16 Національна еліта · “Він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Згідно і всупереч. Непростий шлях Юрія Іллєнка
Слово Просвіти, №16 за 2024 рік
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України
Першим твором поетичного кіно, за визначенням кінокритиків, були “Тіні забутих предків” (1964 р., режисер Сергій Параджанов, оператор Ю. Іллєнко). Відтоді реалізована низка фільмів, що продовжили традицію візуальної виразності, етнографічної автентичності, надання національних рис дійовим особам, збереження історичного й духовного надбання. Їхніми творцями, крім Параджанова, були Леонід Осика, Борис Івченко, Володимир Денисенко, Іван Миколайчук і вже згаданий Ю. Іллєнко. Щодо “Тіней забутих предків”, то по 27(!) роках офіційного замовчування, 1991 року творців фільму відзначили Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка. Параджанова вже не було серед живих, але Юрію Іллєнкові судилося дочекатися гідного визнання. Юрій Іллєнко заслуговує на особливу увагу не лише як всебічно обдарована мистецька постать, а й як учасник національного руху опору. Це відзначив Георгій Касьянов у блискучому дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років” (К., Либідь, 1995 р.). Згадавши про ідеологічну “проробку” на Київській кіностудії ім. О. Довженка, Г. Касьянов продовжує: “Після відповідних “сигналів” міськком партії вирішив перевірити “окремі питання творчої роботи та фінансово-господарчої діяльності” кіностудії. Першочерговими об’єктами контролю створеної з цією метою комісії стали фільми “Криниця для спраглих” (автор сценарію – І. Драч, режисер – Ю. Іллєнко), “Перевірте свої годинники” (сценарій Л. Костенко, режисура – В. Ілляшенко) і “Київські фрески” (сценарист і режисер – С. Параджанов). У ідеологічних контролерів виявився непоганий смак – вони вибрали для перевірки найцікавіші стрічки та сценарії. Комісія успішно впоралася з поставленим завданням. У підготовлених нею висновках, що надійшли до ЦК КПУ в лютому 1966 р., зазначалося, що при створенні вказаних картин “були допущені численні перевитрати, створювалася атмосфера вихваляння і лібералізму”... 30 червня того ж року вийшла закрита постанова ЦК КПУ “Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка”. Ідейні помилки були знайдені у фільмі “Криниця для спраглих”, двом іншим закидалося “перекривлення життєвої правди”... фільми талановитих митців потрапили на полицю”. Г. Касьянов має на увазі завершені, але не показані. При цьому “Київські фрески” С. Параджанова також були “закриті” ще на етапі кінопроб. Чим же не догодив компартійним наглядачам Юрій Іллєнко? У фільмі “Криниця для спраглих” йдеться про життя і традиції простої людини. Не сподобалося, що старий селянин виконує свій обов’язок перед історією, минулими і прийдешніми поколіннями. Де ж тут “соціалістичний зміст”? Оскільки цей ідеологічний постулат був суто умоглядним і що становить собою “соціалістичний реалізм”, не уявляв ніхто, в порушенні його принципів можна було звинуватити будького. Так і сталося з “Тінями забутих предків” та іншими творами поетичного кіно, зокрема фільмом “Криниця для спраглих”. Автору цих рядків Юрій Іллєнко не раз казав про свою виняткову невезучість. 1967 року дирекція Венеціанського фестивалю запросила його з фільмом “Вечір на Івана Купала” виборювати головний приз – “Золотий лев”, але Міністерство культури СРСР відповіло, що такого фільму... нема(!) Усе-таки режисер домігся, щоби фільм представили на міжнародний фестиваль до тодішньої Чехословаччини. Але 1968 року, в день відкриття фестивалю, до Праги увійшли радянські танки нібито для “придушення повстання”... Особливо показова історія фільму “Білий птах з чорною ознакою”, створеного 1971 року, напередодні “генерального погрому” української інтелігенції (1972 р.). “Спершу сприйнятий з підвищеною чиновною увагою і повагою, – писав кінознавець Сергій Тримбач, – як же, на партійному з’їзді було показано як “досягнення” правильно орієнтованого партійного мистецтва. Бо ж, здавалося, усе за законами соцреалістичного кіно вибудовано: приходить радянська влада на Буковину, життя потроху налагоджується... Благодушність розтанула вмить із виступом на з’їзді тодішнього першого секретаря Івано-Франківського обкому Добрика. Той одразу узрів ідеологічну “диверсію”. Його не обманув червоний трактор і надсимпатичний Іван Миколайчук у ролі “правильного” Дзвонаря, який записується до Червоної армії, а по тому й колгосп запроваджує. Одначе ж йому протистоять воїни УПА, партизани, одним із ватажків є – о жах – Орест у виконанні Богдана Ступки... Дебютант у кіно, нібито асимпатичний Ступка, викликав колосальну глядацьку приязнь...” (газета “День”, 10 травня 2016 р.). Невже знову невезучість? Та, мабуть, державні керманичі мстилися за вже згадані “Тіні...” та “Криницю...”, особливо після приходу до влади В. Щербицького. Не дочікуючись його доповіді на пленумі КПУ 1974 р. про “подолання” поетичного кіно, Юрій Іллєнко обирає творчу еміграцію до тодішньої Югославії. Там він зняв фільм “Живіо заінат” (1972 р.). Нагороджений “Срібною ареною” на фестивалі в Пулі, цей фільм так і не допустили на екрани в СРСР, отже, і в Україні. Вже за часів “глибокої перебудови” Іллєнко заснував першу незалежну кіностудію “Фест- Земля”, де зняв перший фільм не за державні кошти – “Лебедине озеро. Зона” (1990 р.). Фільм виборов два призи на Каннському фестивалі, але в українському прокаті його не показали. Згодом російська телекомпанія ОРТ викупила його і назавжди “поклала на полицю”. Це змушувало видатного режисера чинити не згідно із ситуацією, на перший погляд – безвихідною, а всупереч обставинам, що склалися. Тому в найближчі 10 років Юрій Іллєнко не працював як режисер-постановник. Викладав на кінофакультеті, написав перший в Україні підручник з кінорежисури “Парадигма кіно”, роман-сценарій “Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа”. Малював (три персональні виставки). Однак кінематографія завжди була для нього першою: загалом він написав понад 40(!) сценаріїв та лібрето, але лише сім його сценаріїв стали фільмами. Можна позаздрити такій творчій наполегливості, а головне – широкозорості, всебічності! Юрій Герасимович не любив державних службовців, називаючи їх “чинушами”. Для цього були всі підстави, адже вони, у переважній більшості, виконували вказівки влади сущої, вислужуючись перед партначальством, у мистецтві ж тямили небагато. Виняток для мене особисто він усетаки зробив. Після зустрічей на обговореннях сценаріїв і фільмів, коли я працював у сценарній колегії Держкіно, він подарував мені книжку “Парадигма кіно” з написом: “Андрію Топачевському з повагою і вдячністю за постійне рівне, позитивне ставлення до моєї творчості в Держкіно”. Справді, я ніколи не прискіпувався із зайвими порадами. А доброзичливі – дозволяв собі. Він радився зі мною щодо літературних текстів (почав писати українською у віці “за п’ятдесят”). Відверто називав себе “яничаром, що кається”. Адже виріс у родині військового, де панувала “державна” російська мова. Вступив до Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олега Тягнибока... У 2004 році він напише: “Наша головна мета – відроджувати українців в Україні” (журнал “Універсум”, ч. 3-6, 2004 р.). Але на повну українізацію родині Іллєнків знадобилося ціле покоління: якщо йдеться про “яничарський” комплекс недосконалості, то його молодший син, Андрій Іллєнко, цей комплекс повністю подолав, захищаючи Україну від агресивних сусідів. ...“Живіо заінат” – так вітаються чорногорці: мовляв, живу всупереч усьому... Слід визнати, що автор цього фільму творив наперекір обставинам, а вчиняв усупереч будь-якій кон’юнктурі. Мабуть, це і є прикметною рисою Іллєнкової вдачі – творчої і життєвої.
Цього року відзначаємо 60-річчя Українського поетичного кіно. Не поцінована за радянщини, ця мистецька течія отримала гідне визнання за часів нашої Незалежності. Яскравим представником поетичного кіно є незабутній кінорежисер, кінооператор, сценарист і літератор Юрій Герасимович Іллєнко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
