Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №16 за 2026 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 16 (1344), 23—29 квітня 2026 Екоцидні дзвони Чорнобиля

Ігор ЗОЦ Фото Сергія ПРИСУХІНА Днями в Національному музеї літератури України відбувся захід до 40-річчя подолання Чорнобильської трагедії. Конференція “Чорнобиль – незагоєна рана України: проєкція на російсько-українську війну” зібрала ліквідаторів аварії і авторів Чорнобильського законодавства. У своєму вступному слові народний депутат України багатьох скликань, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан наголосив, що нищення атомними реакторами на найдревніших українських землях не було випадковістю. За словами промовця, будівництво Дніпрогесу, створення Київського водосховища, внаслідок чого відбулося затоплення сотень історичних сіл у минулому столітті і підрив Каховської греблі під час російсько-української війни, – ланки одного ланцюга, це цілеспрямована політика московитів на знищення України. “Чорнобильська трагедія призвела до величезних втрат, але чому досі українська влада так і не виставила рахунок урядам путіна?” – запитує Павло Мовчан. Далі очільник “Просвіти” надав слово Володимиру Шовкошитному, з яким разом працювали в одній комісії Верховної Ради з питань Чорнобильської катастрофи. Свого побратима Павло Мовчан назвав людиною легендарною, адже Володимир Шовкошитний з першого дня включився в ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, оскільки кілька років був її працівником. Він поділився спогадами про перші години після вибуху, про те, якою була реакція співробітників. Власне, з часом відкриваються якісь невідомі раніше деталі, і пан Володимир пише про це книгу “Чорнобиль: я бачив”, видання п’яте, перероблене й доповнене. “Вся книжка – це очі з різних сторін, свідчення багатьох людей, які потрапили у вир подій”, – каже автор. За Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Дзвони Чорнобиля. 40 років Чорнобильській трагедії. Цій даті приурочений концерт-реквієм “Чорнобиль – молодь буде пам’ятати”, що відбувся в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового УГКЦ за участі Блаженнійшого Святослава. Ця високоетична подія зібрала звідусіль повний храм людей різного віку, сану і стану. На щастя, серед присутніх і активних учасників найбільше було молоді. Майже кожен у виступах, музиці і слові звертався з повагою і надією до молодіжної авдиторії, вважаючи її найбільш обнадійливим чинником нашої будущини і хранителем нашої пам’яті. Такий вектор уваги був достатньо природним, адже в храмі домінувала студентська спільнота. Однак усі, передусім молодь, упродовж цього дуже емоційного, морального і високопрофесійного дійства віддавали заслужену шану головним дійовим особам – Героям Чорнобиля, які в ті доленосні для України і Світу часи, багато чого не відаючи, мужньо й жертовно віддавали своє здоров’я, життя заради сущого і майбутнього мільйонів людей. Серед численної храмової громади, більшість якої значно молодші тих катастрофічних років, місяців, тижнів, були присутніми найбільш високодостойні – президент Всеукраїнської громадської організації інвалідів “Союз Чорнобиль України” Іван Яценко. голова Правління ВГО “Асоціація „Афганці“ Чорнобиля” Олександр Рябека, голова Національної спілки кінематографістів, режисер Сергій Борденюк та ін. Саме до них, а в їх особі до сотень тисяч учасників живих і мертвих, часто безіменних героїв, була прикута увага у велелюдному Соборі. Вона проявлялася в привітальному слові Блаженнійшого Святослава і ректора Драгоманівського університету Віктора Андрющенка, в особливо щемному привітанні натхненного організатора цього заходу Олександра Рябеки, який безперервно (чверть століття) на всеукраїнському рівні з міжнародною участю творить цей “Реквієм Пам’яті”, коли Мистецтво, Музика й Поезія “говорять” із нині сущими, “мертвими й ненарожденними”. Про тих, хто повернувся на “чорнобильському щиті” з атомного пекла, хто продовжує жити, борячись із тепер уже видимою недугою, хто з гідністю береже пам’ять про своїх побратимів, цих “ненагороджених” Героїв, які віддали своє життя і здоров’я заради спасіння людей, рідної землі, світу. У живопросторі цього величного храму відчувалося биття їхнього єдиного серця, наповненого силою духу, відваги, людського сумління і благоговінням перед життям. Диво, проте воно (Серце) таки вижило, вистояло, перемогло зловісне атомне ядро, виплоджене московською Продовження на стор. 2
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Наша незагоєна рана

його словами, ймовірність такої аварії була дуже низька, але вона сталася через конструкторські прорахунки, а не через помилки в експлуатації, як про те було вигідно заявляти владі. “Експлуатаційників просто оббрехали”, – заявляє пан Володимир. Він вважає своїм обов’язком говорити правду. “Я не пригадую жодного випадку дезертирства за неймовірно важких умов. Це не був радянський патріотизм, я, наприклад, був патріотом своєї АЕС”, – зізнається. За словами Володимира Шовкошитного, більше за нього знають про трагедію Володимир Холоша – ексміністр у справах Чорнобиля та Михайло Борисюк – член Нацкомісії з радіаційного захисту населення, які також виступили на конференції. Зокрема, пан Борисюк зазначив, що неможливо забути безстрашність ліквідаторів, але треба пам’ятати і позицію радянських вчених. Так, тодішній головний атомник срср, уродженець Таращі з Київщини академік Александров хвалився, що Виступає Павло Мовчан реактор в Чорнобилі настільки надійний, що його можна ставити на Красній площі... (Шкода, що не поставили! – І. З.). Іван Заєць – громадський діяч, ексміністр екології та природних ресурсів України, народний депутат України (І–VІ скликань), погодився з думкою колег про те, що радянська імперія спеціально вирвала частину нашу історичної землі Полісся, і зауважив, що список втрат ми такі не склали. На думку пана Зайця, наразі ми не знаємо, чому ворог легко захопив ЧАЕС в 2022 році і що насправді коїться в зоні відчуження, і що робити з цією землею далі. Своєю стурбованістю наслідками Чорнобильської трагедії поділився Георгій Філіпчук – громадський діяч, заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, ексміністр охорони навколишнього природного середовища України. Його розлогу статтю до теми конференції читайте на шпальтах номера. Про те, чому після обстрілів рашистами Києва потребують порятунку артефакти Чорнобильської зони, розповів Ростислав Омеляшко, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Кінорежисер Леонід Мужук на прикладі свого документального серіалу “Чорнобиль: два кольори часу” (1986–1988) розповів, з якими труднощами пробивалася правда про Чорнобиль в радянський інформаційний простір. До учасників заходу також звернулися доктор медичних наук Анатолій Радзіховський та доктор історичних наук Ярослав Калакура. Додали оптимістичного настрою присутнім виступи народного артиста України Кирила Стеценка та Заслуженого народного ансамблю пісні й танцю України “Дарничанка” на чолі з Петром Андрійчуком.
Суспільство · “Наш сокровенний оберіг – Український Воїн, а нашими духовними обладунками є пояс правди; щит віри; шолом спасіння; меч духовний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

цтво то від Господа Бога, а політика від диявола, будучи суголосним зі словом Олеся Гончара, який вважав мистецтво “останнім островом Свободи”. Саме Дух Свободи формував сьогодні в цьому Храмі філософію українського Серця і національної Пам’яті. Бо Чорнобиль є не лише свідченням рукотворної трагедії, вчиненої прямо й опосередковано “людьми злими і чужими”, він – символ нашої незборимості, життєдайності. Адже саме Чорнобильська біда стала водночас і пломенем національного відродження, могутнім стимулом Незалежности України, оскільки на радіаційному “чорнобильському ґрунті” народжувалися провісники нашої Волі – Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Зелений Світ, Меморіал, Народний Рух України… Не перебільшую, але хто був у горнилі тих буремних часів, той правдиво підтвердить, що “есересерівська” імперія, яка виплодила вселенське зло Чорнобиля, впала від спротиву ним і народженого. Бо розбуджена українська Нація “долала Чорнобиль у собі”, усвідомивши, що для Свободи замало лише культурницьких змагів, які часто нагадували “троянди під бульдозером”. Народ потребував іншого шляху – до вищих верховин свободи, духовної і політичної суверенности, соборної єдности. Клич “Геть москву!” набрав сили не прохаючого (за Хвильовим), а національно-визвольного змісту, з омріяним синьо-жовтим і не змосковленим Києвом. У ці дні ми вклоняємося силі духу, мужності Героїв Чорнобиля, як і сучасних Воїнів-Героїв, що рятували і захищали(-ють) Україну і Світ, даруючи надію на краще життя, оберігаючи й зміцнюючи нашу національну Пам’ять, підносячи ці чесноти на п’єдестал найвищої національної шани і поваги. На цьому битому чорнобильському шляху просвітління завжди поставатимуть різні за своїм світоглядом і складом характеру люди, оселі, публічні і владні інституції, школи, церкви, культурні заклади, родинні обійстя, бібліотеки, інформаційні та бізнесові установи, здійснюючи своєрідні життєві, духовні, творчі, соціальні функції і призначення. Однак, якщо олюдненість ще не втратила себе в протистоянні з цією “диявольською” політикою, то світ, як і кожен із нас, мусять керуватися спільним етичним знаменником – “бути відповідальним за все живе”. Сьогодні рашисти з московії вчинили “новий Чорнобиль”. Чи вдасться зліквідувати цю незбагненно страшну виразку, що є найбільшою загрозою для України і Світу?! Єдина зброя – вірити і боротися. Разом, спільними зусиллями. Наш сокровенний оберіг – Український Воїн, а нашими духовними обладунками, наданими Богом, як сказано в Святому Письмі, є: пояс правди; щит віри; шолом спасіння; меч духовний. Цінності, з якими нам жити, перемагати і пам’ятати про трагедію і звитягу Чорнобильців. Слава Героям! Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Наш сокровенний оберіг – Український Воїн, а нашими духовними обладунками є пояс правди; щит віри; шолом спасіння; меч духовний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Екоцидні дзвони Чорнобиля

Закінчення. Поч. на стор. 1 імперськістю, віщуючи, що треба бути сильним, нездоланним, невмирущим, знову рятуючи “себе”, “світ” від москвоординського молоху. Бо на незагоєних ранах Чорнобиля ось уже дванадцятий рік ятрять нові й не менш страшні та болючі, спричинені рашистськими нелюдами. Оглянувшись назад, бачиш апокаліпсис, якому ні початку, ні кінця. Адже все, що відбулося в Чорнобилі, є лише продовженням безперервної варварської людоловлі. Допоки? Де її причинність і витоки, коли нарешті будуть зупинені ці жорна антилюдського мукомолу? Тяглість історичної, національної пам’яті навертала багатьох присутніх до тієї правдивої відповіді, яку досі намагаються вивести на рівень сприйняття проблем техногенності катастрофи, природного лиха, неврожаю, голоднечі. Однак попри все не можна прикрити правди, оскільки жодні природні катаклізми не можуть за масштабами нещасть прирівнюватися до рукотворних трагедій, чинених “людиноподібними”. Як завжди, на перше місце виходить цінність Правди. Суспільство і понині має лише приблизну уяву про причинність, характер і наслідки вибуху атомного реактора в Чорнобилі. Усі ці роки в кожній владній хаті, залежно від політичних уподобань, домінувала своя “чорнобильська недоправда”. Найбільш об’єктивною оцінкою була “правда про замовчування правди” щодо трагедії на ЧАЕС. Не вдаючись до аналізу причин недопуску до “секретних” документів і фактів, багато речей цієї аморальності були наяву, починаючи хоча б із масових першотравневих демонстрацій 1986 року, на які компартійні органи вивели сотні тисяч дітей в умовах активного радіаційного забруднення. Хоча дані на початку травня свідчили, що ситуація була вкрай загрозливою. У Києві в ці дні рівень гамма-фону склав 1100–2000 мкР/год, перевищуючи в 100 разів природний фон. Водночас саме в травні з москви надходить вказівка “про радіаційну обстановку в місті Києві” (віцепрезидент АМН СРСР Л. Ільїн, Ю. Ізраель), в якій зазначається: “аналіз радіаційної обстановки в Києві свідчить про відсутність показань для евакуації населення, зокрема дітей”. Тодішній міністр УРСР Романенко отримує припис від міністерства охорони здоров’я СРСР, доводячи його до кожного українського лікаря, щоби “в історії хвороби не фіксувати жодних радіаційних захворювань, крім гострої променевої”. А вже 23 травня згадуваний міністр, доповідаючи у ЦК КПУ, стверджуватиме, що “діти першого віку і дошкільного віку не вимагають спеціального оздоровлення за межами Києва. Перебування вагітних жінок у Києві та Київській області (за винятком деяких районів) не становить небезпеки для організму жінки та майбутньої дитини”. Отже, можна вважати, що політика замовчування та “мінімізації” страшної загрози була також проявом реального екоциду. Бо насправді це була катастрофа неймовірних масштабів. Коли частково привідкрилась залізна завіса неправди, то в центральних часописах України (“Урядовий кур’єр” від 26 червня 1997 р., “Голос України” від 21 січня 1998 р.) були опубліковані більш об’єктивні дані про викиди радіоактивних речовин з реактора, еквівалентні відходам, що утворилися б у результаті вибуху 90 атомних бомб, скинутих на Хіросіму. А за потужністю опромінення вибух четвертого енергоблоку прирівнювався до вибуху 300 “хіросімських” бомб, хоча іноземні вчені вважали 800 таких бомб більш правдивою цифрою. За даними 1996 року, в навколишнє середовище було викинуто понад 50 млн кюрі і третина території України одномоментно стала радіаційно забрудненою. Хоча за підрахунками окремих учених ця цифра насправді значно вища – 1 млрд Кі. Навіть неможливо уявити масштабність вселенської катастрофи і майбутню долю українців, якби московсько-імперським планам все-таки вдалося зреалізувати в Україні будівництво додаткових атомних реакторів на 40 майданчиках у різних регіонах, зокрема будівництво ще 6 нових на ЧАЕС. І це планувалося при тому, що дефіцит води в 1984-му вже становив 4 млрд кбм на рік, а в 2000-му – 16 млрд кбм. Незважаючи на це, будувати їх розпочинали, найстрашніше – в густонаселених районах. Пригадується початок нашої Незалежности (1992 рік), коли Іван Драч, виступаючи на врученні премії фундації Антоновичів, озвучив багато майже пророчого з того, що нині стає ще більш зрозумілим і актуальним. Чесно й неметафорично він скаже: “Атомна блискавка Чорнобиля ударила в генотип української Нації… Геноцид постав знову для України. Якщо Чорнобиль – наш батько, то 1933 рік – наш дід”. Насправді Чорнобиль став продовженням безперервної, нескінченної вервечки трагедійного буття українців, які мали нещастя співжити зі своїм “каїном'убивцею”. Хоча десятками років, а також у ті страшні чорнобильські дні, звідусіль із публічних “брехунців” лунав тичинівський гімн УРСР: …Нам завжди у битвах за долю народу Був другом і братом російський народ… Так, це сумнозвісне “братерство” чутливо перегукувалося на Соловках, Магадані, Колимі, Биківні, в тюрмі на Лонцького, на інших місцинах широченної “географії” україновбивства, дійшовши свого апогею повномасштабної війни, метою якої для таких “братів” є остаточне вирішення “українського питання”. А до цього були етноциди, лінгвоциди, голодомори, русифікація, знекорінення, винародовлення, екоциди… Не перелічити “малих і великих” Чорнобилів. Зате можна безпомильно стверджувати, що москалі, вкравши (їхня усталена традиція!) Вишгородську Божу Матір, фальшиво перелицювавши її на “владімірську”, залишили нам у спадок Чорнобильську, з якою знову стрічаємо війну московита. Ця екзистенційна війна з московією, що віками продовжується за право жити і бути, вулканічно викинула на поверхню величезний згусток правдивої магми, висвітивши нові сторінки витоків, джерел, початків героїки і трагедії нашого народу. Багато поколінь, пройшовши через сито політики, ідеології, освіти чужинських держав та імперій, були позбавлені пізнавати істину “про себе”. Оте Шевченкове громове “…що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”, оте закличне “За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? (“Чигрине, Чигрине”), западаючи в душу, звучало дзвонами під склепінням храму у виконанні народного артиста України Анатолія Паламаренка, зберігаючи силу народного духу, нагадуючи кожному свідомому українцю, що наша будущина пізнається лише тоді, коли заговорить правдою твоя минувшина. Цього ніколи не досягнути ні розумом, ні серцем, ні душею, якщо твою історію пишуть чужинці у чужих столицях, якщо вона розповідається “іншою” мовою і культурою. Бо тоді ти навіть на власній землі стаєш настільки бідним, що змушений “продаватися” за хліб і воду. А втративши свободу, українець – не господар на своїй материзні, гублячи свою душу, національну пам’ять, рідну мову, віру і школу. Тоді розпочинається майже незворотний процес розкладу і розчинення серед інших, більш сильних у зухвалості та агресії. Чорнобильські дні нагадують нам про далеко не спрощену модель історичних “взаємин” українця з московитом. Оскільки минувшина і перспектива майбутнього, не кажучи вже про сьогодення, видаються такими, що не передбачають подальшого “співіснування” в цивілізаційному форматі цих різнополярних спільнот. Оце екзистенційне “Або/Або” (за основоположником екзистенціалізму С. К’єркегором) є причинністю, сутністю і будучністю ординських воєн, яким ні початку, ні кінця, допоки не сконає на тілі людства цей злотвір болотяної імперії – “федеральна” московія. Такий справедливий фінал давно вже міг би відбутися, якби світ “сильних” був трохи більш олюдненим, моральнішим, відповідальнішим “за все живе”, а не спаскуджений коростою грошей, наживи, влади та “умиротворенням” вже не “Золотої”, а здичавілої орди. Адже відтоді як у 1839 році француз А. де Кюстін написав про “ніколаївську росію”, що “кремль – це капище деспотизму, а цей загарбницький народ любить більше рабство, аніж свободу, плазуючи перед тираном”, то нічого й не змінилося, хіба що в гірший бік. Тому, завдяки передусім авторам проєкту (О. Рябека, В. Федоришин) і Драгоманівському університету сенси історичної правди, національної пам’яті, життєствердності Українського народу на повний голос вкотре звучать у святому Соборі болем, надією і вірою, що світло таки здолає темряву, а щирому і високому небу не загрожуватиме вже ніколи московське атомне ядро. Цю верховинну загальнолюдську ідею талановито й щиросердно підсилювали своїми музами відомі майстри національного мистецтва Слова, Поезії, Музики, Науки. Твори Т. Шевченка, М. Лисенка, О. Кониського М. Леонтовича, М. Скорика, О. Білаша, А. Малишка, М. Ткача, Є. Станковича, В. Самофалова, А. Роговцевої, А. Паламаренка, П. Мовчана, С. Борденюка, С. Вакарчука, Є. Савчука, С. Магери, Д. Клягіна та А. Шевчука, а також прекрасні своєю виконавською майстерністю студентські хори, студентський симфонічний оркестр Національної музичної Академії, камерний оркестр факультету мистецтв імені А. Авдієвського Українського державного Драгоманівського університету обрамлювали це духовне дійство естетично, морально й патріотично. Відчувалося, що тут народилася та рідкісна мить, коли мистецтво оголювало весь людський нерв, проникало в найпотаємніші душевні закутки, навстіж відчиняючи двері для “гнаної правди”. Очевидно, мав рацію вже згадуваний І. Драч, що мисте-
Інформаційний простір · “Відчуття безпеки: майбутні покоління українців не повинні бачити війни”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

класу. Окремо зазначається, що педагогиня пов’язувала поведінку хлопця з відсутністю батька, який служить у ЗСУ, фактично перекладаючи на дитину відповідальність за бойові обставини його сім’ї. Український шеф-кухар, ресторатор і суддя проєкту “МастерШеф Україна” Володимир Ярославський розповів про особливості приготування вечері для британського принца Гаррі, герцога Сассекського, який минулого тижня побував у Києві та взяв участь у Київському безпековому форумі. “Я знаю, що його мама, принцеса Діана, дуже любила борщ. Читав, що вона навіть додавала туди молоко або йогурт – цікавий факт, правда? А сам принц з дитинства любить просту їжу. Тому вирішив не вигадувати, а йти від серця і від коріння”, – написав пан Ярославський у соцмережі Facebook. Він озвучив меню вечора: український борщ на домашньому квасі, маринована черемша, стрілки часнику, органічний кріп. “Все чесне, все наше. А вино – від українських виробників за ініціативи Олі Хірман”, – додав шеф-кухар. У тимчасово окупованому Криму 61-річному пенсіонеру МВС України присудили 2 роки колонії-поселення за жартівливу картинку з Ісусом, який говорить “вбити москаля”. Окупаційний Судакський міський “суд” звинуватив чоловіка у “закликах до екстремізму”, повідомляє “Українська правда” з посиланням на рос- ЗМІ “Медіазона”.Засуджений чоловік – пенсіонер Міністерства внутрішніх справ України, який не підтримував повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Від 24 лютого 2022 року і до 25 червня 2023 року він нібито зберігав на комп’ютері “антиросійські” фото та відео. Також – користувався ресурсами, які, за версією силовиків, “негативно висвітлюють РФ, зокрема як агресора та окупанта, який вторгся на територію України і застосовує під час “сво” насильство щодо мирного населення, зокрема жінок і дітей”. 28 квітня у Києві відбулося заупокійне богослужіння з нагоди сорокового дня від упокоєння Патріарха Філарета. Службу очолив Предстоятель Православної Церкви України, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Заупокійна Божественна літургія та панахида пройшли у Володимирському кафедральному патріаршому соборі, повідомляє видання “ОГО”. Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Відчуття безпеки: майбутні покоління українців не повинні бачити війни”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

У країнах Європейського Союзу наразі перебувають близько 1 млн 420 тисяч українських чоловіків віком від 18 до 64 років, які отримали статус тимчасового захисту. Про це повідомляє медіа “Слово і діло”. Найбільша кількість таких громадян зафіксована у Німеччині, Польщі та Чехії. Саме ці країни залишаються ключовими центрами розміщення українців, які виїхали після початку повномасштабної війни. Тема перебування чоловіків призовного віку за кордоном викликає гострі дискусії в українському суспільстві. З одного боку, частина громадян виїхала легально ще до запровадження обмежень або має законні підстави для перебування за кордоном. З іншого боку, питання справедливого розподілу обов’язків під час війни стає дедалі більш чутливим. Посол у Великій Британії, ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний під час онлайн-дискусії, організованої Київською школою державного управління імені С. Нижного, окреслив ключові принципи, які, на його думку, визначають перемогу України у війні. Про це повідомляє “Дніпро Оперативний”. За словами Залужного, йдеться про три базові складові. Першою він назвав відчуття безпеки: майбутні покоління українців не повинні бачити війни. Другою умовою є необмежені перспективи розвитку – держава має забезпечити можливості для зростання та повоєнного відновлення. Третій принцип – це відчуття дому, коли громадяни почуваються в Україні захищено та впевнено. Окремо Залужний наголосив на ціні, яку вже заплатило українське суспільство за свободу. “За нашу країну дуже багато людей вже віддали своє життя, це найдорожче, що може бути. Мають з’явитися лідери, які захочуть побачити Росію переможеною”, – зазначив він. Відповідаючи на запитання медіа today.ua, начальник Генерального штабу, головнокомандувач Збройних Сил у 2014–2019 роках, доктор військових наук, генерал армії України Віктор Муженко, який зараз працює головним науковим співробітником Центрального науково-дослідного інституту, зокрема, сказав: “Як може бути, що міністр оборони готує реформу Збройних Сил, однак ховає її від Генштабу і від головнокомандувача? Це повне нерозуміння свого місця і призначення. Він публічно заявив про створення якихось центрів компетенцій військових технологій, що, зокрема, передбачає об’єднане управління дронами, а в перспективі іншими системами, включаючи артилерію, через цифрові екосистеми. Але це не його функціонал. Яким чином він це буде робити без Генштабу? Він що, забирає на себе функцію оперативного управління? Люди, які прийшли в міністерство, не розуміють, як армія будується й на яких законах та принципах існує. Сьогодні, крім гучних заяв, які більше схожі на піар, ніж на реальні досягнення, нічого, на жаль, не проглядається”. У результаті, за словами генерала армії Віктора Муженка, можемо прийти до поразки, якщо не змінимо підходи до Збройних Сил України та всередині них. “Зараз це єдиний дієвий інститут, на нього дивляться всі наші партнери. Від дій армії залежить рівень західної допомоги. Ви ж бачите – як тільки ЗСУ відходять, миттєво або виникає затримка в якійсь процедурі, або використовують будь-які причини типу “Орбан заперечує”, або Європарламент не приймає рішення. А якщо армія показує якийсь успіх, з’являється додаткове фінансування. Тобто партнери орієнтуються на ЗСУ, а ми чомусь їх розбалансовуємо”, – сказав пан Муженко. “Учора (14 квітня ц. р.) з’явився підпис під законом про покарання за ніби “антисемітизм”, прийнятим ще у 2022 році. У цьому факті є досить ознак – як порушень конституційних прав усіх націй України, так і конституційних процедур та функцій законотворчості президента. Українці по духу захищають нації світу від московитської орди, а президент і його офіс такою політикою, вочевидь, чинять розбрат. Вважаю, що нам потрібен “Закон про інтереси титульної нації”. Саме вона гарант нашої перемоги, миру і благополуччя. Такий закон визначить покарання будь-якої влади за розбрат на цій благословенній для всіх землі”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці громадський діяч Павло Жебрівський. “Україна – це країна, де двірник захищає дитину від бандита, а поліцейські від нього тікають. У нас ще багато чого абсурдного. Які вибір 2019 року, які закон про боротьбу з антисемітизмом, як і те, що поліцейські “не навчені воювати”, а трактористи, виходить, навчені”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці журналіст і громадський діяч Василь Чепурний. Газета “Сільські вісті” (№13, 26.03.2026) розповідає, що в Опішнянській громаді на Полтавщині розпочали інвентаризацію покинутих і незаселених будинків. Місцева влада планує створити реєстр таких осель, щоб залучити нових жителів і таким чином відроджувати сільські населені пункти. Наразі до списку внесено понад 30 будинків у кількох селах громади. Вартість такого житла – від 2 до 30 тисяч доларів. Родина та пов’язані особи з новопризначеним керівником СБУ на Харківщині Дениса Лутія з 2021 року придбали нерухомості, автомобілів та мотоциклів на суму близько мільйона доларів. Про це йдеться на сайті “Української правди” з посиланням на розслідування Bihus.Info. До призначення на посаду начальника управління СБУ Харківської області Денис Лутій був заступником начальника управління СБУ Дніпропетровщини. До цього ж, за даними джерел ЗМІ, працював в управлінні “К” СБУ на Львівщині, а потім опікувався безпекою в Одеському морському торговельному порту. Наприкінці 2021 року дружина Лутія Юлія придбала дві квартири в одеському клубному будинку “Авіньйон” на узбережжі Чорного моря. Тоді сумарна вартість активів могла становити близько 80 тисяч доларів, зазначає медіа. Колишній прокурор Дмитро Казак, який нині проживає у Швеції, подав позов до Харківського окружного адмінсуду з вимогою компенсувати 4,8 млн грн недоотриманої зарплати, повідомляє OBOZ.UA. Раніше цей же суд підвищив йому пенсію до 156,7 тис. грн на місяць. Тепер 36-річний прокурор-утікач вважає, що роками отримував менше, ніж мав за законом. Видання нагадує, що Казак отримав першу пенсію ще у 29 років завдяки оформленій інвалідності. У повсякденному житті 62% українців спілкуються переважно або завжди українською мовою. Про це свідчать результати дослідження медіаспоживання українців, яке компанія Gradus провела на замовлення Міністерства культури України за підтримки БФ “МХП-Громаді”. Перехід на українську в медіаспоживанні відбувається швидше, ніж у щоденному спілкуванні: за останні чотири роки 51% опитаних сказали, що почали значно більше споживати контент українською, а ще 14% перейшли на неї частково, повідомляє видання “Читомо”. В Одесі суд виніс вирок місцевому жителю, якого обвинувачували в поширенні проросійських матеріалів, радянської символіки та публікацій, що розпалювали національну ворожнечу. За сукупністю статей чоловікові призначили п’ять років позбавлення волі, однак звільнили від відбування покарання з іспитовим строком. Про це інформує Новини LIVE з посиланням на Єдиний державний реєстр судових рішень. Як встановило слідство, обвинувачений користувався відкритою сторінкою у соціальній мережі Facebook та поширював публікації, у яких стверджувалося, що Україна нібито сама винна у війні, а Росія “визволяє”. Деякі дописи містили навіть образливі висловлювання щодо українців та заперечення української державності. Крім цього, слідчі зафіксували репости на підтримку російської армії та схвалення окупації українських територій. Станом на 2026 рік на підконтрольній Україні території проживає близько 29 мільйонів людей – приблизно на мільйон менше, ніж торік. Про це виданню “Слово про слово” повідомила соціолог Елла Лібанова. За словами експертки, основною причиною зменшення населення стала висока смертність, тоді як менша частина громадян виїхала за кордон. Оцінка у 29 млн має похибку до пів мільйона, однак загальна тенденція є очевидною – населення України продовжує зменшуватися. Пані Лібанова прокоментувала побоювання щодо масового виїзду чоловіків віком 18–23 років після пом’якшення обмежень. За її словами, статистика Євростат не підтверджує суттєвого зростання кількості чоловіків цієї вікової групи за кордоном. Росія виділяла кошти на просування так званого “мовного закону Ківалова – Колесніченка”, який де-юре надавав російській мові статус регіональної в Україні, а де-факто наближав її вагу до державної. Фінансування надходило і до, і після ухвалення закону та спрямовувалося на публічні заходи, статті в медіа та друковані матеріали для української громадськості та міжнародних інституцій, створені, зокрема, щоб чинити “політичний тиск на українську владу”. Це встановили “Схеми” (Радіо Свобода), проаналізувавши та верифікувавши документи витоку з “Правфонду” – російської державної організації “з підтримки співвітчизників за кордоном”. Співавтори мовного закону, тодішні народні депутати від “Партії регіонів” Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов, на прохання “Схем” про коментар не відповіли. Скандал у львівській школі №13, де вчительку української мови та літератури підозрюють у систематичному цькуванні сина військовослужбовця, отримав офіційне продовження. Спеціальна комісія, створена для перевірки інциденту, вже оприлюднила попередні результати, які вказують на наявність серйозних порушень у навчальному закладі. Про це виданню “to- day.ua” повідомив директор департаменту освіти та культури Львівської міськради Андрій Закалюк. Історія набула розголосу після звернення Олега Звозди – військовослужбовця Нацгвардії України, який нині перебуває на фронті. За його словами, його син, учень сьомого класу, став об’єктом систематичного приниження з боку педагогині. Вчителька української мови, як стверджує батько, неодноразово дозволяла собі образливі висловлювання на адресу дитини, зокрема називала його “дебілом” та “тупим” у присутності всього
Слава Героям! · “Наш обов’язок і в наших силах робити реальні речі, щоб зупинити війну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

акціях протестів. Через загрозу ув’язнення виїхав з Білорусі – спочатку до Грузії, а через деякий час перебрався до України. Загиблому було лише 27 років... Я кажу про білоруських “хлопців” скоріше за усталеною гендерною звичкою. Але ж і жінки Білорусі активно борються за визволення України! І в тилу, і на фронті. 17 січня 2025 року на покровському напрямку загинула Марія Зайцева. Білоруси пам’ятають її фото ще з 2020 року: тоді вона була поранена осколками світло-шумової гранати та кількома гумовими кулями. Втратила слух на праве вухо. Марія любила рідну білоруську мову, читала фольклор, глибоко знала історію і завжди надихала тих, хто поруч. А ще вона казала, що кожен білорус, який хоче побачити свою країну вільною, повинен воювати за Україну. Хотіла бути однією з тих, хто першим підніме партизанський рух у Білорусі. Була романтиком до мозку кісток – тому й на фото як справжнє янголятко, майже дитина. Хоча українські побратими оцінили її інакше. “Їй була притаманна внутрішня шляхетність”. Відзначали “рішучість та сфокусованість на роботі”. Казали, що вона “непорушна, як скеля, і водночас дуже доброзичлива”. Не диво, що у свої 22 роки Марія стала снайперкою. Адже з росіянами у неї були власні рахунки. Загинула дівчина 17 січня 2025 року, наступного дня після того, як їй виповнилося 24 роки. *** Можна ще довго розповідати про тих білорусів (молодих, зрілих і навіть літніх), які покинули свою країну після протестів 2020 року. Кажуть, йдеться про десятки, якщо не сотні тисяч. Європа не опікала їх так, як українців після лютого 2022 року. Тому багатьом було дуже важко починати все з нуля на новому місці. І все-таки білорусам вдалося налагодити своє культурне життя – найкраще, мабуть, у Польщі. Талановита співачка Катерина Водоносова кожну свою передачу з історичного циклу “Трызуб і пагоня” закінчує словами: “Будзьма разам з Українай!” Передачу охоче дивляться українці, там третина (якщо не більше) відгуків українською мовою. І це підтверджує тезу, що навіть невеликими силами можна робити добрі справи. Ми маємо право не любити білорусів, які зробили вибір на користь Росії. Водночас ми могли б набагато більше допомагати білорусам, які допомагають нам.
Слава Героям! · “Наш обов’язок і в наших силах робити реальні речі, щоб зупинити війну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Білоруські ангели

Сергій ЛАЩЕНКО Можливо, Кремль вважав, що з боку Мінська політичних сюрпризів уже не буде, тож не варто влаштовувати репресії проти національно свідомих білорусів. А ті, скориставшись нагодою, суттєво збільшили свою активність, тому елементи “м’якого спротиву” в республіці були нерідкістю. Скажімо, студенти філфаку могли на досить високих тонах, привертаючи увагу покупців, розмовляти з кіоскерами, які замість затребуваної газети “Вячэрні Мінск” пропонували їм примірник… “Вечернего Минска”. Білоруський варіант у республіці також видавався, але його кіоскери за звичкою накривали російським, бо саме останньому віддавали перевагу міські читачі. І от знайшлися люди, готові конфліктувати з мимовільними порушниками мовних прав білорусів. Ще вони закидали державні установи листами з вимогами збільшити відсоток білоруськомовних вивісок, а також “білорусизувати” транспорт, зокрема метро. Звичайно, на тлі сусідніх Латвії, Литви та України ситуація була складнішою, але я загострюю увагу саме на тому, що в республіці вже було кому боротися за мову. В середині 1980-х привезені з Мінська бобіни з піснями білоруських бардів чи рок-груп добряче піднімали настрій фанатам українства у Києві, Дніпрі чи Львові. Звісно, це не були пісні на зразок наших повстанських, однак у сябрів вистачало творів національно орієнтованих, поетично довершених, з глибоким філософським змістом. На початку 90-х суттєво побільшало білоруськомовного культурницького продукту. Негативний перелом стався в 1996 році, коли Лукашенко відкрито пішов у наступ на все білоруське. *** Нині досить часто лунають звинувачення білорусів у тому, що вони не проявили достатньо національної згуртованості та політичної стійкості. Можливо, й так, але ж і ми могли більше допомагати північному сусідові, тим паче, що це було в наших інтересах. Подекуди звинувачують білорусів і в тому, що ті у 2022 році не зупинили просування ворога на територію Чернігівської та Київської областей. По-перше, білоруси не приймали присяги на вірність українському народові, на відміну, скажімо, від українських силовиків Криму, Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Миколаївщини та Запоріжжя. І не були зобов’язані ризикувати своїм здоров’ям та життям, а також долею своїх рідних. Попри це, спроби допомогти ЗСУ були неодноразовими. Вже 24 лютого 2022 року Спілка білоруської опозиції BYPOL розпочала низку акцій, спрямованих проти тилового забезпечення російських військ. Окремі осередки BYPOL отримали інструкції щодо знищення транспортної інфраструктури на білоруській залізниці. У Брестській, Гомельській та Могильовській областях було знищене сигнальне обладнання, а залізничні колії були заблоковані. Рух російських військових ешелонів було повністю припинено в нічний час. Білоруські машиністи масово відмовлялися від управління локомотивами. “Наш обов’язок і в наших силах робити реальні речі, щоб зупинити війну, звільнитися від окупації російських військ та відно- Олексій Лазарев вити добре ім’я наших предків. “Рейкова війна” – це знання, які нам дісталися у спадок. Це те, що ми вміємо і що під силу кожному з нас”, – говорили тоді білоруські антифашисти. У ніч на 2 березня 2022 року у Стовпцях затримали Сергія та Катерину Глібків, які на залізничних коліях підпалили колоди. Подружжя мало трьох неповнолітніх дітей, але це не зупинило їх від ризикованого кроку. В Осиповичах затримали 43-літнього Олексія Шишковця, який не лише готував акції на залізниці, але й активно виготовляв “коктейлі Молотова”. А наступного дня силовики затримали ще одного “рейкового партизана” в районі міста Жодіно. Схоже, що білоруські патріоти повірили у свої сили, пригадавши подвиги батьків та дідів. Однак репресії не забарилися. 4 березня у Світлогорську затримали групу місцевих жителів. З’ясувалося, що 28 лютого вони прийшли на залізничний перегін за містом. Облили релейну шафу сигналізації, централізації і блокування (СЦБ) та підпалили її. Лінія, яка вела на український Овруч, була виведена з ладу. Підпільників вдалося розшукати. Проти них порушили кримінальну справу за вчинення акту тероризму. Внаслідок хвилі проведених акцій, побоюючись диверсій, білоруська залізниця припинила транзит військових ешелонів. 19 березня 2022 року голова правління “Укрзалізниці” Олександр Камишін, який перед тим офіційно звертався до білоруських залізничників з проханням не виконувати злочинні накази Росії, повідомив, що залізничного сполучення між Білоруссю та Україною більше немає. І подякував за це білоруським патріотам. *** Варто зазначити, що спротив білоруській владі – це зовсім не те, що спротив українській, грузинській чи, скажімо, вірменській. Батькові Героя Небесної сотні Сергія Нігояна не довелося вислуховувати від своїх земляків докорів, що його син, прийшовши на Майдан, підтримав українських “нациків”. Білорусам було значно складніше. Якщо згадати іншого Героя Небесної сотні Михайла Жизневського, то після його загибелі на Майдані родина Жизневських в Білорусі перетворилася на ізгоїв. Їх ображали на вулицях і в лікарнях, до помешкання кілька разів намагалися проникнути незнайомі люди, поруч із будинком довгий час чергували машини спецслужб, а могилу Героя України двічі оскверняли вандали. У 2018 році підозріло раптово, одне за одним, пішли з життя батько й мати Героя… Натерпітися лиха довелося і сестрі Наталії. Нашим сепаратистам, які “зливали” позиції воїнів ЗСУ чи коригували ворожі обстріли, як правило, давали сміховинні строки, немовби заохочуючи до подальшої протиправної діяльності. У білорусів же було все інакше. Героям “рейкової” війни дали величезні (за українськими мірками) строки. Вирок Олега Марія Зайцева Молчанова – 21 рік тюремного ув’язнення, Дмитра Равича – 22. А Денису Дикуну дали аж 23 роки! Дещо “пощастило” Віталію Мельнику – він отримав “лише” 16 років суворого режиму. Щоправда, під час затримання хлопцю прострелили обидва коліна, так, ніби він був неперевершеним майстром з бойових мистецтв на кшталт Брюса Лі і його неможливо було приборкати в інший спосіб. Тепер у колонії суворого режиму Віталій пересувається лише на милицях. *** Але найбільше на тепле слово заслуговують білоруси, які зі зброєю в руках пішли захищати українську незалежність. Адже це не “одноразова акція”, коли шанси вижити досить високі. Воювати з набагато сильнішим, а головне – жорстоким, безжальним противником, – це зовсім інше. Тут шанси не повернутися з війни досить великі. Тим не менше, через бойові дії пройшло вже набагато більше, ніж тисяча білоруських хлопців. Назавжди залишаться в нашій пам’яті білоруси, які віддали своє життя за Україну (вже близько 70 чоловік). Думаю, колись і повісті, і оповідання, і художні фільми з’являться. Український глядач з екрану почує милозвучні позивні білоруських героїв: “Литвин”, “Мінськ”, “Брест”, “Волат”, “Тур”, “Сябро”, “Тарас”, “Жнець” та інші. Але це буде колись. Поки що дивляться нам у вічі білоруські герої, які відійшли у вічність. Дивляться з надією і вірою в те, що Україна вистоїть. І що разом із нею вирветься з цупких імперських обіймів їхня рідна Білорусь. Полк ім. Кастуся Калиновського є одним із символів нашого бойового братерства. Боляче, що неможливо воювати без втрат. На початку 2026 року цей полк втратив чудового бійця Олексія Лазарева. Він став на захист України одразу після повномасштабного вторгнення. Брав участь у битві за Київ, у поході за визволення Херсонської та Миколаївської областей, у боях на Луганському та Донецькому напрямках. До повномасштабної війни в Україні Олексій був інженеромпрограмістом, брав активну участь у політичному житті Білорусі. У 2019 році став одним із наймолодших кандидатів у депутати на парламентських виборах. Брав активну участь в Михайло Жизневський Зараз у це складно повірити, але був у нашій історії період, коли імпульси національного оптимізму йшли з Білорусі в Україну, а не навпаки. Йдеться про останнє десятиліття існування Радянського Союзу. Українські дисиденти відбували чималі терміни, а потім ще й заслання, тоді як білоруська інтелігенція не відчувала особливого тиску.
Про-читання · “Роман про причини і наслідки, про те, що для народів нічого не минає безслідно, і за все треба платити”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

таку тональність тексту, як і не випадкова назва книги. Гнів на цій стражденній землі постає від поту і крові, від нескінченних жертв, спричинених голодоморами, репресіями та війнами, які у часи становлення української державності вела колишня недоімперія і, за словами автора, “…т. зв. владна еліта… з числа холуїв скаженої москви, за підтримки значної кількості нашого зачумленого населення…”. Саме тоді і засівалися чорні зерна нинішньої великої біди, яка щодня забирає в засвіти кращих синів і дочок цієї Богом даної землі. У тональності есеїстичної оповіді подекуди вгадується євангельський ритм на кшталт книги Притч, Еклезіаста, проповідей пророків і Христа із залученням читача свідком до авторського мислення. Тим не менше, це зразок вишуканої публіцистики, насиченої метафорами, алегоріями, недвозначними натяками, рясними фактами, деінде уже забутими, тематично зв’язаними у суцільну художньо осмислену сюжетну лінію. А душею твору є сам оповідач, який у властивій йому палімпсестній манері письма волає чи не з кожного рядка: “…переживши інфернальний жах сьогодення, можливо, усвідомимо, що в будь'яких наслідків є свої причини. Може, бодай такою страшною ціною нарешті прийде наше одужання і прозріння?..”. І автор правий, нагадуючи нам, що ми багато чого пробачили, на багато що закрили очі, багато кого не скарали за скоєні злочини. Як зауважує у передмові до книги Ігор Бондар-Терещенко, “…мовиться це не для того, щоб знайти якісь зручні аналогії чи притягнути цей потік стражденної свідомості, що вирує в романі Михайла Сидоржевського, до якоїсь загальновизнаної доктрини, бо це не вторинність задуму чи його втілення у певній словоформі, а занурення у традицію і світову класику, а також привнесення свого власного національного слова у скарбницю духу. Бо такої сили, витримки і снаги жоден зі світових народів не має, якщо згадаємо українську історію ХХ століття, про завершення (і продовження) якої йдеться в романі “Земля гніву”. Зрештою, чи засвоїмо ми, навіть за таку невимовно жорстоку ціну, цей драматичний і розтягнутий у часі на десятиліття і століття урок історії? Питання залишається відкритим. чесний працівник культури України” та вручив їй відзнаку. За інформацією Святошинської РДА м. Києва
Про-читання · “Роман про причини і наслідки, про те, що для народів нічого не минає безслідно, і за все треба платити”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Біль не проминає

Входження у холодну ріку часу Сидоржевський Михайло. Земля гніву. Роман-есей. — Київ: видавництво Ліра-К, 2026. — 168 с. Михайло ЖАЙВОРОН У кожного талановитого письменника, на відміну від графомана, є свій почерк, індивідуальний стиль, свій арсенал художньо-виражальних засобів, що вирізняє його з-поміж інших, власне, робить його оргінальним. У багатоголоссі сучасної української літератури навряд чи можна сплутати з кимось неповторну манеру письма, медитивну тональність голосу блискучого публіциста, редактора і поета Михайла Сидоржевського. Його тексти, зазвичай, емоційно напружені, експресивні, кожна фраза максимально ущільнена, де словам, як кажуть, тісно, а думкам просторо. Погортайте його книги – і переконаєтеся у цьому. Скажімо, своєрідну медитативну поезію у прозі “Візерунки на пергаменті часу” (2021), наповнену екзистенційною грою світла і тіні, де миттєвість загорнута у сувій пергаменту часу. Або ж книжку публіцистики “На межі світла і пітьми” (2024), під обкладинкою якої зібрані публіцистичні статті автора та інтерв’ю з ним, написані й опубліковані впродовж останніх років, і розраховану на мислячих українців, які шукають відповіді на складні запитання нашої драматичної дійсності та вірять у незаперечну перемогу Світла над пітьмою. Упізнаваний почерк Михайла Сидоржевського і в поетичній збірці “Навпіл між обома світами” (2004), книгах “Здвиг” (2005), “Туга за свободою” (2007), “Пам’ять нашого роду” (2013), “Час фарисеїв і героїв” (2015), “Запрошення до подорожі” (2021) та інших. Психологічно напруженим та стилістично виразним є новий роман-есей письменника “Земля гніву”, що вийшов цьогоріч у київському видавництві “Ліра-К”. Ця книга, як зауважує сам автор, “досить важка для сприйняття”. Навіть не тому, що текст від початку до кінця написаний по суті на одному диханні, дефакто одним реченням, розділеним хіба що комами, тире чи середниками (цією манерою письма Михайло Сидоржевський володіє бездоганно); і не тому, що у книзі забагато чорних фарб; не тому, що у часово-просторовому вимірі не згадано по імені жодного персонажа твору; і навіть не тому, що збиває з пантелику густий потік лексичного ряду. Ця важкість сприйняття – авторське застереження для непідготовленого читача, який звик споживати дешевий продукт, де не треба особливо розмірковувати, аналі- Завідувачка бібліотеки Тетяна Кравченко нагадала про трагічні події, що відбулись 26 квітня 1986 року, та звернула увагу присутніх на книжкову виставку “Чорний біль над білим світом”, провела огляд літератури та ознайомила користувачів бібліотеки з книгами Валентина Михайлюка “Біль” та “Багряне намисто”. Народна артистка України Тетяна Негрій та кінорежисер Дмитро Ломачук, які були близькими друзями поета, розповіли про їхні спільні проєкти та цікаві моменти з його життя. Тетяна Негрій виконала аказувати, напружувати звивини мозку і без того зраненого інформаційно-психологічними війнами нашого часу. “Входити” у текст – це як входити у холодну ріку часу, попервах перехоплює подих, а потім звикаєш, пірнаєш у глибінь оповіді, зливаєшся з течією і відчуваєш ту правдиву до самого дна реальність мислення всеосяжного авторського “Я”. Бо ж сказано: пізнайте правду, і правда вас вільними зробить… Особливою цінністю у книзі є особистісне сприйняття, вільна інтерпретація теми, увага до внутрішнього світу індивідів, невимушена асоціація як прийом, орієнтація на освіченого, вдумливого читача. Роман-есей Михайла Сидоржевського “Земля гніву” – емоційно оголена, щира сповідальна розповідь письменника, громадянина і відданого патріота, про відносно недавній драматичний час (кінець 80-х – початок 90-х років минулого століття), коли рушилася сатанинська імперія зла і на її руїнах нам, українцям, довелося обирати майбутній шлях. Цей роман про причини і наслідки, про те, що для народів, як і для кожного з нас, нічого не минає безслідно, і за все треба платити – якщо не нам, то нашим дітям і внукам. Іноді, на жаль, платити великою кров’ю і великою бідою. Безпосереднім свідком описаних у романі подій, почасти і їх учасником, був сам автор, художня інтерпретація яких захоплює читацьку увагу оригінальністю світобачення, густиною образів та художньо-виражальних засобів; виразно оприявнює пельно пісню на вірш В. Михайлюка та декламувала його поезію. Дмитро Ломачук продемонстрував короткометражний документальний фільм “Ймення зірки – Чорнобиль”, де глядачі почули пісні у виконанні не такі вже й далекі та зникомі часи, розчинені у густому тумані людської пам’яті; зрештою крок за кроком, слово за словом переконує беззаперечною аргументацією, позаяк час лихих дев’яностих випав іна мою долю, на долю моїх ровесників. Тож мені особисто читалося, як дихалося; без особливих труднощів вгадувалися реальні персонажі твору, до дрібниць яскраво описані факти і події. Час від часу ловив себе на думці: силою свого таланту письменник віднайшов якийсь особливий, не схожий ні на який інший, спосіб задокументувати певний відрізок історії на перетині часів і народів, торуючи свій неповторний шляху жанрі есеїстики, яку умовно можна назвати психологічною документалістикою. Як на мене, суть її полягає у тому, що думка й образ нероздільні, образ буквально твориться із думки; звідси виникає така особливість есеїстичної форми, як гранична концентрація, згущення семантики за рахунок концептуальної навантаженості образного ряду. Письменник не дає прямої оцінки переломному характеру епохи, перманетним драматичним змінам соціально-філософських підвалин життя, а спонукає до індивідуального осмислення історичних істин, до самостійного пошуку причин і наслідків, до воскресіння генетичної пам’яті поколінь. “Земля гніву”, зрештою, – це метафізичне занурення у природу свідомості, пам’яті та духовного шляху людини. “…отож коли ми, після юдолі нескінченних поневірянь, нарешті ступили на туманний і непривіт' ний берег хисткої надії, перед на' ми був лишень сірий безпросвітний морок трепетної, без жодних оз' начених контурів, невизначенос' ті; десь позаду лишились пройдені дороги, витоптані босими ногами поколінь; гули вітри, нас завівало попелом часу, і десь там, у сивому безгомінні, за каламутною течією життя, зосталися виснажені не' щадною селекцією і майже стерті з пам’яті діди'прадіди; вони, зда' ється, гукали нам навздогін із по' тойбіччя, застерігаючи від май' бутніх бід і поневірянь; ми ще, ма' буть, чули їхні стишені, подалені' лі в часі, голоси, бачили їхні мерех' тливі, згасаючі, зникомі силуети в дуету “Чорнобиляни”, що складався із Зінаїди Салатової- Михайлюк та Валентина Михайлюка. На завершення хвилюючої зустрічі Дмитро Ломачук як гоосяйному мареві світляних стов' пів; попереду нас уже чекала три' вожна невідомість; нове стрімко вторгалося в наше життя, не' щадно ламаючи заіржавілі карка' си, руйнуючи прогнилі рудименти моторошних років і драматичних століть…”. У романі Михайла Сидоржевського органічно поєднуються епоха і людські долі, філософські судження про події і факти, підпорядковані коментарійному рухові думки. Серед учасників романного дійства – конкретні і вигадані особи, які, творячи свої біографії і достовірні історії, стали жертвами і героями епохи. Тут нічого не мовиться “просто так”, немає “випадкових” сентенцій, усе має реальний і філософський сенс: “…якогось тихого серпневого ранку сонну столицю імперії роз' будили напхані невидимою смер' тоносною агресією похмурі на' їжачені танки, котрі, натужно ревучи, стрімко, з різних боків трьома колонами увірвалися в пе' реддосвітню столицю імперії, в цей гігантський мегаполіс, щоб давити паршивих непокірних бун' тівників, безжально намотуючи їхні паруючі сизі кишки на сталеві гусениці і з лунким хрускотом ла' маючи хребти…”. Факти автор добирає ретельно, розглядає їх з різних ракурсів, але цікавлять вони його не самі собою, не як роздрібнені й поодинокі, а як причина і наслідок, як нашарування ґрунтових пластів від низу до верху, до самого дерну, де залягає чорнозем філософськи-узагальнених одкровень. До того ж роман-есей Михайла Сидоржевського “Земля гніву” є своєрідним пророцтвом, застереженням до трагічних реалій нашого часу”, як от: “…нова епоха принесе нові криваві випробування, досі непізнані нами, але це буде інший час, інші солісти; інші, більш талановиті в злодійстві і брехні учні'пройдисвіти…”. Такий особистісний медитативний, ґрунтований на спогадах, стиль – з одного боку та сповідальна манера письма – з іншого, є риторичною, особливо емоційно насиченою. Гортаючи сторінки роману, де кожний рядок – глибока борозна болючих спогадів про її недавню історію та роздумів про місце України у сучасному світі, її одвічну боротьбу за незалежність, можна було здогадатися: автор не випадково обрав саме лова президії Асоціації працівників культури та мистецтв України привітав Тетяну Кравченко з присвоєнням звання “По- Напередодні 40-річчя Чорнобильської катастрофи бібліотека “Джерело” провела вечір пам’яті “Багряне намисто Валентина Михайлюка”, українського поета-чорнобильця, який народився і мешкав до трагічних подій у Чорнобилі. Він усе своє життя підтримував і допомагав людям, які залишились у зоні відчуження.
З блокнота письменника · “З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

но стане таким, як і вони, енергійним, цілеспрямованим, живим, хвилею, що росте вглиб і ввись. Націленим на зростання й користь, на Колос як вінець всього. І Колос колосів — це користь Богу. Бог спитує про неї народи на землі. Нема її – немає вас. Гул перед лицевою, осонценою частиною вуликів стає злитний, піднесений, повнорадісний. Він сяє радістю з’єднаних в одне батарей, великою радістю великого єднання. Дружно вилітає більша частина сімей. Їх захопленню від сонця, від глибокосині неба, від того, що дожили і бачать їх, немає меж. Бджоли танцюють над вицвілим льотками, над сивоалюмінієвими дашками, над пасікою – і сповнюють її чистою, непродихною радістю, як від зішестя Бога. І все, що в радіусі її покриття, морозить наскрізь. Голуба, бездонно чиста, волошка неба над далекими обріями ніби перегорає, блякне, жовкне, перецвітає і береться сивизною по краях. Худі, найдовші, вузлуваті пальці пристанційних ясенів дотягуються найвище, але й вони нічого не можуть вхопити. Небо обтікає їх, як Вогонь Життя, вогняний газ, слабку, перегорілу мережу нейронів. Уже нагріте гілля тягнеться вище, але не може вловити. Сонце обсушує мох на цибатому гіллі горішин іна тлі волошковості воно стає ще золотистішим. Небо протікає і крізь високе гілля горіхів, і крізь фальшиве золото їх кори, і крізь ліси, посадки, хащі, крізь міста, села і дахи з вибитими причілковими віконцями, що всліпу виглядали його. Воно омиває все, що навіть не відає про нього. Небо цвіте тоді, коли нічого не цвіте, і тільки перші котики на верболозі спалахують від нього справжнім золотом медоносу. Небо спускається в яри і дихає в їх замерзлі, затерплі долоні затяжним, найдовшим, найтеплішим теплом. І їжаки верболозу, виходячи з зашпорів, найпершими розцвітають. Сірожовтими, великими від подиву, очима вони дивляться ввись, на те, що їх так зморозило і ошпарило вогнем. Сонце уже за пагорбом. Небо? Бог не на ньому, не на хмарі, відсутній о цій порі, Він там, у кожному субкванті й глибше, та котикам не зрозуміти цього. І Бог мовчить, щокожним квантом споглядаючи усе, що коїться внизу. Червоне сонечко з манюніми очима на пожовклому лиці виповзає з нагрітої хатньої шпарини і кудись, не знаючи куди, задумливо чимчикує. Жовтий метелик, як спалах майбутнього цвітіння, з’являється несподівано, нізвідки, кліпає здивовано віями крил, низько пролітає над пасікою і так само несподівано зниформацію галузі, законодавче забезпечення інформаційних прав і виклики майбутнього професії та журналістської освіти. Захід відкрив директор ННІЖ Юрій Бондар, який виступив з вітальним словом. До обговорення долучилися, зокрема, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, народний депутат України Ярослав Юрчишин, голова Спілки офіцерів України, полковник у відставці Олександр Сасько, заслужені журналісти України Віктор Набруско та Юрій Брязгунов, головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц та інші учасники. У своєму виступі Ігор Зоц поділився досвідом випуску тижневика ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. “Ми єдине в Україні засноване громадською організацією видання, що виходить щотижня. Всі інші мають прибутковий статус. Хотів би також спростувати поширений міф про суцільне зникнення друкованих медіа. Так, криза є, тиражі скорочуються, газети закриваються, але понад пів тисячі видань у країні виходять, зокрема у прифронтових територіях. На жаль, державної підтримки під час війни газети не мають”, – сказав Ігор Зоц. Власн. інф. кає, мов ховається в майбутнє. Бджола, що тільки вилетіла, ще осліплена сонцем, плутає його з кульбабою, але холод тверезить – ще рано – і вона не летить за ним. Стара, почорніла вагонка хати дивиться перед собою золотими очима сучків. Хата нікого не жде, нічого не боїться, нікуди не спішить, як старий лев, якому нічого уже не треба. Хата дивиться в минуле. Коли двір повнився голосами, стук молотків нагадував стукіт дятла і вся вона була свіжо-сосново-золота. В парчі нової, прооліфленої, пахучої, що пахла сосновим узліссям на полудневому сонці, вагонки. Вагонка та вицвіла, потемніла, втратився її духмянок і вид, флюїди захоплення, та хата трималася незворушно. Вона одна була впевнена, що переживе цю зиму, війни, Великий крах, як пережила тих, хто жили в ній. Вона пам’ятає кожен їх ступінь і подих від колиски до могили. І її очі стали золотими від золота пам’яті про них. Горлиці вже літають парами, але ще не в’ють гнізда. Тільки голосніше туркочуть на гіллі дерев, які вибрали для них. Їх голоси заглушають стогін, плач, війну, вони є вічна матеріалізація сходження Святого Духу. Шпаківня все ще жде шпака, виглядає його циклопічним оком самотності, тим оком, що від безмежності чекань, безкраєсті виглядань, від великої жаги пізнань бачить майбутнє. Там, у близькому майбутті, яке уже надлітає, шпак, якому пощастило знайти гніздо, співає на прилітній дощечці найголосніше. Він співає на різні голоси, то голосніше, то тихіше, то замовкає, то згадує, то знов розказує про принади чужини, красу побаченого в дорозі і радість повернення додоми. Чорний, з синьометалічним блиском, помазанець небом спішить оповісти ті миті звіданого, ті болі пережитого, ті миті прекрасного, що розпирають його малі, але великі від захлинання Любов’ю груди. Любов, що розриває все в природі, Любов, що розпирає соком клени, Любов, що здригає пробудженням її, знаходить в ньому свій невмовкаючий, незгасний, самий відданий небу голос. Він оспівує все, що чує, бачить, все непривабливе іншим, більш уславленим, барвистим, театральним, розпіареним птахам, він оспівує просте – і те, що пронизує його. З виду він співає просто, не вигадливо, не солов’їно, не принадливо для мас, птах, як згусток землі і неба, наш простий, не зарозумілий, непримітний, буденно чорний птах, він співає те, що мовчать вони. У невмовкності шпака сила їх обох. І все живе, так само заторкнуте Любов’ю, на мить обмирає і заплющено слухає його. Та вічна сила, що розпирає птаха, якому ніхто не платить, ніхто не аплодує, ніхто не знає його по імені, шпак тай шпак, та вічності надсила заплющує і його, щоб не осліпити випадково, і кипить в ньому, яку міні-реакторі. Птах, що співає заливисто, принадно, короткочасно – слабкої любові птах. І така ж біда з його пісень. Хутко холодніє. Сонце вже хилиться навзахід, радісний танок бджіл на осонні вуликів стихає, вони метушаться на льотку, але ще не виставляють сторожу. Не гаючи часу, перемикаються на внутрішні роботи: чистять дно, виносять бджіл, які не дожили до весни. В обталому, як дрібкувата сіль, снігу блідозелені списи пролісків із білими навершями пронизують сутінь, але так і не розцвітають. Холод піднімається від землі, скутої кригою в затінку. Гостра пронизливість першого надвечір’я весни довго не відпускає. Зникле сонце мандариновим рум’янцем заливає крайнебо на легкий морозець. Кончене покоління тіліфона і пивної бутилкі, народжене від них, допиває в цей час свою насолоду. І молиться в екран тремтячими руками. Воно нічого з цього всього не бачить. З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною. І вже з наступного ранку голосінням шпаків починається весна. 12.3.2026
З блокнота письменника · “З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Обліт

Євген ПАШКОВСЬКИЙ В день, коли проклюнуться перші проліски, буяє розповінь світла. Тихе, погідне тепло в ополудень лагідніє і ще несміло, як вперше закоханість, горнеться до всього, що потрапляє в його обійми. На городах і полях озерами стоїть вода. Підсинена синявою хмар, вона хвилиться за вітром і несе якесь небесне хвилювання. Вода улоговин дихтить холодом зими, а на погорбах, підвишшях, на чорновологій ріллі, де сніг недавно станув, влягається тепло. Ногам дерев у рівчаку вода сягає колін, все прибуває, летить з полів, горбів – і риє в них глибокі зморшки. Струмок, який всю зиму мріяв стати річкою, морозом випалений до дна, тепер, як гірська ріка, котить води через перекати трав і тепер кожному помітний. Як той, хто пережив воскресіння, він вірить і не вірить, він переказує його раз за разом, розказує лугам, собі – і несе далі й далі диво нового життя. Перші жайворонки несміливими голосами дзвінкоголосять у високості, їх кришталеві дзвоники заповнюють доти німий, ніби навіки позбавлений співу, простір. Від обрію до обрію, від неба до землі все оживає. Бліда, випалена морозом, вруна золотиться, як стерня, від дороги до посадки. На узбіччі дотає зчорнілий сніг і по краях дороги вода чорнить уже сухий асфальт, стікаючи в яр. Досі осліплена снігами далечінь тепер прозора й безберега, зоряно чиста, як тоді, коли кликала до себе, вона дивиться очима того, що пішло за обрій. Нічийний, схожий на укороченого лиса з підтиснутим хвостом, собака, що боїться людей, бо не раз збила машина, так само живе на окраїні села. Йому пощастило перезимувати без буди, і він вперше не зіщулено, розкинувшись лапами на сухій траві, спить на пригріві під старим осокором. Йому сниться вічне літо. Вві сні він просинається від голоду, підцибує на краю дороги і здалеку помічає: йому несуть у світлому на вузлику кульку сало й кості. Шпаки, щойно прилетівши, ще нікого не імітують. На найвищому гіллі дерев, поводячи дзьобами, сидять по двоє, по троє, німі від захвату. Внизу під ними те, чого так довго ждали, чим марили від осені. Сидять онімілі на найвищому верхів’ї, щоб побільше охопити зором, в запаморочі не від висоти – від того, що дожили, що знову бачать рідну землю. Як чорні, ввімкнені мікрофони, вони сидять, заслухані різноголоссям, всотують звуки далини, голоси внизу – і кожен запам’ятовують, щоб потім віддавати як симфонію життя. Теплінь розливається над дахами, над повітками, над затишками огороджених металопрофілем дворів, над давно обталими, південними боками ярів. Голосніше й дзвінкіше горланять півні, ці вічні глашатаї села і зрадництва Бога. Проліски невидимим жаром витають з крижаної землі і напливу вже посірілої, у віспі проталинок, криги. Мов встають навшпиньки, побачити: хто там горлає? Але бояться розплющитись, щоб не осліпнути від раптової ясноти і безжальності світу. Нічний холод і все, що йде – знають вони – здатні їх розтоптати. “Цвісти чи почекати?”, питають одне в одного, в пролітаючих комах, та ніхто не відповідає. Бджоли в цей час тільки вилітають з льотків, спроквола після довгої зимівлі облітуються і ще не шукають квітів. В перший день обльоту вони щасливі сонцем і очищенням тілець. Слабкі й незвичні до відкритого простору, до подуву холодних вітрів, вони бояться далеко відлітати і тільки пробують крило. Вони знають долю тих, хто поквапились летіти на поклик сонця і сяючого снігу. Як масове звільнення з тюрми, бджоли вперше після довгої неволі вириваються з вуликів і далеко не летять, товчуться за її порогом, не в силі повірити, що вже на волі. Гудуть так само обережно, мов побоюючись відлякати тепло. Півні то з одного, то з другого краю села пробують перекричати їх, але гул бджолиних сімей, гул тисяч бджіл поволі наростає і стає густим, заворожливим, багатоголосим. І скрики півнів потопають в ньому, як череп’я в гулові землетрусу. Рівний, окрилений сонячним тяжінням, гул заповнює подвір’я, тим знаменуючи початок нового сезону. Для пасічника це – кращий день року. Як епіцентр землетрусу, як струс невидимого, завбільшки з небо, дзвону, гул незримо здригає світ і потрясінням бджіл, працелюбством їх, розносить весну. Їх Енергія, їх спів, одна присутність їх заряджає імпульсом діяльності. Бруньки на ліщині бубнявіють фіолетовими вічками. Всотуючи перше потепління, вони ховають його в собі, як кулачок жебрака затискує малу копійку. Над чорною від тализни ріллею сріблиться тонюня павутина. Вона нечутно бринить на вітру і разом з іншими голосами, біло заздрячи їм, що так тихо звучить, оспівує весну. Тонкими, ледь видимими, нейронами вона наструнює землю, утримує її пам’ять – пам’ять мільйоноліть – сполучає брилу з брилою, віки з віками, вона передає їм струм розіллятого сонця. Спогад за спогадом, спалах за спалахом вона піднімає з пам’яті землі те, як тимчасово все під сонцем, та глупа людина не розуміє, що щастя не буває вічним. Марево ще спить в землі, але її нервова система проміниться над ріллею струнами, передвістям спекотного тепла. Хвилюванням марева над полями. Земля, що відтає під врунами, бачить кожен промінець майбутнього врожаю. Коріння, мов заморожений нерв зуба, ще нічого не відчуває, його біла бахрома байдужа до землі. Ні хвилювання фермера, ні сонця хвилювання його ще не проймає. Воно затерпле тим, що робиться на землі. Не хочеться й рости… Коли ж пройме, во-
З блокнота письменника · “З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Роль медіа

У межах Дня науки 16 квітня в Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл “Журналістика Незалежності” – подія, присвячена осмисленню ролі медіа у становленні та розвитку Української державності. Учасники обговорили розвиток української журналістики впродовж минулого і нинішнього століть, її внесок у відновлення Незалежності України, сучасні тенденції розвитку медіа, а також транс-
Культура без провінції · “Медицина та поезія – це не антагоністи, а дві частини єдиного цілого, що перебувають у динамічному балансі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

б вони, молоді люди з ґаджетами в руках, але з тими ж вічними питаннями в головах, відповіли їй? Мар’яна Дзюбук хотіла б запитати про джерело її невичерпної енергії: як їй вдавалося не згорати до останнього, віддаючи світло іншим? Дівчина розповіла б Ларисі Косач, що сучасна молодь, попри всі технологічні спокуси, так само шукає сенси, прагне свободи й намагається змінити світ на краще. Дем’ян Ящишин, навпаки, хотів би запитати про щось дуже просте, людське. “Я б хотів поставити більш приземлені запитання. Про її життя, відпочинок, захоплення. Я б прагнув поспілкуватися з людиною Ларисою Косач. Адже в непереборному бажанні жити та боротися простої дівчини, чия доля мала бути перекреслена хворобою, я знаходжу більше глибини, ніж у забронзовілому образі”, – каже Дем’ян. Цей погляд надзвичайно важливий. Він десакралізує поетку, робить її ближчою. Леся стає для студентів не просто генієм на постаменті, а прикладом людини, яка змогла. Змогла жити, змогла любити, змогла творити, попри все. Це найсильніший урок для майбутнього медика, який щодня бачитиме пацієнтів, що потребують не лише ліків, а й прикладу такої незламності. Жива сила, яка допомагає долати фізичні обмеження духу Творчість Лесі Українки для студента-медика ХХІ століття – це не архівний документ. Це жива сила, яка допомагає долати фізичні обмеження духу. Вона вчить, що людяність та вміння надихати власним прикладом не менш важливі за професійні знання. Завдяки таким студентам, як Мар’яна та Дем’ян, бачимо, що майбутнє української медицини в надійних руках. Це руки людей, які вміють відчувати біль іншого, які цінують свободу та знають ціну кожному слову. Вони – спадкоємці тої “титанічної сили волі”, про яку говорив Дем’ян. Леся Українка колись писала: “Я в серці маю те, що не вмирає”. Дивлячись на творчу та свідому молодь ТНМУ, розуміємо: це “те” продовжує жити в їхніх віршах, в їхньому прагненні лікувати та в їхній незламній вірі в перемогу як над хворобами, так і над будь-яким ворогом. Лесине 155-річчя – це не просто ювілей, це свято торжества життя, яке триває в кожному новому рядку, написаному майбутнім лікарем. лологічного факультету ЧНУ імені Ю. Федьковича. Бесіда з ліцеїстами була щирою та відвертою – про духовність, віру, дитинство, про навчання в ЧНУ імені Ю. Федьковича, про улюблених письменників, про видатних особистостей Буковини – Назарія Яремчука, Софію Ротару, Володимира Івасюка та інших; моральні, сімейні цінності та людські якості, про війну, про важливість молитви і духовного розвитку кожної людини, за що безмежно вдячні нашому гостю. Від Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка отець Назарій отримав на згадку добірку книг українських письменників: Михайла Івасюка, Парасковії Нечаєвої, Костянтини Малицької, Тараса Унгуряна та унікальну авторську писанку від відомого майстраписанкаря Василя Беженаря.
Культура без провінції · “Медицина та поезія – це не антагоністи, а дві частини єдиного цілого, що перебувають у динамічному балансі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Як дух Лесі Українки гартує нову генерацію українських лікарів

Зоряна ДЕРКАЧ, м. Тернопіль Проте творчість Лесі залишається незмінним орієнтиром, особливо нині, коли наша країна проходить крізь горнило війни. Лесині слова “Щоб не плакать, я сміялась” стали не просто цитатою з підручника, а справжньою формулою національного виживання. Але чи замислювалися ми колись, як цей код незламності сприймають ті, хто присвятив своє життя боротьбі за людське здоров’я? Медицина та поезія завжди йшли пліч-о-пліч у світовій культурі, проте в постаті Лесі Українки вони переплелися трагічно й водночас велично. Вона була “вічною пацієнткою”, яка завдяки силі духу знала про межі людських можливостей більше за тогочасних світил медицини. Нині студенти Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського (ТНМУ) переосмислюють спадщину поетки, знаходячи в ній рецепти професійної стійкості та людяності. Ми поспілкувалися з майбутніми лікарями, які поєднують складне навчання з тонким світом рими. Їхні роздуми – це міст між класикою та сучасністю. Чому майбутні лікарі обирають шлях поезії? Уявіть собі будні студента-медика: анатомічні атласи, тисячі латинських термінів, складні клінічні випадки та постійний інтелектуальний штурм. Здавалося б, де в цій раціональній структурі місце для метафори? Проте саме тут народжується найглибша творчість. Мар’яна Дзюбук, студентка 5 курсу ТНМУ, родом з міста Костопіль на Рівненщині, очоD лює відділ поезії університету. Її шлях у літературу почався ще в підлітковому віці, коли світ емоD цій став занадто тісним для звиD чайної прози. “Писати вірші я почала, коли відчула, що деякі емоції складно передати звичайD ними словами. Завжди хотілося прикрасити їх римою та метафоD рами”, – ділиться Мар’яна. Для неї медицина та поезія – це не антагоністи, а дві частини єдиноD го цілого, що перебувають у диD намічному балансі. Студентка переконана: медицина вчить лоD гіці, але саме поезія не дає цій лоD гіці перетворитися на холодну байдужість. Творчість для неї – це “перезавантаження”, метод збереження чутливості, який чаD сом діє краще за сон чи спорт. Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Нещодавно в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбулася сердечна зустріч із військовим капеланом 10-ї окремої гірськоштурмової бригади, протоієреєм ПЦУ Назарієм Гагалюком у проєкті національно-патріотичного виховання “За волю і правду нових поколінь”. Військовий капелан – це священнослужитель у Збройних Силах, який забезпечує духовну та морально-психологічну підтримку військових, проводить богослужіння, мотивує, допомагає долати стрес і освячує зброю. Капелани постійно перебувають поруч із воїнами, у тому числі на фронті, піклуючись про їхній внутрішній стан З нею погоджується й першокурсник Дем’ян Ящишин, який прийшов до ТНМУ із села Великий Ходачків Підгороднянської громади, що на Тернопільщині. Його перші кроки у віршуванні були натхненні саме постаттю Лесі Українки. Дем’яна вразив факт її ранньої творчості, і це спонукало його теж спробувати сили в римуванні. Хоча він скромно називає свої перші спроби “дитячою зацікавленістю”, його розуміння ролі слова в медицині вражає своєю зрілістю. “Медицина – це не лише про раціональність, а й про чуттєву сторону людини. Для лікаря важливо підтримувати не тільки фізіологічний гомеостаз пацієнта, а й його психоемоційний стан”, – розмірковує Дем’ян. На його погляд, загальна ерудованість і зацікавленість поезією допомагають лікарю стати справжнім цілителем, а не просто механічним виконавцем протоколів. Ці молоді люди доводять: сучасний лікар ХХІ століття – це інтелектуал, який розуміє, що людина складається не лише з органів і систем, а й з думок, болю й надій, які іноді потребують лікування словом. “Contra spem spero!”: клінічна стійкість як філософський вибір Постать Лесі Українки для кожного українця є знаковою, але для медика вона набуває особливого, майже професійного забарвлення. Леся — це людина, яка все життя боролася з туберкульозом кісток, переживала нестерпний фізичний біль, але при цьому створювала світи, повні світла та волі. Для Дем’яна Ящишина “свідоме” знайомство з поеткою відбулося через її маніфест – “Con- tra spem spero!”. “Мені запам’ятався і сам вислів, і його посил. Емоційне забарвлення цього твору надзвичайно вплинуло на мене. У важкі моменти зринає думка, що й без надії потрібно сподіватися, що для суму буде ще час, а зараз потрібно докладати максимум зусиль”, – каже студент. Ця філософія стає для майбутнього лікаря професійним кредо: боротися за життя пацієнта навіть тоді, коли медичні прогнози невтішні. Приклад Лесі вчить, що кожен прожитий день людини з важкою хворобою – це подвиг, а творчість у такому стані – це титанічна перемога волі над обставинами. Мар’яна Дзюбук вбачає у Лесі приклад інтелектуальної мужності жінки. Вона не просто писала, вона мислила категоріями вічності. Особливо близькою для Мар’яни є “Лісова пісня” – твір, де людина та природа зливаються в одне ціле. Студентка навіть грала роль Мавки в шкільні роки, і цей образ назавжди залишився в її серці. Мар’янине життєве кредо – слова Лесі: “А я в очах маю небо блакитне, в душі моїй сонце, в серці моїм любов…”. Мар’яна дає цим рядкам надзвичайно влучну медичну інтерпретацію: “В серці любов” — бо медицина неможлива без любові до людей. “В душі сонце” – бо оптимізм є єдиним захистом від професійного вигорання. “В очах небо блакитне” – це ясність розуму, необхідна для точної діагностики. Сила духу Лесі Українки надихає майбутніх лікарів не здаватися. Коли майбутній медик бачить, як поетка, попри власний біль, залишалася світлом для інших, розуміє: він теж повинен бути цим світлом для своїх майбутніх пацієнтів. подь Бог почув наші молитви, зглянувся на наш народ. Наші захисники – це звичайні люди, різних професій, з різними характерами, віросповіданням, освітою, характерами, особливостями. Але саме вони, воїни, витрачають своє здоров’я, свій час на те, щоб захищати незнайому людину і свою державу. Це сильний вчинок, і це багато говорить про цю людину. Так, не завжди бійці запитують про Бога, але Бог завжди є посеред нас. Військовий капелан повинен бути другом, тим, з ким можна поговорити не тільки про Бога, про все на світі: про родину, про життя, про книги…” Військовий з відкритим серцем та душею оповідав молодим і завзятим, що “у кожного україн- Поетичний код європейськості та соціальна відповідальність Творчість Лесі Українки – це не лише про інтимну лірику чи боротьбу з хворобою. Це про глибинні філософські пласти, які нині, в часи боротьби за нашу незалежність, стають надважливими. Дем’ян Ящишин звертає увагу на політичний та культурний аспект спадщини Косач. Для нього Леся – це провісниця європейських цінностей в українській літературі. “У поезії Лесі Українки мене захоплює ідея непримиренності, повстання й боротьби особистості супроти світу, його несправедливості. Це утвердження чесноти пасіонарності, що є доказом нашої приналежності до європейської родини народів”, – зазначає Дем’ян. Він бачить у творах поетки, зокрема в поемі “Давня казка”, вічну боротьбу Ідеї проти жадоби влади та багатства. Для лікаря це надзвичайно важливий урок: служіння вищій меті, гуманізм і справедливість мають стояти вище за особисту вигоду чи ефективність системи. Мар’яна також помічає вплив Лесі на власну творчість. Це проявляється у прагненні до глибини, у виборі філософських тем про волю та покликання. Коли пишеш чесно, від щирого серця, у віршах мимоволі з’являється та сама “Лесина” драматичність – не депресивна, а сповнена внутрішньої енергії та готовності до викликів. Мистецьке життя в ТНМУ не стоїть на місці. Як керівниця відділу поезії Мар’яна Дзюбук активно займається популяризацією творчості Лесі Українки серед студентства. Це не просто формальні заходи, а живі літературні вечори, де майбутні хірурги, терапевти та педіатри обговорюють вірші, шукають у них відповіді на запитання сьогодення. Такі події створюють простір, де медицина зустрічається з мистецтвом, допомагаючи студентам зберігати свою цілісність як особистостей. Діалог крізь століття Якби сьогодні Леся Українка раптом з’явилася в коридорах Тернопільського національного медичного університету, про що б вона запитала сучасну молодь? І що ця має бути любов, щоб захистити свою землю та народ”. Вагоме, натхненне слово та музичний образок – авторську пісню на вірші Василя Стуса “Тільки тобою” подарувала присутнім Лариса Бережан-Маркуляк, доцентка кафедри української літератури фі- Ми відзначили 155-ту річницю від дня народження Лариси Косач, відомої світу як Леся Українка. Понад півтора століття – це величезний відрізок часу, за який змінювалися кордони, політичні режими та медичні технології.
Культура без провінції · “Медицина та поезія – це не антагоністи, а дві частини єдиного цілого, що перебувають у динамічному балансі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

За волю і правду

незалежно від віросповідання. Отець Назарій щиро спілкувався з учнями 11 класу Чернівецького ліцею №6 імені Олександра Доброго, вчителькою української мови та літератури Тетяною Фонарюк, співробітницями музею. Назарій Гагалюк, звертаючись до молодих українців, зокрема, сказав: “Священник має молитися за наш народ, за нашу Україну і найбільше за наших воїнів, які ризикують своїм життям, які терплять великі муки і болі від ворожої зброї і від ворога для того, щоби відстояти незалежність, самостійність і майбутнє нашої Батьківщини України. А ви, молодь, і є наше майбутнє. Як капелан Православної Церкви України роблю все для того, щоб Гос-
Національна еліта · “Його живопис – це живопис вершника, який завжди на коні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тині. Тут народжуються особисті історії, інколи визначаються долі. Особливо зворушливо спостерігати за дітьми, які відкривають для себе світ образотворчого мистецтва Марчука. Вони трепетно завмирають перед його картинами, розповідають про образи, які бачать на його полотнах, показують свої малюнки. Як-от школяр Дмитро Гейнич, учасник цьогорічного міжнародного конкурсу малюнків “Шляхами Івана Марчука” на тему “Вічність сплетена мріями”. Конкурс проходить під патронатом Маестро у Відні, де з початку повномасштабного вторгнення він живе й працює. Виставку відвідують і художники, адже зустріч із творчістю видатного колеги завжди є діалогом і натхненням. Київські художниці Світлана Сова та Світлана Новик завітали на виставку, щоб “надихнутись авторською стилістикою та енергетикою творів майстра”. Історія Марчука триває і в людських долях. Пані Надія з Москалівки, що на Тернопільщині, малої батьківщини Івана Марчука, розповідає про пам’ять, що живе поруч із мистецтвом. Вона давно мешкає у Києві, але не оминає жодної виставки свого односельця. Пані Надія розповіла, як пишаються в Москалівці своїм Іваном і вірять в його всесильну допомогу, а ще повідала, що в Москалівці живе Галина Володимирівна Драпчук, перше, ще шкільне, кохання Івана Марчука. Вона все життя присвятила дітям – працювала вчителькою. Її люблять і поважають односельці. Це їй Іван носив квіти, які плекали у родинному садку його сестри, а те цвітіння заполонило пізніше відомі картини Марчука (згадаймо найвідоміші, “Ніжність”, “Ромашки”, “Волошки”, “Місячні квіти”). Цього року Івана Марчука вітатимуть односельці з 90-річчям 12 травня, а Галину Драпчук – за кілька днів, 15 травня. Такі історії додають виставці особливої теплоти й людяності. Як слушно зауважив незабутній Олександр Климчук, письменник, автор книжки про митця “Я єсмь. Іван Марчук” (2013): “Кожна Марчукова виставка – свято душі й таланту, зустріч приязних людей, вдячність за відкриття й насолоду, прощання до нового побачення”. До зустрічі на виставці Івана Марчука “Я сколихнув цей світ”! P. S. Виставка працюватиме до 17 травня у Музейно-виставковому центрі Музею історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7). Графік роботи музею: середа-неділя – з 12:00 до 19:00; понеділок, вівторок – вихідні.
Національна еліта · “Його живопис – це живопис вершника, який завжди на коні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Я сколихнув цей світ” Виставка до 90-річчя народного художника України Івана Марчука

Інна КАЗІМІРОВА, Людмила ЛУК’ЯНЧЕНКО Фото з відкритих джерел “Виставку слід відкривати там, де нею переймаються, де вона живе в душах і діяннях зацікавлених людей”, – вважає народний художник України Іван Марчук (О. Климчук, “Я єсмь”, 2013). Цьогорічна виставка творів митця в Музеї історії міста Києва – яскравий приклад плідної взаємодії музейної інституції з творчістю Майстра-новатора, чий неповторний авторський стиль став одним із символів української культури у світі. 13 березня тут відкрився виставковий проєкт “Іван Марчук. Я сколихнув цей світ”, приурочений до 90-річчя художника. До цієї поважної дати наукові співробітники музею готувалися ретельно, продумуючи кожну деталь і довершуючи художнє оформлення проєкту. На виставці “Я сколихнув цей світ” представлено понад 400 експонатів, серед яких 250 творів Івана Марчука з музейних і приватних колекцій, а також із особистого зібрання митця. Експозицію доповнюють матеріали з архіву художника: ескізи, замальовки, документи, філателістичні видання, нагороди, книжки з власної бібліотеки та речі з майстерні. Виставка розгорнулася на чотирьох поверхах музею, відтворюючи цілу епоху, в якій вмістився багатовимірний світ художника – поетичний, містичний, незбагненний і глибоко закорінений у національний ґрунт. Доробок Івана Марчука – близько п’яти тисяч картин і 16 тематичних циклів. Два з них, “Голос моєї душі” та “Шевченкіана”, у 1997 році були відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка. Саме ці цикли представлені на другому поверсі музею. “Моя Україна завжди в мені, завжди зі мною”, – говорить Іван Марчук. І щоб відчути глибину цих слів, варто пройти виставкою разом із митцем – віхами його життя і творчості. Розповідь про Майстра починається в залі з промовистою назвою, “У витоків цвітіння”. Тут представлені ранні пошуки художника, образи, що згодом наповнять його творчість. Вперше експонуються студентські роботи, поруч – уже впізнавані пейзажі й мотиви цвітіння. Експозиція “Я єсмь” на другому поверсі занурює в київський період (1960–1980-ті роки) – час формування власної художньої мови в умовах тоталітарного тиску. “Десять років не давали працювати, – згадував митець. – Це був страх від системи. Я ховався по селах, щоб віднайти себе” (з фільму “Голос моєї душі”, 1998). Показово, що перша персональна виставка Марчука відбулася саме в Москві (1979), де він здобув визнання. В Україні ж його творчість довго залишалася поза офіційним простором: виставку 1981 року в Києві, у Спілці письменників, було закрито вже за кілька днів. Перша офіційна виставка художника в столиці відбулася лише у 1990 році, в Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України). 140 робіт Івана Марчука тоді побачили кияни і гості столиці. “Коли настав переломний момент, то і Київ став для мене гарнішим, і я вже Києву не заважав. Захотілося жити, творити”, – згадував митець. Цьому передували роки еміграції – понад десятиліття випробувань і водночас творчого зростання. За кордоном Марчук вільно працював, експериментував із технікою, кольором, формою, формуючи свій унікальний стиль. У США художник створив дев’ять циклів і написав близько 500 полотен. Значна частина цих робіт залишилася там, зокрема картина “Пробудження” (1992), символ відродження незалежної України. Під знаком цього твору і слів митця “Україна мене не відпустила” представлені роботи еміграційного періоду на третьому поверсі Музею історії Києва. “Я винайшов власну техніку – безконечну плутану лінію, яку треба снувати, як павук… (“пльонтанізм”). У мене є і реалізм, і сюрреалізм, і абстракція – усе переплелося в “марчукізм””, – пояснював художник. Зазирнути до творчої лабораторії митця можна на четвертому поверсі музею – у просторі, де відчувається сам процес народження образу, стирання меж між задумом і втіленням. Виставка супроводжується екскурсіями, майстер-класами та публічними подіями. Стежити за ними можна на сторінках Музею історії міста Києва в соціальних мережах. Нещодавно тут також презентували каталог “Іван Марчук. Пробудження”, що продовжує життя попереднього виставкового проєкту. Директорка Музею історії міста Києва Вікторія Муха під час імпрези зазначила: “Символічно, що презентація каталогу відбулася під час виставки “Я сколихнув цей світ”, приуроченої до 90-річчя від дня народження Маестро. Ці два проєкти вступають у діалог про творчість Івана Марчука – глибокий, багатошаровий і надзвичайно актуальний сьогодні. Для нас важливо, щоб ця подія мала благодійну складову. Спільно з організацією “Благодійний фонд Лелека-Україна” ми перетворили каталог на можливість підтримати бойових медиків, які щодня рятують життя на передовій. Каталог “Іван Марчук. Пробудження” можна отримати в музеї за донат. Усі зібрані кошти спрямовуються на підтримку фонду та порятунок життя наших Захисників і Захисниць. Водночас підтримати збір можна і без отримання каталогу – кожен внесок важливий і наближає нас до спільної мети”. Серед відвідувачів виставки – військові та учасники бойових дій, які проходять реабілітацію. Для них мистецтво стає простором відновлення і тиші. Одну з таких екскурсій до музею зорганізували волонтери благодійного фонду “Братство добрих сердець”. “Мистецтво і культура такого рівня здатні відродити оптимізм, продовжити його. Коли у нас є такі художники, як Марчук, то є й Україна”, – вважає кінознавець Сергій Тримбач. Глядачі залишають щирі відгуки – про енергію, спокій і внутрішню рівновагу, які дарують роботи митця. Іноді в картинах Марчука вбачають лише драматизм. У відповідь доречно згадати слова мистецтвознавця Олександра Федорука: “Коли Іван Марчук, мій товариш, песимістично налаштований, то я його розумію, бо його життя – це життя відлюдника і страдника. Це було страждання – йти через муки, крізь спротив, нерозуміння і доводити, що маєш право на те, що бажаєш творити, що ти є вільний художник. І. Марчук – це художник надзвичайно ніжний, надзвичайно романтичний, поетичний. Це художник одного дня, якщо вважати людське життя одним днем – днем щастя. Його живопис – це живопис вершника, який завжди на коні. Він має це щастя, тому що він ствердив своє щастя ціною гіркоти, ціною сумнівів і страждань. І в результаті він переміг. Він завоював глядача, і глядач його полюбив”. Глядач справді полюбив цього художника. На його виставки йдуть тисячі людей – мов до свя-
Суспільство · “Це живий та сильний елемент нашого часу та творення сучасної української культури”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Книжкова країна” – фестиваль творення

Олександра ГАХ, студентка КНУ імені Тараса Шевченка У час соціальних мереж, штучного інтелекту і постійної прокрутки стрічки тисячі людей прийшли на фестиваль, аби взяти до рук книги та поспілкуватися з авторами. 105 видавництв, 17 книгарень, сотні фахівців видавничої справи і власне самих письменників. З 23 по 26 квітня у Києві на ВДНГ відбувся найбільший книжковий фестиваль України. Це ніби невелике містечко всередині великої столиці. Стенди видавництв, майстер-класи, лекції, дискусії, презентації, читання поезії, ігри, фотозони, аніматори та ресторанний дворик. Тут є все для того, аби забути про буденні справи та поринути у світ літератури. Також представлена дитяча література. Зони для дітей, ігротеки та яскраві персонажі у костюмах запам’ятаються надовго наймолодшим читачам. Важливо, що до фестивалю долучилися благодійні фонди, громадські організації та ініціативи, які допомагають і збира- 9 квітня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся міжнародний форум “Розвиток українознавчих студій у контексті сучасних глобальних трансформацій”, на якому обговорили формування України як суб’єкта світового академічного дискурсу. Форум згуртував близько ста фахівців з України, Великої Британії, Чехії, Франції, Польщі, Німеччини, США, Італії та Республіки Ботсвани, що підтвердило міжнародний інтерес до українознавчих студій. Учасники обговорювали, як українознавчі студії сьогодні перетворюються на міждисциплінарний діалог, який виходить за межі традиційної філології, літератури та історії й залучає соціологію, політологію, журналістику та інші галузі. Як зазначили організатори форуму – Підготовче відділення для іноземних громадян і Відділ міжнародних зв’язків КНУ, це допомагає зробити українознавчі студії не лише національною, а й глобальною мережею. Відкриваючи міжнародний форум, ректор КНУ Володимир Бугров зазначив, що Шевченків університет є активним учасником Глобальної коаліції українських студій – міжнародної ініціативи, започаткованої Першою леді України Оленою Зеленською. Володимир Бугров також наголосив, що українознавчі студії сьогодні, у час війни, не просто популяризують і розвивають наукові ідеї, а є зброєю проти російських наративів, тому важливо, що українознавчі студії переходять до мережування. “Навіть у період незалежності Україна переважно сприймалася у світі як геополітична та ментальна частина “руського міра”. Широкомасштабне вторгнення росії почало змінювати цю ситуацію. Зараз є зацікавленість Україною, і на цей запит ють кошти на Збройні Сили України. Окрім видавництв, були павільйони з медіа, які радо ділилися досвідом. На фестивалі можна було зустріти не лише автора улюбленої книги, а й медійних осіб, блогерів та акторів. “На „Книжковій країні“ я вже учетверте, і щоразу мені тут дуже подобається, адже щось залишається сталим, а щось є особливим. Попри те, що зараз лунає тривога, тут чудова атмосфера. „Книжкова країна“ – це привід зустрітися з класними людьми, долучитися до ініціатив на підтримку ЗСУ та приєднатися до спільнот. Купа цікавих людей в одному місці та в один час”, – ділиться враженнями Анастасія, відвідувачка фестивалю. “Для мене це привід купити нову книжечку, про яку потім пам’ятатимеш, що вона саме з „Книжкової країни“”, – говорить Катруся, відвідувачка. “Вже не вперше відвідую фестиваль „Книжкова країна“. Він дуже демократичний. Коли їхав у метро, було враження, наче всі їдуть саме сюди. Великий вибір літератури: і сучасної, і перекладної. Бачу людей із покупками. Багато відомих людей. Зустрів кількох народних депутатів, щоправда, не з монобільшості. Багато мілітарної літератури, зокрема книжок про російсько-українську війну. Тобто автори не відкладають цю тему на потім, а пишуть зараз. І це важливо. Раджу цікавитися книжками та читати”, – зазначає Ігор Зоц, головний редактор газети “Слово Просвіти”. Особисто мене здивувала кількість людей. У будні відвідувачів було менше, а у вихідні кількість гостей значно зросла. І це показник того, що людям українська книжка цікава та потрібна. Вони в захваті від фестивалю. Дехто приходив сюди кілька днів підряд, бо щодня – різні події та програма. Також не можу не відзначити особливу атмосферу. Організатори, видавництва, автори та гості створили живий культурний простір, де кожен міг знайти щось своє. Ця подія є яскравим прикладом того, що люди цікавляться літературою, пишуть книги, читають їх і обговорюють. Такі фестивалі згуртовують представників і представниць різного віку та інтересів, мотивують більше читати й цікавитися книжками. Сьогодні, коли все так швидко змінюється, дуже важливо зберігати власну культурну ідентичність. Такі події, як “Книжкова країна”, формують спільні цінності, що об’єднують суспільство навколо українського слова. Це не просто фестиваль – це живий та сильний елемент нашого часу та творення сучасної української культури. Письменник і видавець Володимир Шовкошитний у колі шанувальників
Суспільство · “Це живий та сильний елемент нашого часу та творення сучасної української культури”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Українські студії стрімко поширюються по всіх континентах Проте маємо докласти багато зусиль, щоб вони були справді українськими

потрібно відповідати. Українські студії стрімко поширюються по всіх континентах, але маємо докласти ще багато зусиль, щоб вони були насправді українськими. Надзвичайно важливо говорити про національну ідентичність як в історичному ракурсі, так і через наш сучасний досвід”. Проректорка Ксенія Смирнова й директор Інституту українознавства Роман Додонов додали, що ключовим трендом є інституціоналізація українознавства – створення програм, центрів і міждисциплінарних курсів, які інтегрують український досвід у світові навчальні програми. Серед спікерів, зокрема, були: народний депутат Євгенія Кравчук, Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні Любош Весели, директорка Департаменту Африки та регіональних африканських організацій МЗС України Любов Абравітова, проректорка Університету Іналко (Франція) Іл-Іл Яків-Малібер, менеджерка академічних проєктів Українського інституту (МЗС) Олена Коваленко, представники посольств, громадських організацій і науковці з різних галузей науки. Три панелі – “Сучасні міжнародні трансформації та місце українознавчих студій у світі”, “Українські студії та місце гуманітаристики”, “Нові медіа, комунікація і пропаганда: нові виклики для українознавчих студій сьогодні” – засвідчили, що в час світових трансформацій українознавчі студії є невід’ємним елементом світового знання. Кілька важливих тез форуму: українознавчі студії – залучення зарубіжних учених для системного вивчення України; напрацювання засобів і способів протидії фейкам як інструменти правди; цифрова медіаграмотність та мережування як рушії розвитку; українська мова, література та фольклористика як засоби ідентичності мають інтегруватися у проєкти для глобальної видимості України. Навчально-науковий інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка був представлений на міжнародному форумі викладацьким та студентським складом, що засвідчує невід’ємну приналежність інституту до розбудови українських студій у світі. Ключову роль у форумі відіграла доцентка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Галина Усатенко. Як керівниця міжнародного проєкту Erasmus+ “Форум Україна-ЄС – Планування майбутнього україністики в Європі (2024–2026)” Галина Олегівна, виступаючи, наголосила, що з ініціативи та за підтримки керівництва Київського національного університету імені Тараса Шевченка ректора Володимира Бугрова та проректорки Ксенії Смирнової сьогодні в усіх куточках світу розвиваються українознавчі центри, викладачі Шевченкового університету читають відкриті лекції, забезпечують навчальною і науковою літературою, студенти і викладачі користуються можливостями академічної мобільності. “Зокрема, проєкт, складником якого і стало проведення Форуму, Eras- mus+ “Форум Україна-ЄС – Планування майбутнього україністики в Європі (2024–2026)” реалізується у партнерстві з Університетом Іналко (Іналко), Варшавським університетом (Польща) та Карловим Університетом (Чехія)”, – зауважила Галина Усатенко. Галина Олегівна модерувала на форумі панельну дискусію, присвячену викликам сучасної гуманітаристики та ролі українських студій. До роботи панелі з української гуманітаристики також активно долучилися завідувачка кафедри фольклористики, професорка Олеся Наумовська та завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, професорка Оксана Сліпушко, які виступили як спікерки, доповнивши дискурс про українознавство фольклористичним та літературознавчим, а саме шевченкознавчим, вимірами. Про кримськотатарські студії як невід’ємну складову українознавчих також як спікерка виступила асистентка кафедри тюркології Сабріє Сластьон, а в.о. завідувача кафедри тюркології Ганна Спотар-Аяр взяла участь у дискусії. До форуму як слухачі долучилися викладачі кафедри української філології для іноземних громадян – завідувачка Світлана Дерба, доцентки Ганна Швець та Мирослава Шевченко, асистентка Олександра Касьянова. Організаційно-технічний супровід забезпечили студенти кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови (завідувач кафедри Сергій Скрильник), які здійснювали перекладацький супровід роботи форуму, що засвідчує внесок молоді у формування міждисциплінарного та багатомовного українознавчого дискурсу. Форум “Розвиток українознавчих студій у контексті сучасних глобальних трансформацій” показав, що українознавство сьогодні переходить від описового досвіду до стратегічної складової наукового поступу і дипломатії. На сьогодні українознавчі студії розвиваються стрімко, і важливо не втратити інтерес до них у світі. Тож робота над розбудовою міждисциплінарних проєктів та включення українознавчих студій у навчальні програми світових університетів, щоб Україна стала не лише країною-об’єктом, а повноцінним суб’єктом глобального наукового простору, є найближчою перспективою в Шевченковому університеті. Відділ зв’язків із громадськістю ННІФ
Актуально · “Нищення мови (лінґвоцид) невідклично тягне за собою геноцид, що є найгіршим злочином проти людства”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Американізація українського мовлення

Володимир КОЗИРСЬКИЙ Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ У сучасному українському загальноінформаційному дискурсі проблема вживання американізмів набуває актуальности в сенсі взаємовпливів ґлобалізаційних мовних чинників і потреби збереження національної нормативної традиції. Повноцінний текст як певна писана/друкована форма кодифікованого знання вимагає максимальної термінологічної точности, стилістичної виважености й лексичної прозорости, що обмежує можливості позасистемного використання чужинських мовних складників. Американізми можна виправдати хіба лише в разі, коли їх ужито на позначення докорінно відмінних реалій, вузько спеціялізованих понять чи за доконаного браку питомого українського відповідника. Натомість їхнє суто механічне перенесення за наявности повноцінних питомих термінів занадто ускладнює сприйняття поданого матеріялу, порушує принципи мовної стандартизації й послаблює кодифікаційну функцію інформаційного подання. У цім сенсі надто важливого значення набувають редакторська штивність, лексикографічна фіксація нормативних відповідників і послідовне дотримання принципу функційної доцільности запозичень. Власне такий спосіб убезпечує не лише комунікативну ефективність інформаційного тексту, а й належне подання української культурно-мовної самототожности в сучаснім інформаційнім просторі. Головними джерелами на загал виступають Всесвітня павутина й соціяльні мережі, бо загальновідомо, що практично майже всі популярні цифрові платформи (Instagram, TikTok, YouTube) мають функціонал в американській англійській, тому багато пересічних користувачів вимушено некритично переймають лексику. Не пасуть задніх у цім сенсі й бізнесова діяльність і ІТ. Тут основне завдання – прибуток у будь-який спосіб. Певно, з чисто технічних причин американізми тут – жива робоча мова, де українські слова чи речення є часом дивом, якщо не “збоченням”. Тут уже зовсім природні апдейти, баги, дедлайни, івенти, кейси, контенти, лайки, логіни, мейли, месенджі, мітинги, нетворкінги, офери, офіси, перформанси, пости, скіли, софти, стартапи, стріми, таски, факапи, фідбеки, челенджі, юзери… У цих сферах англійська – практично міжнародня мова. І багато кому вже простіше сказати “дедлайн”, аніж “кінцевий термін”. Досягає певних результатів і насаджувана й уподобана американська попкультура, що вже невідклично просякла побут українців через світову мережу, музику, серіяли зі США. Тому навіть не дивно, що мовні моделі копіюють. Психологічно відомий також ефект привабливости чужого, не до решти зрозумілого. Понад 30 років тому мали епізод цікавого спілкування з вірянами православної церкви західніх реґіонів. На питання, чому в них храм московської церкви, відповіли, що служба цікава, бо майже нічого не зрозуміло. Не секрет, що для певної частини суспільства використання чужинських слів, зокрема американізмів, звучить “фаховіше”, “сучасніше”, “переконливіше”. Тут уже замішано накидувану моду й хибне усвідомлення престижу. Доволі часто доводиться чути наполегливо протягувані тези та ще й з посиланнями на фахових мовознавців, щоправда, без поіменного цитування, про начебто якісь плюси цього явища, яких, насправді, нашкрібають з гріхом пополам аж три. Не до шмиги вони свідомим носіям мови. Про що власне йдеться? Деякі горішньо освічені й навіть науково устепенені особи додумалися, що аґресивне засмічення американізмами української наукової й уже побутової мови буцімто сприяє збагаченню мовленнєвого словника, істотньо спрощує міжнародні комунікації, полегшуючи спілкування з чужинцями й навіть економлячи мовні ресурси через коротші й на їхню поважну опінію зручніші слова. У багатьох розумників язик повертається говорити про спостережуваний плюс інтеґрації України в світовий простір. Хто її бачить, ту інтеґрацію, де вона, який вигляд має? Питання риторичне. Наголосімо, що стверджувані тези є цілковита “омана трудящих”. Тож не випробовуватимемо терпіння шановних читачів і скинемо чари науковоподібности з цих тверджень. Видатний історичний суперарґумент супроти першої тези є культурний подвиг чеських “дідів”, що відживили питому чеську мову й заходилися розбудовувати рідне назовництво. Й хоча-то не було просто, й навіть тепер у Празі можна почути часом від чехів насмішки з “дівадла”, національний інстинкт самозбереження спрацював і не дозволив чеській знімечитися. Що ж до полегшеного спілкування з чужинцями, то є один віддавна добре відомий простий шлях. Вивчати мови. Знатимеш – спілкуватимешся. Без безпідставного калічення мови рідної. Дві слові про економію мовних ресурсів. Знову голослівна омана. Приклад добре відомої істини, що напівправда гірша брехні. Направду англійська й її американський варіянт характерні статистично більшою кількістю односкладових слів, ніж українська. Та жадне інформативне американське/англійське речення на загал не містить лише односкладові слова, не беручи вже під увагу купу обов’язкових службових складників. Наша особиста багаторічна наукова й мовно-літературна практика доводить, же українськомовний текст майже завше компактніший за англійськомовну версію. Загальним законом мови ми це, певно, не проголошуємо. Проте sapienti sat. Що ж стосується цілком очевидних мінусів бездумного використання чужинської лексики в усіх царинах українського інформаційного простору, то вони не просто повсюдно впадають в очі й ріжуть небайдужий чутливий слух свідомого мовця, а й значною мірою ускладнюють природній процес нормального спілкування через часто-густо незрозумілу чи неправильно зрозумілу семантику використовуваних чужинських складників. Поза тривіяльним витісненням з ужитку питомих українських відповідників і очевидним зниженням розуміння сенсу висловлюваного, створюють своєрідні кентавричні речення, для яких прихильні філологи вже придумали термін “суржик нового типу”, наголошуючи, що це начебто притаманно лише молодіжному середовищу. Байдужо-терпляче ставлення до цього явища направду реально загрожує ірляндизацією. Ми ж маємо сумнів, що будьякий тверезо мислячий мовець поза представниками доволі згуртованої досі п’ятої колони імени “кака разница” може бути прибічником такої перспективи. Нищення мови (лінґвоцид) невідклично тягне за собою геноцид, що є найгірший злочин проти людства, бо навіть поза всіма моральними й правовими оцінками збіднює й окрадає світ, суспільство й природу. Усе живе бореться за життя. Й утрата мовної самототожности знає просто дивовижні приклади креолізації й піджинізації. Але чи повернеться в кого язик назвати ці процеси природніми шляхами розвитку людства? Ми не беремо тут під увагу суб’єктів, які радо сприйняли б це за “мейн стрім” для певних підлеглих їм спільнот. Чи це наразі є проблема? Філологи Зліва направо: Василь Шендеровський і Володимир Козирський цілком слушно зазначають, що запозичення — то є природній процес і українська мова завше запозичувала слова. Проте проблема виникає, коли чужомовні слова без потреби витісняють власні. Тут варто головним чином розріжняти активізацію чужинецьких запозичень у межах фахових жаргонів вузького вжитку, де то за всіх часів було явище природнє, бо на загал автор винаходу є й автором його назви. Звичайно, визначити виразні кордони між фаховим жаргоном і звичайною побутовою лексикою в будь-якій мові є річ цілковито неможлива й комп’ютер і кварк є тому живі свідки. Проте якби кібернетику не мали за служницю імперіялізму, якби не панівні позиції московщини, можливо, ми мали б тепер числячі, числяцькі науки й числяцькі технології, що не викликало би жадних питань. Сучасна українська мова перебуває в ситуації потужніх зовнішніх впливів. Передусім варто зазначити, що поширення американізмів має об’єктивні причини. У сучасному світі англійська мова стала ґлобальним засобом спілкування, особливо у сферах інформаційних технологій, підприємництва й науки. Українці активно користуються міжнародніми платформами, соціяльними мережами й цифровими сервісами, де домінує англійськомовний зміст. Саме тому такі слова, як “пост”, “лайк”, “фоловер” чи “стрім”, природньо входять у повсякденне мовлення. Крім того, потужньо впливає американська попкультура, що через комп’ютерні ігри, музику, серіяли накидає мовні звички молоді. Водночас надмірне вживання американізмів має й неґативні наслідки. Однією з головних проблем є витіснення питомих українських слів. Наприклад, замість “зустріч” дедалі частіше вживають “мітинг”, а замість “відгук” – “фідбек”. У багатьох випадках це не є потрібним, адже українська мова має власні точні відповідники. Також виникає явище змішування мов, коли речення наповнюють чужомовними словами без потреби, що створює своєрідний “суржик нового типу”. Це може неґативно впливати на мовну культуру й знижувати рівень знання рідної мови. Окремо слід наголосити питання мовної тотожности. Мова є важливий елемент культури й національної самобутности. Якщо безконтрольно запозичувати чужомовні слова, виникає ризик поступової втрати унікальних рис української мови. Саме тому важливо зберігати баланс між відкритістю до нового й власними мовними надбаннями. Мотивація обґрунтованости вживання американізмів антинаукова, недолуга й просто смішна. Арґумент перший – нове явище ще не має усталеного українського відповідника; арґумент другий – міжнародній термін є загальноприйнятий у фаховім середовищі; арґумент третій – переклад спотворює значення. Міркування просто вражають своїм глибоким науковим рівнем. Хто не дає фахівцям і філологам усунути брак українського відповідника? Чи кожний вузькофаховий жаргонний термін має набувати загальнолексичного статусу? Нарешті, чому ви берете до уваги лише спотворені переклади? Перекладіть грамотно! Смішні також науковоподібні спроби розріжняти вимоги низки функційно-стильових побудов з тою ж метою протягти припустимість чужинських складників замість питомих українських. Особливо чутливу проблему становить мовленнєва ситуація ТБ й радіопересилань. Ще не так давно на радіо були найфаховіші мовні редактори. Та що було, то загуло. Висувати вимоги розуміння правильної семантики в ділянці застосовуваних американізмів до теперішніх телей радіомовців просто безглуздо, позаяк вони не бачать ріжниці поміж аби й щоб, котрий і який, зголоситися й звернутися, із і з, ще й іще, попри й всупереч, малям і малечею, приводити й наводити, означенням і визначенням, густиною і щільністю, поглинанням і вбиранням, втратою свідомости й непритомністю. Дійшло до цілковито безграмотного віддання порядкових чисел видатними мовними перлами на кшталт двох тисяч сьомого чи періоду двох тисяч сьомого – двох тисяч дев’ятих років… Перелік, на жаль, припускає істотню мультиплікацію. Тож починати слід принаймні з правильного в семантичнім і граматичнім сенсі засвоєння рідної лексики. Якщо ж комусь просто бракує власних слів, то не слід дивуватися бездумному повторенню за кимось слова нового й чужого. Для багатьох грамотіїв вони мають однакову вартість. Певно, що в таких обставинах найефективніший спосіб є сумлінна редакторська праця. Вона має брати під увагу не лише лексичні ґанджі, а мавповання граматичних конструкцій, що копіюють спосіб американського сприйняття довкілля з їхніми семантичними й синтаксичними зворотами на кшталт I’m okay with that, make sense, take care… Проблема необґрунтованого проникнення американізмів в український мовний простір потребує виваженого нормативно-стилістичного підходу, а не радикального пуристичного заперечення будь-яких іншомовних елементів. Запозичення є природній механізм мовного розвитку, та його функціювання має бути виправдане номінативною потребою, браком точного питомого відповідника чи усталеністю терміна у спеціялізованій сфері. Натомість безсистемне вживання американізмів, коли українська мова віддавна вже має повноцінні лексичні засоби для вираження відповідного поняття, призводить до стилістичного засмічення, семантичного розмиття й послаблення національної мовної самототожности. Ефективна протидія таким явищам полягає у послідовнім утвердженні питомих українських відповідників у науковім, освітнім, медійнім й публічнім дискурсах, у виробленні чітких рекомендацій щодо слововживання, а також у підвищенні престижу нормативної української мови як повноцінного інструмента сучасної комунікації. Засилля необґрунтованих американізмів в українському мовленні дедалі частіше постає не як ознака модерности, а як симптом мовної невпевнености й культурної залежности. Коли замість природних українських відповідників без потреби вживають чужомовні слова, мова втрачає не лише стилістичну виразність, а й власну внутрішню опору. Йдеться не про
Незабутні · “Надія на краще, інша атмосфера, без брехні і лицемірства, справжні люди – ніби я вийшла на іншу, нову дорогу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

заперечення запозичень як таких, адже вони є закономірна складова мовного розвитку, а про опір бездумному наслідуванню, що підміняє точність модою, а самобутність — імітацією “ґлобальности”. Протидія цьому явищу можлива лише через свідомий мовний вибір, культуру редаґування, підтримку питомих відповідників і відновлення престижу українського слова в усіх сферах публічної комунікації. Необґрунтоване вживання американізмів є порушення стилістичної міри й послаблення внутрішніх ресурсів національної мови, що потребує послідовного нормативно-виваженого підходу. Функційно виправдані є лише запозичення, зумовлені дійсною номінативною потребою чи термінологічною усталеністю. Натомість за наявности повноцінних українських відповідників пріоритет має належати питомим мовним засобам як чиннику нормативности, комунікативної ясности й культурної самобутности, що забезпечують точність, зрозумілість і стилістичну органічність мовлення.. Саме така мовна практика є конечна передумова збереження цілісности українського мовного простору, мовної самобутности й зміцнення культурної самототожности. Передусім надлишок запозичень засмічує мовлення. У багатьох випадках журналісти, блогери, телеведучі й редактори використовують іншомовні слова не через потребу, а через мовну моду. До прикладу, в медіатекстах часто трапляються слова контент, меседж, кейс, фідбек, дедлайн, лайфхак, хайп, пост, стрим, сторіз, хоча більшість із них мають повновартісні українські відповідники: зміст, головна думка, випадок, відгук, кінцевий термін, корисна порада, ажіотаж, допис, пряма трансляція, короткі відео / історії. Інший неґативний наслідок. Мова ЗМІ має бути приступна, виразна й зрозуміла для різних вікових і соціяльних груп. Коли новинний текст або заголовок перенасичено американізмами, читач мусить часто-густо додатково перекладати значення слів. Отже, запозичення, вжиті без потреби, знижують комунікативну ефективність медіа й рівень мовної культури журналістики. Не менш важливою є проблема витіснення питомої української лексики. Якщо в публічному просторі постійно звучать слова дедлайн, івент, офер, кейс, то українські відповідники поступово відходять на периферію активного словника. Це призводить до збіднення мовної традиції й послаблення національної мовної самобутности текстів. Для української мови, що тривалий час зазнавала утисків і потребує свідомого плекання, така тенденція понадто небезпечна. Ще одна проблема – формування мовного снобізму. У сучасних медіа чужинецькі слова нерідко виконують не так змістову, як престижну й навіть реклямну функцію: вони мають створити враження “сучасности”, “просунутости”, “европейськости”. Через це створюється хибне уявлення, ніби українські слова менш точні, менш модні чи менш авторитетні. Направду ж культуру мовлення визначає не кількість чужинецьких складників, а точність, доречність і стилістична обґрунтованість віддаваного сенсу. Cпособи результативної невтралізації чужинецьких слів-загарбників. Плекання престижу українського слова, мови, що за визнанням Британської енциклопедії є праматір европейських мов. Шануймося, зрештою, бо ми того варті. Популяризація й послідовне наполегливе запровадження питомих українських відповідників. Усебічний активний розвиток сучасного українського назовництва. Нарешті, авторські гідність і самоповага, глибоко усвідомлений вибір носіями мови власне питомої лексики. Майбутнє мови (отже, й Нації) залежить значною мірою від мовної культури суспільства. Цінуймо, бережімо й плекаймо її!
Незабутні · “Надія на краще, інша атмосфера, без брехні і лицемірства, справжні люди – ніби я вийшла на іншу, нову дорогу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Одна з перших

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Буча Нинішній молоді важко уявити, в чому полягає подвиг цих людей. Ну, збиралися, висловлювали думки, відмінні від офіційних, критикували владу, виступали проти засилля російської мови, пропагували українську культуру. Що тут такого? Але слід знати, що це відбувалося в державі, яка формально називалася срср, а фактично була російською імперією. Під гаслами інтернаціоналізму, дружби народів москва по суті завоювала ці народи і крок за кроком тотально зросійщувала їх. Кремль прагнув перетворити населення на слухняних солдатів і використати його для встановлення свого світового панування. Тих, хто наважувався висловити власну думку, виступити проти влади, – ув’язнювали і знищували. І раптом новий генсек компартії Горбачов проголошує політику перебудови, громадянам дозволяють об’єднуватися в різні організації. На це були свої причини, серед яких економічні. В СРСР почали звільняти політв’язнів. Хоча до цього в радянських концтаборах дожили не всі. Загинули Василь Стус, Олекса Тихий і Юрій Литвин та багато інших. У 1987 році в Києві створюється Український культурологічний клуб. Активними учасниками цієї організації були колишні політв’язні Євген Сверстюк, Віталій Шевченко, Сергій Набока, Олесь Шевченко, Леонід Мілявський та інші. Ці люди добре знали умови радянських місць позбавлення волі і знали, на що вони йдуть. Тоді ніхто не міг з певністю сказати, чим закінчиться перебудова. Чи стане Україна незалежною, чи тих, хто повірив у гасла демократизації, знову репресують. До УКК потягнулися люди, яких турбувала доля України. Тут обговорювали питання української культури та історії, зокрема Голодомору. У 1988 році Український культурологічний клуб у повному складі вступив до Української Гельсінської спілки, метою якої була боротьба за дотримання прав людини в СРСР. Із Бучі до Українського культурологічного клубу вступили Надія Левченко та інженер-винахідник Ренат Польовий. Згодом Надія Іванівна згадувала: “Моя участь в УКК і УГС є чи не найкращим періодом у моєму житті: надія на краще, інша атмосфера, без брехні і лицемірства, справжні люди – ніби я вийшла на іншу, нову дорогу”. Надія Левченко брала активну участь у заходах УКК і УГС. У 1989 році члени УГС вирішили відзначити 70-ту річницю Соборності України. Але влада заборонила вшанування не лише на площі, але й у приватній квартирі. Тому вирішили відзначити свято нелегально, у бучанській квартирі Надії Левченко, за нинішньою адресою Яблунська, 17. З метою конспірації членам УГС було повідомлено, щоб 22 січня на 15 годину вони прибули на станцію Святошин. Далі маршрут не вказали. Але кілька осіб запізнилися і приїхали наступною електричкою. Вони йшли повз помешкання Рената Польового на вулиці Склозаводській, за яким велося стеження, і, розпитуючи дорогу, привели за собою міліцію і кагебістів. Міліціонери на чолі з начальником ірпінської міліції Станкевичем (тоді Буча була адміністративно підпорядкована Ірпеню) намагалися пройти разом із тими, хто запізнився. Але міліціонерів виштовхали, а Надія Іванівна замкнула двері. У квартирі зібралося осіб зо 20. Серед них були колишні політв’язні Олесь Шевченко, Сергій Набока, Віталій Шевченко, а також Ренат Польовий. Учасники зібрання вивісили жовто-синій прапор і тризуб. Міліціонери вимагали у сусідів впустити їх, щоб перелізти на балкон до Надії Левченко. Але ті, посилаючись на хворобу дитини, не пустили. Тоді кагебісти вимкнули електроенергію, сподіваючись 15 березня виповнилося 100 років з дня народження Надії Іванівни Левченко, вчительки української мови та літератури із селища Буча на Київщині. Вона була в числі тих, хто першими виступили на захист української культури, української самобутності, а відтак – незалежності України. темрявою завадити засіданню. Але син господині Славко провів світло переносною лампою з кухні, де виявив знеструмлений електропідвід. Непрохані гості дві з половиною години гамселили в двері, погрожуючи і вимагаючи впустити. Згодом люди розповідали, що кагебісти стежили за вікном, де відбулося засідання, з вікон сусіднього будинку. Коли мешканці під’їзду поверталися з роботи, то на їхню вимогу світло ввімкнули. Засідання вже було закінчено. Двері відчинили. У кімнату ввірвався начальник міліції Станкевич з командою і криком “Ето что за зборіще?!”. Його чемно попрохали знизити тон і добирати вислови. З глузливими репліками на адресу міліції учасники зібрання вийшли з помешкання. Надія Іванівна згадувала: “Мені дільничний виписав повістку, в якій було написано, що я повинна з’явитися назавтра в міліцію міста Ірпеня на 9-ту годину. З’ясувалося, що весь наш дім був оточений міліцейськими машинами, а по Бучі пішли чутки, що, мовляв, там збиралися якісь страшні люди, бо мали жовто-синій прапор”. Через рік Україна відкрито відзначила День Соборності однією з найбільших у Центральній та Східній Європі масовою акцією – символічним живим ланцюгом злуки – від Києва до Львова. Мільйони людей, взявшись за руки, стали живим символом єдності України. Вся родина Левченків узяла активну участь у цій акції. Було пошито багато українських прапорів і забезпечено явку на призначену ділянку живого ланцюга. Надію Іванівну Левченко вшанували 7 березня нинішнього року в Бучанській бібліотеці. На цьому заході виступили учасники того історичного зібрання – Олесь Шевченко, Євген Обертас і Олександр Ткаченко. Про Надію Левченко і значення її діяльності розповідали бучанська просвітянка Тетяна Осадча, колишня голова ірпінської “Просвіти” і колишня ірпінська міська голова Мирослава Свистович, колишній голова ірпінської “Просвіти” Іполит Матіюк, добровільний учасник збройного захисту України Володимир Паламарчук та інші. Мабуть, любов до України розпочалася в Надії Левченко з народної пісні. У її рідному селі Війтовці Баришівського району на Київщині найпопулярнішою була пісня “Ой, гиля, гиля гусоньки на став…”. Надія Іванівна знала багато українських пісень і любила співати. Вона співала в хорі “Гомін”. Серед улюблених з репертуару “Гомону” – “Сховалось сонце за горою”, “Стоїть козак на чорній кручі”, “Не пора, не пора” тощо. Ще з юності любила пісню “Ой, там за лісочком сніжочок біленький”. Крім пісні Надія Левченко цікавилася історією, любила читати. Коли пішла працювати в школу, то почала замислюватись, як покращити життя. Такі думки й привели її до Українського культурологічного клубу, а потім до Української Гельсінської спілки, Української республіканської партії та “Просвіти”. Коли Україна вирувала і рухалася до проголошення Незалежності, Надія Левченко брала активну участь у цих процесах. Вона виступала на мітингах і зібраннях. Надія Іванівна організувала осередок Української республіканської партії в Бучі й була обрана його головою. Після проголошення Незалежності України раніше єдиний Рух розпався на низку партій. В Ірпені “Просвіта” стала тією організацією, яка об’єднувала свідомих українців незалежно від їхнього партійного членства. Надія Іванівна організовувала пам’ятні вечори, присвячені таким знаменним датам, як День Незалежності, День Соборності, або присвячені пам’яті українських визначних діячів, письменників – Тарасу Шевченку, Степану Бандері, Василю Стусу, Василю Симоненку. Сама виступала з доповідями. Проте найбільше Надія Левченко цікавилася політикою. Часто повторювала відомий вислів “Якщо людина не цікавиться політикою, прийде час, коли політика зацікавиться нею” і називала, як приклад, 1937 рік – масових репресій в СРСР. Надія Іванівна багато читала і пропагувала своєму оточенню праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Степана Бандери, твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Винниченка та інших борців за визволення української нації. У 1998-2002 роках Надія Левченко виконувала обов’язки депутата Бучанської ради. Вона була принциповою людиною, націоналісткою і дошкуляла місцевим можновладцям, які сприйняли проголошення Незалежності України, як можливість власного збагачення. Надія Іванівна була чесною і порядною людиною. Незважаючи на тяжку хворобу пані Надія до останніх днів була активною учасницею політичного і культурного життя рідного краю. Її життя обірвалося в грудні 2004 року. Ми знаємо імена вождів, вони потрапляють у підручники, монографії з історії. Але не треба забувати тисячі й тисячі українців, завдяки зусиллям яких наша Батьківщина відродила незалежність. Кожне місто і кожне село мають таких героїв. Пам’ять про них треба зберігати і шанувати. Свого часу Надія Іванівна, на моє прохання, написала спогад про відзначення Дня Соборності в її помешканні. Цей спогад я вмістив у всіх трьох виданнях моєї книги “Історія Ірпінського краю”. Пригадую 1989 рік. Тоді я був директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею. На плануванні завідувачка ірпінського відділу культури Лідія Токарська заявила: “В Бучє состоялся сєзд украінских націоналістов”. Так вона зрозуміла повідомлення про відзначення Дня Соборності в помешканні Надії Левченко. Мої симпатії були відомі, і керівники закладів культури з цікавістю подивилися на мене: “А ви що будете робити?”. “Установимо меморіальну дошку”, – відповів я. Всі засміялися. На той час такі слова можна було сприйняти як жарт. Тепер громадськість Бучі поставила перед міською владою питання про встановлення меморіальної дошки на будинку, де в квартирі Надії Левченко вперше за роки радянської влади, у 1989 році, було відзначено День Соборності України.
Цікаво знати · “Шануючи народну медицину, ми пошановуємо не лише древні знання наших правітців, а й саму Вітчизну”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

каштану, робінії (акація біла) порівну. Настояти на 35% спиртові в каламарі з темного шкла в повній темряві, місяць. Втирати в хворі місця, на ніч. Старанно утеплюється непраним овечим руном. Застосовується і як чудовий розріджувач крові людям “срібного” віку. А при недугах вен вживається ще й всередину.1 чайна ложка двічі в день на теплу воду. Бруньки бузку, зібрані під час сокоруху, на запевнення сільських знахарів, найліпший засіб для лікування легеневих недуг, всуціль їх запалення. Особливо в дітлахів. Столова ложка на склянку окропу. Денна частка. Недарма цвіт обов’язковий складник “грудних” зборів. Вживають його (безперечно бузку бляклоквіткового) й при статевому безсиллі, але викликаному нервовим перенапруженням. 1 ст. ложку сухого цвіту залити 300 мл окропу. Настояти дві години вкутаним. Пити по 100 мл тричі в день, теплим. По їжі. Потужне силове начало рослини дозволяє лікувати навіть “чорну недуж” – епілепсію. Чайну ложку квітів заливають склянкою окропу. Настоюють годину вкутаним Пити по склянці двічі в день. Вранці та ввечері. Щораз готуючи нове знадіб’я. Доцільно вживати бруньки чи травневе листя рослини при цукриці. Разом з листом шовковиці чорної та чорниці. Останнє збирають під час цвітіння. При порушенні місячних. Чудово прориває всі чиряки, заживляє забоїни, зводить підшкірні синці (крововиливи). З бруньок, на свинячому смальці, або вершковому маслі готують, перетопивши 1:3 мастило, яке прикладають до вавки на ніч. Листя, заварене чаєм, зупиняє проноси. Лікує виразку шлунку. Проте необхідно пам’ятати, що надмірно захоплюватися квітами бузку не варто – вони сильнодіючі. Перевагу надавайте брунькам та листям, вони діють значно лагідніше. Саме в дні сокотоків збирають й кору з молодих гілочок дерев. Верба – скарбниця аспірину. Дорогоцінно, що він не подразнює шлунок. Особливо потужно лікує бронхіти, запалення легень, виганяє всі зимові кім’яхи тління. А ось однолітки шовковиці чорної вибавлять вас від цукриці (діабет). 6 гілочок подрібнених однолітків на 1 л окропу. Настояти ніч вкутаним. Випити за день. Осика – потужне енергетичное дерево. Це смішний анекдот минувшини, що на цьому святому дереві повісився один з учнів Єгошуа Назарянина. Осика – дерево виключно наших широт. А ось повісити на ньому простатит, чи навіть аденому – достовірний факт. Вона лікує нетримання сечі в людей срібного віку. Мігрень, нефрит, Запалення придатків, Панкреатит. Мастопатію. Цистит. 100 г кори, або ж бруньок на 1 л самогону. Настояти 21 день в теплому, темному місці. Вживати по 1 ст ложці тричі в день за 15 хв до їжі, запиваючи теплою водою.. Чи на пів літра води 3 ст. л. подрібненої кори. Кип’ятять 15 хв на слабкому вогні. Настоюють вкутаним 2 години. П’ють по 1 ст. ложці 3 рази в день до їжі. Однолітки дикої груші чудово лікують запалення суглобів, виганяють солі відновлюють роботу всього тіла. Готувати як при цукриці. Вживати три тижні. Щоперший місяць кварталу. Щоперший місяць кварталу п’ють й молодюсінькі (завбільшки з дитячий нігтик) ще клейкі листочки берези. Потужністю вони не поступаються женьшеню.1:3 на горілці. Місяць в темряві. По столовій ложці двічі на день, запиваючи теплою водою. Але якщо женьшень при онкології не бажаний, то березове листя навпаки – чудодійне. Проте повсякчас пам’ятайте Божу заповідь: “Здоров’я – найбільша винагорода Небес за: чисті помисли! Чистий глагол! Чисті діяння!”. Весна – буяння первоцвітів. На сонячних галявинах князює первоцвіт весняний. (Primula veris). Золоті ключики. Саме ними богиня Леля відмикає браму раю – Ирію. Зело потужне як у лікуванні так і в магії. Дивовижне у весняних салатах. Адже вітаміну С має більше ніж у лимонові у 5 разів. Багато каротину. Чудово заживляє хворі легені. Діє відхаркувально. Усуває кашель. Усуває нервові зриви, гамує безсоння і прискорене серцебиття. Усуває подагрічні болі. В татовім “Лікувальнику” без автора і палітури наголошується: “Чай з квіту примули приносить в родину злагоду і любовну втіху”. Схоже діє й інший первоцвіт, якого в народі називають великою конвалією. Квітом, він справді нагадує конвалію але листків має з десяток на довгому батіжкові. Полюбляє вологі листяні гаї. Це купина запашна (Polugonatum odoratum). Народне ймення – княжа печать. На товстому кореневищі, і справді видні якісь кружала, з потаємними знаками. “Хто їх розгадає, – вістили тато, – про зело знатиме все”. Молода рослина з чудовим смаком – виглядом нагадує спаржу. Потужно множить статеву силу. Але, коли розкриє листя, стає отруйною і набуває зовсім інших властивостей. Застосовується при подагрі, радикуліті, суглобицях. Відваром кореневищ, зібраних рано на весні, чи пізньоосені, вмивають обличчя для омолодження. Виводять вугри, розрівнюють зморшки, усувають “старечі плями”. 50 г кореневищ на пів літри окропу. За дивовижні цілющі властивості при лікування легень латиняни назвали траву Pulmanaria officinalis – легенева трава. Медунка лікарська. Родина шорстколистих. На одному стеблі червонясті і блакитні квіточки. Особливо потужна при катарах горла, бронхітах із сухим кашлем. Рослина в’яжуча, протизапальна, кровотоворна. Багатообіцяюча чоловікам у салат. Шануючи свою народну медицину, ми пошановуємо не лише древні знання наших правітців, а й саму Вітчизну, підносячи її чоло до Небес.
Цікаво знати · “Шануючи народну медицину, ми пошановуємо не лише древні знання наших правітців, а й саму Вітчизну”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Колодар

Іван ПРОСЯНИК Літо 9600 22 квітня – 22 травня. Місяць Бузку. Сузір’я Перуна/Ареса, Тур, Волосожар. Па/ сіки. Покровителька Богиня Леля. Плане/ та Діва. Народні назви: Майник, Травець, Красень, Громовик, Русальник, Kveten, Maj. Рідні імена благословенні Небесами: Благодара, Богомила, Влада, Гаїна, Дорогиня, Зоряниця. Боян, Білояр, Держислав, Другар, Добриня, Кресень, 22 квітня – РОДіона, що відмикає Ирій підземний та випускає з нір звір’я, гаддя. 30 квітня – Велеса-бджільника. Бог, притайнувавши в кожушкові Небесну комаху, подарував її людям, щоби й праукраїнці зазнали роскошу Ирію – Раю. 28 квітня 1512 року в долині ріки Горинь під Вишнівцем литовсько – український загін під орудою князя Костянтина Острозького вщент розбив 26-тисячну орду перекопського хана Менглі – Гирея. 5 травня – День Пра – Вітця Ора. За прадавньою кощюною цього ранку княжич Ор на 40 добу плавання (Девкаліонів потоп) побачив Карпатські гори й пристав до них своїм кораблем. Тиждень весняного Велеса – покровителя мистецтв, тайнознань, зелейників, худібників. 9 травня 1890 року в Шишаках Полтавської області народився президент Української Головної Визвольної Ради Кирило Осьмак. 2 травня 1950 року День народження художника-характерника Сонцеслава (Віктора Крижанівського), що з’явився на Світ в с. Заячівка на Волині. 15 травня – День народження будина Будди. (Будини – наРОД, що жив на землях Сіверщини – пізніші сіверяни). 19 травня вшановується Бог рослинності Переплут (Бус-зелейник). Літа 385 впровесні київський князь Бож (Бус) розгромив готське військо короля Вінітарія. Через три роки Вінітарій, підступно заманивши в свій стан русичів, розіп’яв Божа і 70 його старшин з синами на хрестах. “Вісті” попереджають в РОДнику ІІІ. Заповіті 55. “Вітчизна тобі дарувала Життя. Вітчизна і Слава її Святії! Тож нехай і поведінка твоя гідна Святинь буде! Гда знехтуєш Пам’яттю Святою й правнуки твої поярмлені будуть!” Бузок – сповнене таємничості й чар древо. На теренах Сіверщини його вели/ чають Веселяс, а чи Веліяс. Велій – то/ темне ім’я Бога Велеса. Ним обсаджува/ лися його святилища. В древності – древо волхвів – самітників. “Той, хто знайде п’ять пелюсток в його квітучому кетязі – цілий рік, обов’язково, буде щасливий!” – магія знайома кожному ще з дитинства. Це не малечі пустощі. Рослина, під час цвітіння, має потужне енергетичне нача/ ло. Адже ним опікується ще й Перун – Арес. Цвіт збирався лише на ранковій зо/ рі. Тоді з нього на повільному, малому жа/ рові, в щільно замазаних глиною мідних казанах, витоплювалося чудодійне ріди/ во, що заживляло будь – які рани, зводи/ ло будь-які парші, всуціль мокнучих ек/ зем. Бузки/Ластівки – містики. Воліють у всьому вбачати волю Богів. Постійно пе/ ребувають у творчій сув’язі з своїм Бо/ жичем (Музою). Ось тому батькам потрібно пильно придивлятися до Бузків – розвиваючи в них ці якості. Самі будете здивовані їх творчим зле/ том. Бузки привабливі як зовнішньо, так й внутрішньо. Їм властива муд/ рість та доброта. В них загострена ін/ туїція та проникливість. Тому здатні віднаходити в буденності яскраві бар/ ви, що відбивається на їх характері. Але непоступливі, нерідко замкнуті, люблять атмосферу таємничості. Схильні до тайнознань. Неохоче ді/ ляться ними з оточуючими, навіть з своїм родинним колом. Ретельно вибирають собі послідовників. Проте й Воїтель Не/ бесний має на них досить потужний вплив. Бузки наполегливі, цілеспрямова/ ні, докладають всіх зусиль, щоб досягти своєї мети, інколи витрачаючи на це все своє життя. Вкрай жорстко ставлячись до тих, хто зазіхає на їхнє внутрішнє “Я”. На “Я” родини. На генарму Україненьки. Да/ ючи одкоша кривдникам. Чи збройово, чи суспільною працею, виявляючи себе вмілими й сильними провідниками. Серед них багато талановитих людей творчої праці. Архітекторів, будівничих. Як і військовиків-стратегів. Аж до сивини оберігають родинне коло. Ця рита для Ластівок/Бузків виявиться не дуже вдалою в фінансовому куті. Остерігайтесь: як давати позики, так й залазити в борги – на залагодження справ піде не один місяць, чи навіть рік. Але не впадайте у відчай. Ластівки знаходять вихід навіть з скрутного становища, крізь шпарини, коли всі двері здавалося б зачинені. Проте розпочинати нову справу, особливо ту, що має національні тисячолітні витоки, дуже бажано. Саджайте сади. Плекайте діброви. Відновлюйте Боголіси. Заводьте пасіки. Вони підсилять енергетично – захисне поле держави. Адже Вісті Ізначальні наголошують в РОДнику ІІ, Заповіті 36. “Чти Заповіти Дідів! Храни Землю Батьків! Бди наш Арійський Глас Богів! Це Шлях твого наРОДу в Безсмертя!” Ця рита багата на свята. На п’ятий день травня віншували Бога тайнознання, мистецтв, черторізців (книжників), вузольників, кощюнників, бджолярів, худібників-пастухів премудрого Велеса (Волоса), кумир якого стояв на Подолі в Києві. Дев’ятнадцятого дня – Переплута (Буса) – Бога рослинности. Його символами прикрашені всі давньоруські літописи. Цього місяця відбудеться, здавалось би, незначна подія, що вплине на дальший шлях в житті людства. Лічці княжих дружин дуже шанували бузок за його знезаражуюче начало. Ще до віднайдення йоду квіт бузку чудово заміняв його, як потужний знезаражувач. Кетяги бузку відтоплювали в мідних казанах. Й тим темно-коричневим рідивом заживляли тяжкі рани воїнам. Зводили парші, садна. Ще в ХХ сторіччі ним успішно користувалися в своїй практиці сільські коновали. У спадок від тата маю чудовий припис лікування всіх суглобиць. Квіти бузку,
Арт-калейдоскоп · “Ніколи в історії не було настільки масштабного проєкту”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

відкриємо його після нашої Перемоги. Намагаємося поширювати інформацію про циркове мистецтво в різних джерелах, які пов’язані з нашим сучасним життям, нашим майбутнім. Віримо, що саме у дітях, молодому поколінні буде завтрашній день українського циркового мистецтва. Усвідомлюємо, що воно не повинно бути відірваним від реального життя. Циркове мистецтво – це мистецтво, яке несе оптимізм, усмішки, радість. А паралельно – духовне, патріотичне виховання. Живемо задля глядача, задля популяризації цирку як сегменту української культури, нашої української ідентичності, нашої державності. Слава Україні! – Сьогодні ми вперше у форматі відкриття художньої виставки відзначаємо Міжнародний день цирку, – наголосив перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України, академік Валерій Бітаєв. – Завдяки енергії Владислава Корнієнка Національний цирк України набув нового поштовху для творчої реалізації і це дуже приємно. Для багатьох спогади про дитинство пов’язані з цирком як першою яскравою подією знайомства з культурою та мистецтвом. Це мистецтво несе в собі світло, віру в силу людини, в її красу. Тому ми щиро, по-дитячозації гончарної спадщини та формує мистецький діалог між українською й світовою культурою. Представлені вироби засвідчують високий рівень ремісничої майстерності, естетичну цінність та тяглість регіональних і національних традицій. У ширшому сенсі експозиція в Центрі популяризації гончарної спадщини України є прикладом того, як особиста ініціатива може трансформуватися у вагомий культурний проєкт. Вона підкреслює роль індивідуальному любимо це мистецтво. Розуміємо ту високу місію, яку воно сьогодні несе нашому суспільству. І я гадаю, що нова експозиція свідчить про те, що ми лише на початку шляху. – Циркове мистецтво – це дуже важлива складова національної культури, – переконаний генеральний директор Криворізького державного цирку, заслужений діяч мистецтв України Ігор Хлібосолов. – Воно нам потрібне особливо сьогодні. А ті зміни, яка відбулася у Національному цирку, зокрема, під час воєнного стану, мають великий вплив на розвиток всього циркового мистецтва України. Заслужена художниця України Наталія Лопухова висловила впевненість, що в Національному цирку України будуть найкращі шоу-програми Європи. Також вона подарувала цирку картину за мотивами циркової програми “Мотанка”. Представниця Дипломатичної місії Наталя Ярош нагородила Владислава Корнієнка орденом “Честь і слава”. Того ж дня відбулася екскурсія “За лаштунками цирку”, яку провів Владислав Корнієнко. А яскравою кульмінацією святкування стала прем’єра нової програми “Потяг у дива” – постановки, що поєднує сучасні циркові техніки, театральну виразність і атмосферу справжнього дива. го внеску у збереження кермологічної спадщини та утверджує ідею єдності культурного простору попри географічні відстані та міждержавні кордони. Виставка також акцентує увагу на незламності культурної ідентичності, що зберігається й розвивається, завдячуючи свідомим зусиллям окремих особистостей. “З французької валізи” – це не лише демонстрація глиняних артефактів, а й промовистий наратив про пам’ять, спадкоємність і культурну відповідальність, що надає виставці особливої актуальності та суспільної значущості. Цей проєкт – приклад того, як індивідуальна ініціатива, підкріплена знанням, смаком і відданістю справі, здатна перерости у значущий культурний жест. Завдяки Наталі Кудрі кераміка з різних країн світу знайшла свій дім в Україні, а разом із нею новий сенс і нове звучання. Адже культура живе там, де є люди, готові її берегти, розуміти й передавати далі. Нині експозиція доступна для широкого загалу, відкриваючи можливість доторкнутися до унікального зібрання та насолодитися високими зразками гончарного мистецтва різних культур.
Арт-калейдоскоп · “Ніколи в історії не було настільки масштабного проєкту”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Мистецтво оптимізму

Едуард ОВЧАРЕНКО У цей день відбулося урочисте відкриття унікального мистецького проєкту “Образотворче мистецтво. Цирк” – виставки, що вперше комплексно розкриває взаємодію циркового мистецтва та образотворчих практик. Цирк постає як джерело натхнення для художників різних поколінь, відкриваючи нові грані творчості. – Відкриття виставки – це комплексна подія, – наголосив генеральний директор Національного цирку України, заслужений діяч мистецтв України Владислав Корнієнко. – Все, що Владислав Корнієнко відбувається сьогодні, присвячене Міжнародному дню цирку. Виставка робіт образотворчого мистецтва розмістилася у нашому фойє. Також сьогодні прем’єра нової програми – “Потяг у дива”, що є спільним проєктом Національного цирку та Stage Show. Сьогодні наше життя переповнене проблемами, катаклізмами. Ми виборюємо себе, свою ідентичність, свою незалежність, свою державність. Хотілося у цей найскладніший період зробити для нас – киян, гостей міста, працівників циркової галузі – щось неординарне. І, Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства, Полтавська обл. Фото Юрка ПОШИВАЙЛА У виставковому просторі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному відкрилася унікальна експозиція глиняних виробів “З французької валізи” – проєкт, який виходить далеко за межі звичайної виставки. У його центрі не лише керамічні вироби з різних куточків світу, а й постать людини, завдяки якій ця колекція стала можливою, – українки Наталі Кудрі. До музейного простору Опішного колекція потрапила у вигляді серії дарунків, що символічно подолали тисячі кілометрів, поєднавши культурні традиції різних країн. Наталя Кудря, яка нині мешкає у Франції, зуміла перетворити особисте зацікавлення керамікою на справу, що має вагоме культурне значення. Її колекція – це результат багаторічної, уважної та натхненної праці, що поєднує тонкий естетичний смак, глибоке розуміння традицій і щире захоплення ремеслом. Формуючи своє зібрання, вона не просто накопичувала предмети, вона вибудовувала цілісний культурний простір, у якому власне, ідея проведення цієї виставки надійшла від художників. Ніколи в історії не було такого масштабного проєкту – проведення виставки художніх робіт професіоналів, студентів, учнів художніх шкіл, аматорів. Однією з ініціаторок проведення виставки стала заслужена художниця України Наталія Лопухова. За що дякую їй від усієї циркової громади і від себе особисто. Також була запропонована ідея запровадження поки неіснуючої теми, яка називається “Поштові марки на тему циркового мистецтва України”. У міжнародній практиці на марках представлена тема європейського цирку, а українського цирку на поштових марках поки що немає. Сподіваємося, що ця виставка стане поштовхом для того, аби ця тема з’явилася. Ми звернулися до Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка, Київської дитячої академії мистецтв імені Михайла Чембержі, Національного університету культури і мистецтв, Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України. Дякую всім, що відгукнулися. Свої роботи та роботи з фондів надав віцепрезидент Національної академії мистецтв України, академік Юрій Вакуленко. Низку робіт надав також художник і меценат Альберт Фельдман. Крім цього, хотів би назвати натхненника і учасника цього проєкту, головного художника Національного цирку України Іллю Павельця. Також він бере участь у створенні нового публічного та мистецького циркового простору – Малого манежу. Вже незабаром відбудеться відкриття цього циркового майданчика. Художньо-творчу постановку цього свята здійснила головна режисерка Національного цирку України, заслужена артистка України Вероніка Гумарова. Студентські роботи за допомогою комп’ютерних технологій ми згрупували і розмістили в музейному форматі. Є тут і ексклюзивні роботи. Одна з них – “Артист на проволоці” (автор невідомий). Зроблена вона на штукатурці, а зараз у рамці. Виставка буде розвиватися. Хто на неї завітає через два тижні, той побачить нові експонати. Ця художня виставка поєднана із загальною експозицією, присвяченою 65-річчю будівлі Національного цирку України. У нас на території є музей циркового мистецтва, який налічує понад дві тисячі експонатів. Але Світлини з виставки “Потяг у дива” Національний цирк України запросив глядачів, митців і поціновувачів циркового мистецтва долучитися до святкування Міжнародного дня цирку.
Арт-калейдоскоп · “Ніколи в історії не було настільки масштабного проєкту”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

З французької валізи Історія унікальної колекції, народженої з любові та відповідальності

кожна річ має власну історію. Експозиція об’єднує твори кераміки з Франції, Бельгії, Італії, Іспанії, Румунії, Марокко та В’єтнаму, які побутували на теренах Франції. Вони демонструють різноманіття форм, технік і декоративних підходів їхніх творців, відображаючи локальні ремісничі традиції й історичні особливості розвитку гончарного виробництва. Значна частина предметів пов’язана з відомими європейськими мануфактурами, зокрема французькими, що відігравали важливу роль у становленні художньої кераміки ХІХ–ХХ століть. Формування колекції нерозривно пов’язане з особистою історією збирачки, її професійною діяльністю у сфері літературного перекладу та життям у культурному середовищі Франції. Водночас вагомим імпульсом до колекціонування стала родинна пам’ять та історія збереження гончарної мануфактури в умовах історичних потрясінь. Таким чином, колекція постала не лише сукупністю історичних предметів, але й носієм культурної пам’яті, що поєднує приватний досвід із ширшими еволюційними процесами. Окремої поваги заслуговує рішення Наталі Кудрі передати колекцію саме українському музею! У час, коли питання збереження культурної спадщини набуває особливої ваги, такий крок є не лише щедрим даром, а й свідомим актом культурної відповідальності. Це приклад глибокого зв’язку з Батьківщиною, який не розмивається на відстані тисяч кілометрів. Колекція не лише поповнила музейні фонди, а й розширила уявлення про міжкультурні зв’язки, демонструючи, як локальні традиції взаємодіють у глобальному вимірі. Завдяки цій ініціативі Опішне вкотре підтверджує свій статус одного з ключових центрів вивчення і популяризації гончарства. Виставка “З французької валізи” має важливе наукове та культурне значення. Так, вона відкриває нові можливості для дослідження художньої кераміки різних країн, сприяє популяри-
Гостя “СП” · “Найважливіше, що дали всі наші революції, – це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дрони. Бо розумію, що миру з росією ніколи не буде, поки ми її не переможемо, поки росія не розвалиться, поки вона не перестане існувати в тій парадигмі, в якій вона зараз існує. Адже, по суті, це той самий совок, тільки під іншою маскою. – Коли для вас розпочалася російськоD українська війна? – Зразу після Майдану. Як тільки росія зайшла в Крим, це стало очевидно. Я спілкувалася з різними людьми, в тому числі з військовими, які навчалися в росії, але як українці підтримували Україну і були зі мною поруч на революції. Вони казали, що все це йде до війни, що це – розкачка війни, яка готувалася набагато раніше, але сталося вже тоді, коли сталося. Також розмовляла з грузинами, які мені казали: “Це віддзеркалення подій в Грузії. У нас все так само починалося, побачите – буде війна”. Я їм казала: “Не хочу в це вірити”, але це було очевидно. Я розуміла, що сусіди давно на нас точили ножі. А ми у відповідь – ні. Ми з набуттям незалежності відчули свободу і думали, що нам достатньо будувати в себе свою вільну Україну. Уявити собі, що Україна на когось нападе чи будує такі плани – нереально. І тому, коли ти такі плани не будуєш, то ти думаєш, що інші до тебе теж так само ставляться. Але, на жаль, це не так. Під час Революції Гідності у мене взагалі було відчуття, що світ розколюється навпіл. Коли я ходила по Хрещатику між Майданом і Європейською площею, кожен раз бачила світ, який розламується. І найстрашніше було не впасти в цю яму-розлом, а опинитися в момент розлому або після нього на боці зла і темряви. Бо нібито всім все було зрозуміло, але насправді, як показує практика, не зовсім так. Величезна кількість моїх знайомих прямо з Майдану пішли на війну. В тому числі мій дядько, Олег Михайлов, у свої 45 років. І він загинув під Луганськом вже в липні 2014 року. Перша моя поїздка на фронт була незабаром після його загибелі, влітку 14-го року. Було страшно, тому що ні в кого не було такого досвіду, ніхто ще туди не їздив. Але в нашій команді була людина, яка вже на цій локації була. Крім цього чоловіка ніхто не знав, куди ми їдемо. Їдемо і все. Я у суто хлопчачій компанії, але я цих людей
Гостя “СП” · “Найважливіше, що дали всі наші революції, – це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Анжеліка Рудницька: “Я пацифістка, яка збирає на дрони”

Анжеліка Рудницька — співачка, волонтерка і громадська діячка, яка з перших днів війни активно підтримує українських військових і просуває українську культуру в Україні та за кордоном. У розмові з АрміяInform вона розповіла про свої мистецькі роботи, що пережили окупацію в Херсоні, незабутні зустрічі з військовими та про те, як культура змінює світ навколо нас. – Почнімо, мабуть, з Революції Гідності. Ви були ведучою на Майдані, зокрема, і в новорічну ніч. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Яка ваша участь була в тих подіях? – Мій перший революційний досвід — Революція на граніті. Я була одна з 52-ох студентів, які вийшли на протест у перші години, і пройшла його до останнього дня. Для мене ця революція важлива і через досвід, і через катарсис, який я, як підлітка-студентка тоді пройшла. Я зрозуміла, що ти доросла не тоді, коли тобі скількись років виповнилося, а тоді, коли ти береш відповідальність за інших. І особливо, коли ти береш відповідальність за цілу країну, бо ти виборюєш її. А що далі? А далі треба робити щось важливе для неї. Нас не допустили в політику. Я не планувала, проте інші люди планували. Нас побоялися і зробили віковий ценз такий, що ми не могли потрапити у Верховну Раду. І замість того, щоб дати можливість молоді керувати молодою країною, нею керували ті ж самі комуністи, які перевзулися і перевдягнулися. Помаранчева революція збіглася з моїм постхворобливим станом. Я проходила реабілітацію після того, як була паралізована… А події зі студентами на початку Революції Гідності для мене настільки перегукувалися з Революцією на граніті, що я не могла не бути там. Я не йшла на сцену спочатку – просто спілкувалася з людьми, була поруч. А після побиття студентів – активніше брала участь: виступала на сцені, кликала людей, інформувала, писала пости, бо в мене є своя аудиторія, для якої важливо було отримувати інформацію не з медійних джерел, а від свідків. Звісно, позитивною кульмінацією для мене стала новорічна ніч, як і для всіх нас. Понад 12 годин ми з Євгеном Нищуком простояли на сцені. І не внесли це в книгу рекордів, бо тоді не додумались, не до того було. Але все-таки це був якийсь неймовірний досвід і неймовірні емоції. Бо ти стоїш – і навпроти тебе сотні тисяч людей, окрилених мрією про те, що Україна буде іншою. І вона стала іншою. Навіть якщо ми цього не хочемо усвідомлювати, навіть якщо нас щось не влаштовує, і ми це критикуємо, вона все одно інша. Якщо ми згадаємо своє дитинство, ті ж 90-ті, і порівняємо з нинішніми часами – це ж небо і земля! Так, хотілося ще краще, хотілося ідеальніше, але ідеальних країн немає. Мені здається, що найважливіше, що дали всі наші революції, – це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми, які можуть робити те, що хочуть, говорити те, що хочуть, діяти, як вважаємо за потрібне. І водночас це велика відповідальність. Усіх людей, які пройшли Майдан, можна впізнати. Колись ми впізнавали одне одного за запахом, тому що ми всі пахли димом. І за жовто-блакитними стрічками, які носили на своїх сумках чи на куртках, в петличках. А зараз – за позицією в першу чергу. Це неймовірний досвід, через який ми пройшли! З іншого боку, ти думаєш: а хотілось би бути просто митцем, творцем, “голубом миру”. Бо я, звісно, за те, щоб в усьому світі був мир. Вважаю себе пацифісткою, але я та пацифістка, яка збирає пожертви на всіх знала. І з’ясувалося, що ми потрапили в Айдар, де якраз служив і загинув мій дядько. Уявіть собі, мене завели в кубрик, де ще його позивним ліжко було підписано. І на ньому ніхто не лягав, бо не могли собі це дозволити. Вони мені розповіли, що ціною свого життя він їх врятував. І я з ними там плакала, а потім водила хороводи: я й дядьки в майках, шортах, гумових капцях на босу ногу, бо спека, і з автоматами. Оце такі були тоді добровольці. Там ще зустріла Євгена Дикого, Андрія Грималюка, інших знайомих. І це було дивовижно. Бо ти їдеш хтозна-куди, за сотні кілометрів, і там зустрічаєш знайомі обличчя, рідних людей, майданівців. І тобі з усіма ними є про що поговорити. До речі, я тоді сварилася з хлопцями, моїми знайомими з Майдану. Кажу: “Ти не женився, а йдеш на війну. Треба спочатку одружитися, народити дітей і тоді вже йти воювати”. Тому що війни знищують цілі роди. І ми не маємо права дозволяти росії знищувати наші роди. Потім, коли я приїхала в Київ, хотілося всіх розворушити, сказати: “Люди, йде війна, треба допомагати, чинити опір!”. Тоді самі формулювання щодо військових дій були неправильні. Війна на сході. На якому такому сході? Схід для мене – це Китай, Японія, далекий схід в росії. Це щось дуже-дуже далеко, точно не Луганщина, Донеччина. І я тоді медійникам казала: “Ну як ми можемо так говорити?”. Війна в Україні! На сході України – так, але не “на сході”. Дядько тільки-но загинув, я плакала, про нього розказувала постійно. Десь рік плакала на концертах. І зараз плачу, коли згадую цю поїздку. – Я дякую вам за те, що ви завітали на презентацію книжки “Кодекс Да Вінчі” від першого ветеранського видавництва MarkoD book. – Да Вінчі... Боже, мені здавалося, що він безсмертний. Стільки героїчних історій було в його житті! Він прийшов хлопчиком на війну і став великим воїном. Я була не раз на базі “Вовків Да Вінчі” під Авдіївкою. Завжди було відчуття дому на тій базі. Мене вражав ідеальний порядок у побуті. У нього в усьому був порядок. І завжди на всіх був час. Якщо не в нього особисто, то була призначена людина, яка відповідала за певну справу. Наприклад, ми приїхали з Києва й нам треба поїздити з виступами вздовж лінії фронту. Ми знали завжди, що ми можемо зупинитися на базі у Да Вінчі – перевдягнутися, прийняти душ, попити кави. Вони завжди були гостинні. Саме це і було дивовижно. Останній раз ми бачились на 30-ліття незалежності України. У цей час в Києві артисти билися за те, хто буде виступати на офіційному концерті, а ми з Жаданом і Полежакою вирішили, що найкраще провести День Незалежності з найкращими людьми. В принципі, як ми це робили й до цього. Спека божевільна, донецькі степи, але оці найкращі люди. На День Незалежності завжди Да Вінчі вручав нагороди найкращим добровольцям і військовослужбовцям Сил оборони України. І вони всі з’їжджалися в одне місце. Уявляєте собі? Добре, що про це ніхто не знав, що це все передавалося тільки з вуст в уста. Тому що насправді це страшно, що могло статися, коли всі найкращі воїни в одному місці. Для мене завжди була неймовірна честь для них виступати, бачитися зними, спілкуватися, дякувати їм особисто, обіймати їх від всіх українських дівчат. Вони зробили тоді з ящиків амфітеатр і сцену, на якій ми виступали з величезним портретом Бандери й знаком “Вовків Да Вінчі”. І я пам’ятаю, що в таку спеку я на величезних підборах, роззуваюся прямо на сцені, бо вже просто сил не було від втоми, і боса ходжу по цій землі. Да Вінчі дуже переживав, що мене нема чим годувати, бо завжди в цей день приїжджали з Буковини волонтери й привозили купу всього м’ясного, а я вегетаріанка. А він: “Тобі знов нема що їсти…”, а я кажу: “Не переживай, спека, хочеться тільки пити, їсти не хочеться”. Отакі якісь теплі моменти згадуються. Дякувала йому безкінечно за його силу, за вміння спокійно тримати під своїм командуванням величезну кількість дуже різних людей, добровольців, які не дуже люблять, щоб ними хтось командував. – А чи були у вас ще якісь підрозділи, з якими склалися такі ж теплі стосунки? – Я дружила з 14-го року з “Айдаром”, де воював і загинув мій дядько. Це його побратими, якими керував Ігор Лапін, який потім був депутатом. Це дуже класні люди. Вадим Сухаревський, з яким у мене теж дуже теплі взаємини. Він казав, коли ми познайомились: “Я ж дивився “Територію А”!”. Мені завжди було дуже тепло від того, що наші захисники разом зі мною росли, що “Територія А” формувала їхню українськість, їхню національну ідентичність. Тому наші зустрічі були неформальними, ми зразу кидалися в обійми. Бо це рідні люди, зараз дуже важливі для мене, для яких я була свого часу важливою людиною. Згадую батальйон Кульчицького, який стояв під Попасною. Коли ми робили в Попасній великі заходи, то вони перевдягалися в цивільне і були серед глядачів для того, щоб нічого не сталося. Їх не треба було про це просити. Вони знали, що ми волонтери, що в нас немає ніяких особливих можливостей, нам ніхто не дає на це гроші. Ми й до них приїжджали, і до цивільних. Бувало таке, що коли ми приїжджали у якісь ліси, то військові казали: “Давайте заїдемо в село, бо в них тут теж ніколи в житті не було таких артистів, вони хоч на вас подивляться”. Ми співали, читали вірші, просто говорили. І таким чином здружувалися цивільні з військовими, через наші культурні заходи. Людям на початку війни (я про 14-й рік) було дуже важливо, щоб хтось сказав якесь хороше слово, підтримав. Тому ми їздили й підтримували. Я плюнула на кар’єру і поїхала виступати на схід України – в кожне місто, село, скрізь, де нас приймали, ми їздили. Ми втомлювалися, ніяких особливих умов не було, але ми були
Гостя “СП” · “М’яка сила культури, коли ти повністю змінюєш фокус уваги суспільства”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щасливі, бо ми робили важливу справу. Спершу я кожен місяць туди їздила, потім два рази на місяць. За кілька років я дала на сході України понад 500 концертів. І після цього перестала лічити, бо думаю: “Ав чому сенс?”. А деякі люди лічили і отримали звання за це… Я свідок того, що Донеччина, Луганщина – якщо не йдеться про робітничі “посьолки”, де суміш всього на світі, – це дуже українська земля. Особливо Слобожанщина. Це просто неймовірно – всі українською говорять. Ну так, трішки з суржиком. Але що, Київщина, Полтавщина, захід України не говорять суржиком? Просто десь з полонізмами, а десь з русизмами. – Мабуть, у вас багато подібних історій… – Ви мене спонукаєте згадувати такі класні моменти! Як ми через понтонний міст їхали до військових, де ледь вміщається машина. І вилазимо на капот, фотографуємося на цьому мосту. А потім на нас військові сваряться: “Ви що, ненормальні? Тут же поруч російські позиції!”. Був такий на Маріупольщині блокпост, який називали Вілларібо. Ми приїхали туди й хлопці кажуть: “Ось тут будемо виступати”. А ми: “Де?”. – Степ, дорога і два дерева, під якими стоїть блокпост. А вони кажуть: “Ось, прямо тут!”. Вони поставили поперек машину, якісь колоди, дошки на них. Це були лавки – глядацька зала на узбіччі. А на дорозі ми співали – поставили навпроти звук і співали. І потім хтось під’їжджає: “Командиру дайте проїхати!”. Відкочують цю машину, яка перегороджує дорогу, ми відтягуємо мікрофони, машина проїжджає, ми назад це ставимо. Було таке, і не один раз, коли ми приїжджали до військових, а вони казали: “У нас побратими загинули і нам точно не до концертів”. І ми сиділи з ними, журились. “Ну може хоч чаю разом поп’ємо?” – “Ну давайте”. Пили чай, а потім радилися і приймали рішення все ж таки концерт робити, просто відібрати пісні інші, не веселі. І ми разом плакали на перших цих сумних піснях. Бачили, як люди оживали, як військові виходили з цього депресивного жахливого стану, коли ми в кінці разом співали “Червону руту”, “Ой у лузі червона калина”, Гімн України, обнімалися і вже могли усміхатися. Це ж теж реабілітація. Вони казали: “Боже, як добре, що ви не поїхали, а все ж таки виступили у нас! Дякуємо, дякуємо вам!”. А ми їм дякували. З 14-го року ми і труси, і шкарпетки, і нестандартного розміру взуття купляли. І їжу возили, і просто ласощі якісь військовим. Бо вони ж, як діти. Один каже: “У нас все є, але ти можеш привезти цукерки “Корівка”?”. І це завжди для мене було так зворушливо, коли найсміливіші, найсуворіші, як нам здається, люди просять просто цукерки “Корівка” чи льодяники. Або кажуть: “Нам незручно, але нам треба шкарпетки”. І я йшла на базар і купувала там мішок шкарпеток. І їхала на концерт “з приданим”. Так я прожила понад 8 років. Багато всяких таких моментів було, які, мабуть, варто не просто згадати, а записати, бо все забувається. – А зараз їздите до військових частин? – Нині я очолюю Державну агенцію промоції культури України і намагаюсь використовувати свій досвід, аби бути корисною країні у цей скрутний момент. Ми долучаємося і організовуємо культурно-мистецькі заходи, інформаційно підтримуємо цікаві культурні ініціативи. Зараз так само підтримуємо військових, коли вони нас запрошують. На фронт зараз цивільних не дуже пускають. Тому відвідуємо реабілітаційні центри, госпіталі – коли кличуть, звісно, беремося та й їдемо. Іноді я їду сама, бо зараз важко тримати команду, ситуація складна. Не було жодного концерту, заходу, які зробила я чи “Територія А” з 2022 року, де не було б благодійної складової. Ми завжди адресно збираємо на щось. Не абстрактну “допомогу силам оборони”, а на конкретну якусь мету. Наприклад, ми збирали гроші на виїзд екіпажу Госпітальєрів, або на якийсь дуже дорогий приціл. Одного разу мені треба було назбирати мільйон на дрон. Я кажу: “Ну чому всі купують дрони по 10 тисяч гривень, а мені за мільйон замовили? Це нестерпно!”. Це було дуже складно, але ми це зробили. Я включала всіх, кого тільки можна і не можна. У мене є така специфіка психіки, мислення: коли такі от критичні моменти, я не розквашуюсь, а навпаки мобілізуюся внутрішньо. І тому, коли почалася повномасштабна війна, я зразу почала писати пости, що не можна ревіти, а треба шукати волонтерські ініціативи, йти плести сітки, шукати застосування своїм силам, не сидіти вдома, не тремтіти, не боятися, а чинити опір там, де ти є, бути корисним там, де ти є. І тоді дуже багато було людей, які мобілізувалися. – Ваша виставка опинилась у Херсоні в окупації й залишилася цілою… – Так, це теж дивовижна історія насправді. Бо моя виставка спершу об’їздила Луганщину – опалену, прифронтову зону. А потім з Херсонщини кажуть: “А ми що, не прифронтова зона? Просто у нас не фронт, а окупований Крим”. І я відправила виставку на Херсонщину, вона мандрувала, там був цілий тур. А потім вона доїхала до Херсона, а з Херсона мала вирушати додому. Але коли почалася велика війна, їх не встигли переслати, і роботи застрягли в Херсоні, в музейному підвалі. Це було так страшно для мене! Звісно, люди на першому місці, але це 20 років твого життя. Спочатку я не знала про долю моїх. Я знала, що москалі повивозили все, що могли. Але потім хтось сказав, що, може, роботи й не вивезли. Коли звільнили Херсон, цей підвал був замінований. І я чекала досить довго, коли буде розмінування. Бо в першу чергу розміновували не музейний підвал, а місця, де люди найбільше бувають, які важливі для життєдіяльності міста. Зрештою, коли вже розблокували, то сказали: “Так, є роботи”. Я хотіла одразу забрати їх до Києва, бо вже пошта працювала. А херсонці кажуть: “Давай все ж таки зробимо в Херсоні виставку, бо вона з нами пережила цю окупацію”. І ми зробили виставку в Херсоні. Я включалась онлайн і для мене це був дуже зворушливий момент. Потім вже картини повернулися й ми успішно далі демонструємо їх у Києві, в різних локаціях, в Острозі, в Рівному. Я все не згадаю, бо не завжди записую. Але постійно роблю виставки, тому що вважаю, що мої роботи мають бути мотиваторами людей не здаватися, вірити в краще. Вони були народжені, коли я була паралізована ів них своя дивовижна історія. Стільки всього з ними було! Вони об’їхали пів світу. Були і в Канаді, і в Штатах, і по Європі поїздили, і в Південній Кореї на Всесвітньому фестивалі культури і мистецтв. І втому числі в окупованому Херсоні – це просто неймовірно. – У Макарівському будинку культури є галерея художника Анатолія Марчука. Там не тільки його роботи, а колекція картин, яку він свого часу подарував громаді. І коли йшли бої за Макарів і горів будинок культуD ри, то всі найбільше переживали за ту колекD цію. І її вдалося зберегти. – О Боже, яке щастя! А в Іванкові роботи Приймаченко, або у Львові нещодавній обстріл? Вікно розбите, а вітраж з ликом Божої Матері, який висів у вікні, неушкоджений! Це дивовижні речі. Вочевидь у мистецтва є якась сила захисту. Просто кожен художник вкладає туди купу своєї енергії. Бог береже це для того, щоб показати людям, які можуть бути дива. Не тільки з роботами, але з нами, ми ж теж живі досі. Люди, які виїхали, запитують: “Як ви там живете?”. Ну якось живемо... не знати як, але навіть щасливі є моменти у кожного, і зворушливі. Ми і плачемо, і веселимося. Я раніше не могла цього зрозуміти: йде війна, а люди веселяться, ходять на танці, співають. Про Другу світову коли читала, що в кіно ходили, я думала: “Як таке можливо?”. А зараз ми теж це переживаємо. І я розумію, що якби цього всього не було в нашому житті, то ми вже б збожеволіли просто… – Розкажіть про свої знакові проєкти, що реалізуються всі ці роки. Хоча вони всі знакові насправді… – Ясно, що найзнаковішим проєктом все одно залишається “Територія А”. Це жива легенда, і слава Богу, що жива. Ми сконцентрувалися на кількох напрямках навколо неї. Приміром, з 13-го майданівського року ми почали відзначати день святого Миколая. Коли до всіх ще приходив Дєд Мороз, ми зробили спільно з тоді ще УПЦ Київського Патріархату, з патріархом Філаретом, це свято. Відтоді щороку ми збираємо дітей різних соціально незахищених груп – дітей з аутизмом, з ДЦП, із сиротинців. І в нас зранку починається День Святого Миколая і триває хтозна до якого часу, бо групи дітей йдуть одна за одною. Деякі діти росли прямо на наших очах. Вони вперше приходили крихітками, а згодом були вже підліткового віку. Але вони все одно приходили з нами обніматися. “Територія Різдва” – це красивий, культурологічний, аудіовізуальний проєкт, де артисти перетворюються на героїв вертепу, співають колядки, щедрівки. Цією красою, гармонією, любов’ю і музикою ми перефокусовуємо увагу українців із курантів, обов’язкового шампанського, йолок і п’яних людей, які лежать в салатах олів’є, на дванадцять страв, дідухів, павуків, вертепи, колядки, щедрівки. І ця традиція працювати з дітьми, із церквою спільно, вона залишилася. Ми робимо тепер уже не тільки на Миколая і Різдво, але і на Трійцю великі заходи. Це такий дитячий фестиваль, де багато всіляких локацій, цікавостей, руху – від футболу до виступів зірок. Вплітаємо туди етнотрадиції, екскурсії в церкві, багато всього цікавого. Дуже часто звертаються зараз ТЦК та СП з проханням провести заходи для діток загиблих. І таких заходів зараз багато, не стільки для батьків, скільки для дітей. Це і діти, і брати чи сестри полеглих героїв. Це, звичайно, концерти, спілкування, фотографування, танці, якісь активності. Перед Великоднем малюємо писанки. Я їм пояснюю, чим відрізняються крашанка, мальованка, писанка, бо це важливо. Робимо це, разом співаємо, віночки плетемо, машинками ганяємо, дефіле робимо, криві танці водимо. Тобто дуже-дуже багато різних активностей, що можуть дитину відволікти й зробити її щасливою хоча б на короткий час. Ми це називаємо “Територія дитинства”. Також є комеморальні заходи, які я роками тягну просто на ентузіазмі – “Свічка пам’яті” в день пам’яті жертв Голодомору. Дуже складно на такі заходи збирати людей. Бо важко сидіти й слухати свідчення про Голодомор, навіть якщо їх читають актори. Ми робили “Свічку пам’яті” і в малому залі Палацу Україна, і в різних дуже важливих локаціях. І це завжди було не схоже на минулі роки. Наприклад, дуже крутий був захід з маріупольським оркестром. Один із акторів розповів про Голодомор в Маріуполі в 2022 році. Він людина, яка постраждала від цього російського терору, наприкінці каже: “Ми свою собаку з’їли, уявляєте собі, в якому ми були стані?”. І ми з ним обнялися, в обох комок в горлі, сльози в очах, бо це все нестерпно. Але якщо про це не розповідати світові, то як до нього достукатися? Я теж це багато років роблю і завжди знаходяться люди, які готові підтримати. Це мене вражає – значить це потрібно. Також мої “Ангели пам’яті” в пам’ять про Героїв Небесної Сотні. Це була маленька ініціатива в 2014 році, коли ми прийшли з друзями, розвісили паперових ангелів. Але тепер це всесвітня акція, під час якої по всьому світу, на всіх континентах люди розвішують ангелів. І мені, як людині, яка це придумала, завжди зворушливо. Я пам’ятаю, як приїхала в одне село між Донецьком і Авдіївкою, де з дітьми проводила майстер-класи. І вони мені щось показували, розказували. Коли перед ними стояла, я цього не бачила, а коли сіла за парту, то побачила куточок, в якому висять паперові ангели. Я кажу: “А що це?”. І вони мені розповідають про це. Я кажу: “Це я придумала”. А вони: “Серйозно?”. Тобто це така важлива зачіпка, коли ви стаєте рідними, бо ви робите одну справу і вас пов’язує оця біла витинанка в формі ангела. Культура – це реально велика сила і така дуже не затратна акція, коли кожен може взяти білий папір і вирізати ангела, справді об’єднує мільйони людей. Ніхто її не рекламує, не примушує робити централізовано. Так, я пишу про це на своїх сторінках у соцмережах, але не більше. І тим не менше вона стала знаковою. Люди присилають фото з Бразилії, Австралії, Південно-Африканської Республіки, Арабських Еміратів. Класно, що це є. Багато років ми збираємо книжки – це “Територія книги”. Я прошу дарувати мені книжки на всі свята. І ті книжки, які я купую, після того, як прочитаю, віддаю бібліотекам. Ми дуже багато завезли на Луганщину, Донеччину. І оскільки я з бібліотекарями спілкуюся, то вони мені писали, що коли прийшли окупанти, то вони ці всі україномовні книжки викидали і палили привселюдно. І коли діти підбігали, хотіли щось витягти з цих книжок ще до того, як їх підпалили, то їм погрожували зброєю, щоб вони відійшли. Це до того, чи потрібне читання, чи на часі культура. Бо що робить росія? Вона приходить, змінює українські назви вулиць, назви міст, вона палить книжки, скидає портрети українських письменників. Тому дуже важливо читати, поповнювати бібліотечні фонди й втягувати людей, дітей в український контекст через культуру. Бо культура – це та м’яка сила, яка входить в наше життя через емоції, через серце, і тоді вже достукується до розуму. Як от пісні про війну. Мені казали: “Навіщо ти це пишеш? Це буде не актуальна пісня. Треба щоб вона роки жила”. Я кажу всім, що буду щаслива, коли ці пісні про війну перестануть бути актуальними. Але, на превеликий жаль, 10 років деяким пісням, вони досі актуальні. Всі ці активності забирають у мене сили, як у митця, тому що я мало малюю, мало співаю, мало займаюсь власною творчістю, бо намагаюся всім допомагати, бути корисною, підставляти плече, думати про якісь масштабні речі, об’єднувати людей, затягувати їх у спільні проєкти. Це все волонтерські ініціативи, які ніким не фінансуються. І це, як ви знаєте, дуже енергозатратна історія. Я би дуже хотіла якоїсь системності, тому вже маючи певні програми, думаю про те, які можуть бути донори для того, щоб перетворити це в більш системну роботу. Бо дуже складно постійно безкоштовно робити великі активності. Але це саме ота м’яка сила культури, коли ти повністю змінюєш фокус уваги суспільства. Все-все міняється. І коли зміни помічають всі навколо, стає дуже радісно, бо ми – молодці. Спілкувався Євген БУКЕТ
16 Подія · “Діти – це не лише наше майбутнє, а й наше натхнення сьогодні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

висловив вдячність за можливість відзначати його разом із українськими дітьми, зміцнюючи культурні зв’язки між нашими країнами. Особливим дарунком для присутніх стала концертна програма. Першими свої творчі номери представили учні Броварського ліцею №5 імені Василя Стуса. Не менш яскравим став дебют учнів Ірпінського гуманітарного ліцею “Лінгвіст” імені Заріфи Алієвої, які лише розпочали вивчення турецької мови, але вже продемонстрували обізнаність до культури та традицій Туреччини через пісні, поезію та танець. З тематичними віршами та піснями до концертної програми також долучилися учні Київської гімназії східних мов №1. Кульмінаційним акордом святкового дійства стало феєричне Boom Show, яке буквально вибухнуло на сцені, заповнивши зал потужною енергією, емоціями й драйвом і подарувавши глядачам справжній вихор радості, здивування й захоплення. Після завершення урочистої частини діти мали можливість продовжити святкування в теплій, невимушеній атмосфері. Дітей пригощали традиційною турецькою стравою лахмаджун, тістечками та соками. Це свято ще раз нагадало всім присутнім: діти – це не лише наше майбутнє, а й наше натхнення сьогодні. Саме вони наповнюють світ щирістю та непохитною вірою в добро. Посол Турецької Республіки в Україні долучився до проєкту “Вишиванка для Героя”, і це честь для нас, що дипломатичний корпус підтримує наші національно-патріотичні ініціативи. Такі зустрічі зміцнюють культурні зв’язки між країнами та дарують дітям відчуття важливості, підтримки й віри у власні сили. За інформацією Національної бібліотеки України для дітей
16 Подія · “Діти – це не лише наше майбутнє, а й наше натхнення сьогодні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Свято як символ

імені Юнуса Емре в Україні Алі Огузхан Юксель та координатор Програм Турецького агентства зі співробітництва та координації ТІКА в Україні Ях’я Кемаль Тунджа. Офіційна частина розпочалася з акцентів на історичній вагомості цієї дати та її значенні для сучасності. Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять тих, хто віддав життя за свободу й незалежність, а також загиблих під час трагічних подій у навчальних закладах Туреччини. З вітальним словом до гостей звернулася генеральна директорка Національної бібліотеки України для дітей Алла Гордієнко, яка наголосила на особливій ролі дітей як носіїв майбутнього та підкреслила значення бібліотеки як важливого культурноосвітнього осередку, що сприяє формуванню духовних цінностей, міжкультурного діалогу та атмосфери миру й взаєморозуміння. Надзвичайний і Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні Мустафа Левент Більген у своїй промові підкреслив значення свята як символу довіри до молодого покоління та 23 квітня в Національній бібліотеці України для дітей панувала особлива атмосфера. Ми проводили урочистості з нагоди Дня національного суверенітету Туреччини та Дня дітей. Від самого ранку приміщення бібліотеки, оздоблене національною символікою обох держав, наповнилося звуками турецької музики та радісним гомоном дітей. Подія відбулася за сприяння та участі Посольства Турецької Республіки в Україні та Центру турецької культури Інститут імені Юнуса Емре в Україні. Цей день має унікальне значення для Туреччини. Адже саме 23 квітня 1920 року, у складний період боротьби за незалежність, там було засновано парламент – Великі Національні Збори Туреччини. Згодом перший президент країни Мустафа Кемаль Ататюрк надав цьому дню особливого змісту – присвятив його дітям, символічно довіривши їм майбутнє держави. На урочистості до бібліотеки завітали почесні гості, серед яких – Надзвичайний та Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні Мустафа Левент Більген, координатор Центру турецької культури Інституту ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
16 Подія · “Діти – це не лише наше майбутнє, а й наше натхнення сьогодні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Діти – це не лише наше майбутнє, а й наше натхнення сьогодні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин