Письменники і час · “Мудрий песик Чапа запитує: “Якщо навіть я, собака, все розумію, чому не розумієте ви, люди?” · с. 12сторінка оригіналу ↗
Рауль Чілачава: понад 55 років єднання України, Грузії, а також Латвії
Слово Просвіти, №15 за 2026 рік
Внесок Рауля Чілачави в українську літературу переоцінити неможли! во. Як і його внесок у вічність дружніх зв’язків, у побратимство націй!од! нодумців, вільнолюбних, чарівних, духовно багатих — грузинської, ук! раїнської та латиської.
Лариса МОРОЗ, докторка філологічних наук, професорка, головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Багатьох наших письменників вже нема в живих – із тих, котрі 1967 року радо зустріли ставного, гарного, чорнявого юнака з уважним поглядом і чистою душею, що “телепортувався” з Тбіліського університету просто до Київського. У темні ідеологічні часи радянщини одним зі світлих променів був “обмін студентами” для взаємного вивчення мов, популяризації культур і подальшого зміцнення показової дружби народів. Так оголошувалося, а насправді тепер відомо, з яким задумом влада затіяла “українізацію” у 20-ті роки минулого століття. А що результат був несподіваний – протилежний, то знищила майже всіх ентузіастів українства у 30-ті. Та недаремно наш народ склав приказку: “Нема такого лиха, щоб добром не обернулося”. Чарівною добротворчістю обернувся тодішній грузинсько-український десант – до Києва прибули Світлана Жолоб, Людмила Грицик і, звісно ж, Рауль Чілачава, ще раніше – Олександр Мушкудіані, до Грузії ж поїхав ентузіастичний Грицько Халімоненко. Доброзичливість, талант і шалена працьовитість (не кажучи вже про людську чарівливість) Рауля Чілачави одразу привернули увагу. Українські поети – від початківців до майстрів – заповзялися відшліфовувати переклади його віршів, у яких відкрили значний поетичний таланті неабияку філософічність. А він неймовірно швидко опанував українську мову (перші його переклади – з Василя Симоненка), та на такому рівні, що й власні вірші нею почав писати, у своїй поетичній майстерності часом навіть перевершуючи друзів-українців. Поселившись у Києві, Р. Чілачава плідно працював над дослідженням українсько-грузинських літературних зв’язків та перекладами: з української – грузинською і, навпаки, ще й знаходив шляхи до їх видання. На сьогодні він видав загалом понад 150 книжок в Україні, Грузії та Латвії. Чимало серед них – двомовні, у Латвії – тримовні. Ось таку Імперію Слова вибудував Чілачава впродовж понад 50 років праці. Годі й описати її у газетній статті чи назвати ті книжки, навіть імена перекладених авторів (не лише поезій). Згадаю хоча б антологію грузинською: “Молода українська поезія” з передмовою Д. Павличка (1972), двомовна збірка творів 50 українських поетів (2001). Він переклав майже всього Т. Шевченка. Особливою вважає великоформатну, на 700 сторінок, Антологію “Сто українських поетів” (від Г. Сковороди й І. Котляревського до Ю. Андруховича), що вийшла 2014 року – ніби в пам’ять про сто українських митців і діячів культури, замордованих у Сандармосі, Биківні. З усмішкою згадує видану українською мовою Антологію грузинської народної, класичної та сучасної поезії “Золотий виноградник”. Нам – українцям – також подарував твори А. Церетелі (з власною передмовою), прозу К. Гамсахурдіа, поезію З. Гамсахурдіа, Г. Табідзе. Працюючи впродовж п’яти років Надзвичайним і Повноважним Послом України в Латвії, Р. Чілачава й там розгорнув перекладацьку справу. Вже в межах трьох мов: української, грузинської та латиської – видав 13 книг. Українське посольство перетворив на своєрідний Український Дім, де постійно організовував літературні й культурологічні вечори, зустрічі. Епохальною подією став вихід книги, знаменної для обох наших націй: шедевра грузинської літератури “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі в українському перекладі славетного Миколи Бажана. Підготував до друку і склав детальні примітки Рауль Чілачава. Він також написав об’ємну післямову-дослідження і видатної, на рівні світових літератур, поеми, і проаналізував творчий подвиг М. Бажана, ушанувавши тим самим і свого мудрого навчителя, й рідну літературу.
*** Про собак, людей і НЕлюдей у новій книзі Рауля Чілачави “Листи Чапи до собак і людей всього світу” – Тернопіль: Видав/ ництво Богдан, 2024. Це Книга про війну – Українську Вітчизняну війну. Важко й порахувати, котру від 1169 року – першого поруйнування нашого Києва тими, що відтоді, то називаючи нас братнім народом, то геть ніяким не народом, а лише частиною населення їхніх південних губерній, постійно намагаються нас с знищити. І волають на увесь світ, що це ніяка не війна, а “спеціальна воєнна операція”, – сво (поняття “сволоти” вочевидь генетично пов’язане з усім цим). А поняття “НЕлюди” – з цими, як вони самі себе звуть, “асвабадітєлямі”. Вони впевнені, що несуть нам свободу – так, від життя, від нашого майбутнього, від самих себе. Мудрий песик Чапа, розповідаючи про те, що відбувається впродовж 2022 року, часом запитує: “Якщо навіть я, собака, все розумію, чому не розумієте ви, люди?” Третє слово в моєму заголовку стосується тих, що не тільки у своїх поганих черепках сміють думати, а й мають нахабство озвучувати свої наміри – “воювати до останнього українця”. Це ж пряме гітлерівське гасло! І вони ще волають, що українці – фашисти! Перше слово заголовка зрозуміле вже з назви книжки, оскільки розповідь – у формі листів – тут ведеться від імені песика Чапи. Той песик на диво розумний, спостережливий, наділений гострою проникливістю у суть побаченого, ще й чудовим почуттям гумору. Епістолярний жанр не є новим у літературі – ще з тих часів, які заведено звати античністю. Перші ж, тобто найвідоміші імена авторів таких листів, які спадають на думку, які містять повчальний чи й сатиричний зміст, листів, що є засобом публічної полеміки: Цицерон, Сенека, Августин, М. Лютер, Дж. Свіфт, Б. Паскаль, Ж.-Ж. Руссо, Й. В. Гете, П. Чаадаєв (до речі, етнічний грузин – за свої твори жорстоко покараний царатом), М. Гоголь, А. Сент-Екзюпері. Різні ступені белетризації, різні ідеї. Одначе, здається, ніхто ще не надавав слова тварині. Та це не бентежить песика Чапу – звичайного, як він і повідомляє, песика, який живе у письменницькій родині змалечку, вже сім років і “все це продиктував своєму господареві й другові Раулю”. А Рауль Чілачава, окрім того, що є письменником і перекладачем, дипломатом і доктором наук, академіком двох Академій наук і кавалером орденів трьох країн (України, Латвії та Грузії), вшанований багатьма літературними преміями, – він є ще тим вигадником. Тож зібрані впродовж тривалого часу свої “Нотатки песиміста” об’єднає несподіваним слівцем “Маргіналії”. Це стислі сюжетики – не завжди власні, проте оригінально прокоментовані, завжди дотепно. Лише один приклад: “Дитина – безправна істота, дитинство – світ заборонених дій”. “Не можна”, “не чіпай”, “погано!” – неначе все життя чуєш ці застереження, і здається, що нічого не змінилося, бо і в дорослому світі заборонних правил і законів набагато більше, аніж таких, що дають дозвіл”. А то запропонує щось уже геть несподіване: “Елеґантності”. Не можу навести приклад, бо іще не бачила їх. Зрештою, він міг би стати актором, який озвучує тварин у мультфільмі, тобто, заговорити голосом пса, що своєю чергою перейняв чесноти свого творця – мудрість і відчайдушність, аналітичність і дотепність. Тут ніде не написано, що ця книжка – для дітей, адже це “Книга про війну”. Та наші діти тепер надто швидко дорослішають і, впевнена, кожна дитина віком 7-8 років, яка любить собак (а чи є на світі інакші діти?), швидко зрозуміє і полюбить цього милого песика, що так доступно розповідає про найжахливіше – як людство “не стало гуманнішим та благороднішим”: “Не хочу приписувати собі великий розум, та <…> поділюся хоча б відомою статистикою: у 14500 війнах <…> загинуло 3 мільярди 540 мільйонів осіб”. І – ще дивовижніше-страховинніше: “Після того, як первісна людина вийшла з печери та стала “homo sapiens”, повний мир на Землі панував лише три роки”. Загалом, тут бачимо широку інформацію про історію України та про історію її, як справедливо мовиться, “справжнього та незрадливого друга” – Грузію, головну емоцію оповідача: “Мені чомусь (?! – Л. М.) здається, що в світі мало країн, які так вболівають за Україну”. Водночас про “ненаситну” рф, “що давно стала великою халепою для всіх держав”, вислови доволі категоричні: “Чи потребують подальшого розширення її величезні території, які навіть не здатна належно контролювати?” І рішуче продовження: “Знаю, що моє запитання риторичне, бо так звана росія є сукупністю завойованих, захоплених, підкорених земель та не існує без них. Вона є маленькою Московією, яка не має природних ресурсів <…> це класична імперія, яка грабує всіх, до кого може дотягнутися, й лише таким чином продовжує своє криваве існування”. Неймовірно: як у такій скромній за обсягом книжці (ледь більше за 7 друкованих аркушів), та ще й від імені скромного доброго песика, подано таку гігантську інформацію – не лише про цю, останню (дай, Боже) війну, а й про численні факти з її передісторії. Зокрема, про найбільшу наразі нашу криваву рану – Донбас, хоч частку наведу: “Територія, де проживали зденаціоналізовані українці, нащадки колись депортованих царським урядом злочинців та втікачів від правосуддя, загнані на роботу етнічні люмпенізовані росіяни, стала відсталим, надзвичайно консервативним анклавом неіснуючої держави…”. У цьому надзвичайно стислому повідомленні величезної інформації неминучими з’ясувалися деякі неточності, які хочеться трохи підправити.
1. Якби було можливо згадати й про депортованих у 1945-му й наступні роки галичан (саме вони, тобто їхні нащадки наразі гарно підтримують дії ЗСУ); 2. “Етнічні росіяни” (а в іншому місці до цього додається “як і етнічні українці”) – це нонсенс, адже не існує російського етносу, є десятки-сотні етносів, поневолених вічно агресивною москвою (як уже сказано і в цій книжці). 3. Донбас став відсталим лише духовно, інтелектуально змосковленим, та й то не всуціль – адже на наступній сторінці йдеться про те, що “на його теренах народилося багато відомих українських діячів” – і стисло про найяскравіших: В. Сосюру, І. Дзюбу, В. Стуса. Втім, цей докір є недоречним, адже для всіх уточнень книжка мусила би мати значно більший обсяг. Тож подякуймо й за те, що вийшло, – поки що лише стосовно подій 2022 року. Наприкінці Рауль Чілачава звертається з листом до свого песика, стисло коментуючи цей “цивілізаційний конфлікт” і підсумовує: “На моє глибоке переконання, у світі добра все ж набагато більше, ніж зла, а краса переважає потворність. Інакше б ми не дожили до цього часу”. Є тут і кілька віршів Р. Чілачави (згадую й те, як він писав у збірці “Світло самотньої зірки” 2012 року, “Я – ран перекладач” і “Всміхаються з книжок, із давнини / В хрестах, зірках і свастиках герої” та “Хто поєднав слова “держава й право”?”). Не можу не зацитувати хоча б частину листа “Українським поетам”: …З вами я, браття, і краще за інших Я розумію ваш біль і печаль Вам надсилаю з листом своє серце: Рана на ньому кривава і жаль. В Грузії нині ім’я “Україна” – Величі символ, відваги й борні, Символ братерства, взаємоповаги, Мужності, стійкості духу й броні. Вірте: пишаюсь, як чую вам Славень, Стяг синьо-жовтий – він рідний мені, Сиве чоло своє низько схиляю, Честь віддаючи полеглим в війні. Миру вам!.. Мову дзвінку солов’їну Вбити не зможе воронячий крик… Хай береже вас Святая Софія Й сяє над вами Оранта повік! Серед інших уміщених тут віршових строф, що направду вражають, є така: Коли знов над тобою засяє Чисте небо, без диму й тривоги, Я вклонюсь, як твій син тобі, рідна, Й привітаю із Днем Перемоги!
*** Р. Чілачава працює без зупинок, схоже – без відпочинку. Видав двомовні збірки творів П. Тичини і Г. Табідзе. Думає, як відзначити цьогорічні ювілеї Лесі Українки та Івана Франка. Наразі у Тбілісі на додачу до збірки “Сто грузинських поетів про війну” (пам’ятаємо ж, відколи триває у Грузії війна проти нашого спільного ворога і, на жаль, часткова окупація Сакартвело) Чілачава разом із друзями та двадцятьма українськими перекладачами готує двомовну книгу на 400 сторінок “Україна моя” – (осмислення сьогоднішньої трагедії України-Великомучениці, яка і для нього стала рідною). А які вірші пише – вони і нас стосуються! Не можу не зацитувати, хоча переклад у Facebook вочевидь недосконалий: Я передам цей вірш як набат ………………………………. А навколо поки що старі статуї не знесли. Хаос задушив обітниці та крики народу. Так, ми існуємо, у нас є душа Ми піднімаємося і ми палаємо. Іноді нам здається, що ми щось робимо. Але ці роки жорстокі, жорстокі роки… …………………………………………… Дерево слави вирубали до останнього плоду… І в нових поезіях Р. Чілачава залишається собою: у тривогах і печалях, у роздумах і мудрості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
