Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Ухвалення Палатою представників США законопроєктів про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню є центральною подією не тільки минулого тижня і навіть не останніх місяців, а й подією, яка стане наріжним каменем світової політики в найближчі роки.
Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Що добре, а що погано для України? Злам трампівської лінії оборони в Конгресі США, яка заперечувала під різними приводами, насамперед, допомогу Україні, нарешті став реальністю. Ізоляціонізм трампістів і “це не наша війна” є основою зовнішньої політики трампістів, особливо тієї її частини, що стосується України. Злам цієї злоякісної оборони стався завдяки наполегливій, важкій роботі демократів і тієї частини Республіканської партії, яка зберегла основи традиційної республіканської ідеології, не втратила свою партійну гідність і честь під шаленим тиском свого ультраправого крила на чолі з його диктатором Трампом. Цей злам став можливим лише зараз, коли всі способи й методи уникнути і відтермінувати ухвалення законів про допомогу в Палаті представників були вичерпані, і в разі подальшого зволікання цей закон був би безсумнівно прийнятий за процедурою discharge petition, що дозволяє внести на голосування Палати поза волею її голови, республіканця Майка Джонсона. І він був би, безумовно, прийнятий, оскільки в Палаті за ці закони вже давно були готові проголосувати більшість конгресменів – всі демократи і притомна частина республіканців. Власне, так вони й проголосували, коли Джонсон, який напередодні узгодив свої дії з Трампом, під тиском непереборних чинників, поставив ці закони до голосування – за “український” закон проголосували всі 210 представників-демократів (4 не брали участь в голосуванні) і 101 республіканець, які не стали на позиції трампістів; проти проголосувала більша частина республіканців – 112, тобто в цілому 311 – “за” і 112 – “проти”. Впевнена перемога політичного здорового глузду! Щоб зробити вигляд, як вони піклуються про долі світу, і щоб привласнити собі успіх в голосуваннях щодо допомоги Україні та іншим, вони не ухвалили закон, давно прийнятий у Сенаті, а ухвалили “свої”, розроблені республіканцями три закони, що є фактично точними копіями сенатського закону, який вони штучно роздробили на три, щоб приховати свій принизливий плагіат і свою поразку. Також штучно стверджують, що вони зробили свої закони досконалішими, і як приклад презентують цим законом дозвіл для Президента США на ухвалення рішення щодо постачання ATACMS без обмеження дальності. Вибачте, але хто їм не дозволяв ухвалити таке рішення раніше? Адже саме спротив республіканської більшості гальмував усі рішення щодо допомоги Україні. Така мімікрія трампістського крила (яке переважною більшістю узурпувало і спотворило суть традиційної Республіканської партії) є не лише лицемірством, а ще й огидним блюзнірством, бо саме “завдяки” цьому семимісячному затятому опору ухвалення закону про допомогу Україні стали можливими наступ орди, десятки тисяч жертв воїнів-українців, за цей час були втрачені 300 км священної української землі, спалені десятки міст і сотні сіл, значною мірою знищена енергетика, став можливий повітряний терор Москви на всій території України... Саме такий перебіг подій у Палаті представників, а головне – успішне закінчення опору трампістів і терміни закінчення їхнього лукавого й ганебного дійства, я прогнозував у минулому огляді місяць тому. Що далі, яка подальша доля цих законів? Це легко спрогнозувати: 23 квітня відбудеться засідання Сенату. Цього тижня Сенат не мав планів сесійної роботи, оскільки згідно з регламентом сенатори мали працювати на своїх округах, але лідер демократичної більшості в Сенаті Чак Шумер, який є (неофіційним) головою в Сенаті, заздалегідь попередив сенаторів, щоб вони не роз’їжджались по округах і були готові до засідання, починаючи з вівторка, щоб без зволікань ухвалити закони, прийняті напередодні Палатою представників, і негайно передати їх на підпис Президенту Джо Байдену. Немає жодних сумнівів, що ці закони будуть схвалені Сенатом, можливо, одразу у вівторок або на 2-3 дні пізніше, якщо нечисленні трампісти-сенатори спробують процедурними маніпуляціями затягнути цей процес. Найскоріше ухвалення цих законів вже невідворотне. Зрозуміло, що в Білому домі й Пентагоні вже давно ведеться робота і складені плани поставок зброї і боєприпасів. Перші поставки, згідно з неофіційними, але інсайдерськими повідомленнями, можливі за 1-2 тижні. Звісно, таке солідне логістичне завдання в повному масштабі неможливо вирішити швидко, тому зараз докладається максимум зусиль у підготовчій роботі, зокрема, планується залучення кількох десятків військових радників із США для оптимізації цієї діяльності, які будуть залучені не тільки для вирішення логістичних задач, а й для більш широких повноважень у справі військової допомоги Україні. Залучення значущої кількості американських військових радників — це новий крок, який неможливо переоцінити, він свідчить про нову фазу й форму участі в допомозі наших партнерів. Завдяки багатомісячному трампістському бойкоту допомоги Україні Кремль значно посилив свої окупаційні апетити і дечого в тому досяг; звісно, не таких успіхів, на які сподівався, але часу орда не гаяла, і, незважаючи на будь-які свої втрати, з осені до цієї пори буром перла на фронтах української землі. Москва, безумовно, найбільше сподівалась на те, що допомогу Україні трампісти заблокують аж до президентських виборів, з вірою у те, що потім “Трамп прийде – порядок наведе” – той новий світовий порядок, за який так несамовито воює Москва в Україні. Кремль сподівався на це, але розумів, що може не так станеться, як йому бажається, а тому дуже поспішав досягти максимуму у своїх загарбницьких планах. Поспішав, а тепер, після ухвалення закону про допомогу Україні, буде поспішати з ще більшою затятістю. З цього приводу свій відчай і свою істеричну затятість озвучили всі провідні вожді імперії зла, окрім путіна, який зазвичай вичікує, зважує у сталінському стилі, і лише потім віщує у властивому стилі тоталітарного вождя. Справді, є чимала вірогідність спроби широкого оперативного наступу ворога у найближчий час. Тепер час для обох сторін став найціннішим капіталом. Тим більше, що і Європа вже прокинулась, усвідомила конкретну небезпеку експансіонізму Росії, стала більш рішучою і конкретною в своїх діях протистояння великоімперським намірам “русского міра”. Провідникам Сполучених Штатів і Європи залишилось зробити ще один крок до істини – зрозуміти, що не путін і не якась купка тамтешніх владних злочинців є причиною експансії Орди. Це спільна дія всього люду-нелюду цієї імперії зла. Утямити, що шовінізм – імперський злочин “русского міра” – це спільний знаменник всіх складових цього “міра”, що це їхній спосіб існування, це їхня злочинна екзистенція. Не шукати опозицію цьому “міру” – її там немає, за визначенням, тобто і бути не може. Не сподіватися на штучні “бунти” а-ля Пригожин, які влаштовуються лише для того, щоб підсилити владу, згуртувати орду навколо єдиного вождя. Не загравати з “узнікамі чєсті” і “русскіми лібєралами”, бо вони, так чи інакше, вовки, що дивляться у свій ліс “русского міра”, у якого не існує кордонів для своєї хижацької експансії, байдуже, в яких вони форматах – в овечих шкурах чи натуральних, вовчих. Опозиція і лібералізм в системі координат “русского міра” – протиприродні явища, такі словосполучення, як “русская опозиція” та “русскій ліберал”, звучать як оксюморон, як насмішка над здоровим глуздом. Тому основою для боротьби проти оскаженілого експансіоністського “русского міра” є, по-перше, повномасштабна
Продовження на стор. 2
АНАТОЛІЙ ЗАГНІТКО
АНДРІЙ ТОПАЧЕВСЬКИЙ
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Ми ніколи не здамося, але нам вкрай потрібні розуміння і допомога наших партнерів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
отруює все навколо себе раковою пухлиною на тілі Європи. Смертельну хворобу можна зупинити на ранніх стадіях її поширення, зволікання – це смерть. А поки що, згідно зі свіжими даними аналітичного центру SIPRI, Європа, хоча й помітно збільшила свої витрати на оборону в 2023 році порівняно з 2022 роком, але на цей континент все ще припадає лише 28% загальних витрат НАТО, натомість на США припадає 68%. Тобто роботи – непочатий край, бо пропорційно пристойний відсоток для Європи має бути десь принаймні 40%. Так, робота вже проводиться в цьому напрямі, і зокрема вже прозвучали слова про необхідність підвищити нижню межу військових європейських країн НАТО, але поки що це лише перші слова, а коли будуть дії – залежить від політиків і їхнього розуміння своєї відповідальності. Тим часом, рухаємось далі: наступного тижня міністри країн НАТО зберуться на чергову зустріч у форматі Рамштайн – серію перемовин щодо координації допомоги Україні, під головуванням міністра оборони США Ллойда Остіна. Варто сказати, що останні засідання Рамштайну значно втратили плідність, оскільки непоправну шкоду спричиняла відсутність допомоги збоку США – головного донора для реципієнта України. Після відновлення такої допомоги це засідання обіцяє бути дуже плідним. Нам, українцям, звістка про відновлення допомоги від США – це бальзам на нашу душу і ліки на наше поранене тіло. Але насамперед, ми маємо, попри все, своє робити – битись з ворогом, трудитись, не покладаючи рук, і йти до своєї Перемоги. Для цього нам належить подолати важкий шлях – пройти вогонь війни, повернути собі свої води, звільнити Крим, розкувати невольницькі пута з окупованих територій, щоб почути мідні труби на честь нашої Перемоги. Разом з усім світом свободи.
Віктор СКОРИК ма Кушніра “Дух свободи. Історія однієї мандрівки” заслуговує на широку глядацьку увагу.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
На фото: Юрій Фединський зі співочим хором “Древо”
На часі · “Ми ніколи не здамося, але нам вкрай потрібні розуміння і допомога наших партнерів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1 З чим союзник повертається допомога Україні – військова і фінансова, з вимогливою позицією щодо зміцнення демократичних інституцій в самій Україні. По-друге, повна обструкція Москви в міждержавних та економічних стосунках з боку держав Західного світу. Так, це складна і дуже витратна робота, її неможливо зробити тут і одразу, але вектор має бути саме такий. По-третє, справді, не чекати, що цей колос на глиняних ногах впаде від поразок на фронтах і міждержавної обструкції – з цим імперія зла давно навчилась жити і виживати до своїх кращих часів. Цього мало, має включитись агентурна робота, діяльність засобами “народної дипломатії”, інформаційний натиск, залучення національних та регіональних еліт до послаблення імперського цементу на території імперії зла, формування розколу та жорсткої конкуренції між різними баштами Кремля. Які підсумки та нагальні завдання далі, в поточному ході цього протистояння, авангардом якого є Україна? Отже, Конгрес нарешті в повному форматі погодився надіслати додаткову допомогу Україні на суму 60,8 мільярда доларів. Так, для України це рішення (хоча й запізніле) є необхідною умовою для успіху, але аж ніяк не достатнє. Для цього восени має перемогти Джо Байден, і бажано в обох палатах Конгресу – перемога Демократичної партії. Знаю, що, на жаль, для більшості українського навколовладного істеблішменту це не відповідає їхньому світогляду й очікуванням. Але для України це обов’язкова достатня умова для перемоги у протистоянні з Москвою. Єдине, що важливо, – те, що це добре для України. А істеблішмент – це не вічне й мінливе. Ця умова нашого успіху не залежить від нас напряму, але наші успіхи на фронтах війни з ординським злом певною мірою посприяють такому позитиву, і таким чином допоможуть подальшим нашим
У Синій залі Будинку кіно відбувся показ документального фільму “Дух свободи. Історія однієї мандрівки” (TDK Media) режисера Максима Кушніра, у якому йдеться про незвичайних музик і їхні мандрівки під час російуспіхам у цій війні аж до перемоги.
Хто з Patriot до нас? Але на США сподівайся, а й сам роботи не цурайся! Цей вислів стосується не тільки України, а й наших партнерів в Європі. Я вже наголошував, що в Європі є значне пробудження після сну розуму, який спотворював європейську геополітику протягом останніх трьох десятків років. Тепер, коли факти і суть війни Росії проти України стали явними і все більш очевидними, і коли Європа усвідомила, що замало покладатися у військовій могутності головним чином на США, європейські політики приходять до тями, можливо, не так швидко, як хотілось би, але все ж прогрес відчутний. Окремим спонуканням до протверезіння Європи стала певна небезпека перемоги Трампа на майбутніх президентських виборах та республіканців у палатах Конгресу, в умовах панування в цій партіях трампістів. Захист Європи – це, перш за все, справа європейців, і захист України – це справа українців разом з усіма європейцями. Ось декілька повідомлень зі стрічки новин останніх днів. Минулого тижня європейські глави держав і урядів пообіцяли посилити підтримку протиповітряної оборони України після заяви Німеччини про те, що вона надсилає систему ППО Patriot до Києва. “Це вже не питання місяців, це питання днів і тижнів”, – сказав президент Європейської Ради Шарль Мішель після зустрічі лідерів ЄС у Брюсселі. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг також пообіцяв, що найближчими днями буде оголошено про додаткову допомогу протиповітряній обороні України. Данія повідомила, що її літаки F-16 вже влітку будуть в Україні, хоча раніше планувалось їхнє прибуття лише через рік, у 2025 році. Швеція готова фінансувати сько-української війни Україною та зарубіжжям. Це стрічка про культурну дипломатію та цікавих людей, які її роблять, про дух, жагу до життя та ідеї, що втілюють талановиті митці. Фільм про талановитих і творчих музикантів, які роблять корисну справу. Хоча картина дебютна для режисера Кушніра, але в ній втілено стільки любові і стільки щирого бажання познайомити світ із перлинними надбаннями нації! Тими самими надбаннями, які нині так прагнеться знищити рашистським оркам. Одразу після демонстрації відбувся концерт народних музик – героїв картини. Це співочий хор “Древо” із села Крячківка, нині Лубенського, а донедавна Пирятинського району Полтавської області. Близько десятка виконавців співали і грали на старовинних інструментах – кобзі, лірі, торбані.
постачання систем Patriot та ракет до них, і думає про постачання систем, які є у неї в наявності. Європейські держави тиснуть на Іспанію та Грецію, у яких є системи Patriot, аби вони надали їх Україні. Загалом шість країн ЄС мають ці системи: Німеччина, Польща, Греція, Румунія, Іспанія та Нідерланди, але незрозуміло, хто з них може стати спонсором для Києва. Німеччина вже надавала і ще надасть, Нідерланди теж надавали, Польща і Румунія – маловірогідні кандидати, бо знаходяться неподалік Росії. Хоча наразі небагато країн ЄС публічно відповіли на заклик Берліна надіслати Україні системи протиповітряної оборони, але деякі країни, певно, робитимуть це не публічно. А про ініціативу та масштабну діяльність Чехії щодо постачання боєприпасів для ЗСУ не знає хіба що ледачий і до всього байдужий.
Не зупинятися в підтримці Але поновлена підтримка України з боку США може розслабити Європу, тому важливо не допустити цього. Як, зокрема, висловився міністр закордонних справ Литви Ґабріелюс Ландсберґіс: “Ми не маємо права спотикатися, йдучи цією дорогою. Я розумію, що Сполучені Штати повертаються до дій, є відчуття великого полегшення, але це не знімає тиск обов’язку з боку Європи. Ми все ще повинні продовжувати набирати темп”. Так, треба сказати прямо: у короткостроковій перспективі ситуація в Україні настільки тривожна, що потрібна будь-яка допомога і негайно. Бо 7 місяців трампістського збройового “голодомору” для України спричинили жахливі наслідки. Ми за цей час не здались, ми не здаємось і зараз, ми ніколи не здамося, але нам вкрай потрібні розуміння і допомога наших партнерів. Щоб гасло “до перемоги – разом!” стало дієвим дороговказом на цьому шляху.
Головною зіркою вечора, як у фільмі, так і поза ним, став Юрій Фединський – бандурист і композитор, який чверть століття тому приїхав з Америки на батьківщину своїх предків і поселився в селі Крячківка. Юрій із дружиною надбали вже п’ятеро діточок. Фединський займається не просто народним співом і досяг дуже високого рівня – треба бачити, з яким натхненням і якою майстерністю виконує він пісні, як вібрує й голубиться в його руках кобза та торбан! Подвижник кобзарської справи заснував кобзарський цех у Крячківці, досконало вивчив народні інструменти, та осяг весь огром кобзарської культури, нерозривно пов’язаної з часами Козаччини…
Протягом кількох місяців Україна вимагала більше артилерії, систем протиповітряної оборони, ракет великої дальності та винищувачів, а військовики на передовій і провідні політики стверджували, що вони ризикують втратити позиції на полі бою – і, можливо, навіть програти війну. Відновлена підтримка США неодмінно допоможе, але, якщо дивитися правді в очі, не відвертатися від неї лякливо, то очевидно, що це фінансування, ймовірно, може лише допомогти стабілізувати позицію України на цей рік і дозволить почати підготовку до операцій вже в наступному, 2025, році. Хоча в оптимістичному світлі це може статися і раніше. До речі, я не виключаю той варіант, що в разі перемоги Байдена на президентських виборах і демократів в Конгресі, США нададуть додатковий пакет, понад передбачену допомогу, згідно із законом, прийнятим у Палаті представників минулої суботи. Це не прогноз, не передбачення, але цілком можлива подія. Отже, щодо довгострокової перспективи: хоча пакет допомоги США зараз – це чудово і потужно, але Європа має стати самодостатньою, сильною і здатною дати відсіч московському експансіонізму, Європа повинна значно посилити підтримку України та зміцнити власні оборонні можливості замість того, щоб продовжувати покладатися на парасольку безпеки США. Бо США і самі у внутрішній небезпеці. Ризик повернення Трампа в Білий дім після листопадових виборів формує імператив переосмислення безпеки, але потрібно це робити швидше і набагато більше, без популізму, без лукавства і бажання тихенько пересидіти погану погоду у світовій політиці. Не вийде. Європейським країнам потрібно навіть не подвоїти, а багатократно примножити свої зусилля, щоб зупинити Зло, що насувається з царства мороку й насилля, що нищить і
Старовинному селу вже три сотні літ, і, як сказала одна з виконавиць, “співаємо ці пісні теж вже триста років”. І справді, це пісні, народжені ще за Козаччини, вони й оспівують звитягу того часу, в них чари тієї доби. Навіть імена солісток з козацькими прізвищами – Ніна Рева і Надія Роздобара. На мій погляд, фільм Макси-
Суспільство · “Вибравши з двох зол менше, не забувай, що ти все одно вибрав зло”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Навіть стан безперервних повітряних тривог і загроз, що охопив українську Націю в режимі “24/7”, не відвернув загальної уваги до, здавалося б, зовсім далеких подій, до яких прикипіли свої і чужі, відкриті вороги й наші прихильники. Дискусії й важливе рішення американського Конгресу не залишили байдужими багатьох землян із різних країн, особливо українців. Найкоротша й найбільш масова висловлена емоція – НА- РЕШТІ! Хоча 8-мільярдний світ, політики, науковці, блогери, журналісти і просто звичайні люди по-різному дивляться на світ. Мабуть, кожний гадає, що саме його світобачення є найбільш правдивим, лише воно має найвище право на існування як найбільш затребуване для даного часу, ситуації, події.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Такий вірус самовпевненості вмістився не тільки в головах багатьох добрих людей, які насправді воліли б допомогти Україні зброєю для захисту її життя і свободи. Але самочванство, вже в іншому вимірі, нуртує і всередині найзлотворніших й оскаженілих від людиноненависництва істот, на кшталт путіних та його злочинної камарильї. І цьому ні зарадити-ні завадити, оскільки для таких притаманна невиліковна патологія імперської звуженості світосприймання – через лінзи шовінізму, рашизму, мізантропізму. Фальцетна реакція на результати голосування в Конгресі США такого собі мєдвєдєва, що тужиться стати новим осатанілим “жириком”, чи інших штатних москворотих пропагандистів лише засвідчує доконаний факт унеможливлення для московитів дивитися на світ “широкими” очима. Не судилося. І так буде, мабуть, до їхнього скону. Бо світогляд, світобачення (за Ліною Костенко): …залежить від людських зіниць – в широких відіб’ється вся епоха, У звужених – збіговисько дрібниць. Однак така смертельна вада сліпоти є прерогативою не лише кремлівського “переднього” ряду, а й всієї ординської московщини, яка продовжує тліти на вже давно зненавидженому народами постаменті “вєлікой культури”, чорносотенної освіти, геббельс-пропаганди. Але нам своє чинити. Захищаючись, перемогти. Не тільки мілітарно, а й духовно, культурно. Минулий тиждень для Центральної “Просвіти” проходив під знаком завдань і сподівань, у дискурсах-зустрічах з т. в. о. міністра культури Р. Карандєєвим, головою Києва В. Кличком за участю Президента України В. Ющенка. Ось уже який день в Українському домі триває творча виставка неперевершеної Алли Горської, у Житомирі відновилася дискусія про канонізацію видатного Івана Огієнка, а в Чернівцях така ж високоетична розмова про канонізацію засновника “Руської Бесіди” та ідейного натхненника творення славного Чернівецького університету Євгена Гакмана. Нещодавно вийшов друком роман-трилогія про життєтворчість української народної малярки Марії Примаченко (авторка – мистецтвознавиця та етнологиня Людмила Лисенко). А минулої суботи – відзначення Дня Землі в контексті вшанування високого українського таланту Сергія Подолинського, про якого М. Грушевський скаже так: “Він заслужив одне з почесних місць в історії нашого духовного життя”.
Данина Пам’яті, Совісті, Гідності Очевидно, для багатьох “невидиме стає видимим”, з усвідомленням, що саме національні освіта, культура, наука в ці доленосні для України дні зобов’язані з усією відповідальністю формувати українознавчий культурний ландшафт. Для цього в їхній зміст і філософію слід закласти розуміння самої природи, мети та сенсів культурної деколонізації. Передусім опираючись і сповна визнаючи ту реальність, коли головним завданням номадів-колонізаторів було повне витолочення з національного суспільного простору українських цінностей, традицій, історичної пам’яті, асимілюючи або фізично знищуючи носіїв української культури, мови, віри. Такі реалії,
що вся імперська топоніміка, культурноосвітній, літературний, музичний, художній, науковий ландшафти, як своєрідні софіти, “підсвічували” ще донедавна тільки “єдіную і вєлікую”. Саме така “культура”, насаджена окупантом як “м’яка сила”, була тим жахливим знаряддям, що намагалось безперервно вбивати в народі українськість, перетворюючи його на безформенну, безсутнісну масу, навіть не етнографічну, а “єдінородну з найменням “рассєянє”. Оце й спонукає, зобов’язує українців не просто остаточно відвернутися від москви, а послати її “геть, за русскім кораблем!”. Оскільки таку затребуваність моделі нашого національного спротиву засвідчує вся історія воєн із московитами, особливо сучасної, які завжди носили екзистенційний характер на рівні гамлетівського “бути чи не бути”. І якщо ми стверджуємо, що українцям БУТИ, вберігши та захистивши себе від зайд, то нині настав час правдивого “перекладу” на теперішню жорстоку дійсність ідеалу Григорія Сковороди – “зрощувати Дух, Думку й Серце” української людини. Бо саме тут наша Правда і Воля. Показово, аж ніяк не перебільшуючи, що цей високий посил йде ще з дошевченківських часів від одного з найвидатніших національних і вселюдських Мислителів – Сковороди. Адже ЮНЕСКО, обираючи й визнаючи геніальну “п’ятірку” світочів і будителів людства для всіх епох і народів, назвала і нашого великого Українця: Сократ, Спіноза, Конфуцій, Сковорода, Ганді. Тому сьогодні, воюючи й водночас приймаючи глобальну тезу вселюдськості – “Майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”, слід настійливо й одержимо, безперестану й жертовно вплітати в цей багатобарвний вінок і свій багатющий національний доробок. Українську Національну Культуру! Для Себе, Нації, Світу. Видатний педагог і просвітник Б. Грінченко ще на початку ХХ ст. писав, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, без власного національного доробку і національної Культури буде завжди хворим… І в пам’яті спливає голос оберігаючої правди нашої минувшини, згадуючи життєве кредо славного Миколи Аркаса, який стверджував на краю свого життя, що його любимими дітищами були чотири символи українськості, чотири стовпи української Ідентичності й Державності. Написані ним “Історія України'Руси”; Шевченко – опера “Катерина”; культурно-просвітницька організація “ПРОСВІТА”, створена в далекому 1907 р. в незборимому нині Миколаєві; і найвизначальніша цінність – любима його серцю УКРАЇНА! Свята Правда. Тому, сказано в Святому Письмі, тримаймося доброго, а Духа не вгашаймо! Збереження, відновлення, захист національної пам’яті є одним із тих значимих етичних принципів, на чому тримається будь-яка спільнота, яка воліє вберегти себе від розкладу, розчинення серед “інших”, нарешті, не бути подоланою в жорстокій конкуренції, зокрема мілітарній, у цьому непередбачуваному, егоїстичному, надмір фетишизованому користю в нібито цивілізованому світі. Війна, точніше цинічна агресія московії проти України, ще з більшою силою проявила образ людства, що надмірно рельєфно поділене на багатих і зубожілих, сильних і слабких, дурисвітів і обдурених, правдивих і фарисейськи облудних людиноненависників і “мироносців”, морально охайних і тих, хто назавжди втратив совість. Правда, для багатьох політиків, правителів, скоробагатьків, як й окремих народів, зокрема рассєян, така категорія як совість нікуди й не пропадала, оскільки її ніколи не було в них на генетичному рівні. Так склалася їхня еволюція, що “ген ненависті” до іншого зрощувався на московських болотах, які трохи пізніше стали сфальшовано йменуватися “російською імперією”. “Пєрвий” розпочав, а “вторая” ретиво продовжувала злотворити історичну “пам’ять” імперців на ґрунті грабіжництва, завоювань та брехливих міфів, притягнутих за вуха з ординських нетрів. Укотре пригадується комічний епізод з єкатєріною ІІ, коли далекого 4 грудня 1783 року (після загарбання Криму) їй закортіло почитати “історію” про цей напівдикий та різноязикий народ рассєян, зшитий із клаптів та лаптів. Однак не сталося так, як гадалося. Адже ніякої історії не було й у помині, хіба що винятками слугували знайдені її “просвітленими” челядниками п’ять простецьких байок про вєлікую ордомокву. Як було б справедливо й повчально, щоби нинішній путлєр, уподібнений до їхнього фонвізінського “героя” митрофанушки з “недоросля”, “вихований” в ординській традиції (то сварюся#матерюся, то б’юся#деруся, на тому й дім тримається), який хтивістю цього людожерного народця ось уже третє десятиліття править останньою недобитою імперією, таки б колись ознайомився з цією бувальщиною, а не базікав для світу про “історічєскіє землі”. Нехай хоча б у майбутній Гаазі трибунал таки присудив йому і цю кару – прочитати перед гільйотиною справжні байки про свою москво-ординську тиранію. Адже й Крим майже до ХVІІІ століття (допоки не відбулося загарбання) жодним чином не торкався “немитої” росії. Ба більше, турецький історик ще 1666 року стверджував (відповідно до офіційного перепису населення), що з 1 млн 127 тис. усіх жителів Криму: українців – 920 тис., татар – 180 тис., а 20 тис. – греки, німці, караїми, євреї, вірмени тощо. При цьому зовсім не згадується про москвинів, бо їх не було навіть за обрієм, адже тут проживали ще до часів Тмутараканської Русі саме предки українців. За висловом М. Грушевського, Тмутаракань була “Січчю ХІ століття”. На тлі доволі прозорої історичної матриці абсолютною нісенітницею й безглуздям звучать заяви збочених путіно-мєдвєдєвців про “вєчно рузькій Крим”, “город рузькой слави” та “історічєскіє зємлі”. Очевидно, якщо представники “західного” світу спроможні годинами вислуховувати подібну блекоту кремлівських душогубів, то нехай бодай трохи вони ознайомилися б, вникнули в українську історію, де знайдуть тую чистую правду. І тоді, можливо, від “Америк до Європ” не будуть так скиглити ті, підтримуючи фактично росію, про “мир” із загарбаними московитами українськими землями, про недопустимість “тривожити” безпілотниками населення на росії, про забороненість атакувати нафтопереробні заводи агресивної русні, про табу на використання західної зброї (яку так свідомо скупо надають) на території агресора… Бо складається враження, попри голослівні заяви багатьох очільників країн демократичної “цивілізації”, що життя й безпека оскаженілого від крові московита є значно дорожчими, аніж Українця, який нині захищає й оберігає мирний комфорт (не лише європейців) від заюшеного кров’ю імперського анклаву. Зовсім небагато, але ще є час, щоби схаменутися, будучи етично відповідальними не лише “за все живе”, але, насамперед, перед власним народом і наступними поколіннями за толерацію дикуна, що розперезався. Адже характер “плакальних” виступів багатьох політиків є тривожним сигналом, що такого розуміння досі бракує сильним світу сього. А поки вони слухають побрехеньки путіноїдів, то варто було б також почитати і своїх просвітників, які ще в далекі часи намагалися довести до Європи правдивість про московію. Колись давно французький маркіз А. де Кюстін, відвідавши 1839 року росію, повернувшись додому, написав цілу книгу про життя в московії, від якої скаженіла кремлівська тиранія, забороняючи і знищуючи її скрізь, оскільки правду ніде було заховати. Адже там (на московщині) брехня оповивала всі без винятку життєві пори, вважаючи зрадником кожного, хто не є брехуном. А ще – московська “нація” є абсолютно загарбницькою та страшенно пожадливою внаслідок злиднів. Вона “примітна” ще й тим, що навдивовижу вміло мавпує “інших”, а на Європу вона “дивиться, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш має бути їхня”. Колись молодий К. Мане, ще тоді не всесвітньовідомий художник, промовив дуже повчальну річ для окремих політиків, що перебувають донині на “довольствію” у путіна: “Я малюю те, що бачу, а не те, що інші хотіли б бачити”. Отож! Не те, що воліє глядіти путін своїми “звуженими зіницями”, заляпаними людською кров’ю. До честі ПАРЄ одноголосно визнала нелегітимність президенства цього новоспеченого тирана й деспота ХХІ століття. Приклад, гідний для наслідування з боку всієї світової політики. Інакше планету Земля очікує не бажаний відтворний (сталий) розвиток, а загроза невиживання. Згадуваний уже С. Подолинський, цей “занадто українець”, як писав про нього М. Драгоманов, досліджуючи закони збереження енергії, зокрема, опираючись на теорію Івана Пулюя, зробивши значний вплив на ноосферну теорію В. Вернадського, запропонував оригінальний науковий підхід для збалансування людської цивілізації. Суть його полягає в творчій діяльності людини (homo faber), яка здатна свідомо протидіяти не лише стихійним силам природи, але й силам “людського” хаосу, вивільняючи сонячну енергію для гуманних фізичних і духовних потреб цивілізації. А як один з перших видних українських політологів, він дотримувався тієї думки, що справжня (не брудна, зазвичай) політика має слугувати передусім зміцненню й розвитку справедливого державного ладу, раціонального соціального устрою, гармонії суспільного життя. Бо все решта від лукавого. Очевидно, що сотворене впродовж століть на болотах московщини політичне баговиння, над яким бовваніє путлєрівська кліка, не вписується в жодну ідею та модель людського й природовідповідного розвитку, адже для них існує лише практика номадів – загарбувати, руйнувати, ґвалтувати, вбивати. А тому, позбавивши “сонячну енергію” цього молоха зла, світ стане здатним не тільки виживати, але й прогресувати. Водночас із путінським рашизмом цивілізація продовжуватиме марширувати поруч із варваризацією, яка, на жаль, і досі випереджає першу. І коли чуються голоси про “умиротворення”, “збереження обличчя” нелюдам з ерефії, відшукуючи дороги до “меншого зла”, то свідомі нації і народи мусять пам’ятати про вічне і майже аксіоматичне правило – “вибравши з двох зол менше, не забувай, що ти все одно вибрав зло”, як і про ту біблейську мудрість, що “зле дерево не може родити плід добрий”.
Позиція · “Український націоналізм не має нічого спільного з московським шовінізмом, нацизмом, фашизмом, расизмом”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
Нинішня, 28-ма, геноцидна, терористична війна Московії проти України – це війна цивілізацій, світоглядів, ідентичностей, війна за українські та загальнолюдські демократичні, морально-духовні цінності. Адже вся історія загарбницького творення московсько-царської та російсько-комуністичної імперії зла – це водночас драматично-трагічна історія переплавлення різних ідентичностей, насамперед української, в одну російсько-імперську, російсько-азійську, російсько-шовіністичну, а за комуністичного режиму – в російсько-радянську, тобто творення нової спільності – радянський народ – на засадах російської загарбницької ідеї, російської мови, культури, аморальних звичаїв і традицій. Впродовж усієї української історії московські загарбники прагнуть будь-що перервати національне коріння між поколіннями українців, переінакшити, отруїти їхні душі, тобто психологічно і духовно підкорити. Російський шовінізм спрямований проти п’ятьох вимірів національної ідентичності, які схарактеризувала Монтсеррат Гібернау. Це такі виміри-складові: психологічний, мовно-культурний, територіальний, історичний і політичний. На цих принципових вимірах=засадах формується ідентичність кожної особи. Поєднання індивідуальних ідентичностей на засадах однієї мови, культури, історії, звичаїв, традицій, психологічних особливостей, політико-- ідеологічних прагнень творить колективну національну ідентичність, зіперту на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй. Метою потужної маніпулятивної інформаційно-психологічної агресії “русского міра”, яка переросла у повномасштабну війну проти України, є якраз знищення усіх п’ятьох вимірів української національної ідентичності: психологічного, мовно-культурного, територіального, історичного і політичного. Нині московські політико-- ідеологічні узурпатори безцеремонно наповнюють російський, український, європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими наративами, що українці та росіяни – один народ: а в одного народу –
одна мова, культура, віра, історія, одна територія. Але в Києві, мовляв, захопили владу вороги росіян, заважають їм владарювати, щасливо жити. Тому московити надають своїм братам допомогу і визволяють їх, на думку кремлівських ординців, від нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців. До речі, психолог Карл Юнг ще у 1945 р. сказав, що росіяни все те, що їм не подобається, називатимуть нацизмом. Він прогнозував, що росіяни займуть місце німецьких нацистів. Неонацист Путін, спираючись на так звану “погодінську теорію”, навіть опублікував статтю “Про історичну єдність росіян і українців”. Цей опус, як і теорія академіка Погодіна, наскрізь маніпулятивний, імперсько-зловісний. Він за наративами подібний до “Майн кампф” Гітлера. У середині XIX ст. Погодін стверджував, що Київ і прилеглі до нього землі Середнього Наддніпров’я до татаро-монгольської навали заселяли “великороси”, котрі були частково винищені, а частково переселилися на північне Залісся, тобто на терени сучасної Росії. “Етнічний вакуум”, що утворився таким чином у Середньому Наддніпров’ї, згодом заповнили вихідці з басейну Карпат – малороси. Цю фальшиву “теорію” Погодіна підтримував у статтях шовініст Катков і академік Соболєвський, який стверджував, що українська мова на Наддніпрянщині виявилася “прийшлою”, тому вона, мовляв, не має права на існування. Відчуваєте відгомін цієї московської гібридної, імперської маніпуляції? Адже сьогодні, як не прикро, в Україні живе досить багато “какаяразніц, на каком язике гаваріть”. Їм байдуже, до якої ідентичності належати, бо, мовляв, “живйом однім дньом”. Цим людям, як і школярам, ліцеїстам, студентам, курсантам, треба наполегливо пояснювати, що давньоукраїнська держава “Русь” уже існувала у 838 році, як повноцінна, високорозвинена на той час європейська держава. Московія, як Улус Золотої Орди, відома лише з 1277 р., тобто на 439 років пізніше давньоукраїнської держави “Русь”. Засновником Москви і Московського Улусу був хан Золотої Орди Менгу Тимур. Запам’ятаймо, що князь Довгорукий ніякого стосунку до заснування Москви не мав. Князівством Московія стала тільки у 1328 р. при Івані Калиті, а до XVI ст. була у складі Орди Чингізидів на правах звичайного Улусу. Сформувалися моксельці=московити=росіяни на основі угро-фінських і татаро-монгольських племен, які, звісно, не є слов’янами. Слов’яни – це роси=русини=українці – історичний етнонім одного народу, предками якого є слов’янські племена – поляни, деревляни, сіверяни, дуліби. Українська мова відома ще з VІ століття. У нинішній українській мові є понад 13 тисяч слів, які збереглися ще з VІ століття. Московська=російська мова почала формуватися значно пізніше української – тільки у XII–XIII століттях – на основі македонського діалекту давньоболгарської (церковнослов’янської) мови під час християнізації угро-фінських і татаро-монгольських племен. Досліджено, що синонімічний ряд української мови уп’ятеро довший від російського. Наприклад, у російській мові є одне слово “понял”. “Понял” – так “понял”. На жаль, досить часто від юнаків і дівчат можна почути: “карочє”, “понял”, “да, тіпа, понял”, “шо ти, блін, не понял”? А по-українському можна сказати – зрозумів, утямив, збагнув, допетрав, зметикував, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Відчуваєте, яке лексичне багатство української мови без “понял”, “тіпа”, “карочє” та матюгальних “блінів”. Безперечно, нинішній драматичний стан функціонування української мови і культури – основи національної ідентичності – є наслідком багатовікового переслідування, цькування, нищення. Уже відомі 480 різних постанов, ухвал, циркулярів, указів, розпоряджень про заборону української мови і культури, переслідування і знищення носіїв українськості. За недавнього комуністичного режиму для насильної зміни мовного коду українців застосовували і такий метод, як переінакшення українських прізвищ на московський лад, перейменовували населені пункти на російський манір, крали мелодії українських пісень і видавали за свої – російські. Було заборонено навіть називати імена видатних національно свідомих діячів української культури, літератури, мистецтва, науки. Натомість по всій Україні бовваніли пам’ятники Леніну, Сталіну, Дзержинському, Петровському, Кагановичу, Жукову, багатьом іншим московсько-комуністичним вбивцям української еліти і організаторам Голодомору-геноциду. Безцеремонно фальшували навіть Тараса Шевченка. Вірш “Чигрине, Чигрине” друкували зі словами, що козаки скородили списами татарські ребра. А нині, слава Богові і національно свідомим українцям, читаємо справжнього Шевченка: “За що ж боролись ми з ляхами, // За що ж ми різались з ордами, // За що скородили списами // московські ребра?” Наголошую: не татарські, а московські ребра скородили списами, тобто найлютіших ворогів України. Ці слова Шевченко написав у тридцятирічному віці, перебуваючи у Москві 1844 року, алей нині Кобзар одухотворено, як код української нації, закликає скородити “московські ребра” до повної психологічної і військової
Перемоги над віковічними нищителями українськості. У кореспонденції “Деколонізація топонімів як ланцюг єднання з Кримом”, яка опублікована у газеті “Слово Просвіти” (1–7 лютого 2024 р.), зазначено, що у Криму за радянських часів було перейменовано 1444 кримськотатарські населені пункти. Тисячі топонімів по всій неозорій Україні було переінакшено на російсько-комуністичний лад. Досі, наприклад, не переіменовано Кіровоградську і Дніпропетровську області, а Дніпро офіційно не названо Січеславом. Невже у цьому славному місті так багато людей у полоні опіумного “русского міра”, що вони заважають національно свідомим українцям перейменувати Дніпро на Січеслав?! Адже найбільша кількість козацьких нащадків мешкає саме на Дніпропетровщині. Найпродуктивніші паланки Війська Запорізького були на території нинішньої Дніпропетровської області. П’ять із семи Січей! Які ще потрібні аргументи, щоби на цій козацькій землі повсюдно відродилася і запанувала українська мова, національна культура?! Наголошую, що так зване російсько-українське двомовництво, відступництво багатьох українців від рідної мови за прикладом таких нищителів українськості, як Щербицький, Білодід та інших, призвело до трагедії, бо зросійщення – одна з причин, що призвела до нинішньої повномасштабної війни Російської Федерації проти України. Водночас московські ідеологи і політики, рашистські маніпулятори із ЗМК потужно використовують тезу російського історика і філософа Г. Федотова, який писав, що ми, тобто росіяни, присутні під час бурхливого і надзвичайно небезпечного процесу: зародження нової української національної свідомості, по суті, нової нації. Вона ще остаточно не народилася, доля її ще не визначена. Убити її неможливо, але потрібно працювати над тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості й ментальності. Цей інформаційно-психологічний, тематично-змістовий сенс – найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління українських морально-духовних цінностей, державницького переконання, громадянської позиції, знищення національної ідентичності та заміну її російською, що призводить до витворення різного штибу “какаяразніц”, “ждунів” московських визволителів, сепаратистів, зрадників. За таких умов по-справжньому ефективним способом оздоровлення української нації, подолання московської гібридної війни проти українців є підвищення природного імунітету нації за життєстверджуючою формулою Г. Сковороди – “пізнай себе”. Самопізнання – основа психологічного та ідеологічного лікування людей, відкриття для дітей, підлітків, юнацтва і молоді історичного життєдайного українського коріння національної ідентичності та особливості ідеї національного державотворення в сучасних умовах. 15 грудня 2023 р. Кабінет Міністрів України своєю Постановою схвалив “Стратегію утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року”. Надзвичайно важливий документ. Але в ньому, на жаль, не окреслені такі поняття, як україноцентризм, націоцентризм, націотворення, без яких неможливо формувати і утверджувати українську національну та громадянську ідентичність. Написано багато, але не розкрито, не означено, як повернути українців у природний морально-психологічний стан власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму (В. Монастирський). Мабуть, творці Стратегії бояться націоналізму, як чорт ладану. Іван Франко стверджував: “Не може при добрі той жить, // Хто хоче злу й добру служить. // Бо, хтівши догодить обом, // Він швидко стане зла рабом”. Потрібно розгорнути потужну просвітницьку пропаганду, щоби кожна людина не тільки в Україні, а й в державах земної планети усвідомила, що український націоналізм не має нічого спільного з московським шовінізмом, нацизмом, фашизмом, расизмом. Український націоналізм ґрунтується на переконанні, що людина є частка своєї Батьківщини і від морально-духовної сутності цієї людини залежить честь, гідність, свобода Батьківщини. Називаю два відомих прізвища: Портников і Табачник. Віталій Портников, не цураючись єврейського коріння, сумлінно спрямовує свій інтелект служінню Україні. Він таким чином є творцем і носієм української ідентичності. Уся діяльність Дмитра Табачника була спрямована на формування в українських школярів, ліцеїстів, студентів російської імперської ідентичності. Прикро, але різні табачники, медведчуки, бойки, бужанські, шуфричі та інші україноненависники є ще й нині в законодавчій, виконавчий і судовій владі України. Долаючи їхню приховану і відверту ворожість, маємо допомогти кожному зросійщеному українцю повернутись із ворожого “русского міра” у лоно свого національного роду, до україноцентризму, духовного націоналізму, бути творцем української України. У кожній клітині суспіль-
Пошта “СП” · “Час, сконденсований у музичній фразі, доносить нам свіжість і гостроту емоцій, що їх колись пережили попередники”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ного і державного організму, починаючи з дитячих ясел і закінчуючи Офісом Президента, має панувати українська мова, національна культура. За таких умов буде остаточно розірвано московські духовно-психологічні кайдани, створено такий інтелектуально-громадянський, життєдайно справедливий клімат, що кожний громадянин будь-якої національності з гідністю скаже так, як, зокрема, наголошує Джамала: “Я – українка кримськотатарського походження”. Для неї Україна є святинею, Батьківщиною, а не місцем нечесного збагачення, як для низки олігархів. Наприклад, статки Р. Ахметова – понад 4 мільярди доларів. Це – результат мозольної праці українців. Виникає запитання: “Чому цей олігарх не виділить хоч би один мільярд доларів для Збройних Сил України, а також краплинку коштів для розвитку й утвердження української мови і культури?!” Приклад захоплення українською мовою показують іноземці. Понад 1 мільйон 300 тисяч людей у світі уже вивчають українську мову. Їхня кількість зростає. Громадянин Фінляндії Генрі, котрому 66 років, сказав: “Вивчення української мови – це мій особистий контрнаступ проти московських загарбників”. Думаю, що не гріх повчитися людської гідності у фіна Генрі! Викидаймо з голови весь московськоросійський отруйний мотлох і тоді вилікуємо зранені московськими іродами душі, в серці кожного українця забуяє сонцесяйна, національна українська Україна. Отже, місія кожної доброчесної людини в Україні та країнах земної планети усвідомити, що сучасний московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, нацизм, фашизм, більшовизм і расизм – це філософія загарбання, поневолення, знищення інших етносів, народів, націй. Мета українського націоналізму – свобода і розквіт своєї нації, повага і шана іншої нації, її ідентичності. Московський рашизм витворює загарбників, убивць, мародерів, грабіжників, ґвалтівників, холуїв, рабів – всяку ницість, паскудство, скверність. Український націоналізм породжує патріотів, героїв, подвижників, жертводавців – велич людської гідності, національної ідентичності. Кожний захисник і захисниця України від московських диких варварів всім своїм єством усвідомлює Тараса Шевченка, що “в своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля…”, “Нема на світі України, // Немає другого Дніпра…”. Во ім’я духовно-психологічної свободи матері нашої України вражою злою кров’ю рвуть психологічні і фізичні кайдани. Адже у Шевченкових словах закладені генетичні підвалини утвердження української національної і громадянської ідентичності, яка на відміну від російської шовіністичної ідентичності поневолення, знищення вільних етносів, спрямована на здійснення гуманістичної мети – наповнення України українським історичним правдивим змістом, українським словом, українським світобаченням, національно-патріотичним духом, які є рушійною моральною силою на шляху до розв’язання соціально-економічних проблем, а в нинішніх умовах – одухотвореною гарантією Перемоги над віковічними московськими ворогами-нищителями.
мічної несвободи, можна сказати, від санкцій, накладених українською корупцією”. “На початку повномасштабного вторгнення Україна посідала 130-те місце у світовому рейтингу економічної свободи. Якщо цього не змінити, то такий стан справ не залишає шансів ні на перемогу, ні на післявоєнне відновлення”, – цитує пана Пекаря “Країна”.
“Люди вже не так від бомбардувань тікають, як їдуть з України з планами на життя поза нею”, – заявила в інтерв’ю журналу “Країна” (№7) рекрутерка Марія Семенюк. За її словами, почала виїжджати інтелігенція, люди з вищою освітою. На європейському ринку почало змінюватися і ставлення до трудового мігранта. Це вже не простий робітник, а фахівець. “З одного боку це тішить, аз іншого – Європа здобуває спеціалістів, а Україна втрачає. Якщо впродовж перших років війни виїжджали переважно жінки 30- 49 років і діти, то тепер ідеться про жінок без дітей”, – цитує пані Семенюк “Країна”.
Підготував Ігор ЗОЦ ки якості освіти у Чернівецькій області, депутат обласної ради (анонсувала фільм “Митрополит Євген Гакман – великий наставник”); Микола Гергелюк, воїн-капелан, кандидат історичних наук; Ростислав Семенчук, священник ПЦУ, вчитель історії Добриновецького ЗЗСО; Тамара Мінченко, заслужений працівник освіти України, член правління обласної “Просвіти”; Дмитро Никифоряк, заступник голови ВУТ “Гуцульщина” (Вижницький район). Захід став важливим кроком на шляху до проголошення вищою церковною владою Євгена Гакмана як такого, до кого православні можуть звертатися за допомогою, з внесенням його до списку святих, із визначенням дня вшанування пам’яті святителя в церковно-літургійному календарі ПЦУ.
Пошта “СП” · “Час, сконденсований у музичній фразі, доносить нам свіжість і гостроту емоцій, що їх колись пережили попередники”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Про що пишуть українські друковані видання – у нашому огляді.
“У 2019 році частка тих, хто вважає, що російську мову взагалі не варто вивчати в школах, становила 8%, а тепер їх 52%”, – заявив директор КМІС Антон Грушецький львівській газеті “Експрес” (№12, 21.03). Видання пише, що наразі більшість українців вважають, що російську мову взагалі потрібно усунути з офіційного спілкування. Чверть за те, щоб її зробили другою офіційною в певних регіонах. І лише 3% за те, щоб російська мала статус другої державної в Україні. Це в 13 разів менше, ніж було на початку 90-х минулого століття.
“Усю країну – під плуг”, – під таким заголовком “Сільські вісті” (№16, 16.04) пишуть про ймовірно руйнівні наслідки намірів Кабінету міністрів. Зокрема, в пріоритетному плані дій уряду на 2024 рік передбачено законопроєкти, які змусять громади, по-
Пошта “СП” · “Час, сконденсований у музичній фразі, доносить нам свіжість і гостроту емоцій, що їх колись пережили попередники”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Світлана МАСЛОВСЬКА, Чернівецька обласна “Просвіта”
Вшановуючи пам’ять першого Митрополита Буковини і Далмації, ініціатори й організатори круглого столу “Євген Гакман – відомий український святитель і незвіданий святий” Буковинська “Просвіта” та Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича ставили перед собою конкретне завдання – активізувати нашу діяльність щодо прискорення процесу канонізації духовного світоча Буковини. Передувала заходу поминальна панахида за Євгеном Гакманом, яку звершив у храмі свт. вмуч. Іоанна Нового (ЧНУ) єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност. Модератори зібрання – Микола Шкрібляк, доцент кафедри філософії ЧНУ, та Світлана Масловська, заступниця голови Чернівецької обласної “Просвіти”, – закликали учасників увиразнити посутню тему з інтонаційним наголосом: наш Пастир – не лише гордість, а має стати й нашою силою. Слова вітання до поважної аудиторії від ректорату ЧНУ адресувала Тамара Марусик, прорек-
Валентина ДАВИДЕНКО, журналістка, м. Київ
Смак і повітря епохи, кажуть, найвиразніше передає музика. Час, сконденсований у музичній фразі, доносить нам свіжість і гостроту емоцій, що їх колись пережили попередники. У минулому десятилітті я писала статтю про музику композитора Михайла Чембержі в кінематографі й театральному мистецтві. А кілька днів тому слухала його п’єси для дітей на фестивалі “Весняні голоси” у столичній музичній школі № 3 імені В. С. Косенка. Їх зіграли всі конкурсанти – від наймолодших до старших. Цей фестиваль, який має двадцятилітню історію, започаткувала Наталія Павлівна Роменська, одна з найкращих музичних педагогів столиці. І цього разу він був присвячений пам’яті Михайла Івановича Чембержі. Я рідко пишу на своїй сторінці у Фейсбуці розлогі тексти навіть на актуальні теми. Але деякі світлі й надихаючі образи нашої перше, продати у приватну власність усі пасовища та сіножаті під ріллю, а по-друге, дозволять місцевим землевпорядникам самостійно і безконтрольно вносити межі земельних ділянок до кадастру. Наперекір здоровому глузду, світовій практиці, напрацюванням і досвіду вітчизняних учених-аграрників у “рамках консолідації земель” запрограмовано... ліквідацію незайманих зон між полями. “Кабмін пнеться розорати всі степи, луки і пасовища! А селяни проживуть і так”, – пише журналіст Микола Нечипоренко.
Про відреставрований Будищанський вітряк розповідають “Сільські вісті” (№6, 06.02). Цей об’єкт культурної спадщини регіону розташований у Національному заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка”, що в селі Шевченкове (до 1929 року – Кирилівка), де минуло дитинство поета. Вітряк єдиний з 28-ми, які діяли в Шевченковому з ХІХ століття. 200-річна споруда з плином часу стала потребувати ремонту, і одна з благодійних фундацій зробила добру справу, привівши пам’ятку до належного стану.
тор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу. Основною фігурувала теза від єпископа Феогноста, який виголосив історичне рішення: “З благословення Блаженнійшого Епіфанія розпочинається збір матеріалів та підготовка відповідних документів щодо канонізації Євгена Гакмана”. Доповіді Миколи Шкрібляка (доктор філософських наук, протоієрей) “Постать Євгена у світській і церковній історіографії”, Миколи Лагодича (кандидат наук з богослов’я, протоієрей) “Канонізація владики Євгена Гакмана в контексті православної традиції зачислення до лику святих”, Миколи Щербаня (кандидат богословських та історичних наук, митрофорний протоієрей) “Митрополит Євген Гакман – контраверсійність постаті на тлі епохи” спонукали до жвавого обговорення теми та породжували нові думки. Відомий у краї духовно-просвітницький проповідник, настоятель храму Рівноапостольної Княгині Ольги ПЦУ смт Глибока о. Роман Грищук отримав грамоту від Центрального правління
Журнал “Країна” (№7) публікує статтю Володимира Горбуліна і Валентина Бадрака під заголовком “Час шукати нешаблонні рішення, гуртуватися з відмовою від власного егоїзму”. Автори зазначають, що світ зразка початку 2024 року став крихкішим і вразливішим передусім внаслідок нерішучості та зволікання ухвалення важливих для світової безпеки рішень. “Ера миру закінчилася. Ми перейшли до передвоєнного світу”, – цитують автори британського міністра оборони Гранта Шаппса з його промови 16 січня. Відтак, В. Горбулін і В. Бадрак вважають, що “для знищення злочинного московського режиму все-таки потрібна антипутінська коаліція – група держав, які відверто проголосять необхідність, якщо не зміни політичного ладу в РФ, то приборкання чинного режиму зі шлейфом воєнних злочинів”.
Відповідаючи на запитання журналу “Країна” (№8), підприємець і викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар заявив, що “українська економіка страждає від еконо-
ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, а настоятель церкви Святого Василія Великого с. Дорошівці ПЦУ о. Віталій Мензак став лавреатом Чернівецької обласної премії ім. Євгена Гакмана. Священник передав свою премію на придбання автопричепа для вивезення з полів бою пошкодженої техніки. Свої пропозиції щодо прискорення процесу канонізації владики Євгена висловили: Володимир Антофійчук, доктор філологічних наук, професор, заступник голови обласної “Просвіти”; о. Сергій Горбик, протоієрей; Микола Шкурко, голова Ніжинської “Просвіти”, Чернігівська обл.; Павло Михед, професор Ніжинського державного університету; Оксана Палійчук, керівниця управління Державної служби оцін-
Пошта “СП” · “Час, сконденсований у музичній фразі, доносить нам свіжість і гостроту емоцій, що їх колись пережили попередники”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
епохи збережені в пам’яті не лише моїй, а багатьох музикантів, художників, митців-хореографів, які заходили свого часу ще дітьми, першими студентами до величного Капітолію під назвою Київська дитяча академія мистецтв. А створив її композитор і романтик Михайло Чембержі. Відкриваючи фестиваль “Весняні голоси”, Наталія Павлівна Роменська згадала один із щемких моментів, як ректор щоранку на порозі академії зустрічав і вітався з кожним маленьким студентом, звертаючись на “ви”. І вони виростали в переможців численних міжнародних конкурсів, звідки привозили головні нагороди. А нині їхні голоси і музика звучать у київських залах і в багатьох столицях Європи. Педагогічний проєкт професора Михайла Чембержі, Київська дитяча академія мистецтв, дез ранніх літ дитина виховувалася
Наталія Роменська на засадах гармонії і краси, починався із сердечної сімейної педагогіки його батьків – Парасковії Федорівни та Івана Івановича. Про це учасникам фестивалю розповів син Андрій Чембержі. Батько майбутнього композитора, не маючи професійної музичної освіти, грав на десятьох музичних інструментах. Може, відтоді у сина жило переконання, яке згодом він сформулює так:
“Ті, хто любить музику, мистецтво, – романтики. А романтизм – завжди джерело натхненного ставлення до життя”. Природа і мистецтво мають спільну якість – альтруїзм. Медова призахідна нірвана розливається на всіх, навіть малих і сиротливих, і обрамляє землю такою кольоровою гамою, що вражає серце як музика. У щедрості природи є щось материнське, для неї ми всі – діти. Музика теж обдаровує всіх спраглих. На нинішньому фортепіанному фестивалі “Весняні голоси” всі учасники отримали дипломи лавреатів. Вони грали в один тур, щоби встигнути, доки не залунала сирена тривоги. На стілець біля роялю підмощували ще одне сидіння, бо не всі ще підросли. Разом із дипломами лавреатів отримали шоколадки. Такого дитячого фестивалю не було в історії сучасної Європи. Дякую, дорога Наталіє Павлівно, за талант дарувати нірвану!
Інформаційний простір · “Книжка зроблена зі світлом у душі і людською мудрістю про добро і долю України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник
Нещодавно група знаних у журналістському середовищі фахівців друкованих ЗМІ (передовсім журналістів-практиків, видавців популярних в минулому загальноукраїнських газет, науковців, мовознавців, а також професійних дипломатів) провели на запрошення журналіста і письменника Юрія Плаксюка в Прес-центрі НСЖУ творчий дискурс з нагоди опублікованої цьогоріч у видавництві “Прометей” книжки-збірки його публіцистичних статей “На стороні добра”. Незвичної за стилістикою і формою праці навіть для нинішнього невтішного періоду існування в Україні друкованого слова, яку сам автор поміж друзів скромно охрестив “захалявною книжечкою”. Над тим, чи це насправді так, чи допустимо публіцистику громадсько-політичного звучання виносити на читацький загал у такому міні-форматі, та ще й з претензією на загальноукраїнський читацький загал, міркували учасники зустрічі. Галина Дацюк – членкиня редколегії газети “Слово Просві< ти”, журналістка, письменниця, громадська діячка: “Радію, що ця знакова праця автора народжува< лась на шпальтах нашого тижне< вика”. Іван Забіяка – український науковець, історик і лінгвіст, тео< ретик журналістики і громад< ський діяч: “Добре знаю таку тенденцію: на літературних “ре# презах” автори завше охоче дару< ють присутнім свої книги, але во< ни, на жаль, потім мало чита< ються… Ця ж книжка читається, як кажуть, на одному подиху”. Володимир Янішевський – журналіст, багаторічний редактор науково-практичного журналу “Архіви України”: “Цю дискусію, цей обмін думками я умовно назвав би вступом до подальшої серйозної науково#практичної конференції, оскільки авторський публіцистич< ний концепт “На стороні добра” потребує значно глибшого аналі< зу”. Микола Ярмолюк – фахівець зі слов’янської філології, дипло< мат, педагог: “Читав близькі для мене факти авторської публіцис< тики пана Юрія і ніби повертався у свої минулі творчі мандри: сімде< сят п’ятий рік, Ленінград, я в чис< лі тих українських студентів, ко< му поталанило побувати на тери< торії Академії в квартирі#май< стерні Тараса Шевченка… З по< чатком нашої Незалежності, на< певно, таких щасливчиків, і не ли< ше студентів, можна полічити на пальцях однієї руки… Невже імпе< рія назавжди і посмертно ув’язни< ла поета?” Алла Ковтун – багаторічна го< ловна редакторка газети “Урядо< вий кур’єр”, видання централь< них органів виконавчої влади Ук< раїни: “Аналітика автора про кримську недоброзичливість, про нинішнє чорно#біле тло національ< ного інформаційного простору стріляє в ціль… А почалося все по# справжньому, пригадую, в 1995 ро< ці. Тоді і в Москві, і в Криму відбу< валися жахливі антиукраїнські ак< ції”. Володимир Демчак – т. в. о. директора видавництва худож< ньої літератури “Дніпро”: “Нас, видавців, намагаються перемісти< ти на задвірки історії, але, впевне< ний, цього не станеться, поки є люди, які пишуть!” Людмила Василенко – очіль< ниця департаменту інформацій< ної політики Мінкультури Украї< ни: “На сьогодні друковане слово –
найбільше інформаційне багатс< тво, тому що воно живе довше за будь#яке інше! Наші воїни, захис< ники, знаю, що кажу, читають і передають книжки й газети з рук в руки. Особливо там, де відсутній Інтернет. Ось і публіцистика ав< тора доводить, що вона буде ними затребувана”. Віталій Москаленко – дипло< мат, письменник і журналіст: “Дана книжка свідчить про ста< новлення автора – досвідченого журналіста, письменника, фахівця національного медіапростору – як зрілого публіциста. Збірка статей – на часі. Історія, культурна спад< щина, проблеми і прорахунки полі< тиків – органічно вплетені в ни< нішнє воєнне лихоліття”.
Україна – не окраїна Ю. Плаксюк: Теза перша. На сучасній мапі Європи є лише дві території, які більше за інші ста< вали об’єктами жорстоких воєн – Балкани і Україна. Ці історичні реалії були для мене значною мі< рою маркером у написанні серії публіцистичних статей. Теза друга. Чому я зібрав вас не у приміщенні шанованої газети “Слово Просвіти”, а запросив до прес-центру Національної спілки журналістів України? Відповім так: по-перше, ми всі є багаторічними її членами, а по-друге, дискусія наша стосуватиметься, принаймні цього бажав би я, малопоширеного журналістського жанру – книжкової публіцистики. Звісно ж, і в приміщенні газети, яка багато років дбає, щоб у редакційному портфелі цей жанр був домінуючим, мали можливість зручно спілкуватися. Однак тут ми можемо все-таки більше сконцентруватися не на окремих статтях, а загалом на книжці, яку я замислив і реалізував, завдячуючи київському видавництву “Прометей” як збірку публіцистичних статей про “тилові” суспільно-політичні колізії в умовах відчайдушної боротьби українців за свою Свободу і Незалежність… Г. Дацюк: Як представниця редакційного колективу газети зазначу, що, обравши для своєї книжки таку оптимістичну назву, ви, звісно ж, наснажилися тим, що газета “Слово Просвіти” за своє непросте багаторічне існу< вання жодного разу не зраджува< ла стороні добра. Тижневик був, є і завжди залишатиметься не тіль<
Учасники презентації книжки “На стороні добра”
ки прибічником, а й чинником добра. Ю. Плаксюк: Саме так, газета не тільки оберіг добра, вона є по< тужним творцем Добра… І. Забіяка: Порушені теми – це якраз не оця парадна сторона (використовую слово з назви “сторона”), хоча думав: чи на стороні, чи на боці добра… Бік – ніби вужче поняття, а сторона – надто просторове, і я з цих мірку< вань схиляюся, з одного боку, до точності назви. А з іншого – і в чомусь її заперечую… Ю. Плаксюк: Обрав таку наз< ву з одного міркування: не бажаю залишатися “осторонь” добра… Г. Дацюк: Таким небайдужим до зла ви були і в інших своїх ху< дожніх творах: “Все в минулому”, “З глибин і до небес” тощо, які я редагувала і читала. Втім, ниніш< ня ваша публіцистика чи не найефективніший у градації творчих жанрів інструмент, обрала бік добра і за актуальністю, і за зміс< том, і за суттю. Тож перший по< сил: не буває колишніх журналіс< тів. Як автор ви доводите це но< вою книжкою. Для мене вона – концентрат актуальних культур< них викликів. А ще я неймовірно зраділа її оформленню (фото< ілюстраціям, рефренам під ними і її формату). Ці фотографії, ця обкладинка, книжка загалом зроблені зі світлом у душі і люд< ською мудрістю про добро і долю України. Вона має йти до читача і просвітлювати людей. Легка для читання, мобільна для мандрі< вок, зручна у хвилини відпочин< ку. І – повчальна. В. Янішевський: Пан Юрій кілька разів наголосив, що в колі друзів охрестив її “захалявною книжечкою”. Це не зовсім так: уній – неабиякий “життєствердний” конденсат. Висока концен< трація і думки, і фактів. І те, що пані Галина спонукала автора на цикл публіцистичних статей, під< тримала серію газетних публіка< цій, – данина забутому історич< ному гаслу щодо призначення га< зети як колективного організато< ра важливих громадсько-полі< тичних процесів. Г. Дацюк: Не суть, як позна< чити її форму – “захалявна” чи повноформатна книжка. Вона настільки комфортна для прочи< тання, що і діти, і студентська молодь, і військові, яким потра< пить до рук, матимуть сферичне уявлення про наше буття. У ній – справжня публіцистика, реаль< ність у розмаїтті труднощів і сус< пільних проявів. Взяти хоча б першу публікацію про великого друга українського народу, пер< шого президента Чехословацької держави Томаша Масарика, яко< го, у визначенні автора, нині ук< раїнська влада чомусь не надто пошановує. 1918 рік, фінал Пер< шої світової війни, містечко По< лонне на Поділлі. Україна на віс< трі протистояння імперської більшовицької росії і колектив< ної Антанти. Небагато закордон< них урядовців простягнули тоді руку допомоги знекровленій УНР. Втім, як і нині, ми вочевидь знаємо, хто наші сусіди-вороги, а хто – справжні друзі. Тоді ще не президент, але видатний політик, державотворець, професор То< маш Масарик зробив свій вибір на нашу користь свідомо і прак< тично. Відвідав в Україні (спершу Київ, а далі – Полонне і округа) інтернованих військовополоне< них, щоб пересвідчитися, наскільки близькими за духом і ві< рою були наші народи. А ще для мене написана Юрієм історія про Масарика тісно пов’язана з до< лею моєї патронки і духовної нас< тавниці Софії Русової. Емігру< вавши на початку 20-х років ми< нулого століття, як і тисячі укра< їнських інтелігентів, митців і пат< ріотів, в Чехословаччину, вона одразу ж отримала допомогу осо< бисто від пана Томаша Масарика на організацію дитячих притул< ків, а згодом – на допомогу голо< дуючій Україні. М. Ярмолюк: Я не перекона< ний, що саме зараз слід опонува< ти автору щодо окремих закидів на адресу нинішніх наших дипло< матів, працівників української амбасади в Празі. Однак у ті ж майже роки, коли ви, пане Юрію, зверталися до них про підтримку задля пошанування пам’яті Ма< сарика в Україні, посол Євген Перебийніс і вся команда дипло< матів активно працювали над проблемою перепоховання на< шого поетичного генія Олексан< дра Олеся в Києві, як і над вели< кою справою щодо збереження спільної з чеським народом істо< ричної пам’яті. А отримана гро< мадою міста Полонне формальна відписка від одного з недолугих клерків, що ваш запит надіслано не за адресою, – то зайве свідчен<
ня неабиякої завантаженості не< великого за кількістю празького дипкорпусу. В. Москаленко: Класична від< писка через брак часу, я б сказав. Закономірно, що не могла вона залишитися непоміченою авто< ром, який розшукував контакти не з якимсь пересічним чолові< ком чи установою, а очільниками малої батьківщини Масарика – міста Годін, де він народився. Пе< реконаний, що нині, за каденції президента Петера Павела, після перезавантаження міждержавних стосунків України і Чеської Рес< публіки, такі прикрі випадки не повторяться. Тоді як, доречно зазначив мій колега Микола Яр< молюк, українське посольство в Чеській Республіці багато пози< тивного зробило для увічнення пам’яті видатних українців. Той же дбайливий догляд за могила< ми Січових Стрільців, за моги< лою Олександра Олеся і Софії Русової. Втім, стаття про друзів і недругів має ще й узагальнюючий посил: друзі ті – кому близька бі< да одновірців, кому болить кро< воточива рана іншого народу. Це, як влучно стверджує автор, має бути головною ознакою ідентич< ності кожного народу. Г. Дацюк: Насамперед його ментальності і традицій. У нашо< го народу визначальною я вва< жаю рису любити Україну глиб< ше, щиріше ніж власну кишеню. Своїм корінням ця традиція сягає в тисячоліття. Промовистий вступ до статті про друзів, де пол< ки київської дружини відстоюють територіальну недоторканість східних слов’ян, нашу віру плічо-пліч з чеськими гуситами Яна Жижки, стверджує саме таку на< шу рису. Вона живе в нас постій< но, як і в тих українців, хто в різ< ні часи з причин власної безпеки залишив рідний край. Про видат< ного канадського скульптора ук< раїнського походження широкий загал українців нічого не знав до моменту встановлення в Україні державного суверенітету в 1991 році. І відкрив для нас це світле ім’я академік, мистецтвознавець і письменник Дмитро Власович Степовик. Подорожуючи Амери< кою, зустрівся з Лео Молом у йо< го майстерні, в місті Вінніпег, громада якого на знак вдячності українцю передала йому для творчих імпрез і виставок цен< тральний міський парк, що нині позначений на мапі, як парк скульптур Лео Мола. Ю. Плаксюк: Леонід Григоро< вич Молодожанин – не просто мій земляк, він ще й ровесник мого батька. Обоє народилися на початку 1915 року, обоє певною мірою були причетні до здобутків полонських гончарів. Дмитро Степовик подарував і мені свою біографічну ілюстровану книжку про земляка-скульптора, тому я не мав права обійти цю тему. Ні в книжці “Все в минулому”, ні в збірці публіцистичних статей. Жоден митець, жоден політик світу не знає такого увічнення своєї пам’яті як Тарас Шевченко, завдячуючи монументальній Шевченкіані, створеній упро< довж півстоліття Лео Молом. У більшості столиць двох Америк, в Європі і Азії, на центральних майданах можна зустріти пам’ят< ники нашому генію роботи ка< надського скульптора від Бога. Далі буде.
Незабутні · “Любила українське слово, все робила для його збереження і розвою, плекала кожний пагінець рідної української культури”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ня не лише констатувати відповідний стан, але й окреслити перспективи її розв’язання – це був стиль її життя. Вона любила українське слово, все робила для його збереження і розвою, плекала кожний пагінець рідної української культури. Феня Дмитрівна Пустова не тільки оберігала і пропагувала рідне слово, а власними справами утверджувала його в усіх вимірах, укорінювала його повнокровне і насичено викінчене звучання. Досконало знала історію культури в широкому сенсі усього слов’янства і на її тлі легко охарактеризувала українство в загальній цивілізаційній еволюції. Її шанували й цінували всі, хто поділяв такі погляди, поважали ті, хто дотримувався діаметрально інших поглядів. Будь-якої хвилини можна було звернутись до неї за консультацією, по допомогу. Щедрої і широкої душі Людина, Учитель і Наставник за покликом серця, принципова, експресивно толерантна й емоційно сповнена, із гострим відчуттям рідного слова та його безміру – це все неповторна, славетна Феня Дмитрівна, пам’ять про яку завжди зігріватиме нас. Усім своїм життям, умінням зорганізувати навколо себе коло однодумців, послідовним відстоюванням усього істинно ціннісного і національно вартісного вона є й буде для нас сьогоднішніх зразком. Як би раділа сьогодні Феня Дмитрівна, що Донецький національний університет носить ім’я Василя Стуса. І сьогодні відчутно, як не вистачає цієї неповторної людини, талановитої викладачки, мудрої наставниці, доброї порадниці, справжньої патріота патріотки до глибини душі. Пам’ять про неї жива. Пам’ять не у формі окремих епізодів, а пам’ять – цілісна, значуща, адже Феня Дмитрівна Пустова була і є знаковою постаттю і для свого університету, і для україністики, і для слов’янського світу загалом. Несла насичене слово просвіти щоденно й щохвилинно. Здається, що можна було б завершити на цьому спомин про таку дорогу та яскраву особистість, але ось нещодавно Євген Фіалко, випускник філологічного факультету, надіслав світлину, на якій Феня Дмитрівна уже в костянтинівський період бере участь у Перших Олексиних (Олекси Тихого) читаннях у школі, де він навчався і працював. Як пише Євген Фіалко: “На той час Феня Дмитрівна була вже на пенсії й жила в Костянтинівці. Ми її запросили очолити журі. Так вона всіх трохи “муштрувала” за університетськими стандартами… Теплі спогади залишилися. Вона після цього статтю про Олексу Тихого написала. Це, мабуть, останній публічний захід для неї”. До останньої хвилини життя вона працювала над власним словом і словом для інших, робила все для його зміцнення. Творчий пошук відчутний в її останній статі “Педагогічна система Олекси Тихого (штрихи до історичного портрету)”. Із внутрішнім щемом розповідала вона про студента Василя Стуса, який був з-поміж тих, кому викладала свої лекції, проводила семінарські та практичні заняття. Її стилістика поставала такою, яка відлунювала в душі, спонукала до власних пошуків на озвучені та приховані численні питання. Феня Дмитрівна Пустова належить до когорти славетних, бо завдяки таким творчим особистостям формуються справжні достойники нації, творчі особистості, гартується національний дух.
дружини Івана Нагірняка Юхим Гусар, котрий презентував і подарував своє нове видання “Енциклопедія Сокирянщини”. І традиційно на завершення прозвучав неофіційний гімн Новодністровська – “Місто моєї юності” на слова Івана Нагірняка та музику композитора Михайла Рожка. Ось так з любов’ю та шаною згадали ми незабутнього Івана. Творчим колом зустріли день його народження, відвідали могилу славного земляка, поклали квіти біля меморіальної дошки на БНТД “Молодіжний”, директором якого Іван Семенович був з 1996 по 1999 роки.
Інна ГОНЧАР, членкиня НСЖУ та НСПУ, лавреатка літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка (2021 р.)
Незабутні · “Любила українське слово, все робила для його збереження і розвою, плекала кожний пагінець рідної української культури”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗАГНІТКО, Донецький національний університет імені Василя Стуса (м. Вінниця)
Мій спогад про славетну Феню Дмитрівну Пустову, якої не стало 28 травня 2010 року. Але досі не полишає відчуття, що ось пролунає дзвінок, я візьму слухавку та почую низку пропозицій щодо вирішення актуальних питань сьогодення, мені розкажуть про нові факти з історії літературно-мистецького життя нашого краю й багато-багато іншого. Це говорить серце, промовляє душа, а розум упевнено промовляє, що такого не буде. Бо Феня Дмитрівна пішла туди, звідки не повертаються, та пам’ять про неї, її надзвичайну мудрість, громадянську принципову позицію, її природну вивірену активність залишатиметься в наших серцях назавжди. Феня Дмитрівна Пустова була справжньою донькою свого народу у вичерпному сенсі цього слова. Народившись на Харківщині 8 жовтня 1928 року та закінчивши Харківський університет (сьогодні Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) за фахом української філології, згодом аспірантуру цього ж університету, вона все життя пов’язала з Донецьким університетом (від серпня 1958 року), де стала не просто викладачкою, а знаною фахівчинею-франкознавицею, теоретикинею та історикинею літератури ХІХ століття, авторитетною дослідницею фольклору, авторкою оригінальної концепції методики вивчення останнього як особливого виду мистецтва й літератури та народознавства. Сказати тільки це про Феню Дмитрівну означає виявити лише один з аспектів її багатогранної діяльності, а саме її дивовижне уміння дискутувати, критично осмислювати почуте, побачене, прочитане, прагнення висловитись про це відкрито, чесно, принципово. Хоч інколи знала, як могли оцінити її слова, сприйняти їх значення, аналізувати глибинний смисл та повторювати знову й знову: “Це сказала Феня Дмитрівна”. Маленька, тендітна, а її позиція так багато важила не лише для філологічного факультету, університету, а й всієї Донеччини, та навіть більше. Про Феню Дмитрівну писати легко, мої спогади про неї світлі та яскраві. Кожна зустріч із нею для мене була цінною і навіть сьогодні прочитувана з усією повнотою. Вона для мене була прикладом чесності, принциповості, наполегливості, людиною, що за будь-яких обставин уміла обстоювати власний погляд. Уперше Феню Дмитрівну я побачив в університетській аудиторії в 1972 році, коли слухав курс лекцій з української усної народної творчості. Її небайдуже ставлення до кожного студента, уміння бачити в кожному з нас творчий штрих викликало подив і зацікавлення. Сказати, що ми готувалися до її занять, буде замало, щоб уповні відобразити наше ставлення до цієї викладачки. Її заняття, особливо практичні, відбувалися в надзвичайно швидкому темпі, де кожна хвилина була врахована. Викладачка не боялася гострих кутів обговорюваних проблем, пропонувала власні аргументи на доведення певної думки: хоч би щодо значення українських дум, хоч би щодо образу Богдана Хмельницького в усній народній творчості тощо. Вона відкривала Галактику Українського Слова із заглиб-
У 75-й день народження Івана Семеновича Нагірняка серію листівок презентували в мистецькій залі Новодністровського історичного музею. Це була щира родинна ленням у мелодику його звучання та компресію народного духу. Це їй було під силу, бо численні її дослідження з поетики Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, усної народної творчості ставали основою побудови викінченого діалогу зі студентами (виховала декілька поколінь словесників), учителями, аспірантами. Феня Дмитрівна була ядром заняття, вела дискусію, сперечалася, підказувала і шліфувала відповіді. Так розлого розповідаю про перше сприйняття Фені Дмитрівни тому, що її мисленнєво-теоретичне та проблемно-пошукове багатство ніяк не асоціювалося з маленькою, тендітною постаттю. Своїм духом і душею, силою волі, творчим злетом вона була величною. Згодом іще один раз я мав щастя слухати її цілісний лекційний курс, вже з історії української літератури. Після таких власних студентських спогадів про Феню Дмитрівну хотів би декілька слів сказати про неї як про колегу. Від самого початку моєї роботи в університеті я відчував добре ставлення та підтримку з її боку. Аби не видатися надто стриманим у спогадах про Феню Дмитрівну, хочу зупинитись на тих окремих ситуаціях, крізь призму яких легко побачити міцність її духу, щирість і відкритість душі, принциповість і відповідальність. Десь у другій половині вісімдесятих років минулого століття актуальним стало питання запису особливостей мовлення мешканців Слов’янського району. Мені пощастило керувати групою студентів, що працювала за відповідною програмою запису мовлення. І в цей час Феня Дмитрівна підійшла до мене й довго розповідала про наявні в селах району (Красноармійському, Банному, Билбасівці та інших) особливих легенд про Карачуна (Корочуна), зафіксованих тільки в цих місцях. Розповідала яскраво, ґрунтовно коментувала кожне явище й раптом зупинилась. Помовчавши, запитала, чи я був у с. Прелесному, а почувши заперечну відповідь, сказала: “Вам обов’язково треба там побувати”. Такі побажання вона висловлювала рідко, але в них насправді було приховано багато. Я відчув їхній особливий смисл, коли побував у селі Прелесному, де було створено справжній етнографічний музей однією людиною – учителем Шевченком. Разом із учнями і за допомогою батьків він зібрав в одному місці пам’ятки народного побуту, культури. Тут були і клуня, і кузня, і вози, і багато інших речей. Феня Дмитрівна вміла оцінити таку подвижницьку працю, що своїм змістом і виміром спрямована була в майбутнє – формування справжнього громадянина Української держави. Як омріяне й вистраждане сприйняла вона суверенність України, постання її на мапі світу як окремої держави. Гостро і аж до щемного болю переживала за перші кроки Української держави – за виступами уміла оцінити рівень державницької функції від пересічного громадянина до народного депутата (останніх легко цитувала, бо постійно цікавилася політичним тлом). До останніх хвилин свого життя вона зберегла активну громадянсько-патріотичну позицію, відгукувалася на будь-які запити, прагнула підтримати тих, хто попав у біду. Шкода тільки, що останні роки Феня Дмитрівна не зі своєї волі не працювала в університеті, хоча її енергії, творчому пошуку, умінню будувати дискусію та дотримуватись слова можна було тільки дивуватися. Навіть її переїзд з Донецька дом. Костянтинівки, де вона свого часу закінчила середню школу, не вплинув на її творчий порив, вона продовжувала активно працювати. Завдяки старанням і невпинним пошукам вона повернула з небуття письменника-констянтинівця, засновника костянтинівської бібліотеки Фелікса Ковалевського, який належить до митців Розстріляного Відродження. Тим, хто цікавиться літературним життям, історією літератури рідного краю, відомі численні публікації Фені Дмитрівни з цих питань у газетах “Літературна Україна”, “Донеччина” та ін. До останньої хвилини свого життя вона була невтомною в обстоюванні статусу української мови та культури, в бажанні захистити паростки нового, у праці над розширенням функційного тла історичної пам’яті українського народу, повернення в сучасний обіг величезного масиву забутого, втраченого, розстріляного і понівеченого на крутизнах еволюційного поступу українського народу і постання Української держави (статті про Олексу Тихого, Василя Гайворонського, про українську літературу Кубані та ін.). Востаннє вона зателефонувала мені за тиждень до 28 травня, того дня, коли її не стало. Знову Феня Дмитрівна ділилася своїм баченням сучасної мовної культурної ситуації, накреслювала перспективи майбутньої роботи. Йшлося в розмові й про багато тих речей, про які й сьогодні важко говорити: вона відчувала несприйняття окремими колегами суверенності Української держави, передбачаючи багато років активного відстоювання української національної ідентичності та напрацювання чітких шляхів розбудови функційного навантаження українського слова. Наче відчувала ті лихоліття, які ляжуть на плечі української нації. Розмова була настільки насиченою, що важко було навіть уявити той стан, у якому перебувала Феня Дмитрівна. Ґрунтовність і викінченість в аналізі будь-якої ситуації, прагнен-
Незабутні · “Любила українське слово, все робила для його збереження і розвою, плекала кожний пагінець рідної української культури”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
зустріч, за якою своїм до болю знайомим поглядом із портретів спостерігав незабутній “Почесний житель наших душ” і “Наш Буковинський Кобзар!..”. Саме так я назвала свою передмову, у якій коротко розповіла майбутнім читачам про чудову людину і колегу по перу, котрий уже майже 10 літ, як на вічній правді (25.03.1949 – 01.09.2014). 14 поетичних присвят Івану Семеновичу випромінювали шану і щиру пам’ять про того, хто завжди обіймав і підтримував теплим і мудрим словом. Авторів представляла директор музею Наталя Кримняк, а вони, у свою чергу, щемно ділилися своїм поетичним словом. Галина Мельник, лауреати літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка Інна Гончар і Олена Богуцька, а також Валентин Кушнір особисто прочитали свої віршовані рядки у родинному колі, а Тамара Морошан, Олена Логінова і Лариса Тулюлюк-Кушнір – у відеозапису; пам’ятні поезії решти колег і друзів виконали учасники зустрічі-презентації. Особливими, крізь сльози розлученого болю, були переживання присутньої у залі сестри-близнючки Івана Нагірняка, ювілярки Євгенії, адже останні хвилини прощання з братом ятрять душу й досі. До родинної зустрічі долучився гість з Чернівців, знаний краєзнавець і родич
Цікаво знати · “Коли ми бачимо нагороджену людину, то відчуваємо повагу до неї і до її подвигу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
теми, яка існувала до 2014 року. Там було за все і про все, але не за конкретний подвиг. Міністерство оборони – це орган військового управління, і він відзначає саме за управлінські рішення. Там закладений дещо інший контекст. Також є нагороди всіх родів військ, і це дуже приємно, що в кожного з них – у Сил підтримки, у Медичних Сил, у інших родів військ є свої власні нагороди, якими можуть відзначати своїх військовослужбовців командувачі цих родів військ. – За час широкомасштабного вторгнення росії в Україну Голов³ нокомандувач найчастіше нагород³ жував не Сталевими, а Золотими хрестами. Хоча цим нагрудним знаком, як правило, нагороджу³ ються особи, яких раніше нагород³ жували Сталевим хрестом… – Це є справедливим критерієм того, що самопожертва воїнів у цей час була надзвичайно великою. – Чи можете назвати загальну кількість українських нагород? – Точно – не можу. Якщо всі зібрати, то буде понад 200 тільки офіційних державних нагород – президентських і відомчих. До відомчих ми відносимо не тільки відзнаки Збройних Сил України, але і прикордонників, гвардійців, всіх Сил оборони. А насправді спектр нагородження виходить ще ширший, тому що є нагороди громадських організацій, які взагалі неможливо порахувати. Ми точно можемо сказати про значущість. Раніше, до війни, військова нагорода сприймалася як належний атрибут заслуги – служив довго, отримав ветерана і з гордістю ношу. І до самого ветерана ставлення було дещо легковажне. А сьогодні, коли ми бачимо нагороджену людину, то відчуваємо повагу до неї і до її подвигу. До військових, особливо відзначених нагородами, надзвичайно велика повага в суспільстві. – Один із яскравих символів у сьогоднішньому війську – це нару³ кавні знаки. Вони дуже різноманітній унікальні. Чи можна їх якось кла³ сифікувати з наукової точки зору? – Була спроба їх класифікації – і ця спроба навіть опублікована в книжці “Українська військова символіка”. І там всі особливості відзначені. Цей напрям надзвичайно активний, надзвичайно ініціативний, тому що це, як кажуть, творчість мас. Кожен командир зі своїми побратимами створював і створює свою символіку. Це дуже гарне підґрунтя для існування всієї системи символіки, зокрема і фалеристичної складової. Адже є впізнавані нагороди від командувачів, від ініціативних командирів. Можемо стверджувати, що сьогодні Україна вже має струнку систему військової символіки, до якої входять як уніформа, так і прапори, нагороди, патчі, нарукавні знаки, відзнаки. Нині термінологія розростається, і це свідчить про те, що цей кейс живий, розвивається, і ми можемо очікувати появу нових гарних дизайнерських рішень символічного значення певної військової діяльності.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото Руслана ТАРАСОВА
Цікаво знати · “Коли ми бачимо нагороджену людину, то відчуваємо повагу до неї і до її подвигу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Першою українською військовою нагородою вважається Залізний хрест Армії УНР – Коли була започаткована ук³ раїнська фалеристична традиція? – Можемо говорити про сталість розвитку на території України військових символів у період її незалежності. До цього періоду ми відносимо і визвольні змагання 1917–1921 років, адже це період нашої першої незалежності. Першою українською військовою нагородою вважається Залізний хрест Армії УНР. Встановлений він у 1921 році і, власне кажучи, саме він започаткує фалеристичну традицію в незалежній Україні. – А козаки не мали своїх вій³ ськових нагород? – У той час українських військових нагород у нашому сьогоднішньому розумінні, тобто відзнак фалеристичних, у козаків справді не було. Але були різні інші способи відзначення. Це здебільшого стосувалося майнових прав, надання привілеїв. У такий спосіб їх відзначали за подвиги. А ще просування по службі, обрання отаманом – це теж було нагородою в козаків. На початку 2000-х років надзвичайно багато було ініціативи від військ – усі хотіли мати власний символ. – У чому унікальність сучасно³ го українського фалеристичного досвіду? – Шлях від радянської військової символіки до української був проторений багатьма людьми. І, власне кажучи, це була ініціатива якраз військових підрозділів. У фондах Національного військово-історичного музею зберігаються тисячі предметів, музейних експонатів, які свідчать про цей шлях до сьогодення. І спочатку, коли в 1991–1995 роках розроблялася військова символіка, одразу всі кинулися до символів козацтва, до символів періоду Київської Русі. І якраз ці символи стали основою побудови структурної системи військових відзнак у Збройних Силах України. Варто зазначити, що символом Збройних Сил у 1991 році був обраний тризуб на щиті, тільки щит був заокруглений, не повторював геральдичний щит малого Державного герба. І сьогодні ми знаємо і бачимо, що тризуб, вже в його мілітаризованому видозміненому сенсі, теж є символом. Тобто одразу в 1991 році було сфокусовано увагу на тому, що символи – це належність. Ми позначаємо, ми символізуємо, що Збройні Сили належать українській державі. І це унікально. Кожна військова частина – це своя історія. І цю історію варто підтримувати і символізувати. Але був період, коли начальник Генерального штабу, не буду згадувати його прізвище, заборонив створення символіки військових частин. Та втрутився тодішній міністр оборони України і скасував рішення начальника Генштабу. Ба більше – дав розпорядження всім розробити власну символіку. Багатьом це допомогло в тому, щоб ця символіка існувала. Кожна бригада відтоді мала вже повністю розроблену символічну систему – від управління дивізії і бригади до окремого підрозділу. Тобто мали свої символічні означення. Тепер до цих символів додалися історичні військові традиції. І це гарні перетворення, які свідчать, що контент військового життя став історично українським. І це дуже приємно, бо саме цю українську історію ми сьогодні і захищаємо. Унікальність нинішнього періоду полягає якраз у тому, що завдяки ініціативі таких поважних геральдистів, художників, як Олексій Руденко, Віталій Гайдукевич, Микола Чмир, Василь Павлов, і багатьох інших вдалося обрати за основу побудови системи військової символіки історичну тяглість. А по суті – вони зробили апгрейд нагород, які були в певні періоди в українських історичних формуваннях. Ми згадали про Залізний хрест – він є в системі. Нагороди Української повстанської армії, державного центру УНР в екзилі – це взагалі основа нагородної системи, починаючи від Президента, Міністерства оборони України і до Головнокомандувача Збройних Сил України. Усюди є це історичне відтворення, апгрейд історичних нагород. Медаль за поранення, наприклад. Її назва і дизайн відповідають аналогічній медалі, встановленій у 1980 році Президією Ради УНР в екзилі. Державний центр в екзилі також мав Комбатантський хрест, заснований у 1940 році. Така відзнака була характерною для багатьох ветеранських комбатантських організацій. І це, на мою думку, правильно, тому що ми повернули до життя нашу історію. Ми захищаємо український військовий культурний код. Це саме та особливість, про яку ви питаєте. Ми створили український військовий культурний код, і тепер він нас підтримує: нашу духовність, нашу спрагу до захисту, спрагу до подвигу, до героїзму. І ці нагороди насправді шануються у війську.
Вперше було запроваджено як відзнаку хрест – У Кадровому центрі Зброй³ них Сил України повідомили, що зпочатку широкомасштабного втор³ гнення російської федерації на те³ риторію України 312 військовос³ лужбовцям ЗСУ було присвоєно звання Герой України. Це, мабуть, одна з небагатьох відзнак, яка за³ лишається з радянської традиції? – Це поважна нагорода, і, дійсно, вона має бути, героїзм і пожертву треба відзначати. Вона, можливо, має тяглість від героя радянського союзу, героя соціалістичної праці, але, на мою думку, той контекст, який зараз звучить, який ми маємо сьогодні, нівелює цю історичну тяглість. Сьогодні нагороджують достойників званням Героя України за пожертву і героїзм у захисті незалежної України. Героїв радянського союзу за це не давали. За це давали Сибір або кулю в лоб. Якщо ви порівняєте ті нагороди, то побачите перехід від радянської системи, де символи загострені, поривисті, до наших мотивів – більш лагідних, стверджуючих. У нас на сьогодні 12 нагород рівня Президента України, Міністерства оборони України і Головнокомандувача Збройних Сил України мають свої прототипи в радянській історії. І, по суті, є відтворенням їх. Але треба додати, що саме вони дали поштовх до відтворення в нових нагородах зовсім інших історичних прототипів.
Наприклад, вперше було запроваджено як відзнаку хрест. У радянській системі не було відзнак-хрестів. В історичному аспекті – це козацький хрест, завдяки якому ми чітко дотримуємося української військової традиції.
Якщо всі зібрати, то буде понад 200 тільки офіційних державних нагород – президентських і відомчих – Розкажіть докладніше про сенси системи військових нагород, які запроваджені у 2022–2023 ро³ ках. – Слід сказати, що ця система є надзвичайно популярною, і не тільки в Україні. Нещодавно завдяки авторам з України і Португалії вийшла книга про військові нагороди України в Португалії – англійською і португальською мовами. І в передмові генерал Валерій Залужний говорить, що слід відзначати подвиги воїнів Збройних Сил України українськими нагородами, які мають свій власний контекст. Валерій Залужний, коли запроваджував цю нагородну систему, вважав за потрібне відзначати за конкретні бойові дії, які виконані, які принесли бойовий результат. Система нагород Головнокомандувача Збройних Сил України сконцентрована на відзначенні військовослужбовців, які здійснюють такі дії, які приносять конкретний результат. Це є відмінністю від тієї сис-
Нагороди – це важливий атрибут держави, один із найголовніших складників її незалежності й суверенітету. З огляду на війну в Україні, що розпочалася у 2014 році, вся символіка Міністерства оборони України та ЗСУ була композиційно та ідейно видозмінена, щоб відобразити історичний поступ українського війська. Тенденція врахування історичних українських військових традицій, символічного означення війська спостерігається, зокрема, у запровадженій у 2022 році новій нагородній системі Міністерства оборони України. Широкомасштабне вторгнення рф в Україну, як свідчать науковці, спричинило справжню фалеристичну революцію в Україні (фалеристика – це наука, що вивчає історію нагород та їхніх систем). Про новітню символіку українських нагород спілкуємося з доктором історичних наук, завідувачем кафедри креативних культурних індустрій Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, головою правління Українського інституту воєнної історії, співавтором книги “Мілітарні нагороди Збройних Сил України” Віктором Карповим.
Очевидець і літописець · “Ні я, ні моя сім’я не зробили нічого, що дало зелене світло росії напасти на нашу країну”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
співчуття. Лише одиниці цікавились війною. Війною, що в декількох кілометрах від них. Мені завжди найбільше було шкода маму, яку ці слова ранили сильніше за всіх, якій так потрібно було поділитися своїм болем. Вона хотіла, щоб люди навколо прокинулись, усвідомили, що їх співгромадяни страждають від війни. Але щоразу, коли вона ділилася з кимось своїм горем, казала про знищений дім, про налякані очі дитини, яка має проживати ночі у підвалі, поки село обстрілюють градами, у відповідь отримувала холодні байдужі погляди і фразу: “Ви цього хотіли”. І мама плакала ночами через те, що не може захистити мене від страждань, що має відбудовувати будинок під обстрілами, що має працювати цілодобово, зовсім не бачачи маленьку доньку, аби лише прогодувати її. Однак усім навколо було все одно. Ба більше, нам казали, що ми це заслужили. І щодня ми ставили собі одне й те саме запитання: “За що?” Заслужили життя під снарядами? Заслужили спалений вщент будинок? Заслужили навіки зруйновані життя? За те, що ми чекали росію, яку ніколи не чекали? Ні я, ні моя сім’я не зробили нічого, що дало зелене світло росії напасти на нашу країну. Ніхто з українців не зробив. Бо росії не треба жодних псевдоголосувань, щоб почати вбивати українців. Терористу не потрібні причини і дозволи, щоб почати тортури. Шукати винних в тому, що сталося, можна вічно. І маю підозру, що це і будуть робити вічно. Однак хоч хтось усвідомлює, яке буде майбутнє в нашій країні? Яке буде майбутнє в країні, де сусід приходить до сусіда за допомогою, а у відповідь чує: “Сам винен. Ти цього хотів”? Яке майбутнє в країні, громадяни якої не розуміють, що ворог роками застосовував пропаганду і приховані маніпуляції, щоб ми шукали винних серед своїх? Саме це – найстрашніша фаза війни і найкраща для росії. Коли українець бачить ворога не в особі росіянина, а в українцеві. І це спрацьовує. Бо куди б ми не прийшли з родиною, всюди нас називали зрадниками. Минуло 10 років. А так вважають досі. Війна не закінчилася, більше того, стала повномасштабною. Сьогодні ми знаємо про Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Волноваху, список можна продовжувати і продовжувати. Скільки крові, скільки насильства випало на долі українців! Тому що в один день росія вирішила, що вона хоче не дві області. Що вона хоче Київ, Суми, Харків, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв... В один день мільйони людей прокинулись від звуків ракет над головою. Мільйони українців змушені ночувати в підвалах, щоб пережити черговий обстріл. Мільйони громадян покинули свої домівки, які більше ніколи не побачать. Мільйони сердець назавжди втратили зв’язок зі своїми родинами. Мільйони батьків востаннє обійняли своїх дітей. І тепер. Через 10 років. Я хочу запитати вас. Ви цього хотіли? От і ми ні.
Карлівка – Селидове – Авдіївка – Київ – Запоріжжя
Очевидець і літописець · “Ні я, ні моя сім’я не зробили нічого, що дало зелене світло росії напасти на нашу країну”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Анна БЄЛА, студентка спеціальності “Журналістика” КНУКіМ Фото з мережі
7. “Ви цього хотіли”
Варто було лише народитися на Донбасі, щоб вас називали сепаратистами. Моя сім’я вгадувала ці думки вже в самих поглядах, коли люди дізнавались, звідки ми. Ці скептичні, а часом збентежені очі, які боялися, що ми зараз зі спини дістанемо автомат, доводили до сум’яття. А найгірше ці ворожі настрої було відчувати від тих, хто проживає з нами в межах однієї області. З роками я лише переконувалася в тому, що в цьому жорстокому світі більшість людей незнайомі зі словом “співчуття”.
2015 рік. Я новенька в Селидівській школі. На одному з уроків зарубіжної літератури вчителька покликала мене після закінчення заняття. – Аню, – сказала вона. – Скоро буде проходити обласний конкурс на найкращий твір про війну. Через тиждень принесеш мені його. Твір я написала швидко. Адже було що сказати. Але виходить так, що твір про війну від дівчини, яка її пережила не підійшов. Вчительці, певно, було потрібно, щоб у конкурсі перемогли ті, хто війну в очі не бачив. Як і вона сама. – Ні-ні-ні! – розмахувала вона аркушем перед моїм обличчям. – Це абсолютно не те, що треба! Це нісенітниці! Це не підходить! Ти написала не те, що я просила! – і вигнала мене з класу. Не те? Вона просила твір про війну. Вона його отримала.
Війна – надто страшне слово. Вона може прийти до всіх людей, але не всі це випробування можуть витримати. Я з тих дітей, котрі відчувають її на собі, я з тих, котрі боялись вночі обстрілів, я з тих, хто побачив війну своїми очима! Деякі навіть не знають, що є таке слово, я і сама знала про війну тільки з новин та книжок, доки не настало 23 травня 2014 року. Саме в цей день вона прийшла в наше село. Я вважаю, що війна – це найстрашніше, що може статися в житті. Ця жахлива істота приходить у наші домівки, відбирає їх, забирає наше здоров’я та навіть життя. Я довго думала, в чому ж її сенс? Мені здається, що ця подія відбувається для чиєїсь вигоди. Для когось війна це добре, а в когось розривається серце. Можливо, через війну люди намагаються досягти миру, хоча звучить це дуже дивно. Війна – надто жорстокий метод. Мені здається, що таким чином миру не досягти.
Колись бабуся розповідала про те, як вона пережила Другу світову, як ховалася від німців. Я б ніколи не подумала, що їй доведеться пережити ще одну війну, і що вона поранить мою сім’ю. Багато людей в нашому селі через цю несправедливість віддали свої життя буквально на моїх очах. Шкода, що ми – добрі, відповідальні люди – стали заручниками політичних ігор. Я і мої рідні дуже сильно постраждали через війну. Вона відібрала в мене дім, забрала здоров’я у мого тата, а родину розкидала по різних територіях. Зараз я живу трохи далі від війни і бачу людей, які, мені здається, не задумуються над тим, що десь зовсім поруч йдуть обстріли, і продовжують жити колишнім життям. Шкода, що не всі розуміють, що доводиться переживати іншим. Але з іншого боку, це добре, що не всіх торкнулося це горе. Хоч я зараз проживаю на мирній території, я все одно сумую за тим, що в мене було: за моїм двором, за моїм домом. Яке моє ставлення до війни? Це не передати словами. Те, що я відчуваю і пережила, я не побажаю жодній людині в світі, навіть найгіршому ворогу. Я намагалася знайти плюси і мінуси цієї війни. Але мені здається, у війні знайти плюси неможливо. Це біль, горе та розруха. Вона розділила мою сім’ю на частини, старша сестра поїхала у Запоріжжя, ми з мамою – у Селидове, а татові доводиться розриватися між спаленим домом і нами. Але ми це пережили і хочемо, щоб всі люди знаходили в собі сили вірити в майбутнє і будували подальше щасливе життя.
Дванадцятирічна дівчинка писала цей твір зі сльозами на очах. Вона щиро вірила, що треба почекати ще трохи. Ще трохи, і війна завершиться. Ще трохи, і життя знову стане таким, як раніше, яким воно було до 2014 року. Однак та дівчинка ще не знала, що їй доведеться чекати довше, ніж вона сподівається. Що минуть роки, а війна не завершиться. Вона так і залишиться у 23 травня. І в її двадцять мирне літо так і не настане. Перед вчителькою лежав не шедевр, але цей твір писала дівчинка, яка, на відміну від неї та сотень дітей, що брали участь у конкурсі, бачила війну. Я досі впевнена, що в тій олімпіаді перемогла дитина, яка, можливо, і вибудувала неймовірно складні та милозвучні речення, проте про війну за декілька кілометрів дізналася тільки тоді, коли вчителька сказала їй про конкурс. Мене не образило те, що я не змогла взяти участь, зовсім ні. У цій ситуації мене обурило лише те, з якою реакцією вчителька махала перед моїм обличчям аркушем, де була викладена душа, яку я напередодні ввечері розірвала на шматки. Кричати дитині, яка пережила війну, що вона написала “нісенітницю”? Тут не йдеться, що, можливо, сам твір був побудований неправильно, а більше про елементарну людяність та емпатію стосовно дитини, яка щойно виповзла з-під обстрілів. Тій дівчинці боліло. Дуже боліло. Коли у свої дванадцять років, зламана війною, поранена страхом, вона переїхала в місто, яке повинно було стати її мирною гаванню, де вона була б у безпеці, те місто лише нанесло їй нові рани. Ніхто не вірив, коли вона казала, що втекла від війни. Однолітки посміювались з її розповідей, а за спиною обговорювали, яка дивна новенька в їхньому класі. – Ти що, типу, біженка? – Ти серйозно від війни приїхала? Реальної війни? Прямо, яку фільмах? Та не гони, не вірю. – Карлівка – це взагалі де? – Ну то ви ж, напевно, самі цю війну хотіли. – Батьки кажуть, що ви брешете, ніякої війни там немає.
Чи варто казати, наскільки дівчинку ламало кожне слово? Вона ридала через відчуття несправедливості щоночі. Ну чому люди такі жорстокі? Лише в декількох кілометрах від них іде війна! Однак їй не вірили. А якщо і вірили, то лише звинувачували, ви ж бо там усі “сепаратисти”. Жодне місце не стало для дівчинки домом. Ніде її не розуміли, ніде їй не співчували, ніде не приймали її біль. Свій біль вона приймала сама. Іноді виливаючи його сльозами, іноді виписуючи на папері. Тоді жі зародився той твір про війну. Дівчинка сиділа за столом і виливала горе в шкільному зошиті, з яким вона залишилась наодинці. Вона плакала, бо відчувала, що цей твір нікому не знадобиться. Як не знадобилось і горе, котре її сім’я тримала всередині себе. Мій старий рюкзак, який колись привезли волонтери, почав розвалюватись на клапті. Тож мама повела мене на ринок, щоб купити новий. Нарешті ми знайшли підходящий, найпростіший чорний.
– Скільки з нас? – питає мама продавчиню. – Чотириста, – відповідає жінка. Дивлюсь, як мама заглядає в гаманець, повільно перебираючи купюри. Сумними очима, важко вдихаючи. – Ви б не могли… – мама благально дивиться на продавчиню. – Ви б не могли уступити п’ятдесят гривень? Жінка гнівно зиркнула на нас. – Ні, – відрізала вона. – Уступати не буду. Мама дивиться на мої руки, що обережно тримають рюкзак. – Будь ласка, – просить вона. – У мене залишилось тільки триста п’ятдесят гривень. Ми приїхали з Карлівки, у нас дім згорів. Будь ласка, увійдіть у становище. Дитині треба в школу, а це все, що в мене є. – Це, по-вашому, мої проблеми? – скривилася жінка. – Я… – мама намагається підібрати слова. – Зрозумійте, у нас війна. Снарядом розірвало будинок. Ми ледве збираємо гроші на одяг. У мене залишилось тільки триста п’ятдесят гривень на рюкзак доньці. – Жіночко, я сама копійки заробляю, – гаркнула вона. – І взагалі, що ви таке верзете? Досить мені розповідати, як у вас усе погано. Яка у вас там війна? – Як яка? – в маминих очах обурення. – Як ви можете не знати? росія обстрілює всі села під
Донецьком. Ми з Карлівки, щодня перебуваємо під обстрілами. Я ж вам кажу, у нас будинок згорів. І ми такі не одні. У нас люди гинуть! Як ви можете не знати про це? – Шановна, так ви ж самі цього хотіли, – сказала продавчиня. – Це ви проголосували за росію, і через вас ми тепер страждаємо. – Ви страждаєте? Та я не бачу, щоб жоден у цьому місті взагалі цікавився перебігом війни. Сюди не прилетів жоден снаряд. І не голосували ми за росію! Не хотіли ми ніякого референдуму! Ви що, не розумієте, що все це підставлено? – Так тоді чому вас обстрілюють? Це ви привели росію. Ось тепер отримуйте свої плоди. Або беріть рюкзак за чотириста, або до побачення. Мама взяла мене за руку і вивела з ринку, гамуючи свій плач.
*** Селидове знаходиться в декількох кілометрах від Карлівки. І коли ми переїхали туди в 2015 році, кому б не розказували про трагедію, яку пережили, у відповідь щоразу чули: “Ну ви ж цього хотіли”. Ненавиджу цю фразу й досі. Люди вважали, що всі ми чекали росію, що ми хотіли там жити, що ми вважаємо її найкращою країною. Люди були переконані, що всі страждання, які випали на нашу долю, ми заслужили. І це говорять навіть не мешканці інших областей, у яких стереотипів про донеччан достатньо. Це говорили самі донеччани! Це говорили жителі міста, де поруч у сусідніх селах під обстрілами гинули люди. Усім було начхати на війну. Абсолютно. За всі роки проживання в тому місті лише від декількох можна було почути щирі
Пам’ятаємо · “Правдива журналістика повинна звучати в Україні на повний голос”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
приходила, щоб поділитися творчими планами – написати книжку про померлу Ірину Кириліну. Не знаю, чи їй вдалося щось зробити – далі була хвороба, важка і тривала. Коли її стан поліпшився, Леся озивалася до мене фейсбучними репліками, в яких плуталися літери... У дев’яності й двотисячні в українських газетах, на радіо й телебаченні працювали самовіддані й безкорисливі журналісти, які самовизначилися одразу й безповоротно: служити українській справі. Нові володарі преси, керівники інформпростору послідовно почали витісняти їх зі шпальт та ефірів, модними стали інші теми та герої. Скажімо, Леся Самійленко завжди писала про творчість сучасних виконавців, але ніколи – про якісь “соло-ненько-солоденькі” вигадки з їхнього життя, як трапляється сьогодні. Леся мала стале відчуття гідності і поважала її в собі та інших людях, близьких і далеких. Врешті, вона завжди пам’ятала про свій рід Самійленків, про свою посвяченість Україні. Такою її й пам’ятаймо. Царство Небесне її душі.
Редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро співчуває рід' ним, усім, хто знав покійну Лесю Самійленко.
промовиста вирізка з газети “Радянська Україна” від 26 червня 1964 року. Інформація під заголовком “У ЦК КП України”. У ній – про вислід обговорення на політбюро московської філії комуно-більшовицької партії опублікованої в цій газеті 16 червня статті Степана Колесника “Верблюд і капуста”. Стаття визнана такою, що “перекручує дійсний стан організації будівництва зрошувальних ділянок в колгоспах і радгоспах республіки, неправильно орієнтує партійні організації, радянські і сільськогосподарські органи в цій важливій справі”. Як випливає з цієї публікації, ЦК КП України “засудив як помилкову і шкідливу, статтю “Верблюд і капуста”… і запропонував редколегії і відповідальному редакторові газети “Радянська Україна” т. Зарубі Ю. В. виправити допущену помилку… Результатом “виправлення цієї помилки” стало звільнення Степана Колесника з роботи із забороною займатися журналістською професією…. Привід для осмислення гірких уроків недавньої тоталітарної і нинішньої постолігархічної української журналістики. Та чину в професії незламних особистостей…
Степан Колесник і автор цих рядків у час уроків справжнього журналізму незабутнього Степана Павловича в КНУКіМ
Пам’ятаємо · “Правдива журналістика повинна звучати в Україні на повний голос”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Любов ГОЛОТА
Про Лесю я спершу почула від її батька, мого старшого друга, поета Миколи Самійленка, земляка і багаторічного політичного в’язня. Цей мужній і стриманий чоловік говорив про єдину доньку притишено і ніжно, бо мав постійну за неї тривогу: Леся (Лариса), народивши дочку, пережила післяпологову клінічну смерть, тому підстави для тривогу батьків були. Час від часу зустрічаючись з Миколою Омеляновичем, я не оминала нагоди цілком щиро хвалити Лесині публікації в чорноволівській газеті “Час/Ті- me” – від репортажів з ВР до культурологічних оглядів. Батько реагував стримано і втішено: “Так, з журналістикою в дочки склалося”... На долю родини Самійленків випало чимало випробувань – від життя на поселенні до важких хвороб у старості – Лесині мама й батько пережили важкі інсульти, були лежачими хворими. Після їхньої смерті Лесиною утіхою й опорою стали донька Святослава і внучка Даринка. У редакції “Слова Просвіти” Лариса Миколаївна з’явилася дещо несподівано і... ефектно: “Ви дружили з моїм батьком, чи не розповідав він вам про ..., а якщо ні, то порадьте, куди мені звернутися”.
Леся дивилася на мене так вимогливо і впевнено, що я на автоматі порадила і... порада виявилася слушною та допомогла. Відтоді Леся Самійленко бувала в нашій редакції, а потім стала дописувати в газету, іна просвітянських шпальтах впевнено прижилися розповіді про лідерів та гурти сучасної музики, всілякі молодіжні і дитячі фестивалі, інтерв’ю з носіями тепер відомих імен. Так у нас з’явилася розмова з тоді майже невідомим Кузьмою (Скрябіним), ще україноспіваючою Іриною Білик, учасниками дитячого Євробачення, композиторкою Іриною Кириліною, лавреатами “Червоної Рути”. Леся не любила, коли їй давали редакторські завдання, та й не було в цьому потреби, бо в своїх темах почувалася, наче риба в воді, найкраще писати в неї виходило те, що вона сама собі намислювала і чим цікавилася, що їй подобалося. А якщо не подобалося, то й не писалося. Леся була зі “Словом Просвіти” в час становлення тижневика, до нас приходило багато різних авторів, хтось – “на номер-два”, хтось – надовго, зі своєю тематикою і стилем. Леся привела до газети чудового Сашка Євтушенка і його своєрідний літопис сучасної музики (в багатьох подачах) вперше з’явився на сторінках тижневика “СП”. Нас тоді працювало в тижневику аж 16 чоловік – набірники, верстальники, коректори-літредактори, журналісти. Леся була всім нам цікавою. Теплою, відкритою, модною, відвертою. З купою історій. Зі своїми версіями у їхніх трактуваннях. Але – завжди на боці добра. Я не знаю, чи були добрими і вдячними та пам’ятливими до Лесі герої її публікацій, – вона ні на кого не нарікала. Іноді просто відходила від тих, ким раніше захоплювалася. І це зрозуміло, з журналістами таке буває. Пам’ятаю, як Леся навідріз відмовилася писати про дуже успішну співачку, і мені не вдалося її ні переконати, ні вмовити. Так і не знаю, звідки і чому виникла така затятість, але це була Лесина особливість, і ми її сприймали. Згодом Леся працювала в тижневику “Культура і життя”, але заходила до нас у редакцію, разом із нею ми зробили кілька радіопередач і публікацій про поета Миколу Самійленка і його родину. Востаннє Леся до мене молодості, про те, як він спілкувався зі старенькою бабусею в покинутому всіма селі і жахи, які він дізнався про голодомор, про його дружбу з Тютюнником та зустріч із Гагаріним, про те, як за ніч посивіла його мати, – але я не буду цього робити. Текст не може зворушити так, як спілкування віч-на-віч, тому я просто скажу, що завдяки цій скромній великій людині мій день був прожитий не дарма. Нехай кожен хоч раз переживе те, що відчула я сьогодні”. Кілька добірок із такими враженнями розмістив свого часу автор цих рядків на своїй сторінці у Фейсбуці. Під однією з них Степан Павлович написав: “Приємно читати прекрасні коментарі. Всім Вам велике спасибі за гарні слова сказані про мене. Хай нам усім завжди щастить!!! Хай до Вашого Творчого Клубу в КНУКіМ “Віч-на-віч з Особистістю” ніколи не заростає стежина, а гостями будуть всі ті особистості, які залишатимуть слід у душах молодого покоління журналістів і сіятимуть зерно розумного та нетлінного”.
*** Чому й за що звільнили Степана Колесника з головної республіканської газети? Є в моєму газетному архіві
Пам’ятаємо · “Правдива журналістика повинна звучати в Україні на повний голос”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Микола ТИМОШИК
Це – нестандартний текст гіркого прощання із Степаном Колесником – моїм старшим побратимом за духом і працею, за “групою крові” (вислів Анатолія Москаленка) і за давньою дружбою в житті і професії. Ставлю до цього тексту сумну рубрику “Замість вінка надмогильного”, яка свого часу була поширеною на шпальтах діаспорної періодики між двома світовими війнами. У ту пору на чужині активно відходили в засвіти знані в нашій свідомій громаді, але зневажені на Батьківщині, не пізнані сповна й не поціновані достойно чолові діячі українського національного відродження. Таке явище має стосунок і до долі Степана Павловича. Гадаю, буде правильним порушити в журналістській громаді питання про запізніле повернення цього імені, його чину і змісту буття в професії, його принципів і засад сповідування справжнього журналізму до підручників з основ нашого фаху. Доцільно б видати книгу споминів про Журналіста з великої літери та добірку найкращих його публікацій, що за актуальністю, гостротою постановки проблем, публіцистичним рівнем виконання надовго залишатимуться суголосними сьогоденню. А поки що – гарячими слідами емоцій – кілька квіток-штрихів із цього “вінка надмогильного”.
*** Його звільняли з редакцій, виключали з партії, “персоналку” розглядали в ЦК, заборонили переступати поріг “Сільських вістей”. Йому методично обпалювали крила, витісняли, принижували, не помічали. Його осібно написаних текстів, де нуртувала поганьблена українська правда, де розкошували неповторні прототипи сільських трудяг, де криком кричали хронічно задавнені проблеми української глибинки, слухняні редактори не друкували. А він уперто й послідовно продовжував своє: любив, писав, захищав, публіцистично осмислював, увічнював Село – колиску української нації, її генетичну скриню. Залишався вірним своєму житейському вибору. Як за рятівну соломинку вхопився всередині 90-х років минулого століття за пропозицію першого директора Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка професора А. З. Москаленка викладати журналістику на колишній Мельникова. Студенти рвалися на його лекції, а він, серцем відчуваючи той зворотній зв’язок, відкрив у собі ще одну грань Богом даного таланту – влюбляти в журналістику юну зміну, відкривати й захищати людське та національне обличчя в ЗМІ. Втім, викладав недовго: нове керівництво Інституту журналістики на початку 2000-х не продовжило з ним угоди (для справжнього Метра реальної, а не “комунікаційно-каналізаційної”, журналістики не знайшлося... годин). Опісля він радо відгукувався на будь-яку пропозицію прочитати цикл чи й разові лекції.
*** Мої студенти-журналісти в КНУКіМ до деталей можуть згадати кожну з кількох лекцій, які він читав у цьому виші в рамках мого творчого клубу “Віч-на-віч з особистістю” двічі – 2017 і 2023 рр. Перша лекція Степана Колесника так і називалася – “Художня деталь у журналістиці”. Бо обриси Юхрема й Антосі таки цементувалися в глибинах юних душ майстерно виписаними деталями. Бо слова Метра у дивний спосіб розворушували навіть первинно байдужого слухача. Він навчав одержимих захищати правду в журналістиці, бачити зорі в калюжах, не входити до нашого цеху у “брудних чоботях” і “з нечесною душею”, бути порядним й патріотичним. Це все те, що з нашої журналістики методично й цілеспрямовано витравлювалося. Під час тих лекцій студенти отримували від мене завдання занотовувати те, що схвилювало, спонукало думати. Вони виділяли з фраз Метра влучні висловили, що ставали заголовками до їхніх перших творчих робіт на тему “Мої перші кроки в журналістиці”. Зі збережених в особистому архіві таких робіт вишукую справжні перлинки з таких лекцій. Наведу для прикладу кілька: “Думка для журналіста не головне. Головне – позиція, характер, вміння відстояти цю позицію. Якщо її нема – нема чого йти в журналістику”. “Влучна фраза може вплинути на свідомість, особливо коли вона в руках досвідченого журналіста”. “Що більше переконливих і влучних деталей, то більша цінність вашого матеріалу”. “Правдива журналістика повинна звучати в Україні на повний голос”. “...Якщо журналіст не має власних тем, а просить тему в редактора, то він жебрак у нашій професії”. А ось – згусток емоцій журналістки-першокурсниці Марії Малко після його лекції: “Він – більше, ніж просто журналіст, він – сама щирість, мужність і натхнення. Те, з якою скромністю цей чоловік говорив про свої досягнення, зачепило щось у мені і не відпускає досі. Я нотувала кожне його слово і могла б написати тут про історії його
Пам’ятаємо · “Відкриття пам’ятного знака – це заклик до миру, єднання, до того, щоб ніколи такі трагедії не повторилися”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Ольга ГЛАДИЧ, завідувачка бібліотеки-філії села Старий Мізунь
1944 рік. Тривала Друга світова війна, війна між фашистською Німеччиною та Радянським Союзом. Ініціатива в цей час повністю перейшла до радянських збройних сил. 25 березня вони форсували Дністер і зав’язали бої за нашу область у районі Городенки. Німці шалено оборонялися, здійснювали контратаки, використовували всі свої наявні резерви не тільки німецьких збройних сил, але й своїх союзників – Румунії, Чехії, Угорщини. Як ми знаємо, 1942 року почала формуватися й Українська повстанська Армія, яка вела боротьбу як з німцями, так і з совєтами. Але повстанці не мали своєї держави, яка б забезпечувала їх усім необхідним: зброєю, обмундируванням, їжею, медикаментами. Усе це повстанцям доводилось здобувати в боях з ворогом, який був значно краще вишколений і озброєний. Наприкінці березня – на початку квітня 1944 року наша розвідка помітила, що з району Семичова просувається великий угорський загін в напрямку до Вигоди. Це було дуже невигідно для українських повстанців, тому що вони готували напад на німецький гарнізон у Вигоді. У цій операції повинна була брати участь українська поліція Вигоди і Долини, яка готувалась вступити в лави УПА. І наближення військової угорської частини в кількості 260 осіб становила велику небезпеку для воїнів УПА. Вони добре розуміли, що рано чи пізно їм доведеться боротися з ще більш небезпечним ворогом України – червоною армією, а зброї не вистачає. У командирів повстанців виникає план роззброїти угорський загін, який поспішав на з’єднання зі своєю частиною, що перебувала в районі Калуша. Варто сказати, що це була спецчастина, яка не підпорядковувалася жодному угорському полку. Це були гірськолижники, які везли з собою багаті військові припаси: зброю, амуніцію, продовольство, медикаменти – те, чого так бракувало повстанцям. Але сили були нерівні, і повстанці не знаходили вдалого місця, де можна було б розгромити цей загін. І ось ніч на 3 квітня. Під вечір угорський відділ добрався до села Новий Мізунь. Село на той час було німецькою колонією. Українців там жило обмаль, хіба ті, що служили у німецьких багерів. Угорці були змучені і вирішили заночувати в селі. З їхнього відпочинку скористались повстанці і зробили засідку. Сили були нерівні. Стрільців була неповна чота – 50-60 осіб. Ворог мав п’ятикратну перевагу в силі та озброєнні. Звичайно, угорці про засідку й кількість повстанців не знали. Засідку зробили в урочищі “Савчинець”, розраховуючи на те, що, коли угорці перейдуть міст, їх оточать і запропонують здатися, а в разі непокори – бій. Повстанці мали на озброєнні один кулемет, десятизарядну рушницю, кілька автоматів, решта – кріси і гранати. Але угорці почали щось підозрювати і послали вперед розвідку, а за нею відправили за міст кулеметника, який зайняв зручне положення і направив кулемет на ліс. Це суттєво ускладнювало становище партизан. Другою небезпекою було те, що угорці, коли залишали Новий Мізунь, розтягнулися в напрямку Старого Мізуня. По команді “вогонь” близько ста угорців залишилися за мостом і оточити їх не було можливості. Коли партизани вдарили з усієї можливої зброї і почали кричати “хенде хох”, угорці, що залишилися за мостом, втекли назад в село Новий Мізунь. Кулеметника, що загрожував повстанцям, було знято пострілом із рушниці місцевого жителя. Після короткої перестрілки угорці почали здавати й кидати зброю. Зброю здали близько 160 угорців. Було захоплено кілька кулеметів, кілька десятків автоматів, понад сотню крісів, радіостанцію, а основне – велику кількість медикаментів та інших військових припасів. Звістка про роззброєння партизанами великої групи угорців миттєво облетіла навколишні села і поліпшила настрій серед населення. Воно зрозуміло, що навіть із таким грізним ворогом можна боротися й перемагати. Але радість і тріумф були передчасними, населення недооцінило ворога, його підступність. Ніхто не сподівався, що ворог жорстоко помститься за свою поразку. У ніч на 5 квітня 1944 року село міцно спало, ніхто із селян не передчував лиха. А десь по півночі, мабуть, полотном залізниці став просуватися чималий військовий угорський загін в напрямку села Новий Мізунь. Угорці йшли так тихо, що не розбудили жодного собаку в селі. Зайшовши в село, вони оточили його з трьох боків і чекали ранку. Вранці величезна колона угорців потягнулась в Старий Мізунь і Вигоду. Усі вони були в маскувальних халатах, добре озброєні, всі палали великою ненавистю до місцевого населення. Коли підійшли до села Новий Мізунь, почали шалену стрілянину. Хто із селян вийшов рано – почув стрілянину, будив сусідів. Селяни думали, що знову відбувається бій між угорцями й партизанами. Думка людей підтверджувалась і тим, що угорські солдати несли багато нош з убитими і пораненими. І тут сталася несподіванка. Щойно угорці дійшли до центра села – враз розбіглися по всіх усюдах, почали страшну стрілянину. Стріляли переважно запалювальними кулями, від яких спалахували хати, стодоли, стайні і все, що могло горіти. Почали кидати гранати в будинки. Люди вибігали з палаючих будинків, але їх одразу косили автоматні черги, осколки гранат, кулеметний і рушничний вогонь. У ті хати, з яких ніхто не вибігав, мадяри вривались самі і витягували людей на подвір’я і там розстрілювали. Вмить наше мирне село перетворилось на палаюче пекло. Кричали від жаху й болю люди, які горіли живцем, вили собаки, ревіла в полум’ї худоба, яку мадяри виганяли зі стаєнь і гнали у Вигоду, як здобич. Я не знаю, чи з часу заснування наше село коли-небудь зазнавало такого дикого нападу, хіба що за часів татаро-монголів. Жителі села, яким вдалося вирватись з цього пекла, бачили суцільний дим, вал вогню. Здавалося, що горить не лише село, а й небо. Не забути тих людей, яким вдалось втекти до лісу, як вони майже цілий день (з ними й малі діти) сиділи в снігу, посинівши від холоду. І здавалося, що якби мадяри прийшли в ліс, то ніхто із селян не зрушив би з місця від холоду. Під час цієї акції загинув о. Євген Гаврилюк. Як викладено в книзі Ореста Судейка “Церква на Богданівці в Львові”: “Помер о. Євген Гаврилюк насильною смертю у 1944 році у віці 55 літ. У зв’язку з цим до греко-католицького Митрополичого Ординаріату у Львові надійшло сумне повідомлення з Долинського деканату від 22 квітня 1944 року, де зокрема сказано: “Як може вже відомим єсть, о. Євген Гаврилюк вже не жиє, убили єго мадяри і понад 126 людей в Мізуні, а багато хат спалили. Фактом є однак, що парохія Мізунь з двома селами прилученими осталась без священика”. Ця страшна трагедія сталася 5 квітня 1944 року. Відомо, що о. Євгена Гаврилюка мадярські вояки схопили біля церкви, хоча він був у рясі, і, як і багатьох інших людей, відвели в німецьке поселення Людвиківка (нині – хутірець Мислівка), яке знаходилося понад 15 км від с. Старий Мізунь, і в лісі, розстрілявши, закопали. Через вісім тижнів після цього Анна Грушаник, яка ходила на місце жахливого злочину для віднайдення тіла свого чоловіка, спочатку натрапила на тіло отця Євгена Гаврилюка – з-під насипу виднілася рука священника. Згодом натрапила на тіло свого чоловіка. “Тіла збереглися в доброму стані”. Принаймні після віднайдення тіла о. Євгена Гаврилюка його можна було гідно поховати в селі, де “він мав свою останню парохію і віднайшов вічний спочинок”.
З ініціативи Долинської ра# йонної організації Всеукраїн# ського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в селі Старий Мізунь вшанували пам’ять жертв жорстокої ка#
ральної акції мадярів, що відбулася у квітні 1944 року. 80 років тому загинуло чимало мирних людей різ# ного віку – безневинні жертви жорстокого режиму. На старому кладовищі, де поховані жертви ці# єї акції, з ініціативи просвітян Та# раса і Богдана Мельників встанов# лено пам’ятний знак. На цю подію, яку підготували працівники закладів культури се# ла, зійшлося багато жителів те# риторіальної громади, приїхала численна делегація з Івано#Фран# ківська, у складі якої були голова Братства ОУН#УПА Карпатсько# го краю Богдан Павликівський, го# лова обласної організації Всеукра# їнського об’єднання ветеранів Ва# силь Сав’юк. Право відкрити пам’ятний знак надано голові Всеукраїнського братства ОУН УПА імені генерал# хорунжого Романа Шухевича, чле# нові Правління обласної організації ВУТ “Просвіта” Богданові Борови# чу, синові легендарного командира УПА Василя Андрусяка “Різуна” Василеві Андрусяку та правнуку од# ного із загиблих, жителю села, вчи# телю ліцею Максимові Грушанику. Під час заходу виступаючі по# ділилися спогадами про трагічні події 1944 року, провели паралелі із сьогоденням, підкресливши важли# вість збереження історичної пам’яті та єднання українського народу перед лицем ворога. Ведучими програми були Галина Юрків та Віталій Олійник, за# ступник голови Долинського ра# йонного об’єднання ВУТ “Просві# та” імені Тараса Шевченка, очіль# ник освіти громади. Свій вірш, присвячений цій сум# ній події, зачитала Тетяна Паньків, педагог Старомізунського ліцею. Сьогодні ми схиляємо голови пе# ред пам’яттю жертв цієї трагедії. Відкриття пам’ятного знака – це не лише данина їхній пам’яті, а й заклик до миру, єднання, до того, щоб ніколи такі трагедії не повто# рилися.
Шевченкіана · “Сини мої! орли мої! Летіть в Україну – Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині…” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком1, обумовлене тим самим основним принципом: Кобзареві тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Приурочую статтю до Всесвітнього дня книги, який відзначався 23 квітня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Дорогий Тарасе Григоровичу, в добрий час почну – більше ні в кого спитать: як ви ставитеся до читацьких поміток у чужій кни< зі? – Псувати олівцем або нігтем чужу книгу непростимо, але тут усе-таки є хоч якась думка, що я, мовляв, читав таку книгу і знайшов у ній – це добре, а це погано, хоча таке подібного читача зовсім не вибачає в псуванні чужої власності… – Інша річ, коли книга власна та ще й за< хоплює неабияк, і рука сама тягнеться до олівця – маю на увазі збірник “Записки про Південну Русь” Пантелеймона Куліша, чи< таний вами навесні<влітку 1857 року… – Прочитавши в перший раз цю алмазну книгу, я наважився було робити зауваження, але коли прочитав вдруге і втретє, то побачив, що замітки мої – замітки п’яної людини і нічого більше… Я обіцяв послати її Якову Кухаренку і тепер шкодую, що обіцяв, бо поля книги забруднені безглуздими зауваженнями. Дасть Бог, я йому з Петербурга вишлю чистенький примірник. – Ваше знайомство з книгами відбулося у місцевого дяка – “гіркого п’яниці”… – У так званій школі, таки в учителя-дяка, пройшов я Граматку, Часословець і, нарешті, Псалтир. Під кінець мого шкільного курсу дячок посилав мене читати замість себе Псалтир за упокій душ кріпосних… – Тепер, кажучи вашими словами, пере< несемося на крилах у прекрасну майстерню великого живописця Карла Брюллова, який вважав учорашнього кріпака улюбленим уч< нем, творчо наставляв його і дружньо дові< ряв. А ще долучав до читання книг. Уголос! – Я прочитав уже майже всі романи Вальтера Скотта2 і тепер читаю “Історію хрестових походів” Мішо3. Мені вона подобається більше всіх романів, і Карл Павлович те саме мені говорить… “Мандрівку Анахарсіса”4 та “Історію Греції” Гіліса5 я читаю для Карла Павловича, і він завжди слухає з однаковим задоволенням. – До речі, Тарасе Григоровичу, треба на< гадати, що ви розповідали в першій нашій розмові про перебування<життя у Карла Брюллова. – Я жив у нього на квартирі або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Чим я займався в цьому святилищі? Дивно подумати. Я займався тоді написанням малоросійських віршів, які згодом упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його прекрасними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. – Це ж якраз і було у 1839 році, коли ви почали писати поему “Гайдамаки”, видану 1841<го. У Передмові до неї ви звернули ува< гу на відсутність спеціальних друкованих праць з історії гайдамацького руху. – Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого… Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що сам не бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”. – Ви вчинили як роду чесного дитина, потвердивши свою позицію ще й в Епілозі до поеми. – Вибачайте, люде добрі, що козацьку славу так навмання розказую, без книжної справи. Так дід колись розказував, нехай здоров буде! А я за ним. – Дорогий Кобзарю, дозволю собі уточ< нити, що насправді ви були знайомі з “Істо< рією Русів”, “Енциклопедичним словником” Плюшара, історичними працями Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша<Каменського, використали коментарі до роману Міхала Чайковського “Вернигора” (польською мо< вою), а то й статтю Михайла Максимовича “Сказання про Коліївщину” (в рукопису). Утім, розрізнені публікації не відповідали ва< шим уявленням про справді масштабну пра< цю з історії України, зокрема, Коліївщини, і ви доречно й гречно висловили це. Та найголовніше, що вже у віршованому вступі до поеми “Гайдамаки” ви геніально протиставили синів своїх – гайдамаків, ор< лів українських – тим імперським “письмен< ним, дрюкованим”, які служать історичному поневоленню України… – Сини мої! орли мої! Летіть в Україну – Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині… Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут… а тут… Тяжко діти! – Вибачайте, великий Кобзарю, може,
не до ладу, але ж ось означена вами розме< жувальна лінія, що існувала відвічно: Украї< на і Чужина<Московщина, в якій “чужі лю< де”… – А тут… а тут… Тяжко діти! Коли пустять в хату, То, зострівши, насміються – Такі, бачте, люди: Все письменні, дрюковані… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розумні та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. – Ваша вбивча іронія щодо чужих, ім< перських “мудреців”, які радили кращим ук< раїнським талантам заробляти гроші й сла< ву, співаючи “про Матрьошу, про Парашу, радость нашу”, вже давно набула для нації екзистенційного характеру і звучить як інте< лектуальний Заповіт… – Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте … кричіть собі, Я слухать не буду
Та й до себе не покличу… – Дорогий Кобзарю, у поемі “Сон” (Ко< медія) ви вперше поклали відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву: “Москва випалила…”; далі у “Великому льосі” – “Москва вночі запалила…” та й Петербург для вас “город московський”… Знаю, що, сновигаючи по чортовому пе< тербурзькому болоту, постійно згадували на< шу Україну. Розмовляю з вами серце з сер< цем і відчуваю, що, мабуть, найважче було наткнутися на таке погане, як пам’ятник ім< ператору… – А він руку простягає, мов світ увесь хоче загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, що на скелі наковано: первому вторая таке диво наставила. Тепер же я знаю: це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! – Саме там особливо боляче було горта< ти в умі та пам’яті книгу з української істо< рії… – Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. – Розуміючи неможливість осягнути водній розмові заявлену тему, прошу вас, Та< расе Григоровичу, зосередитися на періоді вашого заслання, особливо драматичному в спілкуванні з книгою. Згадую ваш лист із Орської фортеці до Варвари Рєпніної, роз< початий 25 лютого 1848 року, тобто в день народження, ви писали його впродовж п’яти днів, і знову й знову заходило про книги… – Євангеліє я маю, а книги, про які я
Т. Шевченко. Фрагмент запису в Щоденнику від 17 червня 1857 року просив вас, пришліть…; Пишіть до мене і присилайте книги; Один порятунок від здерев’яніння – книги… – На ваше прохання Варвара Рєпніна прислала “Вибрані місця з переписки з дру< зями” Миколи Гоголя, а справді вражаючі передачі книг організував Осип Бодянський. Зокрема, саме він урешті<решт добув “Літо< пис” Величка, про який ви кілька разів про< сили… – Пришли мені літопис Величка, велике скажу тобі спасибі; Чи нема в тебе якого-небудь завалящого ледащички екземпляра тієї літописи Величка, а я о твоїм здравії Богу помолюся. – Ваша щира вдячність за передані літо< писи й історичні праці назавжди збережена у листах до Бодянського в травні та листопаді 1854 року… – Спасибі тобі, друже мій милостивий, за літописи, получив я їх всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи; Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі! – Вельми цікаво почути докладніші роз< повіді про деякі книги, прочитані чи згадані в засланні часи. Скажімо, в липні 1857 року до ваших рук абсолютно несподівано потрапи< ла книга польського філософа і публіциста
Кароля<Фридерика Лібельта “Естетика”… – Попри мою щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі, відчуваю непереборну антипатію до філософій і естетиків. І цим почуттям я зобов’язаний найшанованішому Василю Івановичу Григоровичу6, який читав нам колись лекції з теорії красних мистецтв, а девізом їх було: більше міркувати і менше критикувати… – Принаймні, з перших сторінок книга Лібельта, здається, відвертала від себе… – Взявся жувати: жорстко, кисло, нудотно. Справжній німецький суп-вассер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про натхнення, простосердечно вірить, нібито Йосип Верне7 велів себе прив’язувати на марсах до щогли для отримання натхнення. Яке мужицьке поняття про це невимовне божественне почуття. І цьому вірить людина, яка пише про естетику, трактує ідеальне, піднесено-прекрасне в духовній природі людини. – Утім, уже наступного дня, продовжив< ши далі читання, ви змінили гнів на ми< лість… – Лібельт рішуче похорошів у моїх очах. Але він усе-таки школяр. Він дуже наївно доводить присутність Всемогутнього Творця Всесвіту в усьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, ніби це його власне відкриття. – Врешті<решт, чи сподобався Лібельт, чи навпаки? До речі, сполучник “чи” ви вживаєте у своїх поезіях майже триста разів, що мені страшенно подобається. Запитаю, по<вашому, щодо бажання продовжувати читання: “Чи ще? чи годі?” Враження таке, що ваші глибокі й гострі судження про Лі< бельтові тексти залежать і від настрою щод< ня та щоночі… – Він сьогодні мені рішуче подобається. Або він справді хороший, або він мені тільки здається таким тому, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі предмети здаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, вельми справедливо зауважує і висловлює цю, щоправда, не зовсім моложаву істину, що релігія і древніх, і нових народів була джерелом і рушієм красних мистецтв. Це правильно. А ось це, так і не зовсім. Він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв узагалі, в тому числі в живописі, ставить вище натури. Чи так це? Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей творець на волосок відступити від вічної красуні природи, він зробиться боговідступником, моральним виродком… – Якось, Тарасе Григоровичу, ви записа< ли в Щоденнику, що з насолодою проговори< ли з Лібельтом до самого вечора, та вже че< рез тиждень, коли 21 липня нарешті отрима< ли офіційну звістку про визволення і з цієї нагоди пили з приятелем Феліксом Фіалков< ським чай і лимонівку… – На витяг прочитали кілька місць із Лібельта і зійшлися на тому, що подібні
Шевченкіана “Книги для мене, як хліб насущний, необхідні!” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
книги пишуться для арештантів, яким навіть Біблії не дають читати. Зауваження досить різке і майже правильне… Якби ці безживні вчені естетики, ці хірурги прекрасного, замість теорії писали історію мистецтв, тут була б очевидна користь. Вазарі8 переживе цілі легіони Лібельтів. – Із прецікавого запису в Щоденнику від 27 липня 1857 року випливає, що ви читали книгу французького письменника, теоретика мистецтва, кавалера ордена Почесного легі< ону Катрмера де Кенсі “Юпітер Олімпій< ський, або Мистецтво античної скульптури в новому світлі”, яка побачила світ у 1815 році невели< ким тиражем і була маловідомою в Росії… – Граф де Кенсі написав пречудовий трактат про “Юпітера Олімпійського” – статую Фідія9. Видав його in folio прекрасно, для свого часу (на початку поточного століття), і якби не додав до свого розкішного видання малюнки, художники б подумали, що душа самого великого Фідія говорить вустами натхненного графа. – Автор доводив, що античні скульптори покривали мармурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час позбавив їх від пофар< бування. Вже у назві книги зазна< чалося, що скульптури покривали пластинами з слонової кістки та золота. Певно, така точка зору й викликала ваше обурення… – Незграбні викривачі-малюнки зіпсували всю справу. Як після цього вірити цим захопленим теоретикам? Говорить нібито й діло, а робить чорт знає що. Поважному графу, певно, подобалися ці малюнки-виродки, якщо він додав їх до свого вченого трактату. – Книга Катрмера містила 31 ілюстра< цію, в основному розфарбовані гравюри, ні< чого дивного, що ви не сприйняли версію графа про кольорові античні скульптури, ідею Катрмера де Кенсі протягом XIX сто< ліття практично заперечували вчені та мис< тецтвознавці, не всі приймають її і нині… Окремо зізнаюся, що мені припала до ду< ші ваша глибока іронія чи навіть відраза до людей, у тому числі пов’язаних із наукою, котрі полюбляють абстрактно розумувати, беззмістовно теоретизувати, вдаватися до марнослів’я. – Теоретики всі одним миром мазані… – Окремо згадаймо про надіслану вам автором історичну хроніку “Чорна рада” Пантелеймона Куліша. У листі до Михайла Лазаревського від 29 листопада 1857 року ви писали: “Подякуй доброго і розумного Кулі< ша за його “Чорну раду” і за “Записки про Південну Русь”. Я вже в другий раз читаю “Чорну раду” і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал”. І справді щира й висока похвала прозвучала вже у листі до Куліша від 4–5 грудня… – Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе спасибі тобі за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував “Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в “Руській беседі”, і там вона добра, але по-нашому лучче… – Тарасе Григоровичу, кажіть уже й про те, що даремне дорікнули Кулішеві, котрий в епілозі до журнального видання “Чорної ра< ди” в “Руській беседі”, не називаючи вашого імені, писав про “нашого віщого поета, який увесь пройнятий духом свого народу і вис< ловлює свої почуття істинно народним сло< вом”. Хай у Щоденнику самого себе запита< ли: “Чи не з дружби це?” Та ж і Кулішеві не забарилися написати ласкаве слово… – Розумний, дуже розумний і сердечний епилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів. – Зате височенними словами, такими, що й хмари дістанеш, оцінили ви Куліша з його “Записками про Південну Русь”. Ми вже зачепили цю тему на початку розмови стосовно весни 1857<го, коли ви прочитали перший том і 22 квітня, на Великдень писали своїм друзям про неймовірне захоплення. Спочатку – Якову Кухаренку… – Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і
Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р.
кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна… – Дорогий Тарасе Григоровичу, широким і щирим серцем ви відразу дивовижно точно відчули мудру причину Кулішевого успіху й пораділи за нього того ж дня в листі до Анд< рія Маркевича… – Куліша, як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як “Записки про Південну Русь”, я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може, воно тим і живо, що просто… – Що й казати, у той Великдень нагрів Куліш ваше чистеє, праведне, неукрите сер< це, розтопив його… Відгукнулися ще й у лис< ті до Михайла Лазаревського… – Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки про Південну Русь”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я не читав… – І що характерно – відразу після цих вдячно<величальних слів ви рвучко затребу< вали через Лазаревського від Куліша видан< ня другого тому збірника… – І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тілько я, ти, всі земляки наші і вся славянщина проклене його і назове брехуном. Так і скажи йому. – Відгукнуся вашими словами, Кобзарю: Оце то так! Вчистили, нічого сказати – і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хо< че, то так і втне… До речі, ви таки отримали другий том од Куліша в листопаді 1857<го в Нижньому Новгороді… Ішов час, а Кулішеві книги не забували<
ся, продовжували у ваше серце падати гли< боко, невидимим огнем пекли… Тілько роз< почали свій Щоденник, як 17 червня, на< одинці з собою, записали, що вдячні йому за “Записки про Південну Русь”… – Я цю книгу скоро напам’ять читати буду. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я нібито з живими розмовляю – з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасний, благородний труд. Брильянт у сучасній історичній літературі. – Брильянт – це дорогоцінне слово більше не зустрічається у ва< шій творчості, Тарасе Григоровичу… Хочу запитати про бібліотеку, яку ви зібрали в період заслання… – Із моєї бібліотеки, яку я всю знаю напам’ять і яку запакував у ящик, не знайшлося книги, гідної супроводжувати мене в моїй радісній одинокій подорожі по Волзі. “Історія Донського війська” Рігельмана10 здалася мені надто старою супутницею, і я спакував її на самий спуд. Що ж робити без книги в такій повільно-спокійній подорожі, як плавання по Волзі, від Астрахані до Нижнього? – Якраз невдовзі після прибуття до Нижнього Новгорода, а саме 22 вересня, з’явилося дивовижне чтиво, що знову викликало у вас іс< тинно бурхливі емоції водночас із точною оцінкою прочитаного… – Читав “Богдана Хмельницького” Костомарова. Прекрасна книга, яка цілком зображає цього геніального бунтівника. Повчальна, напутлива книга! – До Кобзаревого живого запису додам нотабене (є у вас і таке сло< во!), що насправді читали ви працю Миколи Костомарова під букваль< ною назвою “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России” в журналі “Отечественные записки”. Зігнорувавши нелюбу назву, ви, Тарасе Гри< горовичу, сформулювали коротшу й точнішу, до речі, саме так автор озаглавив окреме ви< дання книги 1859 року – “Богдан Хмель< ницький”. А ваша оцінка залишилася назав< жди… – Я постійно читаю Зиновія Богдана. Прекрасна, сучасна книга! – Саме з цією книгою пов’язано ваш особливий висновок... – Історична література сильно рушила вперед упродовж останнього десятиліття. Вона освітила подробиці, закопчені димом фіміаму, ревно кадимого перед порфірородними ідолами… – Не промину наголосити, що думку про “сучасну історичну літературу” ви вперше сформулювали понад три місяці до цього стосовно Куліша, про що вже йшлося, а ще через майже три місяці записали в тому ж-таки Щоденнику про подарунок Осипа Бо< дянського, переданий у Нижній Новгород в грудні 1857 року… – Від Бодянського його книга “Про час походження слов’янської писемності” з образчиками стародавнього шрифту. Сердечно вдячний Осипу Максимовичу за його безцінний подарунок. Ця книга дивовижно як поповнила сучасну історичну літературу… – Наскільки знаю, на кінець 1857<го ви, Тарасе Григоровичу, таки мали що читати… – Дякуючи моїм друзям, я завалений книгами і запоєм читаю… Я прочитав уже все, що з’явилося чудового в нашій літературі впродовж цього часу. Тепер залишилися лише журнали за нинішній рік, і я насолоджуюсь ними… – Великий Кобзарю, прочитавши працю Миколи Костомарова й возвеличивши її, ви ні на йоту не поступилися в оцінці рокованої приреченості розрахунку Богдана Хмель< ницького на московитського царя, бо виклю< чали можливість живодайного державного союзу з Московщиною, заповівши україн< цям порвати московські кайдани й пророче передбачивши, що волю доведеться окропи< ти “вражою злою кров’ю”… – Отойді я і лани і гори – все покину, і полину до самого Бога молитися… А до того… – Не порушуючи нашої домовленості, що розмова стосується переважно книг за< сланчого періоду, дозволю собі на завершен< ня лише згадати про Марка Вовчка, бо ви самі пов’язали з тим гірким часом вірш, їй присвячений 24 січня 1859 року… – Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. – Якось вас запитали, кого би порадили читати, щоб якнайшвидше вивчити україн< ську мову, а Кобзар український одразу від< повів: “Марка Вовчка! Вона одна знає нашу мову!” Ви захопилися творчістю письменни< ці задовго до знайомства з нею… – Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка. Необхідно дякувати її за принесену радість читання її натхненної книги11. – У згаданому вірші ви вперше назвали Марко Вовчок донею… – І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную… О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. – Ще кілька разів так ніжно зверталися до неї… – Любій моїй єдиной Марусі Маркович…; Моя доню любая, моя єдиная…; Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко. – Чим є для Тараса Шевченка книги? – Книги для мене, як хліб насущний, необхідні!
________________ 1 Див. Розмова з Тарасом Шевченком // Слово Просвіти. Ч. 9. 7–13 березня 2024 р. 2 Скотт Вальтер (1771–1832) – англійський письменник, автор історичних романів. У повісті “Художник” є розповідь, як автор із другом Василем Штернбергом упродовж кількох вечорів читали вголос у своїх знайомих (сімейство Шмідтів) романи Скотта “Замок Кенілворт”, “Пертська красуня” та ін. 3 Жозеф-Франсуа Мішо (1767–1839) – французький історик. 4 “Мандрівка молодого Анахарсіса Грецією” (1788) – роман французького письменника і вченого Жан-Жака Бартелемі (1716–1795). 5 Джон Гілліс (1747–1836) – англійський історик. 6 Василь Григорович (1786–1865) – конференц-секретар Академії мистецтв і викладач теорії та історії мистецтва. Брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва. Йому присвячено поему “Гайдамаки”. 7 Клод-Жозеф Верне (1714–1799) – французький художник-мариніст. 8 Джорджо Вазарі (1511–1574) – італійський історик і теоретик мистецтва, автор праці “Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів” (1550). 9 Фідій (початок V ст. до н. е. – близько 432–431 рр. до н. е.) – давньогрецький скульптор, автор грандіозних статуй Афіни Промахос, Афіни Парфенос, Зевса (у римській міфології – Юпітера) Олімпійського. Вважається одним з основоположників європейського мистецтва. Шевченко згадував Фідія у повісті “Художник”, із чого видно, що відомості про славнозвісного скульптора він дістав насамперед від Карла Брюллова. 10 Ідеться про книгу історика Олександра Рігельмана (1720–1789) “История, или Повествование о донских казаках” (1846), яку засланцю прислав Осип Бодянський. 11 Твори Марко Вовчок, зібрані в книжці “Народні оповідання”, побачили світ у 1857 році.
Театр · “Херсонці зараз по всьому світові. Вони кажуть, що не розпаковують валізи і чекають, коли зможуть повернутися додому”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У столиці відбулося дві театральні події, пов’язані з Херсоном. У Київському академічному театрі “Колесо” представили прем’єру вистави “Надвечір’я з рок-н-ролом” за п’єсою Михайла Хейфеца, що є спільним проєктом цього театру та Херсонського обласного академічного музичнодраматичного театру імені Миколи Куліша. А на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Херсонський театр вже втретє показав виставу “Буде тобі, враже, так, як відьма скаже”.
– Саме п’єсу “Надвечір’я з рок-н-ролом”, яку подарував нам відомий сучасний драматург Михайло Хейфец, ми обрали для спільного проєкту Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша і Київського академічного театру “Колесо”, – розповіла народна артистка України Ірина Кліщевська, очільниця театру “Колесо”. Як і всі українці, наш театр підтримує херсонців, допомагаємо чим можемо в цей страшний для нашої країни час. Як керівник театру розумію, наскільки важко існувати Херсонському театру. Завдяки вірі, патріотизму, невичерпній енергії генерального директора – художнього керівника ХОАМДТ, народного артиста України Олександра Книги театр імені М. Куліша тримається, намагається працювати в своєму приміщенні, створювати спільні проєкти і колаборації на рідній сцені та на майданчиках інших українських театрів, таких як Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки, Миколаївський академічний художній драматичний театр, проводити щорічний Міжнародний театральний фестиваль “Мельпомена Таврії”. У ліричній комедії “Надвечір’я з рок-нролом” задіяно двох акторів. Херсонський театр представляє заслужена артистка України Олександра Тарновська, яка весь час окупації провела в рідному місті і зустрічала ЗСУ на Площі Свободи. Київський театр – актор В’ячеслав Шеховцов, харків’янин, який багато років працював у київських театрах, знімався у відомих фільмах і серіалах, а останній рік працює в колективі театру “Колесо”. Спільний проєкт двох театрів став підтримкою і відновленням вистави за п’єсою Хейфеца. З 2019 року і до початку війни ця вистава в постановці заслуженої артистки України Тетяни Аркушенко гралась у Херсонському театрі під назвою “Осінній рокн-рол” – імпровізація в стилі ретро. У нашому театрі виставу граємо в перекладі Олександра Литовченка, який на безоплатній основі надав нашому театру матеріал для роботи. У новій постановці херсонський театр також представляють балетмейстер, заслужений працівник культури України Валентин Васяк і художникпостановник заслужений художник України Ольга Гоноболіна. Від “Колеса” над виставою працюють завідувач художньопостановочної частини Олег Пустовіт, художник з освітлення Ірина Макарова і звукорежисер Микита Татарнєв. Впевнена, що прем’єрну виставу полюблять київські глядачі. Вже заплановано участь із виставою “Надвечір’я з рок-нролом” у фестивалях в Ужгороді й, звичайно, в “Мельпомені Таврії”. А наш театр працює над новою виставою за п’єсою сучасного українського драматурга Олександра Володарського. – Нова вистава – доказ для всього суспільства, що мистецтво завжди живе, навіть у такі важкі часи, – наголосила директорка-розпорядниця Херсонського музично-драматичного театру Юлія Бунчак. – А
“Надвечір’я з рок9н9ролом”
зараз воно має ще й лікувальну місію. У незламному Херсоні люди ходять на вистави, які відбуваються в укриттях. Попри те, що місто перебуває під постійними обстрілами, вони купують квитки на наші спектаклі. І те, що роблять артисти зараз, значно важливіше, ніж це було в мирні часи. Показуємо вистави досить часто. Заходи у нас відбуваються по кілька разів на тиждень. Переважно це концертні програми, а власне вистави – трохи рідше. Крім Києва маємо спільні проєкти з Миколаєвом та Одесою. – У Херсоні зараз працюємо на двох сценах, – зазначила керівниця літературно-драматургічної частини театру Альона Мовчан. – Зокрема, проводимо покази моновистав. Зараз їх у нас п’ять. Київському глядачеві вже знайомі наші роботи: “Позивний “Горобчик”, “Буде тобі, враже, так, як відьма скаже”, “Кицька на спогад про темінь”. Одну з концертних програм присвятили творчості Кузьми (Скрябіна). Особливість її полягає в тому, що він сам веде цю програму. Знайшли відео, де він розповідає про свої пісні, творчість. Свій творчий вечір готує талановитий вокаліст, завідувач музичною частиною нашого театру Олексій Пономарьов. Велика подяка за підтримку театрів з інших міст. Ми починали з вистави “Лишатися не можна”. Це був наш спільний проєкт з Національним академічним драматичним театром імені Лесі Українки. Дуже нас підтримує Миколаївський художній академічний драматичний театр. Там відбулася прем’єра вистави “Котигорошко проти вікінгів”. До цього образу зараз дуже часто звертаються, а в нас оригінальний текст і оригінальна музика. До Міжнародного дня театру вийшла прем’єра “Катерини”. Тут грають як херсонські, так і миколаївські артисти. Також плануємо поновити вистави “Обережно, жінки” та “Баба Пріся, або На початку та наприкінці часів”. А ще будемо робити виставу “Перевізник” за п’єсою Ніни Захоженко. Ми дуже любили херсонську виставу “Осінній рок-н-рол”. Київська постановка теж вийшла напрочуд світла. Хотіла б подякувати Аллі Підлужній, яка долучилася до реалізації проєкту, та автору п’єси за право безкоштовно використовувати текст. – Вся музика з попередньої вистави, – пригадав балетмейстер-постановник, заслужений працівник культури України Валентин Васяк (м. Херсон). – Вона оригінальна. Акторам було непросто опанувати хореографію, але врешті вони добре впоралися з цим завданням. Думаю, що в Олександри та В’ячеслава вийшов гарний дует. Раніше я ставив хореографію для багатьох вистав Херсонського театру, а зараз викладаю в університеті. Був радий знову повернутися до творчості.
*** В основі сюжету вистави “Буде тобі, враже, так, як відьма скаже” – історія жінки, яка пережила окупацію Херсона російськими військовими, зустріла звільнення міста, втратила все після підриву рашистами Каховської ГЕС, та при цьому не зламалася, а навпаки, ще активніше почала боротися за своє щасливе майбутнє. Вона радіє “виходам” і нітрохи не лякається “прильотів”. Після всього пережитого з гумором дивитися на світ і даремно не каламутить воду, в прямому і переносному сенсі цих слів. У виставі лунають улюблені багатьма пісні “Враже” гурту “Енджі Крейда” та “Як ти, Херсоне?” гурту “SPIV BRATIV”. – Херсонці, які приходять на цю виставу, розуміють у ній кожне слово, кожен жест, – розповів генеральний директор – художній керівник театру, народний артист України Олександр Книга. – Адже більшість із них була в окупації і розуміє, що це таке. Рашисти намагалися створити в Херсоні свій театр, змушували нас виходити на роботу, арештовували. І російський прапор в декорації – це наш здобуток. Коли поверталися у свій театр після звільнення рідного міста, то там такого добра знайшли багато. Частину спалили, а частину використовуємо за призначенням. Українські прапори, які рашисти знаходили в людей, вони стелили в туалетах. Ми культурна і вихована нація, тому там їхні прапори не стелимо. Але глядачі можуть витерти об них ноги, коли заходять до зали. Це певна терапевтична штука, посил тим людям, які чинять звірства. Щоб
“Буде тобі, враже, так, як відьма скаже”
усе їм потім відгукнулося в кількох поколіннях. Після втечі з окупованого Херсона я спершу жив у Львові. Прочитав у фейсбуці, що якась жінка пише новели про Херсон і насміхається з цих орків. Подумав, що вона має бути там, бо людина, яка далеко, не може про все це знати. Згодом ми змогли повернутися до звільненого міста. Військові, які розміновували театр, дозволили нам туди увійти. І вже на третій день у нас була “Поетична шафа”, на яку прийшло кілька творчих людей. Вони читали свої вірші, які написали в окупації. Виступила Олена Маляренко і читала новели. Нещодавно вона видала збірку “Жизель і мир”. Я запропонував Олені написати п’єсу, аби розповісти про те, що пережив Херсон. Ми не скаржимося, повірте. Я не хочу викликати жаль з приводу того, як ми жили останні півтора року. Але хочу розуміти, наскільки це важливо для тих людей, які хочуть повернутися додому, і для тих, хто зараз там. Коли до нас у театр приходить жінка, яка вперше за два роки війни одягнула сукню, я плачу. Тому що вона не має іншого місця, куди могла б її одягнути. Ми написали п’єсу, а головний режисер нашого театру Сергій Павлюк поставив її з народною артисткою України Оленою Галл-Савальською. Працювали над виставою у Миколаєві, але принципово вирішили, що прем’єра відбудеться у Херсоні. Голова Херсонської міської адміністрації Роман Мрочко дав нам броньовану машину і ми повезли Олену Ігорівну до рідного міста. Тож прем’єра відбулася у незламному Херсоні. Хочу подякувати Театру Лесі Українки. Я чотири місяці жив у Києві. Звернувся до цього театру і мені сказали, що забезпечать всім необхідним. Перші наші вистави після початку повномасштабного вторгнення народилися тут. Вже в серпні 2022 року Херсонський театр відновив свою роботу. А росіяни за дев’ять місяць окупації міста не змогли випустити жодної вистави. Їхня прем’єра планувалася на 29 листопада, але вже 11-го ми повернули Херсон. Херсонці зараз по всьому світові. Нещодавно ми були на гастролях у Словаччині, і в кожному місті до нас підходили земляки. Вони кажуть, що не розпаковують валізи і чекають, коли зможуть повернутися додому. Наші актори теж розлетілися. Але в кожному місті ми намагаємося давати паростки. Випускаємо наші вистави у Кропивницькому, Києві, готуємо прем’єру в Миколаєві. – Ідея цієї вистави виникла давненько, – продовжив Сергій Павлюк, режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України. – Хотіли створити образ херсонської відьми, який би втілила на сцені народна артистка України Олена Галл-Савальська. Спершу думали над тим, щоб п’єсу написав Павло Ар’є, з яким співпрацювали раніше, але не змогли з ним зв’язатися. Тоді очільник нашого театру Олександр Книга запропонував херсонську авторку
Театр · “Гастролі під час війни – це лотерея. Квитки всі продані, але ти не знаєш, відбудеться вистава чи ні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Олену Маляренко, яка пережила окупацію. Вона передала нам свої нариси, ми дещо підправили. Олена написала п’єсу, ми її переробили, бо твір був досить великий і складався з новел. А наша команда вибудовувала цю історію під себе, під сценографію, під персонажа. Олена Галл-Савальська – прима нашого театру. Вона з акторської родини. Ми познайомилися сімнадцять років тому. Зробили з нею спільний проєкт “Два серця” про Фаїну Раневську. Вони схожі за типажом і характером. Поки не почалася широкомасштабна війна, вистава йшла в театрі. Олена Ігорівна – потужна артистка, органічна, чесна. Спершу працювали онлайн. Потім були репетиції у Миколаєві. Прем’єру відіграли 2 грудня минулого року в Херсоні. Під вибухи, але вистава все ж відбулася. Вже багато років співпрацюю з заслуженою художницею України Ольгою Гоноболіною. І тепер разом працювали над сценографічним рішенням. В авторки події відбуваються у сусідки, а ми вирішили, що квартиру героїні затопило водою. Це дає відчуття присутності в Херсоні. Ольга запропонувала ідею з поличками, лінолеумом. Частина сцени у нас залита водою. Прагнули показати у виставі, що херсонську жінку ніхто не зможе здолати. Намагаємося до всіх подій ставитися з гумором. У перші дні війни нас дуже рятував саме гумор. Відбувалися “прильоти”, а ми переписувалися і жартували. Як я вже сказав, хотіли створити сильний, потужний образ українки, жінки-відьми. Вже показали цю виставу в Херсоні, Києві, Миколаєві, Чернігові, Одесі. Сподіваємося, що її побачать й інші міста. До Міжнародного дня театру спільно з Миколаївським художнім академічним театром випустили пластичну драму “Катерина”. Як на мене, вийшла потужна вистава. Звісно, хотілося, щоб її побачив і столичний глядач. Зараз працюємо над ще одним спільним проєктом з Миколаївським театром – виставою про окупацію Херсона “Перевізник” за п’єсою Ніни Захоженко. Також маю проєкти в Полтаві та Запоріжжі. – Це моя перша повноцінна моновистава, – завершила розмову Олена Галл<Савальська, народна артистка України, виконавиця ролі Жінки. – По суті я веду діалог сама з собою (начебто через комп’ютер спілкуюся з кумою). Ми дуже хвилювалися, щоб було цікаво, аби вистава була зрозумілою глядачеві. Спершу працювали з Сергієм Павлюком у телефонному режимі. Переробляли п’єсу, щось скорочували, щось переставляли місцями. Моновистава – найважчий жанр для актора. Ти вийшов на сцену і повинен сам тримати глядача у напрузі приблизно годину і тридцять хвилин. Хоча інколи буває й довше. Приміром у Миколаєві я додала діалог з глядачами і вистава вийшла на годину сорок. Та й глядач усюди різний і по-різному реагує. Це також потрібно враховувати. Через день після того, як показали виставу у Києві, грала її в Чернігові. Потрібен хоча б один день перепочинку, а тут виходить подвійне навантаження. Таке теж трапляється. У цій виставі багато автобіографічного. Приміром, епізод, у якому я розповідаю, що коли лягала спати, то співала “Червону калину”, був зі мною насправді. Я розповідаю про своє життя в окупації. Про те, як виходила на кухню, махала прапорцем і співала Гімн України. Саме під час перебування в окупації я зрозуміла, наскільки важливе кожне слово, кожна буква Гімну. Також разом із режисером придумали фінал з хаймарсами. Показали виставу в Києві вже тричі. Інтерес до неї великий. Ще за три тижні до першого показу були продані всі квитки і, хоча доставляли приставні стільці, потрапити на неї змогли не всі охочі. Саме тому показували вдруге і втретє. Серед глядачів було багато херсонців, але зацікавила наша робота і киян. Люди добре сприймають, фотографуються після вистави. Одна жінка сказала: думала, що вже ніколи не заплаче, а тут проплакала ледь не пів вистави і при цьому відчула полегшення на душі.
Театр · “Гастролі під час війни – це лотерея. Квитки всі продані, але ти не знаєш, відбудеться вистава чи ні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Києві вперше показали легендарну постановку Рівненського академічного музично-драматичного театру “Зерносховище” за однойменною п’єсою лавреатки Шевченківської премії Наталки Ворожбит. Столичний глядач зміг побачити цю виставу на основній сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.
За результатами авторитетного Фестивалю-премії “ГРА” у складних 2022–2023 рр. рівненське “Зерносховище” отримало чотири відзнаки: краща драматична вистава; краща режисерська робота (режисер Максим Голенко); краща чоловіча роль (Марк Дробот за роль Книжника Мортка) та краще музичне рішення (гурт “Веремія” та Станіслав Лозовський). У виставі події найстрашнішої трагедії українського народу ХХ століття, Голодомору, зображені через долі окремих людей, які кохають, заздрять, зраджують і просто хочуть бути щасливими. Це історія, яка спонукає переосмислити не лише нашу історію, а й нашу реальність. Сучасна та яскрава постановка з музичним оформленням неймовірної краси про події, здавалося б, далеких 1932–1933 років, у болісному сьогоденні звучать актуально як ніколи. Настав час дізнатися правду! – Початок створення вистави – початок повномасштабної війни з Росією, – пригадує директор – художній керівник Рівненського академічного музично-драматичного театру, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Петрів. – Було дуже складно, ми не розуміли, що відбувається, що буде далі. Більшість театрів взагалі не працювали. Вже в перший день війни при театрі відкрили гуманітарний штаб і працювали в ньому два місяці. А в кінці березня я зібрав колектив і сказав, що треба починати щось робити і у творчому плані. П’єса “Зерносховище” вже давно лежала в папці в моєму портфелі. Мав домовленість з режисером Максимом Голенком про її постановку. Наприкінці березня я зателефонував Максиму, на той час він був головним режисером Одеського музично-драматичного театру імені Василя Василька. Тоді цей театр не працював через загрозу обстрілів. Також в Одесі були актори, які не мали роботи. Ми запросили їх у Рівне і почали там створювати виставу. Крім одеситів, до нас приїхали працівники театрів з Харкова, Кривого Рогу та Куп’янська, всього 12 людей. Усіх їх ми взяли у штат. Ми допомогли їм, а вони влили свіжу кров у наш театр. Весь колектив працював натхненно і вже у вересні 2022 року зіграли прем’єру. Твір Наталки Ворожбит “Зерносховище” обрали до постановки невипадково. Події, що відбуваються зараз і які відбувалися у 1932–1933 роках, перегукуються, все взаємопов’язано. І тут не треба говорити про історію боротьби українського народу за свою свободу та незалежність. Ця історія відома. Як тоді сусіди не поспішали нам допомагати, так і сьогодні ми насамперед потрібні лише самим собі. Голодомором за різними дослідженнями знищено від 7 до 12 мільйонів українців. Зараз нас знищують іншими методами, але, як і тоді, хочуть знищити як націю. Думаю, що Максиму Голенку вдалося об’єднати ці події. Свого часу Максим зробив у нашому театрі постановку “Білої ворони”. Розмовляли про перспективи, плани. Я згадав про п’єсу Наталки Ворожбит “Зерносховище”, а він зізнався, що хоче її поставити. У Максима вже були спроби поставити цю виставу в одному з театрів. Але до влади прийшов Янукович, і ця тема стала не на часі. П’єса чекала своєї години. Мені здається, що саме події повномасштабної війни додали Максиму нового бачення. Постановка завойовує глядачів, вона знайшла відгук у їхніх серцях. Сьогодні вистава актуальна, ія задоволений, що ми її поставили. Авторка приїхала на прем’єру. Вона була вражена, а відгуки з її боку – якнайкращі. Головні ролі грають як штатні актори нашого театру, так і запрошені. Тішуся, що до нас приєднався Марк Дробот, який зіграв Книжника Мортка. Дмитро Усов, Олександр Самусенко та Інна Бульботко з Одеського театру приїхали до нас коли створювалася вистава. Радують роботи рівненських акторів Дмитра Пшечука, Жанни Бич-ковської, Олексія Титаренка. Створити виставу допоміг блискучий музичний супровід. Недаремно нагороду фестивалю “ГРА” за музичне оформлення отримало тріо “Веремія”, яке власне супроводжує всю виставу. Актор Станіслав Лозовський, який зіграв роль Гаврила, теж багато зробив для музичного супроводу цієї вистави. Він – людина-оркестр, грає на багатьох музичних інструментах. І, звісно ж, вся трупа. Не можуть чотири чи п’ять акторів бути головними. Тут головний колектив, неймовірна енергетика театру. Над виставою працювала прекрасна художниця Юлія Заулична. Разом із Максимом вони створили чимало чудових вистав, разом працювали в Одесі. Яскрава її робота як художниці і в нашій постановці. Непросто було прийти до рішення щодо костюмів. Вони трансформувалися від початкового задуму. Перша дія – одні костюми, а друга – зовсім інші. Звісно, як і будь-який живий організм вистава змінюється, щось старіє щось оновлюється, вливається нова кров. На жаль, Володимир Федінчук, який грав Горобця загинув захищаючи Україну в січні 2024 року, зараз на його місці у виставі інший актор нашого театру. Щоразу вистава йде по-новому. Після Києва вже встигли зіграти її в Житомирі. Там інший глядач, інша сцена, інший звук. На рідній рівненській сцені вона теж інша. Адже створювалася її під цей майданчик. Використали все, що притаманне географії нашого залу, технічні можливості театру. В інших театрах таких можливостей може не бути, а в деяких вони кращі ніж у нас. У Києві з самого ранку розпочалася робота над монтажем декорацій, світла, звуку і тривала вона до першого дзвоника перед початком вистави. Це складний процес. Після гастролей до Києва і Житомира ми повернулися додому втомлені, але щасливі.
Сцена Театру Лесі Українки хороша, енергетична, ми це відчули. Нам подобається цей простір, було легко в ньому працювати. Надзвичайно вдячні очільнику театру Кирилу Кашлікову та його заступнику Валентину Макаренку, які приділили нам максимальну увагу. Створили комфортні умови для того, щоб наш театр міг повноцінно показати цю виставу. Можна було відчути, як реагував зал, яка в ньому панувала атмосфера. Гастролі під час війни – це лотерея. Квитки всі продані, але ти не знаєш, відбудеться вистава чи ні. Перенести її на інший день не можна, бо вже сплановані інші події. І важко сказати, коли колектив зможе приїхати наступного разу. До того ж поїздка театру до Києва – це дуже великі кошти. Такі гастролі не приносять прибутку. Це іміджева поїздка, аби показати кращу виставу. Плануємо нові поїздки до Києва. У нас є багато хороших вистав, які хочемо показати в столиці. Також збираємося ще раз привезти “Зерносховище”, бо попит на нього величезний. Було б добре аби це знову був Театр Лесі Українки. Нам сподобалася сцена, технічні можливості, сама атмосфера. Ми започаткували в Україні практику обмінів. Я поставив завдання, аби наш театр щомісяця виїздив на гастролі. Ми вже побували в Одесі, Миколаєві, Івано-Франківську, Львові, Тернополі, Луцьку, Хмельницькому, інших містах. Також щомісяця приймаємо в себе театр з іншого міста. Відкриті до співпраці як з професійними, так і непрофесійними театрами. Зараз працюємо над двома виставами. “Повернення” за п’єсою “Візит старої дами” Дюрренматта ставить директор – художній керівник Малого драматичного театру (м. Київ) Дмитро Весельський. До кінця сезону театр зіграє ще одну прем’єру, режисер-постановник Ігор Білиць за Львова. Він є режисером, драматургом, сценаристом і актором. Робитиме виставу за п’єсою “Параскева” Ольги Мацюпи.
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соцмереж та надані театром
16 Національна еліта · “Він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України
Першим твором поетичного кіно, за визначенням кінокритиків, були “Тіні забутих предків” (1964 р., режисер Сергій Параджанов, оператор Ю. Іллєнко). Відтоді реалізована низка фільмів, що продовжили традицію візуальної виразності, етнографічної автентичності, надання національних рис дійовим особам, збереження історичного й духовного надбання. Їхніми творцями, крім Параджанова, були Леонід Осика, Борис Івченко, Володимир Денисенко, Іван Миколайчук і вже згаданий Ю. Іллєнко. Щодо “Тіней забутих предків”, то по 27(!) роках офіційного замовчування, 1991 року творців фільму відзначили Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка. Параджанова вже не було серед живих, але Юрію Іллєнкові судилося дочекатися гідного визнання. Юрій Іллєнко заслуговує на особливу увагу не лише як всебічно обдарована мистецька постать, а й як учасник національного руху опору. Це відзначив Георгій Касьянов у блискучому дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років” (К., Либідь, 1995 р.). Згадавши про ідеологічну “проробку” на Київській кіностудії ім. О. Довженка, Г. Касьянов продовжує: “Після відповідних “сигналів” міськком партії вирішив перевірити “окремі питання творчої роботи та фінансово-господарчої діяльності” кіностудії. Першочерговими об’єктами контролю створеної з цією метою комісії стали фільми “Криниця для спраглих” (автор сценарію – І. Драч, режисер – Ю. Іллєнко), “Перевірте свої годинники” (сценарій Л. Костенко, режисура – В. Ілляшенко) і “Київські фрески” (сценарист і режисер – С. Параджанов). У ідеологічних контролерів виявився непоганий смак – вони вибрали для перевірки найцікавіші стрічки та сценарії. Комісія успішно впоралася з поставленим завданням. У підготовлених нею висновках, що надійшли до ЦК КПУ в лютому 1966 р., зазначалося, що при створенні вказаних картин “були допущені численні перевитрати, створювалася атмосфера вихваляння і лібералізму”... 30 червня того ж року вийшла закрита постанова ЦК КПУ “Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка”. Ідейні помилки були знайдені у фільмі “Криниця для спраглих”, двом іншим закидалося “перекривлення життєвої правди”... фільми талановитих митців потрапили на полицю”. Г. Касьянов має на увазі завершені, але не показані. При цьому “Київські фрески” С. Параджанова також були “закриті” ще на етапі кінопроб. Чим же не догодив компартійним наглядачам Юрій Іллєнко? У фільмі “Криниця для спраглих” йдеться про життя і традиції простої людини. Не сподобалося, що старий селянин виконує свій обов’язок перед історією, минулими і прийдешніми поколіннями. Де ж тут “соціалістичний зміст”? Оскільки цей ідеологічний постулат був суто умоглядним і що становить собою “соціалістичний реалізм”, не уявляв ніхто, в порушенні його принципів можна було звинуватити будького. Так і сталося з “Тінями забутих предків” та іншими творами поетичного кіно, зокрема фільмом “Криниця для спраглих”. Автору цих рядків Юрій Іллєнко не раз казав про свою виняткову невезучість. 1967 року дирекція Венеціанського фестивалю запросила його з фільмом “Вечір на Івана Купала” виборювати головний приз – “Золотий лев”, але Міністерство культури СРСР відповіло, що такого фільму... нема(!) Усе-таки режисер домігся, щоби фільм представили на міжнародний фестиваль до тодішньої Чехословаччини. Але 1968 року, в день відкриття фестивалю, до Праги увійшли радянські танки нібито для “придушення повстання”... Особливо показова історія фільму “Білий птах з чорною ознакою”, створеного 1971 року, напередодні “генерального погрому” української інтелігенції (1972 р.). “Спершу сприйнятий з підвищеною чиновною увагою і повагою, – писав кінознавець Сергій Тримбач, – як же, на партійному з’їзді було показано як “досягнення” правильно орієнтованого партійного мистецтва. Бо ж, здавалося, усе за законами соцреалістичного кіно вибудовано: приходить радянська влада на Буковину, життя потроху налагоджується... Благодушність розтанула вмить із виступом на з’їзді тодішнього першого секретаря Івано-Франківського обкому Добрика. Той одразу узрів ідеологічну “диверсію”. Його не обманув червоний трактор і надсимпатичний Іван Миколайчук у ролі “правильного” Дзвонаря, який записується до Червоної армії, а по тому й колгосп запроваджує. Одначе ж йому протистоять воїни УПА, партизани, одним із ватажків є – о жах – Орест у виконанні Богдана Ступки... Дебютант у кіно, нібито асимпатичний Ступка, викликав колосальну глядацьку приязнь...” (газета “День”, 10 травня 2016 р.). Невже знову невезучість? Та, мабуть, державні керманичі мстилися за вже згадані “Тіні...” та “Криницю...”, особливо після приходу до влади В. Щербицького. Не дочікуючись його доповіді на пленумі КПУ 1974 р. про “подолання” поетичного кіно, Юрій Іллєнко обирає творчу еміграцію до тодішньої Югославії. Там він зняв фільм “Живіо заінат” (1972 р.). Нагороджений “Срібною ареною” на фестивалі в Пулі, цей фільм так і не допустили на екрани в СРСР, отже, і в Україні. Вже за часів “глибокої перебудови” Іллєнко заснував першу незалежну кіностудію “Фест- Земля”, де зняв перший фільм не за державні кошти – “Лебедине озеро. Зона” (1990 р.). Фільм виборов два призи на Каннському фестивалі, але в українському прокаті його не показали. Згодом російська телекомпанія ОРТ викупила його і назавжди “поклала на полицю”. Це змушувало видатного режисера чинити не згідно із ситуацією, на перший погляд – безвихідною, а всупереч обставинам, що склалися. Тому в найближчі 10 років Юрій Іллєнко не працював як режисер-постановник. Викладав на кінофакультеті, написав перший в Україні підручник з кінорежисури “Парадигма кіно”, роман-сценарій “Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа”. Малював (три персональні виставки). Однак кінематографія завжди була для нього першою: загалом він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами. Можна позаздрити такій творчій наполегливості, а головне – широкозорості, всебічності! Юрій Герасимович не любив державних службовців, називаючи їх “чинушами”. Для цього були всі підстави, адже вони, у переважній більшості, виконували вказівки влади сущої, вислужуючись перед партначальством, у мистецтві ж тямили небагато. Виняток для мене особисто він усетаки зробив. Після зустрічей на обговореннях сценаріїв і фільмів, коли я працював у сценарній колегії Держкіно, він подарував мені книжку “Парадигма кіно” з написом: “Андрію Топачевському з повагою і вдячністю за постійне рівне, позитивне ставлення до моєї творчості в Держкіно”. Справді, я ніколи не прискіпувався із зайвими порадами. А доброзичливі – дозволяв собі. Він радився зі мною щодо літературних текстів (почав писати українською у віці “за п’ятдесят”). Відверто називав себе “яничаром, що кається”. Адже виріс у родині військового, де панувала “державна” російська мова. Вступив до Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олега Тягнибока... У 2004 році він напише: “Наша головна мета – відроджувати українців в Україні” (журнал “Універсум”, ч. 3-6, 2004 р.). Але на повну українізацію родині Іллєнків знадобилося ціле покоління: якщо йдеться про “яничарський” комплекс недосконалості, то його молодший син, Андрій Іллєнко, цей комплекс повністю подолав, захищаючи Україну від агресивних сусідів. ...“Живіо заінат” – так вітаються чорногорці: мовляв, живу всупереч усьому... Слід визнати, що автор цього фільму творив наперекір обставинам, а вчиняв усупереч будь-якій кон’юнктурі. Мабуть, це і є прикметною рисою Іллєнкової вдачі – творчої і життєвої.
Цього року відзначаємо 60-річчя Українського поетичного кіно. Не поцінована за радянщини, ця мистецька течія отримала гідне визнання за часів нашої Незалежності. Яскравим представником поетичного кіно є незабутній кінорежисер, кінооператор, сценарист і літератор Юрій Герасимович Іллєнко.
16 Національна еліта · “Він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Котнюк Арсеній Васильович — 500 грн. 2. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Національна еліта · “Він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ