Суспільство · “Якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Світ не має права мовчати: кожен удар — це виклик людяності
Слово Просвіти, №15 за 2026 рік
Микола ГОЛОМША
Знову розгромні удари по містах-мільйонниках і по Україні. Знову чорний дим над містами і селами. Знову маса загиблих людей в домівках, в автобусі, на вулицях, автобусних зупинках, в кіосках, яких розстрілюють, як на сафарі. Знову горе стискає серце країни, яка вже понад усе заплатила за право жити. Наша земля поранена, наш народ зранений — але не зламаний. І саме тому кожен новий удар — це не лише злочин проти України. Це виклик усьому світові. Після кожної атаки це питання має звучати на засіданнях Генасамблеї і Ради Безпеки ООН, у стінах Європейського Союзу, в офісах Міжнародного комітету Червоного Хреста, у залах Конгресу США. Світ має бути змушений бачити кожну жертву, чути кожен крик, відчувати кожен біль. Ось одна історія. Батько, весь в крові, сидить на сходах зруйнованого будинку. В руках – телефон із розбитим екраном, на якому застигла фотографія його доньки. Їй було сім. Вона любила малювати сонце і казала, що після війни стане лікаркою, щоб рятувати людей. Тепер її немає. Є лише уламки, пил і порожнеча, яка розриває душу. Він не плаче – сльози закінчились. Він боїться, щоб не зійти з розуму, йому не хочеться жити, просто дивиться в нікуди, ніби намагається знайти відповідь: за що?
Микита знесилений, виснажений повертався з полону і хотів почути свого 12-річного брата Максима, але найбільша трагедія його чекала попереду. Не зміг додзвонитись – зайшов в соцмережі і побачив фото Максима та бабусі, яких вбила фашистська рф. Його стогін і плач, як грім, підірвав автобус, він ридав від болю, а з ним плакав весь автобус побратимів. Це не поодинокий біль. Це масове явище. Це щоденна реальність України. Держава має не право – обов’язок захищати життя кожної людини. Це основа існування держави. Це її сенс. І коли цей обов’язок порушується зовнішньою агресією, міжнародне право так само має не право, а обов’язок діяти: зупиняти агресора, захищати цивільних, карати винних. Світ має відповісти чесно: невже міжнародні конвенції – лише папір? Невже принципи права – лише слова? Невже людство деградувало настільки, що може спокійно спостерігати, як у муках стікає кров’ю ціла нація? Кров має ціну. І ця ціна – відповідальність. Сьогодні не існує “стурбованості”. Кожен, хто мовчить, – співучасник. Кожен, хто вагається, дає час злу. Кожен, хто торгує принципами, – підриває саму ідею справедливості. Ми звертаємося до тих, хто при владі: у Білому домі, у європейських столицях, у міжнародних інституціях. Європо, ти сильніша, ніж думаєш. Ти могутніша за агресора. То чому ж ти досі не дієш так, як вимагаєш від інших? Де твоя рішучість? Де твоя відповідальність? Міжнародне право передбачає колективну оборону. Є рішення Генеральної Асамблеї ООН та міжнародних судів, є зобов?язання згідно із Будапештським Меморандумом, які прямо вказують: агресія вчинена, війська мають бути виведені, окупація – припинена, а інші гарантували нам непорушність кордонів. І все ж зло продовжує діяти. Ми знову звертаємось до ООН, Конгресу США – не дозволяйте тим, хто шукає вигоду в компромісах із агресором, тиснути на Україну. Жодних поступок територіями, жодних перемовин зі світовим злочинцем, вимога одна – геть з окупованих територій. Жодних “мирів” ціною справедливості. Бо це не мир – це відкладена війна. Ми знову звертаємось до світу: зупиніть цю чуму XXI століття або дайте Україні все необхідне для перемоги. Без обмежень. Без страху. Без політичних ігор. Дайте можливість захищатися, відповідно до закону і реальності війни. Бо Україна – це не лише про себе. Це про межу, за якою або існує правда – або панує сила. І якщо сьогодні світ не зробить вибір, завтра цей вибір зроблять за нього.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
