Шевченкіана · “Сини мої! орли мої! Летіть в Україну – Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині…” · с. 12сторінка оригіналу ↗
Розмова з Тарасом Шевченком (про книги, які, “читая, оживаєм…”)
Слово Просвіти, №16 за 2024 рік
Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком1, обумовлене тим самим основним принципом: Кобзареві тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Приурочую статтю до Всесвітнього дня книги, який відзначався 23 квітня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Дорогий Тарасе Григоровичу, в добрий час почну – більше ні в кого спитать: як ви ставитеся до читацьких поміток у чужій кни< зі? – Псувати олівцем або нігтем чужу книгу непростимо, але тут усе-таки є хоч якась думка, що я, мовляв, читав таку книгу і знайшов у ній – це добре, а це погано, хоча таке подібного читача зовсім не вибачає в псуванні чужої власності… – Інша річ, коли книга власна та ще й за< хоплює неабияк, і рука сама тягнеться до олівця – маю на увазі збірник “Записки про Південну Русь” Пантелеймона Куліша, чи< таний вами навесні<влітку 1857 року… – Прочитавши в перший раз цю алмазну книгу, я наважився було робити зауваження, але коли прочитав вдруге і втретє, то побачив, що замітки мої – замітки п’яної людини і нічого більше… Я обіцяв послати її Якову Кухаренку і тепер шкодую, що обіцяв, бо поля книги забруднені безглуздими зауваженнями. Дасть Бог, я йому з Петербурга вишлю чистенький примірник. – Ваше знайомство з книгами відбулося у місцевого дяка – “гіркого п’яниці”… – У так званій школі, таки в учителя-дяка, пройшов я Граматку, Часословець і, нарешті, Псалтир. Під кінець мого шкільного курсу дячок посилав мене читати замість себе Псалтир за упокій душ кріпосних… – Тепер, кажучи вашими словами, пере< несемося на крилах у прекрасну майстерню великого живописця Карла Брюллова, який вважав учорашнього кріпака улюбленим уч< нем, творчо наставляв його і дружньо дові< ряв. А ще долучав до читання книг. Уголос! – Я прочитав уже майже всі романи Вальтера Скотта2 і тепер читаю “Історію хрестових походів” Мішо3. Мені вона подобається більше всіх романів, і Карл Павлович те саме мені говорить… “Мандрівку Анахарсіса”4 та “Історію Греції” Гіліса5 я читаю для Карла Павловича, і він завжди слухає з однаковим задоволенням. – До речі, Тарасе Григоровичу, треба на< гадати, що ви розповідали в першій нашій розмові про перебування<життя у Карла Брюллова. – Я жив у нього на квартирі або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Чим я займався в цьому святилищі? Дивно подумати. Я займався тоді написанням малоросійських віршів, які згодом упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його прекрасними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. – Це ж якраз і було у 1839 році, коли ви почали писати поему “Гайдамаки”, видану 1841<го. У Передмові до неї ви звернули ува< гу на відсутність спеціальних друкованих праць з історії гайдамацького руху. – Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого… Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що сам не бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”. – Ви вчинили як роду чесного дитина, потвердивши свою позицію ще й в Епілозі до поеми. – Вибачайте, люде добрі, що козацьку славу так навмання розказую, без книжної справи. Так дід колись розказував, нехай здоров буде! А я за ним. – Дорогий Кобзарю, дозволю собі уточ< нити, що насправді ви були знайомі з “Істо< рією Русів”, “Енциклопедичним словником” Плюшара, історичними працями Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша<Каменського, використали коментарі до роману Міхала Чайковського “Вернигора” (польською мо< вою), а то й статтю Михайла Максимовича “Сказання про Коліївщину” (в рукопису). Утім, розрізнені публікації не відповідали ва< шим уявленням про справді масштабну пра< цю з історії України, зокрема, Коліївщини, і ви доречно й гречно висловили це. Та найголовніше, що вже у віршованому вступі до поеми “Гайдамаки” ви геніально протиставили синів своїх – гайдамаків, ор< лів українських – тим імперським “письмен< ним, дрюкованим”, які служать історичному поневоленню України… – Сини мої! орли мої! Летіть в Україну – Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині… Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут… а тут… Тяжко діти! – Вибачайте, великий Кобзарю, може,
не до ладу, але ж ось означена вами розме< жувальна лінія, що існувала відвічно: Украї< на і Чужина<Московщина, в якій “чужі лю< де”… – А тут… а тут… Тяжко діти! Коли пустять в хату, То, зострівши, насміються – Такі, бачте, люди: Все письменні, дрюковані… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розумні та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. – Ваша вбивча іронія щодо чужих, ім< перських “мудреців”, які радили кращим ук< раїнським талантам заробляти гроші й сла< ву, співаючи “про Матрьошу, про Парашу, радость нашу”, вже давно набула для нації екзистенційного характеру і звучить як інте< лектуальний Заповіт… – Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте … кричіть собі, Я слухать не буду
Та й до себе не покличу… – Дорогий Кобзарю, у поемі “Сон” (Ко< медія) ви вперше поклали відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву: “Москва випалила…”; далі у “Великому льосі” – “Москва вночі запалила…” та й Петербург для вас “город московський”… Знаю, що, сновигаючи по чортовому пе< тербурзькому болоту, постійно згадували на< шу Україну. Розмовляю з вами серце з сер< цем і відчуваю, що, мабуть, найважче було наткнутися на таке погане, як пам’ятник ім< ператору… – А він руку простягає, мов світ увесь хоче загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, що на скелі наковано: первому вторая таке диво наставила. Тепер же я знаю: це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! – Саме там особливо боляче було горта< ти в умі та пам’яті книгу з української істо< рії… – Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. – Розуміючи неможливість осягнути водній розмові заявлену тему, прошу вас, Та< расе Григоровичу, зосередитися на періоді вашого заслання, особливо драматичному в спілкуванні з книгою. Згадую ваш лист із Орської фортеці до Варвари Рєпніної, роз< початий 25 лютого 1848 року, тобто в день народження, ви писали його впродовж п’яти днів, і знову й знову заходило про книги… – Євангеліє я маю, а книги, про які я
Т. Шевченко. Фрагмент запису в Щоденнику від 17 червня 1857 року просив вас, пришліть…; Пишіть до мене і присилайте книги; Один порятунок від здерев’яніння – книги… – На ваше прохання Варвара Рєпніна прислала “Вибрані місця з переписки з дру< зями” Миколи Гоголя, а справді вражаючі передачі книг організував Осип Бодянський. Зокрема, саме він урешті<решт добув “Літо< пис” Величка, про який ви кілька разів про< сили… – Пришли мені літопис Величка, велике скажу тобі спасибі; Чи нема в тебе якого-небудь завалящого ледащички екземпляра тієї літописи Величка, а я о твоїм здравії Богу помолюся. – Ваша щира вдячність за передані літо< писи й історичні праці назавжди збережена у листах до Бодянського в травні та листопаді 1854 року… – Спасибі тобі, друже мій милостивий, за літописи, получив я їх всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи; Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі! – Вельми цікаво почути докладніші роз< повіді про деякі книги, прочитані чи згадані в засланні часи. Скажімо, в липні 1857 року до ваших рук абсолютно несподівано потрапи< ла книга польського філософа і публіциста
Кароля<Фридерика Лібельта “Естетика”… – Попри мою щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі, відчуваю непереборну антипатію до філософій і естетиків. І цим почуттям я зобов’язаний найшанованішому Василю Івановичу Григоровичу6, який читав нам колись лекції з теорії красних мистецтв, а девізом їх було: більше міркувати і менше критикувати… – Принаймні, з перших сторінок книга Лібельта, здається, відвертала від себе… – Взявся жувати: жорстко, кисло, нудотно. Справжній німецький суп-вассер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про натхнення, простосердечно вірить, нібито Йосип Верне7 велів себе прив’язувати на марсах до щогли для отримання натхнення. Яке мужицьке поняття про це невимовне божественне почуття. І цьому вірить людина, яка пише про естетику, трактує ідеальне, піднесено-прекрасне в духовній природі людини. – Утім, уже наступного дня, продовжив< ши далі читання, ви змінили гнів на ми< лість… – Лібельт рішуче похорошів у моїх очах. Але він усе-таки школяр. Він дуже наївно доводить присутність Всемогутнього Творця Всесвіту в усьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, ніби це його власне відкриття. – Врешті<решт, чи сподобався Лібельт, чи навпаки? До речі, сполучник “чи” ви вживаєте у своїх поезіях майже триста разів, що мені страшенно подобається. Запитаю, по<вашому, щодо бажання продовжувати читання: “Чи ще? чи годі?” Враження таке, що ваші глибокі й гострі судження про Лі< бельтові тексти залежать і від настрою щод< ня та щоночі… – Він сьогодні мені рішуче подобається. Або він справді хороший, або він мені тільки здається таким тому, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі предмети здаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, вельми справедливо зауважує і висловлює цю, щоправда, не зовсім моложаву істину, що релігія і древніх, і нових народів була джерелом і рушієм красних мистецтв. Це правильно. А ось це, так і не зовсім. Він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв узагалі, в тому числі в живописі, ставить вище натури. Чи так це? Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей творець на волосок відступити від вічної красуні природи, він зробиться боговідступником, моральним виродком… – Якось, Тарасе Григоровичу, ви записа< ли в Щоденнику, що з насолодою проговори< ли з Лібельтом до самого вечора, та вже че< рез тиждень, коли 21 липня нарешті отрима< ли офіційну звістку про визволення і з цієї нагоди пили з приятелем Феліксом Фіалков< ським чай і лимонівку… – На витяг прочитали кілька місць із Лібельта і зійшлися на тому, що подібні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
