Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Любила українське слово, все робила для його збереження і розвою, плекала кожний пагінець рідної української культури”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

З когорти славетних

Слово Просвіти, №16 за 2024 рік

Анатолій ЗАГНІТКО, Донецький національний університет імені Василя Стуса (м. Вінниця) Мій спогад про славетну Феню Дмитрівну Пустову, якої не стало 28 травня 2010 року. Але досі не полишає відчуття, що ось пролунає дзвінок, я візьму слухавку та почую низку пропозицій щодо вирішення актуальних питань сьогодення, мені розкажуть про нові факти з історії літературно-мистецького життя нашого краю й багато-багато іншого. Це говорить серце, промовляє душа, а розум упевнено промовляє, що такого не буде. Бо Феня Дмитрівна пішла туди, звідки не повертаються, та пам’ять про неї, її надзвичайну мудрість, громадянську принципову позицію, її природну вивірену активність залишатиметься в наших серцях назавжди. Феня Дмитрівна Пустова була справжньою донькою свого народу у вичерпному сенсі цього слова. Народившись на Харківщині 8 жовтня 1928 року та закінчивши Харківський університет (сьогодні Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) за фахом української філології, згодом аспірантуру цього ж університету, вона все життя пов’язала з Донецьким університетом (від серпня 1958 року), де стала не просто викладачкою, а знаною фахівчинею-франкознавицею, теоретикинею та історикинею літератури ХІХ століття, авторитетною дослідницею фольклору, авторкою оригінальної концепції методики вивчення останнього як особливого виду мистецтва й літератури та народознавства. Сказати тільки це про Феню Дмитрівну означає виявити лише один з аспектів її багатогранної діяльності, а саме її дивовижне уміння дискутувати, критично осмислювати почуте, побачене, прочитане, прагнення висловитись про це відкрито, чесно, принципово. Хоч інколи знала, як могли оцінити її слова, сприйняти їх значення, аналізувати глибинний смисл та повторювати знову й знову: “Це сказала Феня Дмитрівна”. Маленька, тендітна, а її позиція так багато важила не лише для філологічного факультету, університету, а й всієї Донеччини, та навіть більше. Про Феню Дмитрівну писати легко, мої спогади про неї світлі та яскраві. Кожна зустріч із нею для мене була цінною і навіть сьогодні прочитувана з усією повнотою. Вона для мене була прикладом чесності, принциповості, наполегливості, людиною, що за будь-яких обставин уміла обстоювати власний погляд. Уперше Феню Дмитрівну я побачив в університетській аудиторії в 1972 році, коли слухав курс лекцій з української усної народної творчості. Її небайдуже ставлення до кожного студента, уміння бачити в кожному з нас творчий штрих викликало подив і зацікавлення. Сказати, що ми готувалися до її занять, буде замало, щоб уповні відобразити наше ставлення до цієї викладачки. Її заняття, особливо практичні, відбувалися в надзвичайно швидкому темпі, де кожна хвилина була врахована. Викладачка не боялася гострих кутів обговорюваних проблем, пропонувала власні аргументи на доведення певної думки: хоч би щодо значення українських дум, хоч би щодо образу Богдана Хмельницького в усній народній творчості тощо. Вона відкривала Галактику Українського Слова із заглиб- У 75-й день народження Івана Семеновича Нагірняка серію листівок презентували в мистецькій залі Новодністровського історичного музею. Це була щира родинна ленням у мелодику його звучання та компресію народного духу. Це їй було під силу, бо численні її дослідження з поетики Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, усної народної творчості ставали основою побудови викінченого діалогу зі студентами (виховала декілька поколінь словесників), учителями, аспірантами. Феня Дмитрівна була ядром заняття, вела дискусію, сперечалася, підказувала і шліфувала відповіді. Так розлого розповідаю про перше сприйняття Фені Дмитрівни тому, що її мисленнєво-теоретичне та проблемно-пошукове багатство ніяк не асоціювалося з маленькою, тендітною постаттю. Своїм духом і душею, силою волі, творчим злетом вона була величною. Згодом іще один раз я мав щастя слухати її цілісний лекційний курс, вже з історії української літератури. Після таких власних студентських спогадів про Феню Дмитрівну хотів би декілька слів сказати про неї як про колегу. Від самого початку моєї роботи в університеті я відчував добре ставлення та підтримку з її боку. Аби не видатися надто стриманим у спогадах про Феню Дмитрівну, хочу зупинитись на тих окремих ситуаціях, крізь призму яких легко побачити міцність її духу, щирість і відкритість душі, принциповість і відповідальність. Десь у другій половині вісімдесятих років минулого століття актуальним стало питання запису особливостей мовлення мешканців Слов’янського району. Мені пощастило керувати групою студентів, що працювала за відповідною програмою запису мовлення. І в цей час Феня Дмитрівна підійшла до мене й довго розповідала про наявні в селах району (Красноармійському, Банному, Билбасівці та інших) особливих легенд про Карачуна (Корочуна), зафіксованих тільки в цих місцях. Розповідала яскраво, ґрунтовно коментувала кожне явище й раптом зупинилась. Помовчавши, запитала, чи я був у с. Прелесному, а почувши заперечну відповідь, сказала: “Вам обов’язково треба там побувати”. Такі побажання вона висловлювала рідко, але в них насправді було приховано багато. Я відчув їхній особливий смисл, коли побував у селі Прелесному, де було створено справжній етнографічний музей однією людиною – учителем Шевченком. Разом із учнями і за допомогою батьків він зібрав в одному місці пам’ятки народного побуту, культури. Тут були і клуня, і кузня, і вози, і багато інших речей. Феня Дмитрівна вміла оцінити таку подвижницьку працю, що своїм змістом і виміром спрямована була в майбутнє – формування справжнього громадянина Української держави. Як омріяне й вистраждане сприйняла вона суверенність України, постання її на мапі світу як окремої держави. Гостро і аж до щемного болю переживала за перші кроки Української держави – за виступами уміла оцінити рівень державницької функції від пересічного громадянина до народного депутата (останніх легко цитувала, бо постійно цікавилася політичним тлом). До останніх хвилин свого життя вона зберегла активну громадянсько-патріотичну позицію, відгукувалася на будь-які запити, прагнула підтримати тих, хто попав у біду. Шкода тільки, що останні роки Феня Дмитрівна не зі своєї волі не працювала в університеті, хоча її енергії, творчому пошуку, умінню будувати дискусію та дотримуватись слова можна було тільки дивуватися. Навіть її переїзд з Донецька дом. Костянтинівки, де вона свого часу закінчила середню школу, не вплинув на її творчий порив, вона продовжувала активно працювати. Завдяки старанням і невпинним пошукам вона повернула з небуття письменника-констянтинівця, засновника костянтинівської бібліотеки Фелікса Ковалевського, який належить до митців Розстріляного Відродження. Тим, хто цікавиться літературним життям, історією літератури рідного краю, відомі численні публікації Фені Дмитрівни з цих питань у газетах “Літературна Україна”, “Донеччина” та ін. До останньої хвилини свого життя вона була невтомною в обстоюванні статусу української мови та культури, в бажанні захистити паростки нового, у праці над розширенням функційного тла історичної пам’яті українського народу, повернення в сучасний обіг величезного масиву забутого, втраченого, розстріляного і понівеченого на крутизнах еволюційного поступу українського народу і постання Української держави (статті про Олексу Тихого, Василя Гайворонського, про українську літературу Кубані та ін.). Востаннє вона зателефонувала мені за тиждень до 28 травня, того дня, коли її не стало. Знову Феня Дмитрівна ділилася своїм баченням сучасної мовної культурної ситуації, накреслювала перспективи майбутньої роботи. Йшлося в розмові й про багато тих речей, про які й сьогодні важко говорити: вона відчувала несприйняття окремими колегами суверенності Української держави, передбачаючи багато років активного відстоювання української національної ідентичності та напрацювання чітких шляхів розбудови функційного навантаження українського слова. Наче відчувала ті лихоліття, які ляжуть на плечі української нації. Розмова була настільки насиченою, що важко було навіть уявити той стан, у якому перебувала Феня Дмитрівна. Ґрунтовність і викінченість в аналізі будь-якої ситуації, прагнен-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин