З блокнота письменника · “З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Обліт
Слово Просвіти, №16 за 2026 рік
Євген ПАШКОВСЬКИЙ
В день, коли проклюнуться перші проліски, буяє розповінь світла. Тихе, погідне тепло в ополудень лагідніє і ще несміло, як вперше закоханість, горнеться до всього, що потрапляє в його обійми. На городах і полях озерами стоїть вода. Підсинена синявою хмар, вона хвилиться за вітром і несе якесь небесне хвилювання. Вода улоговин дихтить холодом зими, а на погорбах, підвишшях, на чорновологій ріллі, де сніг недавно станув, влягається тепло. Ногам дерев у рівчаку вода сягає колін, все прибуває, летить з полів, горбів – і риє в них глибокі зморшки. Струмок, який всю зиму мріяв стати річкою, морозом випалений до дна, тепер, як гірська ріка, котить води через перекати трав і тепер кожному помітний. Як той, хто пережив воскресіння, він вірить і не вірить, він переказує його раз за разом, розказує лугам, собі – і несе далі й далі диво нового життя. Перші жайворонки несміливими голосами дзвінкоголосять у високості, їх кришталеві дзвоники заповнюють доти німий, ніби навіки позбавлений співу, простір. Від обрію до обрію, від неба до землі все оживає. Бліда, випалена морозом, вруна золотиться, як стерня, від дороги до посадки. На узбіччі дотає зчорнілий сніг і по краях дороги вода чорнить уже сухий асфальт, стікаючи в яр. Досі осліплена снігами далечінь тепер прозора й безберега, зоряно чиста, як тоді, коли кликала до себе, вона дивиться очима того, що пішло за обрій. Нічийний, схожий на укороченого лиса з підтиснутим хвостом, собака, що боїться людей, бо не раз збила машина, так само живе на окраїні села. Йому пощастило перезимувати без буди, і він вперше не зіщулено, розкинувшись лапами на сухій траві, спить на пригріві під старим осокором. Йому сниться вічне літо. Вві сні він просинається від голоду, підцибує на краю дороги і здалеку помічає: йому несуть у світлому на вузлику кульку сало й кості. Шпаки, щойно прилетівши, ще нікого не імітують. На найвищому гіллі дерев, поводячи дзьобами, сидять по двоє, по троє, німі від захвату. Внизу під ними те, чого так довго ждали, чим марили від осені. Сидять онімілі на найвищому верхів’ї, щоб побільше охопити зором, в запаморочі не від висоти – від того, що дожили, що знову бачать рідну землю. Як чорні, ввімкнені мікрофони, вони сидять, заслухані різноголоссям, всотують звуки далини, голоси внизу – і кожен запам’ятовують, щоб потім віддавати як симфонію життя. Теплінь розливається над дахами, над повітками, над затишками огороджених металопрофілем дворів, над давно обталими, південними боками ярів. Голосніше й дзвінкіше горланять півні, ці вічні глашатаї села і зрадництва Бога. Проліски невидимим жаром витають з крижаної землі і напливу вже посірілої, у віспі проталинок, криги. Мов встають навшпиньки, побачити: хто там горлає? Але бояться розплющитись, щоб не осліпнути від раптової ясноти і безжальності світу. Нічний холод і все, що йде – знають вони – здатні їх розтоптати. “Цвісти чи почекати?”, питають одне в одного, в пролітаючих комах, та ніхто не відповідає. Бджоли в цей час тільки вилітають з льотків, спроквола після довгої зимівлі облітуються і ще не шукають квітів. В перший день обльоту вони щасливі сонцем і очищенням тілець. Слабкі й незвичні до відкритого простору, до подуву холодних вітрів, вони бояться далеко відлітати і тільки пробують крило. Вони знають долю тих, хто поквапились летіти на поклик сонця і сяючого снігу. Як масове звільнення з тюрми, бджоли вперше після довгої неволі вириваються з вуликів і далеко не летять, товчуться за її порогом, не в силі повірити, що вже на волі. Гудуть так само обережно, мов побоюючись відлякати тепло. Півні то з одного, то з другого краю села пробують перекричати їх, але гул бджолиних сімей, гул тисяч бджіл поволі наростає і стає густим, заворожливим, багатоголосим. І скрики півнів потопають в ньому, як череп’я в гулові землетрусу. Рівний, окрилений сонячним тяжінням, гул заповнює подвір’я, тим знаменуючи початок нового сезону. Для пасічника це – кращий день року. Як епіцентр землетрусу, як струс невидимого, завбільшки з небо, дзвону, гул незримо здригає світ і потрясінням бджіл, працелюбством їх, розносить весну. Їх Енергія, їх спів, одна присутність їх заряджає імпульсом діяльності. Бруньки на ліщині бубнявіють фіолетовими вічками. Всотуючи перше потепління, вони ховають його в собі, як кулачок жебрака затискує малу копійку. Над чорною від тализни ріллею сріблиться тонюня павутина. Вона нечутно бринить на вітру і разом з іншими голосами, біло заздрячи їм, що так тихо звучить, оспівує весну. Тонкими, ледь видимими, нейронами вона наструнює землю, утримує її пам’ять – пам’ять мільйоноліть – сполучає брилу з брилою, віки з віками, вона передає їм струм розіллятого сонця. Спогад за спогадом, спалах за спалахом вона піднімає з пам’яті землі те, як тимчасово все під сонцем, та глупа людина не розуміє, що щастя не буває вічним. Марево ще спить в землі, але її нервова система проміниться над ріллею струнами, передвістям спекотного тепла. Хвилюванням марева над полями. Земля, що відтає під врунами, бачить кожен промінець майбутнього врожаю. Коріння, мов заморожений нерв зуба, ще нічого не відчуває, його біла бахрома байдужа до землі. Ні хвилювання фермера, ні сонця хвилювання його ще не проймає. Воно затерпле тим, що робиться на землі. Не хочеться й рости… Коли ж пройме, во-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
