Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №16 за 2025 рік

16 с. · 37 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 16 (1299), 24—30 квітня 2025 Опромінені часом рядки

Дмитро ЧИСТЯК Фото Сергія ПРИСУХІНА Передвеликодня зустріч із Любов’ю Голотою в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого – з найщемкіших, найсвітліших вражень – надовго-надовго... Хто мав утіху спілкуватися з Любов’ю Василівною, знає, що її опромінені часом розповіді – явище унікальне: сутнісні, проблемні, драматичні й усміхнені – на перетині численних доль і долі нашого часу, вони – і свідчення, і діагноз, і приклад. А ще – це звіряння нашого літературного процесу за Майстрами, бо над нами тримають висі Олесь Гончар і Віктор Міняйло, Володимир Дрозд і Роман Іваничук, Євген Гуцало і Роман Федорів, живі, повнокровні в морі нашої Літератури. А ще ж сьогодні в поетичній збірці “Паперовий янгол” (Видавництво “Український пріоритет”) – душа “розчахнута, як Золоті Ворота” – із глибин болю, у страсний тиждень – через голос Крові, через клятьбу та замовляння, через глибини й верхівля наближеного, Свого, силою великої та справжньої Любові підноситься Світлом до Дому. І в тому Домі Душі, за Великоднім Столом збирає велику українську Родину – в жалобі й надії, і щедро ділиться з тими, хто зуміє почути, відчути, перейнятися і прилучитися до її Шляху. Адже за тим Столом – священна Жертва і відблиск Престолу, край Любові і Життя, у нашій єдиній на світі Україні, де “обійма мою сльозу ота сльоза, що з неба...”. Спасибі, прекрасна Любове Василівно, за те, що Ви – поруч, у наш переступний час, за те, що ділитеся словом і чином, і нехай справдиться виболена Вами українська Україна, і “народ, який здолає ворога й пігмеїв. Чий дух – Шевченко. Слово – Каменяр”.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Паски з неба та інші дива Великодня

У ніч проти 20 квітня у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві відбулося Великоднє богослужіння Православної церкви України, яке очолив митрополит Епіфаній. Митрополит Епіфаній також записав привітання з нагоди Великодня. Він наголосив, що перші вітання – для українських захисників, адже завдяки їм є можливість святкувати й звершувати богослужіння рідною мовою в рідній Помісній церкві. “Нехай віра у Воскреслого Спасителя стане джерелом нашого натхнення для подальшого служіння заради спільної перемоги та відновлення України”, – сказав він. У найсвітліше свято року в Києві відбулася щотижнева акція-нагадування “Не мовчи, полон вбиває” для підтримки українських військових та цивільних, які перебувають у російському полоні або зникли безвісти. Акція тривала біля стін Софії Київської, а на території святині відбулися заходи під назвою “Великдень у Софії Київській” – це відродження давніх традицій в історичному та культурному серці Києва за спільної ініціативи Національного заповідника “Софія Київська” і Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”. Розпочалися події з відкриття Простору пам’яті, присвяченого полеглим борцям за Україну. А далі – великодні ігри з крашанками з дитячими фольклорними гуртами; спів кобзарів та лірників: Сергій Волченко, Ждан Безвербний, Дмитро Радченко, Микола Товкайло, Віталій Кобзар, Олександр Тихенко, Олесь Санін, Тарас Компаніченко, Святослав Силенко, Роман Лисенко. Пройшов благодійний збір коштів на реконструкцію облич українських воїнів після поранень, фотовиставка “Хоробрі обличчя” в рамках благодійного проєкту “Лікарі для героїв”. Весь день тривав ярмарок традиційного мистецтва. У день Христового Воскресіння навіть у найгарячіших точках фронту українські воїни не залишилися без символу Вели- Великдень у Харкові. Фото Леоніда Логвиненка кодня. Завдяки зусиллям Збройних Сил України та підтримці церкви, понад 6000 освячених пасок дісталися до передової, зокрема дронами, що скинули смаколики просто в окопи. Про цю ініціативу розповів генерал-лейтенант Сергій Наєв. Він опублікував відео, де видно, як дрон доставляє паски бійцям, які тримають першу лінію оборони. Це не лише технічна інновація – це символ духовної підтримки, що долає будь-які перешкоди. Паски були освячені Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі. Їх передали командуванню бригад, підрозділам, а також безпосередньо тим, хто тримає позиції в найнебезпечніших точках фронту. “Наші захисники та захисниці відчувають у цих пасках не тільки святковий смак, а й присутність свого народу поруч”, – сказав генерал Наєв. За його словами, це не просто випічка, а нагадування про любов, молитви і єдність, які допомагають вистояти навіть у найважчі моменти. Символічність жесту важко переоцінити. Паска – не просто святкова традиція, а потужний духовний знак, що підтримує моральний дух і нагадує: у кожного українського воїна – за плечима вся країна. У Чернігові до Великодня виклали понад тисячу пасок у формі рушника та встановили рекорд України. Організували його працівники Чернігівського хлібокомбінату №2. Зафіксувати рекорд до Чернігова приїхала генеральна директорка Книги світових рекордів Ганна Крисюк. За її словами, Чернігів – перше місто, де виклали рушник з пасок. На виготовлення понад тисячі пасок працівники хлібокомбінату витратили шість годин, розповіла Ольга Заїка. “Ми хлібопеки, ми завжди стараємося спекти до свят щось таке неймовірне, щоб воно було доречне, щоб воно було в родинах, родинне, святкове. Не вистачає нам, можливо, таких заходів, які нас об’єднували б, тому Великдень – це свято всенародне”. Власн. інф.
Суспільство · “Навіть в часи підпілля упівці намагалися дотримуватися традицій, святкували Великдень у лісах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ється з портретом Любові Панченко, створюючи цілісну композицію. Любов Панченко мешкала в Бучі, що під Києвом. Російські військові під час вторгнення до містечка на початку 2022 року зруйнували хату мисткині, а сама вона місяць голодувала, що призвело до погіршення стану її здоров’я. 30 квітня 2022 року Любов Панченко померла в київській лікарні. Сьогодні роботи художниці зберігаються у Музеї шістдесятництва (філії Музею історії міста Києва), де зараз триває ретроспективна виставка “Всесвіт Любові”, присвячена українській мисткині. 18 квітня на 90-му році життя відійшов у вічність зв’язковий Української повстанської армії з Сокальщини – Михайло Прокопович Куцяба. Про його смерть повідомили Сокальській міській раді. Михайло Куцяба народився 21 листопада 1935 року в селі Пиратин поблизу Радехова на Львівщині. Його дитинство було позначене трагічними подіями: у 1943 році батька вивезли на примусові роботи до Німеччини, звідки він не повернувся; у 1947- му за участь в ОУН заарештували старшого брата, який помер у ГУЛАГу; того ж року депортували матір, двох сестер і діда. Тоді 12- річному Михайлові вдалося уникнути заслання – протягом чотирьох років він переховувався в родичів. Згодом був змушений приєднатися до родини в Сибіру і повернувся в Україну лише в 1962 р. В Одесі у сквері на перетині Фонтанської дороги та проспекту Лесі Українки встановлять пам’ятник письменниці. Таке рішення ухвалили на сесії Одеської міської ради. За рішення проголосували 43 депутати. Пам’ятник матиме статус об’єкта місцевого значення. Підготував Ігор ЗОЦ угорською чи румунською. Чому це погано, на думку пана В’ятровича: “Нашим завданням є інтегрувати цих молодих людей до українського суспільства. Якщо вони, здобуваючи професійну освіту, не володітимуть українською мовою, ми готуватимемо їх як спеціалістів для гетто, а не для Української держави, або для виїзду з України, що категорично неприпустимо”. Тобто, якщо людина здобуває професійну освіту і при цьому не володіє українською мовою – вона, швидше за все, поїде туди, де ця мова ближча. І це шкодить єдності країни та її майбутньому, вважає нардеп. Він додав, що таку норму видають за крок до євроінтеграції, але ні ЄС, ні інші міжнародні структури таких вимог не ставили. І найголовніше – це суперечить українським законам, де чітко прописано: профосвіта має відбуватися українською мовою. В’ятрович пропонує повернутися до старої версії законопроєкту, над якою працювали кілька років. Вона була більш збалансована і не містила спірних і, як він вважає, шкідливих норм.
Суспільство · “Навіть в часи підпілля упівці намагалися дотримуватися традицій, святкували Великдень у лісах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Президент України Володимир Зеленський у Telegram-каналі повідомив, що за час повномасштабного вторгнення російські окупанти вбили або закатували 67 українських священнослужителів, а також знищили понад 600 релігійних споруд. “Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, наче фенікс із попелу, народжувала нову еліту, знаходила сили для самоствердження”, – цитує державника В’ячеслава Чорновола газета “Сільські вісті” (№14, 10.04.). У своїй статті під назвою “Кожна країна готує своє пекло” Тетяна Пархомчук в “Україні молодій” (№12, 26.03.) зазначає, що путін хоче одного: проковтнути Україну. “З путіним не можна домовитися про мир. І не можна домовитися про гроші. Плювати він хотів на мир, на гроші, на Зеленського, на Коломойського, на серіали Шефірів та інший дріб’язок. Він – цар-визволитель. Він хоче звільнити нас від нас. Тому нам доведеться воювати або ж здаватися і погоджуватися на інкорпорацію до складу росії. Ніякого іншого виходу немає”, – цитує газета пані Пархомчук. Колишній секретар польської делегації до парламентської асамблеї НАТО, ексзаступник міністра економіки Польщі Пьотр Кульпа вважає, що Дональд Трамп намагається якомога скоріше відновити доброзичливі відносини з Росією, а не справедливо завершити війну. Таку думку він висловив в етері телеканалу Еспресо. У Міністерстві закордонних справ закликали канал Fox News провести розслідування щодо ситуації, коли в етері титрували Київ “російським” містом. Про це заявив речник МЗС України Георгій Тихий у соцмережі Х, передає Укрінформ. “Якщо це була помилка, а не свідома політична заява, слід перепросити та розслідувати, хто зробив помилку”, – написав він. Американський канал Fox News транслював святкування з нагоди Великодня з усього світу, зокрема, з Києва. Під час ефіру 20 квітня канал упродовж 20 хвилин позначав Київ як російське місто. Манана АБАШИДЗЕ, кандидат юридичних наук 16 квітня Верховна Рада проголосувала за законопроєкт №13107-д “Про професійну освіту”. 264 депутати – “за”. Це не про “права меншин”, у нас навіть в паспортах немає графи “національність”. Це про поступову втрату державної мови там, де вона має бути беззаперечним стандартом. Освітній процес має здійснюватися державною мовою – українською. “Слуги народу” вважають: заклади професійної освіти мають право вільно вибирати мови навчання, які є офіційними мовами в країнах ЄС, однак при цьому мають забезпечувати вивчення державної мови як окремої навчальної дисципліни. Тобто українська буде лише одним предметом?! Урядовці пояснили включення мовних норм тим, що вони уз- Військовослужбовці 15 окремої бригади артилерійської розвідки “Чорний ліс” зробили реконструкцію історичних фото святкування Великодня бійцями УПА. Цю подію зафіксували на світлинах 1944 року в лісовому масиві Прикарпаття Чорний ліс, сучасна бригада з ідентичною назвою відтворила подію 81-річної давності. Представники бригади “Чорний ліс” розповіли виданню ZAXID.net, що давно мали ідею поєднати сучасну боротьбу з чином УПА, шукали паралелі в історичних текстах та фото. До наших часів дійшло вітання упівців: “Христос Воскрес – Воскресне Україна!” Навіть в часи підпілля упівці намагалися дотримуватися традицій, святкували Великдень у лісах. Часом для безпеки проповідь отця заміняв польовий командир. Після важкої зимівлі у криївках Великдень для упівців був символом початку нового року боротьби. Письменниця, лавреат Шевченківської премії Тамара Горіха Зерня на своїй сторінці у Фейсбуці написала: “На кожній презентації підходять люди і дякують за “політичну позицію”. Щоразу я дивуюся, відколи це звичайний здоровий глузд у нас почали вважати “політичною позицією”? Петро Порошенко оскаржує санкції проти себе у Верховному суді. Вже перше засідання відкрило такий пласт зловживань, невігластва і неприкритої мстивості з боку Зеленського, що це мало б сколихнути суспільство, стати інформаційною бомбою. Але підозрюю, що цього не буде. В ефір марафону не проникне навіть згадка про цей процес. Суд тягнутиме з розглядом до останнього – наступне засідання відбудеться аж через місяць”. На думку депутата Запорізької міськради Валерія Прозапаса, “ті, хто радіють демонстративному свавіллю по відношенню до Петра Порошенка, не усвідомлюють того, що зараз на очах всього світу обнуляють не його права, а права всіх громадян держави, і цих веселунів в тому числі – бо якщо так можна вчинити з ним, то під “превентивну” зачистку може потрапити кожен”. “Колись не так вже давно українці мовчали, а деякі так само раділи розправам над “ворогами народу”, а потім їли власних дітей, бо стійло рано чи пізно стає московським. Але коли нас чомусь учила історія”, – написав депутат на своїй сторінці у Фейсбуці. Українські громадяни мають право викликати поліцію через прослуховування російськомовного контенту у публічних місцях. Зокрема, це стосується музики. Правоохоронці кажуть, що контроль за забороною публічного використання російськомовного продукту у столиці покладено на постійну комісію Київської міської ради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій. Про це повідомляє 24 Канал з посиланням на Громадське. На Центральному залізничному вокзалі Києва відкрилась скульптура “Воля” Олексія Сая. Вона виготовлена з вітальних літер прифронтового селища Любимівка на Херсонщині та символізує незламність українців, – повідомляє пресслужба “Укрзалізниці”. Національний банк України випустив пам’ятну монету “Світ мистецтва кутюр’є. Любов Панченко”, присвячену видатній художниці-модельєрці та шістдесятниці. Презентація монети відбулась 15 квітня, у Всесвітній день мистецтва, в Національному центрі “Український Дім”, – повідомляє DIVOCHE. MEDIA. Пам’ятна монета номіналом 10 гривень виготовлена зі срібла 925 проби. На аверсі зображено стилізований портрет Любові Панченко, обрамлений елементами її картини “Бучанська весна”. Композиція підкреслює тісний зв’язок художниці з Батьківщиною. На реверсі також зображено фрагмент твору “Бучанська весна”, який символічно поєдну-
Суспільство · “Навіть в часи підпілля упівці намагалися дотримуватися традицій, святкували Великдень у лісах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Фахівці для гетто?

Видання “Експерт” пише, що новий законопроєкт про профосвіту, запропонований урядом, спричинив серйозний скандал. За словами народного депутата України від “Європейської Солідарності” Володимира В’ятровича, документ не лише порушує чинне українське законодавство, а й може призвести до того, що молодь після навчання не залишатиметься в Україні, а виїжджатиме. Що викликає обурення? У законопроєкт вписали норму, яка дозволяє створювати цілі навчальні групи, де навчання проходитиме мовами нацменшин, без обов’язкового використання української (тільки один урок). Такі групи можна буде формувати, якщо набереться лише вісім осіб. До того ж туди зможуть потрапити не лише представники нацменшин, а й звичайні українці. Тобто теоретично: ти народився в Україні, говориш українською, але можеш потрапити до групи, де вчать, скажімо,
Суспільство · “Навіть в часи підпілля упівці намагалися дотримуватися традицій, святкували Великдень у лісах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Мова – головний блокпост

годжені з європейськими партнерами, зокрема з Угорщиною. У чинній редакції законопроєкту йдеться про повноцінне навчання мовою національної меншини – зокрема, в двох закладах профосвіти на Закарпатті, в містах Береговому і Виноградові. Тобто за наші податки надаємо представникам угорської нацменшини безкоштовну дошкільну, середню та професійну освіту, державний супровід і підтримку. Якщо ухвалити цей закон, то будемо надавати й профтехнічну освіту, і значна частина випускників згодом емігрує до Угорщини та інших країн. Депутатка від “Слуги народу” Ольга Коваль, переконана, що “у законопроєкті зміни, які давно на часі, він є імпульсом до розвитку профтехосвіти і частиною нашої євроінтеграції”. Окрім цього, планується ще створити наглядові рад для закладів професійної освіти. Закон про профільну освіту, безперечно, потрібний, але не з такими ініціативами. P. S. Цікаво, що місяць тому підозрюваний у державній зраді нардеп від забороненої проросійської партії опзж Нестор Шуфрич звернувся до голови Верховної Ради з проханням зареєструвати свій законопроєкт про захист прав нацменшин із використання офіційних мов ЄС, адже він не має доступу до свого робочого комп’ютера в СІЗО. Прохання відхилили, але тема, як бачите, на часі. Мова – головний наш блокпост, і патрони в тилу! Що має бути в мозку жертви, яка далі мовить мовою вбивці?!
Події, факти, коментарі · “Віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та помстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків. А поки що всі разом мусимо допомагати, кожен на власному маленькому фронті”. На заклик олександрівських “ткаль” відгукнулися майстрині із сіл громади – Некременного, Новолександрівки, Петрівки Першої і Петрівки Другої, з якими волонтери спершу поділилися матеріалами і навичками, а згодом на місцях налагодили таку важливу для фронту діяльність. Володимир ЗАЇКА, селище Олександрівка Краматорського р-ну на Донеччині нають домовлятися, замість того, щоби його покарати, це неминуче призводить до масштабування трагедії. Чи можливо змінити таку ганебну й украй небезпечну ситуацію? Звісно, можливо, усе залежить від політичної волі головних діючих осіб у світовому політикумі. І якщо з божевільним рашистським диктатором та його злочинною клікою світові еліти й надалі носитимуться, як з “писаною торбою”, замість того, щоби застосувати нарешті законну силу для встановлення порушеного світового порядку, це означатиме, що таким чином визнано першість за силами світового зла. І як би це зло потім не намагалися представити в образі добра, світ надалі вже існуватиме за нав’язаними йому законами зла. Тобто матимемо давно обіцяний кінець світу добра і початок світу зла. Чи зможе з цим змиритися людство – покажуть подальші події і процеси, свідками й учасниками яких будемо ми з вами. Володимир СТЕЦЮК
Події, факти, коментарі · “Віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та помстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Фронт біля лінії фронту

Від 24 лютого 2022 року повномасштабна війна з російським агресором стала справою кожного. Волонтерський рух об’єднав у своїх лавах тисячі небайдужих людей, які допомагають боронити рідну землю в тилу, надають допомогу біженцям, не рахуючись з часом і коштами наближають спільну Перемогу України. Діє такий центр і в Олександрівській громаді Краматорського району на Донеччині, який починав зі збору та відправки захисникам ЗСУ продуктів харчування і необхідних речей, випічки хліба і смаколиків. Згодом ініціативні жінки й дівчата налагодили виготовлення маскувальних сіток для потреб української армії. Між собою вони називають їх “павучками”. “З початком повномасштабного вторгнення рашистів виготовлення таких сіток не припиняється ні на день, – розповідає одна з керівниць волонтерського центру Юлія Будяк. – Зараз у нас лише один вихідний на тиждень – неділя, тому що у захисників вихідних взагалі не існує”. Юлія з вдячністю називає своїх подруг- ”бджілок” Олену Гарбуз, Альону Задир, Тетяну Іванову, Ольгу Лоцман, Віру Меркулову, Тетяну Поставничу, Людмилу Хлібець, Світлану Шишакову, Наталю Шорохову, котрі працюють на благо фронту у вільний від роботи час і у вихідні. Завдяки підтримці небайдужих жителів селища волонтери отримують необхідні кошти на закупівлю сировини для виготовлення маскувальних сіток. Серед найактивніших офірувачів благородної справи – Н. П. Грищенко, А. А. Миненко, Н. В. Муратова, Ю. В. Черкас та багато інших. Волонтери щомісяця виготовляють тисячі квадратних метрів різноманітних сіток на замовлення воїнів, які відправляють Новою поштою або за ними приїжджають самі вояки, адже Олександрівка – в безпосередній близькості до лінії фронту. Часто разом із батьками до важливої та відповідальної справи залучаються їхні діти. “Звісно, – сумно зітхають жінки, – у маленьких українців дозвілля повинно бути не таким. Не так вони мають використовувати вільний час і вихідні. Але ми всі віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та поди прилетіли дві рашистські балістичні ракети “Іскандер”, 35 людей загинуло, з них двоє дітей. Кількість постраждалих зросла до 117 людей, з них 15 дітей. І цей жахливий злочин було демонстративно скоєно саме після зустрічі спецпредставника Дональда Трампа Віткоффа з кремлівським диктатором. І якраз на велике православне свято – Вербну неділю, коли люди масово поверталася з церковного богослужіння. Безсумнівно, такі криваві жести одного з ключових перемовників мають відверту сатанинську ознаку. Як і те, що інша, американська сторона перемовин щодо припинення вогню і досягнення сталого перемир’я, належним чином не реагуючи на такі виклики з боку міжнародного злочинця, тим самим толерує його абсолютно зневажливу до України та всієї світової спільноти поведінку. І така неприйнятна ситуація вчергове доводить хибність підходу щодо умиротворення агресора нібито заради припинення війни і встановлення сталого миру. Як неодноразово траплялося у світовій історії, коли зі злочинцем почи-
Події, факти, коментарі · “Віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та помстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Відновили хрест Мазепи

У Національному заповіднику “Києво- Печерська лавра” освятили та встановили на Троїцьку надбрамну церкву останній відреставрований хрест. Троїцька церква збереглась практично без перебудов з часів України-Руси. Видатним гетьманом і церковним меценатом Іваном Мазепою вона була оздоблена у стилі українського бароко та доповнена ліпниною і живописом. Реставрація храму розпочалася ще у 2018 році. До 2022 року вдалося виконати близько 75% робіт. Але через повномасштабне вторгнення путінської росії проєкт довелося призупинити. Повернення до процесу відновлення стало можливим лише наприкінці 2024 року. Саме через Троїцьку надбрамну церкву потрапляють на територію Верхньої лаври всі, хто заходить на територію національної святині України освятити душу і помилуватись красою творінь давніх зодчих. Встановлений відновлений хрест має вагу 50 кілограмів. “Цей хрест – не просто архітектурна деталь, а знак того, що святиня відновлюється. І ми не полишаємо своє”, – зазначив генеральний директор НЗ “Києво-Печерська лавра” Максим Остапенко. Чин освячення хреста на Соборній площі звершив намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Православної Церкви України архімандрит Авраамій. “Встановлення хреста на Троїцькому храмі насамперед означає, що Лавра оновлюється. Оновлюється після російської окупації, в якій вона перебувала фактично впродовж 300 років. Це означає, що Лавра живе повноцінним життям, а ми разом із Національним заповідником намагаємось робити все, щоб наша святиня була збережена”. Сьогодні жодна служба в Лаврі не проходить без молитов за збереження української держави, за наше військо і Перемогу над ворогом. Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Події, факти, коментарі · “Віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та помстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Що віщують криваві жести?

Таке враження, що на перемовинах про припинення вогню та досягнення перемир’я, які ведуть представники нинішньої американської адміністрації з кремлівськими злочинцями, домовляються не про перемир’я, а про новий виток ескалації конфлікту з метою якнайшвидшого примусу України до миру на умовах рашистського агресора. Бо як інакше розуміти “логіку” кривавих подій в Україні, які розгортаються з усе більшою силою після кожного етапу перемовин. Рашистські ракетні атаки на Кривий Ріг, Харків, Дніпро… Скажений ракетний принтер смалить і смалить по великих українських містах, спричиняючи значні руйнування і забираючи життя дорослих і дітей. І ось черговий воєнний злочин терористичних військ проти мирного українського населення. Цього разу в Сумах, ку-
Події, факти, коментарі · “Віримо, що наші захисники виженуть рашистську нечисть з рідної землі та помстяться ворогові за вкрадене дитинство наших малюків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Шевченків сад”: сенсаційна книга, що відкриває нові факти з життя поета

У Національному музеї літератури України в рамках спільного з Національною спілкою письменників України проєкту “Майстри слова” відбулась зустріч з письменником, журналістом і краєзнавцем Євгеном Букетом і презентація його нової книги “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки” (у співавторстві з Євгеном Матвієнком та Олексієм Дєдушем). Нині, в час війни, переосмислення національної ідентичності та активного повернення до власного культурного коріння та дослідження родоводу набуває особливого значення. Знання про свій рід – це не лише елемент особистої ідентичності, алей ключ до розуміння ширшого історичного контексту, в якому формувалася нація. Через вивчення роду ми бачимо історію не лише окремої родини, а й соціуму, традицій, ментальних і культурних зламів, життєвих стратегій і колективного досвіду. Це дає змогу подивитися на минуле не абстрактно, а через конкретні людські долі з їхніми трагедіями, радощами, виборами. Для українців сьогодні родовід – це ще й акт спротиву знеособленню, русифікації та історичному викривленню. Це спосіб повернути собі своє – ім’я, землю та пам’ять. У центрі уваги розмови була нова книга “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки”, що побачила світ у видавництві Марка Мельника поки лише в передсерійних примірниках, але вже стала сенсацією. Це унікальне дослідження роду Кобзаря, створене на основі понад 500 архівних документів, більшість з яких публікується вперше. Охоплено близько 2000 осіб із родини та найближчого оточення Тараса Григоровича. Унікальність видання ще й у наявності в ньому QR-кодів, що дає змогу читачам за допомогою смартфона перейти до електронного архіву та самостійно ознайомитися з матеріалами. У ході обговорення автори презентованого дослідження поділилися результатами власної багаторічної роботи у сфері генеалогії, окреслили специфіку та методологічні виклики, пов’язані з реконструкцією родоводів історичних особистостей, зокрема таких знакових фігур, як Тарас Шевченко. Було акцентовано на складності джерельної бази, необхідності критичного переосмислення усталених наративів, а також на процесі деконструкції міфологізованих уявлень, які десятиліттями формувалися навколо постаті Кобзаря, його родинного кола, особистих зв’язків, зокрема із близькими соратниками та жінками. Особливий інтерес викликали факти з життя Тараса Григоровича, які до сьогодні не мали документального підтвердження, однак завдяки архівній роботі авторів були введені до наукового обігу, суттєво доповнюючи біографічний контекст та розширюючи уявлення про його особистість і життєвий шлях. В рамках заходу презентували виставку шевченкіани художниці Наталії Бондар. Було представлено портрети матері, батька та сестер поета. Модерувала зустріч письменниця, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Юлія Бережко-Камінська. За матеріалами НМЛУ Фото Вікторії Букет
Письменник і час · “Менша Енергія, більше гріха, більший Гнів. Що вища Енергія, то вище щастя з нічого”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

навідається – і розплющить всім. За мить до цього, призвичаєним до своїх малин, в це ніколи не віриться, але механіка саме така. Менша Енергія, більше гріха, більший Гнів. Що вища Енергія, то вище щастя з нічого. Тим же способом досягається нірвана. Щастя з Енергії Самого Життя, чим і є, насправді, Любов. Любов як Енергія, вічності Вогонь, а не те, що прийнято вважати нею по сверблячці в тазу. Нижній ступінь трансформації – не найкраще її проявлення в людині. Любов має живити всі чакри, всі органи: коли вони загораються, вся людина стає щасливою. Для багатьох їхнє запалення неможливе без зовні благословення. Це неможливо зробити ритуалом без Енергії. Цілитель має володіти Вогнем Енергії. Боже відкривається Божим Засобом, а ніяк інакше. З відкриттям енергетичних центрів, з їх новим запуском, в людину поступає Життя. Життя як продукт діяльності тіла – самообман нинішнього рівня фізики, медицини, біології. Людина, як і все живе, є приймачем Життя і його передатчиком. Його тривалість залежить від якості трансформації, сили прийому і відповідності Богозаконам. Його скорочення, як в істоті, так і в популяції, – від того ж, тільки навпаки: неправильної, викривленої, трансформації, слабкості прийому і невідповідності Богозаконам. Плюс наспадкованого по кармі зла. Наспадковане добро і відкритість структури подовжує життя. Правильне протікання Енергії є запорукою благопочуття і активного тривалого життя. Людина живе з малого і щаслива. Що нижча Енергія, то вищий гедонізм, культ насолод і Грошей. То нижчий творчий потенціал, новизна і якість створеного. Спільнота, цивілізація на низькій Енергії завжди паразитарні. Живуть за рахунок крадійства відкриттів, винаходів, технологій, ресурсів, умисне пониженої енергії і махінацій. Що більше вони так живуть, то більше згасає їхня колективна ментальність, зростає деменція, психрозлади, психічні залежності, як гіпертяга до грошей, тим ближчий кінець цивілізації і планетарний розпад. Те, що бачиться як політекономічні причини – трупні плями на найвищі цінності і мета життя. Гедонізм превалює над здоровим аскетизмом. Це підлягає виправленню тільки приведенням до Порядку Законів і активацією всієї чакральної системи. Ніхто в беззаконні і на низьких чакрах не матиме великої Енергії для великого Щастя. Вона ж – Любов Бога. Мозок на низькій частоті, з одною нижньою чакрою, не може працювати вище первісних потягів і мати небесне щастя. Відповідно, і вічне життя такої істоти не може бути на небі. Небо там – не простір над головою, як прийнято вважати тут. Куди хто захтів, туди і попав, по благій волі попа і всепрощенні Бога. Небом є видимість в безпросторовому світі Чистої Любові. Енергії Високої Напруги Бога. Неімущий її на цьому світі, ніколи не отримає її там. Вигадка релігій, що рай дається автоматично, вигадка ідіотам. Вони можуть проповідувати її з усіх кафедр і кутків, та це їх вигадка, а не реальність Неба. Реальним Небом є Енергія в істоті, її приймачеві, в її духовному пристанищі, куди вона й притягується нею, Енергією вищих порядків. Істота на низькій Енергії ніколи не притягнеться туди нічим, бо має земну енергію, а не гравітацію Неба. Як вона потрудилась над її здобуттям, такі отримує. Те, що зовні виглядає Небом. Підключення слабкої форми до значної Енергії розриває приймача. Кожен змушений дотримуватись свого рівня. Більше того: значну частину життя людина духом проводить там і це визначає коло її навичок і знань, її благих і злочинних потягів. Те середовище, в якому вона живе, в залежності від симпатій і енергії тут, формує її світогляд і основні зайняття. Істота, не підпорядкована безпосередньо Богу, завжди буде підпорядкована духовному світу, його не кращим впливам і вже пройденій історії. Транслюючи через неї минуле, вони знов повторюють його. Причому, минуле гіршого зразка. Тут людина захоплюється його зовнішніми проявами, примірює на себе його одежі, його ідеї, події, ауру, ні скільки не задумуючись над наслідками. Та цього достатньо, щоб на імпульсі Енергії посіяне в ній почало реалізуватись: все те, в що вона закохала себе, починає розвиватись. На низькій Енергії в істоті – історія низьких порядків. Краща історія не може творитися з минулого і низькочакрових істот. Вони є провідниками й проекторами низької реальності. У що занурений їх дух, те потім і проростає в реальності. Реальність не може бути кращою від притягнутої ідеології. Краща історія завжди твориться з нового і високоенергетичних істот, і відповідним є їхнє щастя. Гірша історія – проєкція низькочакрових істот – завжди твориться з старого і дає нещастя. Щастя не живе на низькій Енергії. Небо невловиме й недосяжне низьким приймачам. Нице щастя – ознака пониззя Енергії, Долини Смерті, і, відповідно, Кінця циклу. Розгул інстинктів, падіння духу, засилля ненависті, агресії, злочинності, збочень, залежностей – абсолютна закономірність. Творіння диявола, – тричакрові, одночакрові, – найдужче активуються тоді. Та не надовго: розраховані жити на низькій частоті не витримують сплесків Напруги нового циклу. Гарячково шукають виходів і не знаходять їх по причині відсутності. Стає неможливо жити під Сонцем Бога. Це Його Енергія
Письменник і час · “Менша Енергія, більше гріха, більший Гнів. Що вища Енергія, то вище щастя з нічого”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Художник і Бог

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 13—15 за 2025 р. Що менша Енергія, то більше істота шукає задоволень у зловживанні дітородними органами, органами травлення, слуху, дихання. Показово, що тварина ніколи не переїдає і не зловживає цим. Це пов’язано з тим, що вона перебуває під контролем Бога, а людина вийшла з-під нього. Згубні звички ідуть, як приправа до зловживань. Без них життя здається прісним, нудним, нецікавим. Все хочеться кайфу, та він не в тому. На низькій Енергії щастям здається володіння чимсь чи кимось і насолодження п’яти почуттів. Це вважається радістю; хто може собі дозволити, тим заздрять і мочаться кип’ятком. У скота правда більше, але нікого це не нітить: жизь-маліна проходить під литаври тарілок. У кого можливостей менше, той над кожною випрошеною чаркою клянеться: “пив, п’ю і буду пити”. Це його священна мантра. Аналог ом-мані-падме-хум. Це вважається верхом лікування й доблесті. Пристрасті можуть мінятися, але нездоланне одне – їхній потяг. Це означає, що на одній і тій самій низькій частоті працює маса низьких задоволень, які хворому ними здаються блаженством через спалення залишків допаміну. Вони вкорочують собі життя і колються “на здоров’я”. На великій частоті цих блаженств просто не існує: в людині зникають залежності, як і потяг до них. Рівень залежностей, згубних потягів, як і всього злочинного в народі, прямо пропорційний спаду Енергії і виходу ним з-під контролю Бога. Земна людина в Очах Бога – цивілізований дикун. Доказ “таким зробили” у Бога не проходить. Це тут слинява інтелігенція, відповідальні за народ, можуть себе таким втішати, Там Він спитає: “як ви довели народ, улещуючи його, що він найкращий?” Горе пастирям, які пасли себе на шиї народу! Що менша Енергія, то більше зла-гріха, нечестя, беззаконня, особливо, якщо йому попускають і заплющують на нього очі. Тоді Бог, рано чи пізно, в тій чи іншій формі, трупові: смерть всередині. На низькій енергії народу як такого не існує, існує збіговисько груп, племен, партій. Банд, завжди ворогуючих між собою. Народ, держава, імперія – породження Великої Енергії. Вона робить різноликих людей злитними в’єдино. Горе теж єднає, але не так. Низька частота, на які існують такі поняття й самовизначення, як плем’я, нація, індивід, тоді розплавляється в Силі Єдиної Любові і самі кровні вороги братаються й люблять одне одного. Велика Любов живе в великому, а не в закритості й затхлому кублі. Що більше малих батарей з’єднуються в одне, то більшає і злитніє їх сила. Роз’єднані батареї не мають жодної історичної сили. Братає, сестринить, споріднює, робить з різного одним народом Велика Любов. Та частота, яка живила лише статево-черевну чакру, поступається вищій частоті, вищій Силі, вищій радості. І відповідно більшій і осяжнішій діяльності. Ось секрет великих походів, великих завоювань, великих цивілізацій, а не те, що придумали мікроби, повзаючи по них. Відсутність значної Енергії – причина того, що тих досягнень ніхто не повторить. Ви можете облазити всі руїни Індії, стати ведистом, буддистом, арієм, будь-ким, причислити себе до арійства, ведизму, – ви ніколи не станете тим, як було насправді; бо нема Енергії і чистоти волі, яка робила таким; те ж саме з усіма іграми в минувшину. Людину робить Енергія, а не вимисел себе таким. Ви можете будувати сенати, стадіони, портики, колізеї, прибивати Орлів на фасадах, вам до Риму, як свині до неба, ще й далі; дух гнилої кишки, а не Орла, не впустить туди. Любов і є Небом. Вам до Орлів на Значках, до поступу легіонів, ще далі, як свині туди. Жадність – вона ж свиня – виїла все, що було людського. Так виглядає вона, ця пристрасть, в духовному світі. Коли вона не приборкана, що прообразувала заборона свинини, істота є згустком жадоби і марно говорити про Любов і щастя в ній. Небо не для них. Небесності нема, хоч одіньте себе в пурпур і золото. Пародія майже бездиханної цивілізації на великі цивілізації минулого, – Індії, Єгипту, Риму, – в тому, що там був Бог, хоч і по різному чтимий, було Щастя, а тут бог-живіт. Поздоровляю. З вознесінням навпаки. Відсутність Енергії і радості в діяльності низводить радість і смисл життя в чревоугіддя. Щастя випаровується разом з ним. Два фактори роблять людину Людиною і визначають рівень її задоволень і щастя. На низькій енергії істота реагує на низькі подразники, на свій/чужий, на задоволення чрева й хіті, їй невластиве осяжне мислення й любов до прекрасного. Її енергія не піднімається вище статевої чакри і відповідних органів задоволення – статевих, кишківника, шлунку – радість, щастя кожного на рівні його активованої чакри. Де Енергія, там і щастя. Ось чому істоти на нижній чакрі з похоті переключаються на їжу, пиття – їм тільки це приносить задоволення. Активованість тільки нижніх чакр дає статеву й черевну хіть, жадобу грошей, заздрість, жадність всього матеріального. Жадність в духові – в інформаційній істоті – розносить, в свою чергу, форму. Перемога жадібності і активація вищих чакр забезпечує вище, більш духовне, щастя і зменшує, нормалізує форму. Схуднення на чаях і навіть на голоді – вигадка для ідіотів. У мене були ті, кого я проводив через 15- денний сухий голод: вони дуже скоро набирали попередню надлишкову вагу, при чому їли дуже мало. Жадібними з виду не були, але щось було всередині і це щось – жадоба, алчність, порушення Дев’ятої Заповіді. Вона, як і заздрість, затримує енергію на самій нижній чакрі, і робить щасливим тільки з вдоволення органів попереку. На такому рівні зараз перебувають мільярди. Звідти рівень їх запитів і уявлень про щастя. Кількочакрова істота апріорі нещасна, і ніякі Гроші, Статки, Влада, до яких вона так пнеться, ніщо земне не зробить її щасливою. Через неможливість такого в принципі. Велике Щастя не живе на низьких поверхах. Ті, кому так завидують роззявлені, є самі нещасні люди, нещасні на стільки, що бояться собі признатися в цьому. Високе не живе в низькому трансформаторі. Вони можуть вдовольнити всі забаганки – ніколи не мати його, нірвани щастя. Радість, щастя не можуть бути вищими від неактивованої чакри. Активація тільки нижніх енергоцентрів дає радість на рівні живота, радість від задоволення хіті, похоті їжі, любові до сім’ї, дітей, родинних стосунків, свого рідного, близького, це радість, як і енергія, дуже незначного рівня. Коли енергія в людстві спадає до майже нуля, більшість спадає саме в таке – і вважає це верхом блаженства. Тільки ради нього краде, махлює, віслючить. Однакова напруга в людстві робить приблизно однаковим рівень щастя і уявлення про нього. От звідки в різні часи люди по різному бачать і шукають щастя: різна в часі Енергія активує різні енергетичні центри і чим вищі, тим вище розуміння прекрасного, благородного, красивого, тим вище щастя. На низькій енергії і активації низьких чакр все прекрасне вбачає в заздрості, жадобі, в жерті, питті, зловживанні органами репродукції. Вдоволення похоті стає безцінністю. Суб’єкти похоті користуються цим, як банкоматом. Мільйони психологів живуть на розв’язанні стосунків. Коли все біологічно просто: активація тільки низьких чакр дає низькі залежності, – від жертя, пиття, злягання, – і завжди є готові паразитувати на цьому. Такого лікуй/не лікуй, заговорюй зуби тонкощами психології, це нічого не дасть, така істота не може мати щастя в чомусь вищому. Рівень чакр визначає рівень задоволень і залежностей. Активація одних нижніх чакр автоматично означає тварний рівень потреб і ментальності. Буде неправильним змовчати, що в багатьох згасли або не активовані навіть вони. Їх аура бачиться згустком тьми. Це мертві духом і розумовістю, глибоко нещасні люди. Їхні духовні істоти бачаться кістяками. Переступом основних Законів людство скочується у недоступність Сигналу, в невловимість Енергії, і тим самим – до одних статевих і черевних інстинктів. Гроші, Їжа, Секс – їхній триглавий бог. Їсти, пити, злягатися –
Письменник і час · “Єдино Енергія наділяє вищими чеснотами, здатністю правити і робити значне і велике історичне Добро”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

палить їх. Вони приходять у все більшу агресію. Маски скидається, світ оголюється в допервісній красі. Трьохчакрові, одночакрові, заволодівши всим, не володіють достатнім потенціалом трансформації Енергії, як лампочка в декілька вольт не може витримати мільйоні. Їхні нижчі касти навіть не знають, що їх палить, мучить, не дає жити, але й вищі нічого не вдіють, бо це дія планети. Точніше, Бога посередністю неї. Так те, що вони майже захопили, те, на що поклали стільки родів, життів, поколінь, експансії, обертається до них лицем Горгони. Художник Люциферов – серозний художник. Бог не дарма його використовує для малювання банерів і підбадьорливих плакатів. Невидима напруга змушує ховатись під землю, так збуваються Слова, “і скажуть горам, “покрийте нас” і горбам, “падіте на нас”45. Та це ненадовго, гряде краще. На низькій енергії людина впадає в різні форми слабоумства і такими ж недалеким є її ідеології, як правило запозичені з минулого. Ці люди живуть в минулому, як власному, так і історичному: їхній дух живе там, у минувшині, живе в духовному світі, на тій частоті, що й колись. Де горів Вогонь Любові, Вогонь його щастя, там і дух. Всі, хто занурили себе у минуле, занурились у нещадність, живуть не життям, а духовною віртуальністю і така ж з них користь в реальності. Діти живуть майбутнім, як парость устремлінням і ця парость пробиває бетон перепон, старі й приземлені живуть тим, як добре було колись, і не можуть нічого. Діти Бога могтимуть все. Це діти диявола були мертвосилі. Народ, що живе минулим, яке йому прищепили, нежиттєздатний. Це труп з ознаками життя. Йому обрізали центральний пагін – обтяли пасіонарність. Народ, який націлюється на велике богокорисне майбутнє, отримує нове життя. Молодий на війні, в окопі, щасливіший старого в палаці. Так і народ в молодому, новому і старому досвіді, на небесній і земній частоті. Досвід війни назавжди запам’ятається. Прожите в теплі, кублі, на слабкій енергії, ніколи не запам’ятається через відсутність щастя. Новизна вражень – його породження. Щастя – в самій Любові, в її неповторній миті, великій, як обійми Бога. Щастя – зірниця Любові. Щасті зоріє рано. Початок цивілізації завжди ранок. Ніч – завжди захід Світла і щастя. Людство, як і вся планета, не живе лінійно: все живе й матеріальне, живе енергетично, розвивається, живе синусоїдно. Гора Енергії і є Гора Господня, Долина – Долина диявола, Долина розпаду, Долина Смерті, Долина плачу і відповідних сил. Слово Бога створене по таких прообразах, по тому, як процеси тут бачаться там, в духовному світі. Тому Бог молився на Горі, Мойсей голодав і отримував Закони на Горі, Бог сходив на Гору Синай, на Горі будувався Храм, Гора є прообразом максимально доступної Сили Бога. Долина – її занепадом. Кожен, хто читає Слово смислово, багато чого розуміє. Чтець букви не розуміє нічого. Працюючи над Словом Бога, людина розвиває себе і підвищує Енергію, а не робить послугу Богу. Це треба їй, а не Йому. Для того Ним і творилась через пророків тисячоліттями Біблія. Народ, у якого Біблія – Батарея, ніколи не згасне в Любові. Народ, у якого Біблія ніщо – мрець і раб більш енергоємкісних, просвітлених, розумово й політично більш активних, об’єднаних, наснажених народів. Як Стара, так і Нова Біблія46 – акумулятор розвитку і щастя людству. Мудрий скористається, дурний – угробить. І тим угробить себе й свій рід. Мудрий, посередністю Слова, досягне вершин Гори Бога. Недалекий, в усі часи, залишиться в Долині Горя, Долині плачу. На низькій енергії людина – слабоумець і реплікатор старого. Вона помислена і ляклива, тоді як на великій – прямолінійна, упевнена і не зважає на враження про себе. На низькій енергії творчо, ментально безсила: вона не замислює нового і не творить його Думкою. Вона бабрається в смітнику віджилих ідей, ідеологій, фантазій, історій, як баба в смітнику спогадів про те, як колись була дівкою. Бачить мале й незначуще, а самої Історії нігди не бачить. На низькій енергії Думка як така відсутня – є думання ні про що. На стільки ж безплідне, як і бездарне. Минуле прекрасне, майбутнє – відсутнє. Через неспівпадіння його з образом минулого. Нове не постає через відсутність творення його Думкою. Що абсолютно закономірно, виходячи з роботи мозку на низькій енергії. В цьому стані він створює приємне тілу й необхідне для виживання, а не стратегеми. Велика думка не твориться й не передається іншим, не заряджає їх на здійснення її. Думка не стає мислеобразом і планом для багатьох. Всім їм здається, що майбутнього нема. Воно бачиться з досвіду минулого. Буде так, як є, буде так, як було, буде так, як нам хочеться. Абсолютно нова реальність смокче розгубленням. Люди гарячково шукають майбутнього в прогнозах, а не віданні од Бога, і не творять його. Один прогноз суперечить іншому і на третій день забувається. Реальність ніби ціпеніє. На низькій енергії людина не творець і не діяч. Її творча й мислительна активність рівна нулю. Значна й велика ідея, як і її втілення, відсутні. Весь мозок, як лампа без Світла, повільно відмирає. Таких зараз мільярди: втрата пам’яті, провали пам’яті, деменція, кретинія, дебілізм – симптоми згасання ментальності людства на етапі відсутності Світла. Мислительно, ідейно, творчо людина впадає в каталепсію. Парадоксально, але саме в цьому стані вона здається собі самою розумною, самою кращою, самою великою у всьому. В стані башти Вавилону – величі вище Бога, з відповідним жаданням влади, всемогуті і всього собі: задоволень, ресурсів, грошей, Усього. Таке значення Башти Вавилону в Біблії: колективної людини на низькій енергії з посяганням на Владу і власність Бога. Злий жарт з нею влаштовує егоїзм, який активується і розпалюється на низькій частоті. Вона не може думати ні про Бога, ні про чорта, ні про ближнього, тільки про себе. Лежить і думає так віками. Лежить, і чим більше лежить, тим більше бачиться хворою, скаліченою, нещасною. Вона хвора егоїзмом. А здається собі самою хворою, самою нещасною. Їй всі винні, вона – ні в чому. Її знання є зовнішніми враженнями, бродінням емоцій, прахом дрібнознань, а не проникненням у суть чогось. Її знання є космічним пилом, а не світилами й темною Енергією в космосі. Вона сама є пиловою туманністю прахознань, ні до чого не годних, ні на що не потрібних, непридатних для застосувань в житті, та це не заважає вважати себе самою премудрістю. Їй здається, вона все знає, все може, сильніша й розумніша Бога, якого, звичайно, нема: вона сліпець, який бачить космічний пил, бачить оболонку Всесвіту, та не бачить Бога в ньому. Проблема егоїзму, як індивідуального, так і колективного, є проблемою низької енергії. Відповідними є і їхні дії: прямо чи скісно загарбницькими, прямо чи скісно егоїстичними, прямо чи скісно паразитарними. Це низька енергія і характер закритості роблять такими. Правитель і правлячий клас на низькій енергії не можуть турбуватися про народ. Розум на низькій частоті може турбуватися тільки про себе. Так само як хворий буде турбуватися тільки про себе – у нього на більше нема енергії. Егоїстична влада, егоїстичний правлячий клас – завжди породження низької енергії і згасання мозку; звідси рівень діянь і помислів. Чим менша енергія, тим більше живуть на острові фантазій. Добре б своїх власних, так ні, фантазій по підкоренню, облаштуванню світу. Фантазій з елементами світопанування. Неодмінний прояв низької енергії і влади паразитарного типу. Фантазії земного порядку про світове панування чи володіння частиною світу з метою володіння є голосом Змія, описаного в Книзі Буття, голосом низької частоти, чим посутньо і є вся любов до плотського і земного. Це пробудження диявола в людині і панівній системі, класі. У стані низької енергії вмикається гризня за світове панування. Правитель і правлячий клас на низькій енергії, на однаковій з масами частоті – смерть таких мас. Коли народ вибирає правителя з подібного собі, він не підозрює, що обирає смерть собі. Альтруїзм і віддача, турбота про народ – дари великої Енергії, якою не володіє простий народ, будучи, переважно, земним, на низькій частоті. Якби було інакше, він не займався б земними справами, а займався іншим: духовними, мислительними, богопізнавчими справами. Інтелігенція, яка боготворить народ, народне життя, ні скільки не розуміє народ, його енергетичного рівня й призначення людини земної. Тим плутає себе з народом і, замість служити прикладом йому, стає сама народом і погубляє себе і його. Нижче повинне тягнутись до вищого, а не навпаки, в цьому суть духовного розвитку. Коли сплутується ієрархія, зникає розвиток і вмикається закон вибракування. Те, що не розвивається або заважає розвитку, знищується. Альтруїзм і віддача, дбання про народ, неустанне думання про нього, як зробити йому Добро – заслуга одного, Енергії. На незначній енергії істота фізично нездала на таке. От чому зовнішній добір, за подобою і приємністю собі, є добором смерті. Влада і мозок на фізенергії несумісні, але в добу низької енергії це правило. Кретини у владі – ікони стилю тоді. Звідти ж їхній печерний популізм, награний вождізм і ніколи не роблення доброго. В правителі має правити Бог. Що й прообразувалося Короною і Уреєм на уборі фараона. Корона означає Вогонь Божественної Любові, Полум’я її. Урей – жалящий мислеудар Енергії. Удар цілеспрямованої Думки. Все це притаманне владі від Бога, а не владі від людини. Все, що з власних уподобань обирали люди, відповідало їх енергії, їхнім запитам, їхній мислительній і творчій спроможності, їхньому безсиллю стосовно майбутнього. Все, обране з низьких запитів, енергетично й творчо неспроможне. Відповідно й не може породити якісно кращого майбутнього. Воно творить на тій частоті, що й художник Люциферов. Воно користується його картинами, мріями, проекціями з духовного світу, а потім дивується реаліям життя. Воно живе на енергії і планах диявола, а хоче, щоб було по Божому. Воно живе розпаленою чуттєвістю, відмітаючи манну небесної Енергії. А хоче небесного щастя й Добра. Звідки? Воно всіма силами, неусвідомлено, служить дияволу, а хоче, щоб Бог помагав і сприяв йому. Так триватиме до зміни уявлень в цій сфері і зміни себе. Бог, при всій всемогуті, не може благодіяти тому, що не Його; що працює, думає, діє не на Його хвилі, не на Його частоті. Так триватиме до зміни уявлень, що не лице, не партія, не будь-яка приналежність, а єдино Енергія наділяє вищими чеснотами, здатністю правити і робити значне і велике історичне Добро. Приземлене населення, правитель і правлячий клас навіть не здогадуються про таке. Їм треба, щоб все було як у всіх: вони копіювальники, а не творці свого кращого майбутнього. Наділення Енергією описано помазанням Давида на царство Самуїлом. “Бог дивиться не лице, а на серце”, Сказав йому тоді Бог47 – Бог мислить енергетично і таким самим є Його добір. Що неможливо нинішній людині і звідси наслідки людських виборів. Не наділене Жезлом Енергії апріорі нездале правити. Воно не мислить на тій частоті, щоб думати й дбати про народ. Воно може просторікати на теми добра людям, добра суспільству, робити – ніколи. Його маківка ловить художника Люциферова. Земна і небесна Енергія, земний і духовний мозок, приземленість і стратегемність – це те, що відрізняло і відрізнятиме земних від духовних, низьку вібрацію від вищої частоти. Земні, фізичні можливості – від можливостей на неземній частоті. Земне мислення – від мислення на неземній хвилі: створене з натхнення, з подразнення почуттів, від створеного на струмі Бога. На Богонатхненні. Це те, що відрізняло і відрізнятиме морок нерозуміння, невігластва, слабоумства від просвітлення Світлом Бога; це те, що відрізняло Мойсея від фараона, Македонського в битві під Гавгамелами від царя персів Дарія, Юлія Цезаря від галів, Чингісхана від осідлих племен, це те, що вирішувало битву Історії, а не окремі сутички; це те, що було слабкістю в одних і Силою Бога в інших. Велика Любов у правильному приймачеві робить протоангельською істотою. Її ознаки: відкритість (самопожертва, дія на віддачу) об’ємна пам’ять, супергеніальність, прямий зв’язок з Богом. Золотий Вогонь, небесна хвиля, вловима тоді як Сигнал. Це людина духовного типу, з цілковито іншими робочими зонами мозку, які у переважної більшості (земного типу) не розвинуті або не активовані. Все, що боготворить земний тип, їй чуже. Вона мислить стратегемо, а не приземлено. Мислить так, як підказує на своїй хвилі Бог, а не художник на Л. Живе так, як підказує Бог, а не підбиває художник Люциферов. Робить те, що в даний момент вимагається Планом Бога, а не співпадає з планами обивателів. Робить історію. Яка ніколи не подобається їм, народженим їсти пити, опорожнятись. Звідти розбіжність із світом, його уявленнями, судженнями й загальноприйнятим свого часу. Все, що потім стає новим устроєм, законом, нормою, відливається Енергією з ненормальних, як вони бачаться земним. Створене з Вогню вічності, з вічної субстанції, створене з Любові – вічнісне. Створене не з Любові мертве, як гербарій. Воно не має в собі Життя. І не передає його людям. Все, створене з натхнення, фізичної енергії – тимчасовість. Все, створене з Вознесіння, вічної Енергії – вічне. Ніколи не в’янучий букет. Живий Вогонь назавжди в ньому. Правильні кастровані ідіоти не можуть нічого, крім трьох перелічених функцій; вони ж влаштовують застій і нічого так не бояться, як великих перемін. Це загрожує їхній гнилій стабільності. Усталеному паразитизму. Потім, з великим азартом, вони збігаються на нове й готове. Велика Енергія у неправильному (закритому, неочищеному) приймачі робить діяльну, обдаровану на Зло, привабливу, націлену на вигоду собі й на шкоду іншим, людину. Великого Завойовника, Воїна, цілеспрямованого на користь собі й своїй групі. Його робитимуть таким певні внутрішні риси, яких немає в інших, вони є в одиниць. Бог для тієї чи іншої функції, згідно них, і відбирає: як руйнівника, так і творця. Бог не питає в мас, як і кому ними правити в той чи інший період історії. Те, як ними правлять, хто править і сама історія, залежать від енергорівня і відповідності Законам Бога. Жорстокими, нечистими – невідповідними Закону – будуть правити жорстоко. Добрими, чистими – відповідними Закону – дбайливо і милосердно. З милостивими – милостиво, з лукавими – по лукавству їх. З чистими чесно, з нечистими – по нечестю їх48. Це вічний і ніким не відмінимий Закон. Це і є Його внутрішнє правління по відповідності власному станові. В два різних періоди – руйнації і творення – будуть підібрані два різних типи влади, провідників вищої Волі. Тому судити з власного хочу, як мені подобається, а як було б, вершина глупства: історія є такою, яким є стан народу. Інтелектуали, інтелігенція, які завчено судять владу, колишніх правителів, а не оцінюють стан народу, бачать зло в голові, а не у всьому тілі. Тоді як все тіло є одне дерево, одна частота. Зло беззаконня й земних вад не вважається таким, що його треба виправляти. Тоді уже Бог виправляє так, що не питає як звати. Думати, що Бог чогось не знає чи щось проходить повз Його відбір – наївність курки. Як у кожного інструмента є призначення, так і в кожної речі в Бога. Він використовує закрите для поглинання і перетворення, відкрите – для творення. По принципу чорних і світлих зірок. __________ 45 Осія 10.8, Луки 23.30, Іоана 6. 16. 46 Писалася на різних континентах і складає понад тисячу томів. 47 1 Царств 16.7. 48 2 Царств 22. 26-32, Псалом 17. 26-27. Далі буде.
На перехрестях історії · “Своєю поведінкою він довів, що українці скрізь і завжди захищатимуть свою честь і гідність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Андрій Мельник і масакра у Львові 1925 року

Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН Початок 1924 року галичани переживали з особливою тривогою. Практично щодня з’являлися новини про затримання польською поліцією українських діячів. При цьому ніхто не знав долі заарештованих: вони зникали і їх не можна було знайти. Львовом ширилися чутки, що польська поліція натрапила на слід підпільної розгалуженої мережі, яка здійснювала розвідувальну діяльність проти польської держави. Наразі ж відбуваються затримання і арешти. Якщо галичани здебільшого обговорювали чутки, то Андрій Мельник знав і розумів, що полякам йдеться про діяльність УВО (Української військової організації), яка справді мала своїх людей у різних польських установах і небезуспішно намагалася заволодіти секретною інформацією. Незважаючи на те, що Андрій Мельник і підпорядковані йому бойовики УВО не брали безпосередньої участі в цій роботі, необхідно було невідкладно вживати додаткових заходів безпеки. Зокрема, полковник відмінив проведення будь-яких нарад і заборонив їх проводити провідникам нижньої ланки. Усі зустрічі відтепер мали відбуватися у форматі віч-на-віч. І хоча А. Мельник вів легальний спосіб життя, він перестав ночувати в одному місці, постійно змінював помешкання. Ситуація загострилася в середині лютого 1924 року, коли Галичину струснула звістка про загибель у польській тюрмі зв’язкової УВО Ольги Басараб, яка до того ж мала контакти з головою УВО Євгеном Коновальцем. Ольгу знайшли мертвою у тюремній камері зі слідами побоїв, а її смерть поляки намагалися всіляко приховати. Тим часом маховик арештів розкручувався і набирав обертів, тому смерть О. Басараб люди пов’язували саме з активністю польської поліції. Щоб не наражатися на репресивні заходи, Андрій Мельник у справах управління лісами греко-католицької митрополії виїхав зі Львова у містечко Осмолода на Бойківщині. Проте це його не врятувало. 10 квітня 1924 року до його помешкання увірвалися польські жандарми з ордером на арешт. І хоча А. Мельник морально завжди був готовий до цього, він усе-таки довший час не міг збагнути, як поліція вийшла на його слід. І тільки коли почався судовий процес, він усе зрозумів. Виявилося, що коли перед тим було арештовано його товариша Василя Коваленка, той, даючи свідчення, згадав про своє знайомство з Андрієм Мельником, зокрема розповів, що полковник позичав йому гроші. Цього було достатньо, щоб почався розшук А. Мельника, і, зрештою, його арештували. Пізніше В. Коваленко зрозумів, що допустився помилки, і відкликав свої свідчення, але вже було пізно. Судовий процес над Андрієм Мельником та іншими українцями, яких поляки запідозрили в розвідувальній діяльності, відбувся впродовж березня 1925 року. На його початку А. Мельник залишався оптимістом і вірив, що йому вдасться вирватися з пазурів польської поліції, адже прямих доказів проти нього не було. Однак поляки уже знали, що мають справу з крайовим командантом УВО і заступником команданта УВО Євгена Коновальця, тому мали намір за будь-яку ціну його посадити, навіть коли для цього немає законних підстав. На початку судового засідання прокурор попросив суддю, щоб із судової зали вивели всіх сторонніх, оскільки справа стосується питань оборони Польщі. Суддя підтримав клопотання прокурора, і судовий процес відбувався в закритому режимі. Тільки зараз Андрій Мельник зрозумів, що його оптимізм був не виправданим. Однак і за таких обставин він не припиняв боротьби за свою свободу. Разом з іншими в’язнями полковник почав вимагати, щоб звинувачувальний акт зачитувався українською, а не польською мовою, як це зробив прокурор. Польське мовне законодавство у цьому питанні не давало однозначної відповіді. Цим скористався А. Мельник та інші підозрювані, які категорично відмовлялися слухати звинувачення польською мовою. А коли суддя не дослухався до їхніх вимог, скористалися своїм правом повернутися до в’язничних камер. Надалі судовий процес відбувався без підсудних, яких звинувачували у шпигунській діяльності проти Польщі. Цей процес назвали “німим”, а його упередженість стала очевидною для всіх. У підсумку А. Мельник отримав чотири роки ув’язнення на підставі одного з документів, який вилучили при арешті Ольги Басараб. Це був лист німецькою мовою, який начебто підписав А. Мельник. Насправді, звичайно, Андрій Мельник жодних листів не писав, оскільки цього не дозволяли правила конспірації, яких він завжди дотримувався безумовно. Зрештою, почерк, яким був написаний лист, абсолютно не збігався з почерком полковника. Для Андрія Мельника настали “чорні дні”. Його відвезли в тюрму на вулиці Степана Баторія, де утримувалися підозрювані з наміром перевезти їх у “Бригідки” – в’язницю для засуджених. Андрій Мельник із побратимами опинився в жахливому побуті: неякісне харчування, відсутність належних санітарних і гігієнічних умов, свавілля наглядачів. Стало зрозумілим, що буде складно не то що відбути свій термін, але й вижити. Тому в’язні вирішили вдатися до рішучого протесту і оголосили голодування. Не бажаючи розголосу, адміністрація тюрми пообіцяла покращити побутові умови. Але нічого не зробила. Тоді в’язні знову оголосили голодування, при цьому вже чітко сформулювали вимоги: відсепарувати політичних в’язнів від кримінальних; надати право спілкуватися з керівництвом в’язниці; надати можливість отримувати продукти харчування з волі; користуватися прогулянкою; читати книжки і газети; отримувати лікарську допомогу. Поляки відповіли жорстоко: практично до смерті побили політичного в’язня-українця Василя Костинюка. Це була крапля, що переповнила чашу терпіння українців. На знак протесту А. Мельник із друзями стали до вікон і на весь голос почали співати революційних пісень. Їх підтримали кримінальники, які вчинили гучний безлад, стукаючи у двері й ґрати. Здійнявся галас, що його було чути за межами тюрми. В ці дні у Львові відбувався престижний міжнародний захід “Східні торги”, на який приїхало багато людей з-за кордону. А рейвах у тюрмі, який було чутно на вулиці, сильно псував імідж львівської влади. Однак поляки не збиралися шукати компромісу. Навпаки, розпочали, в буквальному розумінні слова, погром. 16 вересня 1925 року серед ночі озброєні кийками охоронці вривалися в тюремні камери, силоміць викидали на коридор в’язнів і там били їх кийками. У камеру, де перебував Андрій Мельник, направили двох головорізів Бора і Стонжка, що мали садистські нахили. Увірвавшись у камеру, вони почали кричати: – Гдзє єсть Мельнік? Полковник лежав на нарах із високою температурою, оскільки загострилася хронічна хвороба легень. – Я полковник Андрій Мельник, – відповів з останніх сил. Один із головорізів викрутив лампочку в камері. Стало темно. Полковника підхопили за руки і виштовхали на коридор, звалили на підлогу і почали бити ногами. – Що ви робите? – ледь спромігся вимовити полковник. На що один із охоронців вдарив його в обличчя важкими ключами. – Замовкни, українцю! Після цього його підняли, взяли під руки і повели коридором до сходів, не припиняючи при цьому наносити побої. А щоб він нікого не розгледів, на голову накинули простирадло. Знемагаючи від болю, полковник упав. Тоді його взяли за ноги і поволокли сходами вниз, не припиняючи бити. Отямився А. Мельник у підвальній камері “Бригідок”, де його оглядав лікар. І тільки через два дні його перевели до шпиталю. *** Масакра у Львові несподівано отримала міжнародний резонанс. Українські організації звернулися до Ліги націй з вимогою засудити злочин у львівській тюрмі. До Львова одна за одною приїжджали міжнародні делегації, щоб розібратися у ситуації. Важливу роль у справі погрому у львівській тюрмі, зокрема надання йому публічності і привернення до нього міжнародної уваги, відіграв запит сенатора Михайла Черкавського до міністра справедливості Польщі. У запиті зазначалося, що 16 вересня під час транспортування політичних в’язнів з тюрми, шо на вулиці Баторія, 3, до тюрми “Бригідки”, що на вулиці Казимирівській них. Дві картини із серії якнайкраще відображають воєнний Великдень 2022— 2025 років. Але життя триває, і Бог дає Надію на Мир і Нашу Перемогу. Підготував Георгій Лук'янчук у Львові, їх у брутальний спосіб було побито з нанесенням важких тілесних травм. Побиття здійснили охоронці при цілковитому потуранні польської жандармерії. Свідками побиття стали інші в’язні, що бачили або чули крики жертв, яких безжально катували охоронці. Наступного дня факт побиття політичних в’язнів став відомий широкому загалові, в тому числі адвокатам в’язнів, які одразу ж почали домагатися зустрічі зі своїми підзахисними. Але адміністрація тюрми такого дозволу не дала, мотивуючи це тим, що в’язні є злісними порушниками дисципліни. Тож адвокати зробили відповідне звернення до апеляційного суду, який дозволив адвокату Степану Федаку зустрітися з половником Андрієм Мельником, що на той час перебував у шпитальній тюрмі “Бригідок”. Як стверджує С. Федак, полковник мав значні тілесні ушкодження: на обличчі численні сліди побоїв, під правим оком величезний синець, а саме око вийшло на поверхню; плечі посиніли і почорніли від нанесених ран. А. Мельник настільки ослабнув, що тільки міг сказати С. Федаку: “Бачите, пане адвокате, як мене по-звірячому побили та змасакрували. Так сильно били мене ногами в обличчя і тіло, що, мабуть, надірвали мені легені, бо плюю кров’ю. Не тільки били, але й тягнули за ноги коридором, при цьому копаючи ногами”. Факт побиття Андрія Мельника підтверджували інші в’язні, які разом із ним потрапили до шпиталю. Постраждалим українцям не була надана медична допомога і навіть не розпочато слідчих дій щодо цього інциденту з метою приховати злочин. Для цього до постраждалих не допускали адвокатів і родичів, що є грубим порушенням польського законодавства. Факт побиття в’язнів викликав в українському суспільстві глибоке обурення, оскільки вийшло так, що в польській державі на українців не поширюються її закони. У зв’язку з цим сенатор звернувся до міністра із запитом: 1. Чи пан міністр поінформований про цей інцидент? 2. Якщо поінформований, то які розпорядження видав для усунення зловживань і покарання винуватців побиття? 3. Чи з огляду на небувалий резонанс, який здійснявся у Польщі, зокрема серед українців, та його відгук у міжнародних інституціях, що відстоюють права людини, чи має пан міністр намір створити спеціальну комісію, яка б була наділена повноваженнями розслідувати цей злочин; допустити до його розслідування представників українських правозахисних організацій; врешті, чи має він намір звільнити з посади директора в’язниці, який допустив нелюдське знущання над в’язнями? 28 жовтня 1925 року в сенаті за участю міністра справедливості Польщі Пєхоцкі відбулося обговорення питання у справі побиття у Львівській слідчій в’язниці Андрія Мельника та інших політичних в’язнів. Міністр наполягав, що охорона лише вживала заходів, щоб втихомирити в’язнів, які допустили порушення дисципліни. Слідство триває і робити висновки зарано. На що своєрідно відреагував один із депутатів сейму, єврей Фрестіг: – Не знаю, чи закиди проти польської поліції є перебільшені. Але молю до Бога тільки про одне прохання: Боже, ізбави мене від арештів львівської поліції! Очевидно, що польській владі все це було дуже не вигідно. Щоб прикрити свій злочин, вона скликала судовий процес над охоронцями, який ухвалив, що через недостачу доказів провини підсудних їх має бути звільнено. Львівський погром загартував характер майбутнього голови ОУН Андрія Мельника. Своєю поведінкою він довів, що українці скрізь і завжди захищатимуть свою честь і гідність.
На перехрестях історії · “Своєю поведінкою він довів, що українці скрізь і завжди захищатимуть свою честь і гідність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Воєнний Великдень

Львівська художниця Леся Бабляк створила серію робіт "Жовто-синій альбом". Для висловлення емоцій вистачило лише двох барв — національних жовто-блакит-
Незабутні · “А треба, а треба, а треба, а треба – Безмежної пісні, космічного неба, Щоб зорі палали, щоб зорі співали”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ній подвиг. Іван Низовий відважно творив Український світ у зросійщеному, непривітному Луганську. Він залишився у шерхлій нашій – не своїй землі, загарбаній ворогом. І по смерті він боронить нашу землю й нагадує, що маємо, мусимо повернутися. І повернемося. Всіх обіймаю разом – і близьких, І дальніх: ви ж мої найліпші друзі! Для вас калина в слобожанськім лузі Червоних грон розвішує разки… О де ти, учителько в дальній школі?! Яка ж ти казенна була і чинна! І як ти кривилась: ах, той Тичина! А ви, тугодумні, вказівноперсті, Освітні чиновники в міністерстві! Ви що в хрестоматії понапихали?! Якого поета в народу украли?”. Ось так непомітно, по-батьківському доброзичливо й наполегливо Станіслав Володимирович прищеплював мені, учорашній студентці радянського вишу, не лише прагнення особистої внутрішньої свободи, незалежності думки, а й спонукав до глибокого занурення в художні тексти, вивчення їхніх першоджерел, у підтекстах учив бачити найголовніше, бо письменник часто думав “не тільки те, що написав у книжках”. І як приклад такої дослідницької позиції чи досить продуктивної методи – монографія “Молодий я, молодий…”. Показово, що написана вона, як на ті часи, досить сміливо. До прикладу, у ній уміщено фото Л. Курбаса, Г. Чупринки, М. Семенка, які вже були реабілітовані офіційно, але ніхто ще не наважувався про них писати. Дослідник використовував також і “крамольні” документальні, архівні, раритетні літературно-критичні матеріали, залучаючи важливі національні й зарубіжні контексти, доречні зіставлення – усе це для найточнішого відтворення справжнього творчого обличчя раннього Павла Тичини – великого українського поета, голос якого найприродніше звучав у ренесансній добі нашої культури. Бо ж, як писав у “Баладі про артиста Петра Кисельова…”, Є світ велетенський поета Тичини – Ми ж майже нічого не знаєм про нього. А треба, а треба, а треба, а треба – Безмежної пісні, космічного неба, Щоб зорі палали, щоб зорі співали, Як очі кохані незнаної Тали, Щоб рвалося серце до зір, до висот. Щоб зналось по9справжньому: “Я – єсть народ!” Ці рядки належать далекому 1971-му, але які актуальні нині! Книга “Молодий я, молодий…” була підписана до друку вже після трагічної смерті автора, – у жовтні. Отже, він її так і не побачив. І я не можу сказати йому наступне. Відтоді пройшло чимало часу, але не знаю глибшого, історично точнішого, більш всеохопного монографічного дослідження про раннього Павла Тичину. Водночас це дослідження – справжня лебедина пісня його автора. У назві “Молодий я, молодий…”, узятій із вірша поета, закодовано ще один, підсвідомий, символічний сенс – обнадійливі й життєствердні відчуття Станіслава Тельнюка його останніх років на землі.
Незабутні · “А треба, а треба, а треба, а треба – Безмежної пісні, космічного неба, Щоб зорі палали, щоб зорі співали”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

На зустріч до Низового

Ольга НАЛИВАЙКО …Ось тут, у залі цій Зібралися останні, найлюбіші, Кому дарую ці відверті вірші На грані, на межі, наприкінці… У затишній залі Національного музею літератури України зібралися шанувальники творчості відомого українського поета Івана Низового, друзі та земляки-луганці. Натхненно лунали поетові твори у виконанні Наталії Гурин, Вікторії Матейко, Ірини Кульчицької, Ганни Романюк, Патрісії Рябчук, Анастасії Проворової, Сергія Карацупи, Катерини Матяш – студентів КНУ театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Письменниця і журналістка Олена Бондаренко поділилася спогадами про поета, дружба з яким тривала понад тридцять років. Директор видавництва “Український пріоритет”, письменник Володимир Шовкошитний розповів про роботу над творчою спадщиною Івана Низового – саме в цьому видавництві побачили світ численні поетові книги, серед них – ошатне п’ятикнижжя “Народу – бути!”. Добрим словом про земляка і рідний Раїса МОВЧАН Село Іскрівка Якимівського району Запорізької області, де він народився 26 квітня 1935 року, ще в радянські часи було “знято з обліку через переселення жителів”, тобто на картах його вже немає. Помер Станіслав Володимирович 31 серпня 1990 року, так і не діждавшись незалежності України. У моїй пам’яті він завжди живий. Так, нетривалим було його життя, але яким наповненим – постійною спрагою знань і творчості, непідробною вітаїстичністю, любов’ю до людей і світу, мудрістю й добром. Було воно й динамічним, неспокійним і тривожним – після педучилища навчався на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, згодом газетярська праця на Вінниччині, у редакції “Літературної України”, активна участь у русі “шістдесятництва”, робота в секретаріаті СПУ… Водночас його “ідейно шкідливі” вірші поширюються в самвидаві, з ними він виступає біля пам’ятника Т. Шевченкові, виходять друком поетичні збірки “Легенда про будні” (1963), “Залізняки” (1966), “Опівнічне”, “Легенда про трьох сестер” (1972), займається заглибленням у поетичну творчість Павла Тичини. Не забарилися й допити в КДБ, зокрема і як свідка у справах В. Стуса, Івана й Надії Світличних, І. Дзюби, Є. Сверстюка та ін. – небезпека арешту С. Тельнюка була реальною. Обійшлося “творчим відрядженням” (разом із Леонідом Горлачем) на будівництво БАМу (1975–1976), яке завершилося кількома документальними книжками репортажів, за них було присуджено Республіканську комсомольську премію імені Миколи Островського (1984). Він також був одним із співзасновників Народного руху України (1989). Творчий доробок письменника загалом досить розмаїтий, він – автор восьми поетичних збірок, повістей “Туди, де сонце сходить” (1967), “Павло з Мукунги” (1981), історичної дилогії “Грає синє море” (1971, 1985), збірки прози “Білий камінь” (1984); літературно-критичних досліджень про Алішера Навої, Павла Тичину, біографічної повісті “Павло Тичина” (1979), наукової монографії “Молодий я, молодий… (Поетичний світ Павла Тичини (1906–1925)” (1990). Перекладач творів каракалпацького прозаїка Уразака Бекбаулова, зокрема повісті “Тарас на Аралі” (1975), інших перекладів із тюркських мов (цікавився кримськотатарською літературою); упорядник творів П. Тичини, П. Усенка, Яна Райніса та ін. Донбас озвався Ігор Зоц – головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, журналіст, письменник, великий патріот України і свого рідного краю. Леся Низова, поетова донька, виголосила тепле слово вдячности всім, хто пам’ятає її талановитого батька, любить його творчість. Варто зазначити, що Леся – справжній приклад дочірньої відданості: вона присвятила себе збереженню й популяризації творчого спадку Низового. Невимушеність, добра емоційність, душевне тепло – так можна означити атмосферу, що панувала в залі й надихала присутніх на відверту розмову. Щира дяка генеральній директорці музею Галині Сороці, заступниці директора Тамарі Сидоренко, співробітниці відділу науково-видавничої діяльності Анастасії Поповій і всім музейницям та музейникам за подвижницьку працю на ниві нашого Слова. Вдячність і шана професорці КНУ ім. І. Карпенка-Карого Любові Підлісній, під чиїм проводом студенти опановують сценічну майстерність і зростають українцями та українками. За словами Ігоря Зоца, бути українським поетом простіше, скажімо, в Галичині, тоді як бути ним у Донбасі – справж-
Незабутні · “А треба, а треба, а треба, а треба – Безмежної пісні, космічного неба, Щоб зорі палали, щоб зорі співали”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Є світ велетенський поета…” До 90/ліття Станіслава Тельнюка

Особливо виокремлюється перше видання спадщини поета й перекладача “Васильки” (1989) Аркадія Казки, ретельно підготовлене С. Тельнюком на основі першодруків, машинописних копій, що зберігаються в архівах, із його передмовою, коментарями й примітками. Це видання має вишукане художнє оформлення, із фотокопіями автографів, чудовими ілюстраціями О. Дроганова до його творів. У ньому, крім поезій, поем і перекладів, уміщено й листи поета. Підготовку цього видання розпочинав П. Тичина, як писав С. Тельнюк у передмові, “він просив мене, молодого, чубатого літпрацівника письменницької газети, допомогти упорядкувати книжку друга його юнацьких літ”, із яким познайомився на “суботах” М. Коцюбинського. Аркадій Казка був арештований у 1929 р. у зв’язку зі сфабрикованим “процесом СВУ” й покінчив життя самогубством у тюремній камері. Зі Станіславом Володимировичем мені пощастило спілкуватися під час роботи в ЦДАМЛМ України, куди мене направили після закінчення Київського університету, – в групі з опрацювання великого архівного фонду Павла Тичини, зокрема його перекладів і листування з початківцями. Він мало не щодень приходив до нас – як найавторитетніший тичинознавець консультував співробітників і постійно щось цікаве розповідав, відкриваючи невідомі сторінки історії української літератури. Тоді ж брав участь у підготовці 12-томного зібрання творів Павла Тичини (Наукова думка, 1983–1990) – ознайомлювався з його біографічними і творчими матеріалами, очевидно, збираючи й матеріали для нової книжки про Тичину, на яку покладав великі надії, як і на прийдешні зміни в Україні. Усі його попередні книжки були більше даниною тоталітарному часові. Із Павлом Тичиною С. Тельнюк познайомився ще 1962 року, а після його смерті, як розповість у романі-есе про Поета і його Дружину “…Неодцвітаюча весно моя…” (1991), “ходив до господи поета, де мене стрічала Лідія Петрівна – його осиротіла подруга, його постаріла, але невгамовно-завзята дружина, – я передруковував його статті й вірші, які залишилися в рукописах, вів щовечора (після роботи в СПУ, де був референтом) з нею розмови про Павла Григоровича! І всього цього не нотував!.. І я почав нотувати. Все, що згадувалося про Тичину! Ну, й те, що згадувала Лідія Петрівна”. Ті унікальні нотатки “розсипалися” між іншими щоденниковими записами. Свого часу їх підготувала до друку донька Галина Тельнюк, але вони так і не побачили світу. Він був енциклопедистом, чи не найкращим знавцем творчості Павла Тичини. Згодом, до вірша “В День Олексія – божого чоловіка” у своїй поетичній збірці “Долоні світу” (1983), врученій мені зі зворушливим дарчим написом, дописав таке пояснення: “А це, Раєчко, мені розказувала Л. П. Тичина”. В основі цієї поезії (має присвяту “Пам’яті Юрія Яновського”) – бувальщина про цього письменника, який щороку цього дня всім “знайомим Олексіям” надсилав листівки: “Вітаю вас із днем великим, коли на волю випускають бджіл”. Цей символічний підтекст був суголосний відчуттям не лише вільнолюбному Яновському, а й Станіславу Тельнюку, також затиснутому в лещатах радянської системи. Скільки разів він їй пручався, намагаючись сказати правду про те, що боліло найбільше. Як, до прикладу, біля вірша 1971-го року “Балада про артиста Петра Кисельова, хлопців з робітничого гуртожитку та поета Павла Тичину” дописує вилучені цензурою рядки: “А далі, Раєчко, було так: Як сталось, що всі ми – холєро, голі?!
Гість “СП” · “Новели, оповідання писалися з легкістю, залюбки, навіть з якимось шалом бешкетництва”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Олександр БАЛАБКО: “Мою творчість стимулюють друзі, молитва і саме життя”

24 квітня свій 70-літній ювілей відзначає Олександр Балабко, знаний український письменник, журналіст, поет-пісняр, заслужений діяч естрадного мистецтва України, лавреат Державної премії імені Івана Франка в галузі інформаційної політики, мистецької премії “Київ”, автор тижневика “Слово Просвіти”. Напередодні ювілею Олександр Васильович люб’язно відповів на запитання “СП”. – Олександре Васильовичу, п’ятдесят років із 70©ти прожитих – ти у журналістиці, редакторстві, письменництві – від кореспонден© та до очільника надзвичайно попу© лярної газети “Вечірній Київ”. Які посади і події в журналістиці для тебе найзнаковіші? – Найбільш знаковий, мабуть, самісінький початок. Коли мені, учневі 9 класу середньої школи №2 міста Вільнянська, що на Запоріжжі, класна керівниця і учителька української мови і літератури Лариса Миколаївна Дукачова запропонувала написати замітку про літературний вечір і віднести до редакції газети “Дніпровські вогні”. Ось як прийшов я туди, хвилюючись і соромлячись, так там і лишився. Влітку мене вже призначили на посаду коректора (той місяць через багато років навіть до пенсійного стажу зарахували), їздив із фотокором на мотоциклі по селах району й писав замітки у рубриці “Про людей хороших”. Про передову доярку, сторожа на баштані, учасників художньої самодіяльності. І сам я брав у ній участь – виступав у районному Будинку культури з читанням гуморесок Павла Глазового і Степана Олійника. Доти я хотів стати актором, але того літа мрія змінилася. У газеті з’явилися, а потім і в обласній пресі мої перші вірші. А під час зимових канікул – десятикласником – я представляв Запорізьку область у Києві, на зльоті юних авторів, що їх проводили освітянські й комсомольські органи разом зі Спілкою письменників. То була незабутня поїздка! Там познайомився з Валентиною Давиденко, Зіркою Мензатюк, Василем Герасим’юком, Тарасом Унгуряном, Лідією Віценею, з якими восени зустрілися в жовтому корпусі Шевченкового університету. Один із моїх віршів, прочитаних у Будинку літераторів перед світлої пам’яті Дмитром Білоусом, Тамарою Коломієць, Петром Осадчуком, надрукувала газета “Зірка” й на адресу школи стали надходити численні листи шанувальників. Тож став знаменитістю не лише районного, а й обласного масштабу. Мені складати випускний іспит з хімії, а напередодні маю прямий ефір на обласному телебаченні з читанням віршів... Редакція районки дала мені рекомендацію до вступу на факультет журналістики. У гуртожитській кімнаті для абітурієнтів оселився разом з Василем Портяком, Петром Куценком, Віктором Талабаном. Усі ми успішно склали іспити, опинився під опікою декана Дмитра Прилюка. – Хто твої вчителі у професії? – Я згадав “Дніпровські вогні”. Саме там перші мої замітки редагував завідувач відділу листів Микола Свиридович Галевко, на чолі редакції були спершу Борис Федорович Куліш, а потім Степан Кузьмич Ткаченко. Саме йому, черкащанину, згодом шанованому редакторові з Мелітополя і народному депутату України, я завдячую найбільше. Не було й дня, аби я після уроків у школі не заходив до нього у редакцію. Він благословляв мої вірші, давав поради щодо публікацій. Недавно любий пан Степан відзначив 85-ліття, бажаю йому ще многих літ і творення. А на четвертому курсі університету керівником моєї практики деканат призначив поета і публіциста, заступника редактора газети “Культура і життя” Валентина Павловича Чудного. І мені було неймовірно цікаво практикуватися там: їздив у відрядження на Одеську кіностудію, писав рецензії на театральні вистави. А на п’ятому курсі головою державної комісії призначили головну редакторку “Культури і життя” Інну Григорівну Барвінок, яка вже добре знала мене як перспективного випускника. І редакція направила до університету виклик. Це було б неможливо без київської прописки, хоча б у межах 50 км від Києва. А я її мав уже під час навчання завдяки прекрасній викладачці і людині Марії Устимівні Каранській. Диплом про вищу освіту й перше редакційне посвідчення кореспондента підписано однією людиною – Інною Барвінок. У 22 роки я став наймолодшим співробітником. Спершу трохи працював у відділі музики, очолюваному маститим музикознавцем Михайлом Івановичем Головащенком, якому я присвятив свій роман “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Але я не мав достатніх знань і досвіду, тому мені запропонували тематику, пов’язану з частими відрядженнями. Із якою ж радістю я їздив Україною, ознайомлюючись із роботою клубів, бібліоницька. А вже по завершенні каденції у “Вечірці”, працюючи в структурі видань “Укоопспілки”, я несподівано для себе згадав поетичну юність і став писати тексти пісень. Редакції “Вістей...” і “Порадниці” опікувалися літературно-мистецькою премією імені Дмитра Луценка, тож знайомство з композитором Леонідом Нечипоруком, поетом Вадимом Крищенком далися взнаки: я недавно про це писав у публікації “Слова Просвіти”. До речі, світлої пам’яті моя викладачка, професорка Анастасія Іванівна Мамалига якось залучила до мовної конференції в Інституті журналістики: підготував невелику наукову публікацію “Від журналістики до письменництва”. – Які книжки писалися з лег© кістю, якщо літературна праця мо© же бути легкою? А які не відпуска© ють? – Десь років десять тому у мене був період, коли хотілося писати коротку прозу – новели, оповідання. І писалися вони з легкістю, залюбки, навіть з якимось шалом бешкетництва. Мені у Фейсбук надіслали відверто брехливе звернення зі Стамбулу, що знайшовся мій далекий родич, який загинув під час землетрусу і лишив чималі гроші, – відразу вималювалося веселе оповідання “Спадщина зі Стамбулу”. А одна з моїх улюблених співачок якось розповіла, що в дитинстві була схожа на Володю Ульянова, гралася жовтенятською зіркою з його зображенням, узяла в рот і... добре, що вчасно врятували. Лише одне речення плюс моя фантазія – і оповідання “Марійка, що проковтнула Леніна” – про життя-буття культосвітніх працівників за радянського режиму, про яких я так багато писав. Але навіть у цій короткій формі постали герої моєї великої прози – Михайло Коцюбинський, з яким сучасний письменник після операції опиняється в одній лікарняній палаті; Микола Гоголь, що ховає у Римі закордонний паспорт надто самовпевненого мандрівника, який з жахом готується до депортації. Ми з дружиною Любою у нашій садибі, що в місті Бахмачі, тримали курочок, тож у оповіданні простежена вся пташина тек, здобутками аматорів сцени! Навіть тематику вигадував собі. Як от “Культурне обслуговування гірських важкодоступних сіл”. І це був круїз Буковиною, Прикарпаттям і Закарпаттям. Писав те, що хотів, друкувався мало не в кожному номері. А десь через рік найкращі публікації були вивішені на окремій дошці, й весь колектив влаштував їх обговорення. І хвалили, і висловлювали критичні зауваження. Це було великою, ні з чим незрівнянною школою осягнення фаху журналіста... – Як ти перейшов до письмен© ницької діяльності? – Як і багато хто, нагадую, починав із віршів. А наш декан Дмитро Прилюк казав на першому курсі: зараз ви всі – поети, далі – вже прозаїки, а, можливо, на останньому курсі трохи станете журналістами. Тому потяг до письменництва був, але прихований. І ось несподівано, вже на чолі “Вечірнього Києва”, я став їздити за кордон із листами, спогадами наших класиків – Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка... Не просто насолоджуватися пам’ятками архітектури, мистецькими творами у Європі, а й вивіряти – як усе це пов’язане з Україною. Тому і з’явилися спершу на сторінках “Вечірки” есеї “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила у Провансі”. Проте зауважу, що перед цим я вже мав певний досвіду цьому жанрі, працюючи заступником головного редактора тижневика “Столиця”: нариси “Шляхами героїв французьких романів”, есеї про український слід у Єгипті, Таїланді. Тобто жодної подорожі – без української призми! За порадою письменниць, які працювали у “Вечірці”, Галини Тарасюк і Людмили Таран, незабутнього Віктора Баранова, зібрав ці есеї і видав першу книжку “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського”. Потім до циклу “Стежками українців у світах” долучилися мистецькі постаті – Серж Лифар, Олександр Вертинський, Марія Башкирцева. І віднедавна – Соломія Крушель- Одна з перших презентацій у Спілці письменників — Сергій Плачинда (ліворуч) і Віктор Баранов, 2008 р. ієрархія й одна з її представниць подає свою версію казки про золоте яєчко. Однак у цій книжці “Тату на кавуні”, випущеній моїм рідним чернівецьким видавництвом “Букрек”, є й історії, помережані сумом – про моє дитинство на Чернігівщині, про маму, бабусю й уявлення цукрових гір на Сахаліні, куди нас заносила доля; історію моєї тещі, якій ввижалися сині коні на городі, що зрештою понесли її у незвідані краї... Ця книжка мені дорога ще й тим, що передмову написав блискучий новеліст і кінодраматург, мій однокурсник Василь Портяк. Він приїхав із Фастова на презентацію цього видання до Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого... А через два тижні його не стало... А не відпускає мене ось тепер Соломія – наважився писати другий роман з її життя, – та найбільше Микола Гоголь. Роботу над романом про нього я поки відклав, але вже надруковано його частину у журналі “Київ” – “Смерть”. Це вже третє і, певно, останнє звернення до цієї постаті. Назва говорить сама за себе – “Гоголь в тенетах і путах”, що витворила імперія з талановитого українського юнака, який, врешті, не захотів далі жити. – Твоя найпопулярніша на сьо© годні книжка “Кімоно для Баттер© фляй” про Соломію Крушельниць© ку. Що найбільше вражає у її долі? – Найперше, те, що у які ситуації вона не потрапляла б, на яких сценах виступала чи з ким спілкувалася, ніколи не забувала, якого роду. Українська пісня, солоспіви, оперні твори наших композиторів були завжди в її репертуарі. Її постать – одна з небагатьох з-поміж українців, яка так тісно пов’язана зі світовою оперною класикою. Адже якщо мова заходить, скажімо, про “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччині, одну з найбільш виконуваних у світі, то всі знають, що її тріумф став можливим завдяки доньці греко-католицького священника з Тернопілля Крушельницькій. А якщо про Вагнера, то Соломію й за життя називали “вагнерівською примадонною”. А Ріхард Штраус вважав її найкращою співачкою і актрисою у його “Саломеї” – навіть танець семи серпанків у сім хвилин танцювала сама Соломія, а не запрошена балерина. Такий самий яскравий слід у світовому балеті лишив й інший українець, киянин Серж Лифар, якому я також присвятив повість за його листами “Київ, Ірининська, Лифарям...”. – У тебе сьогодні надзви© чайно багато різних обов’яз© ків. Наприклад, міжнародна німецько©українська премія імені Олеся Гончара, очіль© ництво Творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ… Чи не заважає гро© мадська праця літературній? – А я ще додам заснований разом з народною артисткою України, примадонною оперети і опери Ольгою Камінською міжнародний поетично-прозовий конкурс “Франкові зорі” у хорватській Рієці. Також більш як п’ятнадцятирічне членство і головування у журі секції “Літературна творчість” Ма-
Ювілеї · “Поезія з музикою сильніші за будь-яку зброю, бо вони пробивають серце і душу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Будьмо українцями!

Інтерв’ю з письменником Степаном Пушиком, 2007 р. лої академії наук України. Мене залучив світлої пам’яті Петро Ількович Осадчук. Потім до нашого гурту з Петром Петровичем Засенком він приєднав молодого поета, перекладача і науковця Дмитра Чистяка. Ми з ним відтоді пліч-о-пліч не лише у цій секції, а багатьох інших проєктах, де працювати цікаво. Тепер він уже професор Шевченкового університету, заступник очільника голови Комітету з Шевченківської премії. Але роботу з учнями у МАН, з молоддю у Комітеті згаданої вами Гончарівської премії не полишає, як і я. Ознайомлення з творами майбутнього української літератури збагачує і надихає. Як і творче об’єднання прозаїків. Як можна забути роботу над сценаріями і ведення літературних вечорів, присвячених 100-річчю від дня народження Павла Загребельного і 90-річчю – Раїси Іванченко? У переповненій залі Національного музею літератури ми радо і уклінно вітали любу Раїсу Петрівну, яка колись мені викладала в університеті історію України... – Де найкраще пишеться? – Хотів відповісти, що там, де ніщо не відволікає – ні Інтернет, ні телевізор, ні квіти чи плоди у нашій садибі, ні прекрасна погода... Але, мабуть, це не так. Письменник може годинами сидіти в тиші, але не писати... А коли вже пишеться, то не звертаєш уваги ні на що. Байдуже, що там за вікном чи навколо тебе. Навіть дружині відповідаєш короткими репліками. А літери все шикуються й шикуються у рядки на екрані ноутбука... – Звісно, ми не можемо обійти значної частини твоєї творчості – поета©пісняра. Скільки пісень вже написано? – Пісень більш як тридцять. Це не надто багато. Вірші пишу зрідка. Не всі вони стають піснями. Ось позаторік раптом мене пройняла історія першої рашистської катівні, про яку дізнався весь світ – у Ягідному на нашій Чернігівщині. Постав дідусь, який того дня купив онучці чобітки. І ось ця страшна орда загнала їх у шкільний підвал. Більш як триста... Коли цей вірш прочитав по телефону Льоні й Люді Нечипорукам, то вони плакали. Ія з ними. Звісно, ніхто, окрім самого маестро, не міг краще виконати цю пісню. Вона стала останньою у нашій багатолітній співпраці... – Що стимулює твою твор© чість, допомагає не опускати рук, а писати під час Великої війни? – Власне, мабуть, усе те, про що йшлося у цьому інтерв’ю. І, передовсім – вірні друзі. Серед яких – і ти, люба Галино, бо ж від студентських років ми на “ти”. Ти редакторка другого мого роману про Крушельницьку, долучаєшся до літературно-музичних прочитань-презентацій твору. Як і народна артистка України Світлана Мирвода, заслужена артистка України Каріна Карасьова. Пам’ятаєш, під час вечора “Десятикнижжя Олександра Балабка” у сценах з роману були задіяні аж три Крушельницькі? А головне – молитва... У всі роки за часів незалежності я на різних посадах і в різних виданнях відстоював право мати в Україні помісну церкву, не пов’язану з московією. У “Вечірньому Києві” ми вміщували чимало публікацій на підтримку Київського патріархату, маю від патріарха Філарета кілька орденів. Але тільки дев’ять років тому, відтоді, як у Бахмачі почала утверджуватися ПЦУ, ми з дружиною стали вірянами, які практикують. Відвідуємо літургії, сповідаємося, причащаємося, підтримуємо рідну церкву матеріально. Настоятель нашого храму Успіння Пресвятої Богородиці протоієрей Володимир Павлина приїхав з родиною з Галичини, але за ці роки став шанованою людиною у місті й усій Чернігівській єпархії. Наша церква, яка поки у приміщенні старої школи, – найбільш відвідувана, хоча в місті ще жевріють два московські храми. Але зате невдовзі у самому центрі буде освячено ошатну каплицю на честь Героїв України, кошти на зведення якої ми збирали всією громадою. І я пишаюся, що у ці Великодні дні у нашій церкві мені вручили одну з найвищих нагород ПЦУ – орден Архистратига Михаїла. У Грамоті, підписаній митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм, такі слова: “за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом”. – Як і де будеш відзначати юві© лей? – Дуже скромно, не гучно, у колі найближчих друзів, у Києві. Бо до кінця весни треба здати роман до видавництва. А презентації, зустрічі з читачами із залученням героїв моїх творів будуть потім. Вони неодмінно будуть! Бо вони, як і конкурси, фестивалі, книжкові ярмарки, прем’єри фільмів і вистав – це наш опір лютому ворогові, який хоче знищити нашу націю й Україну як державу. Не прогнемося, не зламаємося, не впадемо на коліна! – Дякую, шановний Олексан© дре, за щирі відповіді. Редакція тижневика “Слово Просвіти” ві© тає тебе з днем народження! Дя© куємо за плідну співпрацю і зичимо многих благих літ. Нехай вихо© дять нові книжки і розростається читацька авдиторія шанувальни© ків твоєї прецікавої творчості. Спілкувалася Галина ДАЦЮК Едуард ОВЧАРЕНКО Фото зі сторінки Національного палацу мистецтв “Україна” у Фейсбуці Його вірші вже багато років у найкращих музичних творах. Його поезії стали піснями, а пісні – історією. Творчість Вадима Крищенка є невід’ємною частиною нашої культури. Вони перелетіли далеко за океан і завоювали право називатися народними. А цього вечора у Палаці “Україна” був справжній аншлаг. Сюди за покликанням серця прийшли тисячі людей. Саме завдяки нашим захисникам та захисницям вони змогли насолодитися українською культурою, українською піснею, українським словом. – Дорогі мої відвідувачі Палацу “Україна”, я сердечно дякую, що ви прийшли на мою пісню, на моє слово, – наголосив Вадим Крищенко. – Я не пам’ятаю, щоб поет зустрічав на сцені такий високий ювілей. Хай це починання пошириться. Хай наші митці зустрічають ювілеї і в дев’яносто, і в сто років. Я запросив до виступу своїх друзів. Дуже хочу, щоб вони наповнили пісні позитивом. Тримаймо цей позитив у своєму серці. Треба вірити собі, треба вірити Україні і тоді ми переможемо! Будьмо українцями! Це моя заповідь. Вадим Крищенко прочитав свої нові вірші, а ведучий Володимир Рабчун сторінка за сторінкою гортав життєпис поета. Присутні у залі почули спогади, поради, бачення світу ювіляра. Ось кілька вдячних цитат з вуст учасників концерту. Надія Шестак, народна ар© тистка України: “Хочу подякува© ти вам за ваше цілюще слово. Пісні “Я починаю все спочатку” вже тридцять років. Вона лікува© ла душі ще на початку 90-х. І сьо© годні багатьом українцям дово© диться починати своє життя спо© чатку. Ми ніколи не боялися цьо© го робити. Низько Вам вклоняю© ся!” Олена Мозгова: “Дякую Вам за таку прекрасну, таку щиру пое© зію, якої так мало у нас час. Мно© гая літа, живіть довго-довго!” Тетяна Піскарьова, заслужена артистка України: “На кожен ваш ювілей я приношу вам троянду в зубах. Перша була біла, друга – рожева, а ще залишилася черво© ненька. Чекаємо, любимо, кохає© мо!” Олександр Злотник, компози© тор, народний артист України: “Дорогий Вадиме, ти є, ти будеш. Твоє слово, твоя пісня – це душа українського народу. А душа віч© на!” Дмитро та Назарій Яремчуки, народні артисти України: “Ваша творчість дивовижна, а сьогод© ні – дивовижний ювілей. Піс© ня “Родина” запалила серця багатьом українцям!” Оксана Пекун, народна ар© тистка України: “У залі сидить гетьман українського поетич© ного слова. Вадим Крищенко – наш корифей, людина, яка прославляє нашу націю, наш український народ!” Оксана Білозір, народна ар© тистка України: “Шановний Ва© диме Дмитровичу, сьогодні диво© вижний день, дивовижний вечір. Я думаю, що сьогодні ваше серце може сповна відчути любов ва© шого народу. У цьому залі цвіт ук© раїнської нації, який шанує вашу творчість, ваше гостре слово. А поезія з музикою сильніші за будь-яку зброю, бо вони проби© вають серце і душу. Ми дякуємо вам за фантастичні образи нашої української душі”. Також цього вечора пісні на слова Вадима Крищенка подарували народні артисти України Ауріка Ротару, Алла Кудлай, Віктор Павлік, який співав разом із шестирічною Надійкою Лебедєвою, Іван Попович, Павло Зібров, квартет “Гетьман”; молоді виконавці Дмитро Волканов та Ілона Савицька. А поетичні рядки пристрасно звучали у виконанні Героя України Анатолія Паламаренка. Також було танцювальне привітання від Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені Павла Вірського. Згадали і тих, хто творив українську пісенну культуру, оспівуючи поезію автора. Це легенди, яких вже немає серед нас. Але їхні голоси і досі звучать у наших серцях. Це Назарій Яремчук, Раїса Кириченко, Іван Мацялко, Микола Мозговий, Віктор Шпортько, Дмитро Гнатюк, Ніна Кірсо, Мар’ян Гаденко, Андрій Верес, Ніна Матвієнко, Віталій Білоножко, Богдан Сташків. На великому екрані можна було побачити ювіляра, який поділився своїми роздумами. Ось деякі з них. “За українське слово, за українську пісню треба боротися. Свою діяльність і вихід на сцену завжди присвячую українській пісні, українському слову. Ніколи не написав жодної пісні російською мовою, хоча мені пропонували. Мені не треба було, щоб мене знали у Москві. Я хочу залишатися українцем. З часом я можу пробачити. Якщо ви вмієте пробачати, це ваша мудрість. Але є такі речі, які не можна пробачити. Це про тих, хто зараз вбиває, руйнує мою рідну Україну. Перекреслюю тих людей, які щось ганебне сказали про Україну. Для мене українство понад усе. У мене немає друзів поза Україною. Всі, хто підтримує Україну, для мене друзі. А хто не підтримує, які б не мали регалії, для мене недруги. Пам’ятаю війну з нацистами, а тепер війна з москалями. Росія завжди була агресивною по відношенню до України. Коли прийшли німці, то вони не ставилися так жорстоко до населення. Вони не ґвалтували жінок, не крали дітей, як це роблять ті, які називалися нашими братами. За що? За те, що ми живемо краще, ніж вони? Вони хочуть, щоб ми були їхньою частиною, їхніми рабами. Такого не буде! Я хочу зловити перше слово і це слово, яке має мене схвилювати. А тоді вже до нього доточую. Іноді просто писав вірші, а потім бачив, що вони співаються, і хочу, щоб ці вірші народили мелодію. Так народилася пісня “Родина”. Не треба сто пісень, які звучать один раз, треба одну пісню, яка звучатиме сто разів! Глибоко переконаний, що справжнє, глибоке кохання йде від неба. І, на жаль, воно торкається не кожного. Чи було у мене таке кохання? Так, було. Той, хто відчув справжнє кохання, – поцілований Богом! У свої дев’яносто років я мрію про мир, про оновлення рідної України. Хочу побачити хоча б одним оком, як підіймається з руїни моя країна, як повертаються люди. Україна є і буде! Ми обов’язково залишимося великою європейською державою”. Під завісу концерту прозвучала пісня “Героям слава!”, яка була написана вже під час повномасштабного вторгнення. Це наш уклін тим, хто боронить рідну землю, хто щодня доводить, що українці нездоланні, непереможні. Виконали цю пісню народний артист України Павло Дворський разом зі своїми синами В’ячеславом і Павлом. За вдалий концерт подякуймо також режисерці-постановниці і сценаристці Марині Коломієць. Завершальним акордом стали слова ювіляра, який закликав не витрачати час на пусті балачки. Адже час – це найдорожче, що нам дало життя. У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся ювілейний концерт поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка. Цю подію можна назвати історичною, адже патріарху українського поетичного слова виповнилося 90 років.
Про-читання · “Кожен, хто стане справжнім письменником, розширить коло тих, хто несе світло, добро та віру”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Нехай труди і помисли щоденні дарують нам відраду у житті” Сторінками видання “...Тому, що ти – поет: антологія віршів українських поетів/науковців”

Наталія НАУМЕНКО, докторка філологічних наук, професорка, член НСПУ, співавторка антології “...Тому, що ти – поет” “Поезія становить собою один із найцінніших дарів Духа людини, щоб утішити її в клопотах, понурості і в темноті матеріального існування”. Вірогідно, що ці слова відомого українського письменника Василя Барки узяв собі за девіз упорядник видання “...Тому, що ти – поет: Антологія лірики українських поетів-учених” – професор Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лавреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, “композитор художнього слова” Юрій Іванович Ковалів, приділивши увагу величному та величезному періодові розвитку української літератури: кінцеві ХV – початкові ХХІ століть, його суперечностям та найвагомішим художнім здобуткам, одним із яких і є поезія митців-науковців. 10 квітня господарі та гості Мистецького салону Київського національного університету імені Тараса Шевченка могли відчути, як на їхніх очах народжуються нові мікросвіти поетичного слова, нові планети, якими, мов казковий Маленький принц, подорожує душа кожного. І наяву бачить, як баобаби грубих слів відступають перед тендітними трояндами справжньої лірики, що йде від серця до серця… У перекладі з грецької слово “антологія” означає “збирання квітів”. З сивої давнини відомі “Вінець”, або “Грецька антологія” – велика книга, до якої увійшли епіграми 50 еллінських поетів від Архілоха до Мелеагра; японські “Манйошю” та “Кокіншю”, завдяки яким європейці познайомилися з жанрострофою танка; близькосхідні тезкіре, які складалися не лише з прозових і поетичних творів, а й із есеїв про їхніх авторів, а тому являли інтерес як наукові видання. Вочевидь, найкраще принцип компонування антології сформулювали давні китайці, порівнявши її з писанням пейзажу: як у природному краєвиді бувають красиві і некрасиві фрагменти, так само в поетичному ландшафті, поряд з досягненнями, мають бути і поезії, що не завжди відповідають найвищому рівню, але вони створюють загальну картину, – якщо їх вилучити, вона вийде неповною. У сучасному світі антологія є не лише підсумком певного періоду, способом презентувати літературу у визначених часових, вікових, гендерних, родо-жанрових та інших координатах. Це може бути й “трамплін” для автора, особливо молодого, у велике письменство, де він обов’язково знайде свою нішу, свою тему, свої зображально-виражальні засоби для її втілення. На Сході кажуть так: “Темряви немає, є відсутність світла; зла немає, є відсутність добра; невіри немає, є відсутність віри”. Тож кожен, хто стане справжнім письменником, розширить коло тих, хто несе світло, добро та віру. Мозаїка термінів та метафор – так можна схарактеризувати добір професором Юрієм Ковалівим віршів для нового антологічного видання. Завдання перед упорядником стояло титанічне: з належним тактом, особливо щодо тих поетів, які, за його образним висловом, “уже гомонять із Богом”, обрати вірші, котрі представили б конкретну постать і як творця української поезії, і як науковця – фахівця у тій чи тій галузі точних, природничих, гуманітарних наук. Відтак до збірника увійшли твори митців, які успішно поєднували чи поєднують дві сфери духовно-інтелектуальної діяльності: вони є авторами фундаментальних наукових праць і водночас збагатили українську лірику власними неординарними творами. А в надзаголовок книги винесено цитату з сонета Ігоря Качуровського, останні терцети якого звучать так: ...Хоч ти плазуєш псом до панського підніжжя І ночі присвятив науці чорнокнижжя, Сплітаючи діла в один гарячий сплет, Хоч на твоїй путі отруйне зло цвістиме, Та і найтяжчий гріх, і злочин непростимий Тобі прощаємо, тому що ти – поет (с. 68). “...Тому, що ти – поет”. І в цих словах лунає батьківська поблажливість до науковця-віршувальника, який насмілився заримувати хід хімічного експерименту, спостереження за життям рослини або тварини, таємницю творення літератури або й навіть ланцюгову реакцію – тобто все те, про що заведено би говорити прозою. Проте усі вчені – хто свідомо, а хто й несвідомо – актуалізують давню традицію, згідно з якою виклад наукових теорій мав вестися саме віршами. Адже, окрім суто естетичної насолоди, вірш має і мнемонічну функцію, якою він завдячує метрові та римі – і все це сприяло кращому розумінню наукового матеріалу. Тому, хоч би яку “перлинку” у своїй творчій лабораторії викохав науковець, аби потім поділитися нею з читачами – і фахівцями, і нефахівцями у конкретній галузі досліджень, – усе це можна прилучити до великого метажанру наукової поезії. Як відомо, наукова поезія – різновид літературної творчості, в якій думка виявляє нерозривну естетичну єдність раціональної й ірраціональної первин, а наукова компонента визначає зміст твору, напрям розвитку ліричної теми. За визначенням естонського кібернетика Г. Хільмі, “наукова поезія – не цяцькування й не переклад уявлень науки на іншу, доступнішу мову, а доповнення наукових уявлень такою інформацією, що не передається лише логічними засобами, а досяжна й для образного мислення”. Варто згадати актуальні в наш час теорії Олександра Потебні, який висхідним типом мислення уважав мітичний – притаманний усім людям, які “стоять на певному ступені розвитку думки”. Своєрідність мітичної свідомості Потебня бачить у нерозчленованості образної та понятійної її сторін: згідно з цим, можна твердити, що кожен художній текст є мітичним, якщо в ньому наслідування змісту або ідеї поєднується зі збереженням образного характеру. Другим типом мислення є поетичне, характерною ознакою якого є перетворення думки, вираження значення за допомогою образу. Цей конкретний образ не є копією, “фотографією” об’єктивної дійсності, а результатом узагальнення, тобто зняття з чуттєвого образу тих рис, які потрібні для цього узагальнення. Третім типом мислення є наукове, пов’язане з переходом від поезії до прози й переважання значення над образом. При цьому притаманна першим двом типам образність у деяких словах зникає, оскільки ці слова втрачають свій третій елемент – уявлення, або внутрішній знак значення. Проте мова в цілому лишається образною, адже нові слова творяться постійно (а зараз – особливо інтенсивно), і то більше, що дієвіша думка в мові. Інакше кажучи, мітотворець із часом переростає у поета, поет – у науковця, але й той, і другий у своєму умінні бачити та перетворювати світ у Слові сходять до постаті мітотворця. Ці три точки хотілося б поєднати не традиційним “трикутником”, а лінією у вигляді кола: вона символізує сув’язь усіх трьох іпостасей в одній особі й водночас позначає колообіг мотивів і образів в індивідуальному стилі кожного окремого поета. Потяг до первісного синкретизму мистецтва та науки визначає засади індивідуальної поетичної практики, які І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості” сформулював так: “Можливість репродукції вражінь, які колись безпосередньо торкали наші змисли (чуття)... Одна... ідея викликає за собою іншу, ті знов... викликають дальші ряди ідей і так без кінця”. Так, на думку митця, сенсорні образи, поєднані в асоціативних комплексах, дозволяють ставити й вирішувати актуальні екзистенційні проблеми співвідношення наукового та поетичного світогляду, буття та творчості, добра та зла, взаємин людини та довкілля. Наукова поезія, на думку Валер’яна Поліщука, “найкраще може виявити правду дійсності”, оскільки лише так можливо “вилущити зерня істини і позначити його мікронним, нутряним різьбяренням”. Для української наукової думки першої половини ХХ ст. ця теза, оправлена в образні вислови, видається доволі закономірною. Хоч яким жанрово-стильовим розмаїттям вирізнялася лірика доби модернізму, однак її представники – символісти Богдан Лепкий і Василь Пачовський, неокласики Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, імпресіоністи Михайло Доленго та Павло Тичина, “пражани” Олекса Стефанович, Леонід Мосендз і Олег Ольжич – долучилися до розвитку не лише гуманітарних, а й природничих наук. Із віршів, які увійшли до рецензованої антології, кристалізується не лише реалії життя поетів (“І знов обвугленими сірниками...” М. Драй-Хмари, с. 50; “Зродились ми великої години...” О. Бабія, с. 57; “Був же вік золотий...” О. Ольжича, с. 63-65), а й особливості формозмісту їхнього творчого доробку (“Закучерявилися хмари...” П. Тичини, с. 52; “Тріпоче сокіл...” М. Рильського, с. 55; “Пильніше й глибше вдуматися в себе...” М. Бажана, с. 61-62; “Сковорода” Ю. Клена, с. 54). І якщо звернутися до строфи Миколи Бажана: Безкрайність барв, речей, понять і тонів, В тільця клітин впресована, стає Мільярдами й мільярдами нейронів, Що в блискавках стрибків і перегонів Могуття випробовують своє, – у ній можна відчитати інтерпретовану через складні наукові терміни філософему “цілий світ у краплі води”, котру небезпідставно визнають квінтесенцією поетичного світобачення. З другої половини ХХ і особливо у першій чверті ХХІ століття, в міру розвитку наук і технологій, відбувається й застосування їхніх методів дослідження для показу довкілля в поезії. З одного боку, кожна наука отримала свій віршовий вияв, а з другого – зростає кількість науковців, які втілюють свої погляди у поетичній формі. Не можна не спостерегти, що одним з основних засобів творення стилю сучасної наукової поезії стає уособлення. Адже метафорика, яка породжує персоніфіковані образи, спричинилася, з другого боку, й до виникнення цілих масивів у терміносистемах, наприклад ботанічній (черевички зозулині, липа серцелиста, нечуйвітер, дзвіночки, брат9і9сестра, люби9мене9не9покинь) та метеорологічній (схід і захід сонця, бабине літо, око бурі, сонячна корона). Уособлення, вжите в творах поета-науковця, дає авторові змогу виразити прагнення до відновлення прадавнього синкретизму науки та поезії. Наведімо декілька цитат із антології “...Тому, що ти – поет”: Речення вулиць порожніх завершив ліхтар знаком питання. Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж оглухлих вогненних крижин? Прірва очей. Брила ночей, що навік перекрила світання. Залишки Бога останні. Чи, може, – наші з тобою, де тіні бредуть навздогін (Юрій Ковалів, с. 234) Колише вітер ніжно сон9траву, Колишнє не минає, хоч минуло: Ворушить бадилиночку живу, Зворушує і душу вкрай нечулу. У рай їй промальовує шляхи, Як натяки, немов “черти і різи”. Туди не має доступу лихий, А спомин там вподібнюється бризу... (Надія Гаврилюк, с. 137) – Пане Тюльпане, Вам банно? Довкола ж Вас, пане, Тюльпанно! – Тюльпанно довкола, Тюльпанно, Та нікому мовити: “Панно”... (Богдан Мельничук, с. 299–300) ...Тут хронос пахне хроном, Підземний юний дід.
Про-читання · “Присутній у цій книзі невивітрюваний дух українськості засвідчує: воскресіння нації неминуче”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Трикнижжя боротьби, роздумів та підсумків Ярослав Федорчук. Волинянин. Боротьба триває… – Київ – Харків, “Майдан”, 2025. – 240 с.

А там горішнім громом Каштани б’ють з орбіт... (Анатолій Ткаченко, с. 533) Характерно, що величезна кількість представлених в антології авторів свої почуття та думки воліють викладати у сонетній формі. З моменту виникнення сонета склалися його жанрові обмеження: піднесена лексика та інтонація; точні й рідкісні рими; заборона на анжамбемани та на повторення повнозначних слів. Усе це утверджувало сонет як жанр інтелектуальної поезії. Сьогоднішній сонет не має жодних тематичних обмежень і здатний, як свідчать найкращі його зразки, зокрема уміщені в аналізованій антології, відтворювати все різнобарв’я життя та науки, всі відтінки людських почувань та думок. Адже тут, окрім сонета традиційного, основою якого є лірико-філософський роздум, подибуємо й сонет описовий, сонет-інвективу, сатиричний сонет, сонет-присвяту – одне слово, всі можливі сюжетно-емоційні різновиди поетичного мовлення. Не меншою за обсягом є в антології “...Тому, що ти – поет” компонента верліброва. І чуттєві образи, які віддавна були головним джерелом інформації про навколишній світ, і наукова термінологія як один із шляхів освоєння світу, і філософеми як результат цього мисленнєвого процесу вводяться у сконденсовану й водночас відкриту вільну форму, де завдяки внутрішньому ритмові – позначникові руху думки ліричного героя – в повному обсязі реалізується їхній сугестивний, художньо-світоглядний потенціал. Особливо варто наголосити на представлених в антології “...Тому, що ти – поет” віршах про війну, яка триває з 2014 року і яку дехто справедливо називає “національно-визвольною”. І якщо співавтори видання, філологи Олександр Хоменко та Олексій Сінченко, саме в ті дні, коли книга готувалася до виходу у світ, боронили нашу незалежність зі зброєю в руках, науковці тилу (Ірина Зелененька, Віктор Крупка, Оксана Куценко, Тетяна Нечай, Олена О’Лір та ін.) вливали свої найсильніші емоції – співчуття до загиблих, ненависті до ворогів, побажання Божої охорони воїнам-захисникам – у віршовані рядки. Але й у цих, у буквальному значенні слова кров’ю писаних рядках відчувається переможна хода Любові до Слова, як і перекладається філологія: Це сирени не ті, // Що колись Одіссея чекали. Воском вуха від них не заліпиш, як стогнуть вони. Сам до щогли прив’язаний, будеш чекати металу, Вибухової хвилі диявольської глибини... ...Як тривоги відбій – // Перестануть волати сирени, Чути дзвони соборні // І плин вертикальний Дніпра... (Ігор Павлюк, “Сирени і дзвони”, с. 366–367). У поетичному діалозі стрілися представники різних поколінь, проте щиро залюблені у художньому слові. І, як справедливо зауважив “диригент” поетичного концерту, доктор філологічних наук, автор-упорядник антології Юрій Ковалів, наука і поезія – “два крила, які дають поштовх до творчого лету”. У викладенні поетичних узагальнень митець-науковець, відповідно до логіки художньої мови, здатен сполучити абстрактні схеми та уявлення науки із силою і красою поетичного образу, який значно поглиблює їхній зміст. Поезія – це душевний стан людини, закоханої в іншу людину, в своє довкілля, в свою роботу… Саме закоханість допомагає створити поетичне бачення світу, а вже творчий задум автора, особливий стиль його мислення підкаже, яку форму – чи віршову, чи прозову, чи драматичну, чи есеїстичну – обрати, аби виплекати в ній свій неповторний образ довкілля. Очевидним є те, що самі автори, представлені у розкішному антологічному виданні, – досвідчені вчені (філологи, політологи, лікарі, біологи); відтак вони знаходять нестандартні шляхи образотворення... “тому, що всі – поети!”. Микола СЛАВИНСЬКИЙ Саме так: боротьби, роздумів та підсумків. Але одразу ж хочеться додати: і спогадів про події та людей, які боролися за чи проти незалежності України. І мрій, прозирань у майбутнє, вдивляння в очі підростаючих поколінь. Про все це оповідається правдиво, переконливо, яскраво. А ще в цілісному художньо-публіцистичному трикнижжі “Волинянин” Ярослава Федорчука закарбовано вдумливі характеристики численних дійових осіб, зіткнення політичних ідей, двобій любові й ненависті, правди і кривди, духовності та бездуховності, милосердя й жорстокості, високого та ницого… А ще є сотні публічних виступів і дискусій, віра в перемогу добра й воднораз густе плетиво сумнівів та розчарувань, радість несподіваних, воістину казкових мандрівок у часі й просторі, запах рідних лісів, полинова терпкість зрілості, щастя творення афоризмів, документальних фільмів, актуальних статей та злободенних телеі радіовиступів. А ще ж маємо загадкові три крапки, які таять у собі нескінченність буття, одвічність українськості, її світле, незалежне, суверенне майбуття. Загалом трикнижжя “Волинянин” – надзвичайно правдивий і важливий художньо-публіцистичний твір про сучасну українську історію. Назвавши його сагою, Павло Мовчан відзначив, що маємо унікальний часовий зріз, у якому видно і структуру влади, і родовий стовбур Ярослава Федорчука, і розшарпаність сільської громади, в якій є свої герої, зрадники, прислужники, пристосуванці з відповідними стереотипами поведінки. А ще, наголошує відомий поет і громадський діяч, присутній у цій книзі невивітрюваний дух українськості, який засвідчує: воскресіння нації неминуче. Жодному загарбникові, і насамперед російському, не вдалося спустошити людські душі, зруйнувати духовний стрижень українця-волинянина. Додам: як і переважної більшості українців інших регіонів. Саме про це переконливо йдеться у трилогії, зокрема в третій книзі. Українці не лише не забули, що вони українці, а й відкрито виступили проти Москви – непримиренного ворога української державності й української ідентичності. Автор наголошує, що за тридцять років жодна нація не будувала ідеальної держави, але все-таки навіть за такий короткий історичний період можна було зробити більше для свого народу. Тож тривожно й суворо сформульовано в одному з афоризмів Ярослава Федорчука: “Сучасна українська політика – це тактика й стратегія наживи та зради”. Автор має право написати саме так, беручи безпосередню участь у політиці й оцінюючи її зсередини, знаючи ділові, моральні та патріотичні якості багатьох політиків. У передмові до першої книги “Волинянин” знаний прозаїк Володимир Яворівський зазначив: “Тиха, правдива, з ненав’язливим сентиментом інтонація Ярослава Федорчука, розлогість оповіді, “прицільність” житейської подробиці буквально втягує душу читача в матеріал”. Це стосується і другої книги, і третьої, завершальної. Розпочинається вона з виваженої характеристики 1990 року, коли в душах українців оживали притаманні їм почуття свободи та людської гідності, коли повсюдні народні зібрання вимагали зупинення русифікації й нищення української мови та культури, забезпечення прав і свобод людини, збільшення повноважень місцевих органів влади, коли серед цих та інших вимог дедалі рельєфніше поставало питання незалежності України. Знову-таки тут, як і в усьому трикнижжі, Ярослав Федорчук сповідує правду й лише правду. Не може та й не має права забути, як, зокрема, 19 квітня 1943 року в село Красний Сад прибуло три машини й п’ять мотоциклів із німцями та озброєними поляками (поліцаями!), котрі спалили село і вбили 103 його мешканців. І це не випадок, а тогочасна закономірність, у якій, мов у краплині води, відбилася кривава історія не лише волинського краю, а й усього заходу України, – болюча й сьогодні історія, всебічно висвітлена у фундаментальній десятитомній праці “Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років”, яку редагував почесний доктор Луцького національного технічного університету Ярослав Федорчук і до якої написав передмови, а також в особистій книзі на цю тему “Підсумки”. Оповідаючи історію рідного краю, автор ставить у центр уваги визначальну тріаду: минуле – сучасне – майбутнє й вірить, що рішення та дії мають бути кордоцентричні – зігріті добрим серцем і окрилені мудрою душею, що за будь-яких обставин політичний обов’язок не повинен суперечити моральності, а слова мають поєднуватися з конкретними справами. Про них – документальна стрічка “Волинянин”, а також фільм “Вони боролись до загину”, який, здавна омріяний, демонструвався для волелюбних українців під час Революції гідності. Розмірковуючи про неї, Ярослав Федорчук наголошує: “В Україні ворогів прощали, зрадників – ніколи”. Три інфаркти – то свідчення непоступливості життєвої позиції, безкомпромісного аналізу плюсів і мінусів діяльності президентів, прем’єр-міністрів та відомих політиків. То наслідок нелегких випробувань на шляху від юності до зрілості, коли як відомий державник і політик брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, відтак сформулював не один афоризм про постмайданну веремію. Серед них і такий: “Державотворення України – це заплутаний роман з великою кількістю неоднозначних героїв”. Літа линули у вирій й змушували дедалі частіше присвячувати швидкоплинні дні літературній творчості. Уже як член Національної спілки письменників України радів, що не забулися роки осмислення документів до першої книги трилогії, де бачив світ і людей очима волинського хлопця й воднораз – очима нашої сучасності, ба навіть українського майбуття. Знову й знову нотував спогади та роздуми – на жаль чи на щастя, повільніше, ніж раніше, бо вони на схилі життя змушували пильніше й прискіпливіше вдивлятися не лише в душу головного героя трикнижжя Олександра Петровича, а й у душі всіх тих, з ким він зустрічався, полемізував, знаходив спільну думку, обстоював проукраїнську позицію, ділився вірою в перемогу над лютим ворогом. Завершальна книга “Волинянин. Боротьба триває…”, як і вся трилогія, вивірена, об’єктивна, без позолоти, прикрас і моралізаторства. Кредо автора незмінне: ті, хто не гнувся, не ламався, ненастанно діяв в ім’я України, не потребують фіміаму. Прямоказання про них непідкупне й воднораз шляхетне, делікатне. Так само гострий зір правди бачить і дволикість, ницість, продажність тих, хто торгував і торгує совістю, яку, думається, все-таки колись мав. Автор не обминає так званих незручних подробиць, неоднозначних епізодів, не замовчує помилок сучасних політиків, не ретушує їхніх непривабливих портретів. Про все мовиться без фальшу, чітко, з філософським акцентом: якщо щось остаточно не з’ясує сучасність, то прийдешність неминуче поставить усі крапки над “і”. Не одна сторінка завершальної книги трилогії засвідчує: і сьогодні треба мати мужність, щоб висловити свою – окремішню, самостійну, не загальноприйняту – думку, звернути увагу політиків на нові тривожні проблеми. Ось чому мудрість поважного віку автора зворушує душевною рівновагою, розумінням того, що хтось почне спростовувати навіть очевидні факти, а хтось, можливо, образиться, що його не згадано, не возвеличено. На противагу їм – сонячний лейтмотив трикнижжя: теплі синівські спогади про батьків, вдячність сестрі Раїсі за розуміння й постійну підтримку, за те, що вона, 14- річна дівчинка, повідомила загін УПА про наближення енкаведистів, за те, як опікувалася ним, ще малолітнім, коли повернувся з німецької неволі, за те, що завжди допомагала, адже вони були рідні не лише по крові, а й за мораллю, духовністю, любов’ю до своєї волинської землі, до України. Своєрідним підсумком тривалої державної, громадської, політичної й творчої діяльності став осяжний, воістину фундаментальний збірник із промовистою назвою: “На службі народу: волинянин Ярослав Федорчук на зламі епох”. Здається, що кожне слово зворушливого, значною мірою підсумкового видання живе, дихає, світиться добротою до наших сучасників – і тих, хто працює задля України, і тих, хто відстоює її незалежність зі зброєю в руках. Ярослав Федорчук принагідно не забуває сказати, що він – волинянин і пишається тим, що народився в селі. Притишено, з непроминальною ніжністю додає: “Там пролетіли, нехай і важкі, юні роки. Там народилася любов до батьків, бабусі, сестер, до рідної землі”. І знову й знову приворожує до себе дитинство: спогади про нього ніби аж проміняться, осонцюють душу читача, припрошують його пам’ять згадати свої перші кроки від батьківського порога до привітної хвіртки, за якою – невідомий світ. Нині в ньому, уже ніби й знаному, але, як і раніше, загадковому, ворожбитському, автор трилогії почувається вільно, впевнено й воднораз шляхетно. Чи то притулившись до крислатої яблуні улюбленого саду, чи під надійним дахом маленької альтанки, чи серед горіхів, які височіють над затишною вулицею, може несподівано процитувати то рядки з “Лісової пісні” Лесі Українки (вона ж таки волинянка світового виміру!), то призабутий усіма вислів Аристотеля або й власний, щойно народжений, ще не відшліфований афоризм… Згодом занотує його на аркушику звичайного білого паперу (завжди і все, осяяне натхненням, пише тільки ручкою), рішуче перекреслить неточне слово, знайде нове, справді єдино прийнятне, і помандрує крилатою уявою… Куди? Про це знає тільки він, умудрений і по-дитячому беззахисний, щирий Ярослав Петрович Федорчук.
Столиця · “Спробуй0но за день обійти хоча б малу частину міста – вже вечорітиме, а нові й нові вулиці вестимуть далі й далі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

шою згадкою про цю пам’ятку є літописна стаття 1037 року, яка розповідає про київського князя Ярослава Мудрого: “ Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті”. Чому ж Золоті? Насправді ворота, звичайно, були не золотими, а кам’яними. Єдиними кам’яними з трьох київських воріт, які звалися Золоті, Лядські та Львівські. Але тільки на Золотих воротах була зведена церква: надбрамний храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, освячений в 1022 році. Купол цього храму був позолочений, сонячно сяяв, і головні ворота здавалися насправді золотими. Звідти і пішла назва – Золоті ворота. Храм над воротами – то справжній оберіг міста, через ці ворота до Києва повинні були надходити “благі вісті”. Кияни любили і берегли свої Золоті ворота, вважали їх сильною обороною від ворогів. Про це свідчить легенда про богатиря Михайлика, яка дійшла до нас із тієї сивої давнини. Жив тоді в Києві молодий богатир Михайлик, найсильніший воїн. Кияни казали, що силу Михайликові дав сам Архистратиг Михаїл, небесний оборонець міста. Добрим був богатир, нікому не відмовляв, завжди допомагав людям. Будь-яку роботу робив з радістю, і виходило в нього якнайкраще. Любили його і люди, і тварини. Але прийшла велика біда: до стін Києва підійшло страшне військо монгольського хана Батия, взявши місто в облогу. Батий розумів, що не взяти йому міста, поки Михайлик там, і наказав киянам видати йому богатиря, погрожуючи знищити все живе. Злякалися жителі Батиєвих погроз і вирішили видати Михайлика ворогам. Дізнався про це богатир, гірко йому стало. Тоді він узяв свій величезний спис, підняв на нього Золоті ворота, виніс їх з Києва і пішов разом з ними у світ. Залишене без оберега місто було зруйноване монгольською ордою майже вщент, гірко пошкодували кияни про своє немудре рішення. Київ насправді був спалений полчищами хана Батия у 1240 році, постраждали і Золоті ворота. Довго простояли вони напівзруйнованими, тільки в 1682 році їх укріпили залізною решіткою і зовнішнім бастіоном. Історична споруда потроху руйнувалася далі, місто вже давно вийшло далеко за межі Золотих воріт. Нарешті в середині XVIII століття їх було засипано землею. Руїни Золотих воріт перебували під землею до 30-х років ХІХ століття, поки знову були відкриті людям. Але справжня реконструкція цієї визначної історичної пам’ятки почалася лише в 70-ті роки минулого століття. І в квітні 1982 року роботи були повністю завершені. Нині павільйон-реконструкція відтворює Золоті ворота у такому вигляді: бойова башта з проїздом, поверх неї – надбрамна церква, обабіч – частина валів із заборолами над ними. Збереглася частина стін першої половини ХІ століття, контрфорси ХІХ століття. Золоті ворота – невід’ємна частина історії Києва, одна з візитних карток міста. Кожен може відвідати цей прекрасний музей, поринути в часи давньої історії, без якої немає сьогодення. *** а Київ спав, розніжений між снів, коли вітри відкрили небо потай і дивна панів мідному човні впливла тихенько в Золоті ворота, уже і жовтень скрапує з весла, але сумує та каштани сіє
Столиця · “Спробуй0но за день обійти хоча б малу частину міста – вже вечорітиме, а нові й нові вулиці вестимуть далі й далі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Легенди Києва: міфи і реальність

Інна КОВАЛЬЧУК Велесова сопілка Чарівним, різноманітним, надзвичайно багатим був пантеон слов’янських богів. І серед них бог мудрості, достатку, покровитель волхвів, митців і господарників – богатир з довгою бородою у ведмежій шкурі з рогами бика-тільця – могутній Велес. Син Сварога, бог, чиє ім’я донині осяває землю з вечірнього неба – сузір’я Стожар ще зветься Волосожарами. Етимологічно слово “Велес” пов’язують з праслов’янським volst – “влада, володіти”. Київські князі давали клятву вірності, присягаючись Перуном і Велесом: порушити таку клятву вважалося справжнім святотатством. Нинішній Київ також має Велесовий слід – одна з вулиць на Подолі досі зветься Волоською. А кияни розповідають про чарівну Велесову сопілку, яка вберегла колись місто від ворожої навали. Ніби жив у давнину на Подолі у кварталі зброярів молодий майстер Киян. Могутній, як буйний степовий тур, вродливий, мов розквітла ружа, вправний, як найдосвідченіший зброяр, сміхотливий і лагідний, ніби ласкаве травневе сонце. Списи, мечі, булави, бойові сокири, що вийшли з його рук, славно служили воїнам, були щедро напоєні кров’ю ворогів, яких немало було в степах навколо стародавнього міста Кия. Та й сам молодий майстер вважав за честь стати на прю задля захисту рідного міста, власноруч випробувати свою зброю в бою з ворожою силою разом з київською княжою дружиною. Не одна дівчина потайки зітхала, побачивши Кияна серед воїнів або прислухаючись до пісень, які наспівував парубок під час роботи. Не одна вдягала найкращі святкові шати, сподіваючись зустріти красеня біля його майстерні. Та все марно, бо любив хлопець лише Зоряну, дочку його вчителя, що загинув у великій битві з половецькими ордами. Що то була за битва! Смертоносна зброя майстра косила ворогів, усіваючи землю головами хижих половців. Оборонила дружина рідне місто, та не вберегла старого зброяра – поклала осиротіла Зоряна теж осиротілий меч на батьківську могилу. З того часу стала ця дівчина для Кияна найкоштовнішим скарбом, найпершою втіхою. Не те, щоб вона була надто вродливою зовні — київські красуні навряд чи взяли б її до свого гурту. Та в чистих очах дівчини світилася сама душа, пташки довірливо сідали на її долоні, навіть величезні, страхітливі сторожові пси спокійно дивилися їй услід, безборонно пропускали на господи. А Зоряна щоденно молила Велеса, хоронителя душ предків, уберегти від усіляких бід Кияна: втративши батька, дівчина понад усе боялася втратити ще й коханого. І завжди закінчувала словами: “Дбаємо на пам’ять Предків, які про Землю Руську дбали, і всіх наших воїв, які стратили життя своє на бойовищах з ворогами нашими”. Відкритим до таких молитов був бог Велес, бо нічого для себе дівчина не просила, вшановуючи душі предків своїх. Так би і жив собі хлопець з дівчиною, радіючи новим веснам і щедрим літам, та не давало спокою кровожерливим степовим ордам величне місто Кия. Знову зблиснули підняті догори списи, відчули запах свіжої крові бойові сокири. Посунули половецькі орди на місто, і було їх цього разу як маку в куті, як снігу лютою зимою. Важко довелося київським оборонцям, все менше залишалося могутніх воїв. Десь там, серед них, поїв кров’ю ворожою свій меч могутній Киян. Година тяглася за годиною, залишаючи позаду криваві врожаї смерті. Розкрила тоді Зоряна душу в молитві великому Велесу про мир, бо не можна людям сподіватися тільки на мечі. Попросила предків допомогти у замиренні, бо надто багато душ уже пішло в підземний світ. Розчахнулося небо, іна золотому сонячному промені спустилася до рук Зоряни чарівна Велесова сопілка. Піднесла дівчина сопілку до вуст, полинула до місця битви неземна мелодія, нагадала кожному про життя, а не про смерть, про сонячний день, а не про чорну ніч. Випали з рук воїв мечі, схилилися голови, сопілка миру співала все голосніше. Зупинилася битва, розійшлися колишні непримиренні вороги, а згори дивився на землю великий Велес, який дав людям новий урок довічної мудрості. Замовк ніжний голос чарівної сопілки, розчинилася вона в Зоряниних руках, ніби й не було її ніколи... Живе серед киян стара легенда про Велесову сопілку миру, нагадує про те, що не все в цьому світі можна вирішити за допомогою меча. Але ж як не вистачає цієї мудрості, цієї чарівної сопілки, коли смерть знову починає свої щедрі жнива! Чи, може, вже немає на землі таких чистих душ, чия молитва здатна досягти неба? Хто може знати достеменно... Київ це місто – як присуд, а може, дарунок тобі, принаджує душу і вулиці стелить навзаєм, каштановим віттям щоранку шепоче: “Люби!”, на час відпускає кудись – і щоразу вертає, це місто – як жінка, що тільки в любові слабка, яку ти не можеш забути ув іншій постелі, та сама, ота, що завжди підсвідомо шукав в осінніх етюдах, весняних легких акварелях, це місто відчуте тобою на дотик, на смак, одвіку тут купчаться дні чорно9білої масті, і тільки сопілки від Велеса досі нема, хоч мавки співають і тихо літає Чугайстер... Видубицький монастир Неподалік від Київської станції метро “Видубичі” біля підніжжя Національного ботанічного саду на схилі гори між Наддніпрянським шосе і Звіринцем розташувався Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир. Зазвичай кияни використовують скорочену назву: Видубицький монастир. Надзвичайно доглянуте і наповнене справжньою силою добра і святості місце, яке дарує відчуття умиротворення і душевного спокою кожному, хто приходить сюди у пошуках розради, або просто насолодитись красою землі. Видубицький монастир засновано у другій половині ХІ століття сином князя Ярослава Всеволодом. Сучасний ансамбль Видубицького монастиря сформувався наприкінці XVII – на початку XVIII століття, центр композиції монастиря – Георгіївський (святого Юрія-переможця) собор. На території монастиря також збереглася церква святого Архистратига Михаїла, споруджена у 1070–1088 роках, яка була повністю відновлена у 1766–1769 роках архітектором М. Юрасовим. Історія монастиря починалася зі Звіринецьких печер, а потім монастирське життя перейшло на поверхню, де попервах була збудована дерев’яна церква. Цікаво, що свого часу Видубицький монастир був великою на той час бібліотекою, де зберігалися літописні статті. Найвідоміша київська легенда про Видубичі пов’язана з іменем ще одного могутнього бога Перуна, одного з найвідоміших праслов’янських богів. Перун – син Сварога (Сварга), брат Велеса, бог військової звитяги, охоронець Прави (світу богів). Уособлення наймогутніших сил Всевишнього Роду як на небі, так і на землі, повелитель блискавки та грому. Для славлення Перуна, який ототожнювався з дубом, це могутнє дерево постійно висаджувалося праслов’янами і береглися так звані Боголісся – Священні гаї. Перун – покровитель грози, зростання, родючості, заступник воїнів, вогню, сили, влади, закону, життя, зброї, бойових мистецтв, подавець благ, дощу. Іменем цього бога клялися, ідучи на битву та укладаючи державні угоди. Відомо, що ім’ям Велеса клявся народ, а ім’ям Перуна – князь та дружина. Надзвичайно шанований у стародавньому Києві, Перун мав свої дерев’яні зображення як у господах заможних киян, так і серед робочого люду. Язичницьке капище з величезною дерев’яною фігурою Перуна знаходилося на території Володимирської гірки в урочищі, яке в давнину називалося “Чортовим беремищем”. Фігура була справжнім витвором мистецтва: голова бога прикрашалася позолоченим шоломом, вуса яскраво сяяли сріблом. Містяни приходили туди з усіма своїми радощами та бідами, знаходили справжню розраду, подумки спілкуючись з небесною силою. Ніхто і ніколи відкрито не ставив під сумнів владу цього зображення великого бога, тому руйнування капища князем Володимиром під час Хрещення Русі у 988 році для багатьох стало справжнім потрясінням. Тим більш, що під час самого хрещення з язичницькими ідолами особливо не панькалися: просто валили на землю, а потім тягли до Дніпра і кидали у воду. Дерев’яне уособлення Перуна не стало винятком: фігуру повалили на землю та потягли до Дніпра. Стягли вниз саме тим яром, де зараз пролягає траса Київського фунікулера, спочатку на Поділ, а потім також кинули у Дніпро. Кияни кажуть, що Дніпрові води відразу закипіли, грізно загарчала велична річка і підняла на гребінь хвилі Перунову фігуру. Підняла і понесла далі, на Звіринець. Налякані люди побігли берегом ріки, холонучи від жаху. Бігли, ридали і просили: “Видибай (виринай), Боже, видибай!” І ніби почувши молитви і прохання, велика київська ріка високо підняла дерев’яну фігуру Перуна і обережно поклала на берег. Саме там, де Перун виринув з дніпровських вод, і був побудований Видубицький монастир. Саме на згадку про ті далекі події і залишилася назва цього чудового київського монастиря. Видубичі крута гора, старезна і висока, по ній би так брести собі й брести... на Видубичі дивиться впівока застиглий у підніжжі монастир, немає люду і слова поснули, сукає тишу вітер коло них, а Михаїл, задивлений в минуле, на мить забув, що він Архистратиг, і тільки тягне владно, невмолимо примовклу душу стежкою нести до тих воріт у вічність, за якими хрестами світить сивий монастир... Золоті ворота Величний, прекрасний Київ сьогодні розташувався на обох берегах Дніпра, займає величезну територію, і з кожним роком стає все більшим. Спробуй-но за день обійти хоча б малу частину міста – вже вечорітиме, а нові й нові вулиці вестимуть далі й далі, заохочуючи до нових мандрів. Проте в давнину Київ був зовсім не таким, невеликим, потихеньку зростав на правому березі, і обійти його було б зовсім не важко. Головним в’їздом до міста були Золоті ворота, ті самі, реконструкцію яких зараз можна побачити в нинішньому центрі, нагорі вулиці Володимирської. Пер-
Столиця · “Київська Оранта – не тільки оберіг міста, захисниця всього народу, але й лагідна мати, до якої можна прийти і попросити допомоги”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

в холодний плав, у сіро9жовтий плав для гості, що була як не була, осінній Київ, кароокий Київ… Собор Святої Софії Одна з найпрекрасніших і найвідоміших у світі київських святинь – Софія Київська, собор святої Софії. Це побудований в ХІ столітті київським князем Ярославом Мудрим храм в стилі українського бароко з дев’ятнадцятьма золотими банями, справжній музей, прикрашений мозаїками і фресками. Але найдорожче для киян знаходиться всередині собору: шестиметровий образ Пресвятої Богородиці над вівтарем. Цей образ називають Орантою, тобто тією, яка молиться. Богоматір стоїть на золотому камені з піднятими до неба руками – один з найдавніших жестів, який означає прохання до Бога про заступництво. Погляд її весь час звернений до нас, незалежно від того, під яким кутом на неї дивитися. На створення цього неповторного образу майстри витратили більше двох мільйонів кубиків смальти. На поясі Богородиці закріплена маленька біла хустина з червоним орнаментом, на голові – прямокутне покривало, кінці якого теж прикрашені червоним. Київська Оранта – не тільки оберіг міста, захисниця всього народу, але й лагідна мати, до якої можна прийти і попросити допомоги. Богородицю називають “Нерушимою Стіною” – доки стоїть Нерушима Стіна, доти стоїть і сам Київ. Про це розповідає нам легенда про київську Оранту, теж пов’язана з нашестям хана Батия. Коли настали для київських земель темні часи, люди забули про покаяння, забули Божі заповіді. Почалися братовбивчі війни, князі почали шматувати рідну землю на малі вотчини, аби тільки бути на них незалежними хазяями. Окроплена кров’ю земля стала погано родити хліб, поменшало дичини в лісах, риби в річках, птиці в небі. Розгнівалися тоді небеса і наслали покаранням орду монгольського хана Батия, аби знищила вона тих, хто забув про добро і любов. Жорстокий і нещадний був хан Батий, залишав після себе тільки згарища, не жалів навіть малих дітей. Розбігався люд, ховався в лісах від цього страшного лиха. Дійшла звістка про Батиєві полчища і до Києва, але не об’єдналися князі супроти ханської орди. От і дійшов монгольський хан до Києва, зруйнував, спалив місто, сплюндрував і собор святої Софії. Але стіна, на якій молитовно здіймала руки до неба свята Оранта, лишилася неушкодженою. Ніщо не змогло знищити чудотворний образ – ні вогонь, ні залізо. Непохитно стоїть Нерушима Стіна вже майже десять віків, оберігає Київ і киян від лиха, і буде стояти місто доти, доки молиться за нас свята Оранта. Як мати молиться за своїх дітей, так і матір Божа молиться за нас, допомагає кожному, хто з відкритим серцем просить про допомогу. І тоді людину не може здолати жодне лихо, бо зводиться в душі Нерушима Стіна добра і любові. *** мов дивна акварель, стоїть свята Софія, луну її дзвіниць вітри у світ несуть, і молиться в мені, і стигне, і німіє, і кається душа, задивлена в красу… спадає срібло зір на позолоту бані, натомлена за день, зима спокійно спить… лише собор – і я, і небо в Божій длані, і ятери Петра між берегів століть… Будинок з химерами (будинок Городецького) Унікальний київський особняк в стилі модерн, відомий як “будинок з химерами”, побудований в 1901-1903 роках видатним архітектором польського походження Владиславом Городецьким. Ділянка для будівництва була дуже складною: над урвищем біля вулиці Банкової, колишній берег осушеного Козячого болота. Одна з колективи, а з 1907 року видатним актором і режисером Миколою Садовським був організований перший український стаціонарний театр. У січні 1908 року Товариство грамотності було закрите, і назва змінилася на Троїцький народний будинок, на сцені якого виступали корифеї українського театру. Цікаво, що навіть будівля театру потрапила на сторінки української історії – там у 1917 році проходило зібрання представників київського військового гарнізону, де обговорювалось питання формування української армії. Троїцький будинок завжди привертав увагу київської театральної громади. У грудні 1916 року газета “Кіевлянинь” писала: “Київська студентська молодь подала заяву міському голові про оренду приміщення Троїцького народного будинку. На думку заявників, їх національно-культурним потребам найбільше відповідає товариство “Український театр”. Через деякий час, у вересні 1917 року, відбулося відкриття Українського національного театру, з яким співпрацювали видатні композитори Микола Лисенко, Кирило Стеценко, у хорі співав Іван Козловський. Саме тут вперше виступив як театральний рецензент Симон Петлюра, відбулися прем’єри п’єс Володимира Винниченка, перші кроки зробив Лесь Курбас. У 1922 році в Троїцький будинок приходить трупа великої Марії Заньковецької, і з того ж року театр офіційно носить її ім’я. Театр оперети в’їхав у Троїцький будинок лише в 1934 році, і називався він тоді Київським державним театром музичної комедії. Сьогодні девізом театру оперети є: “Київська оперета – то крок до свята”. Це надзвичайно сучасний, елітарний театр, здатний подарувати кожному справжнє свято. Недарма саме з театром оперети пов’язана красива київська легенда. Під землею, на якій стоїть Київський театр оперети, протікає річка Либідь, прихована від людських очей. Колись, у давнину, Либідь була широкою, повноводною, а нині пішла під землю, проте не втратила своєї чарівної сили. Незрима світла сила огортає театр, дарує особливе натхнення акторам, підсилює красу голосу і музики. Благодатні води Либіді змивають, відносячи у далечінь, сум і поганий настрій з кожного, хто приходить у цей театр послухати прекрасні музичні твори. І тому, коли глядачі виходять з дверей театру після закінчення спектаклю, навколо завжди лунає сміх, а на обличчях сяють усмішки. Кияни кажуть: якщо в сонячну погоду пильно придивитися до фасаду будинку, то можна побачити мерехтливі золоті іскорки – такі собі світлячки сили, які випускає з-під землі річка Либідь. Отже, якщо раптом здолає сум, варто купити квиток до театру оперети і перевірити, чи правдива ця київська легенда. *** місто міниться мільйонами облич, віє майбутнім на місячні скроні вічності, місто містично кутає мене в серпанки чужих чуттів – відчуваю себе лялечкою в коконі неминучості... чи випурхну метеликом на каштанові вулиці?
Столиця · “Київська Оранта – не тільки оберіг міста, захисниця всього народу, але й лагідна мати, до якої можна прийти і попросити допомоги”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Про Київ знаний і невідомий

У Національному музеї літератури України відбулась презентація книги “Легенди Києва: міфи і реальність” поетеси, перекладачки, авторки семи збірок поезій Інни Ковальчук. Презентоване видання – друга книжка циклу “Київ знаний і незнаний” авторки, що побачило світ у видавництві “Друкарський двір Олега Федорова” 2025 року. Це путівник у світ таємниць нашої столиці. Авторка зібрала найвідоміші легенди стародавнього та сучасного Києва, розповіла про загадкові символи, містичні місця й архітектурні родзинки, що приховують безліч нерозгаданих історій. Київ завжди був оповитий містичним флером, майже на кожному кроці зустрічаються згадки про міфічні істоти та події. Під час презентації авторка читала міфи про “Велесову сопілку”, “Видубицький монастир”, “Кирилівську церкву”, “Києво-Печерську лавру”, “Золоті ворота”, “Собор Святої Софії”, “Андріївську церкву” та ін. Перед присутніми виступив також лавреат всеукраїнських та міжнародних легенд розповідає, що колега Городецького архітектор Олександр Кобелєв, приклавши руку до лоба майстра, сказав: “Тільки божевільному може спасти на думку така ідея!” Вони побилися об заклад, а через два роки будівля вже дивувала киян. Будинок неймовірний як зовні, так і всередині, особливо вражає парадний вестибюль. На стелі розмістився величезний спрут, риби та черепашки, зроблені так майстерно, що їх важко відрізнити від справжніх. Фасад будинку прикрашають десятки бетонних скульптур, творіння геніального скульптора Еліо Саля, і що цікаво: серед них немає жодної химери, бо химера – то потвора з головою і шиєю лева, тулубом кози і зміїним хвостом. Мабуть, розгледіти до ладу всі ці фігури кияни не змогли, от і назвали особняк будинком з химерами, надто вже химерний у нього вигляд. Кияни кажуть: під час будівництва Владиславу Городецькому допомагало саме Сонце. Річ у тім, що видатний архітектор зробив віялове планування по ходу руху світила. Спочатку Сонце зазирало до кімнат прислуги (бо вона встає раніше за всіх), по обіді – до кабінету архітектора, а ввечері переходило до вітальні. У 1998 році будинок практично розколовся посередині через неоднорідність фундаменту. Почалася термінова реставрація, і тільки в 2004 році кияни знову побачили улюблену споруду в звичному вигляді. Сьогодні в будинку з химерами розміщується Мала резиденція Президента України. Немає нічого дивного в тому, що будинок Городецького оповитий легендами. Найпопулярніша – про дочку архітектора, яка потонула в морі. Насправді з дочкою Владислава Городецького не сталося нічого лихого. Скоріше за все, легенда з’явилася на світ завдяки професору Мерінгу, який був власником садиби до того, як ділянку викупив знаменитий архітектор. Дочка Мерінга таки потонула, але вона ніколи не була ріднею Городецьким. Найпрекрасніша легенда – про дівчину-красуню, викрадену морським царем. Жив колись у Києві знаменитий будівничий, слава якого сягала самих небес. І була в нього дочка прекрасна, як Сонце. Дивувалися на неї люди, дерева, квіти. Вітерець розчісував їй волосся, місяць сипав конкурсів Олександр Ткаченко. Одна з пісень, яку виконав співак, – “Музикант” – на слова Інни Ковальчук. Власн. інф. Фото з відкритих джерел зорі на золоті коси. Поїхала якось дочка будівничого на море відпочивати, побачив її там цар морський. Побачив – і закохався. Викрав тоді він дівчину, сховав у палаці на самому дні моря. Не дочекався будівничий дочку, пішов світом її шукати. Прийшов на берег моря і раптом побачив серед хвиль золотий відблиск волосся красуні. Здогадався майстер, де його дочка, і став просити морського царя: “Поверни мені мою дитину, а я зроблю тобі все, що забажаєш”. “Добре, – відповів морський цар. – Поверну тобі дочку, а ти за це зведеш на пагорбі в Києві будинок, і на ньому будуть зображені всі морські істоти”. Став тоді майстер будувати, вкладаючи в роботу всю душу, всю свою любов. Невдовзі в Києві з’явився на світ небачений досі будинок, прикрашений десятками фігур морських жителів. Подивився морський цар і сказав: “Добре ти зробив, виконав мою умову, але немає серед морських істот головного – їхнього царя”. Сказав так – і зник в безодні моря, де навіки оселилася дівчина-красуня. А ще кияни вірять: якщо серед численних скульптур знайти прихованого маленького крокодильчика, то можна загадати будь-яке бажання. І воно обов’язково збудеться. *** Ласую містом по шматочку – вулиці крають його на скибки, немов хлібину, оту незміряну хлібину, яка виростає з біблійних істин. Запиваю повітрям, настояним на тисячах знайомо9незнайомих облич, і відчуваю себе живою, доки пульсують в мені ритми мого міста, доки ми дихаємо в унісон… Київський національний академічний театр оперети Троїцький народний дім Київського Товариства грамотності – а саме так називався колись майбутній будинок Театру оперети – був офіційно відкритий 2 грудня 1902 року на вулиці Великій Васильківській, де він знаходиться і донині. Невдовзі кияни стали називати цей будинок скорочено і просто: Троїцький будинок. Фасад будинку прикрашали бюсти Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Відразу після відкриття там почали виступати театральні
Пошта “СП” “Не об’єднатися – означає програти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гігієнічний факультет Львівського медичного інституту, довгі роки працювала санітарним лікарем у Косівській санітарно-епідеміологічній станції, потім аж до виходу на пенсію – в санаторії “Косів”. Оксана Юліанівна походить із віруючої, національно-свідомої родини. Її дідусь був священником, капеланом УГА, тато – курінним куреня УПА “Перемога” на псевдо “Недобитий”. Оксана Юліанівна – вірна порадниця чоловікові, що довгі десятиліття їхнього подружнього життя допомагає йому в усьому, живе, огортаючи своєю турботою і синів Любомира та Ореста, онуків, прохаючи в Бога ласки для кожного з них. Роман Васильович уже давно на заслуженому відпочинку, але поважний вік не має влади над ним – він так само, як і впродовж життя, захоплюється бджільництвом, уважно оглядає вулики на обійсті й мріє, як і всі попередні роки, вивезти їх на карпатське квітуче пишнотрав’я для медового політку. А ще пильнує плодові дерева, виноградну лозу, копається в квітах, садить картоплю на грядці і, мабуть, планує, де садити помідори, саджанці яких пророщує власноруч, причому різних, інколи якихось екзотичних, сортів. Гадаю, що секретів довголіття, якби Романа Васильовича просили поділитися, у нього немає. Найважливіше – він все життя сумлінно прокладав свою борозну на нашій українській ниві – сіяв зерно любові до рідної Вітчизни, щедро ділився знаннями, безкорисливо допомагав освоювати професійну майстерність майбутнім мистцям, бачив у ще не сформованому юнацтві майбутнє й надію України. Вітаючи Романа Васильовича зі славним ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я і натхненного духовного життя – з любов’ю у серці та вірою в перемогу, мир і процвітання нашої незборимої України! читаю і стає соромно за себе, малу, бо таки і я перлася на батькову родіну. У мене в романі “Марго та сексот” є розділ “Батькова родіна”. Іноді мене питають, а в твоїх романах ти є? Так, у тому розділі я сама. Мені не соромно зізнатися перед вами, бо щиро кажу, не б’ючи себе в груди, я пройшла це. І виборсалася, дякуючи такій літературі, яку творите і ви. Далі читаю про наших “гетьманів” – Петлюра, Болбачан... Свого часу начиталася. І не можу збагнути, до якої прірви оті “гетьмани” ладні зіштовхнути один одного ради булави! От і зараз… Не об’єднатися – означає програти. А самі люди таки змінюються! Це я – про президентів, читаючи далі, та й не тільки – про них. І про – нас, літераторів... Читаю, читаю, читаю...”
Пошта “СП” “Не об’єднатися – означає програти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Коли душа повниться Україною

Аделя ГРИГОРУК, просвітянка, Івано-Франківська обл. Не так багато людей, які, сягнувши дев’яностолітнього рубежу і зберігши в серці палкий вогонь патріотичного чуття до рідної землі, свого народу, рідної мови та пісні, щодня підтверджують це своїм громадянським чином – участю в різних заходах “Руху”, Клубу ім. І. Пелипейка, “Просвіти”, виступами на публічних зібраннях, презентаціях книг, виставках, зустрічах… До таких рідкісних особистостей належить Роман Васильович Кабин, про якого ведемо мову в переддень його 90-ліття, яке ювілянт відзначатиме 26 квітня. Знаю його давно – із серпня 1974-го, 50 літ минуло відтоді, від першої зустрічі й дотепер не перестаю подивляти його кипучій енергії, різносторонній обдарованості, таланту робити кожну справу вже і тут, не відкладаючи на потім. Його експресії та емоційності міг би позаздрити не один професійний актор, глибоким знанням – фахівці різних галузей, а принциповість і несхит- Раїса ПЛОТНИКОВА, поетеса, прозаїк, членкиня НСПУ, м. Лубни, Полтавська обл. Питається в задачі: що я читаю? Відповідаю: “Від Дена Сіммонса до Михайла Наєнка…” Чи просто писати про найближчу людину, коли вона вже помандрувала в засвіти і ніколи не повернеться в родинне гніздо, яке вимостили вдвох? У їхньому домі відбулося так багато подій, що, може, всього й не згадати, та завжди є незабутнє, і про нього можна написати так, ніби все відбулося ось-ось, і час та факти стиснулися й попросилися в текст. Звісно, це тільки здається, адже прожите ніколи не вміститься в жодну книжку. Михайло Кузьмович Наєнко у книжці “Наші випускники” (К., ФОП Анастасія Самченко, 2025) згадав багатьох відомих нам усім і тільки його близькому колу людей, не оминув теплим словом і своїх дочок, зятів, онуків… Слава Богу, надбали з дружиною, і є про кого розповісти. А ось про Зою Андріївну Осадчу (Наєнко) на сторінках книжки – цілий розділ. Там – про одруження, про народження донечок, про педагогічну кар’єру… Читач, який знається на мемуарній літературі, оцінить не тільки особистісні розповіді, а й вловить епохальне тло. А мені припали до душі розповіді про захоплення Зої Андріївни. Перше, як переконує автор, – це літературні вподобання: ність моральної позиції мала б слугувати за взірець політикам, які легко обіцяють будь-що, зовсім не утруднюючи себе виконанням сказаного. Кілька штрихів до портрета цієї непересічної людини. Роман Кабин народився 26 квітня 1935 року в сім’ї відомого різьбяра, організатора художнього виробництва на Гуцульщині Василя Івановича та Параски Федорівни з дому Кошак. Дитинство його припало на тяжкі роки Другої світової війни – зі страхом, руїнами, голодом, евакуацією в 1944-му. Але, незважаючи на обставини, завжди був із книжкою в руках, а маючи добру пам’ять, з малих літ багато знав віршів, самотужки вичитаних з різних видань, і охоче декламував їх у школі, перед ровесниками чи дорослим, що збиралися в їх домівці для поважних бесід. Роман легко, без труднощів, на відмінно засвоював шкільну програму і після закінчення Косівської середньої школи вступив на хімічний факультет Чернівецького державного університету. Завершивши навчання, працював інженером Станіславської обласної лабораторії будівельних матеріалів, технічним керівником Косівського харчового комбінату, інженером газової лабораторії Центральної науково-дослідної лабораторії нафти і газу. Працював викладачем технології кераміки в Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В. І. Касіяна. Без відриву від викладацької праці із відзнакою закінчив відділення англійської мови факультету іноземних мов Чернівецького університету й разом із технологією став викладати студентам ще один предмет – англійську мову. Роман Васильович має чудовий голос, співав у різних хорах – спочатку в чоловічому хорі навчального закладу й капелі “Гуцульщина” Косівського районного будинку культури, церковному хорі. Коли в тодішньому СРСР розпочалися демократичні процеси й відбулося відродження українських суспільно-культурних організацій, Р. Кабин разом із однодумцями об’єдналися навколо товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка і створили чоловічий хор “Гомін”, названий так за пропозицією Р. Кабина, керівником якого був Мирослав Дзьоба. Хор “Гомін” перший на Косівщині 25 лютого 1991 року, ще до проголошення незалежності нашої держави, на ювілейному святкуванні 120-річчя від дня народження Лесі Українки, виконав заборонений тоді національний славень “Ще не вмерла Україна”. Р. Кабин – активний учасник культурно-патріотичних заходів, на яких виступає із пристрасною декламацією творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко. Із перших днів створення Народного Руху України “За перебудову” (так тоді називалася ця громадська організація) Р. Кабин – активний її учасник. А після реорганізації Руху в партію стає її активним членом і є ним по сьогодні. Крім цього, Роман Кабин – член правління Косівської районної організації “Просвіта”, довгі роки був головою осередку “Просвіти” в технікумі, пізніше – зі зміною статусу навчального закладу – коледжі та інституті декоративно-прикладного мистецтва, де організовував різноманітні заходи з виховання української національної ментальності в студентському колективі. Р. Кабин уже 19 років постійний член Клубу інтелігенції імені І. Пелипейка та Косівського відділення Наукового товариства імені Шевченка, в роботі яких бере діяльну участь. Розуміння, підтримку і допомогу Роман Васильович завжди знаходить у сім’ї. Його дружина – Оксана Юліанівна, лікар за фахом. Вона закінчила санітарно-на презентацію своєї мемуарної книжки “Вечірні світанки...”, де він сказав, що прийшов не так на цю презентацію, як на зустріч із Зоєю”. У родині Наєнків було безліч зустрічей, у них і свята були з віршами та піснями. А співали, а співали.. “Вода в сінях у кадушці, піди та й напийся, гей… // Сидить дівка у світлиці, піди подивися, гей...” Немає її… Не побачити уже. Сумно… І мимоволі замислюєшся: чи напише про нас хтось після відльоту? Чи буде кому? Щоб без зайвого пафосу, щоб не некролог чи епітафію, а життя життям… Я не можу оприлюднити наше листування з Михайлом Кузьмовичем без його згоди, але один свій лист таки наважуся, бо він про його книжки і про роздуми, які вони навіяли. “Читаю про випускників Київського університету… Які тільки люди, імена! А вступ до книжки відішлю своєму онукові. Хай знає, що професор Наєнко даремно на вітер слів не пускає, і головний в університеті імені Шевченка таки студент, а значить на цей момент і він, мій онук Ігор, теж студент цього університету. У вас, Михайле Кузьмовичу, і застілля були творчі”. А оце відкрила лист, щоб подивитися “Світанки Третьої Світової” (К., ФОП Анастасія Самченко, 2024), – і вже не можу відірватися. Як же чесно ви кажете своє слово! У нас і досі вистачає плакальників за Союзом. А далі
Пошта “СП” “Не об’єднатися – означає програти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Хто напише після відльоту

“Особливо любила Ірину Жиленко. Хоча принагідно могла казати, що в українській літературі є три геніальні поети: Шевченко – Тичина – Драч”. Ще Зоя Андріївна мала вроджене почуття гумору, а як відомо, тіточки-буки, то справжній тягар, а жінки, які вміють гуморити, можуть легко підійнятися над всіма негараздами. І кому-кому, а Михайлові Кузьмовичу можна повірити: “Друге захоплення в неї – гумор. Пожартувати, посміятися в неї – це як води напитися. Наш університетський товариш Анатолій Григоренко казав, що вона – найвеселіша дівчина в університеті: завжди сміється”. Я ніколи не бачила Зої Андріївни, але після прочитання книжки уявила її виразний силует не на тлі минулого, а на тлі розчиненого домашнього вікна, з якого повіває легенький вітерець, а тюль, гойдаючись, торкається жіночого контуру… Мабуть, на обличчі усмішка. А ще такою, ради якої відомий письменник приходив на презентації. І це ж тільки він сказав про це вголос: “Вчитель-філолог у школі – це не тільки навчальні уроки, домашні завдання, перевірка зошитів і т. д. Це також зустрічі з літераторами – живими класиками, дослідниками художнього слова. Зоя Андріївна в “своїй” школі періодично влаштовувала такі зустрічі з різними письменниками, науковцями, серед яких найбільш пам’ятною була зустріч з поетом-шістдесятником Іваном Драчем. Вона представила поета учням таким вступним словом, якого, казав Іван Драч, він не чув навіть від професійних літературознавців. Про це він зізнався, коли ми після тієї зустрічі затримались на нашій квартирі, щоб випити склянку чаю чи й до чаю. Пізніше з Іваном Драчем зустрілися на одному із презентаційних заходів поета, де він підписав для Зої одну зі своїх нових книжок. Зоя Андріївна виступила тоді зі своїм враженням від презентаційного заходу та творчості Івана Драча. Згодом я запросив його
Театр · “Чи справді любов – це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю?” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кожного актора придумували індивідуальний пластичний малюнок. Актори у різних складах можуть його не повторювати. Тому що цей малюнок мав відповідати внутрішньому складу самого виконавця. Хореограф-постановниця Ольга Семьошкіна дуже уважного ставилася до кожного актора, працювала з кожним окремо. При цьому враховувалася специфіка камерної сцени. Як режисер я ніколи не буваю задоволений своєю роботою. Задоволення приходить потім, коли вистава “обростає” життям, коли глядачі активно реагують. Хоча вже на передпоказах глядачі у потрібних місцях зітхали або раділи. Це мене потішило. Думаю, що вистава набиратиме творчого соку і радуватиме людей. Вже на цьому етапі маю багато приємних відгуків як від трупи театру, так і від глядачів. Звісно, хотілося б ще попрацювати у Театрі Франка. Думаю, що кожен режисер мріє попрацювати на головній драматичній сцені країни. У мене є багато що сказати, тому я готовий до запрошень, до співпраці. У моєму портфелі є твори сучасних українських авторів і авторів минулого століття. Не лише п’єси, а й повісті та романи потребують сценічного втілення. Маю стежити за потребами часу, нашого суспільства і в потрібний момент запропонувати те, що резонуватиме з глядачем у залі. – Все відбувалося дуже швидко, виставу зробили за два місяці, – продовжила розмову виконавиця ролі Марти Катерина Артеменко. – Створювали її всі разом іу великій любові. Всі максимально віддавалися роботі, були заряджені зробити цю історію, попри деякі фактори, що нам заважали. Сподіваюся, що глядач полюбить цю історію так само, як полюбили її ми, або принаймні наполовину. Для мене ця вистава насамперед про те, що, як би важко не було (особливо зараз це відчуває кожен українець), ми все одно маємо усміхатися і танцювати під ліхтарями, йти під дощем, просто жити. І жити максимально наповнено, наскільки це можливо. – У своєму романі “Невеличка драма” Валер’ян Підмогильний підіймає питання самотності, потрібності і найбільшої радості життя – любові, – зазначив народний артист України, виконавець ролі Безпалька Сергій Калантай. – А ще дуже важливе питання вибору. У кожного з нас є вибір. Ти можеш зайти в ті чи інші двері. Це щодо головної героїні. А відносно мого персонажа ми шукали різні варіанти. З Анатолієм Гнатюком (виконавець ролі Безпалька в іншому складі) приносили різні характери нашого героя. Спочатку я думав, що це хтивий чоловік, який просто використовує своє становище. Що він наприкінці й зробив. Але думаю, що все це комплекс недоотриманої любові мого персонажа. Це людина, яка прагне бути коханою, потрібною. Він одягнув на себе маску керівника, а в душі залишається самотнім, маленьким хлопчиком. Його багато років тому залишила мама, яка померла. Думаю, що це його більше не фізіологічне, а духовне бажання. Він мрійник, у ньому присутній романтизм. До цієї любові він іде своїм шляхом. Але йому бракує сили волі прийняти відмову. І він використовує своє службове становище для того, аби здійснити негідний вчинок – виганяє Марту з роботи. Персонаж неоднозначний, вважаю його непорядним у своїй любові. Акторська робота – суто індивідуальна кухня. У кожного актора свій досвід, своє бачення. Я дивився проби Безпалька з Анатолієм Гнатюком, він дивився мої. Ми з Анатолієм близькі приятелі, можемо один одному щось підказати. Але кожен мислить по-своєму. Звісно, персонажі у нас вийшли різні. У режисера вистави Ігоря Білиця є думка, він начитаний. Прагне осягнути щось нове. І головне – він прагне подарувати Україні забуту Україну. Адже Валер’ян Підмогильний – це та культура, про яку ми забули. Західні театри беруть до роботи не тільки драматургію. Вони інсценізують сучасні романи, роблять п’єси з новел. І на цьому тлі виховують глядача. Наші ж театри хапаються за класику. Це те, що вже було. А театр – це прогрес, він має бути рупором суспільної думки. У випадку з “Невеличкою драмою” режисер хоче подарувати. По-перше, повернути в лоно мистецтва такого автора, а подруге, заохотити до читання творів Підмогильного та інших письменників доби “розстріляного відродження”. І це величезний плюс для режисера. Виконавиця ролі Марти Катерина Артеменко була студенткою мого друга, вчителя, відомого режисера Станіслава Мойсеєва. Трохи більше чотирьох років тому прийшла до нашого театру. За цей час гарно себе показала. Катерина фантастично обдарована, музична, дуже працьовита, щира, відверта, справжня красуня. Що треба молодим акторам – досвід. У Театрі Франка дуже талановита молодь. З такими ролями, як Марта, приходить досвід, становлення у майбутньому відомої артистки. Головне, щоб у молоді була можливість “тягнути тягар” головного персонажа. Головна роль – це не просто слово, не просто дія. Це відповідальність за всю виставу. І на завершення хотів би знову повернутися до свого героя. На сцені він лише вісім хвилин. За цей час потрібно встигнути показати епоху, людину, ставлення до головної героїні. – При створенні образу у більшості випадків актор бере щось від себе або свого співпереживання, – завершив розмову народний артист України, виконавець ролі Давида Семеновича Петро Панчук. – Він адвокат або прокурор ролі, але завжди має до неї якесь ставлення. Або виправдовує свого героя, або сміється з нього чи засуджує. Не можна сказати, що ти береш від себе якісь якості. Це комплекс різних відношень, але через своє світобачення. Деякі риси персонажа, звичайно, мої. А глядач або бачить моє відсторонення, або вірить мені. І якщо він вірить, значить, я взяв якісь свої внутрішні якості й приписав їх персонажу. В якомусь моменті ми ототожнилися. Хоча, звісно, мій герой паскудненька особа. Режисер вистави Ігор Білиць – молода, але мудра людина. Йому вдалося пройти два місяці репетиційної роботи без конфліктів. Він уміє залагодити шорсткість, поступитися, а де треба – наполягти на своєму. Ігор сказав, що треба прожити цю історію разом. Під час репетицій панували взаємна повага і любов. Як професіонал він багато знає. Звичайно, якісь речі ми підказували. Якби трапилася нагода, то я б ще охоче попрацював у його виставі. Звісно, вносив деякі пропозиції щодо свого персонажа. І режисер прислухався до мене та інших акторів. Вже під час завершення репетиційного процесу я зрозумів одну якість свого героя, яку можна назвати зерном ролі. Це зерно я знайшов у Підмогильного, але воно ще не втілилося сповна. Мій герой говорить: “У мєня остановілісь часи” (мовою оригіналу). Що це означає? Як це буває у літніх людей, вони живуть молодістю. Йому вже 60 з лишком років, а його час зупинився десь у 20 чи 30. Особливо це стає відчутно з появою Марти. Ця фраза виходить за межі побутового, це крик душі. Виходиш на якусь метафору, інший рівень. В якійсь сцені вже граю не горизонтально, а вертикально. В іншому складі роль Давида Семеновича виконує Василь Мазур. Я робив свого персонажа посвоєму, як я його розумію, як хочу представити, а у Василя своє бачення. За п’ятибальною системою я поставив би собі четвірку. Знаю, що недороблено, що треба ще зробити. Роль має вистоятися, ати маєш до чогось дорости. Це нормальний творчий процес.
Театр · “Чи справді любов – це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю?” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мрії та реальність

На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Невеличка драма” за мотивами однойменного роману Валер’яна Підмогильного. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж “Невеличка драма” – це історія про Марту, молоду жінку, яка живе у світі, де все підкорене раціоналізації. Праця, побут, навіть стосунки – все має бути практичним і доцільним. Але вона хоче більшого, прагне романтичного кохання – такого, як у книгах, у мріях. Проте реальність не надто сприяє мріям. Навколо Марти чоловіки, кожен із яких по-своєму трактує любов. Дмитро вважає шлюб спілкою двох людей для спільної праці та виховання дітей. Славенко – раціоналіст, який бачить у стосунках лише біологічну необхідність. Льова – той, хто мовчки кохає, але боїться це визнати. А сама Марта? Вона переконує себе: “Я закохалась, бо мусила закохатись. Кожна дівчина мусить закохатись!” Чи можливо зберегти мрію у світі, де почуття здаються зайвими? Чи справді любов – це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю? Роман Валер’яна Підмогильного, написаний майже сто років тому, і сьогодні звучить сучасно. Це роздуми про самотність, пошук себе та прагнення не підкорятися чужим правилам. – З “розстріляного відродження” раніше я знав Куліша, Курбаса, Хвильового, а Підмогильний, Йогансен, Семенко були для мене маловідомі, – зізнався режисерпостановник Ігор Білиць. – На жаль, у школі на них не зосереджували увагу. Два роки тому почав читати Підмогильного. Мене вразила його красива, глибока мова, думка, стиль. Пожалкував, що раніше не відкрив для себе цього письменника. Спершу прочитав роман “Місто”, згодом – “Невеличку драму”. Зрозумів, що цей роман пасує сцені. Багато персонажів, багато діалогів. Написав інсценівку. Тож коли до мене звернулися з Театру Франка, я сказав, що хочу реалізувати саме “Невеличку драму”. Інсценізація потребувала короткого переказу. Залишив 10-15 відсотків тексту роману. А коли почали працювати з акторами, то зрозумів, що можна прибрати деякі нюанси і залишити тільки головні події з натяком на те, що глядачеві варто повністю перечитати роман після перегляду. Перша зустріч з акторами відбулася після дня народження Підмогильного 5 лютого. Почали з того, що кожен актор і актриса розповіли історію свого наївного кохання, поділилися якимись душевними спогадами. У головної героїні Марти закінчується любов, але ця любов залишає теплі спогади. Я сказав: “Подивіться всередину себе, аби пережити це відчуття, яке залишається від такого теплого спогаду”. При кожній нашій зустрічі ми намагалися підтримувати це відчуття. Важливо не те, що відбувається зовні, а те, що всередині, що тебе рухає і гріє. Працювали, наповнюючи цим відчуттям кожну сцену. У розподілі акторів мені допоміг генеральний директор – художній керівник театру Євген Нищук. Я ділився з ним своїми думками, враженнями. Деякі актриси мали вміти грати на фортепіано, співати. Я говорив, який типаж і характер актора мене цікавить. Повністю довірився в цих моментах Є. Нищуку, і думаю, що вийшло непогано. Головну роль у різних складах виконують Анна Снігур-Храмцова та Катерина Артеменко, яка ще й композиторка. Мені не треба було додатково пояснювати, Катерина розуміла, яка музика потрібна. Обидві актриси робили пошук та розробку цього персонажа. І я долучав їх як співавторів у роботу. Дуже важливо було створити ансамбль, який заклав Валер’ян Підмогильний. Один тип сімейної пари – це кооператори Іванчуки, які здають Марті Квартиру. А Маркевичі – це віддалена російська інтелігенція. Персонажі мали бути колоритні, яскраві, також ми додали гротеску. Виконавці обох складів дуже добре з цим упоралися. У виставі зайняті народні артисти України, лавреа- Сергій Калантай і Катерина Артеменко ти Шевченківської премії. Мені було цікаво з ними працювати. На роботу над виставою ми мали лише два місяці. А оскільки задіяно два акторських склади, то це було подвійне навантаження, було непросто. Сценографічне рішення мені допомагала робити Анна Машковська, вона ж і художниця по костюмах. Дівчина навчається у Національній академії мистецтв України на курсі Сергія Маслобойщика, дуже талановита. При зустрічі сказав їй, що не будемо робити нічого побутового. А оскільки текст тягне на побутовість, то мали зробити конфлікт між текстом і сценографією. Анна запропонувала симфонічні труби з різними вигинами. Вони можуть нагадувати хвилі і одночасно ліс, який згадує головна героїня. Також на сцені можна побачити кульки, якими передаються листя або квіти. У центрі композиції – фортепіано, яке переміщається і є автономним. Якщо сценографія у нас непобутова, то костюми мали відповідати тому часу. Дещо ми шили, дещо знаходили на складах театру. Виконали їх у стилі кінця 20-х років ХХ століття. Хореографія незвичайна. Для
16 Наші обереги · “Сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ткацтва, де зберігались і експонувались роботи видатної майстрині Ганни Верес. Виставкова експозиція демонструє близько 150 творів другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. з колекції музею. Серед них: Кролевецьке переборне ткацтво, Карпатське ліжникарство, Глинянський візерунковий текстиль, Буковинська тайстра, Обуховицьке ткацтво, вишивка “білим по білому” селища Решетилівка, Борщівська вишиванка Тернопільщини, предмети з кримськотатарським орнаментом “Орьнек”, жіночі прикраси з бісеру на Прикарпатті, Буковинський урочистий вінок з ковилою та інші твори і вироби. Серед представлених авторів – видатні українські мисткині та митці, зокрема, Тетяна Пата, Володимир Глущенко, Марфа Тимченко, Надія Білокінь, Віра Павленко-Черниченко, Надія Бабенко та багато інших. Виставка працюватиме до 29 червня 2025 року. Із сайту МКСК
16 Наші обереги · “Сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Писанка крізь віки та кордони

Оксана ЯСІНСЬКА, завідувачка Музею писанкового розпису, м. Коломия Світлина Яреми ПРОЦІВА У Музеї писанкового розпису урочисто презентували унікальний виставковий проєкт. Завдяки представленим творам відвідувачі мають можливість помандрувати через століття та кордони, простежити безперервні живі традиції, притаманні для України та Литви, що стали для кожної з країн важливим національним ідентифікатором та кодом. Уперше в нашому музеї поряд з найдавнішою в Україні писанкою ХVI ст., написаною на пташиному яйці, що зберігається у фондах Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, експонуються історичні артефакти часів Київської Русі – кістяні та керамічні декоративні яйця з колекцій КЗ КОР “Вишгородського історико-культурного заповідника” та Археологічного музею Інституту археології НАН України. Унікальні експонати в історичному контексті представив завідувач відділу археології заповідника Дмитро Бібіков. Вагомою частиною виставки стали традиційні для Вільнюського регіону верби та писанки – одні з найпоширеніших видів литовського народного мистецтва, представлені понад тридцятьма авторами Спілки народних майстрів Литви. У 2024 р. “Воскове писанкарство в сім’ях” та у 2019 р. “Традиція плетіння верби у Вільнюському регіоні” були внесені до переліку цінностей нематеріальної культурної спадщини Литви, а тепер завершується підготовка документів для внесення до Всесвітнього списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, де вже є український елемент “Писанка: традиція та мистецтво”, складовою якого є “Традиція гуцульської писанки”. Тож на виставці яскраво представлено й писанки різних регіонів України, сучасних гуцульських і покутських майстринь, авторські писанки заслуженої майстрині народної творчості України Тетяни Коновал та її учениць – учасниць студії писанкарства Центру дитячої та юнацької творчості Деснянського району м. Києва. На відкриття виставки завітало чимало поважних гостей, писанкарів, митців та шанувальників традиційного народного мистецтва. З вітальним словом до присутніх звернулись генеральна директорка Національного музею Ярослава Ткачук; директорка Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко; голова Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та стратегічних комунікацій України Валентина Дем’ян та директор акредитованої в ЮНЕСКО недержавної організації “Демократія через культуру” Олександр Буценко, з якими 2018 року Національний музей та його філія Музей писанкового розпису розпочали тривалий шлях внесення української писанки до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства; аташе з питань культури Литовської Республіки в Україні Томас Іванаускас, за сприяння якого маємо можливість познайомитись з традиційним литовським народним мистецтвом; начальниця управління культури Івано-Франківської ОДА Тетяна Бойко та заступниця міського голови Коломиї Юлія Тимків. Чудовим обрамленням мистецької акції стали музичні твори у виконанні викладача Коломийської музичної школи №1 імені А. Кос-Анатольського Ярослава Шийка та фільм про Меморіальний музей А. Баранаускаса та А. Венуоліса-Жукауснаса з відеозверненням музейниці та відомої майстрині Ріти Василяускене, писанки якої також представлено на виставці. Унікальний виставковий проєкт засвідчив, що традиція писати писанки – жива, активно розвивається та об’єднує дедалі більше людей.
16 Наші обереги · “Сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Живуть ремесла!

Нещодавно в Національному музеї декоративно-прикладного мистецтва відбулася презентація виставки “Ремесла, що живуть”. Експозиція присвячена традиційним ремеслам, які увійшли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України та репрезентативного списку ЮНЕСКО. З вітальним словом до присутніх звернулася генеральна директорка музею Людмила Строкова. Вона наголосила, що нематеріальна культурна спадщина містить ті елементи, звичаї, обряди та традиції, які ідентифікують Україну як націю, саме тому просвітницька місія музею актуальна як ніколи. Водночас кураторка виставки Людмила Тихонова зазначила, що сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі. Вона поділилася, що поштовхом до проведення виставки “Ремесла, що живуть” стала трагічна подія – знищення російськими окупантами Іванківського історикокраєзнавчого музею та пошкодження Обуховицького музею
16 Наші обереги · “Сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. Столярова Анна Петрівна — 500 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Наші обереги · “Сьогодні об’єкти культурної спадщини України дуже вразливі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин