Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гостя “СП” · “Найважливіше, що дали всі наші революції, – це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Анжеліка Рудницька: “Я пацифістка, яка збирає на дрони”

Слово Просвіти, №16 за 2026 рік

Анжеліка Рудницька — співачка, волонтерка і громадська діячка, яка з перших днів війни активно підтримує українських військових і просуває українську культуру в Україні та за кордоном. У розмові з АрміяInform вона розповіла про свої мистецькі роботи, що пережили окупацію в Херсоні, незабутні зустрічі з військовими та про те, як культура змінює світ навколо нас. – Почнімо, мабуть, з Революції Гідності. Ви були ведучою на Майдані, зокрема, і в новорічну ніч. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Яка ваша участь була в тих подіях? – Мій перший революційний досвід — Революція на граніті. Я була одна з 52-ох студентів, які вийшли на протест у перші години, і пройшла його до останнього дня. Для мене ця революція важлива і через досвід, і через катарсис, який я, як підлітка-студентка тоді пройшла. Я зрозуміла, що ти доросла не тоді, коли тобі скількись років виповнилося, а тоді, коли ти береш відповідальність за інших. І особливо, коли ти береш відповідальність за цілу країну, бо ти виборюєш її. А що далі? А далі треба робити щось важливе для неї. Нас не допустили в політику. Я не планувала, проте інші люди планували. Нас побоялися і зробили віковий ценз такий, що ми не могли потрапити у Верховну Раду. І замість того, щоб дати можливість молоді керувати молодою країною, нею керували ті ж самі комуністи, які перевзулися і перевдягнулися. Помаранчева революція збіглася з моїм постхворобливим станом. Я проходила реабілітацію після того, як була паралізована… А події зі студентами на початку Революції Гідності для мене настільки перегукувалися з Революцією на граніті, що я не могла не бути там. Я не йшла на сцену спочатку – просто спілкувалася з людьми, була поруч. А після побиття студентів – активніше брала участь: виступала на сцені, кликала людей, інформувала, писала пости, бо в мене є своя аудиторія, для якої важливо було отримувати інформацію не з медійних джерел, а від свідків. Звісно, позитивною кульмінацією для мене стала новорічна ніч, як і для всіх нас. Понад 12 годин ми з Євгеном Нищуком простояли на сцені. І не внесли це в книгу рекордів, бо тоді не додумались, не до того було. Але все-таки це був якийсь неймовірний досвід і неймовірні емоції. Бо ти стоїш – і навпроти тебе сотні тисяч людей, окрилених мрією про те, що Україна буде іншою. І вона стала іншою. Навіть якщо ми цього не хочемо усвідомлювати, навіть якщо нас щось не влаштовує, і ми це критикуємо, вона все одно інша. Якщо ми згадаємо своє дитинство, ті ж 90-ті, і порівняємо з нинішніми часами – це ж небо і земля! Так, хотілося ще краще, хотілося ідеальніше, але ідеальних країн немає. Мені здається, що найважливіше, що дали всі наші революції, – це свобода. Тому що ми усвідомлюємо себе вільними людьми, які можуть робити те, що хочуть, говорити те, що хочуть, діяти, як вважаємо за потрібне. І водночас це велика відповідальність. Усіх людей, які пройшли Майдан, можна впізнати. Колись ми впізнавали одне одного за запахом, тому що ми всі пахли димом. І за жовто-блакитними стрічками, які носили на своїх сумках чи на куртках, в петличках. А зараз – за позицією в першу чергу. Це неймовірний досвід, через який ми пройшли! З іншого боку, ти думаєш: а хотілось би бути просто митцем, творцем, “голубом миру”. Бо я, звісно, за те, щоб в усьому світі був мир. Вважаю себе пацифісткою, але я та пацифістка, яка збирає пожертви на всіх знала. І з’ясувалося, що ми потрапили в Айдар, де якраз служив і загинув мій дядько. Уявіть собі, мене завели в кубрик, де ще його позивним ліжко було підписано. І на ньому ніхто не лягав, бо не могли собі це дозволити. Вони мені розповіли, що ціною свого життя він їх врятував. І я з ними там плакала, а потім водила хороводи: я й дядьки в майках, шортах, гумових капцях на босу ногу, бо спека, і з автоматами. Оце такі були тоді добровольці. Там ще зустріла Євгена Дикого, Андрія Грималюка, інших знайомих. І це було дивовижно. Бо ти їдеш хтозна-куди, за сотні кілометрів, і там зустрічаєш знайомі обличчя, рідних людей, майданівців. І тобі з усіма ними є про що поговорити. До речі, я тоді сварилася з хлопцями, моїми знайомими з Майдану. Кажу: “Ти не женився, а йдеш на війну. Треба спочатку одружитися, народити дітей і тоді вже йти воювати”. Тому що війни знищують цілі роди. І ми не маємо права дозволяти росії знищувати наші роди. Потім, коли я приїхала в Київ, хотілося всіх розворушити, сказати: “Люди, йде війна, треба допомагати, чинити опір!”. Тоді самі формулювання щодо військових дій були неправильні. Війна на сході. На якому такому сході? Схід для мене – це Китай, Японія, далекий схід в росії. Це щось дуже-дуже далеко, точно не Луганщина, Донеччина. І я тоді медійникам казала: “Ну як ми можемо так говорити?”. Війна в Україні! На сході України – так, але не “на сході”. Дядько тільки-но загинув, я плакала, про нього розказувала постійно. Десь рік плакала на концертах. І зараз плачу, коли згадую цю поїздку. – Я дякую вам за те, що ви завітали на презентацію книжки “Кодекс Да Вінчі” від першого ветеранського видавництва MarkoD book. – Да Вінчі... Боже, мені здавалося, що він безсмертний. Стільки героїчних історій було в його житті! Він прийшов хлопчиком на війну і став великим воїном. Я була не раз на базі “Вовків Да Вінчі” під Авдіївкою. Завжди було відчуття дому на тій базі. Мене вражав ідеальний порядок у побуті. У нього в усьому був порядок. І завжди на всіх був час. Якщо не в нього особисто, то була призначена людина, яка відповідала за певну справу. Наприклад, ми приїхали з Києва й нам треба поїздити з виступами вздовж лінії фронту. Ми знали завжди, що ми можемо зупинитися на базі у Да Вінчі – перевдягнутися, прийняти душ, попити кави. Вони завжди були гостинні. Саме це і було дивовижно. Останній раз ми бачились на 30-ліття незалежності України. У цей час в Києві артисти билися за те, хто буде виступати на офіційному концерті, а ми з Жаданом і Полежакою вирішили, що найкраще провести День Незалежності з найкращими людьми. В принципі, як ми це робили й до цього. Спека божевільна, донецькі степи, але оці найкращі люди. На День Незалежності завжди Да Вінчі вручав нагороди найкращим добровольцям і військовослужбовцям Сил оборони України. І вони всі з’їжджалися в одне місце. Уявляєте собі? Добре, що про це ніхто не знав, що це все передавалося тільки з вуст в уста. Тому що насправді це страшно, що могло статися, коли всі найкращі воїни в одному місці. Для мене завжди була неймовірна честь для них виступати, бачитися зними, спілкуватися, дякувати їм особисто, обіймати їх від всіх українських дівчат. Вони зробили тоді з ящиків амфітеатр і сцену, на якій ми виступали з величезним портретом Бандери й знаком “Вовків Да Вінчі”. І я пам’ятаю, що в таку спеку я на величезних підборах, роззуваюся прямо на сцені, бо вже просто сил не було від втоми, і боса ходжу по цій землі. Да Вінчі дуже переживав, що мене нема чим годувати, бо завжди в цей день приїжджали з Буковини волонтери й привозили купу всього м’ясного, а я вегетаріанка. А він: “Тобі знов нема що їсти…”, а я кажу: “Не переживай, спека, хочеться тільки пити, їсти не хочеться”. Отакі якісь теплі моменти згадуються. Дякувала йому безкінечно за його силу, за вміння спокійно тримати під своїм командуванням величезну кількість дуже різних людей, добровольців, які не дуже люблять, щоб ними хтось командував. – А чи були у вас ще якісь підрозділи, з якими склалися такі ж теплі стосунки? – Я дружила з 14-го року з “Айдаром”, де воював і загинув мій дядько. Це його побратими, якими керував Ігор Лапін, який потім був депутатом. Це дуже класні люди. Вадим Сухаревський, з яким у мене теж дуже теплі взаємини. Він казав, коли ми познайомились: “Я ж дивився “Територію А”!”. Мені завжди було дуже тепло від того, що наші захисники разом зі мною росли, що “Територія А” формувала їхню українськість, їхню національну ідентичність. Тому наші зустрічі були неформальними, ми зразу кидалися в обійми. Бо це рідні люди, зараз дуже важливі для мене, для яких я була свого часу важливою людиною. Згадую батальйон Кульчицького, який стояв під Попасною. Коли ми робили в Попасній великі заходи, то вони перевдягалися в цивільне і були серед глядачів для того, щоб нічого не сталося. Їх не треба було про це просити. Вони знали, що ми волонтери, що в нас немає ніяких особливих можливостей, нам ніхто не дає на це гроші. Ми й до них приїжджали, і до цивільних. Бувало таке, що коли ми приїжджали у якісь ліси, то військові казали: “Давайте заїдемо в село, бо в них тут теж ніколи в житті не було таких артистів, вони хоч на вас подивляться”. Ми співали, читали вірші, просто говорили. І таким чином здружувалися цивільні з військовими, через наші культурні заходи. Людям на початку війни (я про 14-й рік) було дуже важливо, щоб хтось сказав якесь хороше слово, підтримав. Тому ми їздили й підтримували. Я плюнула на кар’єру і поїхала виступати на схід України – в кожне місто, село, скрізь, де нас приймали, ми їздили. Ми втомлювалися, ніяких особливих умов не було, але ми були

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин