Очевидець і літописець · “Ні я, ні моя сім’я не зробили нічого, що дало зелене світло росії напасти на нашу країну”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки
Слово Просвіти, №16 за 2024 рік
Анна БЄЛА, студентка спеціальності “Журналістика” КНУКіМ Фото з мережі
7. “Ви цього хотіли”
Варто було лише народитися на Донбасі, щоб вас називали сепаратистами. Моя сім’я вгадувала ці думки вже в самих поглядах, коли люди дізнавались, звідки ми. Ці скептичні, а часом збентежені очі, які боялися, що ми зараз зі спини дістанемо автомат, доводили до сум’яття. А найгірше ці ворожі настрої було відчувати від тих, хто проживає з нами в межах однієї області. З роками я лише переконувалася в тому, що в цьому жорстокому світі більшість людей незнайомі зі словом “співчуття”.
2015 рік. Я новенька в Селидівській школі. На одному з уроків зарубіжної літератури вчителька покликала мене після закінчення заняття. – Аню, – сказала вона. – Скоро буде проходити обласний конкурс на найкращий твір про війну. Через тиждень принесеш мені його. Твір я написала швидко. Адже було що сказати. Але виходить так, що твір про війну від дівчини, яка її пережила не підійшов. Вчительці, певно, було потрібно, щоб у конкурсі перемогли ті, хто війну в очі не бачив. Як і вона сама. – Ні-ні-ні! – розмахувала вона аркушем перед моїм обличчям. – Це абсолютно не те, що треба! Це нісенітниці! Це не підходить! Ти написала не те, що я просила! – і вигнала мене з класу. Не те? Вона просила твір про війну. Вона його отримала.
Війна – надто страшне слово. Вона може прийти до всіх людей, але не всі це випробування можуть витримати. Я з тих дітей, котрі відчувають її на собі, я з тих, котрі боялись вночі обстрілів, я з тих, хто побачив війну своїми очима! Деякі навіть не знають, що є таке слово, я і сама знала про війну тільки з новин та книжок, доки не настало 23 травня 2014 року. Саме в цей день вона прийшла в наше село. Я вважаю, що війна – це найстрашніше, що може статися в житті. Ця жахлива істота приходить у наші домівки, відбирає їх, забирає наше здоров’я та навіть життя. Я довго думала, в чому ж її сенс? Мені здається, що ця подія відбувається для чиєїсь вигоди. Для когось війна це добре, а в когось розривається серце. Можливо, через війну люди намагаються досягти миру, хоча звучить це дуже дивно. Війна – надто жорстокий метод. Мені здається, що таким чином миру не досягти.
Колись бабуся розповідала про те, як вона пережила Другу світову, як ховалася від німців. Я б ніколи не подумала, що їй доведеться пережити ще одну війну, і що вона поранить мою сім’ю. Багато людей в нашому селі через цю несправедливість віддали свої життя буквально на моїх очах. Шкода, що ми – добрі, відповідальні люди – стали заручниками політичних ігор. Я і мої рідні дуже сильно постраждали через війну. Вона відібрала в мене дім, забрала здоров’я у мого тата, а родину розкидала по різних територіях. Зараз я живу трохи далі від війни і бачу людей, які, мені здається, не задумуються над тим, що десь зовсім поруч йдуть обстріли, і продовжують жити колишнім життям. Шкода, що не всі розуміють, що доводиться переживати іншим. Але з іншого боку, це добре, що не всіх торкнулося це горе. Хоч я зараз проживаю на мирній території, я все одно сумую за тим, що в мене було: за моїм двором, за моїм домом. Яке моє ставлення до війни? Це не передати словами. Те, що я відчуваю і пережила, я не побажаю жодній людині в світі, навіть найгіршому ворогу. Я намагалася знайти плюси і мінуси цієї війни. Але мені здається, у війні знайти плюси неможливо. Це біль, горе та розруха. Вона розділила мою сім’ю на частини, старша сестра поїхала у Запоріжжя, ми з мамою – у Селидове, а татові доводиться розриватися між спаленим домом і нами. Але ми це пережили і хочемо, щоб всі люди знаходили в собі сили вірити в майбутнє і будували подальше щасливе життя.
Дванадцятирічна дівчинка писала цей твір зі сльозами на очах. Вона щиро вірила, що треба почекати ще трохи. Ще трохи, і війна завершиться. Ще трохи, і життя знову стане таким, як раніше, яким воно було до 2014 року. Однак та дівчинка ще не знала, що їй доведеться чекати довше, ніж вона сподівається. Що минуть роки, а війна не завершиться. Вона так і залишиться у 23 травня. І в її двадцять мирне літо так і не настане. Перед вчителькою лежав не шедевр, але цей твір писала дівчинка, яка, на відміну від неї та сотень дітей, що брали участь у конкурсі, бачила війну. Я досі впевнена, що в тій олімпіаді перемогла дитина, яка, можливо, і вибудувала неймовірно складні та милозвучні речення, проте про війну за декілька кілометрів дізналася тільки тоді, коли вчителька сказала їй про конкурс. Мене не образило те, що я не змогла взяти участь, зовсім ні. У цій ситуації мене обурило лише те, з якою реакцією вчителька махала перед моїм обличчям аркушем, де була викладена душа, яку я напередодні ввечері розірвала на шматки. Кричати дитині, яка пережила війну, що вона написала “нісенітницю”? Тут не йдеться, що, можливо, сам твір був побудований неправильно, а більше про елементарну людяність та емпатію стосовно дитини, яка щойно виповзла з-під обстрілів. Тій дівчинці боліло. Дуже боліло. Коли у свої дванадцять років, зламана війною, поранена страхом, вона переїхала в місто, яке повинно було стати її мирною гаванню, де вона була б у безпеці, те місто лише нанесло їй нові рани. Ніхто не вірив, коли вона казала, що втекла від війни. Однолітки посміювались з її розповідей, а за спиною обговорювали, яка дивна новенька в їхньому класі. – Ти що, типу, біженка? – Ти серйозно від війни приїхала? Реальної війни? Прямо, яку фільмах? Та не гони, не вірю. – Карлівка – це взагалі де? – Ну то ви ж, напевно, самі цю війну хотіли. – Батьки кажуть, що ви брешете, ніякої війни там немає.
Чи варто казати, наскільки дівчинку ламало кожне слово? Вона ридала через відчуття несправедливості щоночі. Ну чому люди такі жорстокі? Лише в декількох кілометрах від них іде війна! Однак їй не вірили. А якщо і вірили, то лише звинувачували, ви ж бо там усі “сепаратисти”. Жодне місце не стало для дівчинки домом. Ніде її не розуміли, ніде їй не співчували, ніде не приймали її біль. Свій біль вона приймала сама. Іноді виливаючи його сльозами, іноді виписуючи на папері. Тоді жі зародився той твір про війну. Дівчинка сиділа за столом і виливала горе в шкільному зошиті, з яким вона залишилась наодинці. Вона плакала, бо відчувала, що цей твір нікому не знадобиться. Як не знадобилось і горе, котре її сім’я тримала всередині себе. Мій старий рюкзак, який колись привезли волонтери, почав розвалюватись на клапті. Тож мама повела мене на ринок, щоб купити новий. Нарешті ми знайшли підходящий, найпростіший чорний.
– Скільки з нас? – питає мама продавчиню. – Чотириста, – відповідає жінка. Дивлюсь, як мама заглядає в гаманець, повільно перебираючи купюри. Сумними очима, важко вдихаючи. – Ви б не могли… – мама благально дивиться на продавчиню. – Ви б не могли уступити п’ятдесят гривень? Жінка гнівно зиркнула на нас. – Ні, – відрізала вона. – Уступати не буду. Мама дивиться на мої руки, що обережно тримають рюкзак. – Будь ласка, – просить вона. – У мене залишилось тільки триста п’ятдесят гривень. Ми приїхали з Карлівки, у нас дім згорів. Будь ласка, увійдіть у становище. Дитині треба в школу, а це все, що в мене є. – Це, по-вашому, мої проблеми? – скривилася жінка. – Я… – мама намагається підібрати слова. – Зрозумійте, у нас війна. Снарядом розірвало будинок. Ми ледве збираємо гроші на одяг. У мене залишилось тільки триста п’ятдесят гривень на рюкзак доньці. – Жіночко, я сама копійки заробляю, – гаркнула вона. – І взагалі, що ви таке верзете? Досить мені розповідати, як у вас усе погано. Яка у вас там війна? – Як яка? – в маминих очах обурення. – Як ви можете не знати? росія обстрілює всі села під
Донецьком. Ми з Карлівки, щодня перебуваємо під обстрілами. Я ж вам кажу, у нас будинок згорів. І ми такі не одні. У нас люди гинуть! Як ви можете не знати про це? – Шановна, так ви ж самі цього хотіли, – сказала продавчиня. – Це ви проголосували за росію, і через вас ми тепер страждаємо. – Ви страждаєте? Та я не бачу, щоб жоден у цьому місті взагалі цікавився перебігом війни. Сюди не прилетів жоден снаряд. І не голосували ми за росію! Не хотіли ми ніякого референдуму! Ви що, не розумієте, що все це підставлено? – Так тоді чому вас обстрілюють? Це ви привели росію. Ось тепер отримуйте свої плоди. Або беріть рюкзак за чотириста, або до побачення. Мама взяла мене за руку і вивела з ринку, гамуючи свій плач.
*** Селидове знаходиться в декількох кілометрах від Карлівки. І коли ми переїхали туди в 2015 році, кому б не розказували про трагедію, яку пережили, у відповідь щоразу чули: “Ну ви ж цього хотіли”. Ненавиджу цю фразу й досі. Люди вважали, що всі ми чекали росію, що ми хотіли там жити, що ми вважаємо її найкращою країною. Люди були переконані, що всі страждання, які випали на нашу долю, ми заслужили. І це говорять навіть не мешканці інших областей, у яких стереотипів про донеччан достатньо. Це говорили самі донеччани! Це говорили жителі міста, де поруч у сусідніх селах під обстрілами гинули люди. Усім було начхати на війну. Абсолютно. За всі роки проживання в тому місті лише від декількох можна було почути щирі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
