Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “У 2000"х рр. зародилось поняття трьох “П”: патріотизм, порядність, професіоналізм”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Супроти зла і забуття

Слово Просвіти, №16 за 2023 рік

Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка літературних премій Григорія Сковороди та Івана Франка Напередодні його ювілею у видавництві “Сталь” вийшла збірка публіцистичних творів “Табуйовані імена”. Основним тлом, на якому розгортаються події есеїв І. Малюти, є період від 1970-х років, коли Україна переживала глухі застійні роки, коли будь-який вільний вияв творчої особистості був приречений чи на мовчання (Л. Костенко), чи на позбавлення свободи або й життя (Г. Тютюнник, І. Світличний, В. Стус), до відродження незалежності нашої Держави. Це час панування тотальної комуністичної гіперреальності, коли радянська влада підміняла справжні жахкі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами – “єдиний радянський народ”, “щасливе дитинство”, “багатий побут радянського трударя” тощо. Образ сфальсифікованої (симульованої) історії замінив реальну історію, образ “типового героя” соцреалізму – справжню людину. “Література тієї доби ставала не стільки джерелом естетики, – як влучно зазначає Д. Дроздовський, – скільки плацдармом для творення міфів”. В умовах, коли більшість населення СРСР німувала та пристосовувалась, герої книги І. Малюти – люди творчі, освячені українською ідеєю, своїми думками та діями протистояли тоталітарним впливам, виявляли незгоду, наприклад, як: – Ярослав Лесів (1946–1991) – учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, правозахисник, політв’язень, підступно вбитий у рідному краї у влаштованій ДТП (“Хрещеник старшини УПА”); – Ніна Вірченко – талановита неповнолітня студентка фізикоматематичного факультету, яка за доносом подруги опинилася на етапах ГУЛАГу, а в Українській державі стала академіком, професором кафедри вищої математики Політехнічного університету (“Передала віру”); – Гриць Волощук – художник і філолог, що за карикатуру на Сталіна отримав каторгу в Гулагівських таборах (“Прозваний Зеком”); – Володимир Іванишин – вимушений мандрівний філософ, що загинув біля станції Роздільна в інсценованому гебістами самогубстві, автор чудового тексту пісні “Тернова ружа”, присвяченого В’ячеславу Чорноволу (“Ішов до тебе”); – Мирослав Мосюк – тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КДБ відмовою свідчити проти ув’язненого правозахисника Василя Барлядяну, а вдруге засмутив гебешників тим, що відібрав у них можливість покарати його звільненням, оскільки сам добровільно став простим робітником ливарного цеху (“А відповідь одна”); – Настя Присяжнюк – славетна фольклористка з Вінниччини (лише пісень записала близько семи тисяч), засуджена 1937 року на 8 років каторжних робіт (“Заприсягла народній пісні”) та низка інших. Для мене цікавими були спогади про Ростислава Палецького – унікального самоука-майстра декоративного розпису з с. Троїцьке Любашівського району Одещини, про якого І. Малюта робив одну з перших передач на Одеському телебаченні (“За нез’ясованих обставин”). Швидко у творах Палецького “особливі мистецтвознавці” з КДБ виявили “тенденцію сповзання до націоналізму”. Вже навесні 1978 року майстра було вбито за загадкових обставин. Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на вбивство, цю інформацію Малюта передав через відому правозахисницю Оксану Мешко. Це вже згодом у незалежній Україні ім’я художника було повернуте з небуття і в 2008 році було засновано обласну премію ім. Р. Палецького. Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського, спаленого енкаведистами восени 1941 року, Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та інших автор веде розповідь у розділі “Призабуті незабутні”. До книги увійшла також документальна повість “Двічі не вмирати” про черкащанина Ігоря Доброштана – відчайдушного фронтовика, який очолив повстання зеків у Воркуті 1955 року, що зрештою спричинилося до остаточного демонтажу ГУЛАГУ. Дещо осібно стоїть есей “Контужений страхом”, написаний на основі розсекреченої особової справи померлого “класика самвидаву” поета Миколи Холодного, який на допитах почав здавати знайомих дисидентів. Перші публікації І. Малюти про це у ЗМІ настільки обурили любителів “талановитого негідника”, як його назвав Борис Антоненко- Давидович, що авторові довелося давати опонентам повторні докази зради (“Поет зі “Схованою тюрмою” та ін.). А з біографічного есею “З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону” ми дізнаємося деталі життя самого автора книги “Табуйовані імена”, який за свої переконання був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму. Вперше до “чорного списку” він потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики в тамтешньому університеті. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, нагадуванням про десятирічку в ГУЛАЗі Остапа Вишні, за підлими публікаціями Олексія Полторацького викладач запідозрив необачного заочника у націоналізмі і повідомив до компетентних органів. Це змусило Івана переїхати до, здавалося б, відносно “демократичної” і “розслабленої” Одеси, де зміг влаштуватись сценаристом на телебаченні і редактором у видавництві “Маяк”. Але після арешту його друга Олекси Різниківа і знайомої Ніни Строкатої:Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний вибір. Як наслідок – Іван Малюта за відмову допомогти слідству КДБ, а насправді за відмову свідчити проти товариша, був звільнений з роботи. Тоді постраждало чимало одеситів – Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайківський та ін. На допитах в печері сірій Спочатку сивіли думки Немов обсіли хижі звірі Лише на відстані руки, – пригадує автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом. Опираючись сумнівам та роблячи вибір залишитись чесним із собою та іншими, він знав, на що йшов: І стало все – як на прощання. Ні в чому не вагався я. Так починалося вигнання Із табуйованим ім’ям. Справді, “табуйованому” Івану не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу в кабінеті київського генерала І. Малюті зачитали замовну “рецензію” на ще не опубліковані вірші і подивувались, що його “проглядели товаріщі” в Одесі. А ще виклики на профілактичні бесіди, люстрація листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск тощо. Бачила і відчувала це сама на прикладі мого двічі репресовано батька Олекси Різникова і матері-правозахисниці Галини Могильницької. КДБ переслідував своїх жертв майже до кінця горбачовської “перебудови”. Але вибір зроблено! Так було і так є, що за правду – гоніння. І зловісне “Ату!” – там, де я. З каяттям не вернусь! Хоч триматись нелегко... І далі автор пише: “Ми не втікали зі страху. Ми вигнанці. З “міченою біографією. Гнані на невидимий бар’єр, що його долали, не залишаючи в заручниках сумління”. Навіть з такого побіжного аналізу книги “Табуйовані імена” видно, що письменник добирав головних персонажів за чіткими моральними критеріями й відданістю українській ідеї. У структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій чітко проявилась авторська суб’єктивна думка, що виступила як певна організуюча, системотворча домінанта всієї книги. Окреслюючи життєві дороги героїв, автор ніби пропонує читачеві зрозуміти їх специфічний спосіб світовідчуття, цінність їх особистого досвіду, їх місце і роль в суспільстві та світі загалом. Його позиція перегукується з думкою Г. Лебона, який твердив: “Не 16 квітня заслужений журналіст України, публіцист, поет, краєзнавець, член НСПУ Іван Малюта відзначив славний ювілей – 80 років. Він є лавреатом літературно-мистецької премії ім. В. Юхимовича (2014), літературної премії Михайла Стельмаха журналу “Вінницький край” (2018) та літературної премії ім. Тодося Осьмачки (2022), має відзнаку НСЖУ “Золоте перо” (2009).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин