Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Художник акцентував увагу не на тілах людських, а на обличчях”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко про картину Олександра Іванова «Явлення Христа народові»

Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу Володимир Мельниченко розкриває маловідому тему ставлення Тараса Шевченка до створення й демонстрації знаменитої картини Олександра Іванова “Явлення Христа народові”. Показано розходження Шевченка з Миколою Гоголем в її оцінці. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Новина ця для мене цікава своєю неновизною” Переважна частина ключової інформації по темі, заявленій у назві статті, міститься в Шевченковому записі в Щоденнику 27 липня 1857 р. Отже, читаємо: “Сьогодні за обідом Іраклій Олександрович1 повідомив мені важливу мистецьку новину, вичитану ним у “Русском инвалиде”2. Новина ця для мене цікава своєю неновизною. “Інвалід” сповіщає, що нарешті колосальне чудо живопису, картина Іванова “Іоанн Хреститель” закінчена! І була представлена римській публіці під час перебування в Римі імператриці — вдови Олександри Федорівни3. І за словами самого художника, в газеті сказано скромного4, викликала фурор, якого він не чекав. Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти. Але мені щось страшно за автора “Марії Магдалини”5. Двадцятирічний труд6 чи зберіг соковитість і свіжість життя, чи не зів’яв він, як південна розкішна квітка від довгого і непотрібного поливання? Чи не запліснявів він, як хмільне пиво від довгого бродіння? Боже борони всякого артиста від такого печального і запізнілого уроку. Ще будучи в Академії, я багато чув про той колосальний, тоді вже майже закінчений труд. Художники нерішуче говорили про нього. Аматори рішуче захоплювались, у тому числі й покійний Гоголь. Карл Павлович Брюллов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова, самого ж Іванова жартома називав німцем, тобто кропуном. А кропання, за словами великого Брюллова, вірна ознака бездарності, з чим я не можу погодитися щодо Іванова, дивлячись на його “Марію Магдалину””. Таким чином, Шевченко доволі докладно, як для щоденникового запису, занотував яскраву новину, котра для нього була “цікавою своєю неновизною”. Бо, ще навчаючись у петербурзькій Академії мистецтв (1838—1845) він знав, що академік О. А. Іванов, який перебував в Італії, як пансіонер Товариства заохочування художників і з 1831 р. жив у Римі, довгий час працював над картиною, присвяченою явленню народові Месії. Власне, це було відомо всім, хто цікавився живописом. І Шевченко був точним у фіксації з’явлення картини в майстерні художника, адже, зробивши перші ескізи у 1833 р., О. А. Іванов уже в 1837 р. переніс композицію на полотно, а наступного року відтушував і тердесьєною (темно-жовтою фарбою). До 1845 р. картина була фактично завершена, за винятком деяких штрихів. Достатньо нагадати, що відомий лист М. В. Гоголя до М. В. Вієльгорського “Исторический живописец Иванов”, в якому блискуче описана картина О. А. Іванова, датується 1846 р. Але лише сам автор може поставити остаточну крапку чи нанести останній мазок пензлем у творі... Тарас Григорович і не заперечував очевидне, він лише турбувався-сумнівався, навіть побоювався, чи зберегла картина О. А. Іванова художню соковитість, свіжість і, головне, життєву переконливість, чи не зів’яла прекрасна південна квітка від надмірного поливання потом художника. Навіть пиво може перебродити й прокиснути. Шевченко не міг не згадати свого великого вчителя К. П. Брюллова, який недолюблював О. А. Іванова7, жартома називаючи його німцем, тобто, занадто педантичним, скрупульозним, пунктуальним, одним словом, кропуном8. Очевидна ремінісценція оцінки К. П. Брюллова зустрічається ще в Шевченковій повісті “Художник” (1856), де йдеться про лист В. І. Штернберга із Риму: “Пишет, что … видел он великий собор художников, в том числе и Иванова, автора будущей картины “Иоанн Предтеча проповедует в пустыне”9. Русские художники подтрунивают исподтишка над ним… А немцы вообще в восторге-от Иванова”. Втім, Шевченко й через багато років не збирався погоджуватися з К. П. Брюлловим, а мав особистий погляд на полотна О. А. Іванова, незалежний від його точки зору: “Шевченко не поділяв думки свого вчителя про “бездарність” Іванова” (О. П. Новицький). Тарас Григорович уже два десятиліття тримав у пам’яті прекрасну картину “Явлення Христа Марії Магдалині”, за яку, до речі, молодий художник отримав звання академіка: “Як би я був радий, якби картина Іванова спростувала моє упередження. До колекції моїх майбутніх естампів a la aquatinta10 додався б ще один чудовий естамп”11. Ішлося про те, що Шевченко вирішив після заслання зайнятися гравіруванням і хотів би звернутися до завершеного твору О. А. Іванова. Проте, записавши процитований текст, засланець знову засумнівався. Згадав, що прочитав в “Русском инвалиде” про картину знайомого по навчанню в академії художника Ф. А. Моллера “Апостол Іоанн Богослов проповідує на острові Патмосі під час свята Вакха”, яку виставляли в Петербурзі, й завершив свій запис у Щоденнику 27 липня в одвертому замішанні: “Не знаю, чому я маю вигідніше поняття про картину Моллера, ніж про багатолітній твір Іванова”. Всі ці Шевченкові сумніви й вагання вважаю не буденними, прохідними, а творчими, важливими, бо засланець уже жив майбутньою свободою — через шість днів, 2 серпня 1857 р., він залишив Новопетровське укріплення. Звідси й думка його про створення естампу за твором О. А. Іванова. Чи вдасться? Та й чи варто?.. Загальна тональність щоденникового запису — все-таки тривожно-скептична, навіть іноді насмішкувата щодо О. А. Іванова. Згадаймо побіжно кинуте прислів’я: “Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти”. Так у народі жартівливо кажуть про що-небудь непосильне, неможливе для здійснення ким-небудь. Тим більше, що Шевченко мудро передбачив тодішнє сприйняття полотна О. А. Іванова серед багатьох художників і в суспільстві. Скажімо, через рік, улітку 1858 р., коли Шевченко, як і О. А. Іванов з його полотном, уже були в Петербурзі, мистецький журнал “Иллюстрация” писав: “Картина ця має мало недосконалостей, але всі вони зливаються водному головному недоліку. Цей недолік картини в тому, що писалася вона 20 років. Вона прекрасна, проте як згадаєш, що Іванов писав її 20 років, стане досадно...” Не забудемо й про те, що в Академії мистецтв у художника були недоброзичливці. М. В. Гоголь навіть писав ще у 1846 р. із Італії: “Сюда принеслись нелепые слухи, будто художники и все профессора нашей Академии художеств, боясь, чтобы картина Иванова не убила собою всё, что было доселе произведено нашим художеством, из зависти стараются о том, чтоб ему не даны были средства на окончание”. З іншого боку, можна зрозуміти, що митець, який десятиліттями “кропає”, тобто, в побутовому сприйнятті, працює повільно, неквапливо й, мабуть, погано, викликає недовіру й осуд у професіоналів і пересічних поціновувачів. Та визнаємо й те, що нині мало хто згадує чи, навіть, знає, скільки років працював справді талановитий художник О. А. Іванов над справді прекрасною картиною. Сам багато разів геть-чисто забував про це, стоячи перед унікальним полотном у Третьяковській галереї... Тож і Шевченко не в усьому був однозначно правий... “Як би я був радий, якби картина Іванова спростувала моє упередження” Але врешті-решт вийшло так, що, познайомившись зі знаменитою картиною після повернення до Петербурга, Тарас Григорович не змінив свого скептичного ставлення до неї. Щодо цього у спогадах Шевченкового приятеля кінця 1850-х рр.. М. Д. Новицького є цікавий і дуже важливий, але мало ким помічений штрих: “Водив він мене і по академічних залах, говорячи про мистецтво і подовгу зупиняючись біля різних більш чи менш відомих картин, а особливо біля славнозвісної картини Іванова “З’явлення Христа народові” та брюлловської “Облоги Пскова”. Перша його захоплювала своїми деталями12, особливо ж окремими постатями, але загалом він нею був незадоволений: “Страшно вимовити, — говорив він, — а в цілому… ну, справжнісінький гобелен!”13. Отже, художник Шевченко не приховував свого захоплення деякими деталями полотна О. А. Іванова, особливо окремими постатями. Можливо, любувався фігурою раба, обличчя якого випромінювало сум’яття, розгубленість і недовіру й, водночас, надію, радість, замилування, навіть, екстаз... Мабуть, уважно розглядав Іоанна Хрестителя, котрий уособлював одухотвореність появою Месії... Втім, краще від М. В. Гоголя не скажеш: “Всех видней Иоанн Креститель… Всё, отправляя свои различные телесные движенья, устремляется внутренним ухом к речам пророка, как бы схватывая из уст его каждое слово и выражая на различных лицах своих различные чувства: на одних — уже полная вера; на других — ещё сомненье; третьи уже колеблются; четвёртые понурили главы в сокрушеньи и покаяньи; есть и такие, на которых видна ещё кора и бесчувственность сердечная”. Певно, Шевченко пильно придивився до величної постаті Ісуса Христа, у нього єдиного обличчя не було виписано психологічно-скрупульозно... У М. В. Гоголя: “А Он, в небесном спокойствии и чудном отдалении, тихой и твёрдой стопой уже приближается к людям”. Взагалі художник О. А. Іванов акцентував увагу не на тілах людських, а на обличчях, які виражали живі й глибокі людські переживання, емоції, що, безперечно, було відходом від академічної манери живопису... Знову-таки нагадаю М. В. Гоголя, який сказав про О. А. Іванова: “Художник может изобразить только то, что он почувствовал и о чём в голове составилась уже полная идея; иначе картина будет мертвая, академическая картина”. Тарас Григорович, очевидно, не міг не відзначити для себе, що майстер виписав кожне обличчя, кожну емоцію, показавши розмаїте, психологічно вмотивоване реагування різних людей в історичний момент явлення Христа... Справді, художник дуже хотів, аби глядач перед його картиною відчув небесну велич унікальної миті... Вважається, що в повісті “Портрет” М. В. Гоголь писав саме про картину О. А. Іванова: “Вся картина была мгновение, но-то мгновение, к которому вся жизнь человеческая есть одно приготовление”. Художник поклав ціле життя, щоб еволюційно змінити малярство, створивши грандіозну симфонію кольору, в тому числі, навіть імпресіоністичного, нових емоцій і смислів. Уже стало хрестоматійним твердження, що він “випередив свій час”... Але Шевченко, врешті-решт, у цілому бачив перед собою полотно, дуже подібне до... гобелену, тобто, мальовничого килиму з витканою картиною, розрахованою на зовнішній ефект. І Шевченко, звісно, мав право на своє бачення й сприйняття твору! Більше того, без його погляду — доброзичливого й, водночас, іронічного, критичного, — не було б і можливості вповні вияскравити нині справжню цінність творіння О. А. Іванова. Є версія про те, що несхвальна оцінка поетом картини склалася під впливом К. П. Брюллова, котрий упереджено ставився до творчої манери О. А. Іванова. Та ми вже знаємо з Шевченкового Щоденника, що той “ніколи ні слова не говорив про картину Іванова”, а, головне, Тарас Григорович явно не погодився з оцінкою К. П. Брюлловим усієї творчості художника. І все-таки, все-таки... На мій погляд, в оцінці картини О. А. Іванова, який відійшов від канонів художнього академізму, виявив себе саме Шевченко-художник, сформований під впливом системи академізму й стилю класицизму14. Нагадаю про маловідоме. О. А. Іванов прибув у Петербург 20 травня 1858 р., а вже 24 травня він отримав офіційний лист за підписом міністра імператорського двору В. Ф. Адлерберга15: “Государь Император Высочайше повелеть изволил — привезенную вами из Рима картину вашей работы выставить в Зимнем дворце в одной из зал по вашему избранию, и, по осмотре этой картины Его Величеством, допустить публику видеть оную… Прошу, доставив означенную картину в Зимний дворец, выбрать место для её постановки”16. Велика княгиня Марія Миколаївна — президент Академії мистецтв у 1852—1876 рр. — призначила художникові час, “щоб побачити картину”, виставлену в Білій залі Зимового палацу. Сам О. А. Іванов відвідав скульптора М. С. Пименова, “щоб запросити його — це справді найталановитіша людина, яка в Академії тепер знаходиться”. До речі, Шевченко також високо цінував його, називав “дуже достойним художником”. І, нарешті, 28 травня 1858 р. О. А. Іванов випадково зустрівся і познайомився з Шевченком. Записав про це 30 травня: “Третього дня ввечері о 6 годині я взяв карету, щоб привести графа Толстого, віце-президента17 у палац (Зимовий. — В. М.); у нього знаходилися і Пименов, і Шевченко — поїхали ми всі разом...”18. Якщо врахувати, що виставка картини “Явлення Христа народові” та всіх самоцінних ескізів й етюдів до неї була офіційно відкрита 10 червня 1858 р., то Шевченко вперше побачив полотно за два тижні до того разом із особливо почесним гостем, віце-президентом Академії мистецтв Ф. П. Толстим, у присутності схвильованого художника. Безперечно, що Тарас Григорович побував на виставці й після її відкриття в Академії мистецтв... Враження від картини Шевченко виклав у листі до С. Т. Аксакова від 15 липня 1858 р.: “В Академии выставлена теперь картина Иванова, о которой было много и писано, и говорено, и наделала синица шуму, а моря не зажгла. Вялое, сухое произведение. Повторился Овербек в самом непривлекательном виде”. Не випадково досі вважається, що саме Шевченко найсильніше виразив неприйняття твору “прогресивною частиною суспільства”. Справді, звучить убивчо: “Наробила синиця шуму, а море не запалила”. Втім, Тарас Григорович висловлював свою думку в Щоденнику і приватному листі, а

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин