“... Ніякими силами не можна змінити духовного · типу людини”. Про-читання · с. 14сторінка оригіналу ↗
Про вічне й безвічне в українському житті
Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік
До роздумів про вічне й безвічне спонукав мене український письменник Вадим Пепа своїм проникливим дослідженням “Віч-на-віч з вічністю” (Вінниця, 2019) з приводу перекладу праці професора української історії Гарвардського університету Сергія Плохія “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” (Харків, 2016).
Олександер ШОКАЛО исьменник В. Пепа слушно запитує: чому “від скіфських воєн”? А професор мотивує першою згадкою давньогрецького історика Геродота (V ст. дон. е.) про українські землі, що їх тоді греки називали збірним поняттям — Скіфія, а місцеве населення відповідно — скіфами. Звичайно ж, Геродот дивився на тодішні українські землі й на людей, які їх населяли, очима своїх земляків — греків-колоністів, і через політичну призму тодішніх прийшлих кочівників — скіфів. Протягом наступних 2000 років на українські землі й на корінний народ дивитимуться так само — через призму колонізаторів і називатимуть то Руссю, то Річчю Посполитою, то Російською імперією, то Совєтським Союзом, а народ відповідно — руськими, посполитими, росіянами, совєтськими. Тільки в короткі періоди між чужинськими владарюваннями невпокорених називатимуть козаками.
І греки, й скіфи колонізували українські землі одночасно — в VІІ столітті до н. е., й їхнє колоніальне владарювання тривало майже 1000 років, аж до ліквідації його гунами. Тодішня колонізація була воєнноекономічним союзом грабіжників скіфів і торговців греків для вивозу хліба з України. Комерційно-фінансовими агентами того союзу були еллінізовані в Північному Причорномор’ї юдеї расія. Дармового хліба було неміряно, а заробляли на українському хлібові тільки скіфи, греки й расія — тодішні зернотрейдери. І все так зване скіфське золото — еквівалент українського хліба, ціна пограбування українського люду. Важко уявити, скільки золота заробили на українському хлібові скіфи й греки майже за 1000 років грабіжництва, коли більшовики тільки за два роки голодомору 1932—1933 вивезли з України 82 тонни золота, яке вони через торгзіни виміняли в українців за їхній же забраний у них перед тим хліб. Отож академічна історіографія, хоч і претендує “розказати всю правду про минуле”, обмежена писемними джерелами, в яких домінує своя фінансовополітична доцільність і далеко не осягнуто всієї історичної правди про українську старожитність і українське сьогодення, яке вже стає фальсифікованою історією.
Одначе і в писемних джерелах ретельний дослідник віднаходить живе пульсування дописемної історії. Так В. Пепа простежує подібність космогонічних, світородних мотивів в українських колядках і щедрівках та в поемі “Метаморфози” останнього з поетів “золотої доби” давньоримської літератури Публія Овідія Назона, яку він написав під час заслання у 8—18 роках н. е. на західному узбережжі Чорного моря (нині м. Констанца, Румунія) й де переповідає античні міфи:
Поки ще Море й Земля появились, поки над ними Небо прослалось, обличчя однакове мала
Природа… (Переклад А. Содомори).
А це з колядки — славня духові Сонця
Коляді:
Ой як то було з початку Світа, Ой як не було святої Землі… Щодо подібності дослідник робить у розділі з символічною назвою “Овідій про колядки й щедрівки” обережний висновок: “Важко сказати, з яких же часів колядки й щедрівки заявляють про те ж саме, що проголошено в “Метаморфозах”. Залишається тільки здогадуватися та дивуватися з того, наскільки воно співзвучне”.
Співзвучність закорінена в спорідненні космогонічно-міфологічного сонячного світогляду й світловизнавчої духовної традиції греко-римської й української сонцесповідних аграрних культур. Адже давні греки, давні римляни й давні українці, як люди агрокультури, не поклонялись надприродним богам, а жили за законами Природи й славили Сонце. Ось тому християнська церква й нарекла всі давні аграрні, селянські народи (греки, латиняни, українці й інші) поганами (від лат. рag — село, pagan — селянин, pagus — поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше в Європі чинили опір чужому, породженому юдаїзмом християнству.
До ІV ст. термін поганство використовувався в первісному значенні — сільська віра. Надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів — поганий, поганець, погань. Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковнослов’янського язик — народ, плем’я. Церковнослов’янські терміни язик, язики, язичники — переклади з юдейських гой — народ, гоїм — народи. Юдеї називали гоїмами, гоями — язиками всі інородні народи, а язичництвом — усі неаврамічні релігії та світогляди.
Вадим Пепа дошукується першоджерел історичної правди — безвічного в духовних реліктах, архетипах української культури, зокрема в одвічній космогонічній міфопоезії та в артефактах Мізинської археологічної культури — однієї з найдавніших пізньопалеолітичних пам’яток Європи, хоч за звичкою й означує його як вічне. Вічне — те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування і в нескінченному процесі безвічного життя минає з часом. А безвічне — те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Іван Бунін назвав історичні пісні й легенди про українське минуле та Шевченкову поезію “вневременностью”, відчувши й осягнувши в усьому тому позачасовість, безвічність українського життя.
Першим явив глибинне і всеосяжне історіософське поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя Тарас Шевченко наприкінці свого земного шляху:
Однокурсник Вадима Пепи Вадим Крищенко вітає автора
“Віч-на-віч з вічністю” під час презентації
Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести… (1860).
І славу святую — Молодую, безвічную…
Твої сестри-зорі Безвічнії попід небом… (1861). Безвічність, позачасовість віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях, в яких пульсує безперервний струмінь духовної сутності життя.
Микола Гоголь усеосяжно розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань: “Я не розводжусь про важливість народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …В цьому відношенні пісні для України — все: і поезія, й історія, й батьківська могила. … Пісні українські можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів”.
Як і для М. Гоголя, для П. Куліша українські народні пісні — “прамати історії, а отже, й філософії”; “ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом,… не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких”.
У цих проникливих осягненнях безвічного в усній історичній пам’яті українського народу розкривається світоглядна суть історіософського мислення наших великих письменників-істориків, які з морально-світоглядних засад питомої культури осмислювали минуле й нинішнє рідного народу, розрізняючи в ньому подієву, проминущу складову та духовну, безвічну сутність — історію українського духу. Ця безвічна сутність минулого має бути принаявна і в нашому сьогоденні, бо завдяки цьому історія і навчає нас жити.
Дошукуючись писемних історичних джерел про вічне й безвічне з нашого минулого, теж звернімось до М. Гоголя. З 1833 року Микола Гоголь почав готувати фундаментальну історію України “в шести малих або чотирьох великих томах”, про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому приятелю — видатному українському історику, етнографу Михайлові Максимовичу:
“Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили”. А в 1834 р. в № 24 “Северной пчелы” з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано “Уривок з історії Малоросії” як вступ до історії з означенням “Том 1. Книга 1. Глава 1”. Та оскільки вся перша частина цілком перероблена, то цей текст надалі публікувався як окрема стаття під назвою “Погляд на упорядження Малоросії”.
Терміни Росія й Мало
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
