Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Промова генерального директора Львівської національної галереї мистецтв Тараса Возняка в Академії Карра (Бергамо, Італія) на відкритті виставки робіт львівського майстра XVIII ст. Франциска Олендського
Шановні Пані і Панове! Відкриваючи художні виставки, прийнято розказати в кількох словах про предмет виставки (а в даному випадку про наших двох скромних і, як бачите, понівечених Ангелів львівського різьбяра XVIII сторіччя з містечка Берестечко в Україні Франциска Олендського) і потім дякувати організаторам виставки. Тож дякую. Однак було б неправильно не сказати тут про те, що коїться в моїй країні. За дев’ять років війни Російської Федерації проти України було безневинно вбито близько 200 тисяч моїх співгромадян – вбито не на території Росії, а у нас вдома. Окупанти знищили в Україні 22 музеї та галереї, 9 театрів та філармоній – в тому числі театр у Маріуполі з сотнями людей, які ховалися від їхніх бомб у підвалах театру, зруйновано 155 бібліотек. Музеї росіяни або вивозять повністю, як це сталося в Херсоні, або ж спалюють ракетним ударом, як це сталося з Музеєм українського філософа Григорія Сковороди. І нічим ця політика щодо культури не відрізняється від грабунків “великого колекціонера” Германа Геринга чи решти нацистів. Ми це вже проходили – наша Львівська національна галерея мистецтв теж була пограбована нацистами. Наші роботи Альбрехта Дюрера потрапили до колекції Адольфа Гітлера. Росіяни свідомо нищать історичну пам’ять та національну ідентичність українців. Тобто однією з головних цілей окупантів є не так міста, які вони зрівнюють з землею, як свого часу Герніку, Дрезден чи Алеппо, як українська культура – те, що робить нас самими собою, те, що робить нас українцями. Ви бачите цих двох понівечених Ангелів. Їх понівечили не сьогодні. Ще в 1950-х роках окупаційна російсько-більшовицька влада викинула їх разом із рештою величної обстави з храму в Берестечку під дощ та сніг, палила цими шедеврами пічки – бо це ж просто дерево. Дивом уціліло кілька фігур високого бароко. І ці Ангели не лише свідчать про те, що нищення культури ордами чужинців зі Сходу розпочалося не сьогодні. І навіть не сто чи двісті років тому, а тоді, коли ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий 1151 року спалив нашу столицю Київ. Але вже тоді пришельці з лісів, де 1147 р. заснували Москву, палили храми та книги. Та ці два Ангели свідчать і про інше – про те, що ми, українці, все-таки інакші. Що спільного у цих двох Ангелів із тим, що зазвичай відноситься до російської культури? А зовсім нічого. І саме тому вони мали бути знищеними, щоб не свідчили про нашу ідентичність. Однак вони пережили більшовицьке лихоліття, як пережили наші родини і ми самі – хоча нам прийшлося мільйонами перейти через російські концтабори та заслання. І моя родина перейшла через десятиріччя сталінських концтаборів та заслань. Я довго думав: звідки в ХХІ столітті у тих людей, що прийшли зі Сходу, така лють? І для себе зрозумів – вони не перейшли цілий каскад історичних епох. У Московії не було Ренесансу, а, отже, і гуманізму нових часів, який зародився тут, в Італії. А в Україні Ренесанс був. Моє місто Львів і є породженням вашого і нашого Ренесансу. У Росії насправді не було бароко і епохи просвітництва отців єзуїтів. А в Україні і бароко, і просвітництво нових часів було. Наша новітня ідентичність сформувалася в ту епоху. Ми горді з так званого козацького бароко, яке стало маркером України. Тому ми забираємо своїх полеглих воїнів з поля бою за всяку ціну. Ми цінуємо людське життя. Ми ставимося до людей як до людей. Натомість наші вороги сьогодні рясно вселяють нашу землю своїми полеглими і зовсім про них не піклуються. Для них люди так і не стали людьми. Вибачте за жорсткість слів, які я не міг не сказати, тому що ми боремося і будемо боротися, як казав Сер Уїнстон Черчилль: “…ми не здамося і не програємо. Ми підемо до кінця, … ми будемо боротися на морях і океанах, ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі, ми будемо захищати наш острів, якою б не була ціна, ми будемо битися на узбережжях, ми будемо битися в портах, на суші, ми будемо битися в полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах”. Хоча знаємо, що щодня на фронті гине кілька сот, а бувало, що й тисяч, наших найкращих чоловіків і жінок і російська машина смерті не зупиняється. Однак країна за їхніми спинами живе. Я знаю, що ми переможемо. Ми вже перемогли, хоч нас ще очікують незліченні жертви – і ми до них готові. Ми переможемо, тому що з нами не лише наш дух, наш із вами гуманізм, але і ці два Ангели з Берестечка. Вибачте за мою емоційність і щирість. Напевно, так не прийнято на світських заходах. Ще раз дякую за вашу відкритість до України і ваші великі серця!
Тарас ВОЗНЯК Бергамо. 14 квітня 2023 р.
БОГДАН ГАСЮК
ОЛЯНА ЧЕРЕДНИЧЕНКО
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Разом до перемоги! · “Очікувати широких, проривних визвольних операцій нашим військом до початку літа не варто”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Минув ще один тиждень війни. А Бахмут стоїть, лінія фронту не зрушила в той чи інший бік на всій своїй довжині у 1300 км. Тобто Збройні Сили України вправно виконують свою роботу! Наші війська роблять те, що зараз необхідно, доцільно і можливо: поки ресурси для контрнаступу не досягли оптимальних розмірів, поки від наших партнерів не надійшли в повній мірі боєприпаси та важка техніка, поки весна не увійшла в період твердого ґрунту, доти міцно боронити лінію фронту, завдаючи максимального ураження ворогу, виснажуючи його сили. Плоди й докази ефективності такої тактики попереду – тоді, коли настане слушний час, коли все буде готове для успіху нашого наступу. Звісно, наше суспільство, виснажене війною, зимою, коли ворог намагався задушити Україну тотальним військовим і енергетичним терором, втомилось чекати на успішні наступи ЗСУ, яких не було за останні 5 місяців; але на війні як на війні. Тому треба мати витримку і зберігати холодним розум, щоб гаряче серце визвольного запалу не вигоріло, а ритмічно працювало задля здоров’я суспільного організму, що і є запорукою успішної боротьби за своє життя, нашої перемоги над лютим ворогом. Ми вистояли зиму, і нас не зламали. Зараз сіємо наш майбутній врожай перемог. Тож дочекаємось і жнив. Кожній порі свій час. Агрономія і військономія мають схожі закони: все треба робити у відповідний час, коли є найсприятливіші умови для посіву, догляду за майбутнім врожаєм і добрих жнив. ЗСУ успішно застосовують стратегію економії сил – і живої сили, і озброєння та боєприпасів. На всіх ділянках фронту – від Херсонщини до Харківщини. Особливою точкою в цій стратегії є Бахмутська битва. Я ще в січні звертав увагу на те, що наше військо змінює стратегію і тактику боїв у Бахмуті: головним завданням стали не утримання тих чи інших кварталів і вулиць міста, а, згідно зі стратегією економії сил, зв’язувати максимальну кількість ворожих сил мінімальною кількістю своїх, завдаючи величезних втрат ворожій живій силі та техніці. Це абсолютно правильна стратегія саме зараз. Тоді ж, у січні, я наголошував, що це дає, зокрема, можливість скоротити чисельність наших військ (живої сили і техніки) у місті поступово, з великими втратами для ворога; відступати, тим самим зменшуючи територію оборони, а отже, створюючи умови для високої щільності вогню по ворогу в умовах браку боєприпасів. Таким чином, економити свої сили, техніку, частково, поступово і сплановано виводячи її за місто. Крім того, важкі бої за центральну частину міста велись в умовах все більшого підйому рельєфу місцевості, що надає перевагу тим, хто веде оборону, тобто нашим військам, і спричиняє додаткові втрати ворога. Але і це ще не все, бо пройшовши (за довгий час і з колосальними втратами) центр міста, ворог вийшов на рубіж залізниці, за якою рельєф вже не поступово, а різко йде вгору, і це головна та оптимальна лінія оборони – вся окупована частина як на долоні і ворогу потрібні ще більші надзусилля і власні великі втрати для продовження наступу. Ось це і є стратегія економії сил, яка з розумом прив’язана до рельєфу та умов цього міста. А ще в січні я звертав увагу на кричущу необхідність ротації наших досвідчених, майстерних, але вкрай виснажених воїнів у тривалій Бахмутській битві. Так, ті, хто приходить на ротацію, можуть бути не такими досвідченими, але виснажені війська – це гірше, ніж менш досвідчені, але свіжі військові підрозділи. Чи дослухались командувачі моїх порад, чи самі відчули необхідність цього – неважливо, важливо те, що саме це вони почали робити наступного місяця, в лютому. У соціальних мережах численні самодіяльні і несамодіяльні аналітики чомусь цього не помітили, тому чомусь досі вважають, що наших військ там сила-силенна, а наші хлопці виснажені і беззмінно, місяцями, воюють там і досі. Це зовсім не так. Чисельність наших військ у місті значно скоротилась, натомість резерви живої сили регулярно приходять у місто, причому перебуваючи там недовго – від двох до семи днів. В умовах надважких, інтенсивних боїв і в умовах весняної погоди з окопами в багнюці саме така ротація є правильним і оптимальним рішенням. Понад те, наше командування останнім часом застосовує в місті ще й тактику заманювання. Перед відходом наших підрозділів з великих та високих будівель вони мінуються, а коли ворожі підрозділи у великій кількості заходять у ці будівлі, їх підривають. Мабуть, ви бачили відео таких величезних вибухів у Бахмуті. Ба більше, якщо ворог не заходить у ці будівлі великим числом, то наші воїни контратакою знову її захоплюють і дошкуляють звідти ворогу, змушуючи його таким чином, рано чи пізно, атакувати і вже значним числом там же таборитися – і тоді спланований вибух і десятки, сотні нових “200-х” – новопреставлених хористів Кобзона. Так, ми жертвуємо своїми будівлями. Так, це ласа картинка для ординських пропагандистів, які верещать про “варварів-українців, що нищать місто”.
Але це ті комунальні жертви, які різко зменшують чисельність живих ординських вояків, що прийшли чинити геноцид на нашій землі. Таким чином, у Бахмуті за мінімальної кількості наших військ, техніки та боєприпасів завдаються максимальні втрати ворогу. Все свідчить про те, що це не просто місто-фортеця, БАХМУТ – це велика ПАСТКА для ворога. Пастка, якої вони не можуть уникнути, навіть якщо зрозуміли, що це пастка. Бо треба виконувати наказ фюрера вийти бодай на межі адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей. А ще й насувається дєнь побєдобєсія – “9 мая”, коли їм треба верещати про “побєди”, а їх катма. Тут ще й час весняного ґрунту спливає, настає час атаки українських військ. Такий собі цуґцванґ для противника – ситуація, коли будь-який хід призводить до ще більшого погіршення його становища. Така розумна і майстерна тактика безпосередньо змінює результат партії з перемоги на поразку (теорія ігор знає про це). Тобто ворог прийшов сюди за легкою перемогою (з парадними мундирами у своїх валізах), натомість неухильно і невідворотно прямує до поразки. Подібна ж стратегія й тактика, тією чи іншою мірою, застосовується нашим командуванням на всіх ділянках та напрямках фронтів, насамперед, – в Авдіївці та Мар’їнці. Все це свідчить про те, що Генеральний штаб ЗСУ чітко усвідомив: без масових втрат ординських військ перемоги не здобути і колосальні втрати примусять Кремль і все ординське населення імперії відмовитись від своїх планів. Саме для цього була знайдена правильна стратегія, яка ефективна саме зараз, у цих обставинах і умовах часу. У підсумку маємо: збройні сили орди, які не так регулярно змінюють свої частини (як це гнучко роблять ЗСУ), а тому постійно змушені битися своїм виснаженим і зношеним складом у боях із більш свіжими підрозділами з ротації ЗСУ. Тим часом, коли ворог виснажується фізично і морально, несе значні і болючі втрати, основні сили ЗСУ навіть не беруть участь в бойових діях: вони в тилу перебудовуються, навчаються, відпочивають, знаходяться в резерві задля маневру, застосування у потрібному місці й у слушний час. Так, уже 4-5 місяців немає широких і глибоких визвольних наступів нашого війська. Так, це болить українському суспільству. Тож поговоримо про це, коли та як воно буде. Отже, по порядку. Чи можливий наступ ЗСУ у Бахмуті? Так, можливий. Але якщо це й так, то не обов’язково він буде саме тут. Такі умови наступу – не гласні і не помітні – успішні, якщо готуються з розумом і з усіма правилами секретності. І це добре, що такі напрямки визвольного ходу множинні і тому передбачити їх неможливо. Так краще саме для такого наступу. Той, хто про це пише, – або невіглас, або порожній безвідповідальний хайпер, або ж просто дурень, а як правило – усе разом. Є ще опція гри в дезінформацію, аби заплутати противника. Сумнівна, як на мене, така гра, але й вона є. Я можу прогнозувати напрямки наступу – основні й допоміжні, але не робитиму цього, бо чому маю допомагати ворогу? Крім того, я вірю у майстерність і колективний розум командування ЗСУ, їхню здатність розробляти ефективні плани, що вони вже доводили не раз у ході цієї фази війни. Щодо термінів, то очікувати широких, проривних визвольних операцій нашим військом до початку літа не варто. Так, зараз у ЗСУ достатня кількість військ. У ЗСУ кількості військовиків у ході цього масштабної фази війни завжди не бракувало. До речі, про це в листопаді відверто і прямо казав Головнокомандувач Валерій Залужний. А чого бракувало – так це навченості військ, важкої техніки і боєприпасів. Хід військових дій показав, що структура основних діючих військових одиниць з часом потребує змін. До осені в ЗСУ основними діючими особами (юнітами) були бригади, які, згідно з практикою ведення боїв, почали підсилювати додатковими одним-двома стрілецькими батальйонами, що було ефективною відповіддю на тактику дій БТГр (батальйонних тактичних груп) окупантів. Восени, після низки відчутних поразок, ворог відмовився від дій силами БТГр і перейшов до своєї класичної формули дивізій та армій. Нашою відповіддю, гнучкою і креативною, на таку зміну ворожих основних діючих формувань противника, стало створення “урізаних” бригад, менших за величиною, умовно кажучи, які за фактом є підсиленими полками, у складі трьох-чотирьох батальйонів, роти танків та вагомої, але невеликої артилерійської групи. Таке переформатування почалось у січні і, звісно, це є і наслідком досягнутої більшої злагодженості і комплексності дій наших формувань. Чому саме така структура? Вона дає більшу маневреність і універсальність у бойових діях проти дивізій та армій противника, який діє менш маневреними формуваннями і згідно зі своїми кондовими регламентами – суворо у вертикальному впорядкуванні, без ініціативи горизонтального строю військ. Це ще одне ноу-хау командування ЗСУ, яке особисто мені дуже до вподоби, на мою думку, така новинка має гарні перспективи у веденні подальших боїв. Крім того, така структура є наближенням до структур НАТО, тобто необхідністю для інтеграції з ним (з урахуванням того, що нам надалі все більше доведеться воювати зброєю саме НАТО).
Ще один вагомий чинник, який значуще визначає терміни початку визвольного наступу, – це погода, а цього року весняні ґрунти можуть підсохнути до кондиції, яка уможливить наступ, лише десь у середині травня. Погано це для нас чи добре, саме така волога і затяжна весна? Маю сміливість стверджувати, що добре! Тому що головний чинник початку успішного наступу – це повноформатне постачання зброї і боєприпасів від наших партнерів, згідно планів, накреслених під час зимових Рамштайнів, і навчання наших воїнів користування цією зброєю. Назву реальні терміни, а не ті, що хочеться: зброя і боєприпаси та навчені воїни у більш-менш оптимальному об’ємі надійдуть не раніше кінця травня-червня. Тож нам наша земля, наші розкислі у паводках та дощах чорноземи, наша погода допомагають унеможливити наступальні операції ворога до того часу, коли ми будемо готові піти у свій наступ. На своїй землі нам все допомагає – і стіни (на жаль, зруйнованих міст і сіл), і місцеві, що інформують про дислокації окупантів, і наша погода, і сама наша годувальниця родюча земля, яка не хоче того, щоб ворог ґвалтував її своїм ординським чоботом. Але у термін кінець травня-червень навряд чи зможуть бути забезпечені великі, проривні наступи. Бо головна проблема – брак боєприпасів. Подолати цю проблему швидко, а тим більше нахрапом, неможливо. Для цього потрібний час, не менше 6 місяців, щоб досягти виробництва боєприпасів в такій кількості, яка зможе забезпечити широкий, глибокий визвольний хід нашого війська. Постачання в часі йтиме по зростаючій, тобто це станеться не раніше осені. Треба дивитися правді в очі. Це не означає, що жодні прориви до того часу неможливі, бо майстерність і креативність командування та всіх наших воїнів вже не раз робили те, що здавалось зовсім неможливим. Але варто й зважати на те, що ворог, хай і важко, але теж вчиться, і ті операції, що стали можливими для нас у минулому, зараз будуть значно важче здійсненими. Потрібні обережність у сміливості, зваженість у креативі та багато напруженої роботи всіх тилів, всього суспільства, а також наших партнерів. У цьому річищі, мені здається, що варто б нашим можновладцям відійти від критики західних партнерів, які “зволікають” з наданням нам допомоги. І не апелювати до того, що кожний день зволікання з постачанням – це додаткові смерті наших воїнів. Бо три роки зволікання і навіть зупинки програм озброєння – це саме те, чим займалась чинна влада до початку війни. Тож про зволікання та жертви краще помовчати – і це як мінімум. Зараз треба не шукати, кому каналізувати свою вину, а знаходити неординарні, креативні рішення проблем. Ось, наприклад: зараз на українській території ризиковано і небезпечно розгорнути воєнне виробництво, але розгорнути таке виробництво на території суміжних з нами держав, на мою думку, цілком можливо. Кошти для цього, я впевнений в
Спеціально для “СП” · “Саме в 2023 році вирішиться доля світової цивілізації, подальшого розвитку людства в ХХІ столітті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тому, знайдуться у наших партнерів, щоб збудувати воєнні заводи під ключ, в найстисліші терміни. Потім ці заводи, коли це стане можливим, можна буде перевезти до України. Більш того, існуючі воєнні заводи на Заході не працюють цілодобово, у три зміни, а нам це кричуще потрібно. Але ж на Заході зараз перебувають мільйони наших людей – громадян-українців, що виїхали з України у цей час. І це, як правило, достатньо кваліфікована робоча сила, до речі, ще й інколи дуже творча. Вони змогли б забезпечити цілодобову роботу воєнних підприємств, збудованих для потреб України, а також вже існуючих заводів наших партнерів. До речі, до цього можна й залучити тих робітників воєнних заводів, які, із зрозумілих причин, залишились без своєї фахової роботи на території України – відправити їх на ці заводи на Заході. Той, хто хоче знайти вихід, – знайде. Аби справді хотів, аби був компетентним і щирим, творчим та мудрим, наполегливим у добрих справах і не риторично любив Україну, а всім серцем, всією душею. І наостанок кілька речень щодо галасу про “витоки з Пентагона”. Я конспірологією не займаюсь, тому не маю ані наміру, ані бажання детально це “аналізувати”. Такі “витоки” завжди є чиєюсь грою, суть якої, як правило, дізнаються після війни переможці, та й то не завжди і часто-густо не одразу. Тому “аналізувати” зараз це є марнотою. Єдине, що маю сказати: ті “ультра”-секрети, на мій погляд, мають вигляд широкоформатного дайджесту з різних джерел – висловлювань політиків, множини аналітиків та експертів, журналістів, мережевого калейдоскопу дописів і коментарів тощо. Тобто в більшості ці “секрети” є у вільному доступі в глобальному інформаційному просторі. От хіба це дивина, що США спостерігають за можновладцями в Україні, Ізраїлі та Південній Кореї? Бо саме ці держави є тими, куди найбільше вкладають своїх зусиль і коштів США. І до урядів цих держав, справді, м’яко кажучи, є багато претензій та сумнівів, і не тільки в уряді США, а й у суспільствах України, Ізраїлю, Кореї і США. Не викликає подиву, принаймні у мене, і той низький рівень інформованості щодо українських справ і суті серед істеблішменту США та й на Заході загалом, не кажучи вже про пересічних громадян. За цей час я начитався стільки недолугих тамтешніх аналітичних статей та наслухався стільки ж недолугих висловлювань західних політиків про Україну, що ці “секрети” мене аж ніяк не чіпають і не дивують. Необізнаність щодо України справді іноді шокує. Хоча, звісно, протягом минулого року така необізнаність почала зменшуватись і з’явилось деяке розуміння. Але нам своє робити! Йти до перемоги й залучати до допомоги в цій благій справі для долі всього світу наших партнерів. Залучати наполегливо, але з розумом, тактовно, з товариською вдячністю та вимогливістю. Бо ми разом робимо одну справу: боронимо волю України і робимо світ кращим. Слава Україні! Слава ЗСУ!
Спеціально для “СП” · “Саме в 2023 році вирішиться доля світової цивілізації, подальшого розвитку людства в ХХІ столітті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Юрій ЩЕРБАК
1. Теоретик євразійської Імперії Зла, ідеолог російського фашизму Алєксандр Дугін опублікував програмну статтю під знаменною назвою “Путін як великий правитель і після-путін” (KATE- HON, 11.04.2023). Стаття починається з твердження, що існує “пряма залежність подій на фронті від градусу та інтенсивності ПАТРІОТИЗ- МУ в державі та суспільстві”. “Зупинити СВО (тобто криваву російську агресію проти України) у тому стані, в якому вона перебуває, НЕМОЖЛИВО”. “Бажати миру... може тільки зрадник, ворог Росії – народу і держави”. “Процес ПАТРІОТИЗАЦІЇ в суспільстві посувається надзвичайно ПОВІЛЬНО”. Вже перші рядки цього алармістського опусу свідчать, що паніка, яка огорнула значну частину російських еліт у зв’язку з реальною можливістю поразки путінської авантюри, торкнулася й таких невиліковних паліїв війни, як п. Дугін. Цей філософ, в якого вселилися біси ненависті й насильства, також відчув наближення краху архаїчної месіанської утопії про світове панування росії над колективним Заходом. Дугін ще намагається зображати оптимізм, кажучи, що “ми вийшли на сталий вектор – послідовного, хоча ще надзвичайно повільного, стримуваного ПАТ- РІОТИЗМУ”. Слово “патріотизм” – священне для нього й означає одночасно і бундючні імперські слогани, і моральний дух загарбників (надзвичайно низький), і рівень управління (некомпетентного) російським потьомкінським військом, й, головно, бажання/небажання розпропагандованої солдатні померти за улюбленого фюрера путлера. Проте скільки не повторюй слово “патріотизм” (тобто абсурдну агресивну доктрину “русского міра”), від цього богиня перемоги Ніка не засурмить на честь кримінальних злочинців, які терзають Україну і погрожують світові ядерною війною. Дугін з тривогою констатує, що в 2023 році “визначатиметься образ нашого майбутнього: якій бути Росії на наступному витку її історичного буття”. Так, це правда. Саме в 2023 році вирішиться доля світової цивілізації, подальшого розвитку людства в ХХІ столітті. І вирішиться вона на полях боїв в Україні. У разі поразки в Україні (в чому ми не сумніваємось) московська Орда перетвориться на маргінальну провінцію Китаю.
Після урочисто-жалобної увертюри Дугін переходить до головної теми свого маніфесту.
2. Путін. З ілюстрації до статті А. Дугіна в інтернет-журналі російського православного фашиста Малофеєва “KATEHON” на нас дивиться не плішивий карлик з дрібними рисами обличчя й мертвим поглядом риб’ячих очей – Владімір Владіміровіч Путін в його реальній подобизні, а путіноподібний супергерой коміксів – могутній широкоплечий рицар, увінчаний царською короною, закутий в лати з маршальськими еполетами – така собі суміш російського витязя-молодця з білявою бестією – СС-маном з дивізії Адольф Гітлер. Дугін, який ще в 2022 р. бажав смерті путіну – після відступу росіян з Херсона, тепер співає оду про “великого правителя” у стилі сталінських підлабузників 1940- 1950-х років: путін “ні від кого не залежить і зосередив у своїх руках усю повноту влади”. Він очолив HARTLAND, ядро Євразії, величезний суходол, у боротьбі з ненависним океанським ворогом США; путін, розпочавши війну проти України, започаткував “справжній ПАТРІОТИЧНИЙ поворот – від суверенітету держави до суверенітету цивілізації (!)”. Орієнтація на утвердження самобутності російської євразійської цивілізації (тобто на архіреакційні шовіністичні постулати “русского міра”) – “це були рішення винятково самого путіна, путіна ЯК ОСОБИСТОСТІ”, – підкреслює Дугін, підводячи обережно читача до головного, ради чого, власне, була написана ця стаття. Йдеться про відхід путіна від влади, про його усунення, зникнення, політичну чи фізичну смерть. Ось як елегантно пише про це досвідчений демагог: “абсолютність влади путіна така, що лише він обирає, коли наступить період “після путіна” – при владі він може залишатися “безкінечно”, народ, суспільство його в цьому тільки підтримають”, – м’яко вистелює Дугін труну путіну. “АЛЕ ВІН МОЖЕ Й ПЕРЕ- ДАТИ ВЛАДУ – ПРИЧОМУ ЗНОВУ КОМУ ПОБАЖАЄ” (!). Ось де криється головний месидж цього послання: зграя фашистсько-чекістських бандитів, що захопила владу в росії, відчуваючи неминучу поразку, готується злити свого вождя і вчителя, прибрати з політичної сцени цього жалюгідного старіючого лузера, щоб розпочати новий етап російської історії: етап “ПІСЛЯ-ПУТІНА”. Знаємо розрахунки російських лібералів і ряду західних політиків, які сподіваються на прихід до влади когось з близького оточення путіна (на взір Хрущова після Сталіна), хто швиденько “нормалізує” ситуацію, припинить війну, піде на певні поступки Україні та Заходу, аби зберегти владу і статки – а навзамін одержить скасування міжнародних санкцій і прощення. Але Дугін від імені фанатичних Z-патріотів (а таких в росії близько 30%, починаючи від Гіркіна-Стрєлкова, Пригожина та інших) твердо заявляє: облиште безпідставні мрії. Нам потрібен продовжувач справи путіна, а не ліберальний зрадник.
3. Хто ж такий Після-путін? З ким доведеться мати нам справу, якщо реалізується Дугінська маячня? Кого ці божевільні палії світової бійні хочуть посадити на закривавлений російський трон? Чи в них уже є конкретна кандидатура й коли вони хочуть здійснити цю операцію? На останнє питання є відповідь: вони відсторонять путіна від влади у випадку, якщо успішним буде контрнаступ України, якого вони так бояться. Кастинг на посаду Після-путіна вже йде. Які ж вимоги висуваються до нового диктатора? Перш за все: він ні за яких умов не повинен “ухилитися від геополітичного курсу, від ПАТРІ- ОТИЗМУ та цивілізаційної ідентичності росії”. Після-путіну “ще тільки належить довести, що він гідний продовжувач путіна й завоювати легітимність в геополітиці, ПАТРІОТИЗМІ... й відродженні русского міра”. Нащадок мусить “рішуче й за будь-яку ціну (!) виграти війну з колективним Заходом на Україні, так, аби ніхто не зміг сумніватися в перемозі”. Тут Дугін називає другу після України ненависну йому країну: Після-Путін у своєму наступальному пориві “не повинен зупинятися ніде РАНІШЕ КОРДОНУ З ПОЛЬЩЕЮ” (!). Все ж таки Польщі вони бояться. Путінському наступнику дається ряд додаткових доручень. Він повинен викорінювати західні цивілізаційні умови – капіталізм, ліберальну демократію, ідеологію прав людини, технічний прогрес, міжнародний поділ праці, цифровізацію, вірність нормам міжнародного права, “реформувати” структури управління росією, провести “ротацію еліт”, тобто широкі чистки для заміни “лібералів і зрадників” патріотами – ветеранами війни. Після-путіну доручається будувати ОКРЕМУ від Заходу і Сходу (?!) цивілізацію “русского міра”. Ще один важливий висновок намагається нав’язати світу Алєксандр Дугін: домовляйтеся, поки не пізно, з путіним, бо тільки з ним ще можна будувати якісь відносини. Бо після-путінський відморозок перейде “не просто на мову ПАТРІОТИЗМУ, а на мову УЛЬТРА-ПАТРІОТИЗМУ”. Реформи цей після-путінський монстр впроваджуватиме вже “нев м’якому путінському ключі (читач уявляє цей “м’який ключ” вбивств, отруєнь і арештів), а в жорсткому пригожинському ключі”.
4. Закривавлена кувалда Пригожина, якою вбивають ворогів, – ось нова російська зброя, що не має аналогій, новий “ключ” патріотів. Розбурхана закликами до насильства російська чернь, яка колись була чорною сотнею, в часи путіна зросла до мільйонів потенційних убивць і грабіжників, які вірять кожному слову пропаганди і вважають українців, поляків, американців та інших смертельними ворогами, ненавидять свободу і зневажають демократію. Російська культура, колись справді велика і блискуча, побудована на вічних християнських цінностях добра і милосердя, деградувала до рівня розбійного крику опричників “Гойда!”, що звучав з вуст актора на московському мітингу з участю путіна. Від таких світових філософів, як Володимир Вернадський і Ніколай Бердяєв – до людиноненависника Дугіна, який свого часу уславився участю в московських тусовках на честь СС, з вигуками “Зіг Хайль!”. В основу російської державності був закладений імперський принцип завоювання, загарбання, окупації й колонізації прилеглих територій. Як свідчить українсько-канадський історик Орест Субтельний, якщо в 1462 році московське князівство володіло 24 тисячами квадратних кілометрів, то в році 1914 імперія обіймала 23,8 МІЛЬЙОНА квадратних кілометрів, тобто одну шосту земної поверхні. Територія російсько хижака зростала за день з середньою швидкістю 80 квадратних кілометрів! Сьогодні, в районі Бахмута, вона зростає на кілька квадратних метрів за місяць ціною тисяч трупів російських загарбників. У 1960-х роках в СРСР став популярним пацифістський вірш Євгенія Євтушенка “Хотят ли русские войны?”, на що в 2023 році була дана відповідь: не тільки хочуть, а пристрасно бажають! Росія скотилася від брехливої пісні “Ми за мир” до повномасштабної війни проти України. Війни, на якій, за свідченням міністра оборони України (“Вечірній Київ”, 16.04.2023 р.) загинуло близько 50 тисяч військовослужбовців ЗСУ, які боронили свою землю; достовірно задокументовані жертви серед цивільного населення становлять, за даними ООН, понад 8000 загиблих, серед яких понад 500 дітей, і 14 тисяч поранених – і це дуже занижені цифри (Суспільне: Новини, 24.03.2023 р.). Біженцями в результаті війни стали понад 8,1 мільйона українців (Агентство ООН у справах біженців, 8.03.2023 р.). Ось що принесла доктрина “русского міра” путіна-дугіна. І це ще далеко не кінець. Ми не знаємо, чи зупиниться війна на землях України, не дійшовши до кордонів Польщі, чи вогняний вал вбивств покотиться далі. Дугін, пропонуючи прибрати невдаху путіна, мріє поставити на його місце гіпер-путіна – ще більшого мерзотника і вбивцю. Єдиною адекватною відповіддю демократичних народів повинна стати ліквідація путіна та його можливих наступників з фаланги “русского міра”. Так, як вчинили це американські сили спецоперацій з Осамою бен Ладеном. А ідеологу “русского міра” Дугіну варто пригадати день 16 жовтня 1946 року, коли в Нюрнбергу був повішений теоретик гітлеризму Юліус Штрайхер.
17–18 квітня 2023 р.
Суспільство · “У 2000"х рр. зародилось поняття трьох “П”: патріотизм, порядність, професіоналізм”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Під такою назвою 11 квітня відбувся круглий стіл, організований Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Світлана ФЕЩЕНКО
Не менш значущим для України, в умовах російсько-української війни, є інтелектуальний фронт, для якого проблеми дерусифікації, деолігархізації і депутінізації сьогодні є основними. У вступному слові голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, відомий політик і громадський діяч Павло Мовчан окреслив значення цих понять та важливість їх вирішення для України. Він наголосив на тому, що сигнали русифікації України йшли ще задовго до початку повномасштабного вторгнення, і навів цитати з висловлювань відомих у московії людей, що були видрукувані ще на початку 2000-х. Зокрема Рустама Рахматауліна,
який згодом став радником Путіна. Ще в 2009 році той застерігав про загрозу військового розладу між складовими колишнього СРСР і про те, що українське питання залишається головним не вирішеним питанням російської етнополітики. А Олександр Дугін у своїй книзі “Основи геополітики”, виданій у Москві в 2000 р., пише про те, що Україна як держава не має жодного політичного сенсу. Цю фразу ми неодноразово чули з вуст московського диктатора, нею він апелює сьогодні. Ще в 2000 році Дугін зазначає, що українська проблема була і залишається головною проблемою, яка стоїть перед Москвою і її треба негайно вирішувати, бо існування України в тих кордонах і зі статусом суверенної держави тотожне нанесенню нищівного удару по геополітичній безпеці росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Підготовка до війни почалася ще на початку 2000-х. І “Просвіта” неодноразово зверталася до тодішньої влади, та наші впливи були незначними, закінчувалося тим, що до влади приходили політично чужі люди, які не розв’язували наших національних проблем. Тоді і зародилось поняття трьох “П”: патріотизм, порядність, професіоналізм. Так-от для їх реалізації вже тоді потрібно було реалізувати три “Д”: дерусифікація, деолігархізація і депутінізація. Виступили: Іван Заєць, відомий політик і громадський діяч; Георгій Філіпчук, заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України; Василь Куйбіда, політик, громадський діяч, науковець; Микола Голомша, юрист, політик, лідер політичної партії “Патріот”; Василь Глаголюк, культурно-просвітній діяч, голова Коломийського міського об’єднання “Просвіта”; Сергій Присухін, доктор філософії, громадський діяч; Володимир Семистяга, голова Луганського обласного об’єднання “Просвіта”, історик і громадський діяч; Петро Чернега, доктор історичних наук, професор НПУ імені М. П. Драгоманова; Людмила Лисенко, мистецтвознавець, етнограф, фольклорист, телеведуча; Кирило Стеценко, голова Київського міського об’єднання “Просвіта”, скрипаль, громадський діяч; Петро Шимків, голова Тернопільського обласного об’єднання “Просвіта”. Запис повної версії круглого столу можна переглянути на ютуб-каналі “ПРОСВІТА ТБ” під назвою “Круглий стіл ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка: “Дерусифікація, деолігархізація, депутінізація України””.
лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки”. Ці невигадані оповіді, сюжетна лінія яких побудована виключно на реальних подіях, – ґрунтовна документальна проза, змодельована у форматі вільного викладу, що постає на документах, через спогади очевидців та самого автора. Для означення такої літератури активно використовується англомовний термін “нонфікшн” (англ. non-fiction, літер. – “невидумка”). В останні кілька десятиліть вона викликає підвищений інтерес, що дослідники пов’язують зі значними політичними й соціальними потрясіннями сучасності. Оскільки людина розуміє всю ілюзорність можливості цілісно виразити саму сутність буття, вона, натомість, починає шукати засоби відображення різних його відтінків, замінюючи “великі наративи” різноманітним “фрагментарним досвідом”, локальними історіями й увагою до окремих персоналій. Іван Малюта вже давно працює з таким матеріалом, увиразнюючи, “підсвічуючи” його через долі реальних героїв та змушуючи читача співпереживати минуле. З-під його пера вийшли книга-поклик про дисидентів “Агов” (2012), історико-краєзнавчі нариси “Одна із трьох” (2013), “На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю” (2018), повість “Двічі не вмирати” (2021), численні документально-публіцистичні статті в різних ЗМІ. І в усіх роботах відчувається власний авторський стиль, який сприяє кращому осягненню читачем психології головних героїв, яскравої, живої картини відтворюваних подій, спонукає до їх переосмислення. Така література апелює до роботи естетичної уяви і співтворчості з читачем. Можу лише пожалкувати, що наприкінці книги бракує переліку прізвищ людей, які стали героями книги, а назви статей у змісті знеособлені, тому важко зрозуміти, про кого йдеться. А ще шкодуватиму, що у цієї вельми потрібної книги мізерний наклад, якого не вистачить навіть для головних бібліотек. Звісно, можна було б додрукувати, якби відгукнулися спонсори… Письменник в анотації висловив сподівання, що його писання постануть заслоном проти забуття імен тих, хто був заслоном у духовному опорі, совісті нації в Імперії зла. Приєднуймось до сподівань автора. Вони того варті!
Суспільство · “У 2000"х рр. зародилось поняття трьох “П”: патріотизм, порядність, професіоналізм”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка літературних премій Григорія Сковороди та Івана Франка
Напередодні його ювілею у видавництві “Сталь” вийшла збірка публіцистичних творів “Табуйовані імена”. Основним тлом, на якому розгортаються події есеїв І. Малюти, є період від 1970-х років, коли Україна переживала глухі застійні роки, коли будь-який вільний вияв творчої особистості був приречений чи на мовчання (Л. Костенко), чи на позбавлення свободи або й життя (Г. Тютюнник, І. Світличний, В. Стус), до відродження незалежності нашої Держави. Це час панування тотальної комуністичної гіперреальності, коли радянська влада підміняла справжні жахкі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами – “єдиний радянський народ”, “щасливе дитинство”, “багатий побут радянського трударя” тощо. Образ сфальсифікованої (симульованої) історії замінив реальну історію, образ “типового героя” соцреалізму – справжню людину. “Література тієї доби ставала не стільки джерелом естетики, – як влучно зазначає Д. Дроздовський, – скільки плацдармом для творення міфів”. В умовах, коли більшість населення СРСР німувала та пристосовувалась, герої книги І. Малюти – люди творчі, освячені українською ідеєю, своїми думками та діями протистояли тоталітарним впливам, виявляли незгоду, наприклад, як: – Ярослав Лесів (1946–1991) – учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, правозахисник, політв’язень, підступно вбитий у рідному краї у влаштованій ДТП (“Хрещеник старшини УПА”); – Ніна Вірченко – талановита неповнолітня студентка фізикоматематичного факультету, яка за доносом подруги опинилася на етапах ГУЛАГу, а в Українській державі стала академіком, професором кафедри вищої математики Політехнічного університету (“Передала віру”); – Гриць Волощук – художник і філолог, що за карикатуру на Сталіна отримав каторгу в Гулагівських таборах (“Прозваний Зеком”); – Володимир Іванишин – вимушений мандрівний філософ, що загинув біля станції Роздільна в інсценованому гебістами самогубстві, автор чудового тексту пісні “Тернова ружа”, присвяченого В’ячеславу Чорноволу (“Ішов до тебе”); – Мирослав Мосюк – тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КДБ відмовою свідчити проти ув’язненого правозахисника Василя Барлядяну, а вдруге засмутив гебешників тим, що відібрав у них можливість покарати його звільненням, оскільки сам добровільно став простим робітником ливарного цеху (“А відповідь одна”); – Настя Присяжнюк – славетна фольклористка з Вінниччини (лише пісень записала близько семи тисяч), засуджена 1937 року на 8 років каторжних робіт (“Заприсягла народній пісні”) та низка інших. Для мене цікавими були спогади про Ростислава Палецького – унікального самоука-майстра декоративного розпису з с. Троїцьке Любашівського району Одещини, про якого І. Малюта робив одну з перших передач на Одеському телебаченні (“За нез’ясованих обставин”). Швидко у творах Палецького “особливі мистецтвознавці” з КДБ виявили “тенденцію сповзання до націоналізму”. Вже навесні 1978 року майстра було вбито за загадкових обставин. Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на вбивство, цю інформацію Малюта передав через відому правозахисницю Оксану Мешко. Це вже згодом у незалежній Україні ім’я художника було повернуте з небуття і в 2008 році було засновано обласну премію ім. Р. Палецького. Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського, спаленого енкаведистами восени 1941 року, Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та інших автор веде розповідь у розділі “Призабуті незабутні”. До книги увійшла також документальна повість “Двічі не вмирати” про черкащанина Ігоря Доброштана – відчайдушного фронтовика, який очолив повстання зеків у Воркуті 1955 року, що зрештою спричинилося до остаточного демонтажу ГУЛАГУ. Дещо осібно стоїть есей “Контужений страхом”, написаний на основі розсекреченої особової справи померлого “класика самвидаву” поета Миколи Холодного, який на допитах почав здавати знайомих дисидентів. Перші публікації І. Малюти про це у ЗМІ настільки обурили любителів “талановитого негідника”, як його назвав Борис Антоненко- Давидович, що авторові довелося давати опонентам повторні докази зради (“Поет зі “Схованою тюрмою” та ін.). А з біографічного есею “З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону” ми дізнаємося деталі життя самого автора книги “Табуйовані імена”, який за свої переконання був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму. Вперше до “чорного списку” він потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики в тамтешньому університеті. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, нагадуванням про десятирічку в ГУЛАЗі Остапа Вишні, за підлими публікаціями Олексія Полторацького викладач запідозрив необачного заочника у націоналізмі і повідомив до компетентних органів. Це змусило Івана переїхати до, здавалося б, відносно “демократичної” і “розслабленої” Одеси, де зміг влаштуватись сценаристом на телебаченні і редактором у видавництві “Маяк”. Але після арешту його друга Олекси Різниківа і знайомої Ніни Строкатої:Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний вибір. Як наслідок – Іван Малюта за відмову допомогти слідству КДБ, а насправді за відмову свідчити проти товариша, був звільнений з роботи. Тоді постраждало чимало одеситів – Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайківський та ін. На допитах в печері сірій Спочатку сивіли думки Немов обсіли хижі звірі Лише на відстані руки, – пригадує автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом. Опираючись сумнівам та роблячи вибір залишитись чесним із собою та іншими, він знав, на що йшов: І стало все – як на прощання. Ні в чому не вагався я.
Так починалося вигнання Із табуйованим ім’ям. Справді, “табуйованому” Івану не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу в кабінеті київського генерала І. Малюті зачитали замовну “рецензію” на ще не опубліковані вірші і подивувались, що його “проглядели товаріщі” в Одесі. А ще виклики на профілактичні бесіди, люстрація листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск тощо. Бачила і відчувала це сама на прикладі мого двічі репресовано батька Олекси Різникова і матері-правозахисниці Галини Могильницької. КДБ переслідував своїх жертв майже до кінця горбачовської “перебудови”. Але вибір зроблено! Так було і так є, що за правду – гоніння. І зловісне “Ату!” – там, де я. З каяттям не вернусь! Хоч триматись нелегко... І далі автор пише: “Ми не втікали зі страху. Ми вигнанці. З “міченою біографією. Гнані на невидимий бар’єр, що його долали, не залишаючи в заручниках сумління”. Навіть з такого побіжного аналізу книги “Табуйовані імена” видно, що письменник добирав головних персонажів за чіткими моральними критеріями й відданістю українській ідеї. У структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій чітко проявилась авторська суб’єктивна думка, що виступила як певна організуюча, системотворча домінанта всієї книги. Окреслюючи життєві дороги героїв, автор ніби пропонує читачеві зрозуміти їх специфічний спосіб світовідчуття, цінність їх особистого досвіду, їх місце і роль в суспільстві та світі загалом. Його позиція перегукується з думкою Г. Лебона, який твердив: “Не
16 квітня заслужений журналіст України, публіцист, поет, краєзнавець, член НСПУ Іван Малюта відзначив славний ювілей – 80 років. Він є лавреатом літературно-мистецької премії ім. В. Юхимовича (2014), літературної премії Михайла Стельмаха журналу “Вінницький край” (2018) та літературної премії ім. Тодося Осьмачки (2022), має відзнаку НСЖУ “Золоте перо” (2009).
Читацьке віче · “Як деокупувати душі людей після звільнення – величезний виклик для нашої влади і суспільства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Нещодавно я брав участь у науково-практичній конференції “Національний спротив: проблеми, розв’язання, перспективи”, серед організаторів якої – Міністерство оборони України, Спілка офіцерів України, Конфедерація журналістських організацій України, Антипутінський інформаційний фронт та інші громадські організації. Готуючись до виступу із запропонованої теми – інформаційна реінтеграція деокупованих територій, я поцікавився, яке нормативно-правове забезпечення ми маємо з цього аспекту. Серед відповідних документів найважливіший – Стратегія інформаційної безпеки на період до 2025 року, ухвалена РНБО і введена в дію Указом Президента 28 грудня 2021 року, тобто за два місяці до широкомасштабного вторгнення військ РФ. З початком воєнних дій документ не переглядався. Натомість влітку 2022 р. на сайті Міністерства культури та інформаційної політики з’явився розроблений цим відомством спільно із стейкхолдерами проєкт плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки на період до 2025 року. Серед семи стратегічних цілей під № 5 є така, що передбачає інформаційну реінтеграцію громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях та на прилеглих до них територіях України, до загальнонаціонального інформаційного простору. З цією метою заплановано інформування громадян України, зокрема тих, які мешкають на тимчасово окупованих територіях, про дії України щодо їхньої реінтеграції. На 38-ми сторінках цього плану є низка заходів, які в той чи інший спосіб уже реалізуються. Наприклад, постійно триває інформаційна кампанія щодо висвітлення в ЗМІ завданої агресором матеріальної чи нематеріальної шкоди. Певним чином здійснюється стратегічна ціль № 3 – підвищення рівня медіакультури та медіаграмотності. Але тільки 30 березня 2023 року Кабінет Міністрів України ухвалив на засіданні розроблене Міністерством культури та інформаційної політики розпорядження “Про затвердження плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки України на період до 2025 року”. Сподіватимемось на ефективність цього довгоочікуваного урядового документа. Не менш важливо, на мій погляд, зрозуміти, чи дає результат інформаційна діяльність на територіях, які ЗСУ вдалося звільнити. Не торкаємося специфіки інформаційно-психологічних заходів наших Збройних Сил, які свою частину роботи виконують. З’ясуємо, чи присутня традиційна журналістика на звільнених землях. І ось тут несподіванка: ледь не першими до споживача приходять медіа, якими держава давно не опікується. Це локальні газети, які свого часу стали незалежними або вистояли в період роздержавлення. Деякі з них, втративши приміщення та обладнання під час ворожої окупації, зуміли відновити випуск. Наприклад, чи не в перший тиждень після звільнення до Херсона почала надходити газета “Новий день”, яку редактор Анатолій Жупина з колегами готує у Львові. Офіс і виробничі потужності цього видання в Херсоні зруйновані, саме місто під постійними обстрілами, тому редакція працює на відстані. Але не менш важливим, ніж питання безпеки, є фінансування: дорогі папір і друкарські витрати. Поки що “Новий день” та інші газети виходять за організаційної підтримки НСЖУ, грантів міжнародних організацій і завдяки ентузіазму своїх керівників. Це, зокрема, “Маяк” (Богодухів), “Обрії Ізюмщини” на Харківщині, “Ворскла” на Сумщині, “Зоря” в Лимані (Донеччина). Вийшло кілька випусків газети “Вперед” для Бахмута, але останніми місяцями поширювати видання на території Бахмутської громади неможливо. Логічно поміркувати: для кого випускати медійний продукт, якщо тривають бої і деякі території просто знелюднені, а це не лише Бахмут, а й Авдіївка, Мар’їнка, Вугледар… Тобто на перспективу маємо розуміти, на яку аудиторію спрямовуємо свій інформаційний ресурс і що це за медіа – друковане чи аудіовізуальне. На це потрібні час і кошти. Якщо, наприклад, місцеву газету почали привозити в Ізюм ледь не наступного дня після звільнення, то відновити мовлення “Радіо “Промінь” вдалося тільки зараз. З телебаченням складніше. Водночас, як повідомляють жителі Донеччини, які попри небезпеку вирішили поки не виїжджати зі своїх населених пунктів, наприклад, зі Слов’янська, Краматорська, Добропілля чи Олександрівки, ворожа пропаганда і зараз легко заходить у домівки власників супутникових антен, тай не тільки до них. Нагадаю, що тільки з Донецька ведуть мовлення 38 російських телеканалів, з яких 5 “республіканських”, і 8 радіоканалів (7 “республіканських”). А ще ж Луганськ з досвідом пропаганди від 2014 року. Незмінно україноненависницькою є риторика телепередач. Журналістка Ольга Кучер в своїй статті у виданні “Остров” (16.03.2023 р.) відзначає, що в так званій “лнр” активно поширюються міфи про нацизм в Україні і звірства ЗСУ. “Тема нацизму і звірств стоять поруч і лякають жахливо. Просто неймовірно! Ті, хто не мають особистих контактів з Україною вірять у ці звірства. І здоровий глузд тут не допомагає”, – пише Ольга Кучер. Як деокупувати душі людей після звільнення – величезний виклик для нашої влади і суспільства загалом. Адже наразі маємо справу не просто з ОРДЛО і Кримом, районами Херсонщини і Запоріжжя, а з частиною російської колонії з кількома мільйонами фактичних заручників і ув’язнених. Що робити з цим спадком після видалення ворога з українських земель, слід міркувати вже зараз. Звичайно, добре, що в згаданому плані заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки задекларовані такі цілі, як розширення зони наземного ефірного мовлення українських телерадіокомпаній із територій, прилеглих до тимчасово окупованих територій, і окремо – підтримка розвитку регіональних і місцевих ЗМІ, в тому числі шляхом замовлення та розміщення тематичного контенту, спрямованого на осіб, які проживають на тимчасово окупованих територіях, але чи цього достатньо? Потрібна державна програма з відновлення вітчизняних медіа, які ми втратили після 24.02.2022 р., особливо регіональних телерадіокомпаній. Чи є зараз у країні стільки місцевих телеканалів, скільки їх у Донецьку – 38? Боюся, що їх менше.
Наприклад, у Запоріжжі, як ів Дніпрі та деяких інших великих містах, вже другий рік не працює колись потужний і впливовий телеканал з медіагрупи Ріната Ахметова. Через фінансові проблеми припинив мовлення телеканал “Апекс”, пов’язаний із промисловим підприємством “Мотор-Січ”. Залишилися в місті “Суспільне: Запоріжжя”, яке фінансується з держбюджету, роками знекровлювалося і має малий кошторис власного мовлення. Ще працює комунальний телеканал МТМ, що фінансується з міського бюджету. Метою цього матеріалу не було всебічне дослідження ситуації з місцевими мовниками – тема потребує окремої розмови. Але в контексті майбутньої деокупації саме регіональні телекомпанії могли б стати інформаційними драйверами відновлення наших територій. Але чи доживуть як повноцінні підприємства до того часу ТРК, які змушені були залишити Слов’янськ, Маріуполь, Покровськ, Сєверодонецьк, Бердянськ, Мелітополь? Відповіді немає. Прогнозуючи подальший розвиток подій, можна припустити, що не буде постійною грантова підтримка деяких друкованих та інших видань міжнародними організаціями чи окремими країнами. Як тут не подякувати МЗС ФРН, що взялося підтримати газету для українських переселенців під назвою “СХІД now”. Видання накладом у 200 тисяч примірників буде виходити двічі на місяць і поширюватиметься безкоштовно. Це теж невеликий, але внесок у зміцнення нашого інформаційного простору. Але яким він буде завтра, розвиватиметься хаотично, як зараз, чи системно з чіткою стратегією – залежить від загальної ситуації в державі, політичної волі влади й успіхів наших Збройних Сил.
Читацьке віче · “Як деокупувати душі людей після звільнення – величезний виклик для нашої влади і суспільства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Валерія МУСХАРІНА, студентка І курсу факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка
“Що ми, бувалі у бувальцях працівники преси, і ви, близьке прийдешнє нашої журналістики, маємо нині робити для повернення окупованих територій Донбасу на український шлях? Головне – не впадати у відчай, не черствіти і не яловіти байдужістю”. Таке напуття дав студентам-журналістам столичного Грінченкового університету Ігор Зоц, багаторічний головний редактор єдиної в Донецьку україномовної газети “Донеччина”. Він – постать у журналістиці уже тому, що зумів щедрим засівом українського слова й духу об’єднати навколо видання потужну і творчу силу українства, людей талановитих, енергійних, працьовитих, злютованих великим прагненням: щоб українське слово вільно лунало Донецьким краєм і до нього душею прихилялися земляки-родаки. А творчий колектив “Донеччини” робив усе, щоб ці непересічні особистості, хранителі українського духу, мали змогу “звучати” на шпальтах свого видання. Завжди. Навіть тоді, коли було нестерпно важко, а місцеві “регіонали” жадали позбутися обтяжливої та нестерпної газети, що стала стіною проти отруйного чаду “русского міра”, яким десятиліттями
“кримінальні еліти” місцевої влади нишком і явно обкурювали свої “володіння” і свій загнузданий “електорат”. Книжка “Донбасія”, у якій Ігор Зоц явив багатюще мозаїчне панно непересічних постатей Донеччини, якнайкраще підсумувала багаторічну “солодку каторгу” журналіста і керманича українського пресового форпосту Донецька. Вона про любов до рідної України, про бажання непересічних особистостей краю жити Україною, пишатися цим і утверджувати словом та ділом головне: Донбас був, є та буде українським! Нариси і замальовки “Донбасії” – це історії знаних і незнаних, видатних і звичайних, об’єднані спільною визначальною рисою: вони – про особистості. Утому словниковому тлумаченні – про носіїв “стійкої системи соціально значущих рис, що характеризують особу як члена суспільства або спільноти”. Навіть незначні деталі, мимовільні зауваження свідчать про силу духу слов’янця Віктора Антоненка (у вишиванці, непосидющий, ось він серед славного товариства ініціаторів громадського вшанування пам’яті визначного земляка, поета-романтика Михайла Петренка). І про велич подружжя Анатолія і Валентини Постнових,
яке “підтримувало Майдан за 30 км од кордону росії” та поширювало серед читачів з рідного міста Торез чесну й справедливу журналістику. І про воїна-афганця Володимира Алтухова, який “прищеплював повагу та любов до української мови” іноземним студентам. І про “одного з фундаторів українського відродження на Донеччині” професора Володимира Білецького, який уклав і видав унікальний “Словник гірничих термінів”. І про багаторічного політв’язня радянських таборів Данила Шумука, який був гостем Білого дому та “якого після звільнення з в’язниці приймав тодішній президент Сполучених Штатів Рейган”, і який поміняв громадянство США на український паспорт і приїхав доживати віку в Красноармійськ. Про сотні інших особистостей, які прославляли нашу українську Донеччину і яких мусимо знати і шанувати. Не можу не процитувати пророчі слова великого сина Донеччини академіка Івана Дзюби з нарису Ігоря Зоца “В дорозі до України”: “Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки.., – миру i спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар російського царства путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході
України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться... Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жи+ ти?”. Зоцове “не будьте байдужими” мовби перегукується із сумним пророцтвом Івана Дзюби. Байдужість прицільно вбиває людину зсередини, її душа опиняється в колі, страшнішому за кола пекла Данте. Нашу байдужість убила війна. Залишилися ненависть, бажання помсти, тяжкі й болючі спогади… Рани, які вже ніколи не загояться. Ця воістину “найтяжча спадщина” звіяла полуду, відкрила очі на те, що доти не помічалося чи йне хотілося помічати. Академік Іван Дзюба вважав:
“Навіть після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене”. Тож поки на моїй рідній Донеччині точаться тяжкі бої, поки наші незламні українські воїни вгризаються у кожний сантиметр донецького чорнозему, відшукаймо це сонце всередині кожного з нас! Воно захмарене болем, страхом, втратою житла, близьких, українських земель. Проте воно вже сходить у свідомості моїх земляків. Вірю в них. Вірю: саме час очиститися струсити з тіла брудне рабське лахміття “русского міра”, що приніс на мою землю смерть кров і руїни. І від панування російської мови. Маємо об'єднуватися, як у свій час це робила непереборна “Донеччина”, і ширити українську мову на Донбасі. Мусимо змінюватися, як би складно не було. Моя родина (колись цілковито російськомовна) вже торує цей шлях онови. І знаю, що не тільки моя. Таких багато: трохи більше, ніж можемо уявити. Донеччанам потрібен час. Щоб без тиску усвідомлено вибрати рятівний для нас український шлях. А ми, журналісти, допоможемо. Зробимо усе можливе і свідома частина східного регіону нашої держави обов'язково заговорить українською. Головне – не будьмо байдужими! Переможемо! Це буде скоро, принаймні, скоріше, ніж здається.
Пряма мова “Я за виважену академічну дискусію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства КНУ ім. Т. Г. Шевченка, доктор історичних наук, професор
У сучасному суспільному житті України сталося щось небувале: новопризначений міністр освіти і науки Оксен Лісовий звернувся до широкої громадськості з проханням бути послідовними насамперед у “розслідуванні і покаранні всієї вертикалі злочинців, своїх і іноземних, живих і давно померлих. Без найменшої лояльності. Без термінів давності. Без оглядки на те, ким є зараз їхні нащадки”. Як це актуально нині, коли Україна кривавиться у важкій боротьбі з одвічним ворогом, котрий і досі використовує свою п’яту колону для ліквідації не тільки нашої державності, а й знищення усіх нас “до останнього хохла” – саме з таким гаслом московські карателі тримали в облозі занесені на “чорну дошку” українські села під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років. А ще міністр освіти наголошує, що нам “важливо формувати у молодого громадянина історичну пам’ять на емоційному рівні”, бо “не відчуваючи емоційного зв’язку з попередніми поколіннями, не розділяючи болю трагедій і тріумфу перемог попередніх поколінь, – нацією не станеш”. Без сумніву, не буде ні в кого заперечень і щодо акцентування уваги міністром на ретельному ставленні до наукових досліджень проблематики геноцидів. Однозначно: “Не допускати поспішності, маніпуляцій, спотворень. Дотримуватись найвищих стандартів наукової дискусії і дуже зважено оприлюднювати результати досліджень”. Відгуки на це звернення Оксена Лісового в соціальних мережах в абсолютній більшості – позитивні. З-посеред невеликої кількості до деякої міри насторожених (бо ж не раз уже обпеклися сподіваннями!) лише кілька виділяються упередженням до перших кроків нового міністра. Зокрема, допис кандидатки історичних наук, дослідниці гендерної проблематики й сексуального насильства під час збройних конфліктів Марти Гавришко з Інституту українознавства НАН України у Львові. Їй не сподобалося те, що міністр Оксен Лісовий 31 березня взяв участь у Національному круглому столі “Геноцид української нації: збройна агресія росії проти України”. Бачите, співорганізатором його виступила Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, яка, на думку цієї пані, “просуває антинаукову цифру про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932–1933 років”.
А чому, власне, міністр не повинен був відвідувати цей науковий захід в Національній Академії правових наук України, де, крім науковців, виступали Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший заступник Секретаря Ради національної безпеки й оборони генерал Руслан Хомчак, міністр юстиції Денис Малюська, голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас, лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук? Саме тут міністр міг наживо, а не з підготовлених апаратом відомства довідок, почути думки таких поважних учених, як Наталія Кузнецова, Володимир Василенко, Ярослав Калакура, Михайло Костицький, Павло Гриценко та інших. У тому числі на емоційному рівні, про важливість якого наголошує у своєму зверненні Оксен Лісовий. Що стосується “просування антинаукової цифри про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932–1933 років”, то цим “займався” саме автор даних рядків. І це “просування” полягало в тому, що присутнім було продемонстровано копії документів з вітчизняних архівів щодо наявності дітей в Україні перед Голодомором, розрахунки Держплану УСРР про їх можливу кількість у 1937 році, відтак пролонгацію згідно з нормами природних втрат до 1939, зрештою, і скільки їх залишилося на основі первинних оригінальних документів. Так от, від немовлят до 14-річного віку в Україні тоді не дорахувалися 4 мільйони 168 тисяч дітей. Враховуючи це, незаангажованими фахівцями було розраховано те число, проти якого так протестує Марта Гавришко, – 10500 тисяч жертв: 9108 тисяч 500 в УСРР і 1391 тисяча 500 на Північному Кавказі. Зрештою, це відповідає повідомленням німецьких дипломатів з УСРР у 1933 році: від 7 до 10 мільйонів. І це все ретельно перевірила слідча група СБУ в ході досудового розслідування відповідно до доручення Генеральної Прокуратури України ще від 7 вересня 2009 року. Я не фахівець з проблем гендерної політики і сексуальної моралі, тож не беруся судити про науковий рівень творчого доробку пані Гавришко, котрий є своєрідним звітом за одержані нею 15 зарубіжних грантів. Останні два, до речі, стосуються і дослідження Голокосту євреїв під час Другої світової війни. Але я не знаю її праць з тематики Голодомору-геноциду 1932–1933 років, зокрема, щодо підрахунку втрат. Перш ніж поставити свій підпис під зобов’язанням говорити правду і тільки правду слідчому з особливо важливих справ СБУ, я об’їхав усі обласні архіви, де можна ще віднайти первинні документальні свідчення про цю трагедію українства. А пані Гавришко, яка звинувачує мене й моїх колег з Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, перегортала класні журнали, в яких у вересні 1932 року записано 38 школярів, у травні 1933-го – 22, а з 1 вересня їх стане лише 20? Вона читала доповідні сільських учителів, які, не побачивши 1 вересня 1933 року очікуваних першокласників, пішли до їхніх родин поцікавитися причиною неявки до школи, після чого проти прізвищ відсутніх масово з’являлися примітки: “Помер 33-го”? Чи вона знайомилася з протоколами спеціальних комісій обласних відділів народної освіти влітку 1933-го, які ухвалювали рішення про масове закриття не тільки окремих класів, а й сільських шкіл, оскільки через величезний мор дітей там не було можливості розпочинати новий навчальний рік? А може, вона, за моїм прикладом, відвідала архіви на Кубані й Нижньому Подонні, де зберігаються документи про геноцид українців Північнокавказького краю? З них якраз можна довідатися про те, як морили голодом нащадків славних запорожців. А кого не зломили голодом, тих цілими козацькими станицями відправляли в люті холоди до далекого Сибіру й Казахстану, де викидали в снігові замети недозамерзлих у дорозі. Водночас намагалися відбити їм історичну пам’ять, змінюючи українські назви колишніх куренів Війська Запорозького на Кубані на більшовицький лад: Полтавську станицю – на Красноармєйську, Уманську – на Лєнінградську, Поповичівську – на Кагановицьку… Знаю, що затяті прихильники дозволеної ще 1989 року Москвою цифри втрат для України в 3,5 мільйона осіб, будуть порівнювати смертність в українському селі й у Республіці німців Поволжя. Мовляв, там вона ще вища, ніж у нас була, що, мовляв, доведено американським ученим Олегом Воловиною, котрому, очевидно, дали доступ до російських архівів. Однак є маленьке уточнення: більшість населення окремих кантонів цього регіону становили не німці, а українці.
Навіть столиця тодішньої німецької автономії в Поволжі місто Енгельс – це перейменована українська слобода Покровська. Тож тамтешні втрати українців також необхідно додати до загальнонаціональних, тобто до 10,5 мільйона осіб. Як і жертви геноциду українців у Казахстані, де їхня кількість у 1926 році у 860 тисяч зменшилася в 1937 р. на 200 тисяч осіб, не враховуючи народжених за ці 11 років і десятки тисяч депортованих з УСРР, а також таких регіонів нашого етнічного розселення, як Центрально-Чорноземна область, Середньоволзький та Нижньоволзький краї і вже згаданий Північнокавказький. Як це відбувалося, я міг бачити з документів “особливої теки” бюро Казахстанського крайкому ВКП (б), з якою знайомився в Архіві Президента Казахстану в Алмати, а також з матеріалів комендатур радянських каральних органів, де наші співвітчизники з усіх названих теренів підписувалися, як правило, однозначно: українець. Підписів пані Гавришко про ознайомлення з цими архівними справами там не зафіксовано. Я теж за виважену академічну дискусію. Але чому тоді мій виступ на організованій Українським науково-дослідним та освітнім центром на чолі з Людмилою Гриневич науковій конференції досі не надруковано в обіцяному збірнику матеріалів. Ось уже 5 років минає від проведення присвяченого 85-м роковинам Голодомору-геноциду Форуму в Києві, а збірника матеріалів Українським інститутом національною пам’яті також не надруковано, хоч гроші в кошторис закладалися. Чому? Може, тому, що в моєму виступі послідовно викладається методика підрахунку втрат від Голодомору-геноциду з посиланням на конкретні архівні документи? Але ж очільник цієї інституції Антон Дробович ще в листопаді 2021 року погодився з тим, що моя методика щодо підрахунку мінімальної кількості жертв у 7 мільйонів цілком логічна, і він із нею погоджується. Далі: прихильникам дозволеної Москвою цифри втрат у 3,5 мільйона (або ж у 3,8–3,9 млн) “Український історичний журнал” дозволяє на своїх сторінках критикувати мої аргументи, але моя відповідь ось уже 3 роки не друкується. То де ж тут наукова дискусія? Згаданий протест Марти Гавришко щодо “просування ненаукової цифри втрат” змусив звернути увагу й ще на одну важливу деталь: ця історикиня поряд з виконанням обов’язків молодшої наукової співробітниці Інституту українознавства НАН України в 2013–2015 роках була відповідальною редакторкою наукового збірника “Український визвольний рух” і кураторкою академічних проєктів , а в 2017–2018 рр. – старшою науковою співробітницею Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія терору”. Чому про це доводиться говорити? Тому, що коли в грудні 2021 року професор Станіслав Кульчицький (той, котрий у жовтні 1988 року протестував проти діяльності Міжнародної комісії юристів, – вона тоді в Нью-Йорку в судовому засіданні розглядала злочин Голодомору-геноциду), ініціював збір підписів проти історико-криміналістичної експертизи щодо втрат у 1932–1933 роках у 10,5 мільйона жертв, то серед перших його підтримали у Львові представники згаданих нібито ж патріотичних інституцій. Була тоді серед підписантів і Марта Гавришко, яка тепер повчає міністра освіти і науки України, на які заходи він повинен ходити. Чи це не якесь перевтілення галицького П’ємонту, звідки Наддніпрянщина завжди чекала нових змін? Будемо сподіватися, що вже не повториться історія з посланням православних Львова до московського царя від 1592 року, в якому вони не лише дякували за гроші на ремонт даху своєї церкви, а й нарекли його володарем всієї Русі. Тим паче, що в столиці Галичини вже припинила діяльність остання церква московського патріархату. І насамкінець. Очевидно, що в родині Марти Гавришко з Миколаєва Львівської області не було втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. А в обох моїх (батька і матері) на історичній Київщині не дорахувалися по троє рідних. Давно вже покійний батько не встиг розповісти нам про трьох Сергійчуків з Кривошиїнців нинішнього Білоцерківського району Київської області – ким вони мені доводяться, поки що не вдалося вияснити. Тому вважаю за свій обов’язок встановлювати імена всіх не названих жертв в Україні й поза її межами. Незважаючи на те, що пані Гавришко іменує мене фальсифікатором за це “просування” – хай! Історія все розставить на свої місця.
Духовний простір · “Діти наші мусять знати правду не від ворогів наших, а від чесних мужів науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Зусиллями викладачів кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету (ПНПУ), Державного архіву Полтавської області, Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, єпархії Православної Церкви України, Українського інституту національної пам’яті (УІНП), влади і громадськості в Полтаві з нагоди 125-річчя від дня народження вшанували видатного земляка – Патріарха Київського і всієї України Мстислава.
Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник УІНП в Полтавській області
“Діти наші мусять знати правду … не від ворогів наших, а від чесних … мужів науки (до 125: ї річниці від дня народження патріарха Мстислава)” Таку назву мав науково-популяризаційний “круглий стіл”, який зорганізували Полтавська обласна військова адміністрація і кафедра історії України Полтавського національного педагогічного університету за участю провідних науковців-релігієзнавців з Полтави, Києва, Острога, Запоріжжя, Великої Британії, духовенства єпархії ПЦУ та Полтавського офісу УІНП. Як зазначила модераторка й ініціаторка “круглого столу”, докторка історичних наук, завідувачка кафедри історії України ПНПУ Людмила Бабенко: “Маємо на меті не тільки відтворити етапи життя, діяльності Патріарха Мстислава, але й спробувати знайти точки дотику, як сьогодні це екстраполюється на проблеми сьогоднішнього православ’я в Україні”. Перший проректор ПНПУ України Олексій Гура зауважив, що Патріарх Мстислав усе життя присвятив боротьбі за незалежність України та помісну православну автокефальну церкву. “Патріарх Мстислав творив істинну церкву, яка б не копіювала російську, бачив українське православ’я народним, козацьким. Ми втілили мрію Патріарха: об’єдналися у єдину канонічну Помісну православну Церкву”, – сказав Архієпископ Харківсько- Полтавської єпархії ПЦУ Афанасій. Привітальне слово виголосив заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Володимир Мокляк. А завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії цього музею Наталія Кузьменко розповіла про головні віхи життєвого шляху Патріарха. Батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській гімназії. У березні 1918 року вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка, з 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Отримав старшинське звання хорунжого. Особистий ад’ютант Головного Отамана УНР Симона Петлюри (1920–1921). У 1923-му емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го увійшов до складу “Тимчасової адміністрації Української православної церкви” на Волині. У квітні 1942-го прийняв постриг під чернечим ім’ям Мстислав. Активна діяльність з відродження УАПЦ стала однією з причин переслідування німецькими нацистами. Гітлерівці заарештували, допитували, кинули до в’язниць. Патріарх поневірявся по гестапівських катівнях Чернігова, Прилук та Києва. З 1947-го – митрополит УПЦ Канади. З 1949-го – митрополит УПЦ в Америці. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Очолив УПЦ у США в 1971-му. 30 жовтня 1989- го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. В жовтні прибув в Україну. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного університету “Острозька академія” (м. Острог) Андрій Смирнов висвітлив участь Степана Скрипника в національно-церковному русі на Волині у міжвоєнний період. А у доповіді доктора історичних наук, професора кафедри історії України ПНПУ Юрія Волошина йшлося про діяльність Патріарха Мстислава уроки Другої світової війни в оцінці спецслужб. Пан Юрій оприлюднив цінні для дослідників і широкого загалу документи, які спростовують низку міфів комуністичної пропаганди. Душпастирську діяльність владики Мстислава в діаспорі окреслив професор кафедри історії України Запорізького національного університету Олександр Ігнатуша. Обласний благочинний Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ, протоієрей Олександр (Горай), привернув увагу присутніх до проблем меморіалізації Патріарха Мстислава у Полтаві. Важливо, що у межах декомунізації в Полтаві вулицю Карла Лібкнехта перейменовано на честь Патріарха. Тут збереглася хата, де він жив. Її внесено до туристичного маршруту місць пам’яті родини Петлюр-Скрипників. Водночас проблема збереження цього місця пам’яті лише загострюється навіть попри отримання Паспорту об’єкта культурної спадщини. До досягнення мети — зробити родинний дім Петлюр-Скрипників музеєм та духовним і туристичним центром — ще дуже далеко. Стан будинку – аварійний, стеля тримається на підпорках, немає електрики і опалення. Прозвучали й спогади. Епізодами візитів патріарха Мстислава до Полтави у 1991 і 1992 роках ділився настоятель Свято-Покровської церкви ПЦУ у м. Полтаві, протоієрей Миколай (Храпач). Відбулося онлайн-включення з міста Ексетер (Велика Британія). Зокрема, науковий співробітник кафедри класики, древньої історії, релігії та теології Ексетерського університету Сергій Шумило виступив із доповіддю “Спогади про візит патріарха Мстислава до Києва та Чернігова в 1990 р.”. Завершився науковий форум доповіддю доктора філософських наук, професора, завідувача відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди
НАН України Олександра Сагана, який назвав юридичні особи, яка використовують назву “УПЦ”, “структурними підрозділами Московської патріархії” та ґрунтовно проаналізував стан православ’я в Україні після надання Томосу. На думку О. Сагана, навіть чинне українське законодавство в сфері релігії дає змогу навести ладу Києво-Печерській лаврі та й по всій державі, за винятком тимчасово окупованих територій. Брали участь журналісти, студенти вишу, держслужбовці, професор кафедри історії України Роман Сітарчук; доцент кафедри всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання, кандидат історичних наук Юрій Вільховий; співробітник науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії краєзнавчого музею Ольга Вільховик та Леонід Кушнір.
Відео й тематичні виставки У межах “круглого столу” продемонстрували просвітницьке відео, що його підготували в українській діаспорі: “Союз українок США” та волонтери музею Патріарха Мстислава, який діє на території церковно-меморіального комплексу у Саут-Баунд- Бруці поблизу Нью-Йорка. А ще відеоматеріали про Патріарха–від Полтавської ОДА з циклу “Поборники незалежності” та виробництва Інституту нацпам’яті з циклу “ІстФакт”. 12 квітня в навчальному корпусі № 1 ПНПУ на факультеті історії і географії презентували тематичну виставку, яку підготували фахівці краєзнавчого музею Тетяна Менчинська та Наталія Кузьменко. У основі виставки фотоматеріали про діяльність Патріарха Мстислава, зокрема й про візити до Полтави. Експонуватиметься для містян, студентів, усіх охочих протягом двох тижнів. Співробітники Державного архіву Полтавської області створили і відкрили виставку документів “Патріарх Мстислав: служити Богові і Україні”. Директорка архіву Валентина Гудим та її заступник Тарас Пустовіт під час презентації для ЗМІ і учнів шкіл обласного центру привернули увагу до документів, які висвітлюють полтавський та еміграційний періоди життя Патріарха, зусилля з відродження УАПЦ під час Другої світової війни, а ще світську діяльність – громадську і політичну.
Духовний простір · “Діти наші мусять знати правду не від ворогів наших, а від чесних мужів науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 1. Зміна ставлення до Московського патріархату в суспільстві – об’єктивна реальність. Це фіксує соціологія. 2. Кількість релігійних громад МП та їхнє домінантне положення були сформовані переважно в період від Кучми до Януковича. Відтоді суспільство змінилося. Але структура МП лишилася значною мірою незмінною. 3. Механізм зміни громадами своєї юрисдикції під час ухвалення в грудні 2018 р. був максимально ускладнений стараннями прихильників МП і персонально Новинського як члена профільного комітету парламенту. Це створює безліч можливостей для прихильників МП розпалювати конфлікт під час вирішення питання юрисдикції та чинити максимальні перешкоди громаді в реалізації її рішення. 4. Ми зі свого боку десятки разів пропонували всім (і МПвУ, і державі) виробити певний механізм/алгоритм, який би фіксував волевиявлення громади і за дотримання якого всі сторони визнавали би його результат незалежно від власного ставлення (подобається він чи ні). 5. МПвУ протягом всього цього часу ПРИНЦИПОВО ПРОТИ будь-якого сприйняття самого факту волевиявлення громад. Вони вважають кожний вихід громади з МП “захопленням”. Тобто МПвУ системно не зацікавлена і не виявляє зацікавленості в тому, щоби знизити напруження і розв’язати проблему – навпаки, вони все роблять для того, щоби її загострювати. Відмова від діалогу з ПЦУ, відсутність адекватної реакції на запити суспільства, відсутність комунікації з державою. Натомість – ультиматуми та погрози. 6. Закон № 2662 про реальну назву “УПЦ” – Російська ПЦ (МП) в Україні, визнаний Конституційним судом, – заблокований і не виконується. Якби він працював – значна кількість людей дізналася би правду про те, що їхня громада “Української Церкви” – насправді РПЦ. 7. Доки не буде ухвалено комплексний закон, який заборонить втручання країни-агресора в релігійне життя України (а він внесений до парламенту урядом і може бути доповнений кращими елементами інших проєктів), доти ситуація розвиватиметься спонтанно. В руках парламенту – можливість перевести стихійне прагнення суспільства бути захищеними від отрути “русского міра” в річище закону. 8. Патріотизм тих, хто про нього заявляє в середовищі МПвУ, має виявитися не в співанні “Ой у лузі…”, а в конструктивній позиції щодо припинення підлеглості Москві та у реальних кроках до діалогу із суспільством загалом та із державою і ПЦУ – зокрема. Бо інакше цей патріотизм – чергова декларація без внутрішнього реального наповнення.
Євстратій ЗОРЯ, Митрополит Білоцерківський
Дебют в “СП” · “Але край потребував оборони! Ліс потребував хлопців! Вона потребувала жертви! І він пожертвував – себе, кинув їй у пащеку, захищаючи рід...” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
наступила – на що, питається, наступила – на що? Ні, не наступила і не почалась, – вона прийшла, розтоптавши все, заталабувавши в болото усі мрії і сподівання, роками накопичені, назбирані, нажебрані в долі і Бога мрії! І весь світ, усі оті зацілілі од нього полишки, довелось ховати, відкладаючи на потім, щоб відтак можна було розгорнути з ганчір’я, ніби збанок, і знов милуватись, наповняючи новими набутками... Мусиш ж бо вірити в будучність, в оте далеке “колись”, що колись врешті настане, але за нього треба боротись. Дармо ніц не дається, навіть Богом обіцяне “завтра”... Здоймаєш з себе запаску, розготаєшся, ніби мотилик, що випручується з кокона, затим спідницю, сорочку, рада би навіть це тіло скинути з себе, бо й воно тобі тисне. Відчуваєш його слабкість, непристосованість, непотрібність в цій хвилі. Навіть його б заховала в скриню... на відтак... Бабою даровані згарди, замотані в хустину, теж ховаєш наспід. Кімуєш, як вперше їх одягала, коли була ще дітваком, коли ще вірила у недосяжність небес, у їх вічну блакить, але їх також можна здерти з високости, кинути під ноги і розтоптати брудними чоботами. Тепер ти це знаєш. “Таков файнов будеш молодичков – казала баба, обзираючи тебе в святочній вбері, зі згардами поверх киптарика – то дуже файно, коли дівка має згарди, то статечности додає”... Ох, якби ти, бабо, знала, що ніц не додає тота мосяж, що ні від чого вона, бабцю, не береже. Ні від нечистого духа, як ти повідала, ані від злого ока. Ось що береже – кажеш, одягаючи сподні, – бодай од вітру, од оманливого почуття свободи, що навіює його легіт, литок торкаючись (ах, ніхто ж їх тепер і не помацає більше, не роздвине жилавими руками, прости, Господи, так і сколіничиють, чоловіка більше не знаючи...), бо нема зараз свободи, лиш конечна потреба у ній. І кирзаки на ногах теж боронять од доторку з землею. Бо недоречно зараз почувати в собі діточість, що босоніж гониться по набубнявілій грядці, чуючи всподі плід, що пульсує, гейби живий. Не вільно. Голий нерв напоказ тримати, то дурість, надмірна безпечність, слід ховати, щоб ворог не вчув, бо ударить саме в нього... Тепер ти навіть й не жінка, навіть у цьому тобі відмовлено, відібрано від тебе, вишкребтано, ніби тісто зі стінок ночв. Мусиш насталитись, щоб не зломили, борони Боже, або й гірше – збесчестили. Тепер ти навіть не жінка... А мала бути! Мала! Таков файнов молодичков, що пеститься у вроді своїх дітей, у любови свойого єльного мужа... Але край потребував оборони! Ліс потребував хлопців! Вона потребувала жертви! І він пожертвував – себе, кинув їй у пащеку, захищаючи рід... Ой, роде ж мій – виривається на видиху, ніби блювота, жовчю заправлена – ой, роде ж мій, – а відтак
Дебют в “СП” · “Але край потребував оборони! Ліс потребував хлопців! Вона потребувала жертви! І він пожертвував – себе, кинув їй у пащеку, захищаючи рід...” · с. 8сторінка оригіналу ↗ На одному сайті я прочитав таке: “Звуть мене Богдан Гасюк. Народився року Божого 2003, числа 27, червня місяця в Івано-Франківську, де жив якихось три-чотири роки, а відтак зіслали мене батьки на опікунство діда і баби в село Олеша. За то я їм щиро дякую. Там же, в Олеші, 2019-го року закінчив школу і вступив до ПНУ ім. Василя Стефаника на факультет філології. 2020-го потрапив до Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Власне, пробуюся я ще з початкової школи... Звісно, тії проби були уривчастими і перепадистими. Десь писав, десь не писав. Думаю, моє від мене не втече, а що моє, ніхто не рушить”. Уже ці кілька рядків, згодьтеся, викликали неабиякий інтерес до автора. А потім були його несміливі надсилання творів на здобуття Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара: спершу одну новелу (може, не підійде?), потім наступну... Завдяки спонуканню журі витворився цілий цикл, читати який неможливо без захоплення. Тож заздрю тим, хто вперше ознайомиться з творчістю нового лавреата Гончарівської премії у номінації “Мала проза”. Олександр БАЛАБКО
З роками віко скрині усе важче подається – не тому, що завіси заіржавіли, чи ще з якихось поправних причин. Справа зовсім не в завісах, не в скрині навіть. Вона не зносима, оцей пролакований доторками рук твоїх і твоїх попередниць жертовник, що кожна із роду підступає до нього, гейби до святині, котрий навіть різким порухом кисті можна осквернити. Ні, річ тут зовсім в иншім. У наповнености, в тім, що скриня держить у нутрі своїм, що виношує, чисто таки як жінка дитя, ще одна із роду, хранителька його таємниць і берегиня його спокою. Легкий скрип якої, наче підбадьорливе слово: ще держимось, Бога хвалити! І ти не годна засумніватись. Ще держимось!.. А відтак уже зачинає розказувати – саме так, кожна скриня знає безліч історій, котрі передає із покоління в покоління, лиш направ слух, аби вловити ту бесіду, вмережану в шурхіт полотна, вклепану в монисто, що тихим дзенькотом лиш підігрує, як музика, тим словам, що має повісти. Полотно, мосяж і шкіра – то її троїсті музики, її скрипка, цимбали і бубон, але, на голос беручи, веде таки вона! Ось цей, приміром, рушник належав іще прабабі, котрої навіть не кімуєш, але про котру знаєш завдяки їй. А це мамина кожушина, на якій дрібоньким взором розсіяно цвіт, – вона розкаже про мамину молодість... А осьде бабина запаска, а за нею шалянова спідниця, а там, на споді самому – кептарик. Кожна річ і кожнісінький на ній карб чи зарубочка – мова, залишене пращурками письмено, яке можна зчитати тільки з поміччю скрині, яка доповнить, поправить, коли схибиш, мов дитина книжку читаючи, підкаже і розтлумачить. Аж заки, рядок за рядком, не дійдеш уже й власної історії, а відтак історії своїх дітей. Горсик – дончина метрика, – зоставлене по ній свідчення. що вона таки була, належала до цього Роду, і так само як і всі жінки до неї – вірила, докладаючись до загальної справи. І, на послідок, самітова хустка з білими тороками – скриня вихаркує її в самому кінці, виштовхуючи з найглибшого закутка – її шлюбна... Отже, Рід продовжується – підсумовує поважно, гримаючи предвічним віком – Бога Хвалити, держимось! Але на цей раз ти б хотіла заперечити, наструнчившись всіма нервами, постати супроти, проте... Заздрівши супокійно звислу, мов серпик-мережка (теж посвідка приналежности до Роду, що із прежде віка помічує кожну жінку: місяцеподібна, ріжками дгорі настромлена сережка-оберіг!) колодочку, опускаєшся на долівку, – не смієш перечити, лиш дужче затискаєш в руках доньчину шлюбну хустину. Дарка – так звали її. Коли народжувала її, пугач цілу ніч викрикував в причільне вікно, а коли народилась – стих. І пізніше ти переконувала себе, що тобі то в гарячці тільки вчувалося, що не було ніякого пугача, не було жодних знаків... А Дарця росла і, нею тішачись, милуючись єдиною своєю донечкою, ти притисла в собі важким материнським серцем, гейби брусом бочку з огірками, всі сумніви і страхи: вона буде щасливою! Та й була таки, гріх небеса гнівати, навіть оця хустина тому свідок, що таланило їй: чоловік, господарка, врешті дитя... (як же тішилась, що сповила первістком донечку – маленьку наступницю вашого Роду: “Держимось ще, Бога Хвалити!”, названу в честь твоєї матері, а її бабці – Іванкою...). Але пугач по скількох років прилетів знову, сполошивши тебе серед ночі надривним криком, аж тобі кости викручувало од кожного “пугу”, що будив заспані, силоміць зацитькані роками страхи. Здавалось, разом з ними оджило у тобі щось первісне, звіряче, і, піддавшись волі дичини в собі, ти вилетіла в двір і таки поцілила, збивши зі стріхи черепком ненависного птаха, а відтак гналась садом з сокирою, поки не порубала на кавалки, лиш пір’я врізнобіч летіло... Раділа тому улову, думаючи, що збулась, що переборола... Лиш до року усвідомила – ні, хіба тільки розгнівала Бога, який, можливо, попереджував, а не лякав, проте – яка уже різниця? Намість пугача тепер пугукали гвири і гармати. Фронт, як незастиглі гижки в мисці, посувався то вперед, то назад, приходили одні, відтак инші, заки владу не перейняли свої, і то було празником, якого музика не стихала доти, поки її не розстріляно. Прийшли совіти. Розстрілювали, катували, глумились. Муж твоєї Дарці, яко один із заколотників, подався в ліс, вона ж, сарака, як в церкві присягла, пішла за ним: і в горі, і в радости... аж до смерти... Хоч і не знаєш допевне – жива твоя Дарця чи уже при Правді. Минуло три роки, а од неї ні вісточки, ні скупенької штафети. Ні, звісно, ти розумієш, що то небезпечно, що так, можливо, вона оберігає тебе, а головне – своє дитя, котре зосталось при тобі, але бодай щось. Ти віриш, що таки жива, не може бо твоє дитя, оте таке кмітливе і розумне сотворіння, що вже на вигаслі сподівання було дароване Богом, отак ось померти. Віриш... тому-то кожного разу трусяться тобі руки, коли підходиш до скрині – там історії життів виписані і підкреслені чіткою лінією: б-у-л-и, тому боїшся одного разу виявити, що історія твого дитяти теж уже дописана. Ох, як боїшся, що якось скриня потвердить оті страхи... Готова б навіть спалити, тільки не наважуєшся іще, вичікуєш, кожного дня випорожнюючи її лоно, аби довідатись: жива не жива... Іно оте дівчатко з золотими і теплими кучериками здержує, бо инакше б пірвалась зараз-таки в той в ліс, аби знайти або Дарку, або кулю, щоб ця мука врешті урвалась, або її з’явою, або твоєю смертю... “Ба-бо – смикає тебе за рукав Іванка, яку навіть не завважила за ремствуванням, – а цо ти плачеш?” Збудилось, видко зголоділо, або вчуло твій плач. Маленький ангелик, що тримає на цім світі, не даючи зневіритись до решти, та й хіба можна, бачачи це розпашіле личко, що уже обрамлюється вродою, котра ще ледь-ледь, але таки уже проступає, засіваючись на майбутню красу, зневірюватись? Оці голубенькі, як відбиток неба на воді, очиця, оці рівними лініями викраяні устонька, що по обидва боки впираються в ямички, ці кучерики, що спадають обважені власною густістю, хіба усе це не запорука будучности? Хіба це не є підтвердженням отого скриненого скрипу: “ще держимось!”? “Не плачу, Іваночко, то порохи” – протираєш очі, більше себе, ніж її переконуючи, що ще таки держишся, ая, назбитки, а триматимешся! “А цо то? – показує пальчиком на хустину. – Хустина. – А нащо вона? – Ну, видиш, баба все в хустині ходить, колись виростеш і так само вив’язуватимешся. – А в тебе якась єнча, бабо, цого? – Бо се празнична, а в мене до ходу, – смієшся, тішачись допитливістю своєї онуці, аж роз’яснюється тобі. – То вона буде моя? – Та, буде твоя. – Коли, бабо? – Коли вмру... – А коли вмреш?” – не знаєш, що відповісти, лиш усміх вичавлюєш, пригортаючи до себе, хоч ледве стримуєшся, аби не розридатись, так тобі запекло, ніби хто окропом в груди плеснув. Воно не винне, звісна річ, не розуміє ще навіть тих слів, тільки ти, посвячена в знаття того, боїшся. Ні, не смерти, а за неї тобі лячно. Що ж буде з сиротою, як не стане тебе? А якби, не приведи Господи, отак раптово, нагло вмерти, що ж тоді? Ні, не буде, не буде, не буде сего, аби що сталось, а мусиш держатись ради неї – оцього згусточка ніжности і тепла, що зложившись на твоїх грудях, бавиться згардою... “Не скоро, Іваночко, – відповідаєш врешті, обгортаючи малечу, – не скоро... – Добре, ба, – погоджується...” Ще держимось, Бога хвалити, держимось...
Вони були б вродливі, конче вродливі, ба більше – прекрасні були б! – з охайними рисами, так зугарненько скомпонованими, до ладу кожна – кожнісінька цяточка, кожнісінька мушка на личку доповнювала, доточувала б самобутність їхньої вроди, засвідчуючи її, як кращий прояв краси і величі Бога. Вони достеменно мусіли бути такими. Ти знаєш це допевне, ніби видиш кожне із них, ось просто перед собою, живих у плоти і крови, що усміхнено, ледь задерши носики дгорі, простягаються до тебе в обійми. Ти можеш діткнутися їх, обмацати, пригорнути і понюхати. Так-так, можеш понюхати! Вони пахнуть! Ти чуєш той нічим не підробний запах, що пізнаєш серед тисячі инших, бо такий може належати тільки твоїм дітям, такий несформовано-ніжний, але виразний, проте, як гла, що впилася в пушку. Вони були б особливі... Високі чола, підперті рівнесенькими – жодної хиби, ніби викреслені впевненою рукою маляра – брівцята, а головне – чорні! Неодмінно чорні, і такі ж, настояні, аж синню віддає на відблику, як афини, оченята, що впевнено, з легкою звірячістю в погляді, споглядають світ, котрий мав би належати їм. Мав би... Ти вироювала, виношувала їх в уяві, инколи навіть фізично відчуваючи, гейби гуцання немовляти в утробі. Вони мусіли бути вродливими! Вони мусіли бути... Але прийшла вона. Хтось казав, що
Непорожна
Дебют в “СП” · “Хочете відплати і вам одинаково, скільки віків поспіль доведеться вертатися за відомстою, ви отримаєте її, рано чи пізно видерете з грудей чужинців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
уже те їдке, що аж груди роз’ятрює “та де станеш, там заплачеш – нема родиноньки”... А ти таки відчувала, ні-ні – знала. Пам’ятаєш, як випалила тоді, коли хвалився, що по всім, коли побіду вистругаєте, витешете з костей ворога (Господи, ви ще навіть у перемогу вірили! Смішно тепер, навіть через плач...) побудує нову хату, неодмінно з верандою: не зможеш, умреш! Ти ж точно відала, дівко, не знати як, але відала, ще з самого початку розуміючи, що вся та партизанка зійде на пси, що облава за облавою вас усіх передушать, як блих на псови в тому лісі. І відпускаючи тоді теж розуміла, що йому не вернутися назад, як дичині, що вскочивши в капкан силкується випручатись, ще дужче затягуючи сильце довкола шиї. А він навіть не спудився, лиш скривився на мент, а затим розсміявся — дурна, – пригорнувши до рамена напівпритомну. Взагалі всі ті кілька днів перед облавою ходила, мов остриву з тіла вийнято, не чуючись, усе як уві сні бачачи і себе теж – якось збоку, відсторонено, ніби з-за шкла запотілого. Лиш в останній день прояснилось тобі: треба рятувати його, треба з тої ями витягти, хоч би силою, як звіра з барлоги. Але марно. Вже було пізно... Його везли на останній фірі, геть скервавленого, з одкритими очима, що – з тобою порівнавшись – ніби благали про щось, а ти навіть заплакати не посміла. Забоялась плакати, щоб не виказатись. Ні, себе не було шкода – родини... А вони мали б вродливими бути...Тільки од нього могла-с народити таких діток. У них будуть твої очі – шепотіла йому до вуха, як таїну якусь, коли лежали на тій верітчині посеред лісу – такі ж норовиті очі... А носик – відповідав, сміючись і погладжуючи твого, – такий яку тебе, і устонька – цілував... Так і прикипів до уст тобі той поцілунок – останній, гейби Юдин в саду Гетсиманськім, проте він сам собі і Юда, і Христос. А ти... стражденна Магдалена? І не Магдалена, і не Марія. Відчуваєш його смак на своїх набряклих губах, тепло останнього доторку, і холод – теж... Так, од нього тоді ледь війнуло студінню, аж тебе сиротами обдало, мовби вийшла на протяг, але ти не завважила. А тепер, ідучи отим проклятим лісом, підмічуєш кожен залишений ним слід, винюхуєш, як пес, що іде в погоню, хоч лапають, дівко, тебе. Тут ви вперше здибались, коли ходила до баби по відвар для матері, тут вий розпрощались, і ти знову ідеш до старої. Тепер уже по лік для себе. Нанизуєш оприявлені спомини, що вигулькують з-поза розчепірених вітром гілок, позираючи на тебе то приязно, то навпаки, наїжуючись злісно. Хотіла би збутись, але не годна, не старчить сміливости. Властиво, ніколи не була сміливою, инакше згинула б поруч з ним, і це була б праведна смерть, а тепер буде, яка уже буде, яку запропонують... Бабина хата здерлась на самий край кичери, мов одбита од стада овечка, що по довгім скитанні уже не потребує товариства. Одичавіла. Обтикана кругом бузком і яличками-самосійками різного віку, що затуляють її од чужого ока, стоїть одиначкою, не одразу і вгадаєш, що там чиєсь житло, лиш коли підійти впритул, хата показується, як гриб по дощі. Заворожена – кажуть люди в селі. Ая, навіть війна її оминула, не запримітивши... “Ходи сюди, дівко”, – крикнула стара, аж ти здригнулась, напудившись, – слава Йсу, я чого прийшла... – знаю, чого – урізує стара, вигортаючи з запаски натереблену кукурудзу, і кидаючи по пригорщі в цебер – але тобі не можна – як то не можна? – стара призирається більмуватим оком, аж шкіра тобі на спині терпне, а відтак кидає навіглі, встаючи – бо груба-с, чо! В груди заходять запарі, проймаючи усе твоє нутро, а відтак зачинає поклювати, ніби ость. “Груба-с” – дзвенять в голові слова старої, та й вона покрикує щось тобі вслід, але вже не вслухаєшся, лиш розбираєш на окремі згуки оте “груба-с”, смачкуючи кожним осібно, а відтак жалячись об ссс, наче об кропиву. Ти груба! Таки вспів, вспів, холєра – кричиш з радости, живіт обіруч обхопивши, – а сльози так і викраплюються, стікаючи видом, сміх од зубів одбивається – через плач, божечку, через плач, а таки тішишся. Зацитькуючи крука, що кряче, гейби насміхаючись, але тобі однако. Обтираєш рукавом очі, вирівнюшся, здіймаючи очі вгору, де сидить, одним оком до тебе обернений ворон: знаю – кричиш, надриваючись – знаю, що буде байструком, але якщо твій Бог хоче поглумитись з мене, то вже сего не буде! Лети – шпуряєш патиком – най знає, що у него є я, і мої груди закриют його од кожного каменя! Б’єшся у груди, а ворон далі щось каркає, проте тобі байдуже, весь світ тобі байдуже. Лягаєш на лист, розпластуючись, мов зростаєшся з ним, мов сама стаєш листочком. Одірваним з дерева, обнесена вітром, обдетра всяким терном, а таки покладена врешті до свого поконеччя. Ти на своєму місці, жінко! Ти тепер жінка! Жінка! Зараз уже розумієш, що тоді благали його очі. То булa остання воля. З тамтого уже берега. Поглядом з-поза Ріки. Збережу – шепочеш – наперекір... Наше конче вродливе, неодмінно вродливе дитя! З чорними, аж синіми на відблиску, як афини, очима. Твоїми, любаску, очима...
Одчиняйте двері – Наречена йде!... Павло Тичина
Живеш... очікуючи ту, ім’я котрої ніхто не називає, ніби не насмілюючись і водночас ігноруючи (сливе оте катери-нене воно, тільки в іпостасі самої цариці). Здається, вона взагалі безіменна, тому як не вихрещену, кожного разу іменують її по-иншому (або, як у традиції українській, кличуть не справжнім найменом, відводячи нечисту силу...): північна, південна, столітня, перша, друга, чергова, нескінченна. Одна і та ж! Як не називали б суку, вона залишається тією самою, і ні, не потрібні їй, нафіг, ніякі боги війни – вона сама божество, вона – війна! З тих найдревніших, що впорскнула віру в себе в саму кров людську; що з’являється на світ з черговим поколінням знову і знову, аби змусити поклонитись, а відтак прорідивши народи, щезнути до наступного пришестя, ліку котрим нема. Але котрого чекають. І саме тому повертається, бо тільки люди здатні сотворити Бога, і тільки вони здатні знищити його зневір’ям, переставши поклонятись і приносити жертву, переставши закликати її, переставши вірити в неї. Але цього не станеться. Вчинені гріхи треба виправдати силою, що змушує чинити їх (диявол – яскравий тому примір, приклад перекладання відповідальности, чисто по-діточому на когось иншого: то він мене змусив, я бо не винен!). І кожного разу, коли гріхи людства зачинають обтяжувати, пригинаючи найдужчих грішників до землі, хтось із найслабших проведе той демонічний ритуал, назвавши сусіда дужчим грішником, якого треба покарати, і вона прийде. І проливатиме кров невинних, бо та цінніша, найсмачніша, попросту кажучи, а прикликателі назвуть її черговим завуальованим, таким, що годиться для возвеличення ім’ям, і коли вона піде, перекинуть свої злодіяння на неї, бо нове ім’я дає право говорити про ню, як явище щойно вироджене, котрого не існувало досі і котре не повернеться, бо відтак буде єш час, коли такі становили хребет війська, коли з них творилися армії. Бо ви, як дич, маючи загострену чуйку, уміли перехитрити сучу дочку, обійти з тилу і заставши зненацька завдати удару, по котрім мусила стихнути, поправляючись. Тоді ніхто не вважав вас слабими, не приписував всіляких діягнозів. Та й чи був на те час? Головним було бажання іти за своє право уродзоне, як у польській кажуть. За свою рідню, за те що не годни віддати за дарма, принести в жертву, ні. Ти, Леміш, Муха, Чубань – необорна четвірка месників, – теж не сповна розуму за нинішніми мірками. Але саме ви були чи не найціннішими у своїй паланці вояками, властиво, вас через те першими і знешкодили. Підірвали в печері (хоча, звісно, без зради не обійшлося) підступно і ницо, посеред ночи, як заведено у тих клятих недолюдків, а відтак з неділю “дижурили”, чи не воскреснете випадково. У них усюди цінувався підступ і ницість. До прикладу, оте народне “обзирання” скервавлених і порозірваних тіл, аби вичислити родичів, яких відтак вивозили на сибіри, в кращому випадку. О, сибірь… Чому ж-бо їм не сидіти в своєму сніговому царстві, в якому навіть воші і гниди дохнуть від холоду і грязі. А тепер вони знову заявились, тобто їхні виплодки з тим самим душком імперіалізму і панівної гнилі, що плекають від часів, коли повилазили з багна і стали вищими од братських їм жаб. Ти знаєш їх, і на превелике розчарування, покоління незалежних дозволило їм жити поруч себе, дало право патякати тією виглумленою церковною, що прищепили їм їхні царі, аби жвякати хоч подібно до людського. І молитись їй преклонно, молитись... Ти визираєш з вікна, чекаючи, коли, врешті, надійде вона, знаєш, що надійде: як і в Мирона, у вас із нею свої розрахунки, ще відтоді, коли прозивали її другою, а відтак вона перетворилась на “визволення проти”. Як багато чести простій таки суці, що спаскудила життя мільйонів, такі вишукані імена, ніби ордени, виблискують на її пошрамованому, обліпленому струпами і гнойовищами тілі. Ти відчуваєш той подих, що жене порохом, кров’ю і спиртом, іще чимось, там багато ароматів і ними гонить як самогонярою від діда Тимка. Він теж воював тоді, коли і ти, але його війна закінчилась поразкою, а твоя смертю. Тому зараз ти чекаєш її знову, а дід спився і вмер. А може десь у чиїсь колисці його душенька знову погойдується, стискаючи кулаки в жаданні відплати. Ви всі хочете відплати і вам одинаково, скільки віків поспіль доведеться вертатися за відомстою, ви отримаєте її, рано чи пізно видерете з грудей чужинців і прищепите собі замість ордена, це куди прикметніша нагорода. Твоя рука затискає знимку... Ти, тобто Комар, тепер ти уже не той і не в ту епоху, але пам’ятаєш – Леміш, Муха, Чубань... Єдино збережене архівне фото, те, ще довоєнне, коли були ви підсвинками на пасовиську, що його відтак зорано чужинськими гусеницями і засіяно вашими ж трупами. А тепер ви знову зійшли, вас скільки не каліч і не заорюй, ви ростете і ростете. І скільки б з того боку не лізло, ви все одно нові і свіжі, готові стріти ворога і гордо подивитись їй у вічі: фіг стара, не вгадала! Ви вилущуєтесь наново, постаєте з попелу і пожарищ, із пролитої крови і гарива стрільб, голенькі, але вже в мазепинці, аби вести нову боротьбу, чи швидше стару на новий лад, або повертаєтесь з новими силами. Казати, що є щось тут нового, невиправдано, бо це іще з козацтва тягнеться і тягнеться, і ніяк тому не урватись. Але мусить, рано чи пізно, станеться так, що вона боятиметься вернутись на цю землю, коли покоління проклянуть її і її жерців знищать. В тій печері, де згинув ти, привалить каменем її, – на сей раз ти знаєш за ким подіба, – і згинуть наші воріженьки, нарешті, сповниться навіки, бо це не просто слова, але пророцтво.
Дебют в “СП” · “Хочете відплати і вам одинаково, скільки віків поспіль доведеться вертатися за відомстою, ви отримаєте її, рано чи пізно видерете з грудей чужинців”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Инша Война.. Власне, ти знаєш її. Дуже добре. Минулого віку ви запізналися аж надто близько, тоді її називали Другою, відтак перейменували на Велику Вітчизняну (война вітчизняного виробництва – жарт, а доля правди-таки є, вітчизняки прикликали її й направили на вас, і вона, озвіріла, ревучи ішла навстріч, розкидаючи тілами врізнобіч, як пожежа, спопеляючи все живе на своїм шляху). Виверження її жорстоке і конечне. Щонайменше для тебе. Кому доводилось хоч раз зустрітись із нею, ніколи не зможе забути, та пам’ять проноситься навіть крізь смерть, як гріхи, і оживає в наступному житті спершу легким мулянням, відтак поколюванням, а за тим уже нестерпимим болем, як в плоти застряглий осколок, котрий не можна витягти. Як он у
Мирона, що пройшов Чечню, подавшись у добровольці армії Дудаєва. Він також має спорідненість з нею, навіки поділену навпіл контузію. Власне, щоночі вибігає у двір з криками, які важко розтлумачити. Це його мова, та, на котрій поминає загиблих, що ще вважає просто безвісти пропалими. Вірить, що вернуться. Так, вернуться... Неодмінно. Инколи здається, що воно у нього загострюється, відчуття Її приходу, розростається в нутрі болями, які лікарі списують на банальний таки обман розуму, тобто мозок грається з мироновими відчуттями; ага, звідки їм знати про те, чим відає сей чоловік, котрий ще до анексії Криму бігав до військкомату, щоб його туди направили. Звісно, його не взяли. Не придатний-бо. Хворий. Вселенська несправедливість – якби сказала сусідка, бабця Віра, але таки ісполняється. Бо не вільно бач, ніззя. А Мирон, здається, теж відчуває її наближення, тепер, коли наростила сил, коли поживилась, вона муситиме просуватись. Мусить, бо таке її призначення. Власне, свій свого, як говориться. Ота контузія у них спільна, поділена навпіл як остання кацавайка, на двох і порівну. Втім, її прикликали, попри травмованість, а його увільнили. Хоче раненість в Мирона одна, а в неї число Пі з двома хвостиками. Та й узагалі, ти допевне знаєш, що такі там конче потрібні, як страві сіль, бо його досвід, ота сама травма, працює уже на самозбереження, як рефлекс у звіра, що випручався з капкану. Звідтоді відчуття незахищенности стократизується і інстинктивно помагає оминати всілякі засідки. А Мирон-таки звір. Тепер таких одиниці, але ти зна-
Ексклюзив · “Ще бачив я немов крізь сито світ, іще затисла рот скоба мовчання, а він писав на дошці алфавіті вгадував думки мої й бажання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Діалог умоглядний – Я впізнаю тебе. Це знову ти… – І я тебе, здається, впізнаю… – Хвороба твоя – спрага висоти, – На тім стояв і дотепер стою.
– Ти все життя ширяв у небесах. – Щоб землю звідти зором обіймать. – А зараз хто? Як всі, нікчемний прах. – Зате я жив! – я міг би так сказать.
– За кого ж ти боровся і страждав? – За брата, щоб позбувся сліпоти. – За брата, кажеш? Що ж ти брату дав? – Ти сам обмовивсь: спрагу висоти.
– Та все одно ж він гнеться, як лоза. – Але зате й випростується він. – Ти придивись: в очах його сльоза. – Від радості грядущих перемін.
– Від радості, яку уб’є тротил? – Я вірив змалку в добрих, а не в злих. – Ти поривавсь збагнути рух світил. – І я таки наблизився до них.
– Вразлива твоя правда, руйнівна. – Та біля неї грівся не один. – За цю оману заплатив сповна. – Зате лишивсь назавжди молодим.
– І не жалієш анітрохи? – Ні. Я горній сплав, де в спілці зір і слух. – Але ж ти там, де всі труди земні. – Я скрізь, де з плоттю не змирився дух. 29.09.1982
Європа – Азія Європа – Азія. Дороги у невідомість мідний пил. Урал-ріка. Місток убогий, мов яшма, грає небосхил.
Я зупинюся за рікою на пагорбі, як на кону. І зачудуюсь, і рукою з Європи в Азію махну.
Жуки машин окремо й скопом, глухих лісів зелений дрож. Три кроки з Азії в Європу, з Європи в Азію також.
Я гість тут… вибір єретичний так чи інак, та не втекти… Ялини обіч знак окличний, стовпи і шлях у два світи. 13.09.1979
Падіння Прощайте, віршники і книжники, прощайте, клопоти нудні. Добридень, зухи-гірськолижники, вітрами вишмагані дні!
Душа, марнотами мордована, нарешті крила підняла. З вершини стежить зачаровано в долині плавний лет орла.
Сосну, лавиною скалічену, звідтам впівока поміча. І при жорстві, сніжком підсвічену, вужів прижухлого плюща.
Та ось лечу по крутосхилу я, лечу і падаю в сніги, підкошений тією силою, що затаїлась навкруги.
Я пам’ятаю: смолоскипово день зашарівся і пригас… Отак і ти нас, доле, кидала на каміняччя бід й образ.
На рифи розпачу і підступу жбурляла в хижості своїй, аби принизити до відступу пересування по кривій.
І хоч оговтавшись удосвіта, я забував уроки ці, лишались грубим карбом досвіду жорстокі шрами та рубці. 10+11.05.1979
Мотогонки У цій шаленій круговерті не розпізнать – свої? чужі? На грані безуму і смерті мотоциклістів віражі.
Мчать путівцями боковими з низин підступних до вершин. Пил то здіймається над ними, то опада сукном рудим.
Та довгождана мить настане, замруть болільники – невже? І той, хто вчора був останнім, сьогодні в лідерах уже!
Натужно дихають мотори, холоне кров від їх виття. Бензину чад. Стрімкі повтори. Змагання долі і життя. 1976
*** Селянський син тіка з кімнати, перо міняє на лопату, папір міняє на граблі – і припадає до землі.
Старанно, люто припадає, в Злодійській Балці пропадає, клепа, копа, саджа, сапа – аж на чолі його ропа.
Випроба сил, утома тіла, але душа відмолоділа, але розвиднилось очам. Він бачить тут, він чує там, він щось важливе примічає і долю знов благословляє… 26.04.1983
Невдачі Множаться невдачі – деревієш наче. Множаться невдачі, ну й нехай. Не заплачу, не впаду в одчай.
Несумісна з поспіхом самооборона. Зустрічаю пострілом з лука Аполлона.
Пострілом, не пострілом, а зухвалим посміхом: буду – не забуду, якось перебуду.
Множаться невдачі, горе – не біда. Надто нетерпляча їхня ворожда.
Друзів помаліло? Та зате повір – серце не зміліло, погострішав зір.
Множаться невдачі, мабуть, неспроста. З тих невдач одначе спротив нароста.
Хай живуть невдачі! В череві невдач зріє сила зряча – долі помагач.
Де стерня й солома, будуть знов жнива. Істина вагома, хоч і не нова. 1967, 2007
Сумніви Коли на серці сутінки, тоді приходять сумніви.
З-за овиду тривожного постануть, як мерці. А в кожного / у кожного!/ по свічечці в руці.
Стоять над узголів’ям, мов привиди із притч. Лякають недокрів’ям невиспаних облич.
О безтілесні сумніви, за що мене ви судите?
Непевна ваша мова з розмитим “так” і “ні”. Ви просто людолови, неситі пси нічні, тирани навісні!
Та ранок марш заграє на молодих вітрах, і ваша тиха зграя заб’ється по кутках.
А при столі моїм у парі тиша й грім. Записничок залежаний, книжки із цигарками, та аркуш помережаний нервовими рядками. 1966, 2007
*** Уже зів’яли квіти мого квітня, душа ж, як і колись, двадцятилітня, розхристана, чутлива, молода. Дарма, що потай доля-вереда нетанучим сніжком припорошила, й ворожка нам не те наворожила, на що ми сподівалися. Гай-гай! Сміється серце, не впада в одчай.
Ну а коли воно й бува незряче, не потураю. Хай собі поплаче.
Не сльози то, що протягом хвилини, а дрібен дощик сонячної днини. Покрапає між іншим і – дивись – розвидниться уже, як і колись.
Бентежусь я тоді, коли зненацька душа ударить каблучками хвацько, бровою поведе, примружить око і піде з вихилясом скоком-боком. Стривай! – її осмикую, – вгамуйся! Не забувай, що ти ледь не бабуся між подруг молодих… вона ж своє: в долоні плеще, каблучками б’є і на мою нотацію нестрогу ще й язичка показує з-за рогу. 06.02.1979
Вересень Темний лісок, бузина та бур’ян. Мирно пасуться Каштан і Буян, дружно вибджолюють коси. Шурхають-пурхають біля криниць, а під горою в траві долілиць спить бригадир біля воза.
Ти, бригадире, поспи-подрімай, тільки і в сні не давай, не давай серцю примхливому волі. Жде ще тебе незасіяний клин, ждуть сівачі біля машин, діти у школі.
Солодко пахне земля восени, терпко гірчать над ярком полини днів гіркотою. Сняться тобі неусміхнені сни, вперте мовчання – попробуй збагни – жінки, що ген за рікою.
Сни проминущі – такий наш талан. Чуєш – ірже нетерплячий Буян, будить не вперше. Сонце пече. Бригадире, вставай! Ти тільки волі собі не давай, викріпить легше. 24.12.1982
У проданій хаті ГрушкИ заглядають крізь шиби, грушкИ, яких більше не їсти і на іменний Маковій. А ми – поніміли, як риби, дарма, що дозволять присісти у хаті – уже несвоїй.
І дивиться мати на сина, а син, як на хвору, на матір, що гроші затисла в руці і думає: праведна сило, то як же – тут вік звікувати й за все оте – ці папірці?!
Ох, мамо, журись, та не дуже, господар гука на підмогу, а ми тут – уже чужаки… “Камаз” зачепився за грушу й летять разом з листям під ноги тверді ще, незрілі грушки. 29.11.1991
Чорний ангел Коли у пеклі починався грім, а звалось пекло – клініка Жовтнева, – над тілом над розпластаним моїм гойдався чорт у павутинні мрева.
З обличчям хижим, чорним, як намул, він корчив рожі й шкірив білі зуби. В тамтам гатив, і був підземний гул провісником нещастя і погуби.
Мав помічницю, жваву, як і сам, я пам’ятаю жар її долоні. Кружляла у підвальних небесах, хоч твердила, що вчилася в Сорбонні.
Коли ледь-ледь розвіявся тумані я очима став шукати чорта, то зрозумів, що чорта вже нема, є просто чоловік, як сажа чорний.
Він рухався по колу й напрямки, мікстурою поїв мене проворно. Подушку поправляв, при тім білки очищ його ворочались, як жорна.
Ще бачив я немов крізь сито світ, іще затисла рот скоба мовчання, а він писав на дошці алфавіті вгадував думки мої й бажання.
Від автора. Труди і дні поета – це й перегони з собою. Поет певен: те, що він напише завтра, буде кращим від написаного сьогодні. Ця стихійна переконаність жене його вперед. Від публікації до публікації. Від книжки до книжки. Архів його розростається. Накопичуються чорновики, збільшується кількість віршів, які з різних причин не потрапили до книжок. Частина з них загубилася в періодиці і автор про них забув. Інші не дочекалися критичної фільтрації, осмислення чи й переосмислення. Поету, одержимому спрагою відгуку на подразники реальності, ніколи озиратися на своє розшарпане літературне господарство. Та гряде час, коли марафон уповільнюється чи й уривається. Поет усвідомлює: треба поквапитися, щоб порятувати те, що порятунку піддається. Так призбирувалася, укладалася й редагувалася книжка “Вірші з архіву”. Поштовхом, який прискорив цей процес, стала російсько+українська війна, яка загос+ трила відчуття крихкості людського життя. Строкатий, роз’єднаний незрідка десятиліттями матеріал, обумовив і відповідну фор+ му подачі: у вигляді суверенних, але взаємопов’язаних добірок. Ця – одна із них.
Ексклюзив · “Продертись крізь буднів зарості до правди, як божества. Гірше, коли на старості, добре, коли в двадцять два”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Оклигав я й знесилено прорік: – Ти хто, скажи, реальність чи омана? Зубами зблиснув чорний чоловік: – Я є студент із чорного Судану…
Продершись крізь пітьму й туман химер, наздоганяє пам’ять дні утеклі… Хто ж то насправді був – суданський негр чи херувим, що почорнів у пеклі? 15.09.1987, 22.09.2007
*** Злидню – сльози, невігласу – свято, в арештантах душа, під замком. А проте не втомився махати брат-галерник веслом-язиком.
Платить справно лукавий скарбничий за його невпокорений дух. Та лишається присмак гірчичний від немудрих акторських потуг.
В передгроззя нового розколу кожен тягне на себе кермо. Той же гаспид ганяє по колу і на нас приміряє ярмо.
Й доки брат надриває горлянку принародно про цвіт на піску, час товче нашу долю-селянку в допотопнім її сіряку. 03.09.1992
*** Старий будинок загнаний у ряд впритул до інших, щоб забув про соло. Час вибив йому очі – всі підряд! Аби осліп і не прозрів ніколи.
Таке він бачив, і таке спізнав, що, пригадавши, можна й одуріти. Тут Зеров жив і зором обіймав світильники мужів старого світу.
Тепер ще й пам’ять розпинає за його Катулла, гультяя й фрондера. Старий будинок плаче, та сльоза незрима там, де замість шиб фанера. 02.06.1993
Поету Льоні Кисельову
Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили. І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо. Л. Кисельов
Всі ми – від нігтя до волоса – / кожен собі цабе!/ прагнемо власним голосом викричати себе.
Продертись крізь буднів зарості до правди, як божества. Гірше, коли на старості, добре, коли в двадцять два.
Милий, незнаний хлопчику з пушком на губі. В сум’яттях, досадах, клопотах серце моє – тобі.
Так незвичайно вистояв, так рано спочив… Іменем власним висловив: поет – то найвищий чин.
Смерть при позірній млявості нікого не забува. Краще, коли на старості, гірко, коли в двадцять два.
Не підібрати кволому ключик до джерела. Хлопчик від нігтя до волоса в сяєві ремесла.
Після перегляду кінофільму “Людина:амфібія” Іхтіандр під хвилями зникає, на землі несила більше жить. Безутішна дівчинка питає: – Правда це чи вигадка? Скажи.
О мистецтво! Дивна твоя влада, все, чого торкнешся ти, твоє. Зміниш ракурс – й правда вже неправда, а неправда правдою стає. 03.10.1976
*** Вечір вітряний вікнами світиться, тіні й світло – суціль рябизна. І негадано – Моцарт, як вітер цей, вітер сонячний з глибу вікна.
А в програмі “Рабиня Ізаура”, сентименти і нам не чужі. Слухай Моцарта… твій Шопенгауер – душ холодний на ватру душі… 25.05.1991
*** Фіолетові ночі, бузкові світанки, фіолетові гори в рухливім серпанку. Фіолетове море гойдає причали, фіолетовий край, фіолетові чари. Це з вини фіолету, з вини фіолету не лежиться, не спиться старому поету. Він сидить на балконі свого хмарочосу – невиправний дивак, напівголий і босий. Він все думає думи свої многотрудні – непорушний і білий, як віхола в грудні.
Намагається їх воєдино зв’язати, щоб вони задзвеніли, як лицарські лати. Та пропали слова і мотив не дається, фіолетова злива все ллється і ллється. І зітхає поет, цмулить знов сигарету, що немов світлячок у пітьмі фіолету. 29.06.1981
*** Коли невдача в тебе, не печалься, коли біда знічев’я, не барись: поезії – найвищому начальству, душею зачудовано скорись.
Вона тобі за сонце і за ліки, на владний клич її – іди хутчіш. Вона із тебе зробить чоловіка, якщо і був ти глиною колись.
Занурюйся в її пахучу крону, шукай у високості і траві. Поезія й тоді за оборону, коли вже й оборонці неживі.
Із надр земних її уперта сила, з галактик віра, що долає страх. На всіх морях – її легкі вітрила, світильники – на всіх материках.
Гряде вона й кінець стає початком, де зяє прірва, зводяться мости. Поезіє, беззахисне дівчатко, прийди, присядь, зігрій і захисти. 1973, 2007
*** Б. М. Того, хто видер царську пектораль із пащі безвіку, із схову-схрону могильної землі, – піймав шпиталь і не пуска, як Рим раба з полону.
Де інший рив, та щез мов печеніг, плоть степу пропоровши до утроби, там дар йому співочий допоміг в непам`яті перехопити здобич.
Тепер він між чужими усихав капкані болю, самоти, сум’яття.
І мисль його відвідує лиха про помсту – дію скіфського закляття. 11.08.1993
Алергія Алергія на цвіт, алергія на мед, на пилок лободи й помідори… Рівновагу утратив би й сам Архімед, навіть маючи точку опори.
Не реальність довкруж, а плавуча тюрма, загойдало і плоть деревіє. Задихається жертва, повітря катма, алергія…
Рве сорочку на грудях, хрипить чоловік, вкотре кревних і друзів полоха. Алергія на світ… алергія на вік… на дворушну епоху… 14.09.1988, 22.09.2007
*** Раціональнішає вік, перевиса у прозу вбогу. Раціональний чоловік не в небо дивиться – під ноги.
Поет свій статус береже бодай в космічному оркестрі. Та навіть місяць в нього вже у архаїчному реєстрі.
Океанолог поринав глибінь і виринає гордо. Відтак вчорашня таїна стає розгаданим кросвордом.
Чому ж ти, душе, без принук підвладна духу ренесансу, коли торкнеться слуху звук давно забутого романсу? 1964, 2007
*** Як серцю прагнеться чудес, як тягнеться воно щоднини до Нессі з озера Лох-Несс, до йєті – сніжної людини.
О жовчні скептики! Не вам, не вам дива для пересуду, а тим затятим дивакам, що, як і я, ще вірять в чудо.
В можливість спротиву добі, її злобі, її пілатам, і навіть в груші на вербі, і навіть, леле, в мирний атом! 24.08.1988
*** З ланів небесних просвіт – чисті тони! Та горопасі в сквері все одно. Душа боляща схожа до ворони, якій здійнятись в небо не дано.
Що, їй, вороні, до хмільної браги весни, коли щомиті страхота. Коли нема ні сили, ні відваги відбитись від собаки і кота.
Жорстока сила крила перебила, жорстоку смерть недоля припасла…
Таку скажену зиму перебула! Тепер кона при градусі тепла… 18.03.1993
*** Молодість, бистра лодія, гавань твоя – весна. Молодість, ти – мелодія, світло того вікна.
За парубоцьким звичаєм, забутим давним-давно, стукаю пальцем тричі я прямо у те вікно.
Потім стою, не дихаю, шерех нічний ловлю. Лагідною і тихою як я тебе люблю!
На путівцях прихованих, де сосни і небосхил, молодість зачаровано стежила рух світил. 09.11.1978
*** Мовчання – золото.
Доки серце молодо плаче і співа, не мовчання – золото, золоті слова.
Соромливо мовлені у глухім садку. Опівночі зловлені там на моріжку.
Скільки років пам`яті, а вона жива. Бо звучать слова оті, золоті слова. 08.06.1979
*** Ми самі не знаємо скільки сяйва маємо. Хоч душа, як решето, не без правди брешемо.
Любцю моя, любцю, втіхо паперова. Ой яка ж ти люта, гейби татарове. 1965, 2007
*** Всі кола Дантового пекла пройшла душа-самотина. Так натерпілась, що затерпла і стала каменем вона.
І не сміється, і не плаче, сама в собі, глухоніма. Пішла б кудись, але ж незряча, заплакала б, так сліз нема. 16.03.1982
*** Скосить Смерть – Любов посіє знову. Бунін
– А може, ні смерті нема, ні любові, а є циркуляція вічної крові? Її завмирання, її замерзання, і знову скресіння, і знову бродіння?
– Хіба не тебе я затято косила в епоху Трясила? Хіба не конав ти від шляхти й османа в епоху Богдана?
– По тій косовиці я сіяла зразу. Хіба не вродив тив епоху Тараса?
– Життя здобував я не тільки любов`ю, а й вічною кров`ю, несмертною кров`ю.
– Так щезни в грядущому палеоліті, я слово посію твоє на граніті! 22.08.1988
Муса Галі, Іван Драч, Володимир Базилевський. Дні Літератури в Башкирії, Уфа. 1979 р.
Шевченкіана · “Шевченко давно перебував у Рєпіновому сонмі найавторитетніших письменників, але він особливо беріг дорогоцінний здобуток у глибині душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Десятого жовтня 2022 року одна із смертоносних ракет, вивергнутих із жахного гирла смурної від крові Московщини по пресвятому Києву, розірвалася в Парку Тараса Шевченка між пам’ятником його імені та пам’ятником Іллі Рєпіну, що стоїть біля Національного музею “Київська картинна галерея” навкоси через вулицю, яка у 1955–1992 роках носила ім’я геніального художника. Відновлення її історичної назви на честь підприємця і мецената Миколи Терещенка не повинно було б означати, що Рєпін прославив Україну й Шевченка у світі значно менше, проте саме такі виходить, якщо за 30 років у Києві не з’явилася нова вулиця Іллі Рєпіна. Між іншим, цьогоріч Метрополітен-музей у Нью-Йорку визнав Іллю Рєпіна українським художником…
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Я народився військовим поселянином українського військового поселення” Ілля Рєпін народився 1844 року в місті Чугуїв на Слобожанщині у сім’ї військових поселенців, що чітко засвідчив у автобіографічній книзі “Далеке близьке”: “Я народився військовим поселянином українського військового поселення. Це звання дуже нікчемне, – нижче поселян вважалися хіба ще кріпосні”. За словами художника, його батько “був живим свідком цього казенного кріпосництва”. У 1819 році проти нової форми поневолення селян постав якраз Чугуївський полк, в якому служив дід Рєпіна. До 1857 року, коли аракчеєвські поселення були скасовані, в місті як центрі Українського військового поселення розташовувався його штаб. Западає в душу пронизливе зізнання, зроблене Рєпіним через багато десятиліть: “Я був повний гордою думкою військового поселянина, що, крім України, ніде на світі нічого доброго бути не може…” Ці слова можуть послужити гарним епіграфом до спеціального наукового дослідження про животворну з’яву Тараса Шевченка в Рєпіновому житті й заповнення його в майбутньому духовною присутністю національного Кобзаря… Підлітком Ілля навчався рисунку в топографічній школі корпусу топографів Українського військового поселення, а після його закриття (1857) став учнем іконописця і портретиста Івана Михайловича Бунакова, якого вважали “кращим майстром у Чугуєві”. У Художньо-меморіальному музеї І. Ю. Рєпіна в Чугуєві (“Сам Чугуїв – це чистий скарб! – вигукнув Рєпін, коли йому перевалило за тридцять), працівники якого самовіддано пропагують творчість Майстра, зберігаються чотири оригінальні ікони, написані Іллею Юхимовичем у підлітковому та юнацькому віці. Рєпін неодноразово приїздив до Чугуєва, коли навчався в Петербурзі (написав тут у 1867-му картину “Українець за косінням”), і впродовж життя. У 70-річному віці Рєпін активно займався заснуванням у Чугуєві народної школи з художніми майстернями, за словами художника, він “написав цілий проєкт створення “Ділового двора””, зробив великий грошовий внесок, але задум не був реалізований... Нині до художньо-меморіального музею в Чугуєві входить картинна галерея “Лауреати премії І. Ю. Рєпіна”. Серед них – мій друг, народний художник України, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Харківської організації Спілки художників України Віктор Ковтун, який від початку повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну мужньо працює в Харкові під ракетними обстрілами над створенням яскравих полотен (уже близько 300) про героїчних захисників міста й художньою фіксацією злочинів російських військ… У грудні минулого року Майстер став лавреатом Державної премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України за найкраще висвітлення воєнної тематики у творах літератури та мистецтва, а 2023-го, у Чистий четвер, відкрив у легендарному Харкові унікальну виставку картин, аби, говорячи його словами, “всю цю загарбницьку нечисть змити”... Переконаний, що з таким вагомим патріотичним доробком талановитий український художник і цього року стане лавреатом премії свого видатного попередника Іллі Рєпіна…
Коли Шевченко вперше з’явився в духовному житті Рєпіна? У 1863 році, запалений бажанням вчитися малювати, Ілля подався до Петербурга. Там, як і Шевченко, Рєпін спочатку навчався в рисувальній школі Товариства заохочування художників, а 1864 року, тобто приблизно через чверть століття після Тараса Григоровича, вступив до Академії мистецтв, яку закінчив у 1871-му, врешті-решт, як і Шевченко, став її академіком (1893). Подібно до Шевченка, захоплювався художником Карлом Брюлловим, називав його, вітійствуючи, “геніальним талантом”. Тоді як, за точними словами Олександри Боткіної (доньки Павла Третьякова), “сам не вповні усвідомлював масштаби своєї геніальності”. Його шанованим учителем був Іван Крамськой, який у 1871 році створив видатний портрет Тараса Шевченка: “Цікавився лише зауваженнями Крамського і слухав лише його”. Та коли невдовзі у 1875 році Крамськой обурився, що Рєпін – “людина, в якої тече в жилах хохлацька кров”, – намалював, нібито супроти своєї “спеціально народної струни”, паризьке кафе з кокотками, талановитий учень виявив український характер і заявив: якщо народність є у суб’єкті, “то він виразить її у всьому, за що б не взявся…” По-справжньому виразно, чітко й сильно ставлення Рєпіна до Шевченка було вперше виявлено аж у листі від 8 квітня 1881 року до Павла Третьякова, в якому 37- річний знаний художник різко відповідав на пропозицію написати портрет публіциста і критика, колишнього редактора журналу “Русский вестник” Михайла Каткова (1818–1887). Рєпін обізвав Каткова “ретроградом”, який “накидався на всяку світлу думку, клеймив ганьбою всяке вільне слово”: “Невже цих людей ставити поруч із Толстим, Некрасовим, Достоєвським, Шевченком, Тургенєвим та іншими?! Ні, утримайтеся, ради Бога!” Відразу й невідворотно стає вичерпно зрозуміло, що Тарас Шевченко давно перебував у Рєпіновому сонмі найавторитетніших письменників, але він особливо беріг істинно дорогоцінний здобуток у глибині душі, не розплескуючи на людях і навіть у спілкуванні з друзями… Далі лише через два з лишком роки в листі до того ж Третьякова від 10 липня 1883 року Рєпін знову схиляється перед генієм Шевченка, розмірковуючи про те, що Академія мистецтв не завжди правильно визначає “природжені таланти” й часто-густо готує ремісників, наслідувачів, заробітчан. Ілля Юхимович емоційно вибухає: “Так, це школа життя, школа боротьби за існування!!! Але не школа мистецтва, якої і бути не повинно насправді. Хіба може бути школа для поетів? Хіба уряд виділяє гроші на приготування… Шевченків, Лермонтових, Некрасових?!!” (Ілля Юхимович любив окличні знаки, і, треба сказати, вживав їх, як правило, доречно). Отже, спеціальний публічний аналіз творчості Тараса Шевченка чи навіть емоційна подільчивість вражень від конкретних поезій – не в стилі Іллі Рєпіна. Зате зовсім ясно, що поет Шевченко піднесений художником Рєпіним на нечувану й небачену височінь. Він – серед Рєпінових “великих світочів”, які “завжди будуть
Портрет Т. Шевченка. І. Рєпін. 1888 р.
предметом мого поклоніння”. Осмислення Шевченка було, сказати б, невербальним, інтровертним, ішла величезна внутрішня робота розуму та душі й по-шевченківськи пекла зсередини “огнем невидимим”. Отже, залишаю поставлене запитання для глибокої і розгорнутої відповіді допитливим дослідникам, а сам переходжу до першого з’явлення Тараса Шевченка на полотні сорокарічного Іллі Рєпіна.
Не чекали портрет Шевченка на картині Рєпіна “Не чекали”? У 1884 р. ця картина, на якій зображено несподіване для родини повернення додому політичного засланця, була представлена на 12-й виставці передвижників у Петербурзі й наступного року придбана Павлом Третьяковим, але художник допрацьовував її до 1888 року, зокрема безпосередньо в Третьяковській галереї. На думку критика Володимира Стасова, цей дивовижний шедевр був найважливішим і найдосконалішим на виставці, він неперевершено передавав “трагічні типи і сцени нинішнього життя”. Від себе додам, що в живописному плані картина вражає глибиною психологічного, людинознавчого розкриття характерів, емоцій і витончено-прекрасною передачею світлоповітряної атмосфери помешкання. Звісно, це можна побачити лише в безпосередньому контакті з полотном, але я багато разів надовго зупинявся перед хвилюючим твором Рєпіна у Третьяковці, адже на стіні квартири художник помістив портрет Шевченка в шапці та кожусі, відомий як автопортрет (1860) за фотографією Андрія Деньєра 1859 року та літографією Миколи Мурашка. Там само Рєпін зобразив і портрет Миколи Некрасова, і цей настінний тандем найчастіше трактувався як звичний у середовищі тогочасної інтелігенції. Це прийнятно. Не буквально, а по суті тодішнього та пізнішого відчування й розуміння названих поетів прогресивними інтелігентами і самим Рєпіним. Ми ж пам’ятатимемо, що Шевченко мав особисту, незалежну позицію щодо Некрасова, увічнену в Щоденнику 11 квітня 1858 року, тобто через два тижні після повернення із заслання в Петербург: “Некрасов не тільки не поет, але навіть і віршотворець аляповатий”. Зрозуміло, що в межах статті неможливо розкрити таку непросту й інтригуючу тему, втім, я вже зробив це в окремому дослідженні, опублікованому минулого року в “Слові Просвіти”. Загальноприйнято, що важливим і плідним періодом у творчості Рєпіна були 1880-ті роки. Це ніколи не пов’язувалося безпосередньо з іменем Шевченка, проте, на мій погляд, саме він огненно-незримо нуртував у щирій душі художника, випалюючи її зросійщеність, утілюючись духом у полотна з української тематики й зрідка – у власні зображення та вербальні позначення своєї невигубної присутності…
“Земляки замовили мені його портрет, щоб повісити в хатці, на Дніпрі, яка стоїть біля його могили…” Ще один разючий епізод, пов’язаний з Іллею Рєпіним. У 1888 році члени Київської Старої Громади, що гуртувалися навколо часопису “Київська старовина”, саме йому замовили портрет Шевченка для першого народного музею поета, заснованого в Каневі біля могили Кобзаря 1884 року, – Тарасової світлиці1. Художник взявся за виконання почесного замовлення старогромадівців з такою відповідальністю, що, вже працюючи над портретом, навіть написав 27 квітня 1888 року з Петербурга хвилюючого листа до Павла Третьякова: “Ось моє до Вас прохання: якого кольору очі у Тараса Шевченка? Будь ласка, подивіться і дайте мені відповідь скоріше. Земляки замовили мені його портрет, щоб повісити в хатці, на Дніпрі, яка стоїть біля його могили… Адже недавно був тут портрет, я його установлював2, любувався, а колір очей забув – здається, карі?”. Рєпін, очевидно, просив Третьякова заглянути в очі Шевченкового портрета з його картинної галереї. Це міг бути лише вже згаданий твір Івана Крамського. Певно, він був представлений на художній виставці в Петербурзі, де Рєпін виявив портрету Тараса Григоровича щиру й теплу увагу. Та яка прикрість – забув колір поетових очей! Портрет Тараса Шевченка художник створив на основі відомих його фотографій 1858–1860 років і поетових автопортретів у світлому й темному костюмах (1860). Втім, Ілля Юхимович прибрав або притушив характерну для згаданих автопортретів хворобливість обличчя Тараса Григоровича і сумний вигляд очей. А серед фотографій художника, певно, найбільше привабив знімок Івана Досса, зроблений на початку 1860 року – один із найкращих у прижиттєвій іконографії Шевченка. На поясному портреті вловлюємо характерну фотографічну поставу голови анфас, а поворот фігури – у три чверті, виконана вона фронтально, що дає можливість заглибитися у фізіономічні особливості портретованого. Високочолий Шевченко дивиться на нас суворим і пронизливим поглядом зпід брів. Як писав незабутній Борис Олійник, “гостро позиркував з-під єретичного лоба”… Пристрасно-спопеляючі очі буквально заворожують, притягують, переконують, кличуть за собою – це, здається, найефектніший здобуток пензля Рєпіна. Обличчя поета органічно виступає з багрового тла, що немов увібрав у себе відблиски полум’яної поезії Шевченка, воно стримано, але ефектно висвітлено згори. Ілля Рєпін зобразив Тараса Шевченка істинним апостолом свободи – гарячим послідовником і пристрасним проповідником волі, нестримним поборником правди… Художник із честю виконав історичне замовлення, передане від громади через Дмитра Яворницького українським педагогом, філологом, етнографом і громадським діячем Володимиром Науменком (1852–1919). Після отримання картини Науменко, за згодою з громадівцями, замовив для Тарасової світлиці її копію у художника Харитона Платонова (1842–1907), яка й була передана в липні 1889 року до народного музею. Тоді як
Шевченкіана · “Рєпін передав абсолютну непереможність українського духу, втіленого в запорожцях”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
оригінал Володимир Павлович зберігав у редакції “Київської старовини” іу себе вдома до смерті, тобто понад тридцять років, – він умотивовано вважав, що в Тарасовій світлиці немає належних умов для зберігання такого шедевру3. Нині портрет Рєпіна – у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, а копія, виконана Платоновим, утрачена в роки Другої світової війни.
“Неймовірний народ! Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братства!” У спогадах відомого діяча українського національного руху, славного нащадка запорожців Євгена Чикаленка (1861–1929) є надзвичайно цікавий епізод, який, на жаль, ігнорується. Йдеться про те, як, прочитавши листи із закордонної подорожі “найталановитішого тоді російського маляра І. Рєпіна” з захопливою розповіддю про польського художника Матейка4, котрий “своїми історичними образами будив в поляках любов до своєї старовини і підіймав у них патріотичні почуття і т. д.” він… Процитую Євгена Харлампійовича: “Під вражінням тих рядків я написав до незнайомого мені особисто Рєпіна приблизно такого листа: “А хто Вам, високошановний Ілля Юхимович, заважає історичними картинами будити в українцях любов до своєї старовини, і підвищувати у них патріотичні почуття і таким способом придбати собі безсмертне ім’я українського національного маляра?””5. Нагадаю, що Рєпін побував у польському Кракові восени 1893 року, проте з Матейком не зустрівся, той помер незадовго до його приїзду. Рєпін повідомив Володимира Стасова 26 жовтня, що “був на похоронах Матейка”. З Євгеном Чикаленком художник познайомився у 1896-му. Таким чином, історія з цитованим листом стосується початку 1890-х років, і, здається, тридцятилітній Чикаленко не мав повного уявлення про неабиякі здобутки в царині української тематики п’ятдесятирічного Рєпіна, який загалом створив близько 180 картин, етюдів, ескізів, начерків і замальовок, пов’язаних з Україною6. Крім уже згаданих творів, назву деякі інші, створені до початку 1890-х років: “Українка біля тину” (1876); “Українська хата” (1876); “Село Мохначі біля Чугуєва” (1877); “Два українських селянина” (1880); “Запорозький полковник” (1880); “Вечорниці” (1881); “Отаман Іван Сірко” (1889); “Козак в степу” (1890) та ін. Не забуваймо й те, що Ілля Рєпін створив дев’ять малюнків до монографії Дмитра Яворницького “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу” (1888) та до 1-го тому “Історії запорозьких козаків” (1892). До речі, маловідомо, що в лютому 1892 року, тобто на двадцять шостому році життя, працюючи в московських архівах, Михайло Грушевський не проминув виставку Іллі Рєпіна в Історичному музеї, занотувавши в щоденнику: “…Дуже гарний етюд українки сподобався мені… поважне, задумане лице так і встає перед очима”. Йшлося про малюнок “Українська селянка”, виконаний у Качанівці під час подорожі художника Україною 1880 року7. Тринадцятого лютого Рєпін писав Стасову: “Моя виставка тут робить велике оживлення. Народу ходить багато”. Зафіксував, що куплено картину “Малоросіянка” (1889)8 й особливо те, що “Суриков дуже задоволений моєю картиною – “Запорожцями”…” Повертаючись до Чикаленка, зауважу, що головний інтерес не в самому його листі, а в тому, що Рєпін, який, як відомо, відгукувався на листи до нього, розгорнуто відповів незнайомцю, і тут особливо важливо знову процитувати Євгена Харлампійовича дослівно: “В листі тому Рєпін доводив, що він справді родом з м. Чугуєва (Харківської губ.), але не почуває себе українцем та взагалі “Малороссія” так злилася з “Великороссієй”, що витворилася вже навіки “нераздельная Россия”, і він своїм малюванням раз у раз намагався розбудити в глядачах любов взагалі до “русского народа” і брав теми і з українського історичного побуту, напр., як запорожці пишуть відповідь на лист турецькому султанові і т. д.”. Як відомо, картину “Запорожці пишуть листа турецькому султанові” Рєпін створив у 1880–1891 роках. У рамках цієї статті немає можливості та й потреби роз-
Ескіз проєкту пам’ятника Тарасу Шевченку. І. Рєпін. 1911 р.
повідати про безліч разів описане полотно, поготів у спогадах Дмитра Яворницького. Проте нагадаю, що, за свідченням Корнія Чуковського, “одних тільки етюдів до “Запорожців” було у Рєпіна кілька сот, і мені здавалося, що в них навіть штрих український: м’який, музичний, ліричний”. Та ще Яворницький зазначав: працюючи над “Запорожцями”, Рєпін так багато вивчив із історії козаків, що він уже нічого нового не міг йому повідомити. Втім, навіть у завершальних у його житті листах до Дмитра Яворницького старий художник звертався до вченого: “Дуже буду радий отримати від Вас що-небудь про запорожців… Як себе почуває Україна? Чи задоволена долею?” Про українську мову вигукував: “Ах, чудо, чудо ця мова… Я слухаю, не наслухаюсь…” Рєпін передав абсолютну непереможність українського духу, втіленого в запорожцях, який особливо сильно виявив себе в національно-визвольній війні з російським агресором. Стосовно слів Іллі Рєпіна в переказі Євгена Чикаленка про “любов взагалі до “русского народа””, то дозволю собі спростувати їх справжніми словами самого художника про український народ з листа до Володимира Стасова від 6 листопада 1880 року, тобто з часу початку роботи над “Запорожцями”: “Неймовірний народ!.. Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братства! За життя Запоріжжя залишилося вільним, нікому не підкорилося…” Яка вже тут “нераздельная Россия”! Щодо наміру Рєпіна написати гетьмана Богдана Хмельницького, про який згадує Чикаленко, то про нього художник заявив якраз на початку 1896 року, коли Дмитро Яворницький у присутності багатьох друзів і знайомих запропонував йому створити картину, присвячену гетьману Івану Мазепі. Тоді Рєпін відреагував емоційно різко: “Мазепу я не малюватиму. Я намалюю гетьмана Хмельницького”. Щоправда, так і не виконав обіцянку. Є думка, що Рєпіну не вистачило знань з історії України, щоб створити портрети цих гетьманів. Не без того. Проте, на мій погляд, йому бракувало насамперед животворного внутрішнього поклику – владного душевного поклику, щоб посилити образи таких різних і таких подібних у любові до України гетьманів… На подальші настійливі наполягання Дмитра Яворницького про створення портрета Мазепи Рєпін рішуче відповів, зокрема у листі від 14 квітня 1896 року, що він є російська людина і кривити душею не може. Він любить запорожців як правдивих лицарів, здатних постояти за свою свободу, за пригноблений український народ, але гадки не має, що знаходить Яворницький значного у схиблених зрадниках, узагалі в зраді й віроломстві… Таким чином, Ілля Рєпін увірував в офіційну російську великодержавну дискредитацію гетьмана Мазепи, саме в цьому надзвичайно виразно виявилася тодішня роздвоєність його душі… Той, хто намагається це замовчати, спрощує, примітивізує правдивий, живий і повнокровний образ українського художника…
“Споконвіку Прометея там орел карає” У ХХ столітті галерея Рєпінових картин із української тематики суттєво поповнилася: “Гайдамака” (1902); “Чорноморська вольниця” (1908, 1910); “Козаки на Чорному морі” (1908); “Голова козака (Гайдамака)” (1910); “Гайдамаки на Умані готують зброю” (1898–1917) та ін. Особливо цікаво, що в квітні 1925 року Рєпін, який від початку століття жив у Фінляндії й не побажав поселитися в Радянському Союзі, розпочав лист до Яворницького пронизливим зізнанням: “І я все той же, і страждання по Україні у мене вже “як на собаці присохло”…” Ав листопаді 1926-го повідомив Яворницькому, що знову взявся за Запоріжжя й читає все, що стосується України: “Незважаючи на старість, я набрів на хороший сюжет: Січ, уся Січ гуляє – весела година: танці, гопак і т. д. – забави…” У травні 1927 року скаржився, що почувається погано, але “все ж не кидав Січі…”: “Але закінчити вже не зможу… А шкода, Картина виходить красива, весела…” У процесі цієї роботи народилося полотно “Козак-бандурист із хлопчиком-джурою”, яке, до речі, замикало у творчості Рєпіна національну тему народного бандуриста, кобзаря, започатковану ще в Чугуєві п’ятнадцятирічним Іллею – акварель “Бандурист” (1859). Працюючи над картиною “Гопак”, Рєпін і помер на 87-му році життя… Є чим захоплюватися в його живописній україніці! Зупинюся на скромній акварельній композиції “Прометей”, виконаній у 1908 році для художньої листівки, гроші від продажу якої мали надійти на спорудження пам’ятника Шевченкові. Образ Прометея художник підкреслено взяв із поеми “Кавказ” (1845): “Споконвіку Прометея там орел карає”. Це перше, справді повноваге цитування Шевченка художником і, зверніть увагу, де саме! Його слова виведено на творі чорнилом праворуч угорі під прізвищем поета, начертаним червоною фарбою: “Т. Г. Шевченко”. Ще нижче – пряме посилання на Шевченків твір – “Кавказ”. А ліворуч унизу посвята: “Пам’яті великого народного поета України. І. Рєпін. 1908”. Уперше в історії живопису художник трактував образ древньогрецького героя Прометея, прикутого до скелі за викрадення божественного вогню, через його геніальне поетичне переосмислення Шевченком. Московщина виступає в “Кавказі” страшним уособленням загарбницької країни, з вини якої “течуть ріки, / Кровавії ріки!”, захланною країною суєсловів, лицемірів, Господом проклятих, яка може навчити лише “Кайдани кувати, / Як і носить!..” І сьогодні ці самі Шевченкові характеристики визначають істинну іпостась Росії – “чорна прірва з хижою десницею” (Ліна Костенко). Не кажу, що Рєпін саме так осмислив і сприйняв історичну застережливість Шевченкового “Кавказу”, але й не міг він аніскілечки не розуміти політичні смисли та пророчу глибину геніальної поеми. Немає сумніву, що Рєпін учинив як українець, він не побоявся відсунути вбік давньогрецький міф і по суті прийняти Шевченків образ Прометея, що символізує непереможність народу, який захищає свою свободу. Тобто, скажу без пафосу: через шість десятиліть після написання “Кавказу”, на початку ХХ століття Рєпін засвідчив, що стає пліч-о-пліч із Шевченком у розумінні долі України в імперській Московщині. Необхідно це знати і не потрібно забувати, поготів замовчувати…
“Ілля Рєпін – Дмитру Яворницькому…” На прохання Комітету зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві (до 50-річчя з часу його смерті та 100-річчя з часу народження) про участь Рєпіна в цій роботі, передане через Яворницького, художник відповів, що радий, “якщо пригодиться бути корисним для цієї святої справи”. Він виконав чотири ескізи для проєкту пам’ятника, але на конкурс їх не передав через незадоволення результатами творчого пошуку. Тема цих ескізів з’являється у листуванні з Яворницьким аж у 1926–1928 роках, із якого видно, що вчений попросив їх прислати, а художник… Цитую з листа від 26 грудня 1926 року: “…Проєкти пам’ятника Тарасового, великому Тарасу Шевченку, не можу знайти…” Лише восени 1928-го старий художник знаходить два з ескізів, у тому числі той, виконаний 1911 року, що нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві (інші три – у фондах Академії мистецтв у Петербурзі). Саме про нього Рєпін повідомляє Яворницького 1 грудня 1928 року: “Мені хотілося зобразити нашого великого поета на каторзі. З тачкою на роботі, він від’їхав подалі, прилаштував свою тачку замість столика й писав на ній свої вірші. Я ще не втрачаю надії знайти інші, більш вдалі малюнки цього проєкту… Особливо мені жаль, що не знаходиться епітафія…” Справді, на ескізі зображено перевернуту догори дном одноколісну тачку з двома ручками. Між ними – погрудне зображення засланця Шевченка в шинелі й кашкеті-безкозирці у профіль праворуч. Тарас Григорович заглибився у свої думи, певно, найкраще їх озвучити поетовими словами: “Думи мої, думи мої, / Ви мої єдині, / Не кидайте хоч ви мене / При лихій годині”. Права рука підпирає щоку, а ліва спирається на тачку, пальці притримують аркуш паперу… Малоймовірно, що цей ескіз міг бути реалізований у пам’ятнику, проте він особливо дорогий нам епітафією, власноруч написаною Рєпіним. Отже, на ньому вгорі праворуч – огненні слова Рєпіна: “Страстотерпцу Великому поэту очаровательной Украины – Тарасу Григорьевичу Шевченку”. Страстотерпцем, здається, ніхто й ніколи Шевченка не називав, у це слово Рєпін вклав своє високе розуміння його сакрального мучеництва за свій народ, за незламну віру в незалежність України від Московщини. Художник не став активним борцем за Шевченкові переконання, але він усвідомив історичну правоту Поета, який був уособленням України, котру Рєпін щиро любив. Ліворуч унизу на ескізі художник підписав аквареллю і тушшю: “Москаль… Илья Репин”… Очевидно, що ці самоіронічні, але зворушливо-пронизливі три слова під епітафією Кобзарю залишалися нами не прочитаними… Ілля Юхимович прекрасно знав, яке значення вкладав Тарас Григорович у неофіційну назву росіянина – “пройдисвіт”, “лютий злодій”… Він усвідомлював ментальну нещадність Шевченкових інвектив: “москалі – чужі люде”, “москалі і світ Божий в путо закували”… Відділивши, ніби самокепкуючи, слово “москаль” від свого прізвища, Рєпін перетворив його на удаване, незастосовне до нього, певно, сподіваючись, що в пам’яті земляків-нащадків його завжди пов’язуватимуть із чарівною Україною та її Страстотерпцем, великим народним поетом Тарасом Шевченком… Якщо врахувати, що на звороті паперу з проєктом пам’ятника Кобзареві, про який ідеться, Ілля Рєпін залишив у 1928 році дарчий напис не кому-небудь, а великому українцю Дмитру Яворницькому, то саме так і було… P. S. Вважаю за честь нагадати, що зі своїми славнозвісними творами з української тематики та призабутим “Прометеєм” і ескізом до пам’ятника Шевченкові, Рєпін і сьогодні залишається з нашим народом і “чарівною Україною”, кажучи словами Тараса Григоровича, “живою душею в Украйні витає…”
___________ 1 Докладно див.: Танана Р. В. Тарасова світлиця. Черкаси, 2011. 160 с. 2 Скоріше за все, Рєпін, який надавав велике значення грамотному розвішуванню картин, помістив портрет Шевченка на кращому для розгляду місці. 3 Цікаво, що на початку 1911 року з Києва просили у Рєпіна дозволу використати його портрет Шевченка для репродукції, приуроченої до 50-річчя з часу смерті поета: “Портрет знаходиться у В. П. Науменка в Києві, і від нього ми маємо дозвіл”. 4 Ян Алоїзій Матейко (1838–1893) – відомий польський художник, автор визначних історико-патріотичних картин, особливо батальних. 5 Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). Київ: Темпора, 2003. С. 143. 6 Докладно див.: Бєлічко Ю. Україна в творчості І. Ю. Рєпіна. Київ: Мистецтво, 1963. 7 Не можу не нагадати захопливі слова Рєпіна про українок, висловлені в листі до Володимира Стасова в листопаді 1876 року: “А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!!! А яка мова!!! Просто чарівність, чарівність, чарівність!!!”. 8 Йшлося про портрет Софії Драгомирової-Лукомської в українському вбранні.
Діти#волонтери · “О, бачили б ви ці оченята! Вони сяяли, мов зірочки на небі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Торік восени в Гостомелі я відкрила для себе творчість дітей із гуртка малювання “Веселий пензлик”. Їхні малюнки, виставлені в Будинку культури (прикріплені кнопками в приміщенні з розбитими вікнами), який восени й узимку працював як Пункт незламності, глибоко вразили мене. Там було те, чого діти ніколи не повинні були бачити й пережити, – ракети, підвали, ворожі вертольоти, знищення “Мрії”, руїни… Діти малювали те, що бачили – і те, про що мріяли: малювати Перемогу. У ті суворі часи, коли щодня по кілька разів вимикали світло, воду й опалення через російські обстріли інфраструктури, діти однак ішли на малювання, показували приклад стійкості дорослим. І малювали, творили, мріяли. Я бачила цих дітей, їхнє щире бажання малювати. А багато хто з них провів місяць у холодних підвалах без світла й води в російській окупації. Я вирішила зустрітися з керівницею гуртка Альоною Максим’юк і записати розмову для читачів “Слова Просвіти”.
– Вітаю, дорога пані Альоно! Розкажіть, будь ласка, як і коли було створено гурток “Веселий пензлик”. І звідки така цікава на: зва? – Я започаткувала гурток малювання 2019 року завдяки підтримці директора Гостомельського будинку культури “Чотири леви” Леоніда Григоровича Драпа. Назвала гурток “Веселий пензлик”, адже сам процес малювання проходить весело. Наприклад, коли діти нарікають, мовляв, у них не виходить, я їм кажу: “То Веселий пензлик веселиться. Він танцює для тебе. Нумо потанцюймо разом з ним!” Виконуємо танцювальні рухи – і малюємо далі. Для занять гуртка виділили маленький кабінет. Перший місяць гурток відвідувало четверо діток до 6 рочків. Першою вихованицею була 5-річна Євочка. Вона ж була однією з перших діток, які повернулись на заняття після окупації. 2020 року вже було 18 дітей – три групи по 6 дітей. – На гурток ходять діти саме з Гостоме: ля? Вони самі хочуть малювати чи їх приво: дять батьки? – Гурток відвідують діти з мікрорайону, де розташований будинок культури, а також з військового містечка в Гостомелі. Нині, під час війни, на гурток ходить зазвичай 16 дітей. Вони самі хочуть малювати. Навіть коли хворіють, часом відправляють до мене батьків, щоб узяти зразок малюнка сьогоднішнього заняття. А деякі вихованці пишуть мені в особисті повідомлення і просять відправити фотографію малюнка. – Коли відновилась робота гуртка після деокупації Гостоме: ля? Чому були присвячені перші заняття? – Офіційно робота гуртка відновилася в січні 2023 року, коли замінили розбиті окупантами вікна в Будинку культури й умови для занять покращилися. Але з травня 2022 року я вже працювала з дітьми, які вийшли на зв’язок і мали бажання малювати. Перші заняття були присвячені арт-терапії. Ми малювали свої мрії після перемоги України, малювали тими матеріалами, які змогли принести – олівцями й старими фарбами, які збереглися. Гомоніли про красиві місця, які бачили, виїхавши з Гостомеля. Діти малювали свої улюблені заняття, на які ходили до війни, – бокс, карате, танці… Мріяли, що ще будуть насолоджуватися поверненням славетної “Мрії” в Гостомель. – Знаю, що ви з дітками робили патріо: тичні вироби й продавали, а виручені гроші переказували на потреби армії. – Коли я повернулася в Гостомель (під час окупації в березні ми змогли все-таки виїхати), то не могла сидіти склавши руки, створила благодійний фонд “Мрія Гостомеля”. З першим проєктом “До навчання готовий” мені допомагала донечка Ніна. Пишаюся тим, як чудово вона впоралася! Виявили бажання допомагати і мої небожата. Коли мій чоловік Павло побачив, з яким ентузіазмом ми всі дружненько працювали, запропонував наступний проєкт втілити разом. Ми вирішили робити патріотичні вази зі скляних пляшок. Діти пропонували свої варіанти. Павло купив обладнання та навчив мене розрізати пляшки. Я вибрала оформлення пляшок у стилі декупажу, і діти хотіли опанувати цю техніку. Пляшки нам давали родичі та знайомі. Ми знаходили, де можна було приєднатися до ярмарку (здебільшого в Києві та Ірпені), і їхали туди разом із моїми маленькими волонтерами. Найпершу патріотичну вазу “Бойовий Гусак” якраз у Гостомелі купила дівчина Юлія, яка приїхала зі своїм чоловіком з Києва, бо побачила пряму трансляцію з мого інстаграму на ярмарку на підтримку наших гостомельських бійців. За зібрані кошти ми купуємо засоби для гігієни, шкарпетки, передаємо або в лікарні пораненим бійцям, або нашим волонтерам з Гостомеля, які їдуть у гарячі точки. Хочу організувати групу маленьких волонтерів, щоб ми могли збиратися і творити добрі справи, але поки що для цього немає приміщення. – У березні цього року гурток помітила письменниця і волонтер Марія Морозенко й запропонувала передати малюнки дітей для поранених захисників, які проходять ліку: вання у військовому госпіталі. Розкажіть, будь ласка, як сприйняли цю ідею діти й що малювали. – Так, пані Марія запропонувала долучити наші малюнки до їхнього недільного відвідування поранених бійців у госпіталі. Якраз синхронно за кілька днів до того я вирішила започаткувати благодійний проєкт – малювати з дітьми мотиваційні листівки. На це мене надихнули діти, коли під час малювання співали пісню про пса Патрона. І я вирішила запитати, чи чули вони ще про тварин-героїв. Ніночка розповіла всім про Бойових Гусей. У дітей очі засяяли, вони з таким захопленням слухали! Тепер щонеділі ми малюємо листівку зі словами підтримки і знайомимося з патріотичними тваринами. Дізнавшись про те, що ми маємо змогу підтримати бойовий дух захисників, діти отримали нове натхнення. Старалися навіть у дощову погоду приходити на заняття. А якщо не виходило, то вдома малювали і приносили малюнки наступного разу. Тож ми дуже вдячні Марії Морозенко за співпрацю і можливість наближати перемогу України! – Я чула, що ініціатива з малюнками для захисників отримала продовження. Має від: бутися виставка робіт гуртківців? – Так, ініціативу з малюнками підтримала Любов Лавріненко. Вона запропонувала 27 квітня 2023 року на заході від Центру вільного спілкування “Діалог” Товариства “Знання” України організувати виставку наших малюнків. Тема заходу – розмова про волонтерство з волонтерами Києва та Київщини, тож і мене запросили виступити. Ми стараємося встигнути намалювати малюнки до виставки. Діти після закінчення заняття не поспішають розходитися, адже хочуть встигнути завершити свої шедеври. Нам дуже приємно, що є можливість показати свою історію, думки, емоції та почуття. – Що дає вам сили й натхнення на таку самовіддану роботу з дітьми? Адже в часи війни кошти на культуру влада не надто хоче витрачати. – Я з дитинства мріяла стати вчителем малювання. Так склалося, що навчалась яв педагогічному університеті за спеціальністю “початкові класи” і вищої художньої освіти не маю. Утім, маю вже десятирічний досвід роботи з дітьми. Для мене творчість – це життя, і я не уявляю свого життя без творчості та роботи для дітей. Люблю дітей і працюю для дітей. Діти – майбутнє нашої країни. Поруч із дітьми в мене генеруються ідеї, які сьогодні здаються безумством, а завтра стають реальністю. Вкладаючи в дітей сили, енергію, ресурси, ми ніколи не програємо. Тож вважаю свою роботу великим привілеєм і відповідальністю. – Мене вражають ма: люнки цих дітей. “Мрія”, пес Патрон, бойові гуси й коти, Захисники – в твор: чості цих дітей чітко видно їхні авторитети й ідеали. Та: кож, на жаль, видно й ті жа: хіття, які ці діти пережили, – підвали, обстріли, ракети, танки. Як думаєте, малю: вання пережитого несе для цих дітей терапевтичну мі: сію? – Малювати – це як мріяти, тільки на папері. Ось діти і малюють в основному перемогу України. Малювання дає змогу дитині висловити свої емоції, почуття, страхи. Діти пережили жахливі події. Наприклад, моя донечка дуже непокоїлася за свій садочок і школу у військовому містечку. Коли ми йшли в Києві до вокзалу, минаючи блок-пости із захисниками, вона підходила до них і казала, що краще б вони стояли біля її садочка, бо тепер його немає. Вона бачила, як вертольоти обстрілювали військове містечко, як прилітали ракети, і це довго не давало їй спокою. Досі ми боїмося звуків вертольотів. Коли на занятті діти осмислювали творче завдання намалювати свої мрії, Ніночка зобразила, як вона з Бойовим Гусаком, котиком ЗСУ і псом Патроном сидять на лавочці, дивлячись у небо, де літак “Мрія” повертається в Гостомель. Племінниці також пережили жахіття, коли снаряди приземлилися за пару метрів від нашого погреба. Це намалювала Маргарита, з малюнка видно, що в той момент віра в Україну оберігала усіх, що були там. Семирічна Євочка, коли малювала свою мрію, уявила себе феєю і підписала: “Україна переможе, а росія програла!” Творчість лікує. Малювання розслабляє дітей, дає змогу виплеснути негативні емоції, думки. А я роблю все, що в моїх силах, аби дітки долали стрес, раділи й усміхалися. – Як на мене, роботи цих дітей має бачи: ти весь світ. Вони дуже щирі й чесні у своїй творчості. “Діти Гостомеля” – це вже своє: рідний бренд, знак незламності. Що б ви хо: тіли побажати своїм вихованцям? – Нехай сонячний промінчик у вашому серці передається тим, із ким ви зустрічаєтеся на своєму життєвому шляху. Нехай втіляться всі творчі плани, ідеї і мрії, а кожен день дарує радість творчого натхнення і життєвих гараздів. Миру й добра усім! І пам’ятайте: мрії не працюють, поки не працюєте ви! — Недавно у Фейсбуці було оголошено збір на художні матеріали для вихованців гуртка. Зокрема, завдяки донатам шану: вальників, у гуртківців з’явилась навчальна дошка, фарби, маркери, папір тощо. Як діти сприйняли те, що люди згуртувалися, щоб допомогти їм мати найкращі матеріали? – О, бачили б ви ці оченята! Вони сяяли, мов зірочки на небі. Коли їм розповідала, завдяки кому вони можуть творити, деякі діти повірити не могли, що про них узагалі хтось знає! Ще з більшим задоволенням малюють, використовуючи матеріали і бережно до них ставляться. Але найбільше раділи, коли побачили дошку, сказали, що нарешті я зможу також малювати разом з ними. Ми безмежно раді, що люди підтримали нас, і щиро вдячні за донати на проєкт “Веселий пензлик”. – Які волонтерські благодійні проєкти ви ще плануєте? – Планую разом з дітками продовжити співпрацю зі Спілкою письменників. А також хочемо створити проєкт для допомоги Гостомельському притулку для тварин. І, звичайно, мрію створити власну творчу майстерню, де ми з маленькими волонтерами і творчими людьми могли б творити добрі справи і красу.
Розмовляла Оляна ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Гість “СП” · “Я прошу, земляки: оминувши сто бід, Повертайтесь назад, повертайтесь додому”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національному університеті біоресурсів і природокористування України відбувся показ пісенно-поетичної програми до 88-річчя від дня народження народного артиста України, поета-пісняра Вадима Крищенка “Україна – незламна”.
– Мені 88… З одного боку, тішить, що дожив до таких літ. А з іншого – дещо печалить, що залишається вже менше й менше,– зізнався Вадим Дмитрович. – Але загалом я задоволений життям. Колись один мудрий чоловік сказав: “Коли питають, як живеш, то можеш порізному відповісти – не дуже, бідую. А як спитають, як життя, – то воно завжди прекрасне”. Незважаючи на всі життєві каміння, мені здається, загалом я відбувся як поет, піснетворець, як людина. Мене знають, шанують. У цьому – щастя. Найбільша втіха, що ти можеш щось дати людям. – Вже другий рік поспіль Україна живе в умовах повномасштабної війни з Росією. А якими для вас були ці місяці? – У перші дні війни замислився над тим, яка моя місія, що я маю робити. Звісно, у свої літа вже не можу брати до рук автомата. Тож вирішив щодня писати поетичні репортажі про війну, в яких передаю свої відчуття. Мою сторінку в соціальних мережах веде моя вірна помічниця, моя арт-директорка Інна Павленко. На кожну подію відгукуюся – це мій своєрідний воєнний щоденник. Спершу у багатьох був елемент розгубленості, і я прагнув допомогти цим людям, дати відповідь на запитання, чи зможемо ми вистояти. Звісно, зможемо. Ці вірші стали основою моєї нової книжки, яка вийшла минулого року. На фронті зараз дуже популярна пісня. У цій царині я теж став працювати – створив з десяток пісень. Першою була “Ніхто, крім нас”. Музику написав відомий композитор Олександр Бурміцький, виконав Ансамбль Державної прикордонної служби України. Зробили кліп, розмістили його в інтернеті. Пісня вперше прозвучала на День прикордонника. Потім до мене звернувся керівник гурту “Дзвони” з Коломиї Володимир Кузнецов. Разом написали гумористичну пісню “Ой ля-ля, будем бити москаля”, що теж пішла в люди. Почав працювати з молодим композитором Віталієм Сизиком. Під час мого концерту в Національному палаці мистецтв “Україна” у 2021 році він робив музичний віночок з пісень, написаних на мої вірші. Швидко створили з ним, як на мене, вдалу пісню “Горить земля”. Її виконав мій вихованець – заслужений артист України Дмитро Андрієць. Дмитро – волонтер, часто виступає за кордоном. Кілька його концертів було у Варшаві та Празі. Він сказав: “Вадиме Дмитровичу, Ваші пісні подобаються людям, вони надихають. Їх слухають воїни на фронті і українці, відірвані від рідної землі”. Оновили раніше написану для Іво Бобула пісню “Рідна хата”. Інна Павленко змонтувала кліп на цю пісню, який набрав в інтернеті багато тисяч переглядів. Разом із Володимиром Домшинським написали нову пісню для Іво Бобула “Я – солдат”. З нею співак виступав в Україні та Іспанії, а наприкінці минулого року – перед майже двохтисячною публікою в Міжнародному центрі культури та мистецтв (м. Київ). Нову пісню “Перемога прийде” записала відома співачка, заслужена артистка України Світлана Весна. Широкий резонанс викликала пісня, яку ми написали разом із народним артистом України Павлом Дворським, що виконав її разом із синами. Загалом за час повномасштабної війни я створив десять пісень, усі вони отримали хороші відгуки. Популяризую свою творчість через інтернет – сайт, соціальні мережі та канал YouTube. Моя сестра в Америці, багато знайомих у Канаді слухають ці пісні. Але хотілося, щоб мої вірші були надруковані. Минулого року видав книжку “Діждатися весни”. Сподіваюся, що до наступної весни, а можливо, й раніше, війна закінчиться нашою Перемогою. Вже готова до друку ще одна книжка, присвячена різним аспектам війни, дай Боже, щоб вона теж побачила світ. До деяких колективних збірників взяли мої вірші з інтернету. Приміром, у збірці “Україна непереможна” вони складають цілий розділ. Душа поета потребує постійної роботи, хоча сьогодні ця робота не така інтенсивна, як раніше. Згадую незабутню Ганну Чубач. Вона мені якось сказала, що їй говорили, наче її вірші схожі на поезію Ліни Костенко. “Ні, я не схожа на Ліну Костенко, – відповіла пані Ганна. – Мої твори пісенні, вони більше схожі на поезію Вадима Крищенка”. Переконаний, що у пісні не має бути багато слів. Але це цілий малюнок, закінчений твір. Глибоко переживаю те, що відбувається в Україні. З одного боку, усвідомлюю, що ця війна для об’єднання української нації зробила, можливо, навіть більше, ніж попередні століття. Але, з іншого, – йде знищення українського етносу. Гинуть хлопці, виїжджають з України цілі родини, і невідомо, чи вони повернуться. А Україні треба мати відтворення, бо це не місце для заселення іншими людьми, а наша батьківська земля. З цього приводу я написав вірш “Повертайтесь додому”: Подались українці до різних країн, Чи вернуться назад долі злої приблуди? Хто ж на ноги зведе рідний край із руїн? Хто утішливо з матір’ю рідною буде?
Щоб творить майбуття, необхідна міць рук І невгасна любов до отецької хати, Заглушивши війни переляканий звук, Повертайтесь возводить, життя оновляти.
Заберемо з московії діток своїх, Котрих хитро украв в нас нападник проклятий. Заберім, поки той, позабувши про гріх, Не навчив їх братів і батьків убивати.
Українці, до гурту збиратись нам слід, Бо безлюддя – народжує прикрість і втому. Я прошу, земляки: оминувши сто бід, Повертайтесь назад, повертайтесь додому. Я прожив досить довге життя, можу порівнювати. Був уже свідомим хлопчиком, коли почалася Друга світова війна. Пам’ятаю, як у наше село прийшли німці. Вони принесли багато лиха, але такого, як рашисти, не було. Німці не ґвалтували наших жінок, не викрадали дітей. Дикунство росіян не можна порівняти ні з чим. Усі росіяни зомбовані. А ми зовсім інший народ, з глибшою історією. І це має усвідомити світ, хоча розуміють не всі. Дехто говорить, що поганий Путін, росіяни ж не такі. А я заперечую: Не вірте москалям, отому люду: Мов той лихий, а в цього в серці щем. А я кажу: усі вони і всюди Помазані імперським злим квачем.
Снаряд уцілив, де була малеча, І люта смерть затемнила лице…
Московська дама у долоні плеще, Коли розповідають їй про це.
Вона радіє, дивлячись на кадри, Де у руїнах села і міста, Скрививши рота, люто просить кари, Тим, хто за правду б’ється неспроста.
Та правду пересилити не вдасться На гріх усіх пропутінських сновид. А той народ, що йде вбивати й красти, Світ називає зганьблено “бандит”.
Всі москалі зомбовані словами, В яких згубились правда і добро. Їх вже ніщо не поверне до тями, Лише свинець – під серце чи ребро.
Війна давно нам розірвала тишу… Та зло здолати вистачить снаги. В москві нема – той кращий, а той гірший: Усі вони – нам кляті вороги. Намагаюся відвідувати культурні заходи, десь виступати. Читаю вірші, зустрічаюся з композиторами. Живу так, як можна жити у 88 років. До свого дня народження написав вірш “Перескочить дату із нулем”: Написала доля двічі вісім В літ моїх життєвий календар, Хоч не пританцьовую в утісі, Все ж, втішає цей небесний дар.
Все було: в добрі і горі мешкав, Чорне й біле слалось полотно. Не лічу, де більше, а де менше, Головне, що все+таки було.
Відійшовши від запаморочень, Йду вперед, хоч з низкою проблем. І признаюсь вам: я дуже хочу Перескочить дату із нулем. – Розкажіть, будь ласка, про концерт “Україна – незламна”. – Зазвичай я проводив такі концерти до своїх днів народження в Національному палаці мистецтв “Україна”. Постало запитання: а де проводити концерт цього разу? Палац “Україна” розбитий. Ремонтується. Згадав, що давно працюю в Національному університеті біоресурсів і природокористування України (колишня Українська сільськогосподарська академія) професором кафедри культурології. Для знайомства зі студентами цього вишу я ввів багато знаних у мистецтві людей. Вперше у них побували Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Анатолій Паламаренко та інші. Виникла думка організувати концерт в цьому університеті. Тут пристойна актова зала на 800 місць. Підійшов з цією ідеєю до ректора Станіслава Ніколаєнка. Станіславу Миколайовичу сподобалася моя ідея, хоча були побоювання щодо можливої повітряної тривоги. Однак вирішили спробувати, до того ж, в університеті є надійне укриття (на щастя, не знадобилося). Навчальний заклад активно долучився до підготовки концерту. Особливо вдячний кафедрі культурології та її завідувачці, доктору філософських наук Ірині Майданюк (вона ж була ведучою концерту). Приїхали всі артисти, яких я запрошував: Іво Бобул, квартет “Гетьман”, “Козацькі забави”, з Іспанії – Оксана Білозір. Загалом було 13 запрошених гостей, серед яких заслужені і народні артисти України. Запросив і молодих виконавців, зокрема, цікаву дівчину Анну-Марію Миронову, яка співає в Українському національному хорі імені Григорія Верьовки та навчається в Національній музичній академії України. Вірю в її творче майбутнє. Напередодні концерту до мене зателефонувала солістка ансамблю “Червоні маки” і сказала, що їхній колектив теж хоче виступити на концерті. Спершу я не планував їх запрошувати. Але коли дізнався, що її чоловік був тяжко поранений під Бахмутом і зараз лікується, то запросив і цей гурт до участі в концерті. Більшість запрошених – мої вихованці, яким я свого часу допомагав освоювати сцену. А сам концерт, який тривав дві години і сорок хвилин, пройшов на одному подиху. Звісно, немає того антуражу, що був у Палаці “Україна”. Але пройшло все щиро, я б сказав, по-домашньому. Моя арт-директорка Інна Павленко підготувала відеоверсію, яку на Великдень виставили у You- Tube. – Що можете сказати щодо творчих планів? – Як вже згадував, хочу видати нову книжку і мати хист, аби писати нові пісні. Жодного дня не можу обійтися без поетичного рядочка. Мене хвилює свідомість співаків, які побігли до Росії і яким байдуже, що чобіт російського загарбника топче Україну. Написав про них вірш “Перевертні”. Ну що сказать – ганьба завжди зухвала. Ми знаємо: в гадючнику Москви Перевертнів вкраїнських є чимало, Хто почепив орла до голови.
Не називаючи усі словесні хиби, Сказати хочу про майстрів октав, Хто, вирощений на вкраїнськім хлібі, Талант і совість недругу продав.
Ви співом солодили ту країну, Що отчий край ваш хоче спопелить. Все нищить і ґвалтує без упину. Хто поєднавсь з гидотою – сам гидь.
Мені паскудно згадувать ці лиця. Для виправдання не стачає слів. Покара не мине тих – сокошиться, Хто зрадив рід і заповідь батьків.
Ми власні рани правдою загоїм. Хай озориться гідністю доба Й напише на знаменах: “Честь Героям! А зрадникам й перевертням – ганьба!” Хочу дожити до Перемоги. Побачити хоч краєм ока, як стає на ноги Україна. Цим тільки й живу. А ще передаю бійцям на фронт свої книжки й диски з піснями.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Інни ПАВЛЕНКО
16 Музика · “Намагалися зробити так, аби під час концерту звучало більше життєствердних творів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
хлопці, і дівчата. У цих концертах вже брали участь близько тридцяти вокалістів. Вони прагнуть, аби ці програми були душевні та гарні. Сценографією займається художниця-постановниця Марія Грабченко. Вона приходить на репетиції, потім створює антураж – тло, на якому відбуваються концерти. Це у неї виходить вдало. Один із концертів циклу мав назву “Двоє”. Тоді у Марії з’явилася ідея зробити двоє дверей, через які відбувалася б дія. Пригадується і зимова програма, де на сцені був великий стіл, за яким вся родина збиралася зустрічати Різдво. Цього ж разу художниця прагнула зробити щось весняне, тому на сцені зелень і квіти, а події відбуваються в затишному дворику. Прагнемо, щоб наступні програми були ще більш життєствердними, хоча під час війни артистам складно налаштуватися на відповідний настрій. Але гадаю, всетаки вдається. 22 квітня відбудеться концерт, присвячений Великодню. Крім творів українських композиторів, буде і світова класика в перекладах українською мовою. Звучатимуть Бах, Моцарт, Гайдн, Шуберт, Лисенко, Соневицький. На відкриття наступного театрального сезону готуємо унікальну подію – нове прочитання історії Піноккіо. У нас це буде Піноккія – дівчинка, в якої виріс великий ніс. Лібрето мюзиклу пише Дмитро Тодорюк. Знайшли композитора, який створить музику. Сподіваємось, на цю виставу приходитимуть родинами.
16 Музика · “Намагалися зробити так, аби під час концерту звучало більше життєствердних творів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ “Весняний вітер” – нова програма з циклу “Романс в Укритті”, яку солісти Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва) представили на “Сцені-Укритті”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
У концерті прозвучали шедеври знаних майстрів вокальної лірики – наших композиторів-класиків і сучасників. Публіка мала змогу почути твори Миколи Лисенка, Віктора Косенка, Якова Степового, Михайла Вериківського, Левка Ревуцького, Богдани Фільц, Лесі Дичко, Мирослава Скорика, Анатолія Кос-Анатольського, Олександра Білаша, Ігоря Поклада. Пісенні крила цим творам дала поезія Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Грабовського, Олександра Олеся, Максима Рильського, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Дмитра Луценка. Весняний настрій подарували і вплетені у програму українські народні пісні. А створили пісенне свято солісти-вокалісти театру: Вікторія Осадчук, Олеся Біласюк, Наталія Чепченко, Микита Олійник, Тамара Ходакова, Анна Зарецька, Ганна Твердова, Данило Коток, Ярослав Комарніцький, Яна Ілларіонова, Станіслав Пащук, Олександр Киреєв, Андрій Гонюков, Роман Лещов. – Завдяки плідній роботі нашої адміністрації, зокрема директора – художнього керівника Петра Качанова, ми отримали і облаштували ще одну сцену у приміщенні, яке раніше нам не належало, – розповів режисер-постановник концерту, головний режисер Київської опери Віталій Пальчиков. – Це підвальне приміщення театру, в якому раніше знаходився клуб “РА”. Зараз це третя сцена театру, на якій можна показувати вистави і концерти навіть під час повітряної тривоги. Ми її так і назвали – “Сцена-Укриття”. Нова зала розпочала свою роботу в червні минулого року з першого концерту циклу “Романс в Укритті”. Відтоді проводимо тут багато різноманітних заходів. Поперше, це щойно згаданий цикл концертів, у якому беруть участь практично всі солісти нашого театру. Постійно змінюємо програми, додаємо щось нове. Кожна така програма створюється з новою режисурою. Прагнемо, аби вона була актуальною саме під час показу. Намагаємося давати більше сучасної української вокальної і камерної музики. Також звучать хіти минулих років, які подобаються публіці. Крім цього, тут кілька разів проходили програми циклу “Джаз в Укритті”. Ми ніколи не зупиняємося на досягнутому. Спочатку у нас була літня концертна програма, потім осіння, зимова. Два концерти присвятили Різдву. А прийшла весна – і захотілося свіжого вітру. Намагалися зробити так, аби під час концерту звучало більше життєствердних творів. Нині готуємо купальську програму на літо. Над підготовкою концертів працюємо зазвичай по три-чотири тижні. Спочатку пропонуємо співакам принести ті твори, які б вони хотіли заспівати. Потім вибудовуємо програму, дивимось, чого бракує, і пропонуємо артистам ще твори для виконання. Багато ідей привносять наші концертмейстерки Марія Поляшова та Анна Поліщук. Загалом усі програми – творчість колективна. Досить часто сольне виконання перетворюється на ансамбль, а дует – на секстет. Вважаю, що всі виконавці чудові – і
16 Музика · “Намагалися зробити так, аби під час концерту звучало більше життєствердних творів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Олещук Ігор Андрійович — 300 грн. 2. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Музика · “Намагалися зробити так, аби під час концерту звучало більше життєствердних творів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ