Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Своєю поведінкою він довів, що українці скрізь і завжди захищатимуть свою честь і гідність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Андрій Мельник і масакра у Львові 1925 року

Слово Просвіти, №16 за 2025 рік

Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН Початок 1924 року галичани переживали з особливою тривогою. Практично щодня з’являлися новини про затримання польською поліцією українських діячів. При цьому ніхто не знав долі заарештованих: вони зникали і їх не можна було знайти. Львовом ширилися чутки, що польська поліція натрапила на слід підпільної розгалуженої мережі, яка здійснювала розвідувальну діяльність проти польської держави. Наразі ж відбуваються затримання і арешти. Якщо галичани здебільшого обговорювали чутки, то Андрій Мельник знав і розумів, що полякам йдеться про діяльність УВО (Української військової організації), яка справді мала своїх людей у різних польських установах і небезуспішно намагалася заволодіти секретною інформацією. Незважаючи на те, що Андрій Мельник і підпорядковані йому бойовики УВО не брали безпосередньої участі в цій роботі, необхідно було невідкладно вживати додаткових заходів безпеки. Зокрема, полковник відмінив проведення будь-яких нарад і заборонив їх проводити провідникам нижньої ланки. Усі зустрічі відтепер мали відбуватися у форматі віч-на-віч. І хоча А. Мельник вів легальний спосіб життя, він перестав ночувати в одному місці, постійно змінював помешкання. Ситуація загострилася в середині лютого 1924 року, коли Галичину струснула звістка про загибель у польській тюрмі зв’язкової УВО Ольги Басараб, яка до того ж мала контакти з головою УВО Євгеном Коновальцем. Ольгу знайшли мертвою у тюремній камері зі слідами побоїв, а її смерть поляки намагалися всіляко приховати. Тим часом маховик арештів розкручувався і набирав обертів, тому смерть О. Басараб люди пов’язували саме з активністю польської поліції. Щоб не наражатися на репресивні заходи, Андрій Мельник у справах управління лісами греко-католицької митрополії виїхав зі Львова у містечко Осмолода на Бойківщині. Проте це його не врятувало. 10 квітня 1924 року до його помешкання увірвалися польські жандарми з ордером на арешт. І хоча А. Мельник морально завжди був готовий до цього, він усе-таки довший час не міг збагнути, як поліція вийшла на його слід. І тільки коли почався судовий процес, він усе зрозумів. Виявилося, що коли перед тим було арештовано його товариша Василя Коваленка, той, даючи свідчення, згадав про своє знайомство з Андрієм Мельником, зокрема розповів, що полковник позичав йому гроші. Цього було достатньо, щоб почався розшук А. Мельника, і, зрештою, його арештували. Пізніше В. Коваленко зрозумів, що допустився помилки, і відкликав свої свідчення, але вже було пізно. Судовий процес над Андрієм Мельником та іншими українцями, яких поляки запідозрили в розвідувальній діяльності, відбувся впродовж березня 1925 року. На його початку А. Мельник залишався оптимістом і вірив, що йому вдасться вирватися з пазурів польської поліції, адже прямих доказів проти нього не було. Однак поляки уже знали, що мають справу з крайовим командантом УВО і заступником команданта УВО Євгена Коновальця, тому мали намір за будь-яку ціну його посадити, навіть коли для цього немає законних підстав. На початку судового засідання прокурор попросив суддю, щоб із судової зали вивели всіх сторонніх, оскільки справа стосується питань оборони Польщі. Суддя підтримав клопотання прокурора, і судовий процес відбувався в закритому режимі. Тільки зараз Андрій Мельник зрозумів, що його оптимізм був не виправданим. Однак і за таких обставин він не припиняв боротьби за свою свободу. Разом з іншими в’язнями полковник почав вимагати, щоб звинувачувальний акт зачитувався українською, а не польською мовою, як це зробив прокурор. Польське мовне законодавство у цьому питанні не давало однозначної відповіді. Цим скористався А. Мельник та інші підозрювані, які категорично відмовлялися слухати звинувачення польською мовою. А коли суддя не дослухався до їхніх вимог, скористалися своїм правом повернутися до в’язничних камер. Надалі судовий процес відбувався без підсудних, яких звинувачували у шпигунській діяльності проти Польщі. Цей процес назвали “німим”, а його упередженість стала очевидною для всіх. У підсумку А. Мельник отримав чотири роки ув’язнення на підставі одного з документів, який вилучили при арешті Ольги Басараб. Це був лист німецькою мовою, який начебто підписав А. Мельник. Насправді, звичайно, Андрій Мельник жодних листів не писав, оскільки цього не дозволяли правила конспірації, яких він завжди дотримувався безумовно. Зрештою, почерк, яким був написаний лист, абсолютно не збігався з почерком полковника. Для Андрія Мельника настали “чорні дні”. Його відвезли в тюрму на вулиці Степана Баторія, де утримувалися підозрювані з наміром перевезти їх у “Бригідки” – в’язницю для засуджених. Андрій Мельник із побратимами опинився в жахливому побуті: неякісне харчування, відсутність належних санітарних і гігієнічних умов, свавілля наглядачів. Стало зрозумілим, що буде складно не то що відбути свій термін, але й вижити. Тому в’язні вирішили вдатися до рішучого протесту і оголосили голодування. Не бажаючи розголосу, адміністрація тюрми пообіцяла покращити побутові умови. Але нічого не зробила. Тоді в’язні знову оголосили голодування, при цьому вже чітко сформулювали вимоги: відсепарувати політичних в’язнів від кримінальних; надати право спілкуватися з керівництвом в’язниці; надати можливість отримувати продукти харчування з волі; користуватися прогулянкою; читати книжки і газети; отримувати лікарську допомогу. Поляки відповіли жорстоко: практично до смерті побили політичного в’язня-українця Василя Костинюка. Це була крапля, що переповнила чашу терпіння українців. На знак протесту А. Мельник із друзями стали до вікон і на весь голос почали співати революційних пісень. Їх підтримали кримінальники, які вчинили гучний безлад, стукаючи у двері й ґрати. Здійнявся галас, що його було чути за межами тюрми. В ці дні у Львові відбувався престижний міжнародний захід “Східні торги”, на який приїхало багато людей з-за кордону. А рейвах у тюрмі, який було чутно на вулиці, сильно псував імідж львівської влади. Однак поляки не збиралися шукати компромісу. Навпаки, розпочали, в буквальному розумінні слова, погром. 16 вересня 1925 року серед ночі озброєні кийками охоронці вривалися в тюремні камери, силоміць викидали на коридор в’язнів і там били їх кийками. У камеру, де перебував Андрій Мельник, направили двох головорізів Бора і Стонжка, що мали садистські нахили. Увірвавшись у камеру, вони почали кричати: – Гдзє єсть Мельнік? Полковник лежав на нарах із високою температурою, оскільки загострилася хронічна хвороба легень. – Я полковник Андрій Мельник, – відповів з останніх сил. Один із головорізів викрутив лампочку в камері. Стало темно. Полковника підхопили за руки і виштовхали на коридор, звалили на підлогу і почали бити ногами. – Що ви робите? – ледь спромігся вимовити полковник. На що один із охоронців вдарив його в обличчя важкими ключами. – Замовкни, українцю! Після цього його підняли, взяли під руки і повели коридором до сходів, не припиняючи при цьому наносити побої. А щоб він нікого не розгледів, на голову накинули простирадло. Знемагаючи від болю, полковник упав. Тоді його взяли за ноги і поволокли сходами вниз, не припиняючи бити. Отямився А. Мельник у підвальній камері “Бригідок”, де його оглядав лікар. І тільки через два дні його перевели до шпиталю. *** Масакра у Львові несподівано отримала міжнародний резонанс. Українські організації звернулися до Ліги націй з вимогою засудити злочин у львівській тюрмі. До Львова одна за одною приїжджали міжнародні делегації, щоб розібратися у ситуації. Важливу роль у справі погрому у львівській тюрмі, зокрема надання йому публічності і привернення до нього міжнародної уваги, відіграв запит сенатора Михайла Черкавського до міністра справедливості Польщі. У запиті зазначалося, що 16 вересня під час транспортування політичних в’язнів з тюрми, шо на вулиці Баторія, 3, до тюрми “Бригідки”, що на вулиці Казимирівській них. Дві картини із серії якнайкраще відображають воєнний Великдень 2022— 2025 років. Але життя триває, і Бог дає Надію на Мир і Нашу Перемогу. Підготував Георгій Лук'янчук у Львові, їх у брутальний спосіб було побито з нанесенням важких тілесних травм. Побиття здійснили охоронці при цілковитому потуранні польської жандармерії. Свідками побиття стали інші в’язні, що бачили або чули крики жертв, яких безжально катували охоронці. Наступного дня факт побиття політичних в’язнів став відомий широкому загалові, в тому числі адвокатам в’язнів, які одразу ж почали домагатися зустрічі зі своїми підзахисними. Але адміністрація тюрми такого дозволу не дала, мотивуючи це тим, що в’язні є злісними порушниками дисципліни. Тож адвокати зробили відповідне звернення до апеляційного суду, який дозволив адвокату Степану Федаку зустрітися з половником Андрієм Мельником, що на той час перебував у шпитальній тюрмі “Бригідок”. Як стверджує С. Федак, полковник мав значні тілесні ушкодження: на обличчі численні сліди побоїв, під правим оком величезний синець, а саме око вийшло на поверхню; плечі посиніли і почорніли від нанесених ран. А. Мельник настільки ослабнув, що тільки міг сказати С. Федаку: “Бачите, пане адвокате, як мене по-звірячому побили та змасакрували. Так сильно били мене ногами в обличчя і тіло, що, мабуть, надірвали мені легені, бо плюю кров’ю. Не тільки били, але й тягнули за ноги коридором, при цьому копаючи ногами”. Факт побиття Андрія Мельника підтверджували інші в’язні, які разом із ним потрапили до шпиталю. Постраждалим українцям не була надана медична допомога і навіть не розпочато слідчих дій щодо цього інциденту з метою приховати злочин. Для цього до постраждалих не допускали адвокатів і родичів, що є грубим порушенням польського законодавства. Факт побиття в’язнів викликав в українському суспільстві глибоке обурення, оскільки вийшло так, що в польській державі на українців не поширюються її закони. У зв’язку з цим сенатор звернувся до міністра із запитом: 1. Чи пан міністр поінформований про цей інцидент? 2. Якщо поінформований, то які розпорядження видав для усунення зловживань і покарання винуватців побиття? 3. Чи з огляду на небувалий резонанс, який здійснявся у Польщі, зокрема серед українців, та його відгук у міжнародних інституціях, що відстоюють права людини, чи має пан міністр намір створити спеціальну комісію, яка б була наділена повноваженнями розслідувати цей злочин; допустити до його розслідування представників українських правозахисних організацій; врешті, чи має він намір звільнити з посади директора в’язниці, який допустив нелюдське знущання над в’язнями? 28 жовтня 1925 року в сенаті за участю міністра справедливості Польщі Пєхоцкі відбулося обговорення питання у справі побиття у Львівській слідчій в’язниці Андрія Мельника та інших політичних в’язнів. Міністр наполягав, що охорона лише вживала заходів, щоб втихомирити в’язнів, які допустили порушення дисципліни. Слідство триває і робити висновки зарано. На що своєрідно відреагував один із депутатів сейму, єврей Фрестіг: – Не знаю, чи закиди проти польської поліції є перебільшені. Але молю до Бога тільки про одне прохання: Боже, ізбави мене від арештів львівської поліції! Очевидно, що польській владі все це було дуже не вигідно. Щоб прикрити свій злочин, вона скликала судовий процес над охоронцями, який ухвалив, що через недостачу доказів провини підсудних їх має бути звільнено. Львівський погром загартував характер майбутнього голови ОУН Андрія Мельника. Своєю поведінкою він довів, що українці скрізь і завжди захищатимуть свою честь і гідність.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин