Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Ексклюзив · “Ще бачив я немов крізь сито світ, іще затисла рот скоба мовчання, а він писав на дошці алфавіті вгадував думки мої й бажання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Вірші з архіву

Слово Просвіти, №16 за 2023 рік

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Діалог умоглядний – Я впізнаю тебе. Це знову ти… – І я тебе, здається, впізнаю… – Хвороба твоя – спрага висоти, – На тім стояв і дотепер стою. – Ти все життя ширяв у небесах. – Щоб землю звідти зором обіймать. – А зараз хто? Як всі, нікчемний прах. – Зате я жив! – я міг би так сказать. – За кого ж ти боровся і страждав? – За брата, щоб позбувся сліпоти. – За брата, кажеш? Що ж ти брату дав? – Ти сам обмовивсь: спрагу висоти. – Та все одно ж він гнеться, як лоза. – Але зате й випростується він. – Ти придивись: в очах його сльоза. – Від радості грядущих перемін. – Від радості, яку уб’є тротил? – Я вірив змалку в добрих, а не в злих. – Ти поривавсь збагнути рух світил. – І я таки наблизився до них. – Вразлива твоя правда, руйнівна. – Та біля неї грівся не один. – За цю оману заплатив сповна. – Зате лишивсь назавжди молодим. – І не жалієш анітрохи? – Ні. Я горній сплав, де в спілці зір і слух. – Але ж ти там, де всі труди земні. – Я скрізь, де з плоттю не змирився дух. 29.09.1982 Європа – Азія Європа – Азія. Дороги у невідомість мідний пил. Урал-ріка. Місток убогий, мов яшма, грає небосхил. Я зупинюся за рікою на пагорбі, як на кону. І зачудуюсь, і рукою з Європи в Азію махну. Жуки машин окремо й скопом, глухих лісів зелений дрож. Три кроки з Азії в Європу, з Європи в Азію також. Я гість тут… вибір єретичний так чи інак, та не втекти… Ялини обіч знак окличний, стовпи і шлях у два світи. 13.09.1979 Падіння Прощайте, віршники і книжники, прощайте, клопоти нудні. Добридень, зухи-гірськолижники, вітрами вишмагані дні! Душа, марнотами мордована, нарешті крила підняла. З вершини стежить зачаровано в долині плавний лет орла. Сосну, лавиною скалічену, звідтам впівока поміча. І при жорстві, сніжком підсвічену, вужів прижухлого плюща. Та ось лечу по крутосхилу я, лечу і падаю в сніги, підкошений тією силою, що затаїлась навкруги. Я пам’ятаю: смолоскипово день зашарівся і пригас… Отак і ти нас, доле, кидала на каміняччя бід й образ. На рифи розпачу і підступу жбурляла в хижості своїй, аби принизити до відступу пересування по кривій. І хоч оговтавшись удосвіта, я забував уроки ці, лишались грубим карбом досвіду жорстокі шрами та рубці. 10+11.05.1979 Мотогонки У цій шаленій круговерті не розпізнать – свої? чужі? На грані безуму і смерті мотоциклістів віражі. Мчать путівцями боковими з низин підступних до вершин. Пил то здіймається над ними, то опада сукном рудим. Та довгождана мить настане, замруть болільники – невже? І той, хто вчора був останнім, сьогодні в лідерах уже! Натужно дихають мотори, холоне кров від їх виття. Бензину чад. Стрімкі повтори. Змагання долі і життя. 1976 *** Селянський син тіка з кімнати, перо міняє на лопату, папір міняє на граблі – і припадає до землі. Старанно, люто припадає, в Злодійській Балці пропадає, клепа, копа, саджа, сапа – аж на чолі його ропа. Випроба сил, утома тіла, але душа відмолоділа, але розвиднилось очам. Він бачить тут, він чує там, він щось важливе примічає і долю знов благословляє… 26.04.1983 Невдачі Множаться невдачі – деревієш наче. Множаться невдачі, ну й нехай. Не заплачу, не впаду в одчай. Несумісна з поспіхом самооборона. Зустрічаю пострілом з лука Аполлона. Пострілом, не пострілом, а зухвалим посміхом: буду – не забуду, якось перебуду. Множаться невдачі, горе – не біда. Надто нетерпляча їхня ворожда. Друзів помаліло? Та зате повір – серце не зміліло, погострішав зір. Множаться невдачі, мабуть, неспроста. З тих невдач одначе спротив нароста. Хай живуть невдачі! В череві невдач зріє сила зряча – долі помагач. Де стерня й солома, будуть знов жнива. Істина вагома, хоч і не нова. 1967, 2007 Сумніви Коли на серці сутінки, тоді приходять сумніви. З-за овиду тривожного постануть, як мерці. А в кожного / у кожного!/ по свічечці в руці. Стоять над узголів’ям, мов привиди із притч. Лякають недокрів’ям невиспаних облич. О безтілесні сумніви, за що мене ви судите? Непевна ваша мова з розмитим “так” і “ні”. Ви просто людолови, неситі пси нічні, тирани навісні! Та ранок марш заграє на молодих вітрах, і ваша тиха зграя заб’ється по кутках. А при столі моїм у парі тиша й грім. Записничок залежаний, книжки із цигарками, та аркуш помережаний нервовими рядками. 1966, 2007 *** Уже зів’яли квіти мого квітня, душа ж, як і колись, двадцятилітня, розхристана, чутлива, молода. Дарма, що потай доля-вереда нетанучим сніжком припорошила, й ворожка нам не те наворожила, на що ми сподівалися. Гай-гай! Сміється серце, не впада в одчай. Ну а коли воно й бува незряче, не потураю. Хай собі поплаче. Не сльози то, що протягом хвилини, а дрібен дощик сонячної днини. Покрапає між іншим і – дивись – розвидниться уже, як і колись. Бентежусь я тоді, коли зненацька душа ударить каблучками хвацько, бровою поведе, примружить око і піде з вихилясом скоком-боком. Стривай! – її осмикую, – вгамуйся! Не забувай, що ти ледь не бабуся між подруг молодих… вона ж своє: в долоні плеще, каблучками б’є і на мою нотацію нестрогу ще й язичка показує з-за рогу. 06.02.1979 Вересень Темний лісок, бузина та бур’ян. Мирно пасуться Каштан і Буян, дружно вибджолюють коси. Шурхають-пурхають біля криниць, а під горою в траві долілиць спить бригадир біля воза. Ти, бригадире, поспи-подрімай, тільки і в сні не давай, не давай серцю примхливому волі. Жде ще тебе незасіяний клин, ждуть сівачі біля машин, діти у школі. Солодко пахне земля восени, терпко гірчать над ярком полини днів гіркотою. Сняться тобі неусміхнені сни, вперте мовчання – попробуй збагни – жінки, що ген за рікою. Сни проминущі – такий наш талан. Чуєш – ірже нетерплячий Буян, будить не вперше. Сонце пече. Бригадире, вставай! Ти тільки волі собі не давай, викріпить легше. 24.12.1982 У проданій хаті ГрушкИ заглядають крізь шиби, грушкИ, яких більше не їсти і на іменний Маковій. А ми – поніміли, як риби, дарма, що дозволять присісти у хаті – уже несвоїй. І дивиться мати на сина, а син, як на хвору, на матір, що гроші затисла в руці і думає: праведна сило, то як же – тут вік звікувати й за все оте – ці папірці?! Ох, мамо, журись, та не дуже, господар гука на підмогу, а ми тут – уже чужаки… “Камаз” зачепився за грушу й летять разом з листям під ноги тверді ще, незрілі грушки. 29.11.1991 Чорний ангел Коли у пеклі починався грім, а звалось пекло – клініка Жовтнева, – над тілом над розпластаним моїм гойдався чорт у павутинні мрева. З обличчям хижим, чорним, як намул, він корчив рожі й шкірив білі зуби. В тамтам гатив, і був підземний гул провісником нещастя і погуби. Мав помічницю, жваву, як і сам, я пам’ятаю жар її долоні. Кружляла у підвальних небесах, хоч твердила, що вчилася в Сорбонні. Коли ледь-ледь розвіявся тумані я очима став шукати чорта, то зрозумів, що чорта вже нема, є просто чоловік, як сажа чорний. Він рухався по колу й напрямки, мікстурою поїв мене проворно. Подушку поправляв, при тім білки очищ його ворочались, як жорна. Ще бачив я немов крізь сито світ, іще затисла рот скоба мовчання, а він писав на дошці алфавіті вгадував думки мої й бажання. Від автора. Труди і дні поета – це й перегони з собою. Поет певен: те, що він напише завтра, буде кращим від написаного сьогодні. Ця стихійна переконаність жене його вперед. Від публікації до публікації. Від книжки до книжки. Архів його розростається. Накопичуються чорновики, збільшується кількість віршів, які з різних причин не потрапили до книжок. Частина з них загубилася в періодиці і автор про них забув. Інші не дочекалися критичної фільтрації, осмислення чи й переосмислення. Поету, одержимому спрагою відгуку на подразники реальності, ніколи озиратися на своє розшарпане літературне господарство. Та гряде час, коли марафон уповільнюється чи й уривається. Поет усвідомлює: треба поквапитися, щоб порятувати те, що порятунку піддається. Так призбирувалася, укладалася й редагувалася книжка “Вірші з архіву”. Поштовхом, який прискорив цей процес, стала російсько+українська війна, яка загос+ трила відчуття крихкості людського життя. Строкатий, роз’єднаний незрідка десятиліттями матеріал, обумовив і відповідну фор+ му подачі: у вигляді суверенних, але взаємопов’язаних добірок. Ця – одна із них.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин