Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Щоб не зникла з карти Україна, Спілкуйтесь українською, сини!” · 9 Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗

Олесь ЧАЙКІВСЬКИЙ Кров моя від прадідів упертих...

Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік

Стожари Стожари зводили до неба вежі, Тонким серпанком сяяли вгорі. В Великій Олександрівці — пожежі: Цвіли троянди в кожному дворі. Ласкаве сонце квіти цілувало, В гаю кружляв легенький вітерець. Мов привиди, стожари ті постали. І хто краси оцеї є творець? Під пишні шати, в тінь старого дуба, Косулі йшли полуднувати в ліс, Мені, малому, день такий був любий, Бо літо красне на руках я ніс… Літа, літа… Мов хмари, вдалеч линуть — В дитинство, в теплі незабутні дні. Мені б вернути їх хоч на годину… Хіба що тільки у солодкім сні. *** Щораз вогнем вулкану я палаю, Коли не зайда і не бузувір — Земляк мій українську мову лає. Мій лютий гнів підтвердить вірш. Щораз благаю з криком болю й муки: Ви слово рідне в землю не топчіть. Хоча б онуків дайте до науки — Туди, де мова, мов орган, звучить. Щоб рідне слово до небес підняти І стерти слід недолі в краї цім, В серця дітей любові вщерть налляйте, Скупайте їх у слові золотім. Спілкуйтесь українською, сини! Наша мова — пісня солов’їна… Чому ж в містах глаголять: “што” і “как”? Ким навпіл поділено Вкраїну? Чому здолав пшениченьку будяк? Пісня наша ніжна, лебедина… Без мови пропаде вона від ран. Слово українське — то перлина, Пісня українська — діамант. Туга наша світла, журавлина… Сохнуть верби, молять ясени: Щоб не зникла з карти Україна, Спілкуйтесь українською, сини! Заповіт Висів холодний місяць над лісами, Туман промерзлий на барак сповзав, На вежі сич заходився плачами, Тужив надривно смертне “поховав”. На нарах Настя тихо помирала, Їй табір душу й тіло отруїв. Вона криївку спалену згадала І мужа, що до ранку не дожив. Промерзлі стіни інеєм покрило, А Настю пропікав душевний жар: У згадках рідне селище горіло, Сягав вогонь той до сибірських нар. А подруги ридали, сніг носили, Їй клали на чоло, до спраглих губ. Вона зболілим шепотом просила: — Пошліть за сином у сусідній зруб. Прийшов худенький літ п’яти хлопчина І ручками за маму ухопивсь, Дивився він дорослими очима: — Не помирайте, — лагідно просив. — Андрійку, ти вернешся в Україну, Де синє небо, срібні явори, Мій заповіт: ніколи, любий сину, Ти мовою катів не говори… Пройшли роки, вже дідом став хлопчина, Розрісся, наче явір, родовід. І мов коштовна дорога перлина, До внуків перейшов той заповіт. Анничка На камінні крам свій розкладала, Светрик збився в неї на руці. Ялівець й модрину продавала — Так от виживають в Трускавці. У старенькій витертій спідниці, Клопіт на вродливому лиці: Не беруть сьогодні щось ялиці, Мрячить дощик тихо в Трускавці. Задрімала під той дощ Анничка, З площі линуть музика, пісні. Поміж краму притулилась звично, Продає товар свій уві сні. Не є збиточний Кидає кудись хлопчина Грудочки безпечно, Бавлячись, малу пташину Вигнав із гніздечка. Замелькали вгору крильця, Йокнуло серденько, Заховалася між гільце Пташечка сіренька. Засоромився хлопчина: От я безголовий. Підійшов він несміливо До пташини й мовив: — Я пташок завжди жалію, Ти не рви серденько, Кривди дітям я не вдію, Повернись в гніздечко. Я шпаківні сам майструю У час неурочний, Ще синичок я годую. Я не є збиточний… Пороги Вві сні я чую ваш, пороги, гул. Колись ви, мовби духи сивочолі, Відлунювали гук потужний волі. Чому ж народ невдячний вас забув? Історики лиш знають імена: Будила і Онука, Ненаситця. Та забувати славу не годиться. Нехай розквітне пам’яті весна. Було, пороги кликали на змаг, І нині кличе нас минула слава Здолати грізну ворога навалу. Козацький дух нуртує у синах. Кров моя Кров моя від прадідів упертих, Століття віддзеркалюють у ній. З козацтва ми, із лицарів безсмертних, Гартованих в пекельному вогні. Кров моя — отрута в грудях вражих, У січах лютих згусла, запеклась. Кров — це дар від предків славних наших. Козацьку силу в бій вона вела. Кров струмить невпинно і натхненно, У всіх народів кольором одна. А для мене, чуєте, для мене Вкраїнською лишається вона. Кров моя бринить, мов звук трембіти, В ній стачає радощів, жалю. Я в УПА не міг її пролити, То хоча б у слово переллю. *** Не нарікай на недолю і втрати — Гірша біда, коли брат йде на брата. Тінь Схопив я тінь, тримаю міцно, — Чому, — питаю, — мов реп’ях, Тьмяної ніченьки сестрице, Повсюди ти, в усіх краях? Та враз подумав: — Як без неї? Куди не кинь свій зір, прецінь У спеку стомливу липневу Рятує світ холодна тінь. На Близьких Млинах На зупинці Бреуса ми вийшли, Наш “Десятий” далі покотив, У твоїм садку сміялись вишні, Місяць із-за хмари їм світив. То освітить винограду ґроно, А чи то кавказький чорнослив. Кличуть нас до себе яблунь крони, Матіоли пахощів розлив. На Близьких Млинах блукає вечір, Мати кличе: “Доню, спати йди!” Стрепенулось серце молодече, Не пускає місяць-молодик… Десь трамвай минає вже “Краяну”, Із мостом Горбатим веде річ. Мати забирає доню-панну, На Близькі Млини упала ніч. На пляжі “Лонжерон” Причал поправив фрак вологий, На хвилі кинув вогку тінь. І чайок білих млосний стогін Стискав небесну височінь. На рейді пароплав протяжно Зітхав, шукаючи причал. На “Лонжероні”, в кінці пляжу, Горіла ватра, мов свіча. Туман стеливсь під ноги ночі, За море біг Чумацький Шлях. Там сміх притишений дівочий Тремтів на спечених вустах. Їх двійко грілось біля ватри, Вродливі, схожі на краян. Вона, мов скарб, тримала айстри, Світив їм місяць-молодан. Над ними, мов шатер, галузки, Зозулі їм літа кують… Отрок — русин, вона — з етрусків, Шляхи їх з аріїв ідуть… Обоє плакали й сміялись, Немов не виділись тьму літ. Враз небо яро засіяло, Постав осяйний зореліт. І їх не стало. Ніч укрила Фонтан і срібний “Лонжерон”. Десь чайка в сутінках квилила, Десь вів бельканто саксофон… Пригорнувсь “Пересип” до лиману Пригорнувсь “Пересип” до лиману, Руки-рури аж до хмар підніс, Одягнувсь в замріяні тумани, До підніжжя кинув жовтий лист. Грає промінь з мерехтливим морем, На “Відраді” пляжна ще пора. За лиманом степові простори, Мовби Сфінкс, Живахова гора. Спить гора, їй мріють сни щасливі, Сняться Січ і сиві бунчуки, В кармазинах, статні і вродливі, На “Пересип” їдуть козаки… Та ті сни солодкі обірвали Заводські, уїдливі гудки. І нащадки мовчки почвалали Заробляти мідні п’ятаки. Забуті могили А над Усатовим орел летить, На цвинтар оком гострим позирає, Він видить скрізь розкидані хрести, Їх вітер синьокрилий обвіває. Ще бовваніють тесані хрести. — А де могили їх? — орел питає, — Чому нащадків не проймає стид, Козацький цвинтар в дерезі втопає? В могилах слава, щерблені шаблі. Козацтво зайд гонило, било люто. На українській, страдницькій землі Знов мову вражу з матюками чути. В могилах сплять посічені кістки, А душі в небі, їм би відпочити. Не можуть славні, поки земляки Не пошанують пам’ять всіх забитих. За хмарами в просторих небесах, Збереться знов козацьке віче — Рада. — Нащадки не догледіли наш прах, Наш вирок їм: нема прощення зраді! Верни їм пам’ять, Господи, верни, Щоб душі спраглі врешті-решт спочили, Щоб України вірнії сини І славу, і могили відродили. Прощались ми Твоя хода велична, рівні брівки, А погляд зразу серце пропікав. Вродилась ти від знадної жидівки І жида, що цвяхами торгував. Я відчував, що міг тебе любити Від білих ніжок і до чорних кіс, Єврейчиків з тобою народити… Та нас спинив Талмуду дряхлий віз. Прощались ми, ти поглядом просила Один промінчик з нашої весни, Мою печаль сльозою оросила. Де ми кохались, мальви поросли. А ми? Голосіють, дзвенять, Будять пам’ять степи: кельти, варяги, сармати, ми! Коней іржання, Звуки сурми: кімерійці, скити, готи, ми! Розплющивши очі, Вийшли з пітьми: франки, еліни, ляхи, а ми? *** Де магія моря і степу чарує уяву мою, згадав я Івана Мазепу, до слави тернисту стезю. Отут він стояв з козаками, невиспану нічку стрічав, із Карлом загоював рани… Чоло огортала печаль. А шляхом скрипіли ридвани, в Сичавку тягли на нічліг. В Полтаві московські шайтани ділили добичі пиріг. Якби ж то розвіялись чвари, з’єднала народ корогва і разом на ворога встали — свободи зібрали б жнива. Де магія моря і степу, дарма вже шугають круки. Не канула Слава у Лету, зростають орли-козаки.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин