Пряма мова “Я за виважену академічну дискусію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Як Марта Гавришко повчає міністра освіти і науки України
Слово Просвіти, №16 за 2023 рік
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства КНУ ім. Т. Г. Шевченка, доктор історичних наук, професор
У сучасному суспільному житті України сталося щось небувале: новопризначений міністр освіти і науки Оксен Лісовий звернувся до широкої громадськості з проханням бути послідовними насамперед у “розслідуванні і покаранні всієї вертикалі злочинців, своїх і іноземних, живих і давно померлих. Без найменшої лояльності. Без термінів давності. Без оглядки на те, ким є зараз їхні нащадки”. Як це актуально нині, коли Україна кривавиться у важкій боротьбі з одвічним ворогом, котрий і досі використовує свою п’яту колону для ліквідації не тільки нашої державності, а й знищення усіх нас “до останнього хохла” – саме з таким гаслом московські карателі тримали в облозі занесені на “чорну дошку” українські села під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років. А ще міністр освіти наголошує, що нам “важливо формувати у молодого громадянина історичну пам’ять на емоційному рівні”, бо “не відчуваючи емоційного зв’язку з попередніми поколіннями, не розділяючи болю трагедій і тріумфу перемог попередніх поколінь, – нацією не станеш”. Без сумніву, не буде ні в кого заперечень і щодо акцентування уваги міністром на ретельному ставленні до наукових досліджень проблематики геноцидів. Однозначно: “Не допускати поспішності, маніпуляцій, спотворень. Дотримуватись найвищих стандартів наукової дискусії і дуже зважено оприлюднювати результати досліджень”. Відгуки на це звернення Оксена Лісового в соціальних мережах в абсолютній більшості – позитивні. З-посеред невеликої кількості до деякої міри насторожених (бо ж не раз уже обпеклися сподіваннями!) лише кілька виділяються упередженням до перших кроків нового міністра. Зокрема, допис кандидатки історичних наук, дослідниці гендерної проблематики й сексуального насильства під час збройних конфліктів Марти Гавришко з Інституту українознавства НАН України у Львові. Їй не сподобалося те, що міністр Оксен Лісовий 31 березня взяв участь у Національному круглому столі “Геноцид української нації: збройна агресія росії проти України”. Бачите, співорганізатором його виступила Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, яка, на думку цієї пані, “просуває антинаукову цифру про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932–1933 років”.
А чому, власне, міністр не повинен був відвідувати цей науковий захід в Національній Академії правових наук України, де, крім науковців, виступали Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший заступник Секретаря Ради національної безпеки й оборони генерал Руслан Хомчак, міністр юстиції Денис Малюська, голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас, лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук? Саме тут міністр міг наживо, а не з підготовлених апаратом відомства довідок, почути думки таких поважних учених, як Наталія Кузнецова, Володимир Василенко, Ярослав Калакура, Михайло Костицький, Павло Гриценко та інших. У тому числі на емоційному рівні, про важливість якого наголошує у своєму зверненні Оксен Лісовий. Що стосується “просування антинаукової цифри про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932–1933 років”, то цим “займався” саме автор даних рядків. І це “просування” полягало в тому, що присутнім було продемонстровано копії документів з вітчизняних архівів щодо наявності дітей в Україні перед Голодомором, розрахунки Держплану УСРР про їх можливу кількість у 1937 році, відтак пролонгацію згідно з нормами природних втрат до 1939, зрештою, і скільки їх залишилося на основі первинних оригінальних документів. Так от, від немовлят до 14-річного віку в Україні тоді не дорахувалися 4 мільйони 168 тисяч дітей. Враховуючи це, незаангажованими фахівцями було розраховано те число, проти якого так протестує Марта Гавришко, – 10500 тисяч жертв: 9108 тисяч 500 в УСРР і 1391 тисяча 500 на Північному Кавказі. Зрештою, це відповідає повідомленням німецьких дипломатів з УСРР у 1933 році: від 7 до 10 мільйонів. І це все ретельно перевірила слідча група СБУ в ході досудового розслідування відповідно до доручення Генеральної Прокуратури України ще від 7 вересня 2009 року. Я не фахівець з проблем гендерної політики і сексуальної моралі, тож не беруся судити про науковий рівень творчого доробку пані Гавришко, котрий є своєрідним звітом за одержані нею 15 зарубіжних грантів. Останні два, до речі, стосуються і дослідження Голокосту євреїв під час Другої світової війни. Але я не знаю її праць з тематики Голодомору-геноциду 1932–1933 років, зокрема, щодо підрахунку втрат. Перш ніж поставити свій підпис під зобов’язанням говорити правду і тільки правду слідчому з особливо важливих справ СБУ, я об’їхав усі обласні архіви, де можна ще віднайти первинні документальні свідчення про цю трагедію українства. А пані Гавришко, яка звинувачує мене й моїх колег з Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, перегортала класні журнали, в яких у вересні 1932 року записано 38 школярів, у травні 1933-го – 22, а з 1 вересня їх стане лише 20? Вона читала доповідні сільських учителів, які, не побачивши 1 вересня 1933 року очікуваних першокласників, пішли до їхніх родин поцікавитися причиною неявки до школи, після чого проти прізвищ відсутніх масово з’являлися примітки: “Помер 33-го”? Чи вона знайомилася з протоколами спеціальних комісій обласних відділів народної освіти влітку 1933-го, які ухвалювали рішення про масове закриття не тільки окремих класів, а й сільських шкіл, оскільки через величезний мор дітей там не було можливості розпочинати новий навчальний рік? А може, вона, за моїм прикладом, відвідала архіви на Кубані й Нижньому Подонні, де зберігаються документи про геноцид українців Північнокавказького краю? З них якраз можна довідатися про те, як морили голодом нащадків славних запорожців. А кого не зломили голодом, тих цілими козацькими станицями відправляли в люті холоди до далекого Сибіру й Казахстану, де викидали в снігові замети недозамерзлих у дорозі. Водночас намагалися відбити їм історичну пам’ять, змінюючи українські назви колишніх куренів Війська Запорозького на Кубані на більшовицький лад: Полтавську станицю – на Красноармєйську, Уманську – на Лєнінградську, Поповичівську – на Кагановицьку… Знаю, що затяті прихильники дозволеної ще 1989 року Москвою цифри втрат для України в 3,5 мільйона осіб, будуть порівнювати смертність в українському селі й у Республіці німців Поволжя. Мовляв, там вона ще вища, ніж у нас була, що, мовляв, доведено американським ученим Олегом Воловиною, котрому, очевидно, дали доступ до російських архівів. Однак є маленьке уточнення: більшість населення окремих кантонів цього регіону становили не німці, а українці.
Навіть столиця тодішньої німецької автономії в Поволжі місто Енгельс – це перейменована українська слобода Покровська. Тож тамтешні втрати українців також необхідно додати до загальнонаціональних, тобто до 10,5 мільйона осіб. Як і жертви геноциду українців у Казахстані, де їхня кількість у 1926 році у 860 тисяч зменшилася в 1937 р. на 200 тисяч осіб, не враховуючи народжених за ці 11 років і десятки тисяч депортованих з УСРР, а також таких регіонів нашого етнічного розселення, як Центрально-Чорноземна область, Середньоволзький та Нижньоволзький краї і вже згаданий Північнокавказький. Як це відбувалося, я міг бачити з документів “особливої теки” бюро Казахстанського крайкому ВКП (б), з якою знайомився в Архіві Президента Казахстану в Алмати, а також з матеріалів комендатур радянських каральних органів, де наші співвітчизники з усіх названих теренів підписувалися, як правило, однозначно: українець. Підписів пані Гавришко про ознайомлення з цими архівними справами там не зафіксовано. Я теж за виважену академічну дискусію. Але чому тоді мій виступ на організованій Українським науково-дослідним та освітнім центром на чолі з Людмилою Гриневич науковій конференції досі не надруковано в обіцяному збірнику матеріалів. Ось уже 5 років минає від проведення присвяченого 85-м роковинам Голодомору-геноциду Форуму в Києві, а збірника матеріалів Українським інститутом національною пам’яті також не надруковано, хоч гроші в кошторис закладалися. Чому? Може, тому, що в моєму виступі послідовно викладається методика підрахунку втрат від Голодомору-геноциду з посиланням на конкретні архівні документи? Але ж очільник цієї інституції Антон Дробович ще в листопаді 2021 року погодився з тим, що моя методика щодо підрахунку мінімальної кількості жертв у 7 мільйонів цілком логічна, і він із нею погоджується. Далі: прихильникам дозволеної Москвою цифри втрат у 3,5 мільйона (або ж у 3,8–3,9 млн) “Український історичний журнал” дозволяє на своїх сторінках критикувати мої аргументи, але моя відповідь ось уже 3 роки не друкується. То де ж тут наукова дискусія? Згаданий протест Марти Гавришко щодо “просування ненаукової цифри втрат” змусив звернути увагу й ще на одну важливу деталь: ця історикиня поряд з виконанням обов’язків молодшої наукової співробітниці Інституту українознавства НАН України в 2013–2015 роках була відповідальною редакторкою наукового збірника “Український визвольний рух” і кураторкою академічних проєктів , а в 2017–2018 рр. – старшою науковою співробітницею Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія терору”. Чому про це доводиться говорити? Тому, що коли в грудні 2021 року професор Станіслав Кульчицький (той, котрий у жовтні 1988 року протестував проти діяльності Міжнародної комісії юристів, – вона тоді в Нью-Йорку в судовому засіданні розглядала злочин Голодомору-геноциду), ініціював збір підписів проти історико-криміналістичної експертизи щодо втрат у 1932–1933 роках у 10,5 мільйона жертв, то серед перших його підтримали у Львові представники згаданих нібито ж патріотичних інституцій. Була тоді серед підписантів і Марта Гавришко, яка тепер повчає міністра освіти і науки України, на які заходи він повинен ходити. Чи це не якесь перевтілення галицького П’ємонту, звідки Наддніпрянщина завжди чекала нових змін? Будемо сподіватися, що вже не повториться історія з посланням православних Львова до московського царя від 1592 року, в якому вони не лише дякували за гроші на ремонт даху своєї церкви, а й нарекли його володарем всієї Русі. Тим паче, що в столиці Галичини вже припинила діяльність остання церква московського патріархату. І насамкінець. Очевидно, що в родині Марти Гавришко з Миколаєва Львівської області не було втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. А в обох моїх (батька і матері) на історичній Київщині не дорахувалися по троє рідних. Давно вже покійний батько не встиг розповісти нам про трьох Сергійчуків з Кривошиїнців нинішнього Білоцерківського району Київської області – ким вони мені доводяться, поки що не вдалося вияснити. Тому вважаю за свій обов’язок встановлювати імена всіх не названих жертв в Україні й поза її межами. Незважаючи на те, що пані Гавришко іменує мене фальсифікатором за це “просування” – хай! Історія все розставить на свої місця.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
