Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік

16 с. · 27 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 16—17 (1068–1069), 11 — 17 червня 2020 До наших друзів-передплатників

До редакції тижневика “Слово Просвіти” телефонують і пишуть стурбовані передплатники і читачі. В усіх одне запитання: чому такий тривалий час не виходило СП? Для ширшого загалу повідомляємо, що, по-перше, призупинення видання було пов’язано із запровадженням згідно з рішенням Кабінету міністрів України антикороновірусного карантину по всій країні. По-друге, і найголовніше: після пожежі на Хрещатику в тунелях кабельних телекомунікаційних мереж нашого інтернет-провайдера “Укртелеком” редакція була повністю позбавлена доступу до Інтернету, що технічно унеможливило підготовку і видання тижневика “Слово Просвіти”. Тепер ми знову з вами! Пам’ятник князю часів Київської Русі Ігорю Святославовичу в Луганській області УСІ ПОТУГИ ВОРОГІВ УКРАЇНИ ПРИРЕЧЕНІ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Мовні експерименти геополітичних пройдисвітів

Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського обласного об’єд­нання Товариства “Просвіта” Тиждень тому у псевдовладних коридорах так званої “ЛНР” відбулась чергова очікувана подія. Після рішень верховодів самоназваної республіки про використання “історичної” назви обласного центру і новоявленої столиці — “Ворошиловоград”, процес поступової ліквідації квазидержав у Донбасі став набувати реальних рис. Триває односторонній рух позазаконних верховодів ОРДЛО з російськими паспортами в бік інтеграції до “матінки Росії”, що, втім, не знаходить підтримки — принаймні всебічної — з боку останньої. Приєднувати до власної неосяжної території норовливий Донбас на кшталт Криму до геополітичних планів Путіна й Ко, обтяжених міжнародними санкціями, не входить. І все ж проводирі псевдореспубліканських утворень на тимчасово не контрольованих українською владою східних теренах Донбасу запобігливо прагнуть засвідчити свою вірнопідданість кремлівському вождю. Цього разу — через “ухвалення” “народним собранієм” чергового антиукраїнського “закону”: “Державною мовою ЛНР є російська мова”. Тобто, відтепер українська мова в так званій ЛНР позбавлена статусу державної. Що ж ці дії луганських колаборантів реально означають на практиці? З одного боку, значення згаданого вище акту для мешканців окупованого рашистами Луганська й околиць близьке майже до нуля. Адже всі шість попередніх років існування проросійських квазідержав ніхто з провідників ЛНР українською не виступав, офіційні документи нею не оприлюднювали, пресу не видавали, а викладання в навчальних закладах було переведено на “общєпонятний чєловєчєскій”. Для України правова нікчемність аналізованого рішення “лнрівських депутатів” дорівнює нікчемності інших їхніх “законодавчих” потуг, бо зумовлена нелегітимністю ЛНР як такої, а відтак — будь-яких її “законів”. Але з іншого боку, ця подія несе велике інформаційне та пропагандистське навантаження: для мешканців “псевдореспубліки” створюється ілюзія нестримного руху до “культурної, освіченої й сильної” Росії, а українцям, які нині мають слабкого й невиразного президента і таку ж його команду, нав’язується уявлення про нібито остаточну й безповоротну втрату Донбасу. Як же в Україні зреагували на чергову антиукраїнську провокацію луганських сепаратистів? Антиукраїнський і антидержавний наступ колаборантів і їхніх хазяїв проаналізували й засудили лише “Просвіта”, низка громадських організацій національно-демократичного спрямування та деякі українські ЗМІ. Наше малоросійське державно-політичне керівництво в особі президента та голови Верховної Ради України взагалі зробили вигляд, що його не помітили і досі “бєзмолствують”. Як і раніше, мовно-культурні права українців вони трактують у колоніальному дусі. Слуги народу, зайняті “боротьбою” за вищість мовних та культурних прав національних меншин, перш за все — російської, фактично відверто ігнорують Конституцію України і Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Пояснюють свої дії сентенцією, що набила оскомину — мовляв, мовного питання в Україні не існує, його роздмухують начебто лише під час виборів до законодавчого і представницьких органів влади. Та при цьому прозоро натякають, що, мовляв, все ж таки українці в своїй державі повинні пристосуватися до прав, звичаїв і традицій національних меншин та чужинців, а не навпаки. Чому?! І переконують, що Україна — багатонаціональна країна, а не моноетнічна. Ось тому навіть в умовах російської військової агресії вони не насмілюються прибрати з нашої Конституції посил, що держава українців захищає російську мову, бо ж дбає про захист та розвиток мов національних меншин. Адекватної відповіді чому і як росіяни з’явилися в Україні, що насправді вони не корінний етнос, який має свою історичну батьківщину, звісно ж, немає. У цій ситуації однозначним є те, що путінська Росія за жодних обставин не захищатиме ні Донбас, ні Крим, ні “гарматном’ясний” інструмент — своїх найманців. Війна може тривати достатньо довго, і українці мусять пильнувати й щохвилини бути готовими до визволення (а не пресловутої “реінтеграції”) окупованих Росією Криму, частини Луганської і Донецької областей. Лише відновлення української влади на окупованих територіях, повернення їх в правове поле України, розумна і наступальна інформаційна політика вкупі з продуманим національно-патріотичним вихованням населення визволених регіонів дозволять покласти край московській політиці мовного експерименту геополітичних пройдисвітів. КРОВ МОЯ ВІД ПРАДІДІВ УПЕРТИХ... ПРО ВІЧНЕ Й БЕЗВІЧНЕ
“Навіть кухлик води, піднесений подорожньому, · не буде забутий у Господа”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Чи потрібні Україні високоосвічені вчителі і якісні підручники?

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Видавництво “Педагогічна думка” засновано 1996 року. Упродовж 25 років видано понад пів тисячі наукових та навчальних видань, зокрема за останні п’ять років — 5 інноваційних шкільних підручників, рекомендованих Міністерством освіти і науки (далі — МОН) України. Кожен підручник одержав високі оцінки експертів і вчителів. Однак цього року видавництво потрапило у прикру ситуацію через непрофесійні та такі, що мають ознаки корупції, дії чиновників МОН України та ДНУ “Інститут модернізації змісту освіти”, які проводять конкурсний відбір підручників (крім електронних) для здобувачів повної загальної середньої освіти та педагогічних працівників. Підставами для такого висновку стали маніпуляції з конкурсним підручником всесвітньої історії для 7 класу (автори Мороз П. В., Кришмарел В. Ю., Мороз І. В.). Колектив видавництва “Педагогічна думка” завжди був і є прихильником справедливого конкурсного добору шкільної навчальної літератури. Вона має бути сучасною і якісною. Такі вимоги видавництво ставить перед своїми авторами. Але й сам конкурс має бути чесним і прозорим! Конкурсні ж події цього року вражають зухвалим порушенням усіх правил і норм доброчесності. Згідно з Порядком конкурсного відбору підручників (крім електронних) для здобувачів повної загальної середньої освіти і педагогічних працівників, затвердженого наказом МОН від 17.07.2019 № 1002 (далі — Порядок), що є нормативною базою для проведення конкурсного відбору підручників, цей конкурс проходить у два етапи: І етап — проведення експертизи електронних версій підручників та розгляд питання щодо надання підручникам відповідного грифа; II етап — відбір підручників, яким надано гриф, закладами освіти, визначеним цим Порядком, за фрагментами їхніх електронних версій. Згаданий вище підручник всесвітньої історії для 7 класу (автори Мороз П. В., Кришмарел В. Ю., Мороз І. В.) під час проходження І етапу набрав найбільшу кількість балів від експертної групи, задіяної для оцінювання якості подання матеріалу, очоливши відповідний рейтинг. Однак на ІІ етапі відбору сталася підміна — і його фактично було викинуто з конкурсу. Про недоброчесність осіб, відповідальних за проведення конкурсу, фактичне порушення пункту 4 розділу І Порядку, де зазначено, що конкурс проводиться МОН на засадах відкритості, прозорості, гласності, свідчать такі факти: 1. Згідно з пунктом 6 розділу VІ Порядку та листом МОН України “Щодо проведення ІІ етапу конкурсного відбору підручників (крім електронних) для здобувачів повної загальної середньої освіти і педагогічних працівників у 2019– 2020 роках (7 клас) в умовах карантину” протоколи закладів загальної середньої освіти (далі — ЗЗСО) щодо результатів вибору підручників для 7-му класу мали бути оприлюднені на їхніх сайтах до 17 квітня 2020 року. З понад 200 перевірених сайтів ЗЗСО в різних областях більшість закладів не оприлюднило протоколи замовлень. 2. Проведений моніторинг дав змогу виявити, що більшість обласних департаментів (управлінь) освіти та науки станом на 24 квітня не оприлюднили результати вибору підручників 7-го класу на своїх офіційних сайтах (крім Київської, Харківської областей та міста Києва). Видавництву стало відомо, що частина ЗЗСО взагалі не подавали такі протоколи до обласних управлінь освіти! Траплялися випадки, коли школам нав’язували підручники інших видавництв, що є грубим порушенням і маніпулюванням. Таким чином, підручник, високо оцінений на етапі експертизи, вибув із конкурсу. Наведені факти дають підстави для сумних висновків: вже не перший рік підручники одних й тих самих авторських колективів певних видавництв всупереч отриманню негативних висновків експертів (серед яких досвідчені вчителі, методисти, науковці), через апеляцію все ж таки проходять до ІІ етапу конкурсного відбору і “стають лідерами” вибору вчителів. В той час як підручники з найбільшими балами від експертів не проходять мінімальну межу для державного фінансування. Виникає закономірне питання: навіщо проходити експертизу, якщо апеляційна комісія в складі трьох осіб за один день скасовує рішення конкурсних комісій та висновки експертів, які здійснювали експертизу протягом місяця. І це не поодинокі випадки — відверте ігнорування багатьох пунктів Порядку конкурсного відбору підручників виявлялись й під час попередніх конкурсів. І хоч неодноразово багато вітчизняних видавництв намагались вирішити подібні проблеми, пов’язані з держзамовленням на друк підручників, але завжди отримували відписки від “явно зацікавлених” в ситуації осіб… Цьому корупційному багаторічному процесові потрібно покласти край раз і назавжди, якщо державі і суспільству потрібні високоосвічені вчителі і якісні підручники! Колектив видавництва “Педагогічна думка” подав апеляцію до ДНУ “Інститут модернізації змісту освіти” та написав звернення до т.в.о. міністра освіти України пані Любомири Мандзій. Однак сподівань на те, що вони хоча б звернуть увагу на цю проблему, немає. Тому “Педагогічна думка” вирішила винести це важливе для суспільства і держави питання на широкий загал. P.S. Копії матеріалів, які колектив видавництва “Педагогічна думка” надіслав до МОН України та ДНУ “Інститут модернізації змісту освіти” додаються. З підручником всесвітньої історії для 7 класу (автори Мороз П. В., Кришмарел В. Ю., Мороз І. В.) можна ознайомитись на сайті інтернет-підтримки (в стадії наповнення):https://sites.google. com/view/history-of-the-middle- ages/main та підручником “Всесвітня історія. Історія України” для 6 класу на сайті https://sites. google.com/view/hist-world-and- ukraine-grade-6/main. Перебіг подій та всю нормативную базу можно знайти на сайті ДНУ “Інститут модернізації змісту освіти” https:// imzo.gov.ua/konkursnyy-vidbir- proektiv-pidruchnykiv-dlia-3-ta-7- klasiv/konkursnyy-vidbir-proektiv- pidruchnykiv-dlia-7-klasu/.
“Навіть кухлик води, піднесений подорожньому, · не буде забутий у Господа”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Діти знімають кіно

В Україні завершився 7-й фестиваль мистецтва Третій рік поспіль Гранпрі отримує українська стрічка — цього року переможцем за підсумками глядацького голосування став фантастичний пригодницький фільм “Фокстер & Макс” Анатолія Матешка. У конкурсі короткометражних фільмів, знятих дітьми, найкращою роботою визнано “Сузір’я Єдинорога” 14-річної Влади Березанської з Фастова. 7 червня під час онлайн-церемонії закриття фестивалю було оголошено переможця міжнародного конкурсу. Фаворитом глядацького голосування стала фантастична стрічка “Фокстер & Макс”, яка розповідає про дружбу школяра та пса-наноробота з суперможливостями. Глядачі фестивалю відзначили захопливий сюжет стрічки та вдалі спецефекти — фільм набрав 4,74 балів з 5. Друге місце посів австралійський сімейний фільм “Мій друг містер Персіваль” з 4,70 балами — його кінотеатральний прокат заплановано в Україні на 23 липня. Третє місце здобула стрічка виробництва Німеччини — “Тім Талер, або Проданий сміх”, вона отримала 4,69 балів. У рамках фестивалю вже вчетверте відбувся конкурс короткометражних фільмів, знятих дітьми від 7 до 14 років. Організатори отримали понад 220 заявок з усієї України, серед яких обрали 10 фіналістів. Переможця визначило професійне журі українських кінематографістів: продюсерка та директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Сінькевич, зірка серіалу “Перші ластівки” актор Максим Самчик і аніматор Олег Маламуж, автор стрічки “Викрадена принцеса”. На церемонії закриття фестивалю відбулося нагородження: звання Найкращого українського дитячого фільму року та нагороду у розмірі 20 000 грн отримала робота про вплив соціальних мереж на сучасних підлітків “Сузір’я Єдинорога” 14-річної Влади Березанської з Фастова. Найкращими стрічками в категоріях 7-10 та 11-14 років стали фільми “Історія НЕЧТО” (реж. Васіліса Найдьонова, Всеволод Неймирок, Харків) та “Пандемія” (реж. Елеонора Чолак, Білгород-Дністровський). Переможці у цих категоріях отримали по 5 000 грн. Приз глядацьких симпатій, який присуджується за результатом голосування глядачів на сайті фестивалю, та нагороду в розмірі 10 000 ні Борисівні Бондаренко, стараннями якої зібрано половину необхідної суми, пані Марії Полубок, родина якої переказала незнайомій їм людині 5 тис грн., пані Ользі Олександрівні Вишневській, яка надіслала кошти в сумі 2300 грн., археологу Сергію Сегеді, пану Миколі Кучеренку, пані Наталії Іванівні Булаєвській, а також усім, хто перерахував гроші анонімно. Разом ми зібрали 31 тис. грн., необхідних для лікування. Гроші були надіслані 17 березня через “WESTERN UNION”, і того ж дня надійшов подячний лист від Анатолія Михайловича, адресований усім нам: “Щойно одержав переказ, надсилаю копії квитанцій, що я підписав (якщо треба звітувати). Прошу повідомити всіх небайдужих людей, які мене рятують: Дорогі друзі — знайомі і незнайомі! Ви дуже допомогли мені в тяжкий час і не можу знайти адекватних слів, щоб подякувати. Коли Україна тяжко живе, бореться з агресором, шукає кошти на допомогу пораненим і тяжко хворим в своїй державі, коли мільйони людей мають жебрацьку пенсію — ви знайшли можливість допомогти мені, і це грн отримала стрічка “Білочка Софія” 9-річної Таїни Щегельської з Кам’янця-Подільського. Восени фільми-фіналісти можна буде переглянути на YouTube-каналі “Чілдрен Кінофесту”. Фестиваль, який цього року вперше відбувся онлайн, зібрав понад 130 тисяч відвідувачів сайту. На перегляд фільмів та голосування за Гран-прі “Чілдрен Кінофесту” зареєструвались понад 20 тисяч глядачів — разом вони подивились 20 441 годину фільмів. Почесним послом фестивалю у 2020 році став музикант, продюсер, автор пісень і фронтмен гурту “Бумбокс” Андрій Хливнюк. VІІ “Чілдрен Кінофест” відбувся онлайн з 29 травня по 7 червня 2020 року на сайті childrenkinofest.com. Місія фестивалю — розвивати в Україні традицію спільних сімейних переглядів кіно та залучати дітей до створення кінофільмів. Усі покази – безкоштовні. 8-й “Чілдрен Кінофест” відбудеться з 28 травня по 6 червня 2021 року. Власн. інф. вражає! Так склалася доля, що я мешкаю в Росії, але тут не можу сподіватися на допомогу від колишніх колег, бо абсолютна більшість підтримує “Кримнаш”, ая вважаю це агресією. Вони знають, що я український дослідник, який мешкає в Росії, а тому краще про мене не згадувати, бо можна загубити свою кар’єру. Я обіцяю всім, хто мені допоміг, боротися за свій зір, знайти лікарів, які допоможуть це зробити (сподіваюсь на операцію), продовжувати дослідницьку роботу на користь української науки — скільки здоров’я вистачить. І вам усім, дорогі друзі, бажаю здоров’я і добра. Якщо ви є — Україна має чудове майбутнє, незважаючи на тимчасові проблеми. Пишаюсь тим, що я теж українець”. Тож низько вклоняємося усім, хто допомагав. Здоров’я та добра вам усім! І знайте, що навіть кухлик води, піднесений подорожньому, не буде забутий у Господа, — за все ми одержимо винагороду у свій час. Правдиві також слова Спасителя: “Що вчинили ви ближньому своєму, те Мені ви вчинили”. З щирою повагою, Людмила Іваннікова кіно для дітей та підлітків “Чілдрен Кінофест” — цього року він вперше відбувся онлайн. На безкоштовні покази зареєструвалося понад 20 тисяч глядачів.
“Навіть кухлик води, піднесений подорожньому, · не буде забутий у Господа”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Подяка друзям!

В одному з випусків газети “Слово “Просвіти”, а саме у ч. 7 за 13 — 19 лютого 2020 р., я зверталася з проханням про збір коштів на операцію для видатного вченого-україніста, який проживає в Росії, історика Анатолія Авраменка (стаття “Лінія фронту — Кубань”). Нині настав день подяки всім, хто долучився до збору коштів: редакції газети “Слово “Просвіти”, а особливо пані Любові Голоті, науковцям Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, Інституту історії України та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, просвітянам, духовенству і парафіянам Свято-Покровської Подільської церкви м. Києва, зокрема, преосвященному єпископу ПЦУ Володимиру (Черпаку) і просто небайдужим людям, які долучились до цієї святої справи. Особлива подяка моєму співорганізатору, етнографу Гали­
“Якщо судилося жити, то треба жити, — переконаний поет”. 3 Такі вони, просвітяни · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою»

Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єд­нання Товариства “Просвіта” Так відомий український поет і перекладач, почесний академік Академії педагогічних наук України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, ветеран Другої Світової війни, просвітянин Дмитро Білоус стверджував про себе в одному із інтерв’ю. У ці квітневі дні ми відсвяткували 100-річчя від дня народження його — педагога від Бога, дуже уважної і тактовної особистості. Певно, складно знайти місто на мапі України, де б не виступав запальний оратор, душа студентської та учнівської аудиторії, поет і патріот Дмитро Григорович Білоус. Згадуються його надзвичайно повчальні та гумористично-завзяті виступи в Херсонській обласній книгозбірні імені Олеся Гончара. Я можу стверджувати, що у нас, на Херсонщині, його неодноразові приїзди з виступами запам’яталися і залишилися у сонячних промінчиках доброзичних спогадів. По три, а то й чотири виступи на добу у бібліотеках, школах і вишах смаглявої Таврії його не страшили, вони дивували нас, його співучасників виступів, бо жодного разу Дмитро Григорович не повторювався у своїх оповідках та віршованих шедеврах на запланованих і додаткових зустрічах з читачами. І це при його вже поважному віці та не менш поважному статусі. Він за коротку мить для усіх, хто прийшов на знайомство з його творчістю, ставав дуже близькою і знайомою людиною. Народився Білоус Дмитро Григорович 24 квітня 1920 року у селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області, в багатодітній селянській родині. Крім Дмитра, у сім’ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола… Як згадував сам Дмитро Григорович: “Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз “лялькою в колисці”, коли старші вже парубкували й дівували”. Життя тоді в українському селі було не просте і далеко не ситне. “Трудове виховання — на вигоні пастухування”, “Справлялися добре з харчами, — не їли лиш хвостиків з груш”, “Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов”, — згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство. Берегинею роду Білоусів була мама Дмитрика — скромна і невтомна трудівниця. У поета ще довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом “Материнська слава” на безкоштовний проїзд українською залізницею. Як згадував сам Дмитро Григорович: “Лише раз цією пільгою мама скористалася, більше не встигла…” Батько — Григорій Миколайович Білоус — був мудрим і послідовним у своїх діях захисником односельців, порадником, справжнім сільським філософом. Його односельці навіть народним суддею обирали. Він сам для сільського самодіяльного театру п’єси писав, а також допомагав діточкам своїм полюбити рідну родинну мову, читати твори з української класики і не тільки. Старший брат Олекса брався до віршування, деякі його твори побачили світ у друкованому вигляді, адже Олекса належав до активу літературних організацій “Молодняк” та “Плуг”. Ще й викладав уроки історії у Харківській трудовій комуні Антона Макаренка. Тож, коли маленький Дмитрик перехворів висипним тифом і був на межі життя і смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика до експериментальної комуни. Такі були перші кроки в люди майбутнього всесвітньо відомого письменника і просвітителя. Щастило Дмитрику на людей. У школі, як стверджують літературознавці, вчителем літератури у Дмитрика був рідний брат Павла Тичини — Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Що ще більше наснажило вивчати рідну мову, читати українські книжки. Через усе місто їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. У 1935 році перші твори Дмитра Білоуса було надруковано у тодішніх газетах Слобожанщини. З 1938 року на філологічному факультеті Харківського університету навчався Дмитро, а однокурсниками його були Олесь Гончар та Григорій Тютюнник. Але ідилію спілкування з друзями та творчого росту самого Дмитра перервала жорстока і руйнівна Друга світова війна. Іна війні Дмитро Григорович не ховався за спинами товаришів. Він сміливо захищав рідну землю від фашистів, що було відзначено його бойовими нагородами. Воювати йому судилося у складі студентського батальйону (з 997 бійців студбату живими залишилося тільки 37...) Того ж 1941 року Дмитро Григорович був тяжко поранений. Лікувався в 1942 р. в Красноярську (РФ). По завершенню лікування Дмитро Григорович разом з Володимиром Сосюрою працював у Москві співробітником редакції радіомовлення для партизан і населення окупованої території України. Після визволення України від німецько-фашистських загарбників закінчив навчання на філологічному факультеті вже Київського університету. Голодомори, війна, поранення, але головне — життя! Якщо судилося жити, то треба жити, — переконаний поет: “І в мирнім поході нелегко, та йдем, як на суд, як на звіт, бо кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ”. У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернула увагу і читачів, і професійної критики збірка гумору й сатири “Осколочним!” (1948), до речі, редагував її Андрій Малишко. Того ж 1948 Дмитра Білоуса прийняли до лав Спілки письменників України. 2004 р. Дмитро Білоус та Олег Олексюк У 1947—1951 рр. він перебував на посаді заступника відповідального редактора журналу “Дніпро”. Потім вийшли у світ не менш привабливі збірки гумору та сатири: “Веселі обличчя” (1953), “Зигзаг” (1956), “Колос і кукіль” (1960), “Сатиричне і ліричне” (1961), “Критичний момент” (1963), “Альфи — не омеги” (1967), “Хліб-сіль їж, а правду ріж” (1971). Прикметною рисою Білоусасатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис. Він є автором ліро-епічної поеми “Життя Одарки Палагечі” (1956; 2-ге вид. — “Поліська бувальщина”, 1961), в якій відтворено життєвий шлях простої української жінки-трудівниці. Не оминало його перо і українських малят: “Пташині голоси” (1956), “Про чотириногих, рогатих і безрогих” (1959), “Лікарня в зоопарку” (1962), “Веселий кут” (1979), “Гриць Гачок” (1986). Для дітей він писав і збірки творів про Т. Шевченка (зб. “Тарасові жарти” (1964), редактор колективної збірки “Іде Тарас по Україні” (1964), автор та ведучий радіопередач про Кобзаря, перекладів його поезій болгарською мовою. Протягом свого свідомого життя Дмитро Білоус активно перекладав кращі літературні зразки з російської, білоруської та болгарської мов. 1959 року — творче відрядження до Болгарії (вивчав болгарську мову та літературу). Із болгарської Дмитро Григорович згодом переклав віршовану драму “Цар Іван Шишман” К. Зидарова (1969), книгу віршів і поем “Велике переселення” Д. Методієва (1975), збірку “Поезії” І. Вазова (1985). Упорядник, редактор і перекладач більшості творів, що увійшли до “Антології болгарської поезії” (1974, т. 1—2). Його визнавала читацька аудиторія, але, щонайважливіше, визнавали його літературний хист і побратими по перу. Тому й був 1968 року обраним на посаду відповідального секретаря Спілки письменників України. На керівній посаді перебував аж до 1976 року. До речі, саме 1976 року Дмитро Григорович за книгу перекладів Болгарської класики був визнаний Лауреатом премії імені Максима Рильського. Він наполегливо працював і надалі над перекладами. Його перу належать також книги перекладів: “Болгарські прислів’я та приказки” (К., 1973), “Болгарські народні пісні” (К., 1989), а також Вазов І. “Легенди Царевця: Балади і поеми” (К., 2000). 60-річчя Дмитро Григорович зустрів збіркою “Вибране” (1980). Поет, перекладач, академік-педагог Дмитро Білоус залишив нам головний урок: про складне можна говорити легко, доступно. Й обов’язково з гумором. Цьому в підтвердження є його наступні поетичні збірки: “Обережно: слово!” (1984), “Диво калинове” (1988), “Вибране” (1990), “В класі і в лісі” (1990), а також “Диво калинове. Чари барвінкові” (1994). 1989 року Дмитро Білоус стає Лауреатом премії імені Олександра Копиленка, а уже 1990 року державна комісія УРСР визнає Дмитра Білоуса Лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. Його творами українська малеча зачитувалася, і це визнала і комісія по присудженню премії імені Лесі Українки. Тож 1997 року Дмитро Білоус заслужено став лауреатом престижної літературної премії, а вже 2001 року йому було присуджено премію імені Олени Пчілки. Та Дмитро Григорович видавав нові і нові літературні родзинки: “Ромен хіба не родич Рима?” (1999), “За Україну молюся” (2000), “Даруй словам одвічну силу” (2000). Саме 2000 року мені судилося познайомитися з прекрасним поетом, людиною з великої літери. Наші спільні виступи назавжди закарбувалися у моїй пам’яті з вірою у життєдайну силу родинної української мови. Дякуючи йому з 2002 року і аж до 2013 мене запрошували до участі в роботі журі престижного Всеукраїнського конкурсу дитячої поезії “Джерельце” імені Йосипа Курлати у м. Северодонецьку Луганської області. Мені також була приємна його висока оцінка мого літературно-мовознавчого дослідження “Поетика творів Миколи Братана”. Після прочитання її він тоді сказав Миколі Івановичу: “Хотілося б щоб так і про мене хтось написав”. Наша дружба тривала не довго. Але ті п’ять років спілкування надали чимало уроків людяності і творчої далекоглядності. А чого варті його прослуховування юних обдарувань на конкурсах та фестивалях?! Він не лише констатував, що йому сподобалось, а що ні. Дмитро Григорович буквально цитував напам’ять кращі рядки молодих літераторів. Літературознавець Наталя Осипчук стверджує: “Розуміти юнь, йти до неї зі щирою посмішкою, аби разом творити світ любові, — чи не в цьому криється головний урок від сонячного життєлюба Дмитра Білоуса?! Лише щиро залюблена у свою працю людина здатна передати ту любов іншим”. Автор праць з етнопедагогіки, теорії й практики художнього перекладу голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України (з 1976 року), Член-кореспондент Академії педагогічних наук України (з березня 1994 року), почесний академік АПНУ (з 2000 р.) Дмитро Григорович Білоус був справжнім педагогом від Бога і поетом, який плекав рідну мову, любив і шанував українські традиції і обряди. Але витруджене серце письменника не витримало цілодобових навантажень майстра красного письменства. Дмитро Григорович Білоус відійшов у засвіти 13 жовтня 2004 року в Києві. Та його слово живе серед нас. І нині я чую у різних куточках соборної України поетичні рядки, притаманні авторському письму великого життєлюба.
Презентація · “Поки ми будемо уникати певних складних питань, довго не бачити нам просвітку”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«Повість про три дороги»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у ч. 14—15 за 2020 р. оли стало зрозуміло, що совдепівська каральна система не вичавить з Миколи Горбаля ніяких “покаянь”, перед офіційним запуском нової справи прокурор Миколаївської області (тоді, у 1982–1987 рр. цю посаду займав якийсь В. І. Жиляєв) вирішив “подивитися в очі” в’язневі. Ким був цей В. І. Жиляєв — так і не зумів докопатися. Це ім’я не згадується у жодній з доступних мені українських енциклопедій. Включно з 6-томною “Юридичною енциклопедією України”, в якій вміщено більше 10 тис. гасел. Можливо тому, що не була це людина з системи правоохоронних органів? У книзі Валерія Величка “От Лубянки до Кремля” згадується якийсь Валентин Іванович Жиляєв. Входив він до керівного складу УКГБ у Воронезькій області. Чи В. І. Жиляєв з книги Величка і прокурор, який хотів “подивитися в очі” в’язня Горбаля — одна і та ж особа? Він мав спосіб мислення класичного сталініста — того покоління і того соціального прошарку, до якого входив “грізний” криворізький полковник міліції Семен Зеленський, покійний в 1996 році дідо особи, яка сидить нині в Україні в президентському кріслі. Виявляється цей спосіб мислення передався і внукові покійного діда Семена. І Україна, і світ були шоковані словами, сказаними нещодавно президентом України в інтерв’ю “The Guardi- an”: “Якщо ми вибрали демократію, звичайно, ми не можемо вішати людей. Хоча! Іноді ти дійсно цього хочеш. А знаєте чому? Тому що це було б швидше. Набагато швидше”. І хоч і ці страшні слова президентська прес-секретарка Мендель спробувала назвати жартом, проте, коли такі “жарти” звучать з уст керівника великої європейської держави, то це не жарт, а жах! Бо їх говорить не просто внук “грізного”, як згадують свідки, криворізького полковника-сталініста, а особа з мандатом президента держави, проти якої ведеться і військова, й інформаційна війна. Це куди страшніше від слів, адресованих невільникові-дисиденту восени 1984 р. Про цей момент у повісті “Дорогою у минуле” читаємо: “Одного дня мене автозаком привезли в Миколаївську обласну прокуратуру. За столом сидів той самий тип, що зачитував мені постанову про арешт. — Садісь! — Дякую. Я і так сиджу. — Нє умнічай! Хамське звернення на “ти” дало підставу, що діалогу в нас не вийде. — Я решіл пасматрєть етой мразі в глаза, патаму і приказал слєдоватєлю привєзті тєбя сюда. Што ето такое, я тєбя спрашиваю?! Прокурор підсунув перед мене газету “Українське слово”. (…) Там на цілий розворот була надрукована моя стаття “Життя в кримінальному таборі”. — Што ето такое, я тєбя спрашиваю?! — Це моя стаття про життя в кримінальному таборі. Тобто про життя в’язнів в одному з таборів, що існують під вашим наглядом, гражданін прокурор. — Замалчі, скатіна! Я праполз на пузє до Берліна, штоби сєводня какая-то мразь пазоріла нас на весь мір... — Говорити правду ще не означає “пазоріть”. — Тебе что нє ізвєстно, что клєвєтать на государствєнний строй ето прступлєніє?! — Та у цій статті, гражданін прокурор, немає ні одного слова неправди. Дозволяю вам розслідувати наведені факти й переконатися. — Малчать, скатіна! Жаль, што нєт таваріща Сталіна, а то я б тєбя... — О, так ви, ґражданін прокурор, ще й сталініст? — Да, я сталініст! І била б моя воля, я тєбя б, сволочь, счас жє прістрєліл, і рука б нє дрогнула! Здається, на цьому наше спілкування й закінчилось — пізніше я ніколи не бачив цього типа. З його настрою зрозумів — поблажки не буде”. Цю газету підшили до справи “про наклеп”. Про різні шокуючі деталі нової “справи”, зокрема про “свідчення” щодо закликів до тероризму, до якого “агітував” ув’язнений Горбаль інших в’язнів на каменоломні, читач дізнається з найновішої книжки колишнього дисидента. І коли нині в якості “доказів вини” часто висуваються великі нісенітниці — це свідчення, що правоохоронна система залишається аморальною. У випадку Миколи Горбаля до його нової справи за “клєвєту на государствєнний строй” додали старі “злочини”, за які він 20 листопада 1970 року був затриманий, а 13 квітня 1971 року Тернопільським обласним судом засуджений до 5 років позбавлення волі та 2 років заслання. Тоді йому, крім розповсюдження самвидаву, в провину ставилося ще й авторство поеми “Дума”, в якій СРСР зображений як тоталітарна імперія. І як раз “Думу” “пришили” до нової, третьої “справи”. Експертизу “Думи”, як антирадянського твору було доручено зробити миколаївському поету Дмитру Кременю (1953 р. н.). Він дуже постарався — та й ще трошки заробив. “Згодом в концтаборі на Уралі довший час із моїх табірних заробітків щомісяця вираховували гроші для Кременя” (за експертний висновок). У 1999 році Дмитро Кремінь став лауреатом Національної премії імені України імені Тараса Шевченка у галузі літератури. Я повністю погоджуюся і з Миколою Горбалем, і з іншими представниками, на жаль, невеликого нині середовища, яке називаємо моральними авторитетами української нації, що після здобуття Україною державної незалежності, присуджуючи премії, мали би враховувати не лише творчий талант людини, а й моральна позиція, яку займала та людина у часи колоніальної УРСР. Тим паче, що “експертиза” Кременя — далеко не єдина подібна історія і в долі Миколи Горбаля, і в історії української літератури. У повісті “Дорогою у минуле” чимало уваги присвячено письменнику-політв’язню з Черкас Василеві Захарченку (упокоївся в 2018 році), лауреатові Національної премії імені України імені Тараса Шевченка у галузі літератури 1995 року за опублікований у журналі “Вітчизна” роман “Прибутні люди”. М. Горбаль у книзі публікує таємну “Пояснювальну записку” № 276 від 29 липня 1976 р., адресовану В. Щербицькому. Цитую її мовою оригіналу: “С (…) ЗАХАРЧЕНКО проводилась работа по его дальнейшему идейному разубеждению, а после суда он был привлечен к негласному сотрудничеству с органами КГБ. Прибыв для отбытия наказания в Скальнинское ИТУ, Захарченко сумел завоевать доверие экстремистски настроенных объектов дела “Блок” СВЕТ- ЛИЧНОГО, АНТОНЮКА, КА- ЛИНЦА, ПРОНЮКА и др., в отношении которых представил ряд ценных в оперативном отношении материалов. В частности, сообщил об изготовлении названными лицами т. н. “интервью политзаключенных Пермского лагеря” и каналах передачи этого пасквиля связям на свободе”. Як далі розвивалася ця історія? Як політв’язні вирахували, що письменник Захарченко не просто зламався, а став кадебістським сексотом? Хто постраждав від його доносів? Як політв’язні зуміли перехитрити каґебістів та передати на свободу з-за грат інтерв’ю, яке готувалося у присутності Захарченка? Про усе це можна дізнатися у книжці Миколи Горбаля “Повість про три дороги”. Книжка вийшла дуже маленьким — 300 примірників — накладом автора. Але чи можна очікувати чогось іншого у час збурюваного Москвою нового підйому хвилі “какаяразніцтва”? Нині родина, друзі Василя Захарченка твердять, що ліві реакційні сили чорнять і провокують, знеславлюють добра ім’я письменника. Мовляв, це помста за тверду позицію-заклики: “Пам’ятайте українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті...” Друзі про нього пишуть: “Він був серед людей, близьких до Василя Стуса та інших дисидентів”. Сам він про себе сказав: “У Стуса я навчився активного патріотизму”. Але ж дисиденти, підпираючись не лише припущеннями, а й документами, кажуть зовсім інше: “Гірше, коли твій друг, в котрому не сумніваєшся, котрому довіряєш, виявиться зрадником, стукачем — це боляче, нестерпно боляче”. Як бути в такому випадку? Вдавати, що нічого не було, бо треба судити нинішнє, а не те, що людина робила вчора? Я довгий час дотримувався цієї думки. Проте страшна поведінка Леоніда Кравчука, його сеньйорські “повчання” українців з екранів путінського телевізора змусили мене змінити погляд на цю проблему. Уересерівські діяння середовища і покоління Леоніда Кравчука, починаючи від його “казок” про відсутність інформації про Голодомор так і не було належно засуджені. Одна моя знайома ненароком зізналася, що в другій половині 1980-их, працюючи в міліцейській газеті, мала доступ до закритих архівів МВС. І від побаченого волосся ставало дибом. Ніколи не повірю, що секретар ЦК КПУ з ідеології міг не знати того, що було дозволено знати молодій! Отже діяння покоління і середовища Кравчука, при якому народжувалася різна олігархічна нечесть, базувалися тоді на брехні. Вона у поколінні його внуків вилилася у страшну зневіру й байдужість до кожного хто стоїть біля керма української держави Ця байдужість породжує небачене ніде у світі ганебне какаяразніцтво у парі з ненавистю “диванних патріотів” до захисників України. І поки ми будемо уникати певних складних питань, довго не бачити нам просвітку. Микола Горбаль згадав у повісті “Дорогою у минуле” інший випадок. Поки для “скотіни” Горбаля звільняли місце в каменоломах, його якийсь час тримали в тюрмі, де виготовляли деталі для Миколаївського кораблебудівного заводу. Перед тим каґебісти завербували до праці молодого в’язня-водія з Миколаєва, який сидів за аварію — Олексу Мота. Його звабили патетичними розповідями про совєтський патріотизм, про диверсантів, про шпигунів. Одного разу київський “десант” приїхав не просто за інформацією, а з конкретним завданням — з вимогою вчинити провокацію, яка дозволила б добавити дисиденту новий термін. В’язень-водій твердо завив: “Миколо, я не здатний на таку підлість. Тому вирішив попередити тебе і сказати все відкрито”. Юний водій з Миколаєва, на той час далекий від справ національних, а тим паче політичних, виявився здатним на те, на що був не здатним літератор з Черкас. КГБ не прощає ніяких відказів. Олекса Мот заплатив за нього страшу ціну. У той вже день, коли Миколу забрала на каменоломи, Олексу вивезли до психіатричної лікарні. Тримали його там зо два місяці. “І так його “закололи”, що коли повернули на зону, його було не впізнати, слина текла з рота, не усвідомлював де він, не впізнавав людей”, — розповідає у книжці Микола Горбаль. На щастя, молоде тіло Олекси перебороло наслідки примусового “лікування”. Згодом, в 1989 році, за рекомендацією Миколи Горбаля Олекса Мот став одним з діячів Української Гельсінської спілки в Миколаївській області. Активно допомагав Майдану гідності, що засвідчено у книзі “Повість про три дороги”. 10 квітня 1985 р. в Миколаєві відбувся третій суд над Миколою Горбалем і було йому оголошено третій вирок. А точніше — аж два! За ст. 62 ч. II КК УРСР. він отримав 10 років неволі, 5 років заслання та “титул” рецидивіста. Аза антирадянську діяльність, вчинену на території РФ, йому для насмішки вліпили ще шість років за “ст. 70 ч.ІІ УК РСФСР” Третя тюремна дорога М. Горбаля до горезвісного Кучина вела через страшну харківську “Холодну Гору” — тюрму, побудовану ще московським імператором Павлом І (1796–1801 рр. царювання) для психічного і фізичного нищення окупованої України. Українці називали її Голгофою України. Глибокого віруючи ще з часів Сидять: Євген Сверстюк, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Ольга Стокотельна, стоять. Олександр Сугоняко, Микола Горбаль, Мойсей Фішбейн, Микола Мушинка, Євген Обертас У секретаріаті фракції "Державність". Сидять зліва направо: журналістка Галина Левицька, керівник секретаріату Валентина Дорожніка. Стоять зліва направо: народні депутати Микола Горбаль та Роман Безсмертний. Фото автора
Презентація · “Ти можеш мені не вірити, але мій обов’язок тобі це сказати”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

першого арешту, що людське котиться за виразним Божим планом, а не є ніяким збігом хаотичних випадковостей, дисидент з “титулом” рецидивіста намагався заспокоювати себе словами молитви: “Та нехай здійсниться воля Твоя, а не моя”. І водночас мучив себе запитанням: “Навіщо доля знов — втретє — випробовує тюрмою?”. Відповідь він знайшов відразу у горезвісному таборі смерті в Кучині. Це була хоч і невелика, проте єдина така на весь Совєтський Союз катівня для антисовєтчиків—рецидивістів. На той час там каралися 24 особи. 14 із них були українцями! Згодом, коли в 1988 році кучинський концтабір покинив останній невільник, в 1994 році Пермська організація “Меморіалу” відкрила там “Музей истории политических репрессий и тоталитаризма “Пермь- 36”.У часи Путіна колишній концтабір перепрофілювали на “музей надзіратєлєй”, які нинішньою каґебістською владою Росії піднесені до рангу “защітніков отєчєства”. Дисидента Миколу Горбаля кинули до камери, в якій тоді перебував на перший погляд дивний, мовчазний чоловік. Про нього багато автор розповів у книзі “Один із шістдесяти”. У найновішій книзі згадано першу зустріч М. Горбаля з цією людиною: “Від блідого чоловіка відповіді ніякої. Подаю руку і кажу: мене звати Микола Горбаль. Мовчить. Руки не подає. Осінив мене хресним знаменом. Я знітився, не знаю — відхрещується, чи благословляє”. А загальне враження було зовсім протилежним: “Він виявився не таким вже й мовчазним, міг годинами стишеним голосом оповідати біблійні сюжети. І ще пророкував”. У “Таборових записках” 1982 року писав і Василь Стус на захист Семена Скалича. Поет звертався до конфесійних організацій світу за підтримкою для цієї людини. Називав Скалича Божим чоловіком, дуже сумлінним за вдачею, що вірує в нове пришестя Христа з фанатичною відданістю. Попутництво, з яким від 1953 року був пов’язаний Семен Скалич, поет Стус називає цікавою народною версією українського месіанізму. І ставив поет не лише перед собою, а й перед усіма чесними людьми світу аж ніяк не риторичне запитання: “За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналістичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, — це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину, як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив”. Ці “Таборові записки” появилися друком на Заході в 11 числі у 1983 році в журналі “Сучасність”. Однак вони жодним чином не зворушили совість очолюваної на той час Андроповим есересерії. Микола Горбаль у провісті “Дорогою у минуле” написав: “Тоді у цих камерах таки варто було побувати. І не лиш тому, що на той час там томилися відомі нині в Україні і в світі постаті, а тому, що там я зустрів досі нікому невідомого ні в Україні, ні в світі Семена Скалича”. “Коли ж багато чого ним сказаного почало здійснюватися, я зрозумів, — пише Микола Горбаль, — і замовчувати цього не маю права. Для чогось же привів мене Господь у камеру до нього. Іще постійно у вухах його слова: “Ти можеш мені не вірити, але мій обов’язок тобі це сказати”. І додає: “Тепер не маю аж ніякої підстави не вірити, що й решта Скаличевих передбачень здійсниться”. Нині багато кому здається, що через кремлівсько-олігархічну спецоперацію під умовною назвою “Проєкт зе-хаос”, Путін ось-ось проковтне Україну. Тим паче, що суспільство як загал є нині знов у деморалізованому стані. Однак вже не один раз ми були свідками несподіваного розвороту подій. Впевнений, що і завжди так буде. 34 роки тому Миколі Горбалеві на далекому Уралі Семен Скалич сказав: прийде час і “Україна стане центром духовних і моральних цінностей для всього світу”. Не тільки в політиці, а й у Церкві будуть великі зміни. Це тоді здавалося абсолютною фантастикою (наприклад поширення християнства в Китаї), нині починає збуватися. Про великі зміни і в про Божу опіку над Україно говорили у містичному ключі й інші українські знакові постаті. Микола Горбаль наводить один випадок, описаний у 1-й книзі “Вибране” Мирослава Мариновича, який трапився з ним 24 серпня 1977 року в Києві, у слідчому ізоляторі КҐБ: “Я щойно повернувся із допиту, збуджений від наших дискусій зі слідчим, і заходився міряти кроками камерний “бродвей”, думаючи про своє (про Руденкові “Економічні монологи”, про процеси розвитку людства і місце України в цих процесах) і тут — візія раптово міняється. Я дуже виразно бачу перед собою земну кулю, на поверхні якої, ніби ковила в степу, коливається людська маса — розчленована своїми пристрастями й зорієнтована в найрізноманітніших напрямках. Однак такий хаос триває недовго. Несподівано в одній точці на Землі (і це, даруйте, була таки Україна!) з’являється велика Постать, ія — на той час абсолютно далекий від будь-яких релігійних переживань — одразу пізнаю в ній Христа. Тієї ж миті вся ота “ковильна” маса людей, ніби залізні ошурки в магнітному полі, орієнтується на ту постать; у кулі і в самому мені наростає велика напруга і, врешті-решт, перед моїми очима на місці земної кулі спалахує сильне світло. Я відчув справжній удар — аж відсахнувся — заплющив очі... і знетямився. Від тієї миті на довгі три дні я потрапив в особливий стан. Було відчуття, що в мене вливається потік якоїсь незбагненної інформації, не розкладений на окремі думки, а поданий цілим “пакетом”. Зрештою, той стан неможливо описати словами — вони тільки спотворюватимуть картину”. Розповідь про цю візію Мирослав Маринович закінчує словами: Згодом уже в таборі, Микола Данилович (Руденко, — М. Л.) розповів мені що свого часу він пережив подібний стан. За словам Миколи Горбаля, ці думки не могли бути кимось навіяні. Скажімо Семеном Скаличем. Життєві дороги Скалича та Руденка й Мартиновича ніколи на перетиналися. Ці люди ніколи не зустрічалися зі Скаличем, не були з ним знайомі. А візії їхні дуже подібні. Друга повість Миколи Горбаля “Дорогою з весілля” закінчується тим, що готувалося весілля акторки Роксоляни Лукашевич і мистця Василя Розпутенка. Це унікальна пара. Вона — внучка репресованого греко-католицького священика з Галичини, по материнській лінії правнучка діяча УНР, який перед репресіями мусив тікати з України до Ленінграда. Він — неофіт, внук енкаведиста-сталініста, який боровся з цінностями й ідеями рідних Роксоляни. Таким “паруванням” автор хотів показати, що для людей з високим духовним потенціалом різне минуле дідів не може бути завадою для їхнього служіння Україні. Хоч герої усіх трьох останніх книжок Миколи Горбаля є вигаданими літературними постатями, проте мають вони реальних прототипів. Гості, натхненні весіллям, на якому господарі намагалися реставрувати давні українські традиції, дорогою додому ведуть розмови про повинність і відповідальність інтелігенції, аби нейтралізувати демонів великодержавності. Тим паче, що не лише росіяни вражені демоном. Усе більше він вражає і поляків. Нині не лише публіцисти підживлюваних Росією шовіністичних польських сайтів вимахують “шабелькою” і вигукують гасла “Od mor- za do morza” (від моря до моря). Усе частіше навіть від польських політиків з депутатським мандатом чуємо термін “Malopolska Wschodnia” (Східня Молопольща) у контексті нинішніх західноукраїнських земель. Микола Горбаль після звільнення з першого концабору у побратима — 259-річного каторжанина Євгена Пришляка. Миколаїв над Дністром, 1978 р Автор книжки, відштовхуючись від російського терміну “малоросія”, веде роздуми над феноменом “малопольщі”. Весілля літературної акторки Роксоляни і мистця Василя відбувалося за два місяці до історичного Майдану Гідності. Тож не дивно, що героїв двох попередніх книжок Миколи Горбаля зустрічаємо у його у третій повісті найновішої книги — “Дорогою до Бога”. Є це література факту. Це подано у формі щоденника та інтерв’ю, які веде літературний герой — журналіст Олег Петрусяк. І щоденник, і інтерв’ю базуються на фундаментальному двотомному виданні “Майдан, свідчення”, що вийшов у видавництві “Дух і літера”. Є також авторські враження і осмислення, здається, досі ніде не публіковані: “Зателефонував зі Львова Мирослав Маринович: “Вітаю тебе, Миколо, з Різдвом Христовим! Де ти зараз?”. — На Майдані. — Ти знаєш, як зараз вітаються на Різдво у Львові? Не кажуть “Христос ся рождає!”, а кажуть “Христос на Майдані!”, а відповідають — “І ми з ним!”. Це мене зворушило. Шкодую, що не мав тоді можливості записати цю розмову з Мариновичем повністю, дослівно, бо говорив він мудрі речі, щось на кшталт, що тільки на Майдані церква стає справжньою, бо на Майдані не можлива фальш — вона моментально стає очевидною. Бо Христос направду присутній тут, і, дотикаючись до Нього, приходячи до Нього, ми також стаємо справжніми. Казав, що коли одночасно так багато відкритих до Бога сердець збираються разом, то охоплює передчуття, що стоїмо перед фактом якогось великого Господнього дару. Дару, що має потенціал змінити не лише Україну, але й навколипіній світ, що Україна зараз опинилася в епіцентрі Божого промислу... А закінчив Мирослав новим святочним привітанням: — Христос на Майдані, Миколо! — І я з Ним, Мирославе! Дивне це відчуття: що тут і зараз присутній Той, що керує рухом планет і галактик. Він зараз з нами. Отже, тут має відбувається щось, що має всепланетарне значення, бо чого б це раптом... Вирішив піти помолитися у молитовний намет, що недалеко від стели незалежності. З’ясувалось, що ініціював поставити такий намет і проводити в ньому постійні служіння для духовної опіки Майдану настоятель грекокатолицького храму на Аскольдовій могилі отець Ігор Онишкевич”. Петрусякова хроніка — не просто перебіг подій, а їх висвітлення під кутом зору Божої опіки над Майданом і Україною. З цього приводу в 2018 році в Українському католицькому університеті з’явилася наукова праця: “Бог і Майдан: Аналіз і свідчення”. Вміщене у цій праці свідчення Вахтанга Кіпіані публікує у найновіший книзі Микола Горбаль. Процитую фрагмент, який стосується захисту барикади на вулиці Інституцькій у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року: “Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Мене ззаду страхував якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не вигукував команди, він просто страхував мене. Час від часу, коли менти тиснули — ззаду тиснули наші — я навіть боявся, що зомлію і у цьому натовпі мене розчавлять. І тут в якусь коротку мить перепочинку у нього задзвонив телефон. Нас було так багато, що я не міг навіть поворухнутись. А він абсолютно спокійним голосом сказав комусь у трубку — “Ні, все добре, можу”. І почав читати комусь там у телефон молитву. Але фактично мені на вухо. Бо він був просто за спиною. Це не був “Отче наш” чи якась інша відома мені молитва. Я не можу зараз повторити жодного рядка. Але це було настільки сильно і вчасно, що я повторював сказане ним про себе. Він говорив десь пару хвилин. Потім замовк. Почався черговий наступ ментів. Ми його відбили. І як тільки стало можливо розвернутись — швидко розвернувся, щоб побачити цього чоловіка. Аза спиною нікого не було”… Мою увагу у останній частині книжки “Повість про три дороги” привернула розповідь Миколи Горбаля про сон літературного журналіста Олега, де йому було показано, як потоки кришталево чистої води змивають з київських вилиць потоки брудної у маси, у яку під впливом сонця перетворилися загони спецназу і війська, що обступали Майдан. Хлопець, що стояв поруч, попросив Олега опуститися вниз на Майдан: “Вам ще не час бути тут з нами. Ви повинні розказати їм про оту чисту воду”. “Ну що ж, цікавий літературний прийом”, сказав я Миколі Горбалю. “А це не літературний прийом, це реальний сон реальної людини. З реальним наказом, даним у тому сні розказати про чисту воду. Для мене як для людини, стосовно якої збулося усе пророковане Скаличем в уральській тюрмі — це містичний сон. Це Божий знак. Хіба це не ознака Божої присутності над Києвом, над Україною?” Він сказав: “Майдан — це загальнонаціональне повстання проти лукавого. Ні одна партія, ні одна профспілка не спроможна зорганізувати такий народний здвиг. Майдан організував Бог. Раз так — усі потуги ворогів України приречені, бо вони йдуть проти волі Божої. Хіба не достатньо провалу двох московських провокацій з пасажирськими літаками (йдеться про путінський план збиття над Україною російського пасажирського літака та про планований вибух над Україною іншого літака, який летів з Єгипту,— М. Л.), щоб усвідомити — рука Господа над Україною?!” На презентації книжки "Повернення" в музеї етнографії. Зліва направо — член Президії Світової федерації українських лемківських об'єднань Софія Федина, Микола Горбаль, Ігор Калинець. Фото автора
“Він щиро вірив, що потрібне просвітництво”. Пам’ятаємо · с. 6сторінка оригіналу ↗

Його фатально нам бракуватиме

У кафедральному Золотоверхому Михайлівському соборі Максим СТРІХА, науковець, письменник олітик до минулої осені залишався народним депутатом України (вже шостої для себе каденції) — хоч уже не перебував на авансцені. Й не лише через хворобу: нова політична доба виявилася вочевидь чужою і незатишною для переконаного романтика. Але в долі дуже багатьох людей, які на цій авансцені були, чи й досі залишаються, Анатолій Сергійович відіграв посправжньому важливу роль. У пізньорадянські часи його біографія могла бути зразком такої собі “dream story” про те, як хлопець із провінційної Бершаді на Вінничині, не маючи жодних впливових покровителів і жодної іншої підтримки окрім власного природного розуму й наполегливості, з дипломом інженера-механіка став у 36 років першим обраним на альтернативній основі керівником українського комсомолу — що тоді автоматично означало й членство в ЦК КПУ, і майже автоматично — депутатський мандат у тій Верховній Раді першого скликання, що проголосила незалежність України. У 1994 році цей депутатський мандат Анатолій Матвієнко втратив. І натомість створив разом із теж уже на той час експрезидентом Леонідом Кравчуком Фонд сприяння розвитку мистецтв, який багато зробив для підтримки талановитих митців у кризові дев’яності. А через два роки він запустив амбітний політичний проєкт Народно-демократичної партії, яка, за задумом Матвієнка, мусила об’єднати все чесне, патріотичне й професійне в українському політикумі. Об’єднавчий з’їзд, що утворив НДП взимку 1996-го, справді був місцем, де зійшлися разом Іван Плющ, Михайло Сирота, Віктор Ющенко, Олександр Ємець, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Костянтин Ситник, Євген Кушнарьов та десятки інших “зіркових” тоді постатей. Це була перша спроба публічної, підконтрольної загалу “партії влади”. Ця спроба тріскуче провалилася, розбившись об небажання Леоніда Кучми з кимось публічно радитися і, тим більше, перед кимось відповідати. Анатолій Матвієнко, який старанно залучав до партії справді кращих на той час управлінців, сам став заручником своєї кадрової політики. Приведені ним-таки люди в масі своїй напередодні виборів 1999-го підтримали Кучму й не підтримали свого лідера, який повинен був піти разом із меншістю прибічників у політичну невідомість. Але Анатолій Матвієнко у свої 46 аж ніяк не годився на роль політичного “пенсіонера”. Об’єднавши свою новостворену Українську народну партію “Собор” з Українською республіканською партією Левка Лук’яненка в УРП “Собор”, він зумів “зліпити” одну з найсимпатичніших політсил початку “нульових”. Це, мабуть, була єдина в історії України партія, в проводі якої було стільки провідних науковців, діячів культури, інтелектуалів, професіоналів, ветеранів визвольного руху. А сам Анатолій Матвієнко став однією з чільних постатей кампанії “Україна без Кучми”, Форуму національного порятунку і Помаранчевої революції. Сьогодні, напевно, мало хто пам’ятає про це, але на феєричному (як і все в ті дні) з’їзді депутатів місцевих рад в Українському домі саме його було обрано головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету — резервної структури, покликаної “легітимізувати” Майдан у разі, якби Верховна Рада залишася заблокованою і не здатною ухвалювати рішення. На щастя, ця стуктура з пам’ятною в історії абревіатурою ВУЦВК не знадобилася, — але те, що на її чолі виявився Матвієнко, про щось таки говорить. Перемога Ющенка стала водночас великою поразкою і його самого, і його команди. Анатолій Матвієнко не став винятком. У президентську голову хтось уклав був нещасливу ідею відрядити його до Сімферополя керівником кримського уряду — хоч неважко було зрозуміти, як стріне тотально контрольований мафією та російськими спецслужбами Крим “націоналіста” й романтика Матвієнка. Його кримська епопея противала п’ять місяців — і закінчилася прогнозованим крахом. Після того він ще повернувся й у велику політику (про відхід із якої поспішив був оголосити), і в секретаріат президента Ющенка, і в Верховну Раду. І взяв активну участь уже в новій Революції Гідності. Але для Матвієнка-політика це було вже згасання. Нова доба вочевидь суперечила його романтичним уявленням про те, що на перше місце слід ставити національний інтерес, потім — партійний, а потім — особистий. На хвилі 2014 року він ще раз, уже вшосте, став депутатом — цього разу від Блоку Петра Порошенка. Але і в тій далеко не найгіршій (як ми сьогодні розуміємо) Раді навіть при початку, ще до хвороби, виконував скоріше роль такого собі політичного “резонера”, здатного тверезо й спокійно розкласти все по поличках, звертаючись до свого справді унікального досвіду. Проте на ухвалення по справжньому важливих рішень він уже, очевидно, не впливав. Відтак зоряним часом для Анатолія Матвієнка залишався таки початок “нульових”. Він щиро вірив, що Україні потрібна потужна партія національно орієнтованих професіоналів — і небезуспішно її будував. Він щиро вірив, що потрібне просвітництво — і не лише підтримував видання книжок Євгена Чикаленка чи Василя Стуса, а й здійснив близько десятка подорожей Україною: пішки, на велосипедах, на яхтах, на мотоциклах вітчизняного виробництва, нарешті, на яхтах за немислимим сьогодні вже маршрутом Київ-Севастополь і під гаслом “Дніпро й Чорне море єднають Україну”. Метою таких подорожей були не тільки спортивні досягнення (хоч Анатолій Матвієнко був водночас і дієвим головою Федерації спортивного туризму), а насамперед зустрічі з простими людьми у спробах пояснити: що таке українство. І хто зна, якби українцівромантиків, готових так подорожувати в Крим чи вздовж східного кородону на Донбасі, було б на порядки більше (а головне, якби до всього цього серйозніше ставилися й усі без винятку українські владні команди), можливо, що й події весни 2014-го розгорталися б тут дещо по-інакшому. У доробку Матвієнка-політика були не тільки поразки, але й перемоги, що мають далекосяжне значення. Нагадаю лише про дві. Саме він став мотором ухвалення в один день спільної Декларації Сейму й Верховної Ради у справі Волинської трагедії 1943-го. На жаль, відхід лідерів польської правлячої партії “Право і справедливість” від принципів цієї Декларації зумовив пізніше перетворення для багатьох у Польщі трагедії на привід для розгортання “історичної війни” між двома сусідніми народами. Але сама Декларація досі залишається єдиною потенційно взаємоприйнятною для обох сторін моделлю ставлення до тих трагічних подій. Нарешті, саме Анатолій Матвієнко в ролі голови парламентського комітету з місцевого самоврядування заклав у 2002-2004 роках основу для однієї з небагатьох успішних українських реформ, яка потенційно зробила місцеву владу по-справжньому ефективною. Саме завдяки тодішнім напрацюванням Матвієнка став можливим той феномен успішних територіальних громад, який лишає нам таки надію перетворитися колись на нормальне європейське суспільство. Звісно, Анатолій Матвієнко не був простою людиною. Він був яскравим лідером, з усім добрим і поганим, що притаманне яскравим особистостям. Йому складно було співіснувати з іншими яскравими лідерами в рамках одного політичного проєкту. Саме цим, очевидно, було зумовлене його “політичне розлучення” з Юлією Тимошенко, щодо якої він відігравав помітну стримуючу й облагороджуючу роль на початку “нульових” в рамках тодішнього БЮТу. Брак політичної гнучкості часом змушував його відразу ж переходити в глуху опозицію там, де більшого, напевно, можна було б досягнути, діючи дипломатичніше. Неодноразово бувало, що він зачаровувася людьми, від яких краще було б триматися подалі — і потім сам не знав, як зупинити їхнє переможне просування “по трупах”. Або ж ставав “локомотивом” для тих, хто просто використовував його в кар’єрному поступі. На його виправдання скажу: і ті роки, коли Анатолій Матвієнко тримався на авансцені, не були сприятливими для романтичних ідеалів і передбачали складний набір прагматичних компромісів. Анатолій Сергійович дуже еволюціонував на шляху від комсомольського ватажка до одного з найінтелектуальніших українських політиків (читання було його пристрастю). Та й за вдачею, напевно, він був іншим на світанку незалежності, на початку “нульових” і в останні роки. Напевно, він ставав мудрішим і зваженішим, толерантнішим до інших. Але при цьому незмінно вірив у свої ідеали. Останній проєкт, до якого він, уже тяжко хворий, намагався мене долучити вже минулого літа, було зібрання в Городенках на Прикарпатті, на батькіщині його чарівної й мудрої дружини, професорапсихолога Ольги Василівни, представників кількох поколінь українських родин, які уславилися в науці, мистецтві, підприємництві, громадському житті. Отже, він до кінця сподівався на просвітництво і вважав його критично важливим. Анатолія Матвієнка дуже бракуватиме тим, хто пройшов разом з ним політичні баталії дев’яностих- “нульових”, навіть далеко не в усьому з ним погоджуючись. Бракуватиме тим, хто здійснював з ним разом різні культурницькі проєкти. Бракуватиме тим, хто разом із ним сходив на Говерлу, ішов на яхті, їхав на велосипедах і мотоциклетах, плив на байдарках по різних закутках України, прагнучи зробити її таки українською. Його фатально бракуватиме й українському політикуму. Адже й за всього скептичного ставлення до “зеленої” команди не можна заперечувати, що чимало її представників потенційно здатні еволюціонувати в бік патріотизму й відповідальності. Але для цього повинні бути зразки для наслідування. А з цим із кожною черговою втратою в нас робиться усе сутужніше й сутужніше. Поховали Анатолія Матвієнка в рідній Бершаді. Він дуже любив цей куток Вінничини і колись був навіть прийшов сюди з Києва пішки до живих іще в той час батьків. Сьогодні вже інші, молодші, приходитимуть туди до нього самого, підтримуючи той зв’язок поколінь, який, попри все, лишає Україні надію на краще майбутнє. 23 травня відспівали Анатолія Матвієнка, який відійшов після майже трирічної мужньої боротьби з підступною хворобою. Попри карантинні обмеження, попрощатися з покійним прийшло дуже багато людей, починаючи від п’ятого президента України Петра Порошенка. Адже Анатолій Матвієнко був без перебільшення легендарною постаттю української політики, у чию долю вкарбувалися всі яскраві перемоги, болючі поразки й фатальні невикористані можливості перших десятиліть української незалежності.
На перехрестях історії · “Українці, самостійні у прийнятті рішень, діяли рішуче, сміливо і швидко завоювали повагу союзників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рогих вин. Німецькі й українські старшини сиділи за столами впереміш. З промовами виступали представники міста, земства, українського командування і генерал фон дер Гольц… Раут протягнувся далеко за північ і закінчився танцями”. Всеволод Петрів: “Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору — пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: “Гей на горі там женці жнуть”. Слова ніби теж українські, але щось невиразні… Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором. “А дивись, батьку, як українізуємо німців!” — каже Григоріїв, посміхаючись. “Покинь, Олексо, шкода пісні!” “Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері!”… “Кей! толіною, кей! целено-о-ю коцакі ітуть!”… Підсумовує Олександр Козьма, командир 1-го Запорізького інженерного полку: “Бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам”. Саме час поговорити про союзників. Пропаганда комуністичного режиму в часи СССР малювала все в чорних тонах: окупація, грабунок мирного населення, реакція, терор. Виходила ледь не паралель з нацистським окупаційним режимом 1941-1943 років. Та й всі свої поразки більшовики пояснювали могутністю німецької армії, всіляко ігноруючи українське військо. Насправді німецький уряд досить приязно ставився до українців та їхнього прагнення до незалежності. Інша річ, що експедиційні німецькі війська, які перебували в Україні, та їхнє командування іноді дивилися на все іншими очима. Не дарма ж по гарячих слідах деякі оглядачі використовували досить різкі формулювання, стверджуючи, що німецька політика щодо України будувалася “на непризнаванні її права на державно-політичне життя, на презирстві до її визвольних стремлінь, на погорді українських діячів і заведенні суворого окупаційного режиму” (А. Крезуб). Однак реальність виглядала складніше, в ній перепліталися різні елементи й чинники. Важливий момент: було домовлено, що українська армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові, а під час спільних операцій проти більшовиків українські і німецькі війська тримають між собою оперативний зв’язок. Українці, самостійні у прийнятті рішень, діяли рішуче, сміливо і швидко завоювали повагу союзників. Борис Монкевич: “Ці нові й перші наші союзники легковажили значінням української армії і тільки пізніше, в міру розвою бойових дій, почали її поважати”. Українці раз по раз опинялися в авангарді бойових дій і відчайдушно йшли вперед, коли німці воліли дочекатися підкріплень. І в джерелах того часу ми не раз стикаємося з коректним і поважним ставленням німецьких військових до офіцерського корпусу. Зазвичай союзники з німецькою педантичністю сплачували за хліб та інше майно, отримане від селян та української влади. Втім, селяни насторожено сприйняли появу німців. Але тому було пояснення: привабливі більшовицькі гасла зробили свою роботу і, отримавши шмат землі, селяни вже не хотіли нічого чути про будь-яку “цивілізовану” чи “справедливу” земельну реформу. Всеволод Петрів: “Чим незаможніша була група, тим більше в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін соціально-економічних”. Або: “Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціальних утисків і правих реформ з боку німців…”. Спроби німців навести лад наражалися на опір селянства аж до повстань. На цьому в подальшому й зіграли більшовики. Але їхній остаточний прихід до влади спричинив не лише “колективізацію”. Більшовики чинили встократ жорстокіше, аніж “криваві” німці, вбивши голодом-геноцидом мільйони українських селян у 1932-33 рр. Відтак радянські оцінки, як і подібні сучасні російські від офіційного Кремля, Українсько-Німецького союзу 1918 року не мають нічого спільного з реальністю і повинні бути назавжди ігноровані серйозними дослідниками. Сучасний український історик Владислав Верстюк так узагальнив цю важливу подію у відносинах між нашими країнами: “Берестейський мирний договір поклав початок українсько-німецьким взаєминам, які продовжуються і в наш час. Ці взаємини від самого початку були складними, суперечливими, кожна сторона намагалася взяти з них те, що насамперед було їй вкрай необхідним, а це, в свою чергу, не могло не породжувати проблем та конфліктів. Фактично Центральна Рада стала жертвою цих конфліктів, впала, не виробивши модель ефективної взаємодії з німецькими військовими. Політичний режим Павла Скоропадського, який прийшов на зміну УЦР, був поставлений у жорсткі умови співпраці з представниками Четверного союзу”. Він спеціально наголосив, нагадуючи колегам-максималістам: “Саме німці подали УНР військову допомогу у боротьбі з російським червоним імперіалізмом. Якщо цей досвід у тих умовах виявився і не цілком вдалим, то сьогодні він активно переосмислюється і в Україні, і за її межами”. Отже, при всій неоднозначності дій німецького експедиційного корпусу, слід пам’ятати позитивні моменти і поважні партнерські відносини з українськими вояками навесні 1918-го, в часи найбільших перемог і тріумфів. А в період правління гетьмана Павла Скоропадського Україна отримала кілька місяців перепочинку від війни для мирної розбудови держави.
На перехрестях історії · “Українці, самостійні у прийнятті рішень, діяли рішуче, сміливо і швидко завоювали повагу союзників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Тріумфальна весна 1918-го До 102-ї річниці визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО, співробітники Північно-Східного міжрегіонального відділу УІНП Закінчення. Поч. у ч. 14-15 за 2020 р. Визволення Полтави Наприкінці березня основні сили Запорізької дивізії продовжили наступ, не даючи ворогу відпочити й закріпитися. Оскільки більшовики підірвали залізничний міст через річку Хорол, просуватися вперед довелося без підтримки бронепотягів. Біля річки Псьол наскочили на радянський відділ, більшість якого полонили, бо противник не встиг переправитися. 2-й Запорізький полк Петра Болбочана скористався панікою червоних на іншому березі й зайняв станцію Яреськи. Але продовжити рух вперед не було змоги — після двох діб безперестанного наступу люди просто падали від утоми. Промоклі від дощу й голодні, вояки позасинали в Яреськах. Тим часом вночі підійшли більшовицькі ешелони, висадили піхоту і почали наступ на станцію. Перебили охорону, пішли на село, де перебували основні сили й штаб. Коли перевтомлені запорожці таки зорганізувалися, ворог був настільки близько, що обидві сторони зійшлися ледь не врукопашну. Українські кулемети зупинили агресорів, завернули і погнали назад. Ешелони ворога поспішно відступили, а бронепотяг, що прикривав відступ, побоюючись, аби йому не відрізали шлях назад, наскочив на свій ешелон, розбив його і сам зійшов з рейок. Вдень радянська кіннота, підтримувана важкою артилерією, здійснила ще одну спробу атаки, але була відбита. Та під вечір червоні отримали підкріплення, тож наступ поновився. 2-й Запорізький полк і богданівці відкинули ворога, який тепер відступив аж під Полтаву. Наступного дня запорожці просувалися вздовж залізниці, практично не зустрічаючи опору. Стало відомо, що ворог скупчується в районі станції Абазівка, і вранці 29 березня 1918-го батарея Семена Лощенка, який прославився ще під час бою під Крутами, розпочала обстріл станції, а запорозькі частини перейшли в наступ. Борис Монкевич: “Але ворог не реагував, і, підійшовши до Абазівки, запорожці побачили більшовицькі ешелони в огні, майно знищеним, а артилерію зірваною. Ворог зник у невідомому напрямку. Виявилося, що Гордієнківський полк із кінно-гірською батареєю, післаний з Лубен через Хорол—Решетилівку на Полтаву, блискуче виконав завдання”. Гордієнківський полк просувався до Решетилівки наввипередки з німцями. Командир полку Всеволод Петрів згадував, як “ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами… Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла…” Український загін мав чимало новобранців, наполовину обновив коней, тож не міг витримувати темп і перед селом Родіонівкою пропустив союзників уперед. У містечку Білоцерківка, на півдорозі, невеличкий привал і — продовження маршу. До Решетилівки підійшли вже цілком затемно, об 11-й вечора. Наступного ранку (28 березня) запорожці виступили на Абазівку, де вже було чути стрілянину. “Залізничний шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги… і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка вогневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі Петро Болбочан береги”, — описує диспозицію Петрів. Бій тривав до вечора, після чого більшовики відступили, рясно поливаючи все навколо вогнем бронепотягів. Німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка: “До нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли — “У Полтаву”. “Але там ворожа піхота”… “Проженемо!” За 5 кілометрів від Абазівки розпочинається стрілянина, ворог тримає позиції. Тим часом телефоністи приєднуються до дротів, що йдуть вздовж шляху, зв’язуються з станцією Полтава— Центральна, зраділа телефоністка (“Невже наше військо?”) кличе до апарату командира місцевого червоного козацтва, якому геть не до вподоби більшовицькі порядки. Після наради зі своїми повідомляє, що якщо й не перейдуть на український бік, то принаймні не будуть виступати проти. Розвідка шукає шпарини в обороні червоних, раз по раз здіймається стрілянина. О другій ночі чотири вершника — місцеві селяни, що розшукували українське військо — обіцяють обійти російські загони та провести ярами до Полтави. Одна з сотень лишається біля шляху “для зв’язку” з німцями, які вранці почнуть атаку на Полтаву — аби ті не довідалися про справжні наміри запорожців. Решта гордієнківців негайно вирушають, просуваючись вузенькою польовою доріжкою, а далі крутими звивистими ярами. Небо вже сіріє, коли на горизонті починають малюватися силуети полтавських будинків, церков та фабричних споруд. Українці вступили в місто з півдня. Розпочинається стрілянина звідти, де залишилася третя сотня. Аж раптом лунає потужний вибух і здіймаються клуби диму — таки не встигли, більшовики підірвали обидва мости через Ворсклу. За річкою, на низькому східному березі Ворскли, залізниця розділяється на дві гілки — на Харків та Костянтиноград-Лозову. По обох шляхах йде потяг за потягом відступаючих більшовиків. Артилерія обстрілює ворожі загони, що копошаться на іншому березі річки. Всеволод Петрів: “Зміна судьби… Чи думав я коли, як вчив в Академії Генерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І, що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили п’ястками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І і де тепер теж копошаться юрби московських військ”. Більшовики обстрілюють місто з важких гармат зі станції Полтава-Харківська. Гордієнківці тіснять ворога, підтягується німецька батарея, Зрештою вогонь затихає, червоні відходять, в районі станції до 150-и вбитих та важко поранених росіян. В якості трофеїв — 1500 возів, повних награбованого майна, на самій станції також вдосталь різноманітного військового майна. А в місто входять основні сили Запорізької дивізії та німецькі союзники. Полтаву звільнено від російського окупанта! На черзі — Харків. Раут із союзниками Підірвавши мости в Полтаві, червоні зупинили на кілька днів просування союзних українсько-німецьких військ на Харків. А оскільки на залізничних станціях за Полтавою залишилися чималі склади різноманітного військового майна, російські більшовики раз по раз робили вилазки на бронепотягах, аби його евакуювати. За допомогою артилерії вилазки червоних було припинено. Війська спішно готувалися до подальшого наступу. Тим часом губернське земство влаштувало великий раут (урочистий званий вечір, прийом) для визволителів. Борис Монкевич: “Довгі столи через усю залу, заставлені срібним і кришталевим посудом, угиналися під великою кількістю страв і до- Схема наступу на Полтавщині армії УНР
Цікаво знати · “Помер Стаханов 1977 року в психіатричній лікарні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Про тих, хто потрапляє до влади «з грязі в князі» До 85-річчя стахановського руху в Україні

Цього літа виповнюється 85 років стахановського руху. Молодші покоління українців нині мало знають про це дивне явище радянської дійсності. Вигадана ідеологами кремлівських кабінетів мильна пропагандистська акція мала на меті вчергове підняти на нові трудові подвиги знекровлені й зневірені від правління недолугою комуно-більшовицькою владою села та міста. Але у висліді — провалилася, поламавши на колишніх неозорих радянських просторах немало людських доль. Портрет українського героя-шахтаря — на заголовній сторінці американського журналу Times. 1930-і роки Микола ТИМОШИК Штучно створений рекорд Після нечуваного погрому українського села штучно створеним Голодомором 1932-1933 років більшовицька влада всіляко намагалася поправити ситуацію і в колгоспах, і в промисловому виробництві. Донедавна застосовувані адміністративні заходи (висилка на місця уповноважених, чистки колгоспів, відкриті суди найбільш злісним порушникам, зняття з роботи голів колгоспів, масована критика зі сторінок районної газети тощо) бажаних наслідків не давали. Цілком очевидно, що потрібний був позитив, орієнтир для наслідування. Таким на середину 1930-х років виявився стахановський рух по всьому СРСР та розрекламована через пресу ідеологічна акція із його розгортання в колгоспах. 1 вересня 1935 року всі транслятори московського радіо піднесеним голосом диктора передавали сенсаційну новину: звичайний шахтар із луганського міста Ірмине Стаханов встановив рекорд із видобутку вугілля: за норми на одного забійника сім тонн від видав за одну зміну на гора 102 тонни вугілля. Прості люди в місті й селі, захоплюючись нечуваним трудовим подвигом шахтаря, не могли й підозрювати, що той рекордний показник був спланований завчасно: він робився не однією людиною, а кількома членами бригади. Для цього було спеціально обладнане освітлення в шахті, організовано безперебійне вивезення породи. Втім за вказівкою високопоставлених ідеологів усе добуте вугілля в час тієї акції було приписано одному виконавцеві, а сам факт створення нового героя нового часу правляча партія вирішила використати для розгортання в країні пропагандистської кампанії, яка увійшла в історію як стахановський рух. Як Андрій став Олексієм Справжнє ім’я Стаханова до встановлення того рекорду було Андрій. Однак, Олексієм його “перехрестила” найголовніша газета країни рад “Правда”. А сталося це за таких обставин. Відразу за радіоповідомленням про новий виробничий рекорд, на запит Москви до редакції газети “Правда” із луганського шахтоуправління надійшла листом коротка біографічна довідка про А. Стаханова. Ініціал А. не був розшифрований і журналісти “Правды”, не маючи надійного телефонного зв’язку, взялися це зробити на власний розсуд — в спеціальному випуску головної газети СРСР новий всесоюзний герой був іменований як Олексій Стаханов. Це дійшло й до Сталіна. Втім, той владним тоном виніс такий вирок: “Газета “Правда” помилятися не може”. І за вказівкою генсека товаришу Стаханову було видано новий паспорт з новим ім’ям — Олексій. Після зустрічі в Кремлі товариша Сталіна із продовжувачами справи Стаханова — представниками промислових підприємств — черга дійшла й до села. Центр вимагав від місцевих партійних комітетів постійної інформації про хід розгортання стахановського руху в колгоспах. Як не дивно, але приводом для розгортання стахановського руху в селах, скажімо, Чернігівщини послужив… скандал довкола молодої й енергійної колгоспниці із ніжинської Шатури Варвари Кичко. Плоди залицяння У колгоспі ім. Блюхера стався тривіальний конфлікт на особистому ґрунті. До ланкової Варвари Кичко непристойно залицявся бригадир Дмитро Динник. Не отримавши взаємності, почав ставити дівчині перепони — не дав підводи для перевезення на бурякове поле добрив. Вона сама змушена були носити гній із колгоспних корівників в поле мішками на плечах; замість обумовлених 15 тонн гною туди винесла лише третину. Ще й після чергової перепалки з ланковою бригадир разом зі своїм братом побив її. Дівчина виявилася не з лякливих, написала заяву в міліцію. Там швидко взялися за справу й довели її до суду. Братам Динникам дали по два роки в’язниці суворого режиму. 16 березня 1936 року за матеріалами цієї справи в лосинівській районній газеті “Ударний Труд” з’явилася стаття “Суд пройшов, але справа не закінчена”. У ній ішлося про те, що, незважаючи на засудження кривдників, Варці Кичко й далі заважають працювати в колгоспі. Зацікавився цим сюжетом райком партії. Там вирішили використати його для подальших пропагандистських цілей. З області вимагали свіжих даних про стан розгортання стахановського руху в колгоспах та про подолання перепон на шляху його повсюдного провадження. Ланкова Варка Кичко цілком підходила на роль місцевої стахановки Шатуру вирішено було показати на весь район як село, де гальмується починання луганського шахтаря в цілому краї. Послали спеціальну бригаду уповноважених, яка підготувала проєкт ухвали спільного засідання бюро райкому партії і президії райвиконкому “про перешкоджання поширенню стахановського руху”. Окремим пунктом значилося: ухвалу опублікувати в районній газеті. Вона вийшла не лише розгромною для керівників двох шатурських колгоспів, а й повчальною та застережною для інших. Ось окремі пункти цього документу, опублікованого в “Ударному Труді” 20 березня 1936 року під заголовком “Про розгортання стахановського руху в колгоспі ім. Блюхера Шатурської сільради”: “Голову Шатурської сільської ради Бойченка як неспроможного керувати і забезпечити розгортання стахановського руху в с. Шатурі, за систематичне п’янство і хуліганські вчинки, що межують із порушенням революційної законності і що на ділі в справі розгорнення стахановського руху став на антинародний шлях, з голови сільської ради зняти і притягнути до відповідальності. Райкому ЛКСМУ розглянути питання про перебування Бойченка в комсомолі. Зауважити голові колгоспу ім. Блюхера т. Денисенку за те, що не дав відсічі бригадирові Диннику, який перешкоджав своїми діями розгортанню стахановського руху”. Крім того, районна влада зобов’язала скликати розширений пленум Шатурської сільради за широкої участі колгоспників та обговорити завдання стахановського руху. Окремо дане доручення закріпленому за селом уповноваженому Агєєву провести в Шатурі бригадні збори колгоспників, на яких обговорити значення стахановського руху, зокрема промову т. Сталіна на нараді стахановців промисловості і транспорту. Від керівництва села районна влада вимагала організувати конкретну допомогу п’ятисотенницям Кічко Варці і Чорній Улиті в їх боротьбі за високий урожай цукрового буряка. Друкування повного викладу цієї постанови в газеті означало, що керівники сільських рад та колгоспів інших сіл району мали взяти її також для неухильного виконання. Стахановка Варка Кичко стає сількором Історія з Варкою Кічко мала продовження. Після підтримки на районному рівні й до того не боягузлива ланкова настільки Олексій Стаханов – депутат Верховної Ради СРСР. 1937 р. осміліла, що правління шатурського колгоспу отримало незабаром гідного опонента. Дівчина, очевидно, не могла простити тамтешньому начальству потуранню знущанням над нею нахабного бригадира, тому стала активним викривачем усіх колгоспних недоліків зі сторінок районної газети. Притому, на противагу іншим сількорам, які підписували свої критичні сигнали з місць псевдонімами, Варка Кичко не стала ховати своє автороство. Так, уже в числі за 9 квітня газета публікує її першу критичну замітку з Шатури: “Свині в колгоспі ім. Блюхера знаходяться в неприпустимо поганому стані. Особливо занедбані тут поросята. Хоч харчів для свиней достатньо, проте їх зовсім не бережуть. Був такий випадок. Бригадири послали колгоспників відкрити кагат і вибрати звідти всі буряки для свиней, але самі не прослідкували за цією роботою. Внаслідок цього більше 30 пудів буряка залишилося під землею”. Подвійне враження залишається від цієї публікації. З одного боку, добре, що про таке головотяпство сказано зі сторінки райгазети. А іншого боку, факти викладені однобічно. Поза берегами замітки залишалися відповіді на запитання: - Чому серед винних названо лише бригадирів? - Чому рядові колгоспники байдуже ставляться до роботи в колгоспі? - Чому в них немає стимулу в праці на загал? У цьому ж місяці (22 квітня, молодіжна сторінка райкому комсомолу “Кімовець”) Варка Кичко публікує другу скаргу зі свого села. Цього разу дісталося керівникам молодіжної організації: “Комсомольська робота в Шатурі занепала, комсомольські збори не проводяться, стінгазета не випускається, політнавчання немає. Я кругом зверталася. Але комсорг Свириденко та пропагандист Ярмоленко нічого не роблять. Я звертаюся з проханням до райкому комсомолу, щоб він допоміг відновити політнавчання, бо нам, комсомольцям, треба вчитися”. Ось таку представницю нового покоління — енергійну і непоступливу комсомолку, стахановку, ланкову Варку Кичко — мала Шатура у 30-х роках минулого століття. На жаль, ні за газетою підшивкою, ні під час розмов із шатурськими старожилами не вдалося простежити подальшу цієї юної особистості. А ким став Стаханов? Варто сподіватися, що система не зламала життя Варки Кичко так, як це сталося із головним призвідцем явища стахановського руху — простим робітником Андрієм-Олексієм Стахановим. За підтримки центральної влади кар’єра передового робітника миттєво підскочила вгору: партія посилає його вчитися до Москви в Промислову академію, направляє на роботу в народний комісаріат вугільної промисловості, поселяє в одному з кращих урядових будинків на набережній ріки Москви. Не усвідомлюючи того, що став всього лиш знаряддям радянської пропаганди, учорашній малограмотний і малокультурний герой не зміг пройти складний тест на славу, високі матеріальні статки, почесті. Несподівано для нього відкрився другий бік слави, за яку мусив розплачуватися. Постійна пиятика, одруження з малолітньою дівчиною, втрата під час бійки партійного квитка. Колишньому передовому шахтареві все сходило з рук, допоки в Кремлі правив його творець і покровитель. Після розвінчання культу особи Сталіна за вказівкою Хрущова Стаханова, як символ однойменного всесоюзного руху — стахановського, — повертають на Донбас. Московська влада його сповна використала. Такий — зневірений, обілений, нахабний і пропитий — він виявився там не потрібний. Як і родині — сім’я фактично від нього відмовилася, надавши перевагу розкішному столичному помешканню. Спровадивши штучно створеного героя до своєї першої домівки, на Донбас, Москва дає вказівку місцевим начальникам поселити його в гуртожитку та… знову дати до рук відбійний шахтарський молоток. З ним він міг мав ладувати краще, ніж із державними справами. Помер Стаханов 1977 року в психіатричній лікарні на 72-му році життя… За часів правління компартійного генсека Брежнєва на відзнаку 40-річчя стахановського руху давня донецька Кадиївка отримала назву Стаханов. 12 травня 2016 року на виконання Закону про декомунізацію цьому місту українська влада повернула історичну назву. Нині воно перебуває на непідконтрольній Україні території й іменується там Стахановим. *** Печальна і повчальна історія. Для багатьох нині сущих. Надто ж для тих, хто за нинішніх умов не порядної, не компетентної і не патріотичної влади несподівано й незаслужено потрапляє на її високі щаблі. За отим зневажуваним у народі ганебним і недовготривалим принципом — “із грязі в князі”. Київ – село Шатура на Чернігівщині
“Щоб не зникла з карти Україна, Спілкуйтесь українською, сини!” · 9 Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗

Олесь ЧАЙКІВСЬКИЙ Кров моя від прадідів упертих...

Стожари Стожари зводили до неба вежі, Тонким серпанком сяяли вгорі. В Великій Олександрівці — пожежі: Цвіли троянди в кожному дворі. Ласкаве сонце квіти цілувало, В гаю кружляв легенький вітерець. Мов привиди, стожари ті постали. І хто краси оцеї є творець? Під пишні шати, в тінь старого дуба, Косулі йшли полуднувати в ліс, Мені, малому, день такий був любий, Бо літо красне на руках я ніс… Літа, літа… Мов хмари, вдалеч линуть — В дитинство, в теплі незабутні дні. Мені б вернути їх хоч на годину… Хіба що тільки у солодкім сні. *** Щораз вогнем вулкану я палаю, Коли не зайда і не бузувір — Земляк мій українську мову лає. Мій лютий гнів підтвердить вірш. Щораз благаю з криком болю й муки: Ви слово рідне в землю не топчіть. Хоча б онуків дайте до науки — Туди, де мова, мов орган, звучить. Щоб рідне слово до небес підняти І стерти слід недолі в краї цім, В серця дітей любові вщерть налляйте, Скупайте їх у слові золотім. Спілкуйтесь українською, сини! Наша мова — пісня солов’їна… Чому ж в містах глаголять: “што” і “как”? Ким навпіл поділено Вкраїну? Чому здолав пшениченьку будяк? Пісня наша ніжна, лебедина… Без мови пропаде вона від ран. Слово українське — то перлина, Пісня українська — діамант. Туга наша світла, журавлина… Сохнуть верби, молять ясени: Щоб не зникла з карти Україна, Спілкуйтесь українською, сини! Заповіт Висів холодний місяць над лісами, Туман промерзлий на барак сповзав, На вежі сич заходився плачами, Тужив надривно смертне “поховав”. На нарах Настя тихо помирала, Їй табір душу й тіло отруїв. Вона криївку спалену згадала І мужа, що до ранку не дожив. Промерзлі стіни інеєм покрило, А Настю пропікав душевний жар: У згадках рідне селище горіло, Сягав вогонь той до сибірських нар. А подруги ридали, сніг носили, Їй клали на чоло, до спраглих губ. Вона зболілим шепотом просила: — Пошліть за сином у сусідній зруб. Прийшов худенький літ п’яти хлопчина І ручками за маму ухопивсь, Дивився він дорослими очима: — Не помирайте, — лагідно просив. — Андрійку, ти вернешся в Україну, Де синє небо, срібні явори, Мій заповіт: ніколи, любий сину, Ти мовою катів не говори… Пройшли роки, вже дідом став хлопчина, Розрісся, наче явір, родовід. І мов коштовна дорога перлина, До внуків перейшов той заповіт. Анничка На камінні крам свій розкладала, Светрик збився в неї на руці. Ялівець й модрину продавала — Так от виживають в Трускавці. У старенькій витертій спідниці, Клопіт на вродливому лиці: Не беруть сьогодні щось ялиці, Мрячить дощик тихо в Трускавці. Задрімала під той дощ Анничка, З площі линуть музика, пісні. Поміж краму притулилась звично, Продає товар свій уві сні. Не є збиточний Кидає кудись хлопчина Грудочки безпечно, Бавлячись, малу пташину Вигнав із гніздечка. Замелькали вгору крильця, Йокнуло серденько, Заховалася між гільце Пташечка сіренька. Засоромився хлопчина: От я безголовий. Підійшов він несміливо До пташини й мовив: — Я пташок завжди жалію, Ти не рви серденько, Кривди дітям я не вдію, Повернись в гніздечко. Я шпаківні сам майструю У час неурочний, Ще синичок я годую. Я не є збиточний… Пороги Вві сні я чую ваш, пороги, гул. Колись ви, мовби духи сивочолі, Відлунювали гук потужний волі. Чому ж народ невдячний вас забув? Історики лиш знають імена: Будила і Онука, Ненаситця. Та забувати славу не годиться. Нехай розквітне пам’яті весна. Було, пороги кликали на змаг, І нині кличе нас минула слава Здолати грізну ворога навалу. Козацький дух нуртує у синах. Кров моя Кров моя від прадідів упертих, Століття віддзеркалюють у ній. З козацтва ми, із лицарів безсмертних, Гартованих в пекельному вогні. Кров моя — отрута в грудях вражих, У січах лютих згусла, запеклась. Кров — це дар від предків славних наших. Козацьку силу в бій вона вела. Кров струмить невпинно і натхненно, У всіх народів кольором одна. А для мене, чуєте, для мене Вкраїнською лишається вона. Кров моя бринить, мов звук трембіти, В ній стачає радощів, жалю. Я в УПА не міг її пролити, То хоча б у слово переллю. *** Не нарікай на недолю і втрати — Гірша біда, коли брат йде на брата. Тінь Схопив я тінь, тримаю міцно, — Чому, — питаю, — мов реп’ях, Тьмяної ніченьки сестрице, Повсюди ти, в усіх краях? Та враз подумав: — Як без неї? Куди не кинь свій зір, прецінь У спеку стомливу липневу Рятує світ холодна тінь. На Близьких Млинах На зупинці Бреуса ми вийшли, Наш “Десятий” далі покотив, У твоїм садку сміялись вишні, Місяць із-за хмари їм світив. То освітить винограду ґроно, А чи то кавказький чорнослив. Кличуть нас до себе яблунь крони, Матіоли пахощів розлив. На Близьких Млинах блукає вечір, Мати кличе: “Доню, спати йди!” Стрепенулось серце молодече, Не пускає місяць-молодик… Десь трамвай минає вже “Краяну”, Із мостом Горбатим веде річ. Мати забирає доню-панну, На Близькі Млини упала ніч. На пляжі “Лонжерон” Причал поправив фрак вологий, На хвилі кинув вогку тінь. І чайок білих млосний стогін Стискав небесну височінь. На рейді пароплав протяжно Зітхав, шукаючи причал. На “Лонжероні”, в кінці пляжу, Горіла ватра, мов свіча. Туман стеливсь під ноги ночі, За море біг Чумацький Шлях. Там сміх притишений дівочий Тремтів на спечених вустах. Їх двійко грілось біля ватри, Вродливі, схожі на краян. Вона, мов скарб, тримала айстри, Світив їм місяць-молодан. Над ними, мов шатер, галузки, Зозулі їм літа кують… Отрок — русин, вона — з етрусків, Шляхи їх з аріїв ідуть… Обоє плакали й сміялись, Немов не виділись тьму літ. Враз небо яро засіяло, Постав осяйний зореліт. І їх не стало. Ніч укрила Фонтан і срібний “Лонжерон”. Десь чайка в сутінках квилила, Десь вів бельканто саксофон… Пригорнувсь “Пересип” до лиману Пригорнувсь “Пересип” до лиману, Руки-рури аж до хмар підніс, Одягнувсь в замріяні тумани, До підніжжя кинув жовтий лист. Грає промінь з мерехтливим морем, На “Відраді” пляжна ще пора. За лиманом степові простори, Мовби Сфінкс, Живахова гора. Спить гора, їй мріють сни щасливі, Сняться Січ і сиві бунчуки, В кармазинах, статні і вродливі, На “Пересип” їдуть козаки… Та ті сни солодкі обірвали Заводські, уїдливі гудки. І нащадки мовчки почвалали Заробляти мідні п’ятаки. Забуті могили А над Усатовим орел летить, На цвинтар оком гострим позирає, Він видить скрізь розкидані хрести, Їх вітер синьокрилий обвіває. Ще бовваніють тесані хрести. — А де могили їх? — орел питає, — Чому нащадків не проймає стид, Козацький цвинтар в дерезі втопає? В могилах слава, щерблені шаблі. Козацтво зайд гонило, било люто. На українській, страдницькій землі Знов мову вражу з матюками чути. В могилах сплять посічені кістки, А душі в небі, їм би відпочити. Не можуть славні, поки земляки Не пошанують пам’ять всіх забитих. За хмарами в просторих небесах, Збереться знов козацьке віче — Рада. — Нащадки не догледіли наш прах, Наш вирок їм: нема прощення зраді! Верни їм пам’ять, Господи, верни, Щоб душі спраглі врешті-решт спочили, Щоб України вірнії сини І славу, і могили відродили. Прощались ми Твоя хода велична, рівні брівки, А погляд зразу серце пропікав. Вродилась ти від знадної жидівки І жида, що цвяхами торгував. Я відчував, що міг тебе любити Від білих ніжок і до чорних кіс, Єврейчиків з тобою народити… Та нас спинив Талмуду дряхлий віз. Прощались ми, ти поглядом просила Один промінчик з нашої весни, Мою печаль сльозою оросила. Де ми кохались, мальви поросли. А ми? Голосіють, дзвенять, Будять пам’ять степи: кельти, варяги, сармати, ми! Коней іржання, Звуки сурми: кімерійці, скити, готи, ми! Розплющивши очі, Вийшли з пітьми: франки, еліни, ляхи, а ми? *** Де магія моря і степу чарує уяву мою, згадав я Івана Мазепу, до слави тернисту стезю. Отут він стояв з козаками, невиспану нічку стрічав, із Карлом загоював рани… Чоло огортала печаль. А шляхом скрипіли ридвани, в Сичавку тягли на нічліг. В Полтаві московські шайтани ділили добичі пиріг. Якби ж то розвіялись чвари, з’єднала народ корогва і разом на ворога встали — свободи зібрали б жнива. Де магія моря і степу, дарма вже шугають круки. Не канула Слава у Лету, зростають орли-козаки.
З блокнота письменника · “Вир” — одна з найчесніших книжок української літератури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Поміж двох Тютюнників О Оллееннаа Ч Чееррннееннккоо

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується на початку вересня. Подаємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у ч. 14-15 за 2020 р. А далі в неї про річку Ірклій: “Така спокійна, але як сильний вітер пожене води, вона надметься чорними хвилями, ніби згадає, що колись таки була “клятою”. А понад річкою ростуть високі верби, погойдуючи гіллям, ніби присипляють її. І раптом з-поміж верб вирине кущ калини, завжди красивої білим квітом влітку, червоними ягодами аж до пізньої осені. Високі очерети, казкові горобинці, пахуча лепеха, жаб’ячі півники, повзучий жовтець красуються біля самої води. В очеретах господарюють очеретянки, дикі качки, живе тут і птаха-рибалка, що вміє виманювати рибу своїм співом: “карась-карась-лин-лин-лин-скребу-скребу-їм-їм-їм”. Живе і сердитий водяний бугай, який виганяє вечорами хлопчаків з води…” Вона не раз казала, що захоплена “портретом” Ташані у “Вирі”. Й можна стверджувати, що саме під тим впливом живописала Ірклій та Сулу. Не знаю, чи її писання було інспіровано Тютюнниками, чи цей хист був у неї вроджений, але переконаний: якби не Тютюнник, і вона сама від себе почала писати, то писала б якось поіншому, сказати б, не вступаючи (і то так одверто) в Григорієві сліди. Тютюнник-старший, і Тютюнник-молодший, як напродив потужні творчі особистості, не могли не вплинути на неї. Гадаю, вони без особливих зусиль скорегували її літературну “оптику”. Знаю, скільки послідовників та епігонів з’явилося в Григора, коли він видав “Зав’язь” і “Деревій”. Так багато селюків із походження стало писати “під Тютюнника”. Мені те добре пам’ятається. Це було щось таке, як літературна інфекція чи мода. Коли Олена Федотівна, оповідаючи про Григорія, раптом кидала якусь патетичну фразу, то Володимир Федотович одразу вставляв щось незлобиво іронічне. Видно було, що веселе словесне фехтування почувалося в цьому домі цілком природно. І, якщо в цьому раптом краще починало виходити в брата, то сестра нагадувала йому, що його прекрасне князівське ім’я — то ж її заслуга. Про це Олена Федотівна докладно розповіла в спогадах: “Батько хотів назвати хлопчика Наганом, Патроном, Трактором (була в 30-х роках така мода: називати дітей Турбінами, Комінтернами, Кімами і т. ін.). Я ж назвала братика Володею, а тому йому казала: — Ти оди пиши мені за своє ім’я, а то був би Трактор Федотович і деренчав би все життя!” Якось, коли я був у Дімарових у Мохначі, до нього приїхали кінодокументалісти, що мали зробити фільм про класика до його ювілею. Під час зйомок Анатолій Андрійович запалив їх ідеєю заїхати в Чорнобай і зафільмувати (“За одним рипом”, — як Дімаров назвав це) вдову Тютюнника-старшого і названу посестру Тютюнника-молодшого. Гостей двічі агітувати не було потреби. Й ось ми — цілим десантом! — у Черненків. Володимир Федотович клопочеться біля столу в дворі під деревами, а Олена Федотівна дає інтерв’ю. Оповідачка вона була справді талановита. Все в неї звучало картинно виразно й соковито емоційно. Можна уявити, якими були її уроки літератури. Маю про те і свідчення, як мовиться, з перших рук. 1990-го було сімдесятиріччя від дня народження Григорія Тютюнника. Олена Федотівна попрохала мене, щоб і я виступив на вечорі, котрий влаштували в столичному музеї літератури. Завчасу прийшовши туди, я несподівано для себе побачив там Діану Петриненко. На моє подивоване запитання, як вона тут опинилася, артистка розповіла (це в заміжжі вона стала Петриненко): коли вона ще була Паливода (яке прекрасне прізвище!) і ходила зі стареньким портфеликом до школи, то там була її улюблена вчителька — Олена Олена Черненко Федотівна Черненко, з якою вони подружилися на все життя. І ніжнодушого, але зовні мовби завжди насупленого Григорія Михайловича завжди тепло згадує. Потім, коли Діана була на трибуні, вона цитувала й цитувала з пам’яті те, що особливо любить у “Вирі”. Потім у книжці “Не зміліє пам’яті криниця…” я прочитаю, якою незалежною гордячкою та витівкуватою була ця школярка і як знайшла з нею цілковите порозуміння молода вчителька Черненко. До слова про той вечір. Був там глибокий виступ Євгена Сверстюка, який наголосив: “Вир” — одна з найчесніших книжок української літератури. Бо не був Григорій Тютюнник номенклатурним письменником, що запопадливо брався писати на задану згори тему — він мав особливий слух на правду. І, якщо є в нього там подекуди якісь позитивні слова про партійців, то це — не данина кон’юнктурі, а щирі ілюзії безхитрісного чоловіка. От узявся було Тютюнник писати роман із західноукраїнського життя “Буг шумить” і відчув, що його повело за кон’юнктурною схемою “Піднятої цілини” Шолохова, й рішуче кинув ту роботу. Знову подякую своїй звичці нотувати такі події у щоденнику. Читаю зреферований тодішній виступ Дімарова, який дуже не любив усяких теоретизувань та славослів’я. Його промови завжди були своєрідними усними новелами. Дімаров із сарказмом нагадав, яка вигадлива людська заздрість. Особливо в літературному середовищі. Він тоді вже був знайомий із Григорієм Тютюнником і, хоч був невисокої думки про його книжку оповідань, вірив, що в ньому визріває потужний талант. Був натоді Анатолій Андрійович головним редактором столичного видавництва “Радянський письменник”. Рукописів, за його словами, зібралося там стільки, що їх вистачило б для того, щоб ними Дніпро загатити. Але чогось путнього поміж них не знайти. Телефонував Дімаров до редакцій часописів: чи не з’явилося щось путнє таму редпортфелях? Ніде нічого. Тільки в “Жовтні”, коли Анатолій Андрійович, перебуваючи у Львові, зайшов туди, сказали: “Тютюнник припер цілий чемодан макулатури, — ці слова належали відповідальному секретареві журналу Петру Інгульському. — І називає це романом!” Олена Федотівна написала в спогадах: “У “Жовтні” знали, що роман Григорія — не макулатура. Знали і боялися, щоб Григорій не потрапив на сторінки журналу, бо тоді збліднуть ті, хто тримався за них не тільки як за хліб насущний, а й претендував на інші блага. Навіть Ірина Вільде, котра поважала Григорія Тютюнника як письменника, сказала йому: — Грицю, бійся Бога, ти ж займеш площу не одного числа журналу. Пропусти мене попереду, яко жінку. Добре? А Петро Мокійович Інгульський не лише назвав роман “макулатурою”, а ще й додав: “Ви розумієте, це ж розбій. Твій роман, Грицьку, з’їсть всі наші гроші!” Тепер — слово Дімарову. Те, що він розповідав на ювілейному вечорі. Пішов він до директора видавництва Олександра Дяченка. Повідомив йому: є цікавий роман Григорія Тютюнника. Буцімто роман із життя Західної України. “Про становлення радянської влади, розбудову колгоспів (що-що, а брехати навчився давно!). Директор видавництва вхопився за цю інформацію: мовляв, це ж саме те, що нам треба. Що партія вимагає!..” Дімаров поїхав до Львова. Попереджений про його приїзд Тютюнник одразу прийшов до нього. Гірко мовив: ось, бач, приніс макулатуру. (Знав, що говорили колеги в нього поза спиною). Попрохав прочитати бодай десяток сторінок. Дімаров пообіцяв прочитати цілий розділ. Наступного дня автор прийшов до нього за вироком. І тоді Дімаров, за його словами, сказав ошелешеному Тютюнникові: “Хай живі класики тричі вмиються, щоб написати щось подібне!.. Примусив ти мене не спати всю ніч!..” Дімаров вирішив, що порекомендує роман ще до виходу в “Радянському письменнику” журналові “Дніпро” — і в такий спосіб провчить інтриганів із “Жовтня”. Послав Тютюнника забрати перший примірник машинопису. Але там уже все знали. Мовби сорока їм те на хвості принесла. “Грицю, ти написав геніальний роман! Уже друкуємо з найближчого номера!” — обіймав його недавній хулитель. Люди — дуже загадкові істоти, сьогодні зі святою переконаністю може казати одне, а завтра з такою ж переконаністю — абсолютно протилежне. Дімаров згадував, як каторжно працював Тютюнник над другою книгою. І як, одержавши звістку про наглу смерть друга, виїхав до Львова. Зайшов у квартиру, на яку так довго чекав Тютюнник. Вони з дружиною тільки встигли вселитися туди. Олена Федотівна показала на стосик машинопису на столі: “Це вам, Анатолію Андрійовичу. Григорій хотів сам одіслать… Не встиг…” У своїй мемуарній книжці “Прожити й розповісти” Дімаров пише, що передовсім вручив “Вир” найпершому критикові Леоніду Новиченкові. І той убив його своєю оцінкою: “Це хуторянський роман”. “Той присуд пік моє серце, я вже не надіявся, що Новиченко залишить при собі свою думку, і тоді критична братія, не насмілюючись вступити в суперечку з критиком номер один, почне його тіпати, знаходячи те, чого автор і на увазі не мав…” Та, до честі генерала української критики Новиченка, в московському журналі “Вопросы литературы” за 1960 рік він раптом вирік: “Роман Григорія Тютюнника написаний талановитою рукою. Навіть утому випадку, коли внутрішньо сперечаєшся з автором, не можеш не відзначити про себе життєвої достовірності, а часто й справжньої художньої пластичності багатьох змальованих ним образів”. Молодий критик Іван Дзюба, який швидко зробив собі голосне ім’я різкими виступами проти ідейної халтури напівкласиків та кандидатів у класики, сміливо наголосив: “Вир” — один із найвизначніших здобутків сучасної української прози”. Згодом Дзюба написав у спогадах, пояснюючи своє ставлення до автора та його твору: “Роман справляв глибоке враження своєю безкомпромісною правдивістю і художньою силою. Мені особисто він був ще й тим дорогий, що в моїх уявленнях виразно протистояв численним на той час “проблемним” повістям та романам, що доблесно белетризували вже зафіксовані в постановах поточні господарські конфлікти та явища, а народне життя штучно припасовували до різних модних “питань” (також переважно господарського порядку). Натомість “Вир” Г. Тютюнника відзначався не тільки мистецькою свіжістю, органічною пластикою, а й незалежністю авторського підходу, самостійністю, дослідницькою спрямованістю, глибиною народних характерів — твір доростав до якогось епічного саморозкриття суверенного народного життя…” Олена Федотівна сумлінно зреферувала критичні рецепції “Виру”. Поміж його прихильників бачимо ще Семена Шаховського, Івана Денисюка, Василя Фащенка, Костя Волинського, Івана Семенчука, Василя Земляка, Романа Іваничука. Сюди ж треба додати імена Віталія Дончика, Григорія Сивоконя, Миколу Жулинського, Михайла Ігнатенка. Звичайно, деякі суперлативи провокують на дискусію, окремі перебільшення, патетичні й панегіристичні відгуки вимагають корегувань. Деякі аж кричуще заідеілогізовані інтерпретації, як от, скажімо, в Михайла Логвиненка, викликають подив. На цьому виразно наголосила Олена Черненко, яка конкретно проаналізувала дивоглядні особливості Логвиненкової критичної методи: “Він також писав про “Вир”, але з погляду соціалістичного реалізму. Початок нарису “Роман “Вир” Г. Тютюнника” такий: “Скромним товаришем з характером воїна-комуніста був у літературі Григорій Тютюнник”. Мабуть, і Михайло Семенович знав, що Тютюнник комуністом не був, і характер у нього зовсім не воїна… На думку критика, найколоритнішим образом “Виру” є Валентин Дорош. Він — безпосередній вихователь мас, повчальний приклад для Тимка, формує його ідейний гарт, і… дуже дорогий та близький автору. Скажу прямо: найменш йому дорогий і близький. А щодо колоритності образу, то й мови не може бути. Тютюнникові, як і голові троянівської артілі, ближчий і зрозуміліший Кузь, хоч той всетаки злодій, і “крав” своє”. І далі дуже важлива відповідь на ідеологічну бомбастику критика, відповідь, котра, як мовиться, ставить усе з голови на ноги: “Проблематика “Виру”, звісно, відмінніша від тієї, про яку пише М. Логвиненко, наголошуючи на боротьбі за зміцнення колгоспного ладу, на героїці Великої Вітчизняної війни, на керівній ролі комуністичної партії. Але ж глечиком молока, яке приносив Парфен Гречаний додому з ферми, не зміцнити колгоспний лад, не поліпшити життя колгоспника. Героя-
З блокнота письменника · “Очі людини, що бачила багато горя, смертей і пережила великі страждання”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ми у круговерті війни не стали ні троянівці, ні Дорош, ні Оксен: вони просто залишилися чесними в усьому до кінця”. Цей казус потверджує філіппіки ядучого Загребельного про те, що переважна більшість критиків до невпізнання перебріхують зміст художнього твору, самовпевнено взявшися його коментувати. Я з подивом дізнався, що перед війною Григорій Тютюнник був під час навчання в Харківському університеті студентом Юрія Шевельова. Як і Олесь Гончар. І якщо Гончар був майже улюбленим студентом, то Тютюнник — нелюбим. Прогриміла війна, минули роки, й ось Ю. Шевельов (Юрій Шерех) раптом із такою відразою пише в своїх спогадах “Я — мене — мені… (і довкруж)”. За його словами, Тютюнник особливо вирізнявся в студентському гурті. І йдеться тут не тільки про його специфічну зовнішність. “Єдиним, але дуже виразним винятком був Григорій Тютюнник, що пізніше ввійшов у літературу і навіть уславився своїм романом “Вир”. Він був повний, думаю, своїх сільських вражень і тих віршів, що тоді формувалися в його свідомості, і мовознавчі мудрощі явно для нього були чимось зовсім зайвим, силоміць накиненим. Більшість хлопців у ті роки ходили без краватки, але у Тютюнника це було ніби демонстрацією, ніби він хотів лишатися в усьому сільським парубійком, імені завжди здавалося, що від його потворного обличчя, з негритянськими губами, злими очима й непропорційно високим чолом під буйним чубом мало пахнути кізяками. Такий самий запах я відчув уже геть пізніше, коли став читати його “Вир” (я не міг його дочитати до кінця). Ближче його особистого життя я не знав, але враження він робив дуже відлюдькуватого, щонайменше в місті, — можливо, на селі він би поводився інакше. Конфліктів з ним я не мав, але ми не любили один одного”. Що ж, у кожному індивіді є щось значно більше за нього, що диктує сприйняття інших і його ставлення до них. “На колір іна смак товариш не всяк”. Психоаналітики пояснюють усе те психічними травмами дитинства, котрих індивід навіть може не пам’ятати, але ніщо в житті людини не минає безслідно. Важлива роль тут належить і всяким комплексам, котрі не схильна до самоспостережень людина може в собі навіть не помічати. Не останнє значення мають і духовна біографія, інтелектуальні пріоритети, всі ті стандарти, на котрі людина свідомо чи підсвідомо орієнтується. Є ще й такі фактори, як невтоленні амбіції, непереборна жадоба завжди й повсюдно горувати, а ще всякі інші причини несумісності людей. Інтелектуал Шевельов і заляканий своєю селюцькістю, бідністю напівголодний студент Тютюнник були як представники різних планет. Пам’ятаю, яке подивування було прочитати про тертя — чи й навіть антипатію — між Шерехом і Маланюком, Шерехом і Державиним, Шерехом та Орестом. Люди — це тільки люди. А ми наївно бажаємо від них значно більшого. Принагідно викличу з пам’яті імена відомих чи навіть видатних письменників, які ажніяк не викликали захоплення в своїх сучасників, не бувши моральними еталонами чи приємними в спілкуванні з соціумом. Скажімо, волоцюга й убивця Франсуа Війон. Фантастичний нечупара, чванько й меркантиліст Оноре де Бальзак. Наркоман, хвалько й наклепник Едгар Аллан По. Чванькуватий, карикатурно ексцентричний сноб Оскар Вайльд. Або уявімо фанатичний оккультизм Артура Конан Дойла та Вільяма Батлера Єйтса і все з цим пов’язане, що ускладнювало їхні стосунки з оточенням і творило про них своєрідну опінію. Зрештою, пропоную тому читачеві, який свято переконаний, що письменнику житті — це сама приємність, рівна доброзичливість і солодкава лагідність, ознайомитися з енциклопедією патографій “Безумні грані таланту” (В. АСТ. Астрель. Моск., 2004). Читаючи її, губиш усі натяки на сакралізацію тих, кого мав мало не за небожителів. Цікаво, що глибокий і прозірливий інтелектуал Шерех зовсім не вгадав Григорія Тютюнника і не “розшифрував” його. За його невродливістю і відчуженістю ховалася м’яка й аж до наївної сентиментальності вразлива й добра душа. Багатьом до ближчого знайомства з ним здавалося: це твердокам’яний і напористий чоловік. Унікальний випадок невідповідності й різкої контрастності зовнішнього вигляду і душевної конституції. Про його внутрішню беззахисність і легку ранимість казали мені й Анатолій Дімаров і Павло Загребельний, і Василь Земляк, і Роман Іваничук, і Микола Петренко, й Григір, і Юрій Бадзьо, й Володимир Черненко, й Олена Федотівна. Вона якось з гумором згадувала, що Григорій поінколи делікатно намагався її — вперту й завжди переконану в своїй правоті — вмовити вчинити так, як він пропонує. На що вона, сміючись відповідала: “Як батько вирішили — так поматериному й буде!” Тільки в своїх творчих справах він м’яко обороняв право на самостійність. Власне, й Дзюба з приємним розчаруванням пише, що коли вони познайомилися в Ірпінському будинку творчості, то він аж повірити одразу не міг: цей груболиций із вольовим підборіддям чоловік виявився такої м’якої вдачі й архіскромності. І ще його вразили очі Тютюнника. Сумні й сповнені болю. Очі людини, що бачила багато горя, смертей і пережила великі страждання… З розповідей Олени Федотівни мені запам’яталася така подробиця. Коли вони брали шлюб, Григорій Михайлович раптом їй сказав: мовляв, лишайся на своєму прізвищі, бо наше таке гірке, що щастя не принесе, не треба тобі бути Оленою Тютюнник — мав він на увазі й те, що батько був репресований, і доля всієї родини та його покручена, вони роковані на нещастя й горе. Олена Федотівна тоді змовчала, що і її мати була визнана “врагом народа” та відбула тюремне ув’язнення. Здається, він був суворим і непоступливим ригористом. І мав на це всі права. Бо оплатив свої моральні імперативи своїм життям. “Вир” засвідчив: нарешті Григорій Тютюнник знайшов себе. Тепер од нього можна сподіватися ще більшого. Він зумів вирватися з панівних тоді багатослівності й сентиментальної заквітчаності нашої прози. Дзюба свідчить, що про це тоді вони говорили в Ірпені, коли Тютюнник виразно пояснював йому свій вибір, наголошував на неафішованій полемічності свого письма з тодішньою переліризованою й запатетизованою прозою. Василь Земляк наголосив, що “Вир” задуманий широко, розпочатий талановито, і, може, завершений неповністю не з його вини, — це справді подвиг. Українська проза з появою “Виру” придбала ще якусь одну окрасу — може, ту безпосередність, котру приніс художник. Не манірну, не показну, не підлаштовану під народність, а щиру, перемиту і дуже природну для його густого і в той же час вільного письма…” У літературі, як і в житті, швидко змінюються погоди і моди. Зчаста все нове поспішно проголошується новаторським, а все вчорашнє, чим неудавано захоплювалися, категорично звинувачують в безнадійній анахронічності й замшілості. Кожне покоління поквапливо починає нову (нескінченну в ланцюзі століть) переоцінку цінностей. Призначаються нові кумири, фаворизуються нові естетики й поетики. Ще недавно канонізовані як класика твори, ховаються якнайдалі від людських очей у “запасники” історії літератури. Інколи про них та їхніх авторів згадують іронічно чи поблажливо. Залежно від характеру чи настрою того, хто згадує. Живі відсувають мертвих, розширюючи межі свого життєвого простору. І немає на те ради. Думаю про долю “Виру”. Те, що через майже шістдесят років після появи “Виру” особливо динамізувалися темпи ведення прозової оповіді, помітно навіть неозброєним оком. Навіть найкращі тогочасні наші романи сьогодні створюють враження літературних анахронізмів. І це не тільки проблема українського письменства. Скажімо, англійці вже не рушать у далеку дорогу диліжансами, в яких — аби скоротати час — читали романи Вальтера Скотта чи Чарльза Діккенса. Про щось подібне пишуть французи, характеризуючи свої стосунки з класикою. Моя приятелька, українка, народжена в Франції, що одержала філологічну освіту в Сорбоні, анітрохи не соромлячись, зізналася: вона так і не змогла подолати відому романічну епопею “В пошуках втраченого часу” Марселя Пруста, котру, за її словами, сьогодні “читають навіть не всі високочолі доктори”. Пейзажне живописання, повільний, лінійний розвиток подій, діалоги-диспути, затяжні філософські ретиради позникали з творчого арсеналу сучасних авторів. Можна дискутувати про те, на користь чи на шкоду це мистецтву слова – нині йдеться не про те — просто констатую факт. Перед написанням цього спогаду перечитав “Вир”. Якби не карантин, спричинений коронавірусом, певно, не викроїв би для стільки часу. Цей непоквапний, соковитий побутопис, з яскравим розсипом подробиць (так і уявляється, що то кінокамера в руках талановитого оператора укрупнено фіксує сільські реалії) справді заворожує емоційною виразністю й художньою пластикою. Трохи пізніше після появи “Виру” в цьому змагатиметься з Тютюнником імпресіоніст Євген Гуцало. Дозволю тут собі чималеньку цитату. “Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далекиих обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть, татарською назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими та залужанськими молодицями. Батькуватись жінкам дуже зручно: вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши руки на грудях, починають: “Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що?” — “Хай тебе колючками до землі припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?” — “А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще й відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничної пілки?” — і пішло, і пішло, що й до вечора не переслухаєш. Над річкою було дуже лунко, через те всі чули і про кожну таку чвару знали на обох берегах…” Оглядаючи цей пейзаж із людьми, не можеш не згадати ауру яскравих полотен Опанаса Сластьона, Сергія Васильківського, Миколи Пимоненка, що з такою емоційною виразністю зобразили нурт життя нашої людини серед нашої природи, під нашими небесами. У всіх них — відчутно, сказати б, їхню генетичну спорідненість із усім зображуваним. Як і в Григорія Тютюнника, який, очевидно, почувався в обов’язку говорити про цих і від імені цих людей. Така думка письменника звучить у згадуваних Григорових спогадах. Але повертаюся до Олени Федотівни. Знаю, що в неї були складні стосунки з хлопцем, якого Тютюнники всиновили. Хтось навіть казав мені, що це через нього вона полишила Львів і виїхала в Чорнобаїв. Не знаю, чи це правда, а перепитати про це вже немає в кого. Та й то — вже зовсім інша розмова. Коли ми познайомилися, вона ще була міцна й життєрадісна, але за десяток років уся її енергія пригасла. Час невблаганний ні для кого. …Олена Федотівна довго слабувала. Спершу почали відмовляти ноги. Їм уже несила було носити вагу її надміру розповнілого тіла. Почалися проблеми з серцем. Ще раз підтвердилося: старість украй рідко буває без хвороб. Вона переселилася в райцентрівський будинок для людей похилого віку. Не хотіла бути тягарем для братової сім’ї. А потім її не стало. Знаю, що поховали Олену Черненко на міському кладовищі в Чорнобаї. Там вона народилася. Там і знайшла свій останній притулок. Нещодавно до мене у фейсбуці озвалася її племінниця Вікторія. Вона з пієтетом говорила про тітку. І мені приємно було це чути. Бо часто — особливо в провінції — родичі, люди приземлені, поблажливо або й нищівно іронічно ставляться до тих, які живуть зовсім іншими інтересами. А дехто ще й засуджує: мовляв, одірвався (—лася) від нас, бо дуже грамотним (—ною) став (стала). Слухаючи Вікторію, я несподівано — й це було зовсім не пов’язано з ходом нашої розмови, — подумав: а таки ж обом братам пощастило на Олену Федотівну. Вона як могла — допомагала їм бути самим собою. Була тією дорогоцінною підтримкою в їхньому житті, значення якої важко переоцінити в долях творчих людей. Олена Федотівна вгадала таланти обох. Упритул це дається важче, аніж іздалеку. Про це є чимало розумних сентенцій. Вдова Григорія Тютюнника вміла бачити й відчувати. І це — також талант. Григорій Тютюнник (справа) з онуком Льва Толстого в Яснополянському музеї
Шевченкіана · “Художник акцентував увагу не на тілах людських, а на обличчях”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко про картину Олександра Іванова «Явлення Христа народові»

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу Володимир Мельниченко розкриває маловідому тему ставлення Тараса Шевченка до створення й демонстрації знаменитої картини Олександра Іванова “Явлення Христа народові”. Показано розходження Шевченка з Миколою Гоголем в її оцінці. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Новина ця для мене цікава своєю неновизною” Переважна частина ключової інформації по темі, заявленій у назві статті, міститься в Шевченковому записі в Щоденнику 27 липня 1857 р. Отже, читаємо: “Сьогодні за обідом Іраклій Олександрович1 повідомив мені важливу мистецьку новину, вичитану ним у “Русском инвалиде”2. Новина ця для мене цікава своєю неновизною. “Інвалід” сповіщає, що нарешті колосальне чудо живопису, картина Іванова “Іоанн Хреститель” закінчена! І була представлена римській публіці під час перебування в Римі імператриці — вдови Олександри Федорівни3. І за словами самого художника, в газеті сказано скромного4, викликала фурор, якого він не чекав. Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти. Але мені щось страшно за автора “Марії Магдалини”5. Двадцятирічний труд6 чи зберіг соковитість і свіжість життя, чи не зів’яв він, як південна розкішна квітка від довгого і непотрібного поливання? Чи не запліснявів він, як хмільне пиво від довгого бродіння? Боже борони всякого артиста від такого печального і запізнілого уроку. Ще будучи в Академії, я багато чув про той колосальний, тоді вже майже закінчений труд. Художники нерішуче говорили про нього. Аматори рішуче захоплювались, у тому числі й покійний Гоголь. Карл Павлович Брюллов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова, самого ж Іванова жартома називав німцем, тобто кропуном. А кропання, за словами великого Брюллова, вірна ознака бездарності, з чим я не можу погодитися щодо Іванова, дивлячись на його “Марію Магдалину””. Таким чином, Шевченко доволі докладно, як для щоденникового запису, занотував яскраву новину, котра для нього була “цікавою своєю неновизною”. Бо, ще навчаючись у петербурзькій Академії мистецтв (1838—1845) він знав, що академік О. А. Іванов, який перебував в Італії, як пансіонер Товариства заохочування художників і з 1831 р. жив у Римі, довгий час працював над картиною, присвяченою явленню народові Месії. Власне, це було відомо всім, хто цікавився живописом. І Шевченко був точним у фіксації з’явлення картини в майстерні художника, адже, зробивши перші ескізи у 1833 р., О. А. Іванов уже в 1837 р. переніс композицію на полотно, а наступного року відтушував і тердесьєною (темно-жовтою фарбою). До 1845 р. картина була фактично завершена, за винятком деяких штрихів. Достатньо нагадати, що відомий лист М. В. Гоголя до М. В. Вієльгорського “Исторический живописец Иванов”, в якому блискуче описана картина О. А. Іванова, датується 1846 р. Але лише сам автор може поставити остаточну крапку чи нанести останній мазок пензлем у творі... Тарас Григорович і не заперечував очевидне, він лише турбувався-сумнівався, навіть побоювався, чи зберегла картина О. А. Іванова художню соковитість, свіжість і, головне, життєву переконливість, чи не зів’яла прекрасна південна квітка від надмірного поливання потом художника. Навіть пиво може перебродити й прокиснути. Шевченко не міг не згадати свого великого вчителя К. П. Брюллова, який недолюблював О. А. Іванова7, жартома називаючи його німцем, тобто, занадто педантичним, скрупульозним, пунктуальним, одним словом, кропуном8. Очевидна ремінісценція оцінки К. П. Брюллова зустрічається ще в Шевченковій повісті “Художник” (1856), де йдеться про лист В. І. Штернберга із Риму: “Пишет, что … видел он великий собор художников, в том числе и Иванова, автора будущей картины “Иоанн Предтеча проповедует в пустыне”9. Русские художники подтрунивают исподтишка над ним… А немцы вообще в восторге-от Иванова”. Втім, Шевченко й через багато років не збирався погоджуватися з К. П. Брюлловим, а мав особистий погляд на полотна О. А. Іванова, незалежний від його точки зору: “Шевченко не поділяв думки свого вчителя про “бездарність” Іванова” (О. П. Новицький). Тарас Григорович уже два десятиліття тримав у пам’яті прекрасну картину “Явлення Христа Марії Магдалині”, за яку, до речі, молодий художник отримав звання академіка: “Як би я був радий, якби картина Іванова спростувала моє упередження. До колекції моїх майбутніх естампів a la aquatinta10 додався б ще один чудовий естамп”11. Ішлося про те, що Шевченко вирішив після заслання зайнятися гравіруванням і хотів би звернутися до завершеного твору О. А. Іванова. Проте, записавши процитований текст, засланець знову засумнівався. Згадав, що прочитав в “Русском инвалиде” про картину знайомого по навчанню в академії художника Ф. А. Моллера “Апостол Іоанн Богослов проповідує на острові Патмосі під час свята Вакха”, яку виставляли в Петербурзі, й завершив свій запис у Щоденнику 27 липня в одвертому замішанні: “Не знаю, чому я маю вигідніше поняття про картину Моллера, ніж про багатолітній твір Іванова”. Всі ці Шевченкові сумніви й вагання вважаю не буденними, прохідними, а творчими, важливими, бо засланець уже жив майбутньою свободою — через шість днів, 2 серпня 1857 р., він залишив Новопетровське укріплення. Звідси й думка його про створення естампу за твором О. А. Іванова. Чи вдасться? Та й чи варто?.. Загальна тональність щоденникового запису — все-таки тривожно-скептична, навіть іноді насмішкувата щодо О. А. Іванова. Згадаймо побіжно кинуте прислів’я: “Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти”. Так у народі жартівливо кажуть про що-небудь непосильне, неможливе для здійснення ким-небудь. Тим більше, що Шевченко мудро передбачив тодішнє сприйняття полотна О. А. Іванова серед багатьох художників і в суспільстві. Скажімо, через рік, улітку 1858 р., коли Шевченко, як і О. А. Іванов з його полотном, уже були в Петербурзі, мистецький журнал “Иллюстрация” писав: “Картина ця має мало недосконалостей, але всі вони зливаються водному головному недоліку. Цей недолік картини в тому, що писалася вона 20 років. Вона прекрасна, проте як згадаєш, що Іванов писав її 20 років, стане досадно...” Не забудемо й про те, що в Академії мистецтв у художника були недоброзичливці. М. В. Гоголь навіть писав ще у 1846 р. із Італії: “Сюда принеслись нелепые слухи, будто художники и все профессора нашей Академии художеств, боясь, чтобы картина Иванова не убила собою всё, что было доселе произведено нашим художеством, из зависти стараются о том, чтоб ему не даны были средства на окончание”. З іншого боку, можна зрозуміти, що митець, який десятиліттями “кропає”, тобто, в побутовому сприйнятті, працює повільно, неквапливо й, мабуть, погано, викликає недовіру й осуд у професіоналів і пересічних поціновувачів. Та визнаємо й те, що нині мало хто згадує чи, навіть, знає, скільки років працював справді талановитий художник О. А. Іванов над справді прекрасною картиною. Сам багато разів геть-чисто забував про це, стоячи перед унікальним полотном у Третьяковській галереї... Тож і Шевченко не в усьому був однозначно правий... “Як би я був радий, якби картина Іванова спростувала моє упередження” Але врешті-решт вийшло так, що, познайомившись зі знаменитою картиною після повернення до Петербурга, Тарас Григорович не змінив свого скептичного ставлення до неї. Щодо цього у спогадах Шевченкового приятеля кінця 1850-х рр.. М. Д. Новицького є цікавий і дуже важливий, але мало ким помічений штрих: “Водив він мене і по академічних залах, говорячи про мистецтво і подовгу зупиняючись біля різних більш чи менш відомих картин, а особливо біля славнозвісної картини Іванова “З’явлення Христа народові” та брюлловської “Облоги Пскова”. Перша його захоплювала своїми деталями12, особливо ж окремими постатями, але загалом він нею був незадоволений: “Страшно вимовити, — говорив він, — а в цілому… ну, справжнісінький гобелен!”13. Отже, художник Шевченко не приховував свого захоплення деякими деталями полотна О. А. Іванова, особливо окремими постатями. Можливо, любувався фігурою раба, обличчя якого випромінювало сум’яття, розгубленість і недовіру й, водночас, надію, радість, замилування, навіть, екстаз... Мабуть, уважно розглядав Іоанна Хрестителя, котрий уособлював одухотвореність появою Месії... Втім, краще від М. В. Гоголя не скажеш: “Всех видней Иоанн Креститель… Всё, отправляя свои различные телесные движенья, устремляется внутренним ухом к речам пророка, как бы схватывая из уст его каждое слово и выражая на различных лицах своих различные чувства: на одних — уже полная вера; на других — ещё сомненье; третьи уже колеблются; четвёртые понурили главы в сокрушеньи и покаяньи; есть и такие, на которых видна ещё кора и бесчувственность сердечная”. Певно, Шевченко пильно придивився до величної постаті Ісуса Христа, у нього єдиного обличчя не було виписано психологічно-скрупульозно... У М. В. Гоголя: “А Он, в небесном спокойствии и чудном отдалении, тихой и твёрдой стопой уже приближается к людям”. Взагалі художник О. А. Іванов акцентував увагу не на тілах людських, а на обличчях, які виражали живі й глибокі людські переживання, емоції, що, безперечно, було відходом від академічної манери живопису... Знову-таки нагадаю М. В. Гоголя, який сказав про О. А. Іванова: “Художник может изобразить только то, что он почувствовал и о чём в голове составилась уже полная идея; иначе картина будет мертвая, академическая картина”. Тарас Григорович, очевидно, не міг не відзначити для себе, що майстер виписав кожне обличчя, кожну емоцію, показавши розмаїте, психологічно вмотивоване реагування різних людей в історичний момент явлення Христа... Справді, художник дуже хотів, аби глядач перед його картиною відчув небесну велич унікальної миті... Вважається, що в повісті “Портрет” М. В. Гоголь писав саме про картину О. А. Іванова: “Вся картина была мгновение, но-то мгновение, к которому вся жизнь человеческая есть одно приготовление”. Художник поклав ціле життя, щоб еволюційно змінити малярство, створивши грандіозну симфонію кольору, в тому числі, навіть імпресіоністичного, нових емоцій і смислів. Уже стало хрестоматійним твердження, що він “випередив свій час”... Але Шевченко, врешті-решт, у цілому бачив перед собою полотно, дуже подібне до... гобелену, тобто, мальовничого килиму з витканою картиною, розрахованою на зовнішній ефект. І Шевченко, звісно, мав право на своє бачення й сприйняття твору! Більше того, без його погляду — доброзичливого й, водночас, іронічного, критичного, — не було б і можливості вповні вияскравити нині справжню цінність творіння О. А. Іванова. Є версія про те, що несхвальна оцінка поетом картини склалася під впливом К. П. Брюллова, котрий упереджено ставився до творчої манери О. А. Іванова. Та ми вже знаємо з Шевченкового Щоденника, що той “ніколи ні слова не говорив про картину Іванова”, а, головне, Тарас Григорович явно не погодився з оцінкою К. П. Брюлловим усієї творчості художника. І все-таки, все-таки... На мій погляд, в оцінці картини О. А. Іванова, який відійшов від канонів художнього академізму, виявив себе саме Шевченко-художник, сформований під впливом системи академізму й стилю класицизму14. Нагадаю про маловідоме. О. А. Іванов прибув у Петербург 20 травня 1858 р., а вже 24 травня він отримав офіційний лист за підписом міністра імператорського двору В. Ф. Адлерберга15: “Государь Император Высочайше повелеть изволил — привезенную вами из Рима картину вашей работы выставить в Зимнем дворце в одной из зал по вашему избранию, и, по осмотре этой картины Его Величеством, допустить публику видеть оную… Прошу, доставив означенную картину в Зимний дворец, выбрать место для её постановки”16. Велика княгиня Марія Миколаївна — президент Академії мистецтв у 1852—1876 рр. — призначила художникові час, “щоб побачити картину”, виставлену в Білій залі Зимового палацу. Сам О. А. Іванов відвідав скульптора М. С. Пименова, “щоб запросити його — це справді найталановитіша людина, яка в Академії тепер знаходиться”. До речі, Шевченко також високо цінував його, називав “дуже достойним художником”. І, нарешті, 28 травня 1858 р. О. А. Іванов випадково зустрівся і познайомився з Шевченком. Записав про це 30 травня: “Третього дня ввечері о 6 годині я взяв карету, щоб привести графа Толстого, віце-президента17 у палац (Зимовий. — В. М.); у нього знаходилися і Пименов, і Шевченко — поїхали ми всі разом...”18. Якщо врахувати, що виставка картини “Явлення Христа народові” та всіх самоцінних ескізів й етюдів до неї була офіційно відкрита 10 червня 1858 р., то Шевченко вперше побачив полотно за два тижні до того разом із особливо почесним гостем, віце-президентом Академії мистецтв Ф. П. Толстим, у присутності схвильованого художника. Безперечно, що Тарас Григорович побував на виставці й після її відкриття в Академії мистецтв... Враження від картини Шевченко виклав у листі до С. Т. Аксакова від 15 липня 1858 р.: “В Академии выставлена теперь картина Иванова, о которой было много и писано, и говорено, и наделала синица шуму, а моря не зажгла. Вялое, сухое произведение. Повторился Овербек в самом непривлекательном виде”. Не випадково досі вважається, що саме Шевченко найсильніше виразив неприйняття твору “прогресивною частиною суспільства”. Справді, звучить убивчо: “Наробила синиця шуму, а море не запалила”. Втім, Тарас Григорович висловлював свою думку в Щоденнику і приватному листі, а
Шевченкіана · “Головною причиною передчасної смерті О. А. Іванова було нерозуміння його творчості багатьма сучасниками”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

художникові доводилося вислуховувати й читати дошкульну публічну критику... Щодо німецького художника Овербека Йоганна-Фрідріха (1789—1869), то він був головою малярської школи романтиків, так званих “назаретян”, які вдавалися до ідеалізації середньовічного мистецтва, відмежовуючись від реальної дійсності та суспільних проблем. Утім, ще відомий російський критик, історик мистецтва В. В. Стасов (1824—1906) наголосив: “У нас усі переконані, що він сліпо підкорився Овербеку та іншим німецьким релігійним художникам 40-х років. Але це цілком невірно. Він відчував їхню талановитість... приймав од них, що визнавав хорошим, але ніколи раболіпно не йшов по їхніх п’ятах...” На думку сучасних шевченкознавців, “зіставлення з ним (Овербеком. — В. М.) О. А. Іванова безпідставне: насправді творчість О. А. Іванова, полемічно спрямована проти естетичних принципів і творчої практики Ф. Овербека, була перейнята глибокими й тривожними суспільно-значущими роздумами, волелюбними прагненнями, гуманістичним змістом (що відзначала вже тогочасна критика в особі О. Герцена й М. Чернишевського) і становила важливий етап у розвитку російського мистецтва на шляху до реалізму”. Читач, очевидно, звернув увагу, що свій лист до С. Т. Аксакова Тарас Григорович написав невдовзі — через 12 днів — після смерті О. А. Іванова: “Жаль, что это случилось с Ивановым, а не с каким-нибудь немцем, немцу бы это было к лицу. Бедный автор не выдержал приговора товарищей, умер, мир его трудолюбивой душе”. А академічному коментарі до цих слів читаємо: “Головною причиною передчасної смерті О. А. Іванова було нерозуміння його творчості багатьма сучасниками, стримане ставлення до нього керівництва Академії мистецтв та офіційної критики19, які не могли пробачити художникові відступу від академічних норм”. Немає сумніву, що все це було вкрай тяжким фоном і нервовим потрясінням останніх тижнів життя О. А. Іванова. Зокрема, вже згаданий В. В. Стасов особливо сильно наголосив, що в Росії художника “замучила і поклала в гроб громадська думка”. Проте помер О. А. Іванов, як відомо, від холери, про що писали з часу його смерті, а потім, у шевченкознавчому контексті, зафіксував О. П. Новицький в єфремівському виданні поетового Щоденника й коментарі до нього (1927 р.). Що стосується “якого-небудь німця”, то, можливо, Шевченко підсвідомо мав на увазі, що тільки-но згаданому ним німецькому художнику Й.-Ф. Овербеку йшов 80-й рік, а О. А. Іванову було лише 52 роки. “Захоплений лист Гоголя нічого не сказав художникові...” Отже, Шевченко зарахував М. В. Гоголя до числа “аматорів”, тобто, непрофесіоналів, любителів у галузі живопису. Втім, у даному випадку насправді М. В. Гоголь упродовж багатьох років духовно супроводжував створення О. А. Івановим картини “Явлення Христа народу”, зокрема, даючи художнику доречні й глибокі поради. Скажімо, ще в березні 1844 р. М. В. Гоголь писав О. А. Іванову: “Поверьте, что до тех пор, пока не одолеет вами досада, а может быть, и совершенное отчаяние при мысли, что картина не будет кончена, до тех пор она не будет кончена”. Гоголезнавці припускають, що саме з цим листом пов’язаний запис, зроблений О. А. Івановим у чорновому зошиті влітку 1844 р.: “Згадую останній лист Гоголя і силкуюся встати на нову, ним вказану мені ступінь”. Ми пам’ятаємо, що наступного року картина була художником фактично завершена, принаймні так тоді думалося... Але нагадаю, що й через понад десятиліття — у 1858 р. — О. А. Іванов представив у Петербурзі незадовго до смерті свою величезну картину (540 на 750 см), так і не закінчену остаточно — його вже підводив зір. Скажімо, хрестоматійно відомо, що на стегнах старого зліва — тканина сірого кольору, а у воді відображено червоний колір... М. В. Гоголь ніби пророчив неминучу незавершеність картини, що стала смислом життя художника. Тільки тоді, коли Майстер відійшов в інший світ, його дивовижне полотно почало самостійне славнозвісне життя... На передньому плані картини, найближче до Христа, зображено грішника, який кається, для нього О. А. Іванов зробив кілька начерків із фігури й обличчя Миколи Васильовича... Втім, Шевченко в щоденниковому записі від 27 липня 1857 р. констатував посвоєму: “Захоплений лист Гоголя нічого не сказав художникові, ні навіть досвідченому знавцеві, про цей твір”. Ішлося про вже згаданий лист М. В. Гоголя “Исторический живописец Иванов”, опублікований у книзі “Выбранные места из переписки с друзьями” (видана у Петербурзі на початку 1847 р.). Вже 24 жовтня того ж року Шевченко писав В. М. Рєпніній із Орської фортеці: “Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя “Письма к друзьям”, то пришлите мне, вы сделаете доброе дело…” У січні 1848 р. В. М. Рєпніна відповіла з Яготина, що надішле книгу, а 19 березня зверталася до поета: “Извините меня, добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги “Избранные места”; наконец, я их отправляю…” Шевченко ніколи публічно не виступав проти “Выбранных мест из переписки с друзьями”. Усі наступні (після отримання надісланої В. М. Рєпніною книги в 1848 р.) Шевченкові згадки про М. В. Гоголя мали захоплено-позитивний характер, вони стосувалися самої суті творчості геніального письменника. Процитовані вище рядки з Щоденника стали винятком, адже Шевченко в цілому критично сприйняв Гоголевий лист... Дозволю собі не погодитися з поетовою оцінкою, бо насправді лист до М. В. Вієльгорського не лише духовно підтримав О. А. Іванова, але й дуже багато сказав і нині говорить, як знавцям, так і пересічним “аматорам”, поціновувачам видатного твору О. А. Іванова “Явлення Христа народові”. У ньому Микола Васильович найперше просив грошової допомоги художникові: “Устройте же это дело; не то — грех будет на вашей собственной душе. С моей души я уже снял его этим самым письмом; теперь он повиснул на вас. Сделайте так, чтобы не только было выдано Иванову то нищенское содержание, которое он просит, но ещё сверх того единовременная награда, именно за то самое, что он работал долго над своей картиной и не хотел в это время ничего работать постороннего, как ни заставляли его другие люди, и как ни заставляла его собственная нужда. Не скупитесь! Деньги все вознаградятся”. Та в нашому контексті найважливіше полягає в тому, що М. В. Гоголь зробив лапідарний, але неперевершений опис картини, визначив її духовні смисли й передрік історичний успіх. Микола Васильович особливо наголосив, принаймні для історії, на тому, що знаменна мить і художня мета картини О. А. Іванова — зобразити незбагненне звернення окремої людини і всього людства до Христа: “Иванов сделал всё, что другой художник почёл бы достаточным для окончания картины. Вся материальная часть, всё, что относится до умного и строгого размеще- О. Іванов. Явлення Христа народові. 1837—1857 рр. ния группы в картине, исполнено в совершенстве… Но как изобразить то, чему ещё не нашел художник образца? Где мог найти он образец для того, чтобы изобразить главное, составляющее задачу всей картины, — представить в лицах весь ход человеческого обращенья ко Христу? Откуда мог он взять его? Из головы? Создать воображеньем? Постигнуть мыслью? Нет, пустяки! Холодна для этого мысль и ничтожно воображенье… Нет, пока в самом художнике не произошло истинное обращенье ко Христу, не изобразить ему того на полотне. Иванов молил Бога о ниспослании ему такого полного обращенья, лил слёзы в тишине, прося у Него же сил исполнить Им же внушенную мысль, а в это время упрекали его в медленности и торопили его!” На мій погляд, лише М. В. Гоголь намагався справді глибоко, тонко й чуттєво збагнути справжню причину довготривалої роботи О. А. Іванова. Це те, що в Гоголевому листі міститься, незалежно від його сприйняття Шевченком. Окрема частина листа на захист і підтримку О. А. Іванова присвячена розповіді письменника про пережитий і ним самим перехідний душевний стан, коли, по волі Божій, проходить внутрішня духовна “переробка” в людині, й тоді треба звертатися лише до самого Бога і ні до кого іншого. Та, за зізнанням М. В. Гоголя, у важкий час, коли він ризикував померти не лише від душевних страждань та хвороби, але й від голоду, врятував його цар: “Спасен я был государём. Нежданно ко мне пришла-от него помощь… Эта помощь меня подняла вдруг. Мне было приятно в эту минуту быть обязанным ему, а не кому-либо другому”. Йшлося, звичайно, про фінансову, а не духовну допомогу... Мені здається, що навіть один цей сюжет про ненависного Шевченкові Миколу І міг зіпсувати його враження від усього листа М. В. Гоголя. Втім, це лише припущення. Зате точно відомо, що вже значно пізніше, після знайомства у 1848 р. з Гоголевим листом у книзі, висланій В. М. Рєпніною, Шевченко захоплено писав їй про М. В. Гоголя 7 березня 1850 р.: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!”; “Гоголь — истинный ведатель серца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем”. Та й у Щоденнику, який є джерелом цього нашого дослідження, Шевченко незмінно виявляв пієтет до М. В. Гоголя. Скажімо, 5 вересня 1857 р. щиро вигукнув: “О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!” Але тоді, 27 липня 1857 р. упевнено занотував, що “захоплений лист Гоголя нічого не сказав художникові...” Рідкісне, недоказане Шевченком, його твердження. Втім, абсолютно безсумнівне, як його власне переконання... ——————————— 1 Усков Іраклій Олександрович (1810— 1882) — комендант Новопетровського укріплення в 1853 р. У засланні став другом і покровителем Шевченка. 2 “Русский инвалид” — російська щоденна газета, що публікувала переважно повідомлення з фронтів, офіційні розпорядження і т. ін. На засланні була для Шевченка доступним періодичним виданням. 3 Олександра Федорівна (1798—1860) — російська імператриця, дружина Миколи І, мати Олександра ІІ. Нещадно висміяна Шевченком у поемі “Сон” (1844). Побувала в майстерні О. А. Іванова в березні 1857 р. 4 Цікаво, що ці слова записані пізніше на полях Щоденника і додані до тексту за допомогою такого знаку: Х. 5 Ішлося про картину О. А. Іванова “Явлення Христа Марії Магдалині” (1835). 6 Якщо врахувати, що сюжет картини О. А. Іванов замислив у 1832 р., його втілення в полотні відбувалося впродовж майже чверті століття. 7 О. П. Новицький лапідарно зафіксував явно неприязні стосунки, “що склалися між двома визначними художниками свого часу”. 8 У Шевченкового знайомого В. І. Даля: “Кропать — работать... дурно, не умеючи, кой-как...” До речі, у В. І. Даля та й інших словниках “кропун” відсутній — це поетів словотвір, який є синонімом “кропателя”. Тобто, партача, писаки, віршомаза. 9 Одна з попередніх назв картини “Явлення Христа народові”. 10 Акватинта — метод гравіювання, що полягає у протравлюванні кислотою поверхні металевої пластинки з наплавленим асфальтовим чи каніфолевим пилом і з зображенням, яке наноситься кислотостійким лаком. 11 Шевченка не міг не зацікавити зображений на картині О. А. Іванова біблійний сюжет про першу появу Христа в народі. 12 М. В. Гоголь писав, що в картині “Явлення Христа народові” “всякая складка привлекает вниманье знатока”. 13 Спогади про Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 361 14 Див. Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. — К.: Либідь, 2017. — С. 85—88. 15 Адлерберг Володимир Федорович (1790—1884) — генерал-ад’ютант Миколи І, директор канцелярії військового міністерства. У 1852—1872 рр. — міністр імператорського двору. З 1847 р. був причетний до Шевченкової долі. Зокрема, керував виконанням царського наказу про його заслання. Поет бачив у В. Ф. Адлерберзі одного з винуватців своїх багаторічних страждань. Першого березня 1858 р. Шевченко записав у Щоденнику в Нижньому Новгороді про те, що отримав дозвіл проживати в Петербурзі, але все ще під наглядом поліції: “Це робота старого розпусного японця Адлерберга”. Між іншим, лише Л. Н. Большаков свого часу справедливо поставив уже, здається, забуте питання: “Почему “японца”? Не во внешних ли особенностях лица и фигуры надо искать отгадку?” Оскільки в біографії Шевченка дрібниць немає, необхідно шукати відповідь і на це питання. 16 Александр Андреевич Иванов. Его жизнь и переписка. 1806—1858 гг. — СПб., 1880. — С. 328. 17 Толстой Федір Петрович (1783— 1873) — російський скульптор, медальєр і живописець. У 1828—1859 рр. — віце-президент Академії мистецтв. Багато зробив для звільнення Шевченка із заслання. 18 Александр Андреевич Иванов. Его жизнь и переписка. 1806—1858 гг. — С. 333. 19 Справді, сам О. А. Іванов писав брату 25 червня 1858 р. “Сьогодні я почув, що з неділі (22 червня. — В. М.) з’явилася про мене стаття в “Сыне Отечества”, де протилежна партія мені, — як багато хто запевняє, Бруні (Ф. А. Бруні — російський живописець, ректор Академії мистецтв. — В. М.) та інші члени Академії прикрились іменем дуже маловідомого і поганого літератора (В. Толбіна. — В. М.). Статтю приносять до картини і читають, порівнюючи. Пименов мені говорив, що картина моя не вразила двір, як картина Брюлло” (тобто К. П. Брюллова. — В. М.).
“... Ніякими силами не можна змінити духовного · типу людини”. Про-читання · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

росія М. Гоголь використовує стосовно політичних реалій, тобто щодо метрополії й колонії, а найменням Україна означує природно-історичний, етнокультурний феномен рідного народу, характер якого суттєво визначили природні умови питомої землі й продуктивна праця на ній. За Гоголем, руські, росіяни — продукт змішування й винародовлення різних народів у процесі колонізації русами фіно-угорських, тюркських та інших земель, а українці — продукт саморозвитку одвічних автохтонів України на своїй рідній землі в ладу з прибульцями, які живуть за законами цієї землі. Гоголь з глибинною генетичною пам’яттю нащадка давнього українського роду й ясним моральним світоглядом зміг осягнути незбагненну для інших історичну й новочасну українську й руську реальності. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь українського історичного дерева, у який уїлася Русь як паразитарний наріст омели. Описуючи жахливий, руйнівний безлад, хаос і тотальну роз’єднуючу, нищівну ненависть, які охопили все підневільне населення й які спричинили своїми міжусобними родовими чварами й феодальними війнами руські князі на колонізованих ними землях перед приходом монголо-татар, Гоголь проникливо характеризує той час як “жахливо-нікчемний”: “Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне існування, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни”. Ця Гоголева застережна характеристика своєчасна донині. М. Гоголь домагався, щоб українські історики визначили та обґрунтували місце України у світовій історії. Завдяки літературному подвижництву самого Миколи Гоголя світ дізнався про Україну як про природно-історичний, етнокультурний феномен, відмінний од імперської Росії. Цей феномен зветься Український світ. Морально-світоглядним дієвим чинником самоорганізованості Українського світу є Український духовний тип, сутність якого проникливо охарактеризував історіософ, народознавець Володимир Антонович: “... Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини — на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна”. Цю істину стверджували й стверджують своїм духовним типом і подвижницьким життям натхненні відкривачі безвічного в минулому й сьогоденні... На завершення своєї натхненної книжки Вадим Пепа акцентує на безвічних сутностях: “Марно заперечувати об’єктивне — історія таки вчить. Головне ж те, що її необхідно пізнавати, аби забезпечувати своєму народові майбутнє. А відтак і людству… Перед тонким прошарком національної еліти постають виклики суворі й жорстокі. Біль минулого спонукає до рятівних дій… Вичавлюймо зі своєї свідомості “склавинів” — рабів. Відцураймося раз і назавжди від “пактіотів” — платників данини варягам. Розпрощаймося безповоротно з “малоросами”. Берімо приклад з греків, щоб не бити поклони, як “раби Божі” (мається на увазі те, що по-грецькому — “діти Божі” та й з уст католицьких ксьондзів не почути “раби Божі”)… “Віч-на-віч з вічністю” Вадима Пепи сприймається загалом як полемічний відгук на книжку С. Плохія “Брама Європи”. Та за полемічною формою пульсує глибоке прагнення автора осягнути суть української історії й сьогодення. Ця безвічна суть криється в непроминущих вартостях української культури, в незнищенному духовно-генетичному кодові українства. Залучаючи до культурологічного діалогу з С. Плохієм безцінні усні пам’ятки прадавньої української міфопоезії, В. Пепа суттєво поглибив сприйняття й осмислення української історії, чим доповнив і писемний фактаж “Брами Європи”. Тож справедливо було б відзначити Шевченківською премією “Віч-на-віч з вічністю”, яку 2018 році відзначено “Браму Європи”.
“... Ніякими силами не можна змінити духовного · типу людини”. Про-читання · с. 14сторінка оригіналу ↗

Про вічне й безвічне в українському житті

До роздумів про вічне й безвічне спонукав мене український письменник Вадим Пепа своїм проникливим дослідженням “Віч-на-віч з вічністю” (Вінниця, 2019) з приводу перекладу праці професора української історії Гарвардського університету Сергія Плохія “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” (Харків, 2016). Олександер ШОКАЛО исьменник В. Пепа слушно запитує: чому “від скіфських воєн”? А професор мотивує першою згадкою давньогрецького історика Геродота (V ст. дон. е.) про українські землі, що їх тоді греки називали збірним поняттям — Скіфія, а місцеве населення відповідно — скіфами. Звичайно ж, Геродот дивився на тодішні українські землі й на людей, які їх населяли, очима своїх земляків — греків-колоністів, і через політичну призму тодішніх прийшлих кочівників — скіфів. Протягом наступних 2000 років на українські землі й на корінний народ дивитимуться так само — через призму колонізаторів і називатимуть то Руссю, то Річчю Посполитою, то Російською імперією, то Совєтським Союзом, а народ відповідно — руськими, посполитими, росіянами, совєтськими. Тільки в короткі періоди між чужинськими владарюваннями невпокорених називатимуть козаками. І греки, й скіфи колонізували українські землі одночасно — в VІІ столітті до н. е., й їхнє колоніальне владарювання тривало майже 1000 років, аж до ліквідації його гунами. Тодішня колонізація була воєнноекономічним союзом грабіжників скіфів і торговців греків для вивозу хліба з України. Комерційно-фінансовими агентами того союзу були еллінізовані в Північному Причорномор’ї юдеї расія. Дармового хліба було неміряно, а заробляли на українському хлібові тільки скіфи, греки й расія — тодішні зернотрейдери. І все так зване скіфське золото — еквівалент українського хліба, ціна пограбування українського люду. Важко уявити, скільки золота заробили на українському хлібові скіфи й греки майже за 1000 років грабіжництва, коли більшовики тільки за два роки голодомору 1932—1933 вивезли з України 82 тонни золота, яке вони через торгзіни виміняли в українців за їхній же забраний у них перед тим хліб. Отож академічна історіографія, хоч і претендує “розказати всю правду про минуле”, обмежена писемними джерелами, в яких домінує своя фінансовополітична доцільність і далеко не осягнуто всієї історичної правди про українську старожитність і українське сьогодення, яке вже стає фальсифікованою історією. Одначе і в писемних джерелах ретельний дослідник віднаходить живе пульсування дописемної історії. Так В. Пепа простежує подібність космогонічних, світородних мотивів в українських колядках і щедрівках та в поемі “Метаморфози” останнього з поетів “золотої доби” давньоримської літератури Публія Овідія Назона, яку він написав під час заслання у 8—18 роках н. е. на західному узбережжі Чорного моря (нині м. Констанца, Румунія) й де переповідає античні міфи: Поки ще Море й Земля появились, поки над ними Небо прослалось, обличчя однакове мала Природа… (Переклад А. Содомори). А це з колядки — славня духові Сонця Коляді: Ой як то було з початку Світа, Ой як не було святої Землі… Щодо подібності дослідник робить у розділі з символічною назвою “Овідій про колядки й щедрівки” обережний висновок: “Важко сказати, з яких же часів колядки й щедрівки заявляють про те ж саме, що проголошено в “Метаморфозах”. Залишається тільки здогадуватися та дивуватися з того, наскільки воно співзвучне”. Співзвучність закорінена в спорідненні космогонічно-міфологічного сонячного світогляду й світловизнавчої духовної традиції греко-римської й української сонцесповідних аграрних культур. Адже давні греки, давні римляни й давні українці, як люди агрокультури, не поклонялись надприродним богам, а жили за законами Природи й славили Сонце. Ось тому християнська церква й нарекла всі давні аграрні, селянські народи (греки, латиняни, українці й інші) поганами (від лат. рag — село, pagan — селянин, pagus — поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше в Європі чинили опір чужому, породженому юдаїзмом християнству. До ІV ст. термін поганство використовувався в первісному значенні — сільська віра. Надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів — поганий, поганець, погань. Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковнослов’янського язик — народ, плем’я. Церковнослов’янські терміни язик, язики, язичники — переклади з юдейських гой — народ, гоїм — народи. Юдеї називали гоїмами, гоями — язиками всі інородні народи, а язичництвом — усі неаврамічні релігії та світогляди. Вадим Пепа дошукується першоджерел історичної правди — безвічного в духовних реліктах, архетипах української культури, зокрема в одвічній космогонічній міфопоезії та в артефактах Мізинської археологічної культури — однієї з найдавніших пізньопалеолітичних пам’яток Європи, хоч за звичкою й означує його як вічне. Вічне — те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування і в нескінченному процесі безвічного життя минає з часом. А безвічне — те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Іван Бунін назвав історичні пісні й легенди про українське минуле та Шевченкову поезію “вневременностью”, відчувши й осягнувши в усьому тому позачасовість, безвічність українського життя. Першим явив глибинне і всеосяжне історіософське поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя Тарас Шевченко наприкінці свого земного шляху: Однокурсник Вадима Пепи Вадим Крищенко вітає автора “Віч-на-віч з вічністю” під час презентації Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести… (1860). І славу святую — Молодую, безвічную… Твої сестри-зорі Безвічнії попід небом… (1861). Безвічність, позачасовість віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях, в яких пульсує безперервний струмінь духовної сутності життя. Микола Гоголь усеосяжно розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань: “Я не розводжусь про важливість народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …В цьому відношенні пісні для України — все: і поезія, й історія, й батьківська могила. … Пісні українські можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів”. Як і для М. Гоголя, для П. Куліша українські народні пісні — “прамати історії, а отже, й філософії”; “ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом,… не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких”. У цих проникливих осягненнях безвічного в усній історичній пам’яті українського народу розкривається світоглядна суть історіософського мислення наших великих письменників-істориків, які з морально-світоглядних засад питомої культури осмислювали минуле й нинішнє рідного народу, розрізняючи в ньому подієву, проминущу складову та духовну, безвічну сутність — історію українського ­духу. Ця безвічна сутність минулого має бути принаявна і в нашому сьогоденні, бо завдяки цьому історія і навчає нас жити. Дошукуючись писемних історичних джерел про вічне й безвічне з нашого минулого, теж звернімось до М. Гоголя. З 1833 року Микола Гоголь почав готувати фундаментальну історію України “в шести малих або чотирьох великих томах”, про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому приятелю — видатному українському історику, етнографу Михайлові Максимовичу: “Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили”. А в 1834 р. в № 24 “Северной пчелы” з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано “Уривок з історії Малоросії” як вступ до історії з означенням “Том 1. Книга 1. Глава 1”. Та оскільки вся перша частина цілком перероблена, то цей текст надалі публікувався як окрема стаття під назвою “Погляд на упорядження Малоросії”. Терміни Росія й Мало­
Літературні новини · “Ми, просвітяни, почуваємось, як у невидимім заслоні”. 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Де магія моря і степу

Іван МАЛЮТА, член НСПУ Його чимала ошатна хата у селі Сичавка, яку збудував на початку 80-х років, проглядається звіддалік. Через степове поле — навпростець. Навіть з узбережжя моря. Від новоявленого поселення хіміків і портовиків. На садибі порається з самого ранку. Під акомпанемент мекання трьох кізок і цапа, що домагаються випасу на траві нетолоченій. А це вже стає проблемою не лише під кінець літа. Навіть у сосновому бору, що його посадив разом із синами. Дружина Олена, мати чотирьох синів і доньки, за фахом педагог, поспішає до міської школи. Згодом туди ж прибуває господар, зазвичай у громадських справах, зокрема просвітянських. Іноді прошкує степовою стежкою. До узбережжя, щоб спершу відчути подих горішнього вітру чи низовки. Стихія моря розбурхує уяву, додає впевненості у задумах. А поле прибережне, з євшановим запахом, навіює щемливі спогади про рідне село — Велику Олександрівку на Херсонщині, де народився. Саме йому присвятив чимало віршів, з нього ж постала й легенда про заснування чумацького поселення у Таврійському степу. Я зазнайомився з Олесем Чайківським іще в середині 60-х років. На репетиціях самодіяльного хору під орудою студента Одеської консерваторії Віктора Синиці. Там же згуртувалося товариство на відродження народних традицій — колядок, щедрівок та ін. Потай обмінювались самвидавом, що його постачав Олекса Різників, який уже відбув перше покарання у Мордовських концтаборах. 1971 р. КДБ в Одесі провело, так би мовити, генеральну репетицію другої хвилі арештів правозахисників в Україні. Були ув’язнені мікробіолог Ніна Строката-Караванська, поет Олекса Різників та лікар Олекса Притика. Саме тоді, під час допитів, ми з О. Чайківським перестрілися у зловісній будівлі КДБ на вулиці Бебеля (тепер — Єврейська). Я вже був майже на виході, а він лише отримав перепустку до слідчого. Стиха обмінялися іронічними репліками: куди готують тепер “турпоїздку” — на Мордовію чи трохи ближче? Цей епізод описаний у моїй книжці “Агов!” (2012). Примусове звільнення його з роботи не було обтяжливим, на відміну од мене та інших знайомих з нашого товариства. Він був вантажником в одеському порту. Не подобається кадебістам? То піде працювати до продмагазину. У резерві — аж три ди­ Олександра КАСЬЯНОВА, Фото Валерія ПОПОВА, Лади ЯНЧУК, відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Із появою її першої поетичної збірки критики назвали мисткиню першим українським сюрреалістом. У неї ж на це свій погляд: “сюрі не сюр, бо сюрреалізм Емми Андієвської трошки інший, ніж загальний”. Вона в усьому особлива. “Її неймовірній енергетиці, працездатності й оптимізму незрідка заздрять молоді”, — зауважила Мирослава Гнатюк, яка багато років спілкується з пані Еммою, сприяє виданню її творів на терепломи: агронома, товарознавця й економіста. З того часу я задовольнявся чутками про громадську та волонтерську діяльність О. Чайківського від спільних знайомих — Віктора Шапраніва, Олега Олійниківа, Мирослава Мосюка та ін. Під час горбачовської перебудови він брав активну участь у відродженні одеської “Просвіти” (“Південна громада”), наприкінці 90-х очолював її. Піднімав одеситів на мітинги та акції протестів. Був делегатом з’їзду РУХу, І та ІІ з’їздів Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Аж одного разу О. Різників розмову по мобілці несподівано почав з вірша. Щораз вогнем вулкану я палаю, Коли не зайда і не бузувір — Земляк мій українську мову лає. Мій лютий гнів підтвердить вірш. — Вочевидь, автор схильний до гіперболічних метафор, — висловив я припущення. — Але в такій ситуації це доречно. — А тепер — без “вулканічних струсів”. Кров моя бринить, мов звук трембіти, В ній стачає радощів й жалю. Я в УПА не міг її пролити, То хоча б у слово переллю. — Патріотика з надривом. Але обумовлена. — А знаєш, хто автор таких поетичних зізнань? — інтригував Олекса. — Наш побратим з одеського товариства Олесь Чайківський. Він видав уже кілька збірок, і я дав йому рекомендацію до НСПУ. До речі, є в нього й віршовані мініатюри. Не нарікай на недолю і втрати, Гірша біда, коли брат йде на брата. Це повідомлення ще більше заохотило мене під час короткочасного перебування в Одесі (на початку осені 2019-го) до зустрічі з О. Чайківським майже через півстоліття. Він очікував на мене біля автовокзалу в Південному. Такий же стрункий, худорлявий, лише зі срібною головою. Відразу повів до школи. На другому поверсі зупинилися біля муляжу у козацькому строї. На повен зріст, наче живий. — Твоя ідея? — запитально глянув на приятеля. — Я лишень допомагав. Козака навіть обдарував взувачкою зі своїх ніг. Тепер тут посвячують учнів у козачата. Заходимо до шкільного історико-краєзнавчого музею. У порівняно невеликому кабінеті зібрано чимало археологічних знахідок. У центрі — макет куренів Запорозької Січі. — Учні самі виготовили, — випередив моє запитання. — Звісно, не без підказок просвітян. Мою увагу привернула на стелажі сучасна чашка-бляшанка, пробита навиліт. — Це вже пам’ятка з російсько-української війни. Один наш земляк із друзями лише поїв і відійшов від столу, як осколок мінометного “сюрпризу” продірявив чашку, — обумовив Чайківський місце експонату. — Чи не ти заохотив до створення музею? — Я підоспів дещо пізніше. І лише консультував. А ініціював наш просвітянин — покійний учитель історії Костянтин Кашперук, переселенець із Лемківщини. При значній допомозі Тараса Прокопечка — директора коледжу імені В’ячеслава Чорновола. Іще я був вельми втішений оформленням класу, що його курує пані Леся — донька Олеся. Вона наповнила його рідкісними виданнями творів Тараса Шевченка та книжками про нього. Вочевидь, не без допомоги батька-книголюба. На видному місці, біля класної дошки — промовистий витяг із листа поета, коли повертався із заслання, до Іраклія Ускова, коменданта Новопетрівського укріплення: “Якщо не дозволять мені жити у столицях, поїду до Харкова, в Київ, до Одеси… 17.02.1858 р.” Насамкінець вийшли на шкільне подвір’я, до пам’ятника Т. Шевченку. Він не з бронзи, а з каменя-піщаника, одначе приємно вражає. — Це все — лише частина наглядних здобутків нашої “Просвіти”, яку тепер, після мене, очолює художниця Лариса Дем’янишина, — повідомив Чайківський. — Судячи з її творчого доробку, оформлення нею твоїх збірок, розробки проєкту пам’ятника жертвам голодомору 30-х років у райцентрі, а також пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні в Південному, можна не сумніватися і в її патріотичній налаштованості. Співрозмовник розвів руками, мовляв, судитимемо не за сподіваннями, а за справами. — Наша “Просвіта” багата на творчі особистості, а це — значний інтелектуальний потенціал. І разом робимо те, що можемо. А можемо стільки, на скільки знаємо, як писав один філософ. За твердженням Чайківського, у місті досить активна молодь. Зокрема завдяки їй функціонує патріотична скаутська організація “Пласт”. Це складова просвітян, які домовляються про зустрічі з письменниками в школах, запрошують українських співаків, ініціюють художні виставки, виступають на міському телебаченні, організовують масові акції. Коли зайшла мова про творчість, я пригадав поетичну версію приятеля про перебування гетьмана І. Мазепи в с. Сичавка. Чи є для неї історична підстава? — За деякими даними на той час тут існувало невелике поселення, щоправда, під іншою назвою — Олександрівка. Мешканці його — переважно збіглі селяни од польських магнатів на Поділлі — піддані турецького султана, займалися рибальством і виноградарством. І можна таки висловити припущення, що натомлений Мазепа справді міг зупинитися тут по дорозі на Волощину. — А що тепер вважають головним просвітяни тут, на цих чудових незасмічених берегах? “Де магія моря і степу”, — за рядком того ж вірша про Мазепу. — Ця магія мінливо-ілюзорна. І береги засмічені… суржиком. Отож мовна проблема була й залишається пріоритетною. Навіть на прикладі візитки нашого міста. Наприкінці 70-х років компартійці спотворили його назву, іменуючи Южним. Хто, як не ми, просвітяни, повинні протистояти російщенню. Сподіватися на це за рішенням малоукраїнського уряду чи за указом такого ж президента держави не доводиться. І ми, просвітяни, почуваємось, як у невидимім заслоні. Поки піде в контрнаступ національно свідоме молоде українство. Повернувшись додому, я у вранішній молитві подякував Всевишньому за надану можливість ще раз зустрітися з О. Чайківським, най… принаймні найпівденнішим приятелем-однодумцем. Не статистично опосередкованим українцем на морському узбережжі, а рішучим, справжнім патріотом за будь-яких обставин. Він — най… принаймні найпівденніший поет України. Для амбітних віршувальників-опонентів беру визначальним аргументом не римовану любов до чорноморських берегів. Олесь Якович Чайківський (1938 р. н.) своєю просвітницькою діяльністю — часто у поетичній формі — став своєрідним форпостом українства в містечку біля порту Южний (Південний!), що за 30 км з гаком від Одеси.
Літературні новини · “Ми, просвітяни, почуваємось, як у невидимім заслоні”. 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

В її Слові стверджуються Україна, нація, народ

У студентів-філологів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка побували Генеральний директор видавництва “Фоліо” Олександр Красовицький та піар-менеджер видавництва Марія Суботіна. У співпраці з кафедрою історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, яку представляла професор Мирослава Гнатюк, видавець презентував трикнижжя видатної української письменниці й малярки, лауреата Шевченківської премії Емми Андієвської. нах України. Презентоване трикнижжя Емми Андієвської в незмінно авторському художньому оформленні, як завжди, емоційне, сонячне та жанрово репрезентативне, адже складається з вибраних поетичних творів “Вілли над морем” (1951—1985), малої прози “Джалапіта” й великої прози – “Роман про добру людину”. Сюрреалістичні сюжети картин та книг можуть позмагатися з біографією пані Емми, якій 19 березня виповнилося 89. За художньо-письменницьким талантом і невтомною працею ховається непросте життя. З дитинства Емму Андієвську намагалися зламати хвороби, які завадили їй стати оперною співачкою. Тож свою творчу енергію вона змогла перенести на полотно, у Слово. “В її Слові стверджуються Україна, нація, народ”, — зауважила Мирослава Гнатюк. Вільно володіючи п’ятьма європейськими мовами, Емма Андієвська принципово пише тільки українською. За плечима доробок, навіть побіжний перелік якого вражає, — понад сорок збірок поезій, три романи (четвертий у роботі), кілька збірок оповідань та казок, понад сімнадцять тисяч картин, частина яких зберігається у провідних музеях світу. Свої твори письменниця видає власним коштом, часто запозичаючи в борг, а потім роздаровує студентам та викладачам вишів, бібліотекам, численним шанувальникам таланту. Вона хоче, щоб Україна мала те, чого не має ніхто. Надважливо — берегти мову, бо якщо зникне мова, то й зникне народ. “Ці три книжки знайомлять широкий читацький загал з унікальною представницею модерного письма в українській та світовій літературі Еммою Андієвською, твори якої і надалі плануємо видавати разом з альбомом її картин”, — запевнив Генеральний директор видавництва “Фоліо” Олександр Красовицький. Він також сказав, що “видавництво має амбітне завдання — видати корпус творів сучасних українських письменників, де твори Емми Андієвської стали першою ластівкою”. Під час презентації присутні мали змогу почути пані Емму по телефону з Мюнхена, де вона проживає. Мисткиня щиро подякувала всім за велику увагу до її творчості й не тільки відповіла на запитання присутніх, а й натхенно прочитала свій найновіший сонет. Нагадаємо, що з ініціативи Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Емма Андієвська була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка, вручену їй у 2018 році. Україна нарешті гідно поцінувала неперевершений талант своєї доньки.
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Бойківське весілля – найдавніший обряд

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА), член НСЖУ Тримаю в руках розкішне видання — арт-бук “Бойківське весілля”, створене за ініціативою та проєктом Олі Фреймут разом із редакторською командою (видавництво Олі Фреймут SNOWDROP, 2019). Текстову палітру створила Наталя Кібеба, збираючи спогади старожилів впродовж майже 20 років — “Я зачарувалася розповідями, які так влучно характеризують українську душу, і ми вирішили зробити книгу” (О. Фреймут). Так у тісній співпраці й народилася ця унікальна книжка. А розпочати мені хочеться із незвичайної події — до міста Новий Розділ на Львівщині презентувати “свіженьку” книгу завітала “сама” Оля Фреймут! Недарма вона вибрала це містечко — тут народилася, закінчила “четверту” школу, а потім — Львівський університет ім. Івана Франка. Новий Розділ — гніздечко відомої нині української телеведучої, журналістки, моделі. А великої слави Олі Фреймут дав колишній неймовірно популярний проєкт “Ревізор”. Отож, сенсаційна подія у Новому Роздолі — зустріч із знаменитою землячкою у центральній бібліотеці міста – “яблуку було ніде впасти”! На зустріч прибула також науковий співробітник Шевченківського гаю у Львові Люба Сварник, яка детально розповідала про народні традиції та унікальність костюмів. Почутим та побаченим були захоплені місцеві майстрині та знавці українського вбрання Люба Худяк, Ольга Береза, Леся Демчук та інші. Церемонію презентації провадила директор новороздільської міської бібліотечної системи, керівник літературного гуртка “Барви” Галина Приріз. Щодо видання — це як автентична скарбничка українського народу, в якій зафіксовано давні й сучасні традиції весільного обряду. Адже весілля — один із найдавніших та найстійкіших обрядів, як прояв культури нації. “Ця книга, — читаємо у вступі, — останній шанс зафіксувати в історії прекрасні весільні звичаї українців на прикладі бойківської культури”. Бо з плином часу змінюються й обряди. Читаючи передмову Наталі Кібеби (українською та англійською мовами), дізнаємося про зміст книжки, в якій — не тільки численні фотофакти, а й автентичне мовлення бойків у 32-х говірках! В основному це галицька частина Бойківщини, тобто сучасна Львівщина у районах: Дрогобицький, Оля Фреймут зі своєю книжкою Сколівський, Стрийський, Старосамбірський, Турківський. Також й Івано- Франківська область у Рожнятівському районі. Авторка записувала тексти говірконосіїв, як вона їх називає, різного віку — найстаршій бойкині Олені Варигаш із села Орів Сколівського району тепер було б 112 років (записано 2004 року). Наголошено, що важливим довесільним етапом були так звані вечорниці, на яких і знайомилися хлопці й дівчата. На вечорницях дівчата виконували якусь роботу: пряли починки (намотану на веретено пряжу), шили сорочки, вишивали, а вже пізніше долучалися хлопці. І відбувалася культурна самодіяльність… Мало хто одружувався проти волі батьків — моральні канони бойків були суворі. Гортаючи сторінки книжки-альбому, бачимо цікавих людей та розглядаємо їхні колоритні різноманітні костюми. Щоб проілюструвати видання, Оля організувала реконструкцію весілля у Музеї народної архітектури і побуту (Шевченківський гай), у фотозйомці якого знялася й сама, а також родина, сусіди, знайомі. Був задіяний навіть лелека! Авторкою фотографій є Соня Плакидюк, яка впевнена, що “вийшло дуже круто!”. Хоч із костюмами було непросто: відтворювали їх трудами художниці Антоніни Белінської та керівника Музею Люби Сварник, а також використано вбрання із музейної та приватних колекцій. Частково одяг й шився. Видання “пересипане” також весільними піснями — в кожній місцевості своєю говіркою, хоч змістом подібні. Також традиційним елементом весільного обряду є плетенням вінків із барвінку. Виплітали вінки в основному заміжні жінки, а дівчата їм допомагали. На Сколівщині, наприклад, плели з барвінка “долю” (гірлянда), яку підвішували над молодятами за весільним столом у знак щасливої долі. І ще багато цікавинок можна почерпнути з книги — і хоч вона є недешевою, та можна її знайти в бібліотеках великих міст, а також через посольства та напряму передана українській діаспорі багатьох країн. На жаль, все менше стає свідків тих давніх звичаїв та традицій. Та Наталя Кібеба сподівається, що “збірник надихне етнографів, фольклористів, діактологів до нових наукових пошуків і до глибшого пізнання мовно-культурного світу бойків як етнографічної групи та зацікавить широку авдиторію читачів-аматорів автентичної обрядовости та говірок”. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 77

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 19 грн 82 коп. на півроку 107 грн 32 коп.
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 56 грн 86 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Народний звичай · “Мало хто одружувався проти волі батьків — · моральні канони бойків були суворі”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 209 грн 94 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин