Пам’ятаємо · “Відкриття пам’ятного знака – це заклик до миру, єднання, до того, щоб ніколи такі трагедії не повторилися”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Історія, що промовляє до серця Вшанували жертв трагедії в селі Старий Мізунь на Прикарпатті
Слово Просвіти, №16 за 2024 рік
Ольга ГЛАДИЧ, завідувачка бібліотеки-філії села Старий Мізунь
1944 рік. Тривала Друга світова війна, війна між фашистською Німеччиною та Радянським Союзом. Ініціатива в цей час повністю перейшла до радянських збройних сил. 25 березня вони форсували Дністер і зав’язали бої за нашу область у районі Городенки. Німці шалено оборонялися, здійснювали контратаки, використовували всі свої наявні резерви не тільки німецьких збройних сил, але й своїх союзників – Румунії, Чехії, Угорщини. Як ми знаємо, 1942 року почала формуватися й Українська повстанська Армія, яка вела боротьбу як з німцями, так і з совєтами. Але повстанці не мали своєї держави, яка б забезпечувала їх усім необхідним: зброєю, обмундируванням, їжею, медикаментами. Усе це повстанцям доводилось здобувати в боях з ворогом, який був значно краще вишколений і озброєний. Наприкінці березня – на початку квітня 1944 року наша розвідка помітила, що з району Семичова просувається великий угорський загін в напрямку до Вигоди. Це було дуже невигідно для українських повстанців, тому що вони готували напад на німецький гарнізон у Вигоді. У цій операції повинна була брати участь українська поліція Вигоди і Долини, яка готувалась вступити в лави УПА. І наближення військової угорської частини в кількості 260 осіб становила велику небезпеку для воїнів УПА. Вони добре розуміли, що рано чи пізно їм доведеться боротися з ще більш небезпечним ворогом України – червоною армією, а зброї не вистачає. У командирів повстанців виникає план роззброїти угорський загін, який поспішав на з’єднання зі своєю частиною, що перебувала в районі Калуша. Варто сказати, що це була спецчастина, яка не підпорядковувалася жодному угорському полку. Це були гірськолижники, які везли з собою багаті військові припаси: зброю, амуніцію, продовольство, медикаменти – те, чого так бракувало повстанцям. Але сили були нерівні, і повстанці не знаходили вдалого місця, де можна було б розгромити цей загін. І ось ніч на 3 квітня. Під вечір угорський відділ добрався до села Новий Мізунь. Село на той час було німецькою колонією. Українців там жило обмаль, хіба ті, що служили у німецьких багерів. Угорці були змучені і вирішили заночувати в селі. З їхнього відпочинку скористались повстанці і зробили засідку. Сили були нерівні. Стрільців була неповна чота – 50-60 осіб. Ворог мав п’ятикратну перевагу в силі та озброєнні. Звичайно, угорці про засідку й кількість повстанців не знали. Засідку зробили в урочищі “Савчинець”, розраховуючи на те, що, коли угорці перейдуть міст, їх оточать і запропонують здатися, а в разі непокори – бій. Повстанці мали на озброєнні один кулемет, десятизарядну рушницю, кілька автоматів, решта – кріси і гранати. Але угорці почали щось підозрювати і послали вперед розвідку, а за нею відправили за міст кулеметника, який зайняв зручне положення і направив кулемет на ліс. Це суттєво ускладнювало становище партизан. Другою небезпекою було те, що угорці, коли залишали Новий Мізунь, розтягнулися в напрямку Старого Мізуня. По команді “вогонь” близько ста угорців залишилися за мостом і оточити їх не було можливості. Коли партизани вдарили з усієї можливої зброї і почали кричати “хенде хох”, угорці, що залишилися за мостом, втекли назад в село Новий Мізунь. Кулеметника, що загрожував повстанцям, було знято пострілом із рушниці місцевого жителя. Після короткої перестрілки угорці почали здавати й кидати зброю. Зброю здали близько 160 угорців. Було захоплено кілька кулеметів, кілька десятків автоматів, понад сотню крісів, радіостанцію, а основне – велику кількість медикаментів та інших військових припасів. Звістка про роззброєння партизанами великої групи угорців миттєво облетіла навколишні села і поліпшила настрій серед населення. Воно зрозуміло, що навіть із таким грізним ворогом можна боротися й перемагати. Але радість і тріумф були передчасними, населення недооцінило ворога, його підступність. Ніхто не сподівався, що ворог жорстоко помститься за свою поразку. У ніч на 5 квітня 1944 року село міцно спало, ніхто із селян не передчував лиха. А десь по півночі, мабуть, полотном залізниці став просуватися чималий військовий угорський загін в напрямку села Новий Мізунь. Угорці йшли так тихо, що не розбудили жодного собаку в селі. Зайшовши в село, вони оточили його з трьох боків і чекали ранку. Вранці величезна колона угорців потягнулась в Старий Мізунь і Вигоду. Усі вони були в маскувальних халатах, добре озброєні, всі палали великою ненавистю до місцевого населення. Коли підійшли до села Новий Мізунь, почали шалену стрілянину. Хто із селян вийшов рано – почув стрілянину, будив сусідів. Селяни думали, що знову відбувається бій між угорцями й партизанами. Думка людей підтверджувалась і тим, що угорські солдати несли багато нош з убитими і пораненими. І тут сталася несподіванка. Щойно угорці дійшли до центра села – враз розбіглися по всіх усюдах, почали страшну стрілянину. Стріляли переважно запалювальними кулями, від яких спалахували хати, стодоли, стайні і все, що могло горіти. Почали кидати гранати в будинки. Люди вибігали з палаючих будинків, але їх одразу косили автоматні черги, осколки гранат, кулеметний і рушничний вогонь. У ті хати, з яких ніхто не вибігав, мадяри вривались самі і витягували людей на подвір’я і там розстрілювали. Вмить наше мирне село перетворилось на палаюче пекло. Кричали від жаху й болю люди, які горіли живцем, вили собаки, ревіла в полум’ї худоба, яку мадяри виганяли зі стаєнь і гнали у Вигоду, як здобич. Я не знаю, чи з часу заснування наше село коли-небудь зазнавало такого дикого нападу, хіба що за часів татаро-монголів. Жителі села, яким вдалося вирватись з цього пекла, бачили суцільний дим, вал вогню. Здавалося, що горить не лише село, а й небо. Не забути тих людей, яким вдалось втекти до лісу, як вони майже цілий день (з ними й малі діти) сиділи в снігу, посинівши від холоду. І здавалося, що якби мадяри прийшли в ліс, то ніхто із селян не зрушив би з місця від холоду. Під час цієї акції загинув о. Євген Гаврилюк. Як викладено в книзі Ореста Судейка “Церква на Богданівці в Львові”: “Помер о. Євген Гаврилюк насильною смертю у 1944 році у віці 55 літ. У зв’язку з цим до греко-католицького Митрополичого Ординаріату у Львові надійшло сумне повідомлення з Долинського деканату від 22 квітня 1944 року, де зокрема сказано: “Як може вже відомим єсть, о. Євген Гаврилюк вже не жиє, убили єго мадяри і понад 126 людей в Мізуні, а багато хат спалили. Фактом є однак, що парохія Мізунь з двома селами прилученими осталась без священика”. Ця страшна трагедія сталася 5 квітня 1944 року. Відомо, що о. Євгена Гаврилюка мадярські вояки схопили біля церкви, хоча він був у рясі, і, як і багатьох інших людей, відвели в німецьке поселення Людвиківка (нині – хутірець Мислівка), яке знаходилося понад 15 км від с. Старий Мізунь, і в лісі, розстрілявши, закопали. Через вісім тижнів після цього Анна Грушаник, яка ходила на місце жахливого злочину для віднайдення тіла свого чоловіка, спочатку натрапила на тіло отця Євгена Гаврилюка – з-під насипу виднілася рука священника. Згодом натрапила на тіло свого чоловіка. “Тіла збереглися в доброму стані”. Принаймні після віднайдення тіла о. Євгена Гаврилюка його можна було гідно поховати в селі, де “він мав свою останню парохію і віднайшов вічний спочинок”.
З ініціативи Долинської ра# йонної організації Всеукраїн# ського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в селі Старий Мізунь вшанували пам’ять жертв жорстокої ка#
ральної акції мадярів, що відбулася у квітні 1944 року. 80 років тому загинуло чимало мирних людей різ# ного віку – безневинні жертви жорстокого режиму. На старому кладовищі, де поховані жертви ці# єї акції, з ініціативи просвітян Та# раса і Богдана Мельників встанов# лено пам’ятний знак. На цю подію, яку підготували працівники закладів культури се# ла, зійшлося багато жителів те# риторіальної громади, приїхала численна делегація з Івано#Фран# ківська, у складі якої були голова Братства ОУН#УПА Карпатсько# го краю Богдан Павликівський, го# лова обласної організації Всеукра# їнського об’єднання ветеранів Ва# силь Сав’юк. Право відкрити пам’ятний знак надано голові Всеукраїнського братства ОУН УПА імені генерал# хорунжого Романа Шухевича, чле# нові Правління обласної організації ВУТ “Просвіта” Богданові Борови# чу, синові легендарного командира УПА Василя Андрусяка “Різуна” Василеві Андрусяку та правнуку од# ного із загиблих, жителю села, вчи# телю ліцею Максимові Грушанику. Під час заходу виступаючі по# ділилися спогадами про трагічні події 1944 року, провели паралелі із сьогоденням, підкресливши важли# вість збереження історичної пам’яті та єднання українського народу перед лицем ворога. Ведучими програми були Галина Юрків та Віталій Олійник, за# ступник голови Долинського ра# йонного об’єднання ВУТ “Просві# та” імені Тараса Шевченка, очіль# ник освіти громади. Свій вірш, присвячений цій сум# ній події, зачитала Тетяна Паньків, педагог Старомізунського ліцею. Сьогодні ми схиляємо голови пе# ред пам’яттю жертв цієї трагедії. Відкриття пам’ятного знака – це не лише данина їхній пам’яті, а й заклик до миру, єднання, до того, щоб ніколи такі трагедії не повто# рилися.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
