Український шлях · “Скінчився бій – і тихо стало, Де кров’ю значено сліди, І навіть люди не кричали, І не просив ніхто води”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Сто років любові Літератор, актор, художник, діяч ОУН і легіону Петлюри: до 1053-річчя уро3 дженця Полтавщини Федора Габелка
Слово Просвіти, №17 за 2023 рік
З довгого ряду славних українців, які в часі воєнного лихоліття опинилися на чужині, – Федір Габелко. 1 березня 2023 минуло 105 років від дня народження цього правдивого українського патріота, письменника й громадського діяча, який побачив світ на Полтавщині, на хуторі Гуляївка поблизу села Березоточі. Більшу частину свого бурхливого й насиченого подіями та зустрічами життя провів у безперестанній творчості на “зеленому континенті”, в Австралії. Сьогодні розповімо про видатного громадсько-політичного й театрального діяча, художника, видавця, енциклопедиста, голову Леґіону імені Симона Петлюри в Австралії.
Лубенський край – мала батьківщина Габелка За якийсь десяток кілометрів від Гуляївки, у селі Біївцях наро# дився пізніше інший велет укра# їнського духу – Василь Симонен# ко, якого у розквіті творчих сил було підступно знищено совєць# кою репресивною машиною. Обидва вони – Федір Габелко й Василь Симоненко – дуже різні: за віком, за обсягом поетичного доробку, кардинально відрізня# лися й підходами до вирішення творчих завдань, але їх обох ду# ховно єднала безмежна любов до України, її знедоленого народу. Обох патріотів поєднувала також їхня мала батьківщина – Лубен# щина. Хутір Гуляївка, де народив# ся Федір Габелко, був стертий большевицькими вурдалаками з лиця землі, а селяни із села Біївці дбайливо зберігають пам’ять про свого земляка Василя Симонен# ка. Можливо, тому, що село Біїв# ці було трохи більшим за Гуляїв# ку, і після відновлення Україною незалежності, Біївці відвідує чи# мало українських мистців та не# байдужих громадян, аби віддати шану землі та хаті Василя Симо# ненка. До речі, відвідавши музей Василя Симоненка в Біївцях 30 серпня 1998 року, Федір Габелко написав у книзі відгуків: “Відві# дав цей славний музей нашого слав# ного поета Василя Симоненка. Враження надзвичайне, тут я по# бачив зібраний матеріал про поета з його дитячих років до смерті…, всі експонати для мене вражаючі”. Гуляївка та Біївці розташовані на берегах двох невеликих пол# тавських річок – Сули та Удаю. Назви цих сіл з різною, але одна# ково трагічною історією, єднає, мабуть, лише одна літера україн# ської абетки – “ї”. Одним із найдавніших свід# чень про місцевість, де народився Федір Габелко, є розповідь, запи# сана моїм земляком із села Тока# рі, що неподалік Лохвиці, Васи# лем Милорадовичем у його праці “Снітинська старина” (1898): “Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц под озером погребено село. Об этом селе уцелело толь# ко коротенькое воспоминание: “…на Муховаци було село, та за# палось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид зем# лею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны”. Ця леґенда припадає приблизно на кінець XVI століття, коли від# булося становлення й розвиток ще доволі великого села Березо# точі.
Спогад про лихоліття геноциду Федір Павлович Габелко ра# зом із родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками#вурдалаками та їхніми прихвостнями Голодомо# рів – українських і казахських (киргизьких), а пізніше став од# ним із перших й найбільш послі# довних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях примусової праці в Німеч# чині, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталініс# тів із НКВД та СМЕРШу. Крива# ва рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього подиху в далекій Авс# тралії. Брав участь у відкритті Мемо# ріалу на Кургані Скорботи побли# зу Лубен, часто згадував про Голо# домор#геноцид 1932–1933 рр.: “…Коли почався голод, єдине, що нас врятувало, — це там, де схо# диться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної рибо# ловлі, батько ловив рибу і так ря# тував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і малень# кий шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки, – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Ка# зали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут во# на з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, мілі# ції, і те все знайшли, але її не пока# рали. А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсо# мольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піоне# рів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, при# ходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березо# точі, де були 70 дворів, 10 повніс# тю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа зали# шилась. Ось так я пережив цей го# лод…”.
Життєві стежини: Лубни, Маріуполь, Німеччина і Австралія Федір Габелко навчався у школі в с. Березоточі, потім на робітфаці Лубенського педінсти# туту, проте навчання не закінчив. У 1936–1938 рр. поновив навчан# ня в Харківському інституті кіно# фікації, потім працював у Маріу# полі. З початком німецько#совєць# кої війни був мобілізований до “красної армії” як інтендант, потрапив у полон, перебував у концтаборі, звідки втік. У таборі займався малярством і видавни# чою справою, видав збірку “Три хрести”. Від 1945 року пан Федір мешкав у місті Реґенсбурзі (За# хідна Німеччина), працював у ре# дакції часопису “Слово”, став членом видавничої спілки “Уні# версальна бібліотека”, видав збірку оповідань з життя остар#
Подружжя Філоніла та Федір Габелки з сином Павлом байтерів “Три хрести”, брав участь у підготовці до друку збі# рок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А. Чай# ковського, А. Кащенка та ін. У 1949 році перебрався до Австралії, де в місті Аделаїда за# снував видавництво “Дніпро”, видавав церковно#громадський часопис “Наш голос”, був куль# турно#освітнім референтом Ук# раїнської громади Південної Авс# тралії, керував вокально#музич# ною, драматичною й хореоґра# фічною студіями, поставив п’єсу “Розгром” Івана Багряного. Про# явив себе як актор, декоратор і адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство спри# яння Українській Національній Раді. У 1950#х роках вчителював у товаристві “Рідна школа” в Мельбурні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси “Украдене щастя” Івана Франка, “Ой не ходи, Грицю…”, “Маруся Богуславка” Михайла Старицького та ін. Переїхавши до Канберри, заснував Українсько#австралій# ське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав жур# нали “Основа” та “Голос грома# ди”. 1989 року пан Федір з роди# ною знову повернувся до Мель# бурна, де заснував і очолив Мис# тецьке об’єднання Вікторії. Від 1987 року очолював Крайовий комітет партії та Леґіон імені Си# мона Петлюри. Федір Габелко заснував і видавав часопис “Прозріння”, займався маляр# ством, створив портрети Тараса Шевченка і Симона Петлюри, багато пейзажів і акварелей. В одному з листів до краєз# навця Олександра Панченка з міста Лохвиці на Полтавщині Федір Габелко розповів про те, що належав до ОУН та Україн# ської революційно#демократич# ної партії (УРДП), серед заснов# ників якої був письменник Іван Багряний, також повідав про співпрацю з журналом ОУН
“Пробой”. “В 1944 році познайо# мивсь з паном Романом Ільниць# ким, діячами ОУН. У 1945 році став членом-прихильником ОУН і реалізовував друковану газету “Слово” та книжки. На засіданнях ОУН бували двоподіли думок, я да# вав пропозиції згоди, за це Ярослав Стецько прихильно ставивсь до мене. Коли Стецько дізнався, що я є в Австралії, він дав розпоряджен# ня, щоб скликати збори СУМ і ме# не вибрати головою СУМ в Авс# тралії. Я провадив перший тутеш# ній з’їзд СУМ і побачив, що всі док# тори та професори проти моєї по# літики, що Спілка Української Мо# лоді має бути Всеукраїнською, а не прибудівкою якоїсь партії. Тоді я з’їзд покинув. Вибрали іншого, а мене – до управи як референта зовнішніх зв’язків”. 1 серпня 2017 року земля авс# тралійських абориґенів прийняла у своє лоно тіло спочилого укра# їнського патріота Федора Габел# ка, який скінчив свій земний біг на сотому році життя. Тепер зга# дуємо Федора Павловича вже в минулому часі й до цих міркувань про людське призначення най# краще підходять слова його зем# ляка поета В. Симоненка: “…Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь лис# тя старе…Я не вірю, що дід із мо# гили воскресне, але вірю,що ні —він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його прис# трасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для жи# вих…”. В оповіданні “Три хрести” Га# белко писав: “…Пролунав сурчок. Потяг рушив… За декілька хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав в свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клубками піднімався вгору, а потім знову па# дав униз і застилав пройдений шлях…”. …Вже пролунав останній по# свист, рушив потяг і помчав у нез# відану останню далечінь з тілом вірного сина України – незабут# нього Федора Павловича Габелка. Мабуть, сталося так, як писав ко# лись поет “Розмай” у своїй збірці “Заморські вина”: “…Скінчився бій – і тихо стало, Де кров’ю зна# чено сліди, І навіть люди не крича# ли, І не просив ніхто води….”
Нарис підготував Полтавський офіс УІНП (за матеріалами статті доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвоката і краєзнавця з Лохвиці Полтавської області Олександра Панченка в інтернет-виданні “Майдан” та книги “Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. – Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи”).
Федір Павлович декламує вірші Тараса Шевченка, 2015 рік
Українське Вільне Козацтво в Австралії — Мельбурн. Сидить: А. Буцак, Н. Грищук, о. Б. Стасишин, С. Слусарська, О. Фролович, А. Рибалко. Стоять: Я. Буцак, О. Малимоненко, І. Соколовський, Л. Березняк, П. Шкурат — курінний отаман, Д. Бурмич, І. Кирлик, Ф. Габелко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
