Суспільство · “Вибравши з двох зол менше, не забувай, що ти все одно вибрав зло”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Під знаком зрощення “Духу, Думки й Серця”
Слово Просвіти, №16 за 2024 рік
Навіть стан безперервних повітряних тривог і загроз, що охопив українську Націю в режимі “24/7”, не відвернув загальної уваги до, здавалося б, зовсім далеких подій, до яких прикипіли свої і чужі, відкриті вороги й наші прихильники. Дискусії й важливе рішення американського Конгресу не залишили байдужими багатьох землян із різних країн, особливо українців. Найкоротша й найбільш масова висловлена емоція – НА- РЕШТІ! Хоча 8-мільярдний світ, політики, науковці, блогери, журналісти і просто звичайні люди по-різному дивляться на світ. Мабуть, кожний гадає, що саме його світобачення є найбільш правдивим, лише воно має найвище право на існування як найбільш затребуване для даного часу, ситуації, події.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Такий вірус самовпевненості вмістився не тільки в головах багатьох добрих людей, які насправді воліли б допомогти Україні зброєю для захисту її життя і свободи. Але самочванство, вже в іншому вимірі, нуртує і всередині найзлотворніших й оскаженілих від людиноненависництва істот, на кшталт путіних та його злочинної камарильї. І цьому ні зарадити-ні завадити, оскільки для таких притаманна невиліковна патологія імперської звуженості світосприймання – через лінзи шовінізму, рашизму, мізантропізму. Фальцетна реакція на результати голосування в Конгресі США такого собі мєдвєдєва, що тужиться стати новим осатанілим “жириком”, чи інших штатних москворотих пропагандистів лише засвідчує доконаний факт унеможливлення для московитів дивитися на світ “широкими” очима. Не судилося. І так буде, мабуть, до їхнього скону. Бо світогляд, світобачення (за Ліною Костенко): …залежить від людських зіниць – в широких відіб’ється вся епоха, У звужених – збіговисько дрібниць. Однак така смертельна вада сліпоти є прерогативою не лише кремлівського “переднього” ряду, а й всієї ординської московщини, яка продовжує тліти на вже давно зненавидженому народами постаменті “вєлікой культури”, чорносотенної освіти, геббельс-пропаганди. Але нам своє чинити. Захищаючись, перемогти. Не тільки мілітарно, а й духовно, культурно. Минулий тиждень для Центральної “Просвіти” проходив під знаком завдань і сподівань, у дискурсах-зустрічах з т. в. о. міністра культури Р. Карандєєвим, головою Києва В. Кличком за участю Президента України В. Ющенка. Ось уже який день в Українському домі триває творча виставка неперевершеної Алли Горської, у Житомирі відновилася дискусія про канонізацію видатного Івана Огієнка, а в Чернівцях така ж високоетична розмова про канонізацію засновника “Руської Бесіди” та ідейного натхненника творення славного Чернівецького університету Євгена Гакмана. Нещодавно вийшов друком роман-трилогія про життєтворчість української народної малярки Марії Примаченко (авторка – мистецтвознавиця та етнологиня Людмила Лисенко). А минулої суботи – відзначення Дня Землі в контексті вшанування високого українського таланту Сергія Подолинського, про якого М. Грушевський скаже так: “Він заслужив одне з почесних місць в історії нашого духовного життя”.
Данина Пам’яті, Совісті, Гідності Очевидно, для багатьох “невидиме стає видимим”, з усвідомленням, що саме національні освіта, культура, наука в ці доленосні для України дні зобов’язані з усією відповідальністю формувати українознавчий культурний ландшафт. Для цього в їхній зміст і філософію слід закласти розуміння самої природи, мети та сенсів культурної деколонізації. Передусім опираючись і сповна визнаючи ту реальність, коли головним завданням номадів-колонізаторів було повне витолочення з національного суспільного простору українських цінностей, традицій, історичної пам’яті, асимілюючи або фізично знищуючи носіїв української культури, мови, віри. Такі реалії,
що вся імперська топоніміка, культурноосвітній, літературний, музичний, художній, науковий ландшафти, як своєрідні софіти, “підсвічували” ще донедавна тільки “єдіную і вєлікую”. Саме така “культура”, насаджена окупантом як “м’яка сила”, була тим жахливим знаряддям, що намагалось безперервно вбивати в народі українськість, перетворюючи його на безформенну, безсутнісну масу, навіть не етнографічну, а “єдінородну з найменням “рассєянє”. Оце й спонукає, зобов’язує українців не просто остаточно відвернутися від москви, а послати її “геть, за русскім кораблем!”. Оскільки таку затребуваність моделі нашого національного спротиву засвідчує вся історія воєн із московитами, особливо сучасної, які завжди носили екзистенційний характер на рівні гамлетівського “бути чи не бути”. І якщо ми стверджуємо, що українцям БУТИ, вберігши та захистивши себе від зайд, то нині настав час правдивого “перекладу” на теперішню жорстоку дійсність ідеалу Григорія Сковороди – “зрощувати Дух, Думку й Серце” української людини. Бо саме тут наша Правда і Воля. Показово, аж ніяк не перебільшуючи, що цей високий посил йде ще з дошевченківських часів від одного з найвидатніших національних і вселюдських Мислителів – Сковороди. Адже ЮНЕСКО, обираючи й визнаючи геніальну “п’ятірку” світочів і будителів людства для всіх епох і народів, назвала і нашого великого Українця: Сократ, Спіноза, Конфуцій, Сковорода, Ганді. Тому сьогодні, воюючи й водночас приймаючи глобальну тезу вселюдськості – “Майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”, слід настійливо й одержимо, безперестану й жертовно вплітати в цей багатобарвний вінок і свій багатющий національний доробок. Українську Національну Культуру! Для Себе, Нації, Світу. Видатний педагог і просвітник Б. Грінченко ще на початку ХХ ст. писав, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, без власного національного доробку і національної Культури буде завжди хворим… І в пам’яті спливає голос оберігаючої правди нашої минувшини, згадуючи життєве кредо славного Миколи Аркаса, який стверджував на краю свого життя, що його любимими дітищами були чотири символи українськості, чотири стовпи української Ідентичності й Державності. Написані ним “Історія України'Руси”; Шевченко – опера “Катерина”; культурно-просвітницька організація “ПРОСВІТА”, створена в далекому 1907 р. в незборимому нині Миколаєві; і найвизначальніша цінність – любима його серцю УКРАЇНА! Свята Правда. Тому, сказано в Святому Письмі, тримаймося доброго, а Духа не вгашаймо! Збереження, відновлення, захист національної пам’яті є одним із тих значимих етичних принципів, на чому тримається будь-яка спільнота, яка воліє вберегти себе від розкладу, розчинення серед “інших”, нарешті, не бути подоланою в жорстокій конкуренції, зокрема мілітарній, у цьому непередбачуваному, егоїстичному, надмір фетишизованому користю в нібито цивілізованому світі. Війна, точніше цинічна агресія московії проти України, ще з більшою силою проявила образ людства, що надмірно рельєфно поділене на багатих і зубожілих, сильних і слабких, дурисвітів і обдурених, правдивих і фарисейськи облудних людиноненависників і “мироносців”, морально охайних і тих, хто назавжди втратив совість. Правда, для багатьох політиків, правителів, скоробагатьків, як й окремих народів, зокрема рассєян, така категорія як совість нікуди й не пропадала, оскільки її ніколи не було в них на генетичному рівні. Так склалася їхня еволюція, що “ген ненависті” до іншого зрощувався на московських болотах, які трохи пізніше стали сфальшовано йменуватися “російською імперією”. “Пєрвий” розпочав, а “вторая” ретиво продовжувала злотворити історичну “пам’ять” імперців на ґрунті грабіжництва, завоювань та брехливих міфів, притягнутих за вуха з ординських нетрів. Укотре пригадується комічний епізод з єкатєріною ІІ, коли далекого 4 грудня 1783 року (після загарбання Криму) їй закортіло почитати “історію” про цей напівдикий та різноязикий народ рассєян, зшитий із клаптів та лаптів. Однак не сталося так, як гадалося. Адже ніякої історії не було й у помині, хіба що винятками слугували знайдені її “просвітленими” челядниками п’ять простецьких байок про вєлікую ордомокву. Як було б справедливо й повчально, щоби нинішній путлєр, уподібнений до їхнього фонвізінського “героя” митрофанушки з “недоросля”, “вихований” в ординській традиції (то сварюся#матерюся, то б’юся#деруся, на тому й дім тримається), який хтивістю цього людожерного народця ось уже третє десятиліття править останньою недобитою імперією, таки б колись ознайомився з цією бувальщиною, а не базікав для світу про “історічєскіє землі”. Нехай хоча б у майбутній Гаазі трибунал таки присудив йому і цю кару – прочитати перед гільйотиною справжні байки про свою москво-ординську тиранію. Адже й Крим майже до ХVІІІ століття (допоки не відбулося загарбання) жодним чином не торкався “немитої” росії. Ба більше, турецький історик ще 1666 року стверджував (відповідно до офіційного перепису населення), що з 1 млн 127 тис. усіх жителів Криму: українців – 920 тис., татар – 180 тис., а 20 тис. – греки, німці, караїми, євреї, вірмени тощо. При цьому зовсім не згадується про москвинів, бо їх не було навіть за обрієм, адже тут проживали ще до часів Тмутараканської Русі саме предки українців. За висловом М. Грушевського, Тмутаракань була “Січчю ХІ століття”. На тлі доволі прозорої історичної матриці абсолютною нісенітницею й безглуздям звучать заяви збочених путіно-мєдвєдєвців про “вєчно рузькій Крим”, “город рузькой слави” та “історічєскіє зємлі”. Очевидно, якщо представники “західного” світу спроможні годинами вислуховувати подібну блекоту кремлівських душогубів, то нехай бодай трохи вони ознайомилися б, вникнули в українську історію, де знайдуть тую чистую правду. І тоді, можливо, від “Америк до Європ” не будуть так скиглити ті, підтримуючи фактично росію, про “мир” із загарбаними московитами українськими землями, про недопустимість “тривожити” безпілотниками населення на росії, про забороненість атакувати нафтопереробні заводи агресивної русні, про табу на використання західної зброї (яку так свідомо скупо надають) на території агресора… Бо складається враження, попри голослівні заяви багатьох очільників країн демократичної “цивілізації”, що життя й безпека оскаженілого від крові московита є значно дорожчими, аніж Українця, який нині захищає й оберігає мирний комфорт (не лише європейців) від заюшеного кров’ю імперського анклаву. Зовсім небагато, але ще є час, щоби схаменутися, будучи етично відповідальними не лише “за все живе”, але, насамперед, перед власним народом і наступними поколіннями за толерацію дикуна, що розперезався. Адже характер “плакальних” виступів багатьох політиків є тривожним сигналом, що такого розуміння досі бракує сильним світу сього. А поки вони слухають побрехеньки путіноїдів, то варто було б також почитати і своїх просвітників, які ще в далекі часи намагалися довести до Європи правдивість про московію. Колись давно французький маркіз А. де Кюстін, відвідавши 1839 року росію, повернувшись додому, написав цілу книгу про життя в московії, від якої скаженіла кремлівська тиранія, забороняючи і знищуючи її скрізь, оскільки правду ніде було заховати. Адже там (на московщині) брехня оповивала всі без винятку життєві пори, вважаючи зрадником кожного, хто не є брехуном. А ще – московська “нація” є абсолютно загарбницькою та страшенно пожадливою внаслідок злиднів. Вона “примітна” ще й тим, що навдивовижу вміло мавпує “інших”, а на Європу вона “дивиться, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш має бути їхня”. Колись молодий К. Мане, ще тоді не всесвітньовідомий художник, промовив дуже повчальну річ для окремих політиків, що перебувають донині на “довольствію” у путіна: “Я малюю те, що бачу, а не те, що інші хотіли б бачити”. Отож! Не те, що воліє глядіти путін своїми “звуженими зіницями”, заляпаними людською кров’ю. До честі ПАРЄ одноголосно визнала нелегітимність президенства цього новоспеченого тирана й деспота ХХІ століття. Приклад, гідний для наслідування з боку всієї світової політики. Інакше планету Земля очікує не бажаний відтворний (сталий) розвиток, а загроза невиживання. Згадуваний уже С. Подолинський, цей “занадто українець”, як писав про нього М. Драгоманов, досліджуючи закони збереження енергії, зокрема, опираючись на теорію Івана Пулюя, зробивши значний вплив на ноосферну теорію В. Вернадського, запропонував оригінальний науковий підхід для збалансування людської цивілізації. Суть його полягає в творчій діяльності людини (homo faber), яка здатна свідомо протидіяти не лише стихійним силам природи, але й силам “людського” хаосу, вивільняючи сонячну енергію для гуманних фізичних і духовних потреб цивілізації. А як один з перших видних українських політологів, він дотримувався тієї думки, що справжня (не брудна, зазвичай) політика має слугувати передусім зміцненню й розвитку справедливого державного ладу, раціонального соціального устрою, гармонії суспільного життя. Бо все решта від лукавого. Очевидно, що сотворене впродовж століть на болотах московщини політичне баговиння, над яким бовваніє путлєрівська кліка, не вписується в жодну ідею та модель людського й природовідповідного розвитку, адже для них існує лише практика номадів – загарбувати, руйнувати, ґвалтувати, вбивати. А тому, позбавивши “сонячну енергію” цього молоха зла, світ стане здатним не тільки виживати, але й прогресувати. Водночас із путінським рашизмом цивілізація продовжуватиме марширувати поруч із варваризацією, яка, на жаль, і досі випереджає першу. І коли чуються голоси про “умиротворення”, “збереження обличчя” нелюдам з ерефії, відшукуючи дороги до “меншого зла”, то свідомі нації і народи мусять пам’ятати про вічне і майже аксіоматичне правило – “вибравши з двох зол менше, не забувай, що ти все одно вибрав зло”, як і про ту біблейську мудрість, що “зле дерево не може родити плід добрий”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
