наслідок – на ХХІ Національному вернісажі 2025 р., в Одесі, серед 60 експонатів панівною була національна тематика. Власники понад 20 колекцій з різних регіонів України були нагороджені “великими золотими” і “золотими” медалями. У майбутньому призерами найвищих міжнародних нагород можуть стати: В. Бахтій, М. Вагера, А. Гродецький, І. Дроговоз, В. Іщенко, І. Карпенко, В. Кацман, А. Кузнєцова, Й. Любінін, М. Москалюк, І. Павлюк, О. Повстюк, І. Семенов, О. Соколан, І. Тимошик, Г. Філонова, Д. Френкель, В. Шевель. І це не повний перелік колекціонерів України, які з різних причин не брали участі в одеській виставці. Створені ж за часів срср всесвітньо відомі експонати є приватним національним надбанням. На мою думку, “Укрпошті” разом з АсФУ доцільно було б у перспективних планах випуску марок, конвертів, карток, проведення спецпогашень запровадити розділ, присвячений подвижникам національної філателії, в історичному проміжку орієнтовно від полтавця Павла Ганька (1870 – 1932 рр.(?)), першого відомого філателіста й ініціатора випуску регіонально своїх земських марок, – до Володимира Бехтіра (17. 09. 1946 – 18. 01. 2009 рр.), внесок якого у відновленні та становленні сучасної марки безсумнівний. Справитися громадським активістам зі “своїми” проблемами було б більш результативно за порозуміння й підтримки Українського інституту національної пам’яті, як то було раніше. Сучасна ж спроба тільки зустрітися з очільником чи фахівцями цього бюджетного закладу (через приймальну, електронне та паперове звернення) виявилася безуспішною.
Цікаво знати · “Введення в обіг кожного знаку поштової оплати – подія для філателістів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Неопалимість поштової марки

Валерій ЧЕРЕДНИЧЕНКО Вирішити проблему вдалося завдяки ідеї елітного вчителя-реформатора Роуленда Гілла маркувати листи з передоплатою за єдиним тарифом. Для втілення її в життя знадобилося майже п’ять років колективної, під його керівництвом, напруженої творчої роботи. Так з’явилися не лише поширені твори промислової графіки у вигляді мініатюрних наліпок (які пізніше стали називатися поштовими марками), а й ще один атрибут державності та сегмент культури новітньої світової цивілізації. Перша марка, названа через її колір і номінал в 1 пенс “Penny Black” – “Чорний Пенні”, була введена в обіг 6 травня 1840 р. у Лондоні. Вітчизняна філателія бере свій відлік з початку застосування марок на українських землях: в Австрійській імперії – 1850 р. і Російській – 1858 р. Незважаючи на століття примусової асиміляції українців, уроджений потяг до поштових марок як носіїв державності зберігся й ніколи не згасав. Розглядаючи альбоми/клясери, з виставленими в хронологічній послідовності національними марками, цікаво спостерігати, як найвищі точки уявної кривої лінії філателістичного народного піднесення дивовижно засвідчують та гідно ілюструють доленосні історичні явища: державність початку ХХ ст., воскресіння Незалежності та бойову звитягу сучасної російсько-української війни. Державність початку ХХ століття Відомий німецький експерт-філателіст 20-х років минулого століття Генріх Келер, маючи на увазі марки періоду УНР і ЗУНР (біля двох десятків авторських мініатюр й понад 2,5 тисяч царських марок із надруками на них тризубів), проголосив: “Україна – це золото”. Після поразки змагань за незалежність цим привласненим спадком скористалися більшовики. З ініціативи Леніна були створені державні органи для закордонної торгівлі українськими марками, повістками (конверти, картки із надрукованими знаками оплати тощо). Але продавати тисячі різних мініатюр було неможливо без спеціальних реєстрів, був привласнений і рукописний Каталог марок, укладений В. Сапожниковим та Б. Бабицьким (очільниками філателістичного товариства “Україна” з правлінням у столичному Харкові і його відділеннями в Житомирі, Дніпрі, Запоріжжі, Києві, Миколаєві, Слов’янську). Пізніше ця праця, скорочена й “відредагована”, була опублікована під назвою “Каталог почтовых марок и цельных вещей. Под редакцией Ф. Г. Чучина, Москва, 1928”. У проміжку між двома піками популярності, в час УНР/ЗУНР й першими роками відновлення Незалежності, національна філателістична неопалимість збереглася в вигляді “жаринок” – чотиримаркової емісії УСРР та закарпатською мініатюрою. Серія 1922 р. з чотирьох марок “Пошта У.С.Р.Р. Допомога голодуючим”, була надрукована завдяки зусиллям харків’ян в Берліні і в 1923 р. короткочасно й обмежено використовувалася поштою в Україні. Північні сусіди занесли ці знаки, із зображеннями Т. Шевченка і трьох національних алегорій, у свої каталоги. Але в зарубіжних фірмових довідниках-фоліантах – включно з поважною працею в діаспорі Івана Булата 2003 р. – і в Україні вони є українськими й можуть бути “ілюстрацією” до телеграми (провісниці системного геноциду) Дзержинського, надісланої Леніну з Харкова 26 червня 1920 р.: “Місцеві комуністи недоноски, а місцева інтелігенція суцільно петлюрівська”). Другою незгасимою іскрою є марка Закарпаття, присвячена проголошенню в Хусті 15 березня 1939 р. Карпатської України. Як відомо, за роки десятиліть й зміни поколінь кривава радянська влади досягнула значних горе-успіхів в еволюції національної свідомості. У цьому була використана й філателія, яка після Другої світової війни пережила світовий пік популярності, включно з срср. У цей час в Україні з’явився понад мільйон, переважно пропагандистських, радянських марок. Воскресіння Дивом незаборонені марки УНР-ЗУНР, але без права про них писати й виставляти, колекціонували одиниці. Тоді ніхто не відав, що ці збірки – неопалимий скарб, який у свій час заполум’яніє, трансформуючись у національну свідомість, активну боротьбу за проголошення Незалежності та участь у державотворенні. Після падіння “залізної завіси” пришвидшеному національному відродженню, включно з філателією, сприяла діаспора. Стало відомо, що в зарубіжжі, українці упродовж десятиліть створили неоціненний культурний спадок – тисячі “поштових марок”, енциклопедичного, переважно невідомого, забороненого у “вільній” Україні, змісту, як, наприклад, мініатюри, присвячені 100-річчю заснування “Просвіти” (1968) та Науковому товариству ім. Тараса Шевченка – 80-річчю (1953) і 100-річчю (1973). Розпочався цей кропіткий натхненний літопис 1946 р. в італійському таборі особливого призначення Ріміні, створеному для тимчасового утримання українських борців за незалежність. У таборі, окрім церкви, клубу, діяла й пошта та було випущено біля 30 марок. Після закриття табору й розпорошення його мешканців по всьому світу відомий діяч діаспори Любомир Рихтицький за період з 1949 р. (Реґенсбург, Німеччина) по 1983 р. (Чикаго, США) випустив понад 4 тис. марок і блоків підпільної пошти України. Проголошення Незалежності, а отже, відродження національної філателії, збіглося у часі з поступовим затуханням колекціонування марок в світі. Але розпад срср та Югославії й поява нових країн і марок сприяли глобальному піднесенню царини колекціонування. Українські радянські філателісти вже 1989 р. відчули перспективу звільнення від периферійної меншовартості й нагоду зайняти гідне місце серед країн світу. Першими кроками на шляху до створення національних марок/філателії стало перейменування 4 січня 1990 р. радянського Українського республіканського відділення Всесоюзного товариства філателістів у Спілку філателістів УРСР. 16 липня цього року була прийнята Декларація про державний суверенітет, а 21 серпня правлінням СФ, очолюваним Володимиром Бехтіром, було прийняте рішення про підготовку, вільного від москви, проєкту Статуту СФ. 5 вересня 1991 р., після проголошення незалежності України, “Спілку філателістів УРСР” було перейменовано на “Спілку філателістів України”, пізніше – в Асоціацію філателістів України (АсФУ). Через тривалу денаціоналізацію та вплив на суспільство п’ятиколонної ідеології поява й становлення української марки була, у порівнянні, наприклад, з республіками Балтії, непростою. Водночас створення кожної нової марки зустрічалося великими чергами з ночівлями делегованих громадських представників у телеграфній залі столичного Поштамту. Складність звільнення від асиміляції проявилася у налагодженні власного виробництва марок. Лише в 1994 р. 5 перших знаків із 22 були надруковані в Україні, а остаточне звільнення від московських послуг відбулося з 1997 р. Поступово з кожним роком і десятиліттям українська державність міцніла, дзеркально відображаючись у філателії, яка незворотно ставала складовою європейської та світової спільноти. Залишивши труднощі та перешкоди позаду, на кінець 2014 р. кількість сучасних марок сягнула понад 1400 каталожних номерів. Найважливішими подіями, що якісно відобразилися на здобутках національної марки/філателії, були: позитивна – утворення 1999 р. дирекції “Видавництво Марка України” і негативна – її брутальна ліквідація 2009 р. Війна Про те, що в українського люду існує особливе, шанобливе ставлення до її величності марки, свідчать дві події воєнного часу: виникнення “Пошти Майдану” та на очах усього світу народний вияв патріотизму і нескореності, обумовлений поштовими знаками. “Пошта Майдану” виникла в лютому 2014 р., у зв’язку з необхідністю доставки листів підтримки учасникам бойових дій на Донбасі, у вигляді зібрань волонтерів перед центральним входом до столичного Поштамту. Активістами, далекими від філателії, було розпочато виготовлення безкоштовних марок. Серед перших таких знаків є, наприклад, мініатюра з образом світлої пам’яті Сергія Нігояна, який підкорив серця українців проникливим декламуванням віршів Кобзаря на палаючому Майдані і став одним з перших героїв Небесної Сотні. За два роки було створено понад 150 художніх мініатюр. Як і марки діаспори, вони є цінним національним культурно-історичним спадком. Введення в обіг кожного знаку поштової оплати – подія для філателістів, оскільки тільки в цей день можна виготовити цінне правдиве “свідоцтво про народження марки”, так званий КПД – конверт першого дня. 12 квітня 2022 р. поступили в обіг, з ініціативи директорки Департаменту “Укрпошти” Наталії Мухіної й члена редакційно-художньої ради Вадима Іщенка, мініатюри “Русскій воєнний корабль, іді…”. Марка, безумовно, цікава, але не настільки, щоб викликати до неї особливий інтерес. Ніхто в той день не міг відати, що назва мініатюри – це закляття, яке в наступні два дні здійсниться, і головний крейсер ворожого флоту “Москва” буде потопленим. І як тільки це сталося, марки і КПД стали відомими на весь світ, ціна на них на аукціонах світу підскочила до фантастичного рівня; кількість філателістів в Україні миттєво збільшилася у сотні разів; популярність і зиск пошти казково зросли. Черги за мініатюрними папірцями у дні війни продемонстрували всьому світові не лише потребу в збереженні марки, а й патріотизм і мужність українців. За два роки вогонь неопалимості поступово затих, але не погас. За цей час відбулося омолодження й поповнення філателістичної спільноти волонтерами та військовими. Бути чи не бути Захоплені колекціонуванням філателісти з хвилюванням усвідомлююють, що предмет їхньої уваги – історично малолітня поштова марка, внаслідок докорінних змін у споконвічному листуванні, стає для пошти зайвою. І тому, незважаючи на державну вагу мініатюрних папірців, їхній випуск в Україні, як і в інших країнах світу, з волі відомчих адміністрацій може бути будь-коли припиненим. Продовжити існування марки може наділення її статусом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Україна, проявивши амбіційність і певні зусилля, може стати світовим лідером у реалізації такого проєкту, зважаючи на сучасний її міжнародний престиж та не безпідставні сподівання на підтримку Всесвітньої асоціації з розвитку філателії Всесвітнього Поштового Союзу і Великої Британії – батьківщини марок й володарки Як відомо, поштова марка народилася у час стрімкого виробничо!фінансового роз! витку Великої Британії з потреби реформувати пошту, щоб пришвидчити доставку й спростити розрахунки у стрімко зростаючих обсягах листування.
Письменники і час · “Мудрий песик Чапа запитує: “Якщо навіть я, собака, все розумію, чому не розумієте ви, люди?” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Рауль Чілачава: понад 55 років єднання України, Грузії, а також Латвії

Внесок Рауля Чілачави в українську літературу переоцінити неможли! во. Як і його внесок у вічність дружніх зв’язків, у побратимство націй!од! нодумців, вільнолюбних, чарівних, духовно багатих — грузинської, ук! раїнської та латиської. Лариса МОРОЗ, докторка філологічних наук, професорка, головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Багатьох наших письменників вже нема в живих – із тих, котрі 1967 року радо зустріли ставного, гарного, чорнявого юнака з уважним поглядом і чистою душею, що “телепортувався” з Тбіліського університету просто до Київського. У темні ідеологічні часи радянщини одним зі світлих променів був “обмін студентами” для взаємного вивчення мов, популяризації культур і подальшого зміцнення показової дружби народів. Так оголошувалося, а насправді тепер відомо, з яким задумом влада затіяла “українізацію” у 20-ті роки минулого століття. А що результат був несподіваний – протилежний, то знищила майже всіх ентузіастів українства у 30-ті. Та недаремно наш народ склав приказку: “Нема такого лиха, щоб добром не обернулося”. Чарівною добротворчістю обернувся тодішній грузинсько-український десант – до Києва прибули Світлана Жолоб, Людмила Грицик і, звісно ж, Рауль Чілачава, ще раніше – Олександр Мушкудіані, до Грузії ж поїхав ентузіастичний Грицько Халімоненко. Доброзичливість, талант і шалена працьовитість (не кажучи вже про людську чарівливість) Рауля Чілачави одразу привернули увагу. Українські поети – від початківців до майстрів – заповзялися відшліфовувати переклади його віршів, у яких відкрили значний поетичний таланті неабияку філософічність. А він неймовірно швидко опанував українську мову (перші його переклади – з Василя Симоненка), та на такому рівні, що й власні вірші нею почав писати, у своїй поетичній майстерності часом навіть перевершуючи друзів-українців. Поселившись у Києві, Р. Чілачава плідно працював над дослідженням українсько-грузинських літературних зв’язків та перекладами: з української – грузинською і, навпаки, ще й знаходив шляхи до їх видання. На сьогодні він видав загалом понад 150 книжок в Україні, Грузії та Латвії. Чимало серед них – двомовні, у Латвії – тримовні. Ось таку Імперію Слова вибудував Чілачава впродовж понад 50 років праці. Годі й описати її у газетній статті чи назвати ті книжки, навіть імена перекладених авторів (не лише поезій). Згадаю хоча б антологію грузинською: “Молода українська поезія” з передмовою Д. Павличка (1972), двомовна збірка творів 50 українських поетів (2001). Він переклав майже всього Т. Шевченка. Особливою вважає великоформатну, на 700 сторінок, Антологію “Сто українських поетів” (від Г. Сковороди й І. Котляревського до Ю. Андруховича), що вийшла 2014 року – ніби в пам’ять про сто українських митців і діячів культури, замордованих у Сандармосі, Биківні. З усмішкою згадує видану українською мовою Антологію грузинської народної, класичної та сучасної поезії “Золотий виноградник”. Нам – українцям – також подарував твори А. Церетелі (з власною передмовою), прозу К. Гамсахурдіа, поезію З. Гамсахурдіа, Г. Табідзе. Працюючи впродовж п’яти років Надзвичайним і Повноважним Послом України в Латвії, Р. Чілачава й там розгорнув перекладацьку справу. Вже в межах трьох мов: української, грузинської та латиської – видав 13 книг. Українське посольство перетворив на своєрідний Український Дім, де постійно організовував літературні й культурологічні вечори, зустрічі. Епохальною подією став вихід книги, знаменної для обох наших націй: шедевра грузинської літератури “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі в українському перекладі славетного Миколи Бажана. Підготував до друку і склав детальні примітки Рауль Чілачава. Він також написав об’ємну післямову-дослідження і видатної, на рівні світових літератур, поеми, і проаналізував творчий подвиг М. Бажана, ушанувавши тим самим і свого мудрого навчителя, й рідну літературу. *** Про собак, людей і НЕлюдей у новій книзі Рауля Чілачави “Листи Чапи до собак і людей всього світу” – Тернопіль: Видав/ ництво Богдан, 2024. Це Книга про війну – Українську Вітчизняну війну. Важко й порахувати, котру від 1169 року – першого поруйнування нашого Києва тими, що відтоді, то називаючи нас братнім народом, то геть ніяким не народом, а лише частиною населення їхніх південних губерній, постійно намагаються нас с знищити. І волають на увесь світ, що це ніяка не війна, а “спеціальна воєнна операція”, – сво (поняття “сволоти” вочевидь генетично пов’язане з усім цим). А поняття “НЕлюди” – з цими, як вони самі себе звуть, “асвабадітєлямі”. Вони впевнені, що несуть нам свободу – так, від життя, від нашого майбутнього, від самих себе. Мудрий песик Чапа, розповідаючи про те, що відбувається впродовж 2022 року, часом запитує: “Якщо навіть я, собака, все розумію, чому не розумієте ви, люди?” Третє слово в моєму заголовку стосується тих, що не тільки у своїх поганих черепках сміють думати, а й мають нахабство озвучувати свої наміри – “воювати до останнього українця”. Це ж пряме гітлерівське гасло! І вони ще волають, що українці – фашисти! Перше слово заголовка зрозуміле вже з назви книжки, оскільки розповідь – у формі листів – тут ведеться від імені песика Чапи. Той песик на диво розумний, спостережливий, наділений гострою проникливістю у суть побаченого, ще й чудовим почуттям гумору. Епістолярний жанр не є новим у літературі – ще з тих часів, які заведено звати античністю. Перші ж, тобто найвідоміші імена авторів таких листів, які спадають на думку, які містять повчальний чи й сатиричний зміст, листів, що є засобом публічної полеміки: Цицерон, Сенека, Августин, М. Лютер, Дж. Свіфт, Б. Паскаль, Ж.-Ж. Руссо, Й. В. Гете, П. Чаадаєв (до речі, етнічний грузин – за свої твори жорстоко покараний царатом), М. Гоголь, А. Сент-Екзюпері. Різні ступені белетризації, різні ідеї. Одначе, здається, ніхто ще не надавав слова тварині. Та це не бентежить песика Чапу – звичайного, як він і повідомляє, песика, який живе у письменницькій родині змалечку, вже сім років і “все це продиктував своєму господареві й другові Раулю”. А Рауль Чілачава, окрім того, що є письменником і перекладачем, дипломатом і доктором наук, академіком двох Академій наук і кавалером орденів трьох країн (України, Латвії та Грузії), вшанований багатьма літературними преміями, – він є ще тим вигадником. Тож зібрані впродовж тривалого часу свої “Нотатки песиміста” об’єднає несподіваним слівцем “Маргіналії”. Це стислі сюжетики – не завжди власні, проте оригінально прокоментовані, завжди дотепно. Лише один приклад: “Дитина – безправна істота, дитинство – світ заборонених дій”. “Не можна”, “не чіпай”, “погано!” – неначе все життя чуєш ці застереження, і здається, що нічого не змінилося, бо і в дорослому світі заборонних правил і законів набагато більше, аніж таких, що дають дозвіл”. А то запропонує щось уже геть несподіване: “Елеґантності”. Не можу навести приклад, бо іще не бачила їх. Зрештою, він міг би стати актором, який озвучує тварин у мультфільмі, тобто, заговорити голосом пса, що своєю чергою перейняв чесноти свого творця – мудрість і відчайдушність, аналітичність і дотепність. Тут ніде не написано, що ця книжка – для дітей, адже це “Книга про війну”. Та наші діти тепер надто швидко дорослішають і, впевнена, кожна дитина віком 7-8 років, яка любить собак (а чи є на світі інакші діти?), швидко зрозуміє і полюбить цього милого песика, що так доступно розповідає про найжахливіше – як людство “не стало гуманнішим та благороднішим”: “Не хочу приписувати собі великий розум, та <…> поділюся хоча б відомою статистикою: у 14500 війнах <…> загинуло 3 мільярди 540 мільйонів осіб”. І – ще дивовижніше-страховинніше: “Після того, як первісна людина вийшла з печери та стала “homo sapiens”, повний мир на Землі панував лише три роки”. Загалом, тут бачимо широку інформацію про історію України та про історію її, як справедливо мовиться, “справжнього та незрадливого друга” – Грузію, головну емоцію оповідача: “Мені чомусь (?! – Л. М.) здається, що в світі мало країн, які так вболівають за Україну”. Водночас про “ненаситну” рф, “що давно стала великою халепою для всіх держав”, вислови доволі категоричні: “Чи потребують подальшого розширення її величезні території, які навіть не здатна належно контролювати?” І рішуче продовження: “Знаю, що моє запитання риторичне, бо так звана росія є сукупністю завойованих, захоплених, підкорених земель та не існує без них. Вона є маленькою Московією, яка не має природних ресурсів <…> це класична імперія, яка грабує всіх, до кого може дотягнутися, й лише таким чином продовжує своє криваве існування”. Неймовірно: як у такій скромній за обсягом книжці (ледь більше за 7 друкованих аркушів), та ще й від імені скромного доброго песика, подано таку гігантську інформацію – не лише про цю, останню (дай, Боже) війну, а й про численні факти з її передісторії. Зокрема, про найбільшу наразі нашу криваву рану – Донбас, хоч частку наведу: “Територія, де проживали зденаціоналізовані українці, нащадки колись депортованих царським урядом злочинців та втікачів від правосуддя, загнані на роботу етнічні люмпенізовані росіяни, стала відсталим, надзвичайно консервативним анклавом неіснуючої держави…”. У цьому надзвичайно стислому повідомленні величезної інформації неминучими з’ясувалися деякі неточності, які хочеться трохи підправити. 1. Якби було можливо згадати й про депортованих у 1945-му й наступні роки галичан (саме вони, тобто їхні нащадки наразі гарно підтримують дії ЗСУ); 2. “Етнічні росіяни” (а в іншому місці до цього додається “як і етнічні українці”) – це нонсенс, адже не існує російського етносу, є десятки-сотні етносів, поневолених вічно агресивною москвою (як уже сказано і в цій книжці). 3. Донбас став відсталим лише духовно, інтелектуально змосковленим, та й то не всуціль – адже на наступній сторінці йдеться про те, що “на його теренах народилося багато відомих українських діячів” – і стисло про найяскравіших: В. Сосюру, І. Дзюбу, В. Стуса. Втім, цей докір є недоречним, адже для всіх уточнень книжка мусила би мати значно більший обсяг. Тож подякуймо й за те, що вийшло, – поки що лише стосовно подій 2022 року. Наприкінці Рауль Чілачава звертається з листом до свого песика, стисло коментуючи цей “цивілізаційний конфлікт” і підсумовує: “На моє глибоке переконання, у світі добра все ж набагато більше, ніж зла, а краса переважає потворність. Інакше б ми не дожили до цього часу”. Є тут і кілька віршів Р. Чілачави (згадую й те, як він писав у збірці “Світло самотньої зірки” 2012 року, “Я – ран перекладач” і “Всміхаються з книжок, із давнини / В хрестах, зірках і свастиках герої” та “Хто поєднав слова “держава й право”?”). Не можу не зацитувати хоча б частину листа “Українським поетам”: …З вами я, браття, і краще за інших Я розумію ваш біль і печаль Вам надсилаю з листом своє серце: Рана на ньому кривава і жаль. В Грузії нині ім’я “Україна” – Величі символ, відваги й борні, Символ братерства, взаємоповаги, Мужності, стійкості духу й броні. Вірте: пишаюсь, як чую вам Славень, Стяг синьо-жовтий – він рідний мені, Сиве чоло своє низько схиляю, Честь віддаючи полеглим в війні. Миру вам!.. Мову дзвінку солов’їну Вбити не зможе воронячий крик… Хай береже вас Святая Софія Й сяє над вами Оранта повік! Серед інших уміщених тут віршових строф, що направду вражають, є така: Коли знов над тобою засяє Чисте небо, без диму й тривоги, Я вклонюсь, як твій син тобі, рідна, Й привітаю із Днем Перемоги! *** Р. Чілачава працює без зупинок, схоже – без відпочинку. Видав двомовні збірки творів П. Тичини і Г. Табідзе. Думає, як відзначити цьогорічні ювілеї Лесі Українки та Івана Франка. Наразі у Тбілісі на додачу до збірки “Сто грузинських поетів про війну” (пам’ятаємо ж, відколи триває у Грузії війна проти нашого спільного ворога і, на жаль, часткова окупація Сакартвело) Чілачава разом із друзями та двадцятьма українськими перекладачами готує двомовну книгу на 400 сторінок “Україна моя” – (осмислення сьогоднішньої трагедії України-Великомучениці, яка і для нього стала рідною). А які вірші пише – вони і нас стосуються! Не можу не зацитувати, хоча переклад у Facebook вочевидь недосконалий: Я передам цей вірш як набат ………………………………. А навколо поки що старі статуї не знесли. Хаос задушив обітниці та крики народу. Так, ми існуємо, у нас є душа Ми піднімаємося і ми палаємо. Іноді нам здається, що ми щось робимо. Але ці роки жорстокі, жорстокі роки… …………………………………………… Дерево слави вирубали до останнього плоду… І в нових поезіях Р. Чілачава залишається собою: у тривогах і печалях, у роздумах і мудрості.
Шевченкіана · “Більш як на століття вперед ніби передбачили цілий період в історії Радянської держави”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком про Варфоломіївську ніч, українську націю, комунізм і застій

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Тарасова і Варфоломеєва ночі одна другої варт” – Дозвольте, глибокодумний пане Тарасе, зачепити дві ваші прецікаві й маловідомі згадки про Варфоломіївську ніч1. Перша – у власному “приписі” до поеми “Гайдамаки”, де читаємо: “Тарасова2 і Варфоломеєва ночі одна другої варт на стид римської тіари”3. В цій безсмертній поемі згадуються, за точним формулюванням “Шевченківської енциклопедії”, “великі кровопролиття, що мали релігійний підтекст, на річках Росі й Альті під час козацьких воєн, порівняні з Варфоломіївською ніччю…”. – Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Місяцю мій ясний! З високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба; Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось4, І Альту, і Сену, і там розлилось, Не знать за що, крові широкеє море. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пекельнеє свято По всій Україні сю ніч зареве; Потече багато, багато-багато Шляхетської крові. Козак оживе; Оживуть гетьмани в золотім жупані… – Пантелеймон Куліш дорікав вам, пане Тарасе, що в поемі “Гайдамаки” оспівано “торжество м’ясників” і “криваву бійню”, але непідвладна нікому ваша народна мудрість не зважила на Кулішеві поради щодо руйнівних обрізувань-скорочень у поемі. Насправді в ній глибоко розкрито трагізм гайдамацького повстання. Наведу лапідарно-вичерпний висновок видатного шевченкознавця Миколи Жулинського: “Гайдамацький “червоний бенкет” по всій Україні – для Шевченка не тільки справедлива помста за гноблення, наругу, а й велика та глибока рана в душі й свідомості українського народу”. – Щодо цього мої покійні земляки нітрохи не уступали будь-якій європейській нації, а у 1768 році5 Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили6. Одне, в чому вони відрізнялися від європейців, – у них всі ці криваві трагедії були справою всієї нації і ніколи не розігрувалися з волі одного якого-небудь пройдохи, на зразок Катерини Медічі7… – От і друга згадка про Варфоломіївську ніч. Але, не занурюючись у конкретні події та біографію Медічі, зауважу, Тарасе Григоровичу, вашу малопомічену та принципово важливу й стратегічно невичерпну думку про “справу всієї нації”, котра філософськи потужно покладена в основу вашого життя і вашої творчості. А ще ви, неймовірний пане Тарасе, здається, мимохідь, але дуже точно й переконливо відзначили, що без історично святих заповітів старовини неможливо зберегти, кажучи вашими словами, “фізіономію національну…”. Вже у поемі “Тарасова ніч” (1838) молодий Кобзар вказав на незабутні для нації події… – Грає Кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками… – Одвічних ворогів України – москалів – ви, народний Поете, навіки поставили першими… – Москалі чужі люде… Москалі і світ Божий в путо закували… – У “Тарасовій ночі” мужній козак, який, згадуючи в національній знемозі Гетьманщину, заплаче, все-таки твердо знає: “Тії слави козацької, повік не забудем!..”. За корінною рисою характеру – це не драглистий кисіль, а незламна криця… – Я думаю, що нація, без своєї власної риси, що тілько їй належить і тілько її характеризує, просто на кисіль, та ще й на незугарний кисіль скидається… – Спасибі, Кобзарю, що виплекали в українській нації невигубну рису волелюбної переможності! “Ідея про комунізм не така вже порожня ідея” – Укотре перечитуючи ваш, істинний Кобзарю, Щоденник, звернув увагу на запис від 29 серпня 1857 року, який ви зробили, пливучи Волгою на пароплаві дорогою із заслання (з Астрахані до Нижнього Новгорода), про Степана Разіна8… – За словами оповідача, Разін не був розбійником, а він тільки на Волзі брандвахту тримав і збирав мито з кораблів і роздавав його незаможним людям. Комуніст виходить. – Минулого року в одній із статей я відзначив, що рівно за шість десятиліть до перемоги комуністів-більшовиків Тарас Григорович іронічно висловився щодо суті комуністичних штампів. У словнику вашого знайомого Володимира Даля їх було лаконічно викладено так: “Комунізм – політичне вчення про рівність станів, спільність володінь і про право кожного на чуже майно”. Лише з часом я раптом виокремив для себе ще й іронічний пасаж із, говорячи вашими словами, видом видимої і слихом слиханої повісті Кобзаря Дармограя “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”… – Колишні благородні власники кріпосних душ тілько гареми заводили з власних дівок, а тепер женитися почали. Виходить, що ідея про комунізм не така вже порожня ідея, не голос вопіющего в пустелі, а що її цілком добре можна прикласти й до справжнього прозаїчного життя… – Оце тобі раз! Оце тобі два! В обох випадках – яскраво глузливі вживання слів, про які, до речі, штучний інтелект віщає, що Шевченко писав свої твори, коли термін “комуніст”, виявляється, “ще не використовувався в Російській імперії”, а “слово “комунізм” з’явилося значно пізніше, ніж період творчості Тараса Шевченка”. Втім, інтелект швидко вчиться… Як відомо, в жовтні 1961 року на XXII з’їзді КПРС було проголошено, що “нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі”. Хоча Микита Хрущов бадьоро запевняв, що “ми взяли добрий темп бігу – широкий розмах комуністичного будівництва” – не добігли, не сталося… Те покоління, якому намагалися втюхати найнездійсненніше, відходить, залишаючи нащадкам історичну засторогу від утопічних фантазій і приклад, як насправді, треба гідно жити… Якраз тоді, коли комунізм остаточно мав запанувати в СРСР, – у другій половині 1980-х – нагорі було визнано “застійні явища” в радянському суспільстві, а затим утворилося словоблудне кліше “період застою”... “Справжній застій” – Втім, і про це ви, великодосвідчений Тарасе Григоровичу, завчасно натякнули. Досить вчитатися у щоденниковий запис від 17 червня 1857 року. В ньому ви вжили слово “застій”, описуючи свій “томливий стан”, зумовлений реальною надією на швидке визволення… – Ні найменшого бажання працювати. Сиджу або лежу мовчки цілими годинами… і хоча б на сміх що-небудь поворухнулося в уяві. Таки зовсім нічого. Справжній застій. – У вже згаданому словнику Володимира Даля: “Застій – всяка тривала або шкідлива зупинка в якомусь русі”. Та й у “Словнику української мови” – це “відсутність руху, розвитку, зупинка, затримка в чому-небудь”. А ви, мудрий пане Тарасе, додали до цього ще й пильно спостережену в інших “гучну діяльність, або, краще сказати, галасливе неробство”, якого терпіти не могли… Тим самим, більш як на століття вперед ніби передбачили цілий період в історії Радянської держави… “Свою Україну любіть…” – Наразі хочу згадати, що вже на зорі своєї творчості ви, великий Поете, розпочали поему “Гайдамаки” незабутніми історіософськими розмислами про вічний і невпинний часоплин… – Все йде, все минає – і краю немає, Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? Тарас Шевченко. Автопортрет. 1857 р. І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе... умирає... Одно зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло... І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили… – Проте через півтора десятка рядків молодий український Кобзар відкриє вічність неба в контексті… невмирущості людської душі: “Як небо блакитне – нема йому краю, так душі почину і краю немає”. Свято пам’ятаючи про це, мудро сприймаєш пронизуюче нещадні рядки вірша, написаного в травні 1847 року в казематі III відділу і згодом точно названого “Косар”… – Не благай, не проси, Не клепає коси9. Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить. Усе, що даси. Мужика, й шинкаря, Й сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить Кладе горами покоси, Не мина й царя. – Що прецікаво. Гостюючи у Михайла Щепкіна в Москві дорогою з заслання, ви, дорогий Поете, 18 березня 1858 року завершили переписування своїх творів із “Малої книжки” до “Більшої книжки”… – Закінчив переписування або проціджування своєї поезії за 1847 рік… – І ось тут – увага! Переписуючи “Косар”, автор поміняв його місцем у безсмертному циклі “В казематі” з поезією “Чи ми ще зійдемося знову?..”: тепер перед ним стояв вірш “В неволі тяжко, хоча й волі…”, що закінчувався… – Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і Господа любить. – Після закінчення московського “проціджування” вірш “Косар” постав у циклі “В казематі” передостаннім, а вінчали дванадцятивіршовий цикл вогненні рядки… – Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. – Це не було випадковістю. Саме в імперській Москві Тарас Шевченко зробив особливий смисловий наголос на скрижальних рядках, які навіки стали Заповітом усім українцям… ___________ 1 У ніч з 23 на 24 серпня 1572 року перед днем святого Варфоломія в Парижі сталося масове вбивство католиками протестантів, яких називали гугенотами, що спровокувало нову релігійну війну у Франції. 2 В іншому власному “приписі” до поеми “Гайдамаки” Тарас Шевченко зауважив: “Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котору те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш- Каменський)”. Йдеться про розгром повсталими козаками на чолі з Тарасом Федоровичем 25 травня 1630 року під Переяславом польського війська коронного гетьмана С. Конецпольського. 3 Тим самим, Тарас Шевченко засудив папу римського Григорія XIII Наваррського, котрий схвалив криваву бійню, наказавши виготовити медаль на її честь і замовивши художнику і архітектору Джорджо Вазарі серію фресок аби вславити католиків. 4 Йдеться про розгром польських військ Богданом Хмельницьким під Корсунем (на Росі) 14—16 травня 1648 року. 5 Йдеться про народне визвольне повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщина. 6 Знаний шевченкознавець Олександр Боронь наголошує, що “гіперболічно перебільшивши значущість повстання 1768 року в Україні відносно Французької революції, письменник надав йому загальноєвропейського масштабу”. 7 Катерина Медічі – королева Франції у 1547–1559 роках, деякий час управляла країною, як регент. Наприкінці XVIII – першій половині XIX століття існувала версія, зокрема в художній літературі (О. Дюма, “Королева Марго”), що саме вона спровокувала Варфоломіївську ніч. 8 Разін Степан Тимофійович (бл. 1630–1671) – проводир селянського повстання (1670–1671) у Росії. 9 У поемі “Невольник”, написаній через 12 років, Шевченко підтвердить: “Над головою вже несе свою неклепаную косу косар непевний…”.
Арт#калейдоскоп · “Жити, не очікуючи смерті” – це історія про мистецтво і пам’ять, про славу і самотність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

знає, що робить. Завжди відповідає на будь-яке запитання. Значно гірше, коли режисер приходить на репетиції і говорить: “Починайте”. А що починати – ми не знаємо, бо не знаємо, чого хоче цей режисер. Тут такого не було. У Тараса Степановича завжди була в голові картинка, яку він намалював, коли придумав виставу. Він розповідав нам цей задум, а ми його корегували своїми пропозиціями. Бували у нас і суперечки. Але вони були дрібними, якихось категоричних речей на репетиціях не виникало. Актор Роман Равицький – дивовижний партнер. Ми теж співпрацюємо в багатьох виставах. Зокрема, у “Методі Гронхольма”, який іде вже більше десяти років, а ще у згадуваному “Анархісті”. Він дуже уважний, з ним завжди можна домовитися, як покращити виставу. Це справжнє партнерство. Він співчуває партнерові, діє так, наче у реальному житті. А це дуже дорогого коштує. Вважаю Романа одним із кращих партнерів у Молодому театрі. З цією людиною завжди легко працювати, бо він ніколи не тягне на себе ковдру, йому притаманна партнерська і людська делікатність. Якщо говорити про себе, то я належу до акторок, які намагаються піти якомога далі від себе і від свого попереднього образу. Мені не цікаво бути схожою на себе попередню. Для мене кожна нова роль – це зовсім інша людина, інший характер. Шукаю в собі нові риси, нові способи наближення до цієї ролі, цього персонажа. І мені здається, що саме в цій виставі мені вдалося бути несхожою на себе і несхожою на ту, якою я була в попередніх ролях. На одній із вистав була моя подруга, колишня актриса, яка зараз на пенсії. Після закінчення вона зайшла до мене в гримерку і сказала: “Я побачила у виставі людину з того століття”. Для мене це дуже важливо. Треба було зберегти той час, ту інтелігентність, яка була присутня у Сари Бернар. А спільне у нас – це відданість театру. Коли Сарі було дев’ять років, вона побувала в оперному театрі. І ледь не втратила свідомість від отриманих емоцій. Саме тоді вона вирішила, що буде артисткою. Зробила все можливе, аби бути причетною до театру. Так і в мене – ще зі шкільної лави почалася любов до театру. Як і Бернар, я вмію грати чоловічі ролі. Приміром, у попередній прем’єрі – “Анархіст”. А починалася моя акторська кар’єра теж з чоловічої ролі, грала Вольку в “Хоттабичі”. Тобто маю різнобічний і широкий діапазон. А цим може похвалитися не кожна артистка. Саме в цьому ми схожі із Сарою Бернар, принаймні мені так здається. Робота над образом тільки почалася і триватиме стільки, скільки я гратиму цю роль. Адже кожна вистава не схожа на попередню, кожен зал різний. А від енергетики залу, від його дихання ми теж залежимо. Режисер зробив виставу конкретно й чітко. Можна сказати, що вона розписана по нотах, по яких ми маємо грати. Але коли ти граєш навіть наче по нотах, то якщо зробити більшу паузу, то помінявся акцент. Думаю, що з цією роллю буду зростати. З кожною виставою буду розвиватися і надихати глядача. (Усміхається)”. Роман Равицький, викона/ вець ролі Піту: “З Тарасом Криворученком Традиція приготування “шпачків” має не лише кулінарне, а й соціальне значення: вона ми вже неодноразово працювали, зробили разом багато вистав. Одна з них – “Метод Гронхольма”, про яку вже згадувала Олена Хижна. А свого часу були “Одруження”, “Людина і вічність” та інші. Доля нас зводить досить часто. Він чудовий режисер, чудова людина. У нього є фантазія, яка б’є ключем. Завжди має своє бачення. Скажу, що ми навіть сперечалися. Але такі суперечки – звичний процес під час репетицій. Сам репетиційний процес відбувався досить жваво і цікаво. Нас лише двоє акторів і режисер, і більше ніхто не був потрібен. Ми збиралися втрьох і репетирували. Мій персонаж Піту – інтелігентна людина, яка водночас досі під п’ятою своєї матері. Він сильно захопився Сарою Бернар, але закоханий у неї не як у жінку, а як в персонаж. Для нього вона була наче ікона. Думаю, що він і влаштувався до неї на роботу, аби про Сару дізнався весь світ. Вони разом писали мемуари. Але щойно Піту почав із нею працювати, як одразу зрозумів, що в цієї жінки непростий характер, що вона дуже емоційна. Вже на початку п’єси вони трохи сперечаються. Він її любить, але йому з нею важко. Як, напевно, важко працювати з будь-яким генієм. Впевнений, що кожен актор додає у роль щось від себе, навіть якщо грає погану людину. Я – характерний актор і більше люблю характерні, комедійні ролі. А тут намагався показати, який мій герой вразливий. Як він любить Сару Бернар, як на неї ображається, як з нею конфліктує. Прагнув, щоб Піту був різним. Як і Олена Хижна, працюю в театрі давно, ще з 90-х років минулого століття. Нас із Оленою багато що поєднує, ми грали разом у багатьох виставах. Вона потрясаюча партнерка, тонко відчуває, імпровізує на сцені. Працювати з нею на сцені — суцільне задоволення. Вважаю, що говорити про результати роботи ще зарано. Я чекаю, щоб відбулося ще декілька вистав. Але реакцією залу на перших показах я задоволений. Ми відчували цей зал. І здається, що він теж відчував нас”. об’єднує сім’ї, зберігає історичну пам’ять і передається з покоління в покоління. Тепер місцеві громади мають взяти до уваги рекомендації та пропозиції з охорони елементів нематеріальної культурної спадщини, які розробила Експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України. Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України існує з 2012 року. Станом на сьогодні до нього внесено понад 120 традицій. Із сайту Міністерства культури України
Арт#калейдоскоп · “Жити, не очікуючи смерті” – це історія про мистецтво і пам’ять, про славу і самотність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Бути живою

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула Це історія останнього літа життя легендарної французької акторки Сари Бернар. Сюжет розгортається на узбережжі Середземного моря, де хвора, але сповнена внутрішньої сили акторка разом зі своїм багаторічним компаньйоном Піту реконструює історію власної слави, сповнену іронії та гіркої самотності. Спогади про власні тріумфи, блискучі ролі та бурхливе особисте життя переплітаються з теперішнім – тихим, крихким існуванням, наповненим внутрішньою гідністю. Перед нами постає образ жінки, яка прожила життя сповна й навіть перед обличчям хвороби не відмовляється від своєї головної ролі – бути живою. “Жити, не очікуючи смерті” – це історія про мистецтво і пам’ять, про славу і самотність, але передусім про вибір жити попри все. Про здатність зберігати гідність, іронію та жагу до життя навіть тоді, коли завіса вже майже опустилась. Про роботу над виставою ми попросили розповісти акторів. Олена Хижна, заслужена ар/ тистка України, виконавиця ролі Сари Бернар: “Думаю, що кожен чув про Сару Бернар. Це був один із взірців, на який ми орієнтувалися у студентські роки. Відтоді минуло сорок років моєї роботи у Молодому театрі, і я знову повертаюся до цього славетного імені. Коли мені запропонували цю роль, то спершу була здивованість і обережність. Коли прочитала п’єсу, то зрозуміла, що грати Сару Бернар – це велика відповідальність. Адже кожен по-своєму уявляє, якою вона була, як грала. І я розуміла, що створити образ, який би подобався всім, неможливо. Але мені захотілося ризикнути. Сама п’єса давала можливість різнобічно показати характер Сари Бернар. Вона справді була великою майстринею, могла грати все. Крім жіночих грала чоловічі ролі, приміром, Гамлета. Грала і в трагедіях, і в комедіях. У п’єсі є комедійний момент, де вона грає клоуна. А щоб показати актрису, яка все це вміє, треба мати певні театральні навички і здібності. Я вирішила, що зможу це зробити, бо Міністерство культури України включило “Традицію приготування “шпачків” на Городищині” до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. “Шпачки” – це невеликі (3-5 см) смажені пиріжки з картопляною начинкою, обсмажені з двох боків на сковорідці в олії до золотистого кольору, присмачені часниково-олійною поливкою. Їх подають як окрему страву або додаток до перших страв. “Традиція приготування “шпачків” на Черкащині – це і про досвід виживання, і про зв’язок поколінь. Маємо підтримати ці практики й допомогти громадам їх зберегти. Адже саме так ми укорінюємо нашу культуру”, – сказала віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури маю великий досвід. Адже в театрі зіграла більше 100 головних ролей. Тому все-таки наважилася. У попередніх постановках, які ми робили разом із режисером Тарасом Криворученком (“Анархіст”, “Тектоніка почуттів”, “Осінній блюз”), багато персонажів. А в цій лише дві дійові особи. Отже, робота над новою постановкою відрізнялася тим, що це був спокійний процес усамітнення на двох акторів і режисера. Можна сказати, що це була робота в кайф. Ми працювали із задоволенням. Йшли назустріч одне одному. Я давно не “куштувала” такої класної творчої роботи. Опинилася у процесі, де все спокійно, розмірено. Звісно, ми втомлювалися емоційно, бо бували виснажливі репетиції. Хтось міг сказати: “Я більше не можу, у мене не працює мозок”. Тоді зупиняли репетиції дещо раніше запланованого. А бувало, що їх подовжували. Ми самі керували часом і процесом. Мабуть, це один із найпрекрасніших репетиційних процесів у моєму житті. Разом із режисером Тарасом Криворученком ми зробили багато вистав. Він детально розбирає для актора кожну роль, добре На камерній сцені Київського національного академічного Молодого театру відбулася прем’єра вистави “Жити, не очікуючи смерті” за п’єсою Джона Маррелла. Її жанр визначили як театральну історію.
Арт#калейдоскоп · “Жити, не очікуючи смерті” – це історія про мистецтво і пам’ять, про славу і самотність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Шпачки” з Городищини

України Тетяна Бережна. Ця кулінарна традиція побутує в місті Городище на Черкащині та в населених пунктах Городищенської громади: селах Валява, Петропавлівка, Дирдин, Хлистунівка, Ксаверове, Цвіткове, Калинівка, Орловець, Набокове; а також у сусідніх громадах – селі Старосілля Мліївської громади та смт Вільшана Вільшанської громади. Подібні традиції можуть практикуватися в Корсунь-Шевченківському, Канівському та Черкаському районах. Історія страви сягає давніх часів. Раніше “шпачки” мали обрядове значення – їх готували на релігійні свята, зокрема на Сорок Святих, Стрітення та Вознесіння, а також під час поминальних днів. Сьогодні ці традиції частково збереглися, передусім у поховально-поминальних обрядах. У складні історичні періоди, зокрема під час Голодомору та в післявоєнні роки, саме завдяки простоті інгредієнтів і приготування “шпачки” допомагали родинам пережити нестачу їжі. Їх використовували як альтернативу хлібу або як самостійну страву. Нині “шпачки” залишаються традиційною родинною стравою, яку готують на свята, поминальні обіди та в повсякденному житті. Кожна родина має власні рецепти, але форма і розмір пиріжків залишаються незмінними.
Арт#калейдоскоп · “У виставі закладено багато ідей. Думаю, їх буде цікаво порозгадувати і пошукати ключики від “дверей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

почали давати пропозиції. Дещо з того, що пропонували, увійшло до вистави, а дещо – ні. Абсурд – це такий жанр, де все треба перевіряти сценою. Адже те, що у теорії звучить симпатично, на практиці інколи виявляється не зовсім зрозумілим. Вважаю, що кожен глядач трактує для себе побачене по-різному. Це залежить від того, як людина відчуває, як вона вміє будувати концепції. Ми ж визначили, хто є хто в нашій концепції. Створили свій світ, де нам, акторам і режисеру, все зрозуміло. І коли зрозуміли, хто є хто у нашому світі, створювати персонажів стало набагато легше. З’явилося поле для імпровізації, власних акторських вигадок. Звісно, не обійшлося без рефлексій на те, що відбувається зараз, на свій життєвий досвід. Побудова персонажу в абсурді відрізняється від того, як ти його створюєш у драмі. Зазвичай ти береш персонажа і будуєш його – вигадуєш, що з ним було до того, що буде потім. Створюєш життя на сцені. А в цій виставі я не цілісний персонаж, не людина на сцені. Тут я є певними проявами, подіями, плямами суспільства. Отже, це узагальнений образ, який насправді лякає. У нашій інтерпретації ця Учениця є частиною свідомості Учителя, його шизофренією. У нас невелика акторська трупа. Всі ми друзі, тому працювати нам зазвичай легко. Звісно, бувають і в нас суперечки, інколи виникають конфлікти, ми научені все казати в очі. Зазвичай всі ці суперечки вирішуємо швидко, адже прислухаємося до думок одне одного. Шукаємо варіант, який влаштовує всіх. З Сергієм Радченком удвох ми ведемо сцени у виставах “Холодна м’ята” та “Маклена Ґраса”, тож добре його знаю. Але в такому жанрі ми ще не зустрічалися. Нова вистава – це дорога тривалістю в півтори години, де ми постійно разом і залежимо один від одного. Це як шахова партія. Мені здається, що ми з Сергієм так згуртувалися, що можемо зараз без підготовки зіграти будьщо. Як і в кожній виставі, шукали з Сергієм ключі. Особливо це важливо в жанрі абсурду. Бо якщо в цьому жанрі умовно ти не потрапиш у ноту, то потім буде складно її намацати. І такою уважною до партнера, як в “Уроці”, я, напевно, ще не була. Ми абсолютно включені одне в одного. Але це веселить. (Усміхається). Юрій Кулініч як режисер зустрівся мені не вперше. Випускала з ним виставу “Сумнів”, яку й зараз граємо. Тому мову Юрія як режисера я розумію. Хоча, можливо, не з першого разу, особливо в абсурді. Але він ще й актор і може сам показати. Тоді моє акторське вміння вловлює суть, і я можу працювати далі. А зі Славою Красовською взагалі було легко. Вона одразу розуміла, що треба робити і ми швидко знайшли спільну мову. У виставі я рухаюся не так, яку житті. Якщо уважно подивитися за моїм існуванням на сцені, то можна побачити, що я від карикатурної учениці трансформуюся в нормальну людину. І в пластиці це виявляється, мабуть, найбільше. Тому над пластикою мого персонажа потрібно було попрацювати. Скажу відверто: у виставі закладено багато ідей. Думаю, їх буде цікаво порозгадувати і пошукати ключики від “дверей”.
Арт#калейдоскоп · “У виставі закладено багато ідей. Думаю, їх буде цікаво порозгадувати і пошукати ключики від “дверей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

У тенетах жанру абсурду

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру За сюжетом скромна учениця приходить до професора на приватне заняття. Спершу – арифметика та граматика, але згодом звичайний урок починає перетворюватись на дуель: мова стає знаряддям влади, знання – формою насильства, навчання – механізмом підкорення, а те, що мало просвітлювати, перетворюється на пітьму. Ми стаємо свідками не просто картин ускладненої чи кризової свідомості – це і є свідомість, яка руйнується та розпадається перед нами в реальному часі. Чи здатне людство в абсурді, у якому живе, зробити роботу над помилками? Чи це і є кінець цивілізації? Провокативна комедія про те, чи стане пошук сенсу, без жодної гарантії його знайти, найголовнішим сенсом сьогодення. – Є кілька причин, чому ми обрали для постановки цей твір, – розповів Дмитро Весельський, директор-художній керівник Малого драматичного театру. – Одна з них прозаїчна і практична. Так склалося, що в більшості наших вистав задіяно багато артистів, а це досить непрактично. Тому що складно будувати репертуар, враховуючи зайнятість і перевантаженість всієї трупи. Тож в цьому сезоні взяли курс на створення вистав, де буде мінімум людей. А таких п’єс насправді не так вже й багато. Одна з них – “Урок”. Особисто для мене Ежен Йонеско – один із улюблених драматургів. Але драматургів для читання. Мені завжди подобається читати ці тексти, проте я особисто як режисер ніколи б не взявся за постановку жодної з його п’єс. Принаймні до сьогоднішнього дня. Я не режисер театру абсурду, не розумію, як до цього підходити, як це ставити. І коли в діалозі з Юрієм Кулінічем виникла ця назва, і я побачив, шо він за неї чіпляється, то зрадів. Бо в репертуарі театру мала з’явитися ця вистава у постановці режисера, якому я довіряю. Юрій Кулініч – насамперед актор Малого театру. Майже одразу, коли я прийшов до цього театру, взяв його до трупи. Відтоді ми разом зробили багато вистав. А ще він задіяний у виставах інших режисерів, які ставили у нашому театрі. І зробив, як на мене, багато хороших акторських робіт. Крім цього, Юрій має режисерську освіту. Я бачив виставу, яку він створив ще до того, як почав працювати у Малому театрі. В якийсь момент у мене як керівника театру і в нього як у режисера виникло бажання зробити виставу і в нашому театрі. Він Роман КУХАРУК Юрій Нагулко. Атомник. Маляр. Уродженець Гільча на Рівненщині. Член Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Вірний ПЦУ. Прихожанин Теплої Софії. Чи не забагато перетинів? А ще ж поезія Павла Мовчана, яку він майстерно ілюстрував. А манускрипт третьої збірки Тетяни Шпичук “Сніг під крилом”, який він, можливо, ще проілюструє. Картина, подарована автором, була у мене в робочому кабінеті на сьомому небі “Просвіти”. А потім перекочувала домів і прикрашає мій робочий стіл. Якогось ранку перший погляд на сю роботу “Свідок” і – дякую, Господи, – урешті прочипоставив виставу “Сумнів”, яка вже кілька років у репертуарі. Я залишився задоволеним результатом, мені дуже подобається ця вистава. Було лише питання часу, коли з’явиться нова постановка в його режисурі. Намагаюся з усіма режисерами вирішувати питання в діалозі. Вважаю, що позитивний результат може бути тільки тоді, коли дати можливість проявитися режисерському баченню наскільки він цього хоче і наскільки це можливо. Звичайно, є якісь об’єктивні фактори, які не завжди дозволяють це зробити. Адже режисер може придумати акторський кастинг або декорації, які ми не можемо собі дозволити. Зазвичай знаходимо спільний знаменник. А в цьому випадку у нас взагалі не було ніяких розбіжностей. Юрій запропонував тих акторів, яких дуже добре знає. Працював з ними у попередній постановці. Неодноразово зустрічався з цими акторами і як партер на сцені. У нього було чітке розуміння хто повинен грати ці ролі. Ія з цим повністю погодився. Це стовпи нашої трупи, на яких тримається репертуар. Вони мають головні ролі, яскраві акторські роботи. Моя допомога була лише як менеджера. Безпосередньо в творчій процес я не вмішувався. Ділився своїми думками з режисером лише не фінальному етапі. Коли були перші прогони, на яких я був присутній. Я був впевнений, що це той випадок, коли вистава на прем’єрі тільки починає свій шлях і вона поступово ставатиме собою. Для режисера і для акторів це перший досвід роботи з подібним текстом у жанрі театру абсурду. І знайти необхідні ключі їм допомагатиме кожна наступна зустріч з глядачами. Вистава вже знаходить свого глядача. Вона не для всіх, це не попса. Але у форматі Малого театру ми можемо собі дозволити робити подібні складні речі. Після цього у нас відбулася ще одне прем’єра – вистава “Людина-подушка”. Це дипломна робота випускника Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка- Карого Павла Харченка, наша позапланова вистава. Я дивився її вже на курсовій роботі і запропонував Павлу спробувати довести до повноцінної вистави. Найближча запланована прем’єра, над якою працює наша команда, матиме назву “Доктор Серафікус” за твором В. Домонтовича у режисурі Станіслава Весельського. А я як режисер планую випустити нову виставу вже в наступному сезоні. – Свого часу я навчався на режисурі, потім поставив дві вистави у Запоріжжі, – продовжив Юрій Кулініч, режисер-постановник. – І вже маю дві постановки в Малому театрі, де працюю актором. Мені було цікаво подивитися на свою професію з іншого боку, а саме – з боку режисури. Першою тут поставив виставу “Сумнів” за п’єсою Джона Патріка Шенлі, яка й сьогодні представлена в репертуарі. З директором-художнім керівником нашого театру Дмитром Весельським я обговорював якою буде моя наступна постановка і запропонував одну п’єсу, але там мало бути задіяно багато дійових осіб. А, як згадав Дмитро, він хотів, аби у цьому сезоні ми ставили вистави на дві-три дійові особи. Врешті разом вийшли на цей твір. П’єса Ежена Йонеско “Урок” мені подобається давно, твір цікавий. До того ж актуальний. А робота над таким матеріалом – це справжній виклик. Отже, все зійшлося. Працювали над постановкою цієї зими, коли були проблеми з теплом і світлом. Можна лише уявити, як нелегко нам далася ця вистава. У виставі задіяні мої колеги. Сергій Радченко у ролі Учителя, Христина Дейлик – Учениці та Олександра Красовська – Служниці. Я люблю їх як людей, як професіоналів. Вважаю, що вони дуже пасують на ці ролі. Оскільки театр – це колективна творчість, то актори, звісно, вносили пропозиції до своїх образів. Можна сказати, що ці образи ми створювали разом. Художниця-постановниця – студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Аля Хольбуа Мені сподобалося, як вона візуально втілила мої пропозиції, моє бачення вистави. Вона ж робила і костюми. Роботою команди я задоволений, а свою роботу оцінювати важко. Вважаю, що у нашої вистави є все для того, аби вона далі розвивалася. – У нас була колективна робота над виставою, – завершила розмову Христина Дейлик, виконавиця ролі Учениці. – До нашої команди прийшов режисер Юрій Кулініч, якого ми знаємо і любимо як свого партнера. Юрій запропонував концепцію, як він бачить цей матеріал, як його можна саме зараз втілити. Як він може заграти у сучасному нашому житті. І його концепція відгукнулася в нас. Аби підкріпити ідею Юрія, ми У Малому театрі (м. Київ) відбулася прем’єра вистави “Урок” за однойменною п’єсою Ежена Йонеско, що є однією з найвідоміших драм абсурду. Вистава стала справжнім викликом для всієї команди, що працювала над нею.
Арт#калейдоскоп · “У виставі закладено багато ідей. Думаю, їх буде цікаво порозгадувати і пошукати ключики від “дверей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Свідок: письмена Юрія Нагулка

тання не задуму автора – він мені невідомий, а знаків, якими він виткав свої письмена, спрямовані до яйцеголового розуміння світу а українства. І що там? 1. Свідок. Крук – свідок і свічка – свідок. 2. Свічка є. Як писав Іван Малкович у чи не найкращому своєму вірші – маленька свічечка Ї. Тут і, над якою московити люблять розставляти точкі, але ся і, як і ї, їм не належить. 3. Водяні півкола як розкручена-розкраяна сварґа. А ще ж ритуалотьні кола у буддистських храмах – єдність зі світом чужої духовности. 4. Крук наївся за тисячоліття і наших, і чужих м’ясив на численних побойовиськах. 5. Годуйте крука радістю світла – най буде свідком самореалізації Нації у сонці порозуміння. 6. Крапка над і – сонце, яке ніколи не заходить, бо воно у серці кожного українця а українки споконвіку і на віки вічні. 7. Крук – знак яйцеголового, зіркого і узброєного. Се як великий український лицар Петро Конашевич-Сагайдачний, же уписав усе Військо Запорозьке до Могилянської Академії, сим прирівнявши перо до меча, а меч до пера, мовивши усім ворогам, зайдам, недоумкам: перо українське не руш, бо матимеш справу з українським мечем. Слава маляру і його чудовому твору.
16 Театр · “Цікаво не повторити колишнього, а віднайти нові барви, речі, які не прочитав у своєму сценічному матеріалі 25 років тому”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Містерія: весна кохання й літо зради Тернопільський академічний драмтеатр ім. Т. Шевченка запросив глядачів на нове сценічне прочитання “Лісової пісні” Лесі Українки

Микола ШОТ Світлини автора Скільки насправді на сцені Тернопільського драмтеатру за час його існування звучала “Лісова пісня” – мені важко достеменно сказати. Але й нині зустрінете тут кілька Мавок, тобто акторок, які в різні часи втілювали образ цієї головної героїні. Олег Мосійчук уперше запросив шанувальників театрального мистецтва на власну постановку Лесиної драми-феєрії ще чверть століття тому. Вистава була в репертуарі театру понад десять років. Тепер Олег Петрович знову звернувся до, як він каже, геніального драматичного твору. Ні, нова робота – не відбиток колишньої постановки. Твердить, що було цікаво не повторити колишнього, а віднайти (навіть для себе) нові барви, речі, які не прочитав у своєму сценічному матеріалі 25 років тому. Тож прем’єрна інсценізація “Лісової пісні”, як зазначає сам режисер, “вся зрушена до дня нинішнього”. У постановці з’явилося чимало нових сцен. Взяти хоча б сили Пропасниці (акторки Юлія Небесна та Наталія Олексів). Якщо в минулій виставі її згадували лише ремаркою, то тепер ввели у конфлікт з основними персонажами заради подій у фіналі. Навіть з цього факту випливає, що Олег Мосійчук усетаки не йшов навпростець Лесиним текстом, до загальної атмосфери додав і щось своє, добре усвідомлюючи, що треба зберегти все те, в що “вкладала душу драматургиня”. Відомо, що авторка боялася, щоб її “Лісова пісня” не стала звичайною казкою. “Гадаю, це твір планетарного масштабу за емоціями, проблемами, які порушує Леся. Мусимо про це мовити, доносити глядачу”, – наголошує режисер. Тому він водночас “прагнув, аби вистава була доступна всім – і малим, і дорослим, хоч завершальна частина театральної дії аж ніяк не дитяча”. Знаємо, що хрестоматійна “Лісова пісня” за жанром драма-феєрія. У Тернопільському драмтеатрі вирішили означити її як містерію кохання. Я б сказав, що це радше містерія любові, адже таке поняття увібрало у себе не лише струни душі закоханих, а й щирого пошанування природи, народних звичаїв, переказів, узагалі самого життя. Безперечно, постановка масштабна, складна і за світлом, і за іншими сценічними засобами. Пластичним вирішенням театрального дійства зайнялася Наталія Олексів. “Пластика додає певної динаміки виставі не для картинки, а за суттю”, – пояснює режисер-постановник. Музичним наповненням перейнявся Олег Петрович сам. До минулої постановки музику писав композитор з Волині Петро Свист. Зараз звернув увагу на пісенні рекомендації Лесі Українки, які авторка подала наприкінці своєї драми-феєрії. “Основою Лукашевих мелодій на сопілці залишається те, що пропонувала Леся”, – зауважує режисер. З минулого Олег Мосійчук залишив і сценографічну ідею нині світлої пам’яті заслуженого діяча мистецтв України Казимира Сікорського та присвятив її 90-річчю від дня народження свого “друга й вчителя”. Каже, що атмосфера, яка тривала тоді в роботі над “Лісовою піснею”, залишила в його душі “багатющу штуку вселенського добра”. До Тернополя режисер приїздив у той час ще з Чернівців. І свою постановку “виболював” разом із Казимиром Сікорським. Тому художнє оформлення теперішньої вистави в задумі пана Казимира для Олега Мосійчука – не лише данина пам’яті, теплий спогад, для нього “ця людина жива”. Для головної героїні “Лісової пісні” Мавки теж важлива людяність, доброта, любов. Відаємо з драматичного Лесиного твору, що Мавка пройшла не лише квітами кохання з Лукашем і тернами його зради, вона знайшла місце у своєму серці й для великого прощення – повернула йому людську подобу силою свого слова. Олег Мосійчук будував фінальну частину власної нової постановки, як прощення мудрої природи. Мавка пізнала кохання через музику, гармонію. Тож остання мізансцена – дитинка Килини тримає в руках сопілку. Режисер відійшов від трактування авторки й в образ Хлопчика (акторка Тамара Чиж) із сопілкою вкладає сподівання, що той, вирісши, не піде батьковим шляхом зради. Бо зрада чи в коханні, чив будь-якій іншій субстанції – це завжди потрясіння, жахлива руйнація довіри, почуттів, вірності, стосунків. Є в режисера й сподівання, що його нова сценічна робота прикрашатиме репертуар Тернопільського драмтеатру багато років. Тож він підготував два склади акторів, які доносять глядачу всі думки й роздуми, сентенції й гармонію, мрії й ба- Олег Мосійчук, режисер-постановник “Лісової пісні”, народний артист України жання героїв “Лісової пісні”. Як саме добирав Олег Мосійчук акторів на ту чи іншу роль? Мовить, що для нього завжди в пріоритеті актор, який “має потужну внутрішню пластику”, бо саме такому під силу будь-який образ, персонаж. Леся Українка у своїй драмі-феєрії кожну дію розгортає з певної пори року. І початком є провесінь. Режисер переконаний, що ця рання весна має бути в молодих душах талановитих акторів. Роль Лукаша він запропонував Максимові Сименюку та Андрію Ковальському, які лише кілька років у складі театру. Так, Максим вперше працював над творенням головного образу у великій театральній праці. “Роль гідна, добра, з якою хочеться працювати, в якій можеш насолодитися”, – стверджує він. А от акторка Оксана Яцишин завжди до ролі налаштовується музикою й молитвою. Разом із молодою акторкою Катериною Папушею вона творить образ Мавки. Мовить, що цією роботою хоче донести до глядача “віру, що є любов, та щоб ніколи не зраджувати”. “Їм промовляти душа моя буде”, – каже Мавка, героїня славнозвісної “Лісової пісні” Лесі Українки. У Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка знову запропонували нове сценічне прочитання “Лісової пісні”. Удруге цей твір кохання й зради, болю й прощення на театральних підмостках у Тернополі поставив народний артист України Олег Мосійчук. Мавка (акторка Оксана Яцишин), Лукаш (актор Максим Сименюк)
16 Театр · “Цікаво не повторити колишнього, а віднайти нові барви, речі, які не прочитав у своєму сценічному матеріалі 25 років тому”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Цікаво не повторити колишнього, а віднайти нові барви, речі, які не прочитав у своєму сценічному матеріалі 25 років тому”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин