Шевченкіана · “Шевченко давно перебував у Рєпіновому сонмі найавторитетніших письменників, але він особливо беріг дорогоцінний здобуток у глибині душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Ілля Рєпін: “Тарас Шевченко – Страстотерпець і Великий поет чарівної України” До 135-річчя портрета Тараса Шевченка пензля Іллі Рєпіна
Слово Просвіти, №16 за 2023 рік
Десятого жовтня 2022 року одна із смертоносних ракет, вивергнутих із жахного гирла смурної від крові Московщини по пресвятому Києву, розірвалася в Парку Тараса Шевченка між пам’ятником його імені та пам’ятником Іллі Рєпіну, що стоїть біля Національного музею “Київська картинна галерея” навкоси через вулицю, яка у 1955–1992 роках носила ім’я геніального художника. Відновлення її історичної назви на честь підприємця і мецената Миколи Терещенка не повинно було б означати, що Рєпін прославив Україну й Шевченка у світі значно менше, проте саме такі виходить, якщо за 30 років у Києві не з’явилася нова вулиця Іллі Рєпіна. Між іншим, цьогоріч Метрополітен-музей у Нью-Йорку визнав Іллю Рєпіна українським художником…
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Я народився військовим поселянином українського військового поселення” Ілля Рєпін народився 1844 року в місті Чугуїв на Слобожанщині у сім’ї військових поселенців, що чітко засвідчив у автобіографічній книзі “Далеке близьке”: “Я народився військовим поселянином українського військового поселення. Це звання дуже нікчемне, – нижче поселян вважалися хіба ще кріпосні”. За словами художника, його батько “був живим свідком цього казенного кріпосництва”. У 1819 році проти нової форми поневолення селян постав якраз Чугуївський полк, в якому служив дід Рєпіна. До 1857 року, коли аракчеєвські поселення були скасовані, в місті як центрі Українського військового поселення розташовувався його штаб. Западає в душу пронизливе зізнання, зроблене Рєпіним через багато десятиліть: “Я був повний гордою думкою військового поселянина, що, крім України, ніде на світі нічого доброго бути не може…” Ці слова можуть послужити гарним епіграфом до спеціального наукового дослідження про животворну з’яву Тараса Шевченка в Рєпіновому житті й заповнення його в майбутньому духовною присутністю національного Кобзаря… Підлітком Ілля навчався рисунку в топографічній школі корпусу топографів Українського військового поселення, а після його закриття (1857) став учнем іконописця і портретиста Івана Михайловича Бунакова, якого вважали “кращим майстром у Чугуєві”. У Художньо-меморіальному музеї І. Ю. Рєпіна в Чугуєві (“Сам Чугуїв – це чистий скарб! – вигукнув Рєпін, коли йому перевалило за тридцять), працівники якого самовіддано пропагують творчість Майстра, зберігаються чотири оригінальні ікони, написані Іллею Юхимовичем у підлітковому та юнацькому віці. Рєпін неодноразово приїздив до Чугуєва, коли навчався в Петербурзі (написав тут у 1867-му картину “Українець за косінням”), і впродовж життя. У 70-річному віці Рєпін активно займався заснуванням у Чугуєві народної школи з художніми майстернями, за словами художника, він “написав цілий проєкт створення “Ділового двора””, зробив великий грошовий внесок, але задум не був реалізований... Нині до художньо-меморіального музею в Чугуєві входить картинна галерея “Лауреати премії І. Ю. Рєпіна”. Серед них – мій друг, народний художник України, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Харківської організації Спілки художників України Віктор Ковтун, який від початку повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну мужньо працює в Харкові під ракетними обстрілами над створенням яскравих полотен (уже близько 300) про героїчних захисників міста й художньою фіксацією злочинів російських військ… У грудні минулого року Майстер став лавреатом Державної премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України за найкраще висвітлення воєнної тематики у творах літератури та мистецтва, а 2023-го, у Чистий четвер, відкрив у легендарному Харкові унікальну виставку картин, аби, говорячи його словами, “всю цю загарбницьку нечисть змити”... Переконаний, що з таким вагомим патріотичним доробком талановитий український художник і цього року стане лавреатом премії свого видатного попередника Іллі Рєпіна…
Коли Шевченко вперше з’явився в духовному житті Рєпіна? У 1863 році, запалений бажанням вчитися малювати, Ілля подався до Петербурга. Там, як і Шевченко, Рєпін спочатку навчався в рисувальній школі Товариства заохочування художників, а 1864 року, тобто приблизно через чверть століття після Тараса Григоровича, вступив до Академії мистецтв, яку закінчив у 1871-му, врешті-решт, як і Шевченко, став її академіком (1893). Подібно до Шевченка, захоплювався художником Карлом Брюлловим, називав його, вітійствуючи, “геніальним талантом”. Тоді як, за точними словами Олександри Боткіної (доньки Павла Третьякова), “сам не вповні усвідомлював масштаби своєї геніальності”. Його шанованим учителем був Іван Крамськой, який у 1871 році створив видатний портрет Тараса Шевченка: “Цікавився лише зауваженнями Крамського і слухав лише його”. Та коли невдовзі у 1875 році Крамськой обурився, що Рєпін – “людина, в якої тече в жилах хохлацька кров”, – намалював, нібито супроти своєї “спеціально народної струни”, паризьке кафе з кокотками, талановитий учень виявив український характер і заявив: якщо народність є у суб’єкті, “то він виразить її у всьому, за що б не взявся…” По-справжньому виразно, чітко й сильно ставлення Рєпіна до Шевченка було вперше виявлено аж у листі від 8 квітня 1881 року до Павла Третьякова, в якому 37- річний знаний художник різко відповідав на пропозицію написати портрет публіциста і критика, колишнього редактора журналу “Русский вестник” Михайла Каткова (1818–1887). Рєпін обізвав Каткова “ретроградом”, який “накидався на всяку світлу думку, клеймив ганьбою всяке вільне слово”: “Невже цих людей ставити поруч із Толстим, Некрасовим, Достоєвським, Шевченком, Тургенєвим та іншими?! Ні, утримайтеся, ради Бога!” Відразу й невідворотно стає вичерпно зрозуміло, що Тарас Шевченко давно перебував у Рєпіновому сонмі найавторитетніших письменників, але він особливо беріг істинно дорогоцінний здобуток у глибині душі, не розплескуючи на людях і навіть у спілкуванні з друзями… Далі лише через два з лишком роки в листі до того ж Третьякова від 10 липня 1883 року Рєпін знову схиляється перед генієм Шевченка, розмірковуючи про те, що Академія мистецтв не завжди правильно визначає “природжені таланти” й часто-густо готує ремісників, наслідувачів, заробітчан. Ілля Юхимович емоційно вибухає: “Так, це школа життя, школа боротьби за існування!!! Але не школа мистецтва, якої і бути не повинно насправді. Хіба може бути школа для поетів? Хіба уряд виділяє гроші на приготування… Шевченків, Лермонтових, Некрасових?!!” (Ілля Юхимович любив окличні знаки, і, треба сказати, вживав їх, як правило, доречно). Отже, спеціальний публічний аналіз творчості Тараса Шевченка чи навіть емоційна подільчивість вражень від конкретних поезій – не в стилі Іллі Рєпіна. Зате зовсім ясно, що поет Шевченко піднесений художником Рєпіним на нечувану й небачену височінь. Він – серед Рєпінових “великих світочів”, які “завжди будуть
Портрет Т. Шевченка. І. Рєпін. 1888 р.
предметом мого поклоніння”. Осмислення Шевченка було, сказати б, невербальним, інтровертним, ішла величезна внутрішня робота розуму та душі й по-шевченківськи пекла зсередини “огнем невидимим”. Отже, залишаю поставлене запитання для глибокої і розгорнутої відповіді допитливим дослідникам, а сам переходжу до першого з’явлення Тараса Шевченка на полотні сорокарічного Іллі Рєпіна.
Не чекали портрет Шевченка на картині Рєпіна “Не чекали”? У 1884 р. ця картина, на якій зображено несподіване для родини повернення додому політичного засланця, була представлена на 12-й виставці передвижників у Петербурзі й наступного року придбана Павлом Третьяковим, але художник допрацьовував її до 1888 року, зокрема безпосередньо в Третьяковській галереї. На думку критика Володимира Стасова, цей дивовижний шедевр був найважливішим і найдосконалішим на виставці, він неперевершено передавав “трагічні типи і сцени нинішнього життя”. Від себе додам, що в живописному плані картина вражає глибиною психологічного, людинознавчого розкриття характерів, емоцій і витончено-прекрасною передачею світлоповітряної атмосфери помешкання. Звісно, це можна побачити лише в безпосередньому контакті з полотном, але я багато разів надовго зупинявся перед хвилюючим твором Рєпіна у Третьяковці, адже на стіні квартири художник помістив портрет Шевченка в шапці та кожусі, відомий як автопортрет (1860) за фотографією Андрія Деньєра 1859 року та літографією Миколи Мурашка. Там само Рєпін зобразив і портрет Миколи Некрасова, і цей настінний тандем найчастіше трактувався як звичний у середовищі тогочасної інтелігенції. Це прийнятно. Не буквально, а по суті тодішнього та пізнішого відчування й розуміння названих поетів прогресивними інтелігентами і самим Рєпіним. Ми ж пам’ятатимемо, що Шевченко мав особисту, незалежну позицію щодо Некрасова, увічнену в Щоденнику 11 квітня 1858 року, тобто через два тижні після повернення із заслання в Петербург: “Некрасов не тільки не поет, але навіть і віршотворець аляповатий”. Зрозуміло, що в межах статті неможливо розкрити таку непросту й інтригуючу тему, втім, я вже зробив це в окремому дослідженні, опублікованому минулого року в “Слові Просвіти”. Загальноприйнято, що важливим і плідним періодом у творчості Рєпіна були 1880-ті роки. Це ніколи не пов’язувалося безпосередньо з іменем Шевченка, проте, на мій погляд, саме він огненно-незримо нуртував у щирій душі художника, випалюючи її зросійщеність, утілюючись духом у полотна з української тематики й зрідка – у власні зображення та вербальні позначення своєї невигубної присутності…
“Земляки замовили мені його портрет, щоб повісити в хатці, на Дніпрі, яка стоїть біля його могили…” Ще один разючий епізод, пов’язаний з Іллею Рєпіним. У 1888 році члени Київської Старої Громади, що гуртувалися навколо часопису “Київська старовина”, саме йому замовили портрет Шевченка для першого народного музею поета, заснованого в Каневі біля могили Кобзаря 1884 року, – Тарасової світлиці1. Художник взявся за виконання почесного замовлення старогромадівців з такою відповідальністю, що, вже працюючи над портретом, навіть написав 27 квітня 1888 року з Петербурга хвилюючого листа до Павла Третьякова: “Ось моє до Вас прохання: якого кольору очі у Тараса Шевченка? Будь ласка, подивіться і дайте мені відповідь скоріше. Земляки замовили мені його портрет, щоб повісити в хатці, на Дніпрі, яка стоїть біля його могили… Адже недавно був тут портрет, я його установлював2, любувався, а колір очей забув – здається, карі?”. Рєпін, очевидно, просив Третьякова заглянути в очі Шевченкового портрета з його картинної галереї. Це міг бути лише вже згаданий твір Івана Крамського. Певно, він був представлений на художній виставці в Петербурзі, де Рєпін виявив портрету Тараса Григоровича щиру й теплу увагу. Та яка прикрість – забув колір поетових очей! Портрет Тараса Шевченка художник створив на основі відомих його фотографій 1858–1860 років і поетових автопортретів у світлому й темному костюмах (1860). Втім, Ілля Юхимович прибрав або притушив характерну для згаданих автопортретів хворобливість обличчя Тараса Григоровича і сумний вигляд очей. А серед фотографій художника, певно, найбільше привабив знімок Івана Досса, зроблений на початку 1860 року – один із найкращих у прижиттєвій іконографії Шевченка. На поясному портреті вловлюємо характерну фотографічну поставу голови анфас, а поворот фігури – у три чверті, виконана вона фронтально, що дає можливість заглибитися у фізіономічні особливості портретованого. Високочолий Шевченко дивиться на нас суворим і пронизливим поглядом зпід брів. Як писав незабутній Борис Олійник, “гостро позиркував з-під єретичного лоба”… Пристрасно-спопеляючі очі буквально заворожують, притягують, переконують, кличуть за собою – це, здається, найефектніший здобуток пензля Рєпіна. Обличчя поета органічно виступає з багрового тла, що немов увібрав у себе відблиски полум’яної поезії Шевченка, воно стримано, але ефектно висвітлено згори. Ілля Рєпін зобразив Тараса Шевченка істинним апостолом свободи – гарячим послідовником і пристрасним проповідником волі, нестримним поборником правди… Художник із честю виконав історичне замовлення, передане від громади через Дмитра Яворницького українським педагогом, філологом, етнографом і громадським діячем Володимиром Науменком (1852–1919). Після отримання картини Науменко, за згодою з громадівцями, замовив для Тарасової світлиці її копію у художника Харитона Платонова (1842–1907), яка й була передана в липні 1889 року до народного музею. Тоді як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
