Читацьке віче · “Як деокупувати душі людей після звільнення – величезний виклик для нашої влади і суспільства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Українська свідомість Донецького краю
Слово Просвіти, №16 за 2023 рік
Валерія МУСХАРІНА, студентка І курсу факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка
“Що ми, бувалі у бувальцях працівники преси, і ви, близьке прийдешнє нашої журналістики, маємо нині робити для повернення окупованих територій Донбасу на український шлях? Головне – не впадати у відчай, не черствіти і не яловіти байдужістю”. Таке напуття дав студентам-журналістам столичного Грінченкового університету Ігор Зоц, багаторічний головний редактор єдиної в Донецьку україномовної газети “Донеччина”. Він – постать у журналістиці уже тому, що зумів щедрим засівом українського слова й духу об’єднати навколо видання потужну і творчу силу українства, людей талановитих, енергійних, працьовитих, злютованих великим прагненням: щоб українське слово вільно лунало Донецьким краєм і до нього душею прихилялися земляки-родаки. А творчий колектив “Донеччини” робив усе, щоб ці непересічні особистості, хранителі українського духу, мали змогу “звучати” на шпальтах свого видання. Завжди. Навіть тоді, коли було нестерпно важко, а місцеві “регіонали” жадали позбутися обтяжливої та нестерпної газети, що стала стіною проти отруйного чаду “русского міра”, яким десятиліттями
“кримінальні еліти” місцевої влади нишком і явно обкурювали свої “володіння” і свій загнузданий “електорат”. Книжка “Донбасія”, у якій Ігор Зоц явив багатюще мозаїчне панно непересічних постатей Донеччини, якнайкраще підсумувала багаторічну “солодку каторгу” журналіста і керманича українського пресового форпосту Донецька. Вона про любов до рідної України, про бажання непересічних особистостей краю жити Україною, пишатися цим і утверджувати словом та ділом головне: Донбас був, є та буде українським! Нариси і замальовки “Донбасії” – це історії знаних і незнаних, видатних і звичайних, об’єднані спільною визначальною рисою: вони – про особистості. Утому словниковому тлумаченні – про носіїв “стійкої системи соціально значущих рис, що характеризують особу як члена суспільства або спільноти”. Навіть незначні деталі, мимовільні зауваження свідчать про силу духу слов’янця Віктора Антоненка (у вишиванці, непосидющий, ось він серед славного товариства ініціаторів громадського вшанування пам’яті визначного земляка, поета-романтика Михайла Петренка). І про велич подружжя Анатолія і Валентини Постнових,
яке “підтримувало Майдан за 30 км од кордону росії” та поширювало серед читачів з рідного міста Торез чесну й справедливу журналістику. І про воїна-афганця Володимира Алтухова, який “прищеплював повагу та любов до української мови” іноземним студентам. І про “одного з фундаторів українського відродження на Донеччині” професора Володимира Білецького, який уклав і видав унікальний “Словник гірничих термінів”. І про багаторічного політв’язня радянських таборів Данила Шумука, який був гостем Білого дому та “якого після звільнення з в’язниці приймав тодішній президент Сполучених Штатів Рейган”, і який поміняв громадянство США на український паспорт і приїхав доживати віку в Красноармійськ. Про сотні інших особистостей, які прославляли нашу українську Донеччину і яких мусимо знати і шанувати. Не можу не процитувати пророчі слова великого сина Донеччини академіка Івана Дзюби з нарису Ігоря Зоца “В дорозі до України”: “Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки.., – миру i спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар російського царства путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході
України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться... Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жи+ ти?”. Зоцове “не будьте байдужими” мовби перегукується із сумним пророцтвом Івана Дзюби. Байдужість прицільно вбиває людину зсередини, її душа опиняється в колі, страшнішому за кола пекла Данте. Нашу байдужість убила війна. Залишилися ненависть, бажання помсти, тяжкі й болючі спогади… Рани, які вже ніколи не загояться. Ця воістину “найтяжча спадщина” звіяла полуду, відкрила очі на те, що доти не помічалося чи йне хотілося помічати. Академік Іван Дзюба вважав:
“Навіть після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене”. Тож поки на моїй рідній Донеччині точаться тяжкі бої, поки наші незламні українські воїни вгризаються у кожний сантиметр донецького чорнозему, відшукаймо це сонце всередині кожного з нас! Воно захмарене болем, страхом, втратою житла, близьких, українських земель. Проте воно вже сходить у свідомості моїх земляків. Вірю в них. Вірю: саме час очиститися струсити з тіла брудне рабське лахміття “русского міра”, що приніс на мою землю смерть кров і руїни. І від панування російської мови. Маємо об'єднуватися, як у свій час це робила непереборна “Донеччина”, і ширити українську мову на Донбасі. Мусимо змінюватися, як би складно не було. Моя родина (колись цілковито російськомовна) вже торує цей шлях онови. І знаю, що не тільки моя. Таких багато: трохи більше, ніж можемо уявити. Донеччанам потрібен час. Щоб без тиску усвідомлено вибрати рятівний для нас український шлях. А ми, журналісти, допоможемо. Зробимо усе можливе і свідома частина східного регіону нашої держави обов'язково заговорить українською. Головне – не будьмо байдужими! Переможемо! Це буде скоро, принаймні, скоріше, ніж здається.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
