Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Книжка зроблена зі світлом у душі і людською мудрістю про добро і долю України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Сучасна публіцистика очима фахівців: прискіпливо, без ретуші

Слово Просвіти, №16 за 2024 рік

Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник Нещодавно група знаних у журналістському середовищі фахівців друкованих ЗМІ (передовсім журналістів-практиків, видавців популярних в минулому загальноукраїнських газет, науковців, мовознавців, а також професійних дипломатів) провели на запрошення журналіста і письменника Юрія Плаксюка в Прес-центрі НСЖУ творчий дискурс з нагоди опублікованої цьогоріч у видавництві “Прометей” книжки-збірки його публіцистичних статей “На стороні добра”. Незвичної за стилістикою і формою праці навіть для нинішнього невтішного періоду існування в Україні друкованого слова, яку сам автор поміж друзів скромно охрестив “захалявною книжечкою”. Над тим, чи це насправді так, чи допустимо публіцистику громадсько-політичного звучання виносити на читацький загал у такому міні-форматі, та ще й з претензією на загальноукраїнський читацький загал, міркували учасники зустрічі. Галина Дацюк – членкиня редколегії газети “Слово Просві< ти”, журналістка, письменниця, громадська діячка: “Радію, що ця знакова праця автора народжува< лась на шпальтах нашого тижне< вика”. Іван Забіяка – український науковець, історик і лінгвіст, тео< ретик журналістики і громад< ський діяч: “Добре знаю таку тенденцію: на літературних “ре# презах” автори завше охоче дару< ють присутнім свої книги, але во< ни, на жаль, потім мало чита< ються… Ця ж книжка читається, як кажуть, на одному подиху”. Володимир Янішевський – журналіст, багаторічний редактор науково-практичного журналу “Архіви України”: “Цю дискусію, цей обмін думками я умовно назвав би вступом до подальшої серйозної науково#практичної конференції, оскільки авторський публіцистич< ний концепт “На стороні добра” потребує значно глибшого аналі< зу”. Микола Ярмолюк – фахівець зі слов’янської філології, дипло< мат, педагог: “Читав близькі для мене факти авторської публіцис< тики пана Юрія і ніби повертався у свої минулі творчі мандри: сімде< сят п’ятий рік, Ленінград, я в чис< лі тих українських студентів, ко< му поталанило побувати на тери< торії Академії в квартирі#май< стерні Тараса Шевченка… З по< чатком нашої Незалежності, на< певно, таких щасливчиків, і не ли< ше студентів, можна полічити на пальцях однієї руки… Невже імпе< рія назавжди і посмертно ув’язни< ла поета?” Алла Ковтун – багаторічна го< ловна редакторка газети “Урядо< вий кур’єр”, видання централь< них органів виконавчої влади Ук< раїни: “Аналітика автора про кримську недоброзичливість, про нинішнє чорно#біле тло національ< ного інформаційного простору стріляє в ціль… А почалося все по# справжньому, пригадую, в 1995 ро< ці. Тоді і в Москві, і в Криму відбу< валися жахливі антиукраїнські ак< ції”. Володимир Демчак – т. в. о. директора видавництва худож< ньої літератури “Дніпро”: “Нас, видавців, намагаються перемісти< ти на задвірки історії, але, впевне< ний, цього не станеться, поки є люди, які пишуть!” Людмила Василенко – очіль< ниця департаменту інформацій< ної політики Мінкультури Украї< ни: “На сьогодні друковане слово – найбільше інформаційне багатс< тво, тому що воно живе довше за будь#яке інше! Наші воїни, захис< ники, знаю, що кажу, читають і передають книжки й газети з рук в руки. Особливо там, де відсутній Інтернет. Ось і публіцистика ав< тора доводить, що вона буде ними затребувана”. Віталій Москаленко – дипло< мат, письменник і журналіст: “Дана книжка свідчить про ста< новлення автора – досвідченого журналіста, письменника, фахівця національного медіапростору – як зрілого публіциста. Збірка статей – на часі. Історія, культурна спад< щина, проблеми і прорахунки полі< тиків – органічно вплетені в ни< нішнє воєнне лихоліття”. Україна – не окраїна Ю. Плаксюк: Теза перша. На сучасній мапі Європи є лише дві території, які більше за інші ста< вали об’єктами жорстоких воєн – Балкани і Україна. Ці історичні реалії були для мене значною мі< рою маркером у написанні серії публіцистичних статей. Теза друга. Чому я зібрав вас не у приміщенні шанованої газети “Слово Просвіти”, а запросив до прес-центру Національної спілки журналістів України? Відповім так: по-перше, ми всі є багаторічними її членами, а по-друге, дискусія наша стосуватиметься, принаймні цього бажав би я, малопоширеного журналістського жанру – книжкової публіцистики. Звісно ж, і в приміщенні газети, яка багато років дбає, щоб у редакційному портфелі цей жанр був домінуючим, мали можливість зручно спілкуватися. Однак тут ми можемо все-таки більше сконцентруватися не на окремих статтях, а загалом на книжці, яку я замислив і реалізував, завдячуючи київському видавництву “Прометей” як збірку публіцистичних статей про “тилові” суспільно-політичні колізії в умовах відчайдушної боротьби українців за свою Свободу і Незалежність… Г. Дацюк: Як представниця редакційного колективу газети зазначу, що, обравши для своєї книжки таку оптимістичну назву, ви, звісно ж, наснажилися тим, що газета “Слово Просвіти” за своє непросте багаторічне існу< вання жодного разу не зраджува< ла стороні добра. Тижневик був, є і завжди залишатиметься не тіль< Учасники презентації книжки “На стороні добра” ки прибічником, а й чинником добра. Ю. Плаксюк: Саме так, газета не тільки оберіг добра, вона є по< тужним творцем Добра… І. Забіяка: Порушені теми – це якраз не оця парадна сторона (використовую слово з назви “сторона”), хоча думав: чи на стороні, чи на боці добра… Бік – ніби вужче поняття, а сторона – надто просторове, і я з цих мірку< вань схиляюся, з одного боку, до точності назви. А з іншого – і в чомусь її заперечую… Ю. Плаксюк: Обрав таку наз< ву з одного міркування: не бажаю залишатися “осторонь” добра… Г. Дацюк: Таким небайдужим до зла ви були і в інших своїх ху< дожніх творах: “Все в минулому”, “З глибин і до небес” тощо, які я редагувала і читала. Втім, ниніш< ня ваша публіцистика чи не найефективніший у градації творчих жанрів інструмент, обрала бік добра і за актуальністю, і за зміс< том, і за суттю. Тож перший по< сил: не буває колишніх журналіс< тів. Як автор ви доводите це но< вою книжкою. Для мене вона – концентрат актуальних культур< них викликів. А ще я неймовірно зраділа її оформленню (фото< ілюстраціям, рефренам під ними і її формату). Ці фотографії, ця обкладинка, книжка загалом зроблені зі світлом у душі і люд< ською мудрістю про добро і долю України. Вона має йти до читача і просвітлювати людей. Легка для читання, мобільна для мандрі< вок, зручна у хвилини відпочин< ку. І – повчальна. В. Янішевський: Пан Юрій кілька разів наголосив, що в колі друзів охрестив її “захалявною книжечкою”. Це не зовсім так: уній – неабиякий “життєствердний” конденсат. Висока концен< трація і думки, і фактів. І те, що пані Галина спонукала автора на цикл публіцистичних статей, під< тримала серію газетних публіка< цій, – данина забутому історич< ному гаслу щодо призначення га< зети як колективного організато< ра важливих громадсько-полі< тичних процесів. Г. Дацюк: Не суть, як позна< чити її форму – “захалявна” чи повноформатна книжка. Вона настільки комфортна для прочи< тання, що і діти, і студентська молодь, і військові, яким потра< пить до рук, матимуть сферичне уявлення про наше буття. У ній – справжня публіцистика, реаль< ність у розмаїтті труднощів і сус< пільних проявів. Взяти хоча б першу публікацію про великого друга українського народу, пер< шого президента Чехословацької держави Томаша Масарика, яко< го, у визначенні автора, нині ук< раїнська влада чомусь не надто пошановує. 1918 рік, фінал Пер< шої світової війни, містечко По< лонне на Поділлі. Україна на віс< трі протистояння імперської більшовицької росії і колектив< ної Антанти. Небагато закордон< них урядовців простягнули тоді руку допомоги знекровленій УНР. Втім, як і нині, ми вочевидь знаємо, хто наші сусіди-вороги, а хто – справжні друзі. Тоді ще не президент, але видатний політик, державотворець, професор То< маш Масарик зробив свій вибір на нашу користь свідомо і прак< тично. Відвідав в Україні (спершу Київ, а далі – Полонне і округа) інтернованих військовополоне< них, щоб пересвідчитися, наскільки близькими за духом і ві< рою були наші народи. А ще для мене написана Юрієм історія про Масарика тісно пов’язана з до< лею моєї патронки і духовної нас< тавниці Софії Русової. Емігру< вавши на початку 20-х років ми< нулого століття, як і тисячі укра< їнських інтелігентів, митців і пат< ріотів, в Чехословаччину, вона одразу ж отримала допомогу осо< бисто від пана Томаша Масарика на організацію дитячих притул< ків, а згодом – на допомогу голо< дуючій Україні. М. Ярмолюк: Я не перекона< ний, що саме зараз слід опонува< ти автору щодо окремих закидів на адресу нинішніх наших дипло< матів, працівників української амбасади в Празі. Однак у ті ж майже роки, коли ви, пане Юрію, зверталися до них про підтримку задля пошанування пам’яті Ма< сарика в Україні, посол Євген Перебийніс і вся команда дипло< матів активно працювали над проблемою перепоховання на< шого поетичного генія Олексан< дра Олеся в Києві, як і над вели< кою справою щодо збереження спільної з чеським народом істо< ричної пам’яті. А отримана гро< мадою міста Полонне формальна відписка від одного з недолугих клерків, що ваш запит надіслано не за адресою, – то зайве свідчен< ня неабиякої завантаженості не< великого за кількістю празького дипкорпусу. В. Москаленко: Класична від< писка через брак часу, я б сказав. Закономірно, що не могла вона залишитися непоміченою авто< ром, який розшукував контакти не з якимсь пересічним чолові< ком чи установою, а очільниками малої батьківщини Масарика – міста Годін, де він народився. Пе< реконаний, що нині, за каденції президента Петера Павела, після перезавантаження міждержавних стосунків України і Чеської Рес< публіки, такі прикрі випадки не повторяться. Тоді як, доречно зазначив мій колега Микола Яр< молюк, українське посольство в Чеській Республіці багато пози< тивного зробило для увічнення пам’яті видатних українців. Той же дбайливий догляд за могила< ми Січових Стрільців, за моги< лою Олександра Олеся і Софії Русової. Втім, стаття про друзів і недругів має ще й узагальнюючий посил: друзі ті – кому близька бі< да одновірців, кому болить кро< воточива рана іншого народу. Це, як влучно стверджує автор, має бути головною ознакою ідентич< ності кожного народу. Г. Дацюк: Насамперед його ментальності і традицій. У нашо< го народу визначальною я вва< жаю рису любити Україну глиб< ше, щиріше ніж власну кишеню. Своїм корінням ця традиція сягає в тисячоліття. Промовистий вступ до статті про друзів, де пол< ки київської дружини відстоюють територіальну недоторканість східних слов’ян, нашу віру плічо-пліч з чеськими гуситами Яна Жижки, стверджує саме таку на< шу рису. Вона живе в нас постій< но, як і в тих українців, хто в різ< ні часи з причин власної безпеки залишив рідний край. Про видат< ного канадського скульптора ук< раїнського походження широкий загал українців нічого не знав до моменту встановлення в Україні державного суверенітету в 1991 році. І відкрив для нас це світле ім’я академік, мистецтвознавець і письменник Дмитро Власович Степовик. Подорожуючи Амери< кою, зустрівся з Лео Молом у йо< го майстерні, в місті Вінніпег, громада якого на знак вдячності українцю передала йому для творчих імпрез і виставок цен< тральний міський парк, що нині позначений на мапі, як парк скульптур Лео Мола. Ю. Плаксюк: Леонід Григоро< вич Молодожанин – не просто мій земляк, він ще й ровесник мого батька. Обоє народилися на початку 1915 року, обоє певною мірою були причетні до здобутків полонських гончарів. Дмитро Степовик подарував і мені свою біографічну ілюстровану книжку про земляка-скульптора, тому я не мав права обійти цю тему. Ні в книжці “Все в минулому”, ні в збірці публіцистичних статей. Жоден митець, жоден політик світу не знає такого увічнення своєї пам’яті як Тарас Шевченко, завдячуючи монументальній Шевченкіані, створеній упро< довж півстоліття Лео Молом. У більшості столиць двох Америк, в Європі і Азії, на центральних майданах можна зустріти пам’ят< ники нашому генію роботи ка< надського скульптора від Бога. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин