Незабутні · “А треба, а треба, а треба, а треба – Безмежної пісні, космічного неба, Щоб зорі палали, щоб зорі співали”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“Є світ велетенський поета…” До 90/ліття Станіслава Тельнюка
Слово Просвіти, №16 за 2025 рік
Особливо виокремлюється перше видання спадщини поета й перекладача “Васильки” (1989) Аркадія Казки, ретельно підготовлене С. Тельнюком на основі першодруків, машинописних копій, що зберігаються в архівах, із його передмовою, коментарями й примітками. Це видання має вишукане художнє оформлення, із фотокопіями автографів, чудовими ілюстраціями О. Дроганова до його творів. У ньому, крім поезій, поем і перекладів, уміщено й листи поета. Підготовку цього видання розпочинав П. Тичина, як писав С. Тельнюк у передмові, “він просив мене, молодого, чубатого літпрацівника письменницької газети, допомогти упорядкувати книжку друга його юнацьких літ”, із яким познайомився на “суботах” М. Коцюбинського. Аркадій Казка був арештований у 1929 р. у зв’язку зі сфабрикованим “процесом СВУ” й покінчив життя самогубством у тюремній камері. Зі Станіславом Володимировичем мені пощастило спілкуватися під час роботи в ЦДАМЛМ України, куди мене направили після закінчення Київського університету, – в групі з опрацювання великого архівного фонду Павла Тичини, зокрема його перекладів і листування з початківцями. Він мало не щодень приходив до нас – як найавторитетніший тичинознавець консультував співробітників і постійно щось цікаве розповідав, відкриваючи невідомі сторінки історії української літератури. Тоді ж брав участь у підготовці 12-томного зібрання творів Павла Тичини (Наукова думка, 1983–1990) – ознайомлювався з його біографічними і творчими матеріалами, очевидно, збираючи й матеріали для нової книжки про Тичину, на яку покладав великі надії, як і на прийдешні зміни в Україні. Усі його попередні книжки були більше даниною тоталітарному часові. Із Павлом Тичиною С. Тельнюк познайомився ще 1962 року, а після його смерті, як розповість у романі-есе про Поета і його Дружину “…Неодцвітаюча весно моя…” (1991), “ходив до господи поета, де мене стрічала Лідія Петрівна – його осиротіла подруга, його постаріла, але невгамовно-завзята дружина, – я передруковував його статті й вірші, які залишилися в рукописах, вів щовечора (після роботи в СПУ, де був референтом) з нею розмови про Павла Григоровича! І всього цього не нотував!.. І я почав нотувати. Все, що згадувалося про Тичину! Ну, й те, що згадувала Лідія Петрівна”. Ті унікальні нотатки “розсипалися” між іншими щоденниковими записами. Свого часу їх підготувала до друку донька Галина Тельнюк, але вони так і не побачили світу. Він був енциклопедистом, чи не найкращим знавцем творчості Павла Тичини. Згодом, до вірша “В День Олексія – божого чоловіка” у своїй поетичній збірці “Долоні світу” (1983), врученій мені зі зворушливим дарчим написом, дописав таке пояснення: “А це, Раєчко, мені розказувала Л. П. Тичина”. В основі цієї поезії (має присвяту “Пам’яті Юрія Яновського”) – бувальщина про цього письменника, який щороку цього дня всім “знайомим Олексіям” надсилав листівки: “Вітаю вас із днем великим, коли на волю випускають бджіл”. Цей символічний підтекст був суголосний відчуттям не лише вільнолюбному Яновському, а й Станіславу Тельнюку, також затиснутому в лещатах радянської системи. Скільки разів він їй пручався, намагаючись сказати правду про те, що боліло найбільше. Як, до прикладу, біля вірша 1971-го року “Балада про артиста Петра Кисельова, хлопців з робітничого гуртожитку та поета Павла Тичину” дописує вилучені цензурою рядки: “А далі, Раєчко, було так: Як сталось, що всі ми – холєро, голі?!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
