Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Надія на краще, інша атмосфера, без брехні і лицемірства, справжні люди – ніби я вийшла на іншу, нову дорогу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Одна з перших

Слово Просвіти, №16 за 2026 рік

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Буча Нинішній молоді важко уявити, в чому полягає подвиг цих людей. Ну, збиралися, висловлювали думки, відмінні від офіційних, критикували владу, виступали проти засилля російської мови, пропагували українську культуру. Що тут такого? Але слід знати, що це відбувалося в державі, яка формально називалася срср, а фактично була російською імперією. Під гаслами інтернаціоналізму, дружби народів москва по суті завоювала ці народи і крок за кроком тотально зросійщувала їх. Кремль прагнув перетворити населення на слухняних солдатів і використати його для встановлення свого світового панування. Тих, хто наважувався висловити власну думку, виступити проти влади, – ув’язнювали і знищували. І раптом новий генсек компартії Горбачов проголошує політику перебудови, громадянам дозволяють об’єднуватися в різні організації. На це були свої причини, серед яких економічні. В СРСР почали звільняти політв’язнів. Хоча до цього в радянських концтаборах дожили не всі. Загинули Василь Стус, Олекса Тихий і Юрій Литвин та багато інших. У 1987 році в Києві створюється Український культурологічний клуб. Активними учасниками цієї організації були колишні політв’язні Євген Сверстюк, Віталій Шевченко, Сергій Набока, Олесь Шевченко, Леонід Мілявський та інші. Ці люди добре знали умови радянських місць позбавлення волі і знали, на що вони йдуть. Тоді ніхто не міг з певністю сказати, чим закінчиться перебудова. Чи стане Україна незалежною, чи тих, хто повірив у гасла демократизації, знову репресують. До УКК потягнулися люди, яких турбувала доля України. Тут обговорювали питання української культури та історії, зокрема Голодомору. У 1988 році Український культурологічний клуб у повному складі вступив до Української Гельсінської спілки, метою якої була боротьба за дотримання прав людини в СРСР. Із Бучі до Українського культурологічного клубу вступили Надія Левченко та інженер-винахідник Ренат Польовий. Згодом Надія Іванівна згадувала: “Моя участь в УКК і УГС є чи не найкращим періодом у моєму житті: надія на краще, інша атмосфера, без брехні і лицемірства, справжні люди – ніби я вийшла на іншу, нову дорогу”. Надія Левченко брала активну участь у заходах УКК і УГС. У 1989 році члени УГС вирішили відзначити 70-ту річницю Соборності України. Але влада заборонила вшанування не лише на площі, але й у приватній квартирі. Тому вирішили відзначити свято нелегально, у бучанській квартирі Надії Левченко, за нинішньою адресою Яблунська, 17. З метою конспірації членам УГС було повідомлено, щоб 22 січня на 15 годину вони прибули на станцію Святошин. Далі маршрут не вказали. Але кілька осіб запізнилися і приїхали наступною електричкою. Вони йшли повз помешкання Рената Польового на вулиці Склозаводській, за яким велося стеження, і, розпитуючи дорогу, привели за собою міліцію і кагебістів. Міліціонери на чолі з начальником ірпінської міліції Станкевичем (тоді Буча була адміністративно підпорядкована Ірпеню) намагалися пройти разом із тими, хто запізнився. Але міліціонерів виштовхали, а Надія Іванівна замкнула двері. У квартирі зібралося осіб зо 20. Серед них були колишні політв’язні Олесь Шевченко, Сергій Набока, Віталій Шевченко, а також Ренат Польовий. Учасники зібрання вивісили жовто-синій прапор і тризуб. Міліціонери вимагали у сусідів впустити їх, щоб перелізти на балкон до Надії Левченко. Але ті, посилаючись на хворобу дитини, не пустили. Тоді кагебісти вимкнули електроенергію, сподіваючись 15 березня виповнилося 100 років з дня народження Надії Іванівни Левченко, вчительки української мови та літератури із селища Буча на Київщині. Вона була в числі тих, хто першими виступили на захист української культури, української самобутності, а відтак – незалежності України. темрявою завадити засіданню. Але син господині Славко провів світло переносною лампою з кухні, де виявив знеструмлений електропідвід. Непрохані гості дві з половиною години гамселили в двері, погрожуючи і вимагаючи впустити. Згодом люди розповідали, що кагебісти стежили за вікном, де відбулося засідання, з вікон сусіднього будинку. Коли мешканці під’їзду поверталися з роботи, то на їхню вимогу світло ввімкнули. Засідання вже було закінчено. Двері відчинили. У кімнату ввірвався начальник міліції Станкевич з командою і криком “Ето что за зборіще?!”. Його чемно попрохали знизити тон і добирати вислови. З глузливими репліками на адресу міліції учасники зібрання вийшли з помешкання. Надія Іванівна згадувала: “Мені дільничний виписав повістку, в якій було написано, що я повинна з’явитися назавтра в міліцію міста Ірпеня на 9-ту годину. З’ясувалося, що весь наш дім був оточений міліцейськими машинами, а по Бучі пішли чутки, що, мовляв, там збиралися якісь страшні люди, бо мали жовто-синій прапор”. Через рік Україна відкрито відзначила День Соборності однією з найбільших у Центральній та Східній Європі масовою акцією – символічним живим ланцюгом злуки – від Києва до Львова. Мільйони людей, взявшись за руки, стали живим символом єдності України. Вся родина Левченків узяла активну участь у цій акції. Було пошито багато українських прапорів і забезпечено явку на призначену ділянку живого ланцюга. Надію Іванівну Левченко вшанували 7 березня нинішнього року в Бучанській бібліотеці. На цьому заході виступили учасники того історичного зібрання – Олесь Шевченко, Євген Обертас і Олександр Ткаченко. Про Надію Левченко і значення її діяльності розповідали бучанська просвітянка Тетяна Осадча, колишня голова ірпінської “Просвіти” і колишня ірпінська міська голова Мирослава Свистович, колишній голова ірпінської “Просвіти” Іполит Матіюк, добровільний учасник збройного захисту України Володимир Паламарчук та інші. Мабуть, любов до України розпочалася в Надії Левченко з народної пісні. У її рідному селі Війтовці Баришівського району на Київщині найпопулярнішою була пісня “Ой, гиля, гиля гусоньки на став…”. Надія Іванівна знала багато українських пісень і любила співати. Вона співала в хорі “Гомін”. Серед улюблених з репертуару “Гомону” – “Сховалось сонце за горою”, “Стоїть козак на чорній кручі”, “Не пора, не пора” тощо. Ще з юності любила пісню “Ой, там за лісочком сніжочок біленький”. Крім пісні Надія Левченко цікавилася історією, любила читати. Коли пішла працювати в школу, то почала замислюватись, як покращити життя. Такі думки й привели її до Українського культурологічного клубу, а потім до Української Гельсінської спілки, Української республіканської партії та “Просвіти”. Коли Україна вирувала і рухалася до проголошення Незалежності, Надія Левченко брала активну участь у цих процесах. Вона виступала на мітингах і зібраннях. Надія Іванівна організувала осередок Української республіканської партії в Бучі й була обрана його головою. Після проголошення Незалежності України раніше єдиний Рух розпався на низку партій. В Ірпені “Просвіта” стала тією організацією, яка об’єднувала свідомих українців незалежно від їхнього партійного членства. Надія Іванівна організовувала пам’ятні вечори, присвячені таким знаменним датам, як День Незалежності, День Соборності, або присвячені пам’яті українських визначних діячів, письменників – Тарасу Шевченку, Степану Бандері, Василю Стусу, Василю Симоненку. Сама виступала з доповідями. Проте найбільше Надія Левченко цікавилася політикою. Часто повторювала відомий вислів “Якщо людина не цікавиться політикою, прийде час, коли політика зацікавиться нею” і називала, як приклад, 1937 рік – масових репресій в СРСР. Надія Іванівна багато читала і пропагувала своєму оточенню праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Степана Бандери, твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Винниченка та інших борців за визволення української нації. У 1998-2002 роках Надія Левченко виконувала обов’язки депутата Бучанської ради. Вона була принциповою людиною, націоналісткою і дошкуляла місцевим можновладцям, які сприйняли проголошення Незалежності України, як можливість власного збагачення. Надія Іванівна була чесною і порядною людиною. Незважаючи на тяжку хворобу пані Надія до останніх днів була активною учасницею політичного і культурного життя рідного краю. Її життя обірвалося в грудні 2004 року. Ми знаємо імена вождів, вони потрапляють у підручники, монографії з історії. Але не треба забувати тисячі й тисячі українців, завдяки зусиллям яких наша Батьківщина відродила незалежність. Кожне місто і кожне село мають таких героїв. Пам’ять про них треба зберігати і шанувати. Свого часу Надія Іванівна, на моє прохання, написала спогад про відзначення Дня Соборності в її помешканні. Цей спогад я вмістив у всіх трьох виданнях моєї книги “Історія Ірпінського краю”. Пригадую 1989 рік. Тоді я був директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею. На плануванні завідувачка ірпінського відділу культури Лідія Токарська заявила: “В Бучє состоялся сєзд украінских націоналістов”. Так вона зрозуміла повідомлення про відзначення Дня Соборності в помешканні Надії Левченко. Мої симпатії були відомі, і керівники закладів культури з цікавістю подивилися на мене: “А ви що будете робити?”. “Установимо меморіальну дошку”, – відповів я. Всі засміялися. На той час такі слова можна було сприйняти як жарт. Тепер громадськість Бучі поставила перед міською владою питання про встановлення меморіальної дошки на будинку, де в квартирі Надії Левченко вперше за роки радянської влади, у 1989 році, було відзначено День Соборності України.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин