Про-читання · “Присутній у цій книзі невивітрюваний дух українськості засвідчує: воскресіння нації неминуче”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Трикнижжя боротьби, роздумів та підсумків Ярослав Федорчук. Волинянин. Боротьба триває… – Київ – Харків, “Майдан”, 2025. – 240 с.
Слово Просвіти, №16 за 2025 рік
А там горішнім громом Каштани б’ють з орбіт... (Анатолій Ткаченко, с. 533) Характерно, що величезна кількість представлених в антології авторів свої почуття та думки воліють викладати у сонетній формі. З моменту виникнення сонета склалися його жанрові обмеження: піднесена лексика та інтонація; точні й рідкісні рими; заборона на анжамбемани та на повторення повнозначних слів. Усе це утверджувало сонет як жанр інтелектуальної поезії. Сьогоднішній сонет не має жодних тематичних обмежень і здатний, як свідчать найкращі його зразки, зокрема уміщені в аналізованій антології, відтворювати все різнобарв’я життя та науки, всі відтінки людських почувань та думок. Адже тут, окрім сонета традиційного, основою якого є лірико-філософський роздум, подибуємо й сонет описовий, сонет-інвективу, сатиричний сонет, сонет-присвяту – одне слово, всі можливі сюжетно-емоційні різновиди поетичного мовлення. Не меншою за обсягом є в антології “...Тому, що ти – поет” компонента верліброва. І чуттєві образи, які віддавна були головним джерелом інформації про навколишній світ, і наукова термінологія як один із шляхів освоєння світу, і філософеми як результат цього мисленнєвого процесу вводяться у сконденсовану й водночас відкриту вільну форму, де завдяки внутрішньому ритмові – позначникові руху думки ліричного героя – в повному обсязі реалізується їхній сугестивний, художньо-світоглядний потенціал. Особливо варто наголосити на представлених в антології “...Тому, що ти – поет” віршах про війну, яка триває з 2014 року і яку дехто справедливо називає “національно-визвольною”. І якщо співавтори видання, філологи Олександр Хоменко та Олексій Сінченко, саме в ті дні, коли книга готувалася до виходу у світ, боронили нашу незалежність зі зброєю в руках, науковці тилу (Ірина Зелененька, Віктор Крупка, Оксана Куценко, Тетяна Нечай, Олена О’Лір та ін.) вливали свої найсильніші емоції – співчуття до загиблих, ненависті до ворогів, побажання Божої охорони воїнам-захисникам – у віршовані рядки. Але й у цих, у буквальному значенні слова кров’ю писаних рядках відчувається переможна хода Любові до Слова, як і перекладається філологія: Це сирени не ті, // Що колись Одіссея чекали. Воском вуха від них не заліпиш, як стогнуть вони. Сам до щогли прив’язаний, будеш чекати металу, Вибухової хвилі диявольської глибини... ...Як тривоги відбій – // Перестануть волати сирени, Чути дзвони соборні // І плин вертикальний Дніпра... (Ігор Павлюк, “Сирени і дзвони”, с. 366–367). У поетичному діалозі стрілися представники різних поколінь, проте щиро залюблені у художньому слові. І, як справедливо зауважив “диригент” поетичного концерту, доктор філологічних наук, автор-упорядник антології Юрій Ковалів, наука і поезія – “два крила, які дають поштовх до творчого лету”. У викладенні поетичних узагальнень митець-науковець, відповідно до логіки художньої мови, здатен сполучити абстрактні схеми та уявлення науки із силою і красою поетичного образу, який значно поглиблює їхній зміст. Поезія – це душевний стан людини, закоханої в іншу людину, в своє довкілля, в свою роботу… Саме закоханість допомагає створити поетичне бачення світу, а вже творчий задум автора, особливий стиль його мислення підкаже, яку форму – чи віршову, чи прозову, чи драматичну, чи есеїстичну – обрати, аби виплекати в ній свій неповторний образ довкілля. Очевидним є те, що самі автори, представлені у розкішному антологічному виданні, – досвідчені вчені (філологи, політологи, лікарі, біологи); відтак вони знаходять нестандартні шляхи образотворення... “тому, що всі – поети!”.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Саме так: боротьби, роздумів та підсумків. Але одразу ж хочеться додати: і спогадів про події та людей, які боролися за чи проти незалежності України. І мрій, прозирань у майбутнє, вдивляння в очі підростаючих поколінь. Про все це оповідається правдиво, переконливо, яскраво. А ще в цілісному художньо-публіцистичному трикнижжі “Волинянин” Ярослава Федорчука закарбовано вдумливі характеристики численних дійових осіб, зіткнення політичних ідей, двобій любові й ненависті, правди і кривди, духовності та бездуховності, милосердя й жорстокості, високого та ницого… А ще є сотні публічних виступів і дискусій, віра в перемогу добра й воднораз густе плетиво сумнівів та розчарувань, радість несподіваних, воістину казкових мандрівок у часі й просторі, запах рідних лісів, полинова терпкість зрілості, щастя творення афоризмів, документальних фільмів, актуальних статей та злободенних телеі радіовиступів. А ще ж маємо загадкові три крапки, які таять у собі нескінченність буття, одвічність українськості, її світле, незалежне, суверенне майбуття. Загалом трикнижжя “Волинянин” – надзвичайно правдивий і важливий художньо-публіцистичний твір про сучасну українську історію. Назвавши його сагою, Павло Мовчан відзначив, що маємо унікальний часовий зріз, у якому видно і структуру влади, і родовий стовбур Ярослава Федорчука, і розшарпаність сільської громади, в якій є свої герої, зрадники, прислужники, пристосуванці з відповідними стереотипами поведінки. А ще, наголошує відомий поет і громадський діяч, присутній у цій книзі невивітрюваний дух українськості, який засвідчує: воскресіння нації неминуче. Жодному загарбникові, і насамперед російському, не вдалося спустошити людські душі, зруйнувати духовний стрижень українця-волинянина. Додам: як і переважної більшості українців інших регіонів. Саме про це переконливо йдеться у трилогії, зокрема в третій книзі. Українці не лише не забули, що вони українці, а й відкрито виступили проти Москви – непримиренного ворога української державності й української ідентичності. Автор наголошує, що за тридцять років жодна нація не будувала ідеальної держави, але все-таки навіть за такий короткий історичний період можна було зробити більше для свого народу. Тож тривожно й суворо сформульовано в одному з афоризмів Ярослава Федорчука: “Сучасна українська політика – це тактика й стратегія наживи та зради”. Автор має право написати саме так, беручи безпосередню участь у політиці й оцінюючи її зсередини, знаючи ділові, моральні та патріотичні якості багатьох політиків. У передмові до першої книги “Волинянин” знаний прозаїк Володимир Яворівський зазначив: “Тиха, правдива, з ненав’язливим сентиментом інтонація Ярослава Федорчука, розлогість оповіді, “прицільність” житейської подробиці буквально втягує душу читача в матеріал”. Це стосується і другої книги, і третьої, завершальної. Розпочинається вона з виваженої характеристики 1990 року, коли в душах українців оживали притаманні їм почуття свободи та людської гідності, коли повсюдні народні зібрання вимагали зупинення русифікації й нищення української мови та культури, забезпечення прав і свобод людини, збільшення повноважень місцевих органів влади, коли серед цих та інших вимог дедалі рельєфніше поставало питання незалежності України. Знову-таки тут, як і в усьому трикнижжі, Ярослав Федорчук сповідує правду й лише правду. Не може та й не має права забути, як, зокрема, 19 квітня 1943 року в село Красний Сад прибуло три машини й п’ять мотоциклів із німцями та озброєними поляками (поліцаями!), котрі спалили село і вбили 103 його мешканців. І це не випадок, а тогочасна закономірність, у якій, мов у краплині води, відбилася кривава історія не лише волинського краю, а й усього заходу України, – болюча й сьогодні історія, всебічно висвітлена у фундаментальній десятитомній праці “Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років”, яку редагував почесний доктор Луцького національного технічного університету Ярослав Федорчук і до якої написав передмови, а також в особистій книзі на цю тему “Підсумки”. Оповідаючи історію рідного краю, автор ставить у центр уваги визначальну тріаду: минуле – сучасне – майбутнє й вірить, що рішення та дії мають бути кордоцентричні – зігріті добрим серцем і окрилені мудрою душею, що за будь-яких обставин політичний обов’язок не повинен суперечити моральності, а слова мають поєднуватися з конкретними справами. Про них – документальна стрічка “Волинянин”, а також фільм “Вони боролись до загину”, який, здавна омріяний, демонструвався для волелюбних українців під час Революції гідності. Розмірковуючи про неї, Ярослав Федорчук наголошує: “В Україні ворогів прощали, зрадників – ніколи”. Три інфаркти – то свідчення непоступливості життєвої позиції, безкомпромісного аналізу плюсів і мінусів діяльності президентів, прем’єр-міністрів та відомих політиків. То наслідок нелегких випробувань на шляху від юності до зрілості, коли як відомий державник і політик брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, відтак сформулював не один афоризм про постмайданну веремію. Серед них і такий: “Державотворення України – це заплутаний роман з великою кількістю неоднозначних героїв”. Літа линули у вирій й змушували дедалі частіше присвячувати швидкоплинні дні літературній творчості. Уже як член Національної спілки письменників України радів, що не забулися роки осмислення документів до першої книги трилогії, де бачив світ і людей очима волинського хлопця й воднораз – очима нашої сучасності, ба навіть українського майбуття. Знову й знову нотував спогади та роздуми – на жаль чи на щастя, повільніше, ніж раніше, бо вони на схилі життя змушували пильніше й прискіпливіше вдивлятися не лише в душу головного героя трикнижжя Олександра Петровича, а й у душі всіх тих, з ким він зустрічався, полемізував, знаходив спільну думку, обстоював проукраїнську позицію, ділився вірою в перемогу над лютим ворогом. Завершальна книга “Волинянин. Боротьба триває…”, як і вся трилогія, вивірена, об’єктивна, без позолоти, прикрас і моралізаторства. Кредо автора незмінне: ті, хто не гнувся, не ламався, ненастанно діяв в ім’я України, не потребують фіміаму. Прямоказання про них непідкупне й воднораз шляхетне, делікатне. Так само гострий зір правди бачить і дволикість, ницість, продажність тих, хто торгував і торгує совістю, яку, думається, все-таки колись мав. Автор не обминає так званих незручних подробиць, неоднозначних епізодів, не замовчує помилок сучасних політиків, не ретушує їхніх непривабливих портретів. Про все мовиться без фальшу, чітко, з філософським акцентом: якщо щось остаточно не з’ясує сучасність, то прийдешність неминуче поставить усі крапки над “і”. Не одна сторінка завершальної книги трилогії засвідчує: і сьогодні треба мати мужність, щоб висловити свою – окремішню, самостійну, не загальноприйняту – думку, звернути увагу політиків на нові тривожні проблеми. Ось чому мудрість поважного віку автора зворушує душевною рівновагою, розумінням того, що хтось почне спростовувати навіть очевидні факти, а хтось, можливо, образиться, що його не згадано, не возвеличено. На противагу їм – сонячний лейтмотив трикнижжя: теплі синівські спогади про батьків, вдячність сестрі Раїсі за розуміння й постійну підтримку, за те, що вона, 14- річна дівчинка, повідомила загін УПА про наближення енкаведистів, за те, як опікувалася ним, ще малолітнім, коли повернувся з німецької неволі, за те, що завжди допомагала, адже вони були рідні не лише по крові, а й за мораллю, духовністю, любов’ю до своєї волинської землі, до України. Своєрідним підсумком тривалої державної, громадської, політичної й творчої діяльності став осяжний, воістину фундаментальний збірник із промовистою назвою: “На службі народу: волинянин Ярослав Федорчук на зламі епох”. Здається, що кожне слово зворушливого, значною мірою підсумкового видання живе, дихає, світиться добротою до наших сучасників – і тих, хто працює задля України, і тих, хто відстоює її незалежність зі зброєю в руках. Ярослав Федорчук принагідно не забуває сказати, що він – волинянин і пишається тим, що народився в селі. Притишено, з непроминальною ніжністю додає: “Там пролетіли, нехай і важкі, юні роки. Там народилася любов до батьків, бабусі, сестер, до рідної землі”. І знову й знову приворожує до себе дитинство: спогади про нього ніби аж проміняться, осонцюють душу читача, припрошують його пам’ять згадати свої перші кроки від батьківського порога до привітної хвіртки, за якою – невідомий світ. Нині в ньому, уже ніби й знаному, але, як і раніше, загадковому, ворожбитському, автор трилогії почувається вільно, впевнено й воднораз шляхетно. Чи то притулившись до крислатої яблуні улюбленого саду, чи під надійним дахом маленької альтанки, чи серед горіхів, які височіють над затишною вулицею, може несподівано процитувати то рядки з “Лісової пісні” Лесі Українки (вона ж таки волинянка світового виміру!), то призабутий усіма вислів Аристотеля або й власний, щойно народжений, ще не відшліфований афоризм… Згодом занотує його на аркушику звичайного білого паперу (завжди і все, осяяне натхненням, пише тільки ручкою), рішуче перекреслить неточне слово, знайде нове, справді єдино прийнятне, і помандрує крилатою уявою… Куди? Про це знає тільки він, умудрений і по-дитячому беззахисний, щирий Ярослав Петрович Федорчук.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
