Про-читання · “Кожен, хто стане справжнім письменником, розширить коло тих, хто несе світло, добро та віру”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Нехай труди і помисли щоденні дарують нам відраду у житті” Сторінками видання “...Тому, що ти – поет: антологія віршів українських поетів/науковців”
Слово Просвіти, №16 за 2025 рік
Наталія НАУМЕНКО, докторка філологічних наук, професорка, член НСПУ, співавторка антології “...Тому, що ти – поет”
“Поезія становить собою один із найцінніших дарів Духа людини, щоб утішити її в клопотах, понурості і в темноті матеріального існування”. Вірогідно, що ці слова відомого українського письменника Василя Барки узяв собі за девіз упорядник видання “...Тому, що ти – поет: Антологія лірики українських поетів-учених” – професор Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лавреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, “композитор художнього слова” Юрій Іванович Ковалів, приділивши увагу величному та величезному періодові розвитку української літератури: кінцеві ХV – початкові ХХІ століть, його суперечностям та найвагомішим художнім здобуткам, одним із яких і є поезія митців-науковців. 10 квітня господарі та гості Мистецького салону Київського національного університету імені Тараса Шевченка могли відчути, як на їхніх очах народжуються нові мікросвіти поетичного слова, нові планети, якими, мов казковий Маленький принц, подорожує душа кожного. І наяву бачить, як баобаби грубих слів відступають перед тендітними трояндами справжньої лірики, що йде від серця до серця… У перекладі з грецької слово “антологія” означає “збирання квітів”. З сивої давнини відомі “Вінець”, або “Грецька антологія” – велика книга, до якої увійшли епіграми 50 еллінських поетів від Архілоха до Мелеагра; японські “Манйошю” та “Кокіншю”, завдяки яким європейці познайомилися з жанрострофою танка; близькосхідні тезкіре, які складалися не лише з прозових і поетичних творів, а й із есеїв про їхніх авторів, а тому являли інтерес як наукові видання. Вочевидь, найкраще принцип компонування антології сформулювали давні китайці, порівнявши її з писанням пейзажу: як у природному краєвиді бувають красиві і некрасиві фрагменти, так само в поетичному ландшафті, поряд з досягненнями, мають бути і поезії, що не завжди відповідають найвищому рівню, але вони створюють загальну картину, – якщо їх вилучити, вона вийде неповною. У сучасному світі антологія є не лише підсумком певного періоду, способом презентувати літературу у визначених часових, вікових, гендерних, родо-жанрових та інших координатах. Це може бути й “трамплін” для автора, особливо молодого, у велике письменство, де він обов’язково знайде свою нішу, свою тему, свої зображально-виражальні засоби для її втілення. На Сході кажуть так: “Темряви немає, є відсутність світла; зла немає, є відсутність добра; невіри немає, є відсутність віри”. Тож кожен, хто стане справжнім письменником, розширить коло тих, хто несе світло, добро та віру. Мозаїка термінів та метафор – так можна схарактеризувати добір професором Юрієм Ковалівим віршів для нового антологічного видання. Завдання перед упорядником стояло титанічне: з належним тактом, особливо щодо тих поетів, які, за його образним висловом, “уже гомонять із Богом”, обрати вірші, котрі представили б конкретну постать і як творця української поезії, і як науковця – фахівця у тій чи тій галузі точних, природничих, гуманітарних наук. Відтак до збірника увійшли твори митців, які успішно поєднували чи поєднують дві сфери духовно-інтелектуальної діяльності: вони є авторами фундаментальних наукових праць і водночас збагатили українську лірику власними неординарними творами. А в надзаголовок книги винесено цитату з сонета Ігоря Качуровського, останні терцети якого звучать так: ...Хоч ти плазуєш псом до панського підніжжя І ночі присвятив науці чорнокнижжя, Сплітаючи діла в один гарячий сплет,
Хоч на твоїй путі отруйне зло цвістиме, Та і найтяжчий гріх, і злочин непростимий Тобі прощаємо, тому що ти – поет (с. 68). “...Тому, що ти – поет”. І в цих словах лунає батьківська поблажливість до науковця-віршувальника, який насмілився заримувати хід хімічного експерименту, спостереження за життям рослини або тварини, таємницю творення літератури або й навіть ланцюгову реакцію – тобто все те, про що заведено би говорити прозою. Проте усі вчені – хто свідомо, а хто й несвідомо – актуалізують давню традицію, згідно з якою виклад наукових теорій мав вестися саме віршами. Адже, окрім суто естетичної насолоди, вірш має і мнемонічну функцію, якою він завдячує метрові та римі – і все це сприяло кращому розумінню наукового матеріалу. Тому, хоч би яку “перлинку” у своїй творчій лабораторії викохав науковець, аби потім поділитися нею з читачами – і фахівцями, і нефахівцями у конкретній галузі досліджень, – усе це можна прилучити до великого метажанру наукової поезії. Як відомо, наукова поезія – різновид літературної творчості, в якій думка виявляє нерозривну естетичну єдність раціональної й ірраціональної первин, а наукова компонента визначає зміст твору, напрям розвитку ліричної теми. За визначенням естонського кібернетика Г. Хільмі, “наукова поезія – не цяцькування й не переклад уявлень науки на іншу, доступнішу мову, а доповнення наукових уявлень такою інформацією, що не передається лише логічними засобами, а досяжна й для образного мислення”. Варто згадати актуальні в наш час теорії Олександра Потебні, який висхідним типом мислення уважав мітичний – притаманний усім людям, які “стоять на певному ступені розвитку думки”. Своєрідність мітичної свідомості Потебня бачить у нерозчленованості образної та понятійної її сторін: згідно з цим, можна твердити, що кожен художній текст є мітичним, якщо в ньому наслідування змісту або ідеї поєднується зі збереженням образного характеру. Другим типом мислення є поетичне, характерною ознакою якого є перетворення думки, вираження значення за допомогою образу. Цей конкретний образ не є копією, “фотографією” об’єктивної дійсності, а результатом узагальнення, тобто зняття з чуттєвого образу тих рис, які потрібні для цього узагальнення. Третім типом мислення є наукове, пов’язане з переходом від поезії до прози й переважання значення над образом. При цьому притаманна першим двом типам образність у деяких словах зникає, оскільки ці слова втрачають свій третій елемент – уявлення, або внутрішній знак значення. Проте мова в цілому лишається образною, адже нові слова творяться постійно (а зараз – особливо інтенсивно), і то більше, що дієвіша думка в мові. Інакше кажучи, мітотворець із часом переростає у поета, поет – у науковця, але й той, і другий у своєму умінні бачити та перетворювати світ у Слові сходять до постаті мітотворця. Ці три точки хотілося б поєднати не традиційним “трикутником”, а лінією у вигляді кола: вона символізує сув’язь усіх трьох іпостасей в одній особі й водночас позначає колообіг мотивів і образів в індивідуальному стилі кожного окремого поета. Потяг до первісного синкретизму мистецтва та науки визначає засади індивідуальної поетичної практики, які І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості” сформулював так: “Можливість репродукції вражінь, які колись безпосередньо торкали наші змисли (чуття)... Одна... ідея викликає за собою іншу, ті знов... викликають дальші ряди ідей і так без кінця”. Так, на думку митця, сенсорні образи, поєднані в асоціативних комплексах, дозволяють ставити й вирішувати актуальні екзистенційні проблеми співвідношення наукового та поетичного світогляду, буття та творчості, добра та зла, взаємин людини та довкілля. Наукова поезія, на думку Валер’яна Поліщука, “найкраще може виявити правду дійсності”, оскільки лише так можливо “вилущити зерня істини і позначити його мікронним, нутряним різьбяренням”. Для української наукової думки першої половини ХХ ст. ця теза, оправлена в образні вислови, видається доволі закономірною. Хоч яким жанрово-стильовим розмаїттям вирізнялася лірика доби модернізму, однак її представники – символісти Богдан Лепкий і Василь Пачовський, неокласики Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, імпресіоністи Михайло Доленго та Павло Тичина, “пражани” Олекса
Стефанович, Леонід Мосендз і Олег Ольжич – долучилися до розвитку не лише гуманітарних, а й природничих наук. Із віршів, які увійшли до рецензованої антології, кристалізується не лише реалії життя поетів (“І знов обвугленими сірниками...” М. Драй-Хмари, с. 50; “Зродились ми великої години...” О. Бабія, с. 57; “Був же вік золотий...” О. Ольжича, с. 63-65), а й особливості формозмісту їхнього творчого доробку (“Закучерявилися хмари...” П. Тичини, с. 52; “Тріпоче сокіл...” М. Рильського, с. 55; “Пильніше й глибше вдуматися в себе...” М. Бажана, с. 61-62; “Сковорода” Ю. Клена, с. 54). І якщо звернутися до строфи Миколи Бажана: Безкрайність барв, речей, понять і тонів, В тільця клітин впресована, стає Мільярдами й мільярдами нейронів, Що в блискавках стрибків і перегонів Могуття випробовують своє, – у ній можна відчитати інтерпретовану через складні наукові терміни філософему “цілий світ у краплі води”, котру небезпідставно визнають квінтесенцією поетичного світобачення. З другої половини ХХ і особливо у першій чверті ХХІ століття, в міру розвитку наук і технологій, відбувається й застосування їхніх методів дослідження для показу довкілля в поезії. З одного боку, кожна наука отримала свій віршовий вияв, а з другого – зростає кількість науковців, які втілюють свої погляди у поетичній формі. Не можна не спостерегти, що одним з основних засобів творення стилю сучасної наукової поезії стає уособлення. Адже метафорика, яка породжує персоніфіковані образи, спричинилася, з другого боку, й до виникнення цілих масивів у терміносистемах, наприклад ботанічній (черевички зозулині, липа серцелиста, нечуйвітер, дзвіночки, брат9і9сестра, люби9мене9не9покинь) та метеорологічній (схід і захід сонця, бабине літо, око бурі, сонячна корона). Уособлення, вжите в творах поета-науковця, дає авторові змогу виразити прагнення до відновлення прадавнього синкретизму науки та поезії. Наведімо декілька цитат із антології “...Тому, що ти – поет”: Речення вулиць порожніх завершив ліхтар знаком питання. Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж оглухлих вогненних крижин? Прірва очей. Брила ночей, що навік перекрила світання. Залишки Бога останні. Чи, може, – наші з тобою, де тіні бредуть навздогін (Юрій Ковалів, с. 234)
Колише вітер ніжно сон9траву, Колишнє не минає, хоч минуло: Ворушить бадилиночку живу, Зворушує і душу вкрай нечулу. У рай їй промальовує шляхи, Як натяки, немов “черти і різи”. Туди не має доступу лихий, А спомин там вподібнюється бризу... (Надія Гаврилюк, с. 137)
– Пане Тюльпане, Вам банно? Довкола ж Вас, пане, Тюльпанно! – Тюльпанно довкола, Тюльпанно, Та нікому мовити: “Панно”... (Богдан Мельничук, с. 299–300)
...Тут хронос пахне хроном, Підземний юний дід.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
