Суспільство · “Наш сокровенний оберіг – Український Воїн, а нашими духовними обладунками є пояс правди; щит віри; шолом спасіння; меч духовний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Екоцидні дзвони Чорнобиля
Слово Просвіти, №16 за 2026 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
імперськістю, віщуючи, що треба бути сильним, нездоланним, невмирущим, знову рятуючи “себе”, “світ” від москвоординського молоху. Бо на незагоєних ранах Чорнобиля ось уже дванадцятий рік ятрять нові й не менш страшні та болючі, спричинені рашистськими нелюдами. Оглянувшись назад, бачиш апокаліпсис, якому ні початку, ні кінця. Адже все, що відбулося в Чорнобилі, є лише продовженням безперервної варварської людоловлі. Допоки? Де її причинність і витоки, коли нарешті будуть зупинені ці жорна антилюдського мукомолу? Тяглість історичної, національної пам’яті навертала багатьох присутніх до тієї правдивої відповіді, яку досі намагаються вивести на рівень сприйняття проблем техногенності катастрофи, природного лиха, неврожаю, голоднечі. Однак попри все не можна прикрити правди, оскільки жодні природні катаклізми не можуть за масштабами нещасть прирівнюватися до рукотворних трагедій, чинених “людиноподібними”. Як завжди, на перше місце виходить цінність Правди. Суспільство і понині має лише приблизну уяву про причинність, характер і наслідки вибуху атомного реактора в Чорнобилі. Усі ці роки в кожній владній хаті, залежно від політичних уподобань, домінувала своя “чорнобильська недоправда”. Найбільш об’єктивною оцінкою була “правда про замовчування правди” щодо трагедії на ЧАЕС. Не вдаючись до аналізу причин недопуску до “секретних” документів і фактів, багато речей цієї аморальності були наяву, починаючи хоча б із масових першотравневих демонстрацій 1986 року, на які компартійні органи вивели сотні тисяч дітей в умовах активного радіаційного забруднення. Хоча дані на початку травня свідчили, що ситуація була вкрай загрозливою. У Києві в ці дні рівень гамма-фону склав 1100–2000 мкР/год, перевищуючи в 100 разів природний фон. Водночас саме в травні з москви надходить вказівка “про радіаційну обстановку в місті Києві” (віцепрезидент АМН СРСР Л. Ільїн, Ю. Ізраель), в якій зазначається: “аналіз радіаційної обстановки в Києві свідчить про відсутність показань для евакуації населення, зокрема дітей”. Тодішній міністр УРСР Романенко отримує припис від міністерства охорони здоров’я СРСР, доводячи його до кожного українського лікаря, щоби “в історії хвороби не фіксувати жодних радіаційних захворювань, крім гострої променевої”. А вже 23 травня згадуваний міністр, доповідаючи у ЦК КПУ, стверджуватиме, що “діти першого віку і дошкільного віку не вимагають спеціального оздоровлення за межами Києва. Перебування вагітних жінок у Києві та Київській області (за винятком деяких районів) не становить небезпеки для організму жінки та майбутньої дитини”. Отже, можна вважати, що політика замовчування та “мінімізації” страшної загрози була також проявом реального екоциду. Бо насправді це була катастрофа неймовірних масштабів. Коли частково привідкрилась залізна завіса неправди, то в центральних часописах України (“Урядовий кур’єр” від 26 червня 1997 р., “Голос України” від 21 січня 1998 р.) були опубліковані більш об’єктивні дані про викиди радіоактивних речовин з реактора, еквівалентні відходам, що утворилися б у результаті вибуху 90 атомних бомб, скинутих на Хіросіму. А за потужністю опромінення вибух четвертого енергоблоку прирівнювався до вибуху 300 “хіросімських” бомб, хоча іноземні вчені вважали 800 таких бомб більш правдивою цифрою. За даними 1996 року, в навколишнє середовище було викинуто понад 50 млн кюрі і третина території України одномоментно стала радіаційно забрудненою. Хоча за підрахунками окремих учених ця цифра насправді значно вища – 1 млрд Кі. Навіть неможливо уявити масштабність вселенської катастрофи і майбутню долю українців, якби московсько-імперським планам все-таки вдалося зреалізувати в Україні будівництво додаткових атомних реакторів на 40 майданчиках у різних регіонах, зокрема будівництво ще 6 нових на ЧАЕС. І це планувалося при тому, що дефіцит води в 1984-му вже становив 4 млрд кбм на рік, а в 2000-му – 16 млрд кбм. Незважаючи на це, будувати їх розпочинали, найстрашніше – в густонаселених районах. Пригадується початок нашої Незалежности (1992 рік), коли Іван Драч, виступаючи на врученні премії фундації Антоновичів, озвучив багато майже пророчого з того, що нині стає ще більш зрозумілим і актуальним. Чесно й неметафорично він скаже: “Атомна блискавка Чорнобиля ударила в генотип української Нації… Геноцид постав знову для України. Якщо Чорнобиль – наш батько, то 1933 рік – наш дід”. Насправді Чорнобиль став продовженням безперервної, нескінченної вервечки трагедійного буття українців, які мали нещастя співжити зі своїм “каїном'убивцею”. Хоча десятками років, а також у ті страшні чорнобильські дні, звідусіль із публічних “брехунців” лунав тичинівський гімн УРСР: …Нам завжди у битвах за долю народу Був другом і братом російський народ… Так, це сумнозвісне “братерство” чутливо перегукувалося на Соловках, Магадані, Колимі, Биківні, в тюрмі на Лонцького, на інших місцинах широченної “географії” україновбивства, дійшовши свого апогею повномасштабної війни, метою якої для таких “братів” є остаточне вирішення “українського питання”. А до цього були етноциди, лінгвоциди, голодомори, русифікація, знекорінення, винародовлення, екоциди… Не перелічити “малих і великих” Чорнобилів. Зате можна безпомильно стверджувати, що москалі, вкравши (їхня усталена традиція!) Вишгородську Божу Матір, фальшиво перелицювавши її на “владімірську”, залишили нам у спадок Чорнобильську, з якою знову стрічаємо війну московита. Ця екзистенційна війна з московією, що віками продовжується за право жити і бути, вулканічно викинула на поверхню величезний згусток правдивої магми, висвітивши нові сторінки витоків, джерел, початків героїки і трагедії нашого народу. Багато поколінь, пройшовши через сито політики, ідеології, освіти чужинських держав та імперій, були позбавлені пізнавати істину “про себе”. Оте Шевченкове громове “…що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”, оте закличне “За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? (“Чигрине, Чигрине”), западаючи в душу, звучало дзвонами під склепінням храму у виконанні народного артиста України Анатолія Паламаренка, зберігаючи силу народного духу, нагадуючи кожному свідомому українцю, що наша будущина пізнається лише тоді, коли заговорить правдою твоя минувшина. Цього ніколи не досягнути ні розумом, ні серцем, ні душею, якщо твою історію пишуть чужинці у чужих столицях, якщо вона розповідається “іншою” мовою і культурою. Бо тоді ти навіть на власній землі стаєш настільки бідним, що змушений “продаватися” за хліб і воду. А втративши свободу, українець – не господар на своїй материзні, гублячи свою душу, національну пам’ять, рідну мову, віру і школу. Тоді розпочинається майже незворотний процес розкладу і розчинення серед інших, більш сильних у зухвалості та агресії. Чорнобильські дні нагадують нам про далеко не спрощену модель історичних “взаємин” українця з московитом. Оскільки минувшина і перспектива майбутнього, не кажучи вже про сьогодення, видаються такими, що не передбачають подальшого “співіснування” в цивілізаційному форматі цих різнополярних спільнот. Оце екзистенційне “Або/Або” (за основоположником екзистенціалізму С. К’єркегором) є причинністю, сутністю і будучністю ординських воєн, яким ні початку, ні кінця, допоки не сконає на тілі людства цей злотвір болотяної імперії – “федеральна” московія. Такий справедливий фінал давно вже міг би відбутися, якби світ “сильних” був трохи більш олюдненим, моральнішим, відповідальнішим “за все живе”, а не спаскуджений коростою грошей, наживи, влади та “умиротворенням” вже не “Золотої”, а здичавілої орди. Адже відтоді як у 1839 році француз А. де Кюстін написав про “ніколаївську росію”, що “кремль – це капище деспотизму, а цей загарбницький народ любить більше рабство, аніж свободу, плазуючи перед тираном”, то нічого й не змінилося, хіба що в гірший бік. Тому, завдяки передусім авторам проєкту (О. Рябека, В. Федоришин) і Драгоманівському університету сенси історичної правди, національної пам’яті, життєствердності Українського народу на повний голос вкотре звучать у святому Соборі болем, надією і вірою, що світло таки здолає темряву, а щирому і високому небу не загрожуватиме вже ніколи московське атомне ядро. Цю верховинну загальнолюдську ідею талановито й щиросердно підсилювали своїми музами відомі майстри національного мистецтва Слова, Поезії, Музики, Науки. Твори Т. Шевченка, М. Лисенка, О. Кониського М. Леонтовича, М. Скорика, О. Білаша, А. Малишка, М. Ткача, Є. Станковича, В. Самофалова, А. Роговцевої, А. Паламаренка, П. Мовчана, С. Борденюка, С. Вакарчука, Є. Савчука, С. Магери, Д. Клягіна та А. Шевчука, а також прекрасні своєю виконавською майстерністю студентські хори, студентський симфонічний оркестр Національної музичної Академії, камерний оркестр факультету мистецтв імені А. Авдієвського Українського державного Драгоманівського університету обрамлювали це духовне дійство естетично, морально й патріотично. Відчувалося, що тут народилася та рідкісна мить, коли мистецтво оголювало весь людський нерв, проникало в найпотаємніші душевні закутки, навстіж відчиняючи двері для “гнаної правди”. Очевидно, мав рацію вже згадуваний І. Драч, що мисте-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
