Столиця · “Спробуй0но за день обійти хоча б малу частину міста – вже вечорітиме, а нові й нові вулиці вестимуть далі й далі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Легенди Києва: міфи і реальність
Слово Просвіти, №16 за 2025 рік
Інна КОВАЛЬЧУК
Велесова сопілка Чарівним, різноманітним, надзвичайно багатим був пантеон слов’янських богів. І серед них бог мудрості, достатку, покровитель волхвів, митців і господарників – богатир з довгою бородою у ведмежій шкурі з рогами бика-тільця – могутній Велес. Син Сварога, бог, чиє ім’я донині осяває землю з вечірнього неба – сузір’я Стожар ще зветься Волосожарами. Етимологічно слово “Велес” пов’язують з праслов’янським volst – “влада, володіти”. Київські князі давали клятву вірності, присягаючись Перуном і Велесом: порушити таку клятву вважалося справжнім святотатством. Нинішній Київ також має Велесовий слід – одна з вулиць на Подолі досі зветься Волоською. А кияни розповідають про чарівну Велесову сопілку, яка вберегла колись місто від ворожої навали. Ніби жив у давнину на Подолі у кварталі зброярів молодий майстер Киян. Могутній, як буйний степовий тур, вродливий, мов розквітла ружа, вправний, як найдосвідченіший зброяр, сміхотливий і лагідний, ніби ласкаве травневе сонце. Списи, мечі, булави, бойові сокири, що вийшли з його рук, славно служили воїнам, були щедро напоєні кров’ю ворогів, яких немало було в степах навколо стародавнього міста Кия. Та й сам молодий майстер вважав за честь стати на прю задля захисту рідного міста, власноруч випробувати свою зброю в бою з ворожою силою разом з київською княжою дружиною. Не одна дівчина потайки зітхала, побачивши Кияна серед воїнів або прислухаючись до пісень, які наспівував парубок під час роботи. Не одна вдягала найкращі святкові шати, сподіваючись зустріти красеня біля його майстерні. Та все марно, бо любив хлопець лише Зоряну, дочку його вчителя, що загинув у великій битві з половецькими ордами. Що то була за битва! Смертоносна зброя майстра косила ворогів, усіваючи землю головами хижих половців. Оборонила дружина рідне місто, та не вберегла старого зброяра – поклала осиротіла Зоряна теж осиротілий меч на батьківську могилу. З того часу стала ця дівчина для Кияна найкоштовнішим скарбом, найпершою втіхою. Не те, щоб вона була надто вродливою зовні — київські красуні навряд чи взяли б її до свого гурту. Та в чистих очах дівчини світилася сама душа, пташки довірливо сідали на її долоні, навіть величезні, страхітливі сторожові пси спокійно дивилися їй услід, безборонно пропускали на господи. А Зоряна щоденно молила Велеса, хоронителя душ предків, уберегти від усіляких бід Кияна: втративши батька, дівчина понад усе боялася втратити ще й коханого. І завжди закінчувала словами: “Дбаємо на пам’ять Предків, які про Землю Руську дбали, і всіх наших воїв, які стратили життя своє на бойовищах з ворогами нашими”. Відкритим до таких молитов був бог Велес, бо нічого для себе дівчина не просила, вшановуючи душі предків своїх. Так би і жив собі хлопець з дівчиною, радіючи новим веснам і щедрим літам, та не давало спокою кровожерливим степовим ордам величне місто Кия. Знову зблиснули підняті догори списи, відчули запах свіжої крові бойові сокири. Посунули половецькі орди на місто, і було їх цього разу як маку в куті, як снігу лютою зимою. Важко довелося київським оборонцям, все менше залишалося могутніх воїв. Десь там, серед них, поїв кров’ю ворожою свій меч могутній Киян. Година тяглася за годиною, залишаючи позаду криваві врожаї смерті. Розкрила тоді Зоряна душу в молитві великому Велесу про мир, бо не можна людям сподіватися тільки на мечі. Попросила предків допомогти у замиренні, бо надто багато душ уже пішло в підземний світ. Розчахнулося небо, іна золотому сонячному промені спустилася до рук Зоряни чарівна Велесова сопілка. Піднесла дівчина сопілку до вуст, полинула до місця битви неземна мелодія, нагадала кожному про життя, а не про смерть, про сонячний день, а не про чорну ніч. Випали з рук воїв мечі, схилилися голови, сопілка миру співала все голосніше. Зупинилася битва, розійшлися колишні непримиренні вороги, а згори дивився на землю великий Велес, який дав людям новий урок довічної мудрості. Замовк ніжний голос чарівної сопілки, розчинилася вона в Зоряниних руках, ніби й не було її ніколи... Живе серед киян стара легенда про Велесову сопілку миру, нагадує про те, що не все в цьому світі можна вирішити за допомогою меча. Але ж як не вистачає цієї мудрості, цієї чарівної сопілки, коли смерть знову починає свої щедрі жнива! Чи, може, вже немає на землі таких чистих душ, чия молитва здатна досягти неба? Хто може знати достеменно...
Київ це місто – як присуд, а може, дарунок тобі, принаджує душу і вулиці стелить навзаєм, каштановим віттям щоранку шепоче: “Люби!”, на час відпускає кудись – і щоразу вертає,
це місто – як жінка, що тільки в любові слабка, яку ти не можеш забути ув іншій постелі, та сама, ота, що завжди підсвідомо шукав в осінніх етюдах, весняних легких акварелях,
це місто відчуте тобою на дотик, на смак, одвіку тут купчаться дні чорно9білої масті, і тільки сопілки від Велеса досі нема, хоч мавки співають і тихо літає Чугайстер...
Видубицький монастир Неподалік від Київської станції метро “Видубичі” біля підніжжя Національного ботанічного саду на схилі гори між Наддніпрянським шосе і Звіринцем розташувався Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир. Зазвичай кияни використовують скорочену назву: Видубицький монастир. Надзвичайно доглянуте і наповнене справжньою силою добра і святості місце, яке дарує відчуття умиротворення і душевного спокою кожному, хто приходить сюди у пошуках розради, або просто насолодитись красою землі. Видубицький монастир засновано у другій половині ХІ століття сином князя Ярослава Всеволодом. Сучасний ансамбль Видубицького монастиря сформувався наприкінці XVII – на початку XVIII століття, центр композиції монастиря – Георгіївський (святого Юрія-переможця) собор. На території монастиря також збереглася церква святого Архистратига Михаїла, споруджена у 1070–1088 роках, яка була повністю відновлена у 1766–1769 роках архітектором М. Юрасовим. Історія монастиря починалася зі Звіринецьких печер, а потім монастирське життя перейшло на поверхню, де попервах була збудована дерев’яна церква. Цікаво, що свого часу Видубицький монастир був великою на той час бібліотекою, де зберігалися літописні статті. Найвідоміша київська легенда про Видубичі пов’язана з іменем ще одного могутнього бога Перуна, одного з найвідоміших праслов’янських богів. Перун – син Сварога (Сварга), брат Велеса, бог військової звитяги, охоронець Прави (світу богів). Уособлення наймогутніших сил Всевишнього Роду як на небі, так і на землі, повелитель блискавки та грому. Для славлення Перуна, який ототожнювався з дубом, це могутнє дерево постійно висаджувалося праслов’янами і береглися так звані Боголісся – Священні гаї. Перун – покровитель грози, зростання, родючості, заступник воїнів, вогню, сили, влади, закону, життя, зброї, бойових мистецтв, подавець благ, дощу. Іменем цього бога клялися, ідучи на битву та укладаючи державні угоди. Відомо, що ім’ям Велеса клявся народ, а ім’ям Перуна – князь та дружина. Надзвичайно шанований у стародавньому Києві, Перун мав свої дерев’яні зображення як у господах заможних киян, так і серед робочого люду. Язичницьке капище з величезною дерев’яною фігурою Перуна знаходилося на території Володимирської гірки в урочищі, яке в давнину називалося “Чортовим беремищем”. Фігура була справжнім витвором мистецтва: голова бога прикрашалася позолоченим шоломом, вуса яскраво сяяли сріблом. Містяни приходили туди з усіма своїми радощами та бідами, знаходили справжню розраду, подумки спілкуючись з небесною силою. Ніхто і ніколи відкрито не ставив під сумнів владу цього зображення великого бога, тому руйнування капища князем Володимиром під час Хрещення Русі у 988 році для багатьох стало справжнім потрясінням. Тим більш, що під час самого хрещення з язичницькими ідолами особливо не панькалися: просто валили на землю, а потім тягли до Дніпра і кидали у воду. Дерев’яне уособлення Перуна не стало винятком: фігуру повалили на землю та потягли до Дніпра. Стягли вниз саме тим яром, де зараз пролягає траса Київського фунікулера, спочатку на Поділ, а потім також кинули у Дніпро. Кияни кажуть, що Дніпрові води відразу закипіли, грізно загарчала велична річка і підняла на гребінь хвилі Перунову фігуру. Підняла і понесла далі, на Звіринець. Налякані люди побігли берегом ріки, холонучи від жаху. Бігли, ридали і просили: “Видибай (виринай), Боже, видибай!” І ніби почувши молитви і прохання, велика київська ріка високо підняла дерев’яну фігуру Перуна і обережно поклала на берег. Саме там, де Перун виринув з дніпровських вод, і був побудований Видубицький монастир. Саме на згадку про ті далекі події і залишилася назва цього чудового київського монастиря.
Видубичі крута гора, старезна і висока, по ній би так брести собі й брести... на Видубичі дивиться впівока застиглий у підніжжі монастир,
немає люду і слова поснули, сукає тишу вітер коло них, а Михаїл, задивлений в минуле, на мить забув, що він Архистратиг,
і тільки тягне владно, невмолимо примовклу душу стежкою нести до тих воріт у вічність, за якими хрестами світить сивий монастир...
Золоті ворота Величний, прекрасний Київ сьогодні розташувався на обох берегах Дніпра, займає величезну територію, і з кожним роком стає все більшим. Спробуй-но за день обійти хоча б малу частину міста – вже вечорітиме, а нові й нові вулиці вестимуть далі й далі, заохочуючи до нових мандрів. Проте в давнину Київ був зовсім не таким, невеликим, потихеньку зростав на правому березі, і обійти його було б зовсім не важко. Головним в’їздом до міста були Золоті ворота, ті самі, реконструкцію яких зараз можна побачити в нинішньому центрі, нагорі вулиці Володимирської. Пер-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
