Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Чи справді любов – це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю?” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мрії та реальність

Слово Просвіти, №16 за 2025 рік

На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Невеличка драма” за мотивами однойменного роману Валер’яна Підмогильного. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж “Невеличка драма” – це історія про Марту, молоду жінку, яка живе у світі, де все підкорене раціоналізації. Праця, побут, навіть стосунки – все має бути практичним і доцільним. Але вона хоче більшого, прагне романтичного кохання – такого, як у книгах, у мріях. Проте реальність не надто сприяє мріям. Навколо Марти чоловіки, кожен із яких по-своєму трактує любов. Дмитро вважає шлюб спілкою двох людей для спільної праці та виховання дітей. Славенко – раціоналіст, який бачить у стосунках лише біологічну необхідність. Льова – той, хто мовчки кохає, але боїться це визнати. А сама Марта? Вона переконує себе: “Я закохалась, бо мусила закохатись. Кожна дівчина мусить закохатись!” Чи можливо зберегти мрію у світі, де почуття здаються зайвими? Чи справді любов – це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю? Роман Валер’яна Підмогильного, написаний майже сто років тому, і сьогодні звучить сучасно. Це роздуми про самотність, пошук себе та прагнення не підкорятися чужим правилам. – З “розстріляного відродження” раніше я знав Куліша, Курбаса, Хвильового, а Підмогильний, Йогансен, Семенко були для мене маловідомі, – зізнався режисерпостановник Ігор Білиць. – На жаль, у школі на них не зосереджували увагу. Два роки тому почав читати Підмогильного. Мене вразила його красива, глибока мова, думка, стиль. Пожалкував, що раніше не відкрив для себе цього письменника. Спершу прочитав роман “Місто”, згодом – “Невеличку драму”. Зрозумів, що цей роман пасує сцені. Багато персонажів, багато діалогів. Написав інсценівку. Тож коли до мене звернулися з Театру Франка, я сказав, що хочу реалізувати саме “Невеличку драму”. Інсценізація потребувала короткого переказу. Залишив 10-15 відсотків тексту роману. А коли почали працювати з акторами, то зрозумів, що можна прибрати деякі нюанси і залишити тільки головні події з натяком на те, що глядачеві варто повністю перечитати роман після перегляду. Перша зустріч з акторами відбулася після дня народження Підмогильного 5 лютого. Почали з того, що кожен актор і актриса розповіли історію свого наївного кохання, поділилися якимись душевними спогадами. У головної героїні Марти закінчується любов, але ця любов залишає теплі спогади. Я сказав: “Подивіться всередину себе, аби пережити це відчуття, яке залишається від такого теплого спогаду”. При кожній нашій зустрічі ми намагалися підтримувати це відчуття. Важливо не те, що відбувається зовні, а те, що всередині, що тебе рухає і гріє. Працювали, наповнюючи цим відчуттям кожну сцену. У розподілі акторів мені допоміг генеральний директор – художній керівник театру Євген Нищук. Я ділився з ним своїми думками, враженнями. Деякі актриси мали вміти грати на фортепіано, співати. Я говорив, який типаж і характер актора мене цікавить. Повністю довірився в цих моментах Є. Нищуку, і думаю, що вийшло непогано. Головну роль у різних складах виконують Анна Снігур-Храмцова та Катерина Артеменко, яка ще й композиторка. Мені не треба було додатково пояснювати, Катерина розуміла, яка музика потрібна. Обидві актриси робили пошук та розробку цього персонажа. І я долучав їх як співавторів у роботу. Дуже важливо було створити ансамбль, який заклав Валер’ян Підмогильний. Один тип сімейної пари – це кооператори Іванчуки, які здають Марті Квартиру. А Маркевичі – це віддалена російська інтелігенція. Персонажі мали бути колоритні, яскраві, також ми додали гротеску. Виконавці обох складів дуже добре з цим упоралися. У виставі зайняті народні артисти України, лавреа- Сергій Калантай і Катерина Артеменко ти Шевченківської премії. Мені було цікаво з ними працювати. На роботу над виставою ми мали лише два місяці. А оскільки задіяно два акторських склади, то це було подвійне навантаження, було непросто. Сценографічне рішення мені допомагала робити Анна Машковська, вона ж і художниця по костюмах. Дівчина навчається у Національній академії мистецтв України на курсі Сергія Маслобойщика, дуже талановита. При зустрічі сказав їй, що не будемо робити нічого побутового. А оскільки текст тягне на побутовість, то мали зробити конфлікт між текстом і сценографією. Анна запропонувала симфонічні труби з різними вигинами. Вони можуть нагадувати хвилі і одночасно ліс, який згадує головна героїня. Також на сцені можна побачити кульки, якими передаються листя або квіти. У центрі композиції – фортепіано, яке переміщається і є автономним. Якщо сценографія у нас непобутова, то костюми мали відповідати тому часу. Дещо ми шили, дещо знаходили на складах театру. Виконали їх у стилі кінця 20-х років ХХ століття. Хореографія незвичайна. Для

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин