Гість “СП” · “Новели, оповідання писалися з легкістю, залюбки, навіть з якимось шалом бешкетництва”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олександр БАЛАБКО: “Мою творчість стимулюють друзі, молитва і саме життя”
Слово Просвіти, №16 за 2025 рік
24 квітня свій 70-літній ювілей відзначає Олександр Балабко, знаний український письменник, журналіст, поет-пісняр, заслужений діяч естрадного мистецтва України, лавреат Державної премії імені Івана Франка в галузі інформаційної політики, мистецької премії “Київ”, автор тижневика “Слово Просвіти”. Напередодні ювілею Олександр Васильович люб’язно відповів на запитання “СП”.
– Олександре Васильовичу, п’ятдесят років із 70©ти прожитих – ти у журналістиці, редакторстві, письменництві – від кореспонден© та до очільника надзвичайно попу© лярної газети “Вечірній Київ”. Які посади і події в журналістиці для тебе найзнаковіші? – Найбільш знаковий, мабуть, самісінький початок. Коли мені, учневі 9 класу середньої школи №2 міста Вільнянська, що на Запоріжжі, класна керівниця і учителька української мови і літератури Лариса Миколаївна Дукачова запропонувала написати замітку про літературний вечір і віднести до редакції газети “Дніпровські вогні”. Ось як прийшов я туди, хвилюючись і соромлячись, так там і лишився. Влітку мене вже призначили на посаду коректора (той місяць через багато років навіть до пенсійного стажу зарахували), їздив із фотокором на мотоциклі по селах району й писав замітки у рубриці “Про людей хороших”. Про передову доярку, сторожа на баштані, учасників художньої самодіяльності. І сам я брав у ній участь – виступав у районному Будинку культури з читанням гуморесок Павла Глазового і Степана Олійника. Доти я хотів стати актором, але того літа мрія змінилася. У газеті з’явилися, а потім і в обласній пресі мої перші вірші. А під час зимових канікул – десятикласником – я представляв Запорізьку область у Києві, на зльоті юних авторів, що їх проводили освітянські й комсомольські органи разом зі Спілкою письменників. То була незабутня поїздка! Там познайомився з Валентиною Давиденко, Зіркою Мензатюк, Василем Герасим’юком, Тарасом Унгуряном, Лідією Віценею, з якими восени зустрілися в жовтому корпусі Шевченкового університету. Один із моїх віршів, прочитаних у Будинку літераторів перед світлої пам’яті Дмитром Білоусом, Тамарою Коломієць, Петром Осадчуком, надрукувала газета “Зірка” й на адресу школи стали надходити численні листи шанувальників. Тож став знаменитістю не лише районного, а й обласного масштабу. Мені складати випускний іспит з хімії, а напередодні маю прямий ефір на обласному телебаченні з читанням віршів... Редакція районки дала мені рекомендацію до вступу на факультет журналістики. У гуртожитській кімнаті для абітурієнтів оселився разом з Василем Портяком, Петром Куценком, Віктором Талабаном. Усі ми успішно склали іспити, опинився під опікою декана Дмитра Прилюка. – Хто твої вчителі у професії? – Я згадав “Дніпровські вогні”. Саме там перші мої замітки редагував завідувач відділу листів Микола Свиридович Галевко, на чолі редакції були спершу Борис Федорович Куліш, а потім Степан Кузьмич Ткаченко. Саме йому, черкащанину, згодом шанованому редакторові з Мелітополя і народному депутату України, я завдячую найбільше. Не було й дня, аби я після уроків у школі не заходив до нього у редакцію. Він благословляв мої вірші, давав поради щодо публікацій. Недавно любий пан Степан відзначив 85-ліття, бажаю йому ще многих літ і творення. А на четвертому курсі університету керівником моєї практики деканат призначив поета і публіциста, заступника редактора газети “Культура і життя” Валентина Павловича Чудного. І мені було неймовірно цікаво практикуватися там: їздив у відрядження на Одеську кіностудію, писав рецензії на театральні вистави. А на п’ятому курсі головою державної комісії призначили головну редакторку “Культури і життя” Інну Григорівну Барвінок, яка вже добре знала мене як перспективного випускника. І редакція направила до університету виклик. Це було б неможливо без київської прописки, хоча б у межах 50 км від Києва. А я її мав уже під час навчання завдяки прекрасній викладачці і людині Марії Устимівні Каранській. Диплом про вищу освіту й перше редакційне посвідчення кореспондента підписано однією людиною – Інною Барвінок. У 22 роки я став наймолодшим співробітником. Спершу трохи працював у відділі музики, очолюваному маститим музикознавцем Михайлом Івановичем Головащенком, якому я присвятив свій роман “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Але я не мав достатніх знань і досвіду, тому мені запропонували тематику, пов’язану з частими відрядженнями. Із якою ж радістю я їздив Україною, ознайомлюючись із роботою клубів, бібліоницька. А вже по завершенні каденції у “Вечірці”, працюючи в структурі видань “Укоопспілки”, я несподівано для себе згадав поетичну юність і став писати тексти пісень. Редакції “Вістей...” і “Порадниці” опікувалися літературно-мистецькою премією імені Дмитра Луценка, тож знайомство з композитором Леонідом Нечипоруком, поетом Вадимом Крищенком далися взнаки: я недавно про це писав у публікації “Слова Просвіти”. До речі, світлої пам’яті моя викладачка, професорка Анастасія Іванівна Мамалига якось залучила до мовної конференції в Інституті журналістики: підготував невелику наукову публікацію “Від журналістики до письменництва”. – Які книжки писалися з лег© кістю, якщо літературна праця мо© же бути легкою? А які не відпуска© ють? – Десь років десять тому у мене був період, коли хотілося писати коротку прозу – новели, оповідання. І писалися вони з легкістю, залюбки, навіть з якимось шалом бешкетництва. Мені у Фейсбук надіслали відверто брехливе звернення зі Стамбулу, що знайшовся мій далекий родич, який загинув під час землетрусу і лишив чималі гроші, – відразу вималювалося веселе оповідання “Спадщина зі Стамбулу”. А одна з моїх улюблених співачок якось розповіла, що в дитинстві була схожа на Володю Ульянова, гралася жовтенятською зіркою з його зображенням, узяла в рот і... добре, що вчасно врятували. Лише одне речення плюс моя фантазія – і оповідання “Марійка, що проковтнула Леніна” – про життя-буття культосвітніх працівників за радянського режиму, про яких я так багато писав. Але навіть у цій короткій формі постали герої моєї великої прози – Михайло Коцюбинський, з яким сучасний письменник після операції опиняється в одній лікарняній палаті; Микола Гоголь, що ховає у Римі закордонний паспорт надто самовпевненого мандрівника, який з жахом готується до депортації. Ми з дружиною Любою у нашій садибі, що в місті Бахмачі, тримали курочок, тож у оповіданні простежена вся пташина тек, здобутками аматорів сцени! Навіть тематику вигадував собі. Як от “Культурне обслуговування гірських важкодоступних сіл”. І це був круїз Буковиною, Прикарпаттям і Закарпаттям. Писав те, що хотів, друкувався мало не в кожному номері. А десь через рік найкращі публікації були вивішені на окремій дошці, й весь колектив влаштував їх обговорення. І хвалили, і висловлювали критичні зауваження. Це було великою, ні з чим незрівнянною школою осягнення фаху журналіста... – Як ти перейшов до письмен© ницької діяльності? – Як і багато хто, нагадую, починав із віршів. А наш декан Дмитро Прилюк казав на першому курсі: зараз ви всі – поети, далі – вже прозаїки, а, можливо, на останньому курсі трохи станете журналістами. Тому потяг до письменництва був, але прихований. І ось несподівано, вже на чолі “Вечірнього Києва”, я став їздити за кордон із листами, спогадами наших класиків – Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка... Не просто насолоджуватися пам’ятками архітектури, мистецькими творами у Європі, а й вивіряти – як усе це пов’язане з Україною. Тому і з’явилися спершу на сторінках “Вечірки” есеї “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила у Провансі”. Проте зауважу, що перед цим я вже мав певний досвіду цьому жанрі, працюючи заступником головного редактора тижневика “Столиця”: нариси “Шляхами героїв французьких романів”, есеї про український слід у Єгипті, Таїланді. Тобто жодної подорожі – без української призми! За порадою письменниць, які працювали у “Вечірці”, Галини Тарасюк і Людмили Таран, незабутнього Віктора Баранова, зібрав ці есеї і видав першу книжку “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського”. Потім до циклу “Стежками українців у світах” долучилися мистецькі постаті – Серж Лифар, Олександр Вертинський, Марія Башкирцева. І віднедавна – Соломія Крушель-
Одна з перших презентацій у Спілці письменників — Сергій Плачинда (ліворуч) і Віктор Баранов, 2008 р.
ієрархія й одна з її представниць подає свою версію казки про золоте яєчко. Однак у цій книжці “Тату на кавуні”, випущеній моїм рідним чернівецьким видавництвом “Букрек”, є й історії, помережані сумом – про моє дитинство на Чернігівщині, про маму, бабусю й уявлення цукрових гір на Сахаліні, куди нас заносила доля; історію моєї тещі, якій ввижалися сині коні на городі, що зрештою понесли її у незвідані краї... Ця книжка мені дорога ще й тим, що передмову написав блискучий новеліст і кінодраматург, мій однокурсник Василь Портяк. Він приїхав із Фастова на презентацію цього видання до Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого... А через два тижні його не стало... А не відпускає мене ось тепер Соломія – наважився писати другий роман з її життя, – та найбільше Микола Гоголь. Роботу над романом про нього я поки відклав, але вже надруковано його частину у журналі “Київ” – “Смерть”. Це вже третє і, певно, останнє звернення до цієї постаті. Назва говорить сама за себе – “Гоголь в тенетах і путах”, що витворила імперія з талановитого українського юнака, який, врешті, не захотів далі жити. – Твоя найпопулярніша на сьо© годні книжка “Кімоно для Баттер© фляй” про Соломію Крушельниць© ку. Що найбільше вражає у її долі? – Найперше, те, що у які ситуації вона не потрапляла б, на яких сценах виступала чи з ким спілкувалася, ніколи не забувала, якого роду. Українська пісня, солоспіви, оперні твори наших композиторів були завжди в її репертуарі. Її постать – одна з небагатьох з-поміж українців, яка так тісно пов’язана зі світовою оперною класикою. Адже якщо мова заходить, скажімо, про “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччині, одну з найбільш виконуваних у світі, то всі знають, що її тріумф став можливим завдяки доньці греко-католицького священника з Тернопілля Крушельницькій. А якщо про Вагнера, то Соломію й за життя називали “вагнерівською примадонною”. А Ріхард Штраус вважав її найкращою співачкою і актрисою у його “Саломеї” – навіть танець семи серпанків у сім хвилин танцювала сама Соломія, а не запрошена балерина. Такий самий яскравий слід у світовому балеті лишив й інший українець, киянин Серж Лифар, якому я також присвятив повість за його листами “Київ, Ірининська, Лифарям...”. – У тебе сьогодні надзви© чайно багато різних обов’яз© ків. Наприклад, міжнародна німецько©українська премія імені Олеся Гончара, очіль© ництво Творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ… Чи не заважає гро© мадська праця літературній? – А я ще додам заснований разом з народною артисткою України, примадонною оперети і опери Ольгою Камінською міжнародний поетично-прозовий конкурс “Франкові зорі” у хорватській Рієці. Також більш як п’ятнадцятирічне членство і головування у журі секції “Літературна творчість” Ма-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
