Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “Поки ми будемо уникати певних складних питань, довго не бачити нам просвітку”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«Повість про три дороги»

Слово Просвіти, №16–17 за 2020 рік

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у ч. 14—15 за 2020 р. оли стало зрозуміло, що совдепівська каральна система не вичавить з Миколи Горбаля ніяких “покаянь”, перед офіційним запуском нової справи прокурор Миколаївської області (тоді, у 1982–1987 рр. цю посаду займав якийсь В. І. Жиляєв) вирішив “подивитися в очі” в’язневі. Ким був цей В. І. Жиляєв — так і не зумів докопатися. Це ім’я не згадується у жодній з доступних мені українських енциклопедій. Включно з 6-томною “Юридичною енциклопедією України”, в якій вміщено більше 10 тис. гасел. Можливо тому, що не була це людина з системи правоохоронних органів? У книзі Валерія Величка “От Лубянки до Кремля” згадується якийсь Валентин Іванович Жиляєв. Входив він до керівного складу УКГБ у Воронезькій області. Чи В. І. Жиляєв з книги Величка і прокурор, який хотів “подивитися в очі” в’язня Горбаля — одна і та ж особа? Він мав спосіб мислення класичного сталініста — того покоління і того соціального прошарку, до якого входив “грізний” криворізький полковник міліції Семен Зеленський, покійний в 1996 році дідо особи, яка сидить нині в Україні в президентському кріслі. Виявляється цей спосіб мислення передався і внукові покійного діда Семена. І Україна, і світ були шоковані словами, сказаними нещодавно президентом України в інтерв’ю “The Guardi- an”: “Якщо ми вибрали демократію, звичайно, ми не можемо вішати людей. Хоча! Іноді ти дійсно цього хочеш. А знаєте чому? Тому що це було б швидше. Набагато швидше”. І хоч і ці страшні слова президентська прес-секретарка Мендель спробувала назвати жартом, проте, коли такі “жарти” звучать з уст керівника великої європейської держави, то це не жарт, а жах! Бо їх говорить не просто внук “грізного”, як згадують свідки, криворізького полковника-сталініста, а особа з мандатом президента держави, проти якої ведеться і військова, й інформаційна війна. Це куди страшніше від слів, адресованих невільникові-дисиденту восени 1984 р. Про цей момент у повісті “Дорогою у минуле” читаємо: “Одного дня мене автозаком привезли в Миколаївську обласну прокуратуру. За столом сидів той самий тип, що зачитував мені постанову про арешт. — Садісь! — Дякую. Я і так сиджу. — Нє умнічай! Хамське звернення на “ти” дало підставу, що діалогу в нас не вийде. — Я решіл пасматрєть етой мразі в глаза, патаму і приказал слєдоватєлю привєзті тєбя сюда. Што ето такое, я тєбя спрашиваю?! Прокурор підсунув перед мене газету “Українське слово”. (…) Там на цілий розворот була надрукована моя стаття “Життя в кримінальному таборі”. — Што ето такое, я тєбя спрашиваю?! — Це моя стаття про життя в кримінальному таборі. Тобто про життя в’язнів в одному з таборів, що існують під вашим наглядом, гражданін прокурор. — Замалчі, скатіна! Я праполз на пузє до Берліна, штоби сєводня какая-то мразь пазоріла нас на весь мір... — Говорити правду ще не означає “пазоріть”. — Тебе что нє ізвєстно, что клєвєтать на государствєнний строй ето прступлєніє?! — Та у цій статті, гражданін прокурор, немає ні одного слова неправди. Дозволяю вам розслідувати наведені факти й переконатися. — Малчать, скатіна! Жаль, што нєт таваріща Сталіна, а то я б тєбя... — О, так ви, ґражданін прокурор, ще й сталініст? — Да, я сталініст! І била б моя воля, я тєбя б, сволочь, счас жє прістрєліл, і рука б нє дрогнула! Здається, на цьому наше спілкування й закінчилось — пізніше я ніколи не бачив цього типа. З його настрою зрозумів — поблажки не буде”. Цю газету підшили до справи “про наклеп”. Про різні шокуючі деталі нової “справи”, зокрема про “свідчення” щодо закликів до тероризму, до якого “агітував” ув’язнений Горбаль інших в’язнів на каменоломні, читач дізнається з найновішої книжки колишнього дисидента. І коли нині в якості “доказів вини” часто висуваються великі нісенітниці — це свідчення, що правоохоронна система залишається аморальною. У випадку Миколи Горбаля до його нової справи за “клєвєту на государствєнний строй” додали старі “злочини”, за які він 20 листопада 1970 року був затриманий, а 13 квітня 1971 року Тернопільським обласним судом засуджений до 5 років позбавлення волі та 2 років заслання. Тоді йому, крім розповсюдження самвидаву, в провину ставилося ще й авторство поеми “Дума”, в якій СРСР зображений як тоталітарна імперія. І як раз “Думу” “пришили” до нової, третьої “справи”. Експертизу “Думи”, як антирадянського твору було доручено зробити миколаївському поету Дмитру Кременю (1953 р. н.). Він дуже постарався — та й ще трошки заробив. “Згодом в концтаборі на Уралі довший час із моїх табірних заробітків щомісяця вираховували гроші для Кременя” (за експертний висновок). У 1999 році Дмитро Кремінь став лауреатом Національної премії імені України імені Тараса Шевченка у галузі літератури. Я повністю погоджуюся і з Миколою Горбалем, і з іншими представниками, на жаль, невеликого нині середовища, яке називаємо моральними авторитетами української нації, що після здобуття Україною державної незалежності, присуджуючи премії, мали би враховувати не лише творчий талант людини, а й моральна позиція, яку займала та людина у часи колоніальної УРСР. Тим паче, що “експертиза” Кременя — далеко не єдина подібна історія і в долі Миколи Горбаля, і в історії української літератури. У повісті “Дорогою у минуле” чимало уваги присвячено письменнику-політв’язню з Черкас Василеві Захарченку (упокоївся в 2018 році), лауреатові Національної премії імені України імені Тараса Шевченка у галузі літератури 1995 року за опублікований у журналі “Вітчизна” роман “Прибутні люди”. М. Горбаль у книзі публікує таємну “Пояснювальну записку” № 276 від 29 липня 1976 р., адресовану В. Щербицькому. Цитую її мовою оригіналу: “С (…) ЗАХАРЧЕНКО проводилась работа по его дальнейшему идейному разубеждению, а после суда он был привлечен к негласному сотрудничеству с органами КГБ. Прибыв для отбытия наказания в Скальнинское ИТУ, Захарченко сумел завоевать доверие экстремистски настроенных объектов дела “Блок” СВЕТ- ЛИЧНОГО, АНТОНЮКА, КА- ЛИНЦА, ПРОНЮКА и др., в отношении которых представил ряд ценных в оперативном отношении материалов. В частности, сообщил об изготовлении названными лицами т. н. “интервью политзаключенных Пермского лагеря” и каналах передачи этого пасквиля связям на свободе”. Як далі розвивалася ця історія? Як політв’язні вирахували, що письменник Захарченко не просто зламався, а став кадебістським сексотом? Хто постраждав від його доносів? Як політв’язні зуміли перехитрити каґебістів та передати на свободу з-за грат інтерв’ю, яке готувалося у присутності Захарченка? Про усе це можна дізнатися у книжці Миколи Горбаля “Повість про три дороги”. Книжка вийшла дуже маленьким — 300 примірників — накладом автора. Але чи можна очікувати чогось іншого у час збурюваного Москвою нового підйому хвилі “какаяразніцтва”? Нині родина, друзі Василя Захарченка твердять, що ліві реакційні сили чорнять і провокують, знеславлюють добра ім’я письменника. Мовляв, це помста за тверду позицію-заклики: “Пам’ятайте українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті...” Друзі про нього пишуть: “Він був серед людей, близьких до Василя Стуса та інших дисидентів”. Сам він про себе сказав: “У Стуса я навчився активного патріотизму”. Але ж дисиденти, підпираючись не лише припущеннями, а й документами, кажуть зовсім інше: “Гірше, коли твій друг, в котрому не сумніваєшся, котрому довіряєш, виявиться зрадником, стукачем — це боляче, нестерпно боляче”. Як бути в такому випадку? Вдавати, що нічого не було, бо треба судити нинішнє, а не те, що людина робила вчора? Я довгий час дотримувався цієї думки. Проте страшна поведінка Леоніда Кравчука, його сеньйорські “повчання” українців з екранів путінського телевізора змусили мене змінити погляд на цю проблему. Уересерівські діяння середовища і покоління Леоніда Кравчука, починаючи від його “казок” про відсутність інформації про Голодомор так і не було належно засуджені. Одна моя знайома ненароком зізналася, що в другій половині 1980-их, працюючи в міліцейській газеті, мала доступ до закритих архівів МВС. І від побаченого волосся ставало дибом. Ніколи не повірю, що секретар ЦК КПУ з ідеології міг не знати того, що було дозволено знати молодій! Отже діяння покоління і середовища Кравчука, при якому народжувалася різна олігархічна нечесть, базувалися тоді на брехні. Вона у поколінні його внуків вилилася у страшну зневіру й байдужість до кожного хто стоїть біля керма української держави Ця байдужість породжує небачене ніде у світі ганебне какаяразніцтво у парі з ненавистю “диванних патріотів” до захисників України. І поки ми будемо уникати певних складних питань, довго не бачити нам просвітку. Микола Горбаль згадав у повісті “Дорогою у минуле” інший випадок. Поки для “скотіни” Горбаля звільняли місце в каменоломах, його якийсь час тримали в тюрмі, де виготовляли деталі для Миколаївського кораблебудівного заводу. Перед тим каґебісти завербували до праці молодого в’язня-водія з Миколаєва, який сидів за аварію — Олексу Мота. Його звабили патетичними розповідями про совєтський патріотизм, про диверсантів, про шпигунів. Одного разу київський “десант” приїхав не просто за інформацією, а з конкретним завданням — з вимогою вчинити провокацію, яка дозволила б добавити дисиденту новий термін. В’язень-водій твердо завив: “Миколо, я не здатний на таку підлість. Тому вирішив попередити тебе і сказати все відкрито”. Юний водій з Миколаєва, на той час далекий від справ національних, а тим паче політичних, виявився здатним на те, на що був не здатним літератор з Черкас. КГБ не прощає ніяких відказів. Олекса Мот заплатив за нього страшу ціну. У той вже день, коли Миколу забрала на каменоломи, Олексу вивезли до психіатричної лікарні. Тримали його там зо два місяці. “І так його “закололи”, що коли повернули на зону, його було не впізнати, слина текла з рота, не усвідомлював де він, не впізнавав людей”, — розповідає у книжці Микола Горбаль. На щастя, молоде тіло Олекси перебороло наслідки примусового “лікування”. Згодом, в 1989 році, за рекомендацією Миколи Горбаля Олекса Мот став одним з діячів Української Гельсінської спілки в Миколаївській області. Активно допомагав Майдану гідності, що засвідчено у книзі “Повість про три дороги”. 10 квітня 1985 р. в Миколаєві відбувся третій суд над Миколою Горбалем і було йому оголошено третій вирок. А точніше — аж два! За ст. 62 ч. II КК УРСР. він отримав 10 років неволі, 5 років заслання та “титул” рецидивіста. Аза антирадянську діяльність, вчинену на території РФ, йому для насмішки вліпили ще шість років за “ст. 70 ч.ІІ УК РСФСР” Третя тюремна дорога М. Горбаля до горезвісного Кучина вела через страшну харківську “Холодну Гору” — тюрму, побудовану ще московським імператором Павлом І (1796–1801 рр. царювання) для психічного і фізичного нищення окупованої України. Українці називали її Голгофою України. Глибокого віруючи ще з часів Сидять: Євген Сверстюк, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Ольга Стокотельна, стоять. Олександр Сугоняко, Микола Горбаль, Мойсей Фішбейн, Микола Мушинка, Євген Обертас У секретаріаті фракції "Державність". Сидять зліва направо: журналістка Галина Левицька, керівник секретаріату Валентина Дорожніка. Стоять зліва направо: народні депутати Микола Горбаль та Роман Безсмертний. Фото автора

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин