Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Вир” — одна з найчесніших книжок української літератури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Поміж двох Тютюнників О Оллееннаа Ч Чееррннееннккоо

Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується на початку вересня. Подаємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у ч. 14-15 за 2020 р. А далі в неї про річку Ірклій: “Така спокійна, але як сильний вітер пожене води, вона надметься чорними хвилями, ніби згадає, що колись таки була “клятою”. А понад річкою ростуть високі верби, погойдуючи гіллям, ніби присипляють її. І раптом з-поміж верб вирине кущ калини, завжди красивої білим квітом влітку, червоними ягодами аж до пізньої осені. Високі очерети, казкові горобинці, пахуча лепеха, жаб’ячі півники, повзучий жовтець красуються біля самої води. В очеретах господарюють очеретянки, дикі качки, живе тут і птаха-рибалка, що вміє виманювати рибу своїм співом: “карась-карась-лин-лин-лин-скребу-скребу-їм-їм-їм”. Живе і сердитий водяний бугай, який виганяє вечорами хлопчаків з води…” Вона не раз казала, що захоплена “портретом” Ташані у “Вирі”. Й можна стверджувати, що саме під тим впливом живописала Ірклій та Сулу. Не знаю, чи її писання було інспіровано Тютюнниками, чи цей хист був у неї вроджений, але переконаний: якби не Тютюнник, і вона сама від себе почала писати, то писала б якось поіншому, сказати б, не вступаючи (і то так одверто) в Григорієві сліди. Тютюнник-старший, і Тютюнник-молодший, як напродив потужні творчі особистості, не могли не вплинути на неї. Гадаю, вони без особливих зусиль скорегували її літературну “оптику”. Знаю, скільки послідовників та епігонів з’явилося в Григора, коли він видав “Зав’язь” і “Деревій”. Так багато селюків із походження стало писати “під Тютюнника”. Мені те добре пам’ятається. Це було щось таке, як літературна інфекція чи мода. Коли Олена Федотівна, оповідаючи про Григорія, раптом кидала якусь патетичну фразу, то Володимир Федотович одразу вставляв щось незлобиво іронічне. Видно було, що веселе словесне фехтування почувалося в цьому домі цілком природно. І, якщо в цьому раптом краще починало виходити в брата, то сестра нагадувала йому, що його прекрасне князівське ім’я — то ж її заслуга. Про це Олена Федотівна докладно розповіла в спогадах: “Батько хотів назвати хлопчика Наганом, Патроном, Трактором (була в 30-х роках така мода: називати дітей Турбінами, Комінтернами, Кімами і т. ін.). Я ж назвала братика Володею, а тому йому казала: — Ти оди пиши мені за своє ім’я, а то був би Трактор Федотович і деренчав би все життя!” Якось, коли я був у Дімарових у Мохначі, до нього приїхали кінодокументалісти, що мали зробити фільм про класика до його ювілею. Під час зйомок Анатолій Андрійович запалив їх ідеєю заїхати в Чорнобай і зафільмувати (“За одним рипом”, — як Дімаров назвав це) вдову Тютюнника-старшого і названу посестру Тютюнника-молодшого. Гостей двічі агітувати не було потреби. Й ось ми — цілим десантом! — у Черненків. Володимир Федотович клопочеться біля столу в дворі під деревами, а Олена Федотівна дає інтерв’ю. Оповідачка вона була справді талановита. Все в неї звучало картинно виразно й соковито емоційно. Можна уявити, якими були її уроки літератури. Маю про те і свідчення, як мовиться, з перших рук. 1990-го було сімдесятиріччя від дня народження Григорія Тютюнника. Олена Федотівна попрохала мене, щоб і я виступив на вечорі, котрий влаштували в столичному музеї літератури. Завчасу прийшовши туди, я несподівано для себе побачив там Діану Петриненко. На моє подивоване запитання, як вона тут опинилася, артистка розповіла (це в заміжжі вона стала Петриненко): коли вона ще була Паливода (яке прекрасне прізвище!) і ходила зі стареньким портфеликом до школи, то там була її улюблена вчителька — Олена Олена Черненко Федотівна Черненко, з якою вони подружилися на все життя. І ніжнодушого, але зовні мовби завжди насупленого Григорія Михайловича завжди тепло згадує. Потім, коли Діана була на трибуні, вона цитувала й цитувала з пам’яті те, що особливо любить у “Вирі”. Потім у книжці “Не зміліє пам’яті криниця…” я прочитаю, якою незалежною гордячкою та витівкуватою була ця школярка і як знайшла з нею цілковите порозуміння молода вчителька Черненко. До слова про той вечір. Був там глибокий виступ Євгена Сверстюка, який наголосив: “Вир” — одна з найчесніших книжок української літератури. Бо не був Григорій Тютюнник номенклатурним письменником, що запопадливо брався писати на задану згори тему — він мав особливий слух на правду. І, якщо є в нього там подекуди якісь позитивні слова про партійців, то це — не данина кон’юнктурі, а щирі ілюзії безхитрісного чоловіка. От узявся було Тютюнник писати роман із західноукраїнського життя “Буг шумить” і відчув, що його повело за кон’юнктурною схемою “Піднятої цілини” Шолохова, й рішуче кинув ту роботу. Знову подякую своїй звичці нотувати такі події у щоденнику. Читаю зреферований тодішній виступ Дімарова, який дуже не любив усяких теоретизувань та славослів’я. Його промови завжди були своєрідними усними новелами. Дімаров із сарказмом нагадав, яка вигадлива людська заздрість. Особливо в літературному середовищі. Він тоді вже був знайомий із Григорієм Тютюнником і, хоч був невисокої думки про його книжку оповідань, вірив, що в ньому визріває потужний талант. Був натоді Анатолій Андрійович головним редактором столичного видавництва “Радянський письменник”. Рукописів, за його словами, зібралося там стільки, що їх вистачило б для того, щоб ними Дніпро загатити. Але чогось путнього поміж них не знайти. Телефонував Дімаров до редакцій часописів: чи не з’явилося щось путнє таму редпортфелях? Ніде нічого. Тільки в “Жовтні”, коли Анатолій Андрійович, перебуваючи у Львові, зайшов туди, сказали: “Тютюнник припер цілий чемодан макулатури, — ці слова належали відповідальному секретареві журналу Петру Інгульському. — І називає це романом!” Олена Федотівна написала в спогадах: “У “Жовтні” знали, що роман Григорія — не макулатура. Знали і боялися, щоб Григорій не потрапив на сторінки журналу, бо тоді збліднуть ті, хто тримався за них не тільки як за хліб насущний, а й претендував на інші блага. Навіть Ірина Вільде, котра поважала Григорія Тютюнника як письменника, сказала йому: — Грицю, бійся Бога, ти ж займеш площу не одного числа журналу. Пропусти мене попереду, яко жінку. Добре? А Петро Мокійович Інгульський не лише назвав роман “макулатурою”, а ще й додав: “Ви розумієте, це ж розбій. Твій роман, Грицьку, з’їсть всі наші гроші!” Тепер — слово Дімарову. Те, що він розповідав на ювілейному вечорі. Пішов він до директора видавництва Олександра Дяченка. Повідомив йому: є цікавий роман Григорія Тютюнника. Буцімто роман із життя Західної України. “Про становлення радянської влади, розбудову колгоспів (що-що, а брехати навчився давно!). Директор видавництва вхопився за цю інформацію: мовляв, це ж саме те, що нам треба. Що партія вимагає!..” Дімаров поїхав до Львова. Попереджений про його приїзд Тютюнник одразу прийшов до нього. Гірко мовив: ось, бач, приніс макулатуру. (Знав, що говорили колеги в нього поза спиною). Попрохав прочитати бодай десяток сторінок. Дімаров пообіцяв прочитати цілий розділ. Наступного дня автор прийшов до нього за вироком. І тоді Дімаров, за його словами, сказав ошелешеному Тютюнникові: “Хай живі класики тричі вмиються, щоб написати щось подібне!.. Примусив ти мене не спати всю ніч!..” Дімаров вирішив, що порекомендує роман ще до виходу в “Радянському письменнику” журналові “Дніпро” — і в такий спосіб провчить інтриганів із “Жовтня”. Послав Тютюнника забрати перший примірник машинопису. Але там уже все знали. Мовби сорока їм те на хвості принесла. “Грицю, ти написав геніальний роман! Уже друкуємо з найближчого номера!” — обіймав його недавній хулитель. Люди — дуже загадкові істоти, сьогодні зі святою переконаністю може казати одне, а завтра з такою ж переконаністю — абсолютно протилежне. Дімаров згадував, як каторжно працював Тютюнник над другою книгою. І як, одержавши звістку про наглу смерть друга, виїхав до Львова. Зайшов у квартиру, на яку так довго чекав Тютюнник. Вони з дружиною тільки встигли вселитися туди. Олена Федотівна показала на стосик машинопису на столі: “Це вам, Анатолію Андрійовичу. Григорій хотів сам одіслать… Не встиг…” У своїй мемуарній книжці “Прожити й розповісти” Дімаров пише, що передовсім вручив “Вир” найпершому критикові Леоніду Новиченкові. І той убив його своєю оцінкою: “Це хуторянський роман”. “Той присуд пік моє серце, я вже не надіявся, що Новиченко залишить при собі свою думку, і тоді критична братія, не насмілюючись вступити в суперечку з критиком номер один, почне його тіпати, знаходячи те, чого автор і на увазі не мав…” Та, до честі генерала української критики Новиченка, в московському журналі “Вопросы литературы” за 1960 рік він раптом вирік: “Роман Григорія Тютюнника написаний талановитою рукою. Навіть утому випадку, коли внутрішньо сперечаєшся з автором, не можеш не відзначити про себе життєвої достовірності, а часто й справжньої художньої пластичності багатьох змальованих ним образів”. Молодий критик Іван Дзюба, який швидко зробив собі голосне ім’я різкими виступами проти ідейної халтури напівкласиків та кандидатів у класики, сміливо наголосив: “Вир” — один із найвизначніших здобутків сучасної української прози”. Згодом Дзюба написав у спогадах, пояснюючи своє ставлення до автора та його твору: “Роман справляв глибоке враження своєю безкомпромісною правдивістю і художньою силою. Мені особисто він був ще й тим дорогий, що в моїх уявленнях виразно протистояв численним на той час “проблемним” повістям та романам, що доблесно белетризували вже зафіксовані в постановах поточні господарські конфлікти та явища, а народне життя штучно припасовували до різних модних “питань” (також переважно господарського порядку). Натомість “Вир” Г. Тютюнника відзначався не тільки мистецькою свіжістю, органічною пластикою, а й незалежністю авторського підходу, самостійністю, дослідницькою спрямованістю, глибиною народних характерів — твір доростав до якогось епічного саморозкриття суверенного народного життя…” Олена Федотівна сумлінно зреферувала критичні рецепції “Виру”. Поміж його прихильників бачимо ще Семена Шаховського, Івана Денисюка, Василя Фащенка, Костя Волинського, Івана Семенчука, Василя Земляка, Романа Іваничука. Сюди ж треба додати імена Віталія Дончика, Григорія Сивоконя, Миколу Жулинського, Михайла Ігнатенка. Звичайно, деякі суперлативи провокують на дискусію, окремі перебільшення, патетичні й панегіристичні відгуки вимагають корегувань. Деякі аж кричуще заідеілогізовані інтерпретації, як от, скажімо, в Михайла Логвиненка, викликають подив. На цьому виразно наголосила Олена Черненко, яка конкретно проаналізувала дивоглядні особливості Логвиненкової критичної методи: “Він також писав про “Вир”, але з погляду соціалістичного реалізму. Початок нарису “Роман “Вир” Г. Тютюнника” такий: “Скромним товаришем з характером воїна-комуніста був у літературі Григорій Тютюнник”. Мабуть, і Михайло Семенович знав, що Тютюнник комуністом не був, і характер у нього зовсім не воїна… На думку критика, найколоритнішим образом “Виру” є Валентин Дорош. Він — безпосередній вихователь мас, повчальний приклад для Тимка, формує його ідейний гарт, і… дуже дорогий та близький автору. Скажу прямо: найменш йому дорогий і близький. А щодо колоритності образу, то й мови не може бути. Тютюнникові, як і голові троянівської артілі, ближчий і зрозуміліший Кузь, хоч той всетаки злодій, і “крав” своє”. І далі дуже важлива відповідь на ідеологічну бомбастику критика, відповідь, котра, як мовиться, ставить усе з голови на ноги: “Проблематика “Виру”, звісно, відмінніша від тієї, про яку пише М. Логвиненко, наголошуючи на боротьбі за зміцнення колгоспного ладу, на героїці Великої Вітчизняної війни, на керівній ролі комуністичної партії. Але ж глечиком молока, яке приносив Парфен Гречаний додому з ферми, не зміцнити колгоспний лад, не поліпшити життя колгоспника. Героя-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин