Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №17 за 2023 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 17 (1204), 27 квітня — 3 травня 2023 “Янголи Азову” – дев’ять років на шляху служіння Україні ВІКТОР ТЮТЮН

Євген БУКЕТ Патронатна служба “Янголи Азову” – унікальний проєкт допомоги українським воїнам, який зародився у 2014 році й відтоді невпинно розвивається і розширюється. Зусиллями Патронатної служби “Янголи Азову” тільки з 24 лютого 2022 вилікувано більше 1700 бійців бригади НГУ “АЗОВ”, 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ та спецпідрозділу ГУР МО “КРАКЕН”. На даний момент під опікою служби більше 700 бійців бригади Національної Гвардії України “АЗОВ”, 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ Збройних Сил України та спецпідрозділу Головного Управління Розвідки Міністерства оборони України “КРА- КЕН”. Понад півтори тисячі родин загиблих і полонених бійців перебувають на постійному контакті з “Янголами Азову” та отримують усі можливі консультації та допомогу. Засновницею і очільницею Патронатної служби “Янголи Азову” є Олена Толкачова. Волонтерством вона зайнялася ще під час Революції Гідності, після початку АТО переорієнтувалася на допомогу фронту, а саме добровольчому батальйону “Азов”. Першими пораненими, якими стала опікуватися Патронатна служба, були поранені під час визволення Маріуполя 13 квітня 2014 року. Після звільнення передмістя Донецька, Мар’їнки 4 серпня 2014 року – додалася робота і з загиблими – тоді батальйон “Азов” втратив вбитими свого першого добровольця “Балагана”. Іспитом для новоствореної структури стала Іловайська операція у серпні 2014 року – десятки поранених бійців і 6 загиблих – тоді до функціоналу Патронатної служби додалося завдання постійного контакту з родинами поранених і загиблих бійців, юридичний супровід, матеріальна та морально-психологічна підтримка. З кожною новою операцією полку “Азов” зростала і його Патронатна служба – Широкинська наступальна операція, бої під Красногорівкою та на Світлодарській дузі. Кожна перемога коштувала життя та здоров’я багатьом азовським добровольцям. Державні структури, скуті застарілими бюрократичними механізмами ХХ ст. і обмеженістю фінансування, часто не могли надати вчасно і в повному об’ємі допомогу, потрібну пораненим бійцям і родинам загиблих героїв України, змушували до розширення Патронатної служби Азову. Станом на 2021 рік Патронатна служба Азову – невеликий дружній колектив волонтерів-професіоналів, які виконували функціонал багатьох державних органів. Після початку широкомасштабної війни проти рф по всій Україні було утворено багато підрозділів на базі ветеранів “Азову”, а полк НГУ “Азов” опинився блокованим у Маріуполі, де прийняв надважкі бої на Азовсталі, а потім витримав нелюдські умови полону в Оленівці. Патронатна служба Азову ніколи не стикалася з такою кількістю вбитих, поранених, помордованих бійців і їх родин, але вона прийняла цей виклик. Сьогодні роботу “Янголів Азову” забезпечує майже 30 небайдужих українців і українок, які працюють в чотирьох відділах: лікування, реабілітації та допомоги пораненим і звільненим з полону; організації поховань та роботи з моргами; транспортному; юридичному та відділі зі співпраці з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими Головного Управління Розвідки Міністерства оборони України. У кожного – особиста історія, яка привела їх в Патронатну службу Азову. Наприклад, Ольга Кравченко курує напрямок роботи Патронатної служби по контакту з родичами полонених та азовцями, які вийшли з полону. Очолила цей напрямок з літа 2022 року. У березні минулого року вона втратила чоловіка – Миколу Кравченка, співзасновника добровольчого батальйону “Азов” (2014) і батальйону ТРО “Азов-Київ” (2022). Він загинув 14 березня 2022 року неподалік с. Горенка, потрапивши під російський артобстріл. Після загибелі чоловіка Ольга приєдналася до Патронатної служби “Янголи Азову”. Разом зі своїми помічницями вона знаходиться в постійному контакті з понад 1500 родин полонених і зниклих безвісти – як з тими, хто повернувся в Україну, так і з тими, батьки\сини\чоловіки яких досі в російському полоні. В завдання її відділу входить робота із прийняття азовців, які щойно вийшли з полону, відновлення документів, матеріальна допомога родинам, допомога з пошуком та орендою житла, постійна співпраця з координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими ГУР. Софія Толкачова очолює відділ лікарської справи, в обов’язок якого входить лікування поранених, комунікація з лікарнями, документально-лікарське ведення бійців аж до їх повернення в стрій, компенсування грошей за пройдене лікування, контроль за обігом медичних документів. Софія долучилася до Азовського руху з 13 років, спочатку – як вихованець дитячо-юнацького патріотичного табору “Азовець” і вже в 16 років стала виховником у ньому. У таборі вона займалася з дітьми аж до останнього літа перед широкомасштабним вторгненням. У 2020 році Софія вступила до Національного медичного університету ім. Богомольця на факультет “лікувальна справа”. З 24 лютого 2022 року на волонтерських засадах долучилася до ТРО “Азов-Київ”, а в березні 2022 року почала працювати координатором по роботі з пораненими азовцями, які були евакуйовані з Азовсталі, та пораненими бійцями ТРО “Азов-Київ”, які брали участь у боях на Київщині. Поранених приймали в 1- му хірургічному шпиталі “БРАСС”, що є спільним проєктом Патронатної служби “Янголи Азову” та клініки пластичної хірургії “БРАСС”. Влітку 2022, коли робота в шпиталі була налагоджена, Софія долучилася до роботи в Патронатній службі Азову в Києві, де систематично брала участь у допомозі при впізнанні та огляді тіл загиблих героїв Азовсталі. З осені 2022 вона стала медичним куратором окремого напрямку роботи Патронатної служби “Янголи Азову”. В її обов’язки входить координація роботи понад 20 медичних кураторів Патронатної служби по всій Україні, від моменту прийняття пораненого бійця під опіку до оплати його лікування, що триває до його повного одужання, реабілітації та повернення устрій. На даний момент під опікою цих 20 кураторів знаходиться понад 700 бійців бригади НГУ “АЗОВ”, 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ та спецпідрозділу ГУР МО “КРАКЕН”. Помічник Олени Толкачової, Богдан Кулаков – теж у минулому виховник дитячо-юнацького патріотичного табору “Азовець”, станом на початок широкомасштабної війни навчався в аспірантурі Університету імені Б. Грінченка. 24 лютого минулого року приєднався до ТРО “Азов-Київ”, наразі відповідає за прийом, оформлення та передачу відділу організації поховань тіл загиблих героїв 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, яка обороняє Бахмут. Ірина Пянківська очолює роботу відділу, що займається організацією поховань азовців і бійців підрозділів, сформованих ветеранами полку “Азов”, комунікацією зі структурами Національної Гвардії України та Територіальними центрами комплектації та соціальної підтримки ЗСУ, моргами та державними установами щодо процедур поховання, компенсації витрат на поховання та комунікацією з родинами загиблих. Ірина ще в 2014 році долучилася до Азовського руху. Спочатку вона була волонтеркою в медичній службі на навчальнорекрутинговому центрі батальйону “Азов”, який розташовувався в готелі “Козацький” у Києві. Влітку 2014 року вона приєдналася до Патронатної служби “Азову”, якій віддала вже дев’ять років свого життя. “Янголи Азову” свідомо стали на шлях служіння Україні через лікування та реабілітацію поранених, гідне вшанування пам’яті загиблих героїв і всебічну підтримку їхніх родин. ЩО З НАЦІОНАЛЬНОЮ ПРЕМІЄЮ?
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

МИРОСЛАВ ДОЧИНЕЦЬ

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом, можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Шпінталь Віталій Іванович — 20 000 грн. 2. Глаголюк Олексій Васильович — 2000 грн. 3. Глаголюк Василь Петрович — 2000 грн. 4. Глаголюк Вікторія Василівна — 2000 грн. 5. Шевченко Надія Федорівна — 1000 грн. 6. Гуменюк Галина Денисівна — 300 грн. 7. Григоренко Людмила Іванівна — 200 грн. ЗЗввееррннеенннняя
На часі · “Історична місія українців – не лише заборонити рашизм, а й зруйнувати російську імперію зла”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Вісім чинників “рашизму”: українські науковці дали визначення ворожій ідеології

Євген БУКЕТ Фото Дмитра ЮРЧЕНКА Нещодавно в Military Media Center – медійному майданчику сил оборони та безпеки України – презентували книгу “Заборонити рашизм”. Учасники заходу: співавтори книги – керівник Центру дослідження Росії, про# ректор з міжнародної діяльності Київсько# го університету імені Бориса Грінченка Володимир Огризко, завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інс# титуту української археографії та джере# лознавства імені М. С. Грушевського НАН України Ігор Гирич, завідувач відділу акто# вої археографії того ж Інституту Віктор Брехуненко, доцент кафедри політології та соціології Київського університету імені Бориса Грінченка Олександр Палій та про# фесор кафедри історії України університе# ту імені Бориса Грінченка Віталій Андрєєв – розповіли про ідею створення книги “Заборонити рашизм” та її актуальність. Під час презентації обговорювали пи# тання протиборства Заходу і московії, укра# їнсько#російських відносин на різних істо# ричних етапах, витоків формування росій# ського месіанства та експансіонізму, які ста# ли підґрунтям до творення імперської ідео# логії. Науковці розповіли і про російський фашизм, його витоки та ідеологію, сучас# ний рашизм як різновид фашизму та поді# лилися баченням того, якою буде Україна та цивілізований світ після неминучої перемо# ги над злочинною ідеологією та її носіями. “Заборонити рашизм” – знакове ідео# логічне видання, над яким у час широко# масштабного вторгнення рф в Україну працювало сузір’я видатних українських науковців. І хоча книга позначається як “науково#популярна”, вона містить поси# лання на майже 500 джерел інформації – від архівних документів до праць всесвіт# ньо визнаних дослідників. Видання було затверджене до друку Вче# ною радою Київського університету імені Бориса Грінченка. Автором ідеї створення книги й натхненником проєкту був ректор Університету Віктор Огнев’юк – доктор фі# лософських наук, професор, академік НАПН України, який, на жаль, передчасно пішов з життя 21 жовтня минулого року. Ав# торами книги є також доктори історичних наук Віталій Андрєєв, Віктор Брехуненко, Михайло Відейко, Ігор Гирич, Борис Гуме# нюк, Валентина Піскун, Володимир Сер# гійчук та Петро Чернега, доктор філологіч# них наук Лариса Масенко, кандидати наук Юрій Митрофаненко, Володимир Огризко, Олександр Палій і Павло Полянський. Створена у форматі колективної моно# графії, книга складається з 15 розділів, у яких простежується історія української і “російської” цивілізацій від найдавніших часів до сьогодення, кількасотлітня бороть# ба “західного” і московського світів, ідеоло# гічне протистояння українського націо# нально#визвольного руху та “русского мі# ра”, а також аналізуються російські експан# сивні практики та методи упокорення поне# волених народів. Завершують книгу прог# нози світобудови після перемоги над ра# шизмом від кандидата історичних наук, ке# рівника Центру дослідження росії, колиш# нього міністра закордонних справ України Володимира Огризка та висновки, написані у співавторстві докторами історичних наук Ігорем Гиричем та Валентиною Піскун. За означенням авторського колективу: “рашизм – це ідеологія і практика націо# нальної винятковості й культурної зверх# ності росіян; практика постулювання „русского міра“ як основи світогляду й на# ціональної ідентифікації та причинно# наслідкового виходу за межі власного гео# політичного простору; втручання у внут# рішні справи інших держав і можливість нав’язування власних світоглядних бачень шляхом збройного вторгнення в межі су# веренних держав”. Проте, як аргументовано доводять нау# ковці, рашизм – зовсім не нове явище, що визріло за часів диктатури путіна. Адже він “є логічним продовженням ідеології та практики московського царства від почат# ку XIV століття, реперними точками якої були: знищення Новгорода (1478 р.) як міста з особливою системою самоуправ# ління (віче) й запровадження титулу для московських царів „государь всея руси“; ідеологема „москва – третій Рим“ івана ІІІ, яку сформулював московський митропо# лит кипріан; імперська практика москов# ських царів івана грозного, алєксєя міхай# ловича, пєтра І та єкатєріни ІІ. Вже з часів „собіранія зємєль“ почала вимальовувати# ся і обґрунтовуватися ідея виключності й особливої місії московської нації, яка у XVIII столітті прибрала собі нову імпер# ську форму – нації російської”. Книга “Заборонити рашизм” – чи не перше видання, де автори чітко й лаконіч# но сформулювали складові частини росій# ської ідеології й суспільні практики, які її характеризують: 1. Національна виключність російсько# го народу, його “обраність” і “месійність”, намагання нав’язати іншим народам своє бачення світу, цінностей і культури. 2. Крайня ксенофобія до інших наро# дів, досвід існування яких не може бути прикладом. Це призводить до атрофії кри# тичного мислення пересічного росіянина, неспроможного бачити недоліки свого іс# нування в мультикультурному світі. 3. Експансіонізм, тобто технологія за# хоплення земель інших народів. За рахунок територіального розростання ширився та# кож крайній імперіалізм, бажання загарбу# вати нові території, який зрештою виро# дився у прагнення світового панування. 4. Самоствердження за рахунок поне# волених народів і культур. Для цього росі# яни фальсифікують історію, підміняють сенси, впроваджують на захоплених зем# лях страшний терор і руїну, щоб фізично знищити носіїв історичної правди. 5. Централізм або безконтрольна влада монарха, що завжди протиставлялися ук# раїнському демократизму і народоправс# тву. московський шовінізм бачить своїм завданням нищення всього, що не впису# ється в канон психології “російської ду# ші”, зокрема, української ментальності. 6. Антиінтелектуалізм або “однодум# ство” як форма найоптимальнішої оброб# ки мізків широкого загалу. російські куль# тура і література завжди були імперськими і негативно ставилися до інших народів. 7. Фрагментація суспільств упокорених народів. Ті, хто служить імперії, набувають нового статусу, користуються матеріальни# ми благами. А ті, хто чинить спротив, ста# ють ізгоями, позбавляються власності то# що. У такий спосіб створюється соціальне колаборантське поле та провокується пос# тання негативних поведінкових практик. 8. Міжнаціональні конфлікти, які під# живлюються московською владою віднос# но представників різних етносів. Для всіх народів “нєрусского язика” – обмеження в доступі до освіти, заборона користувати# ся рідною мовою, нехтування національ# ним самовираженням особистості як куль# турною цінністю. Застосування методоло# гії зіткнення міжнаціональних інтересів, протиставлення національних меншин од# на одній, практики виселення і переселен# ня людей з одних регіонів у інші. Попри претензійну назву, книга не на# водить формули, як саме можна заборони# ти рашизм. Пов’язавши події минулого й сьогодення, виокремивши найхарактерні# ші чинники ворожої ідеології, автори спо# діваються, що їхні висновки допоможуть широкому колу зацікавлених осіб нейтра# лізувати вплив росії та її злочинного, анти# людського світогляду на світову цивіліза# цію. Адже історична місія українців – не лише заборонити рашизм, а й зруйнувати російську імперію зла. світову культуру і науку країною. Таких кра# їн в Європі багато. Необхідно зрозуміти, що війна з Мос# ковією – не єдина наша проблема. Європа вимирає, але ми вимираємо найшвидшими в Європі темпами. У Європі занепадає ос# віта – і вища, і середня, і початкова, але у нас вона занепадає катастрофічно швид# шими темпами. Реально, а не формально, більшість наших громадян мають рівень неповної початкової освіти. Активно спіл# куючись зі студентами, я знаю, про що го# ворю. Як наслідок, занепадають наші і ака# демічні, і прикладні науки. У нас не виста# чає експертів з ключових питань розвитку нашої промисловості, енергетики тощо. А нам же потрібно розвивати нашу атомну енергетику, від реакторів на теплових ней# тронах переходити до реакторів на швид# ких нейтронах. Нам потрібні новітні техно# логії збагачення урану і плутонію, нам пот# рібна власна атомна бомба, власна страте# гічна авіація, власні ракети далекого радіу# су дії, власна програма космічних дослід# жень. Для того, щоб виграти цю війну і на# довго закріпити нашу перемогу, ми маємо стати передовою в науковому та культур# ному сенсі нацією світу. Ця війна – шанс або загинути остаточно, або відродитись у всій величі наших предків: скіфів, сарма# тів, русів, роксолан. Ми повинні подолати не лише власну кризу в усіх аспектах на# шого національного життя, але показати братнім європейським народам правиль# ний вихід з тієї демографічної, етнічної і культурної кризи, в якій вони самі зараз перебувають. Діти, армія, наука – такий мій список пріоритетів на найближчі століття нашого національного розвитку. Слава Україні! Смерть ворогам!
На часі · “Історична місія українців – не лише заборонити рашизм, а й зруйнувати російську імперію зла”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Чому Україні потрібна ядерна зброя?

Валерій ШВЕЦЬ, м. Одеса Жоден клаптик європейської землі не политий так густо кров’ю, як українська земля. Цей висновок стосується не лише давнього минулого України. Найкривавіша війна людства – Друга світова війна — зменшила довоєнне населення України у 41 млн осіб на 14 млн осіб. Це найбільші відносні втрати одного народу на одній війні за всю історію людства. Мільйони ук# раїнців загинули на фронтах чужої для нас війни. Переможцем у цій війні вийшло аб# солютне світове зло під назвою Радян# ський Союз. Щоб остаточно добити укра# їнський народ на території України у після# воєнні 1946–1947 роки, радянською вла# дою був організований черговий штучний голод, що забрав життя ще 2 млн українців. Криваве придушення національно#виз# вольної війни на теренах Західної України мало ще більше деморалізувати українську націю. Якщо згадати геноцид українців го# лодом у 1933 році, коли було знищено 10,5 млн осіб, то виникає запитання – хто був справжнім окупантом української землі? Війна, війна, кров, смерть, голод і зно# ву смерть – це доля української землі про# тягом століть, особливо часів Радянського Союзу. У 1991 році ми здобули незалеж# ність, і які кроки робили майже всі наші керманичі протягом років незалежності? Озброювали український народ, готували його до оборони своєї держави, виховува# ли український патріотизм, який є най# сильнішою зброєю у будь#якій війні? Ні іще раз ні. Вони шаленими темпами роз# зброювали країну. Передали практично все стратегічне озброєння нашому спо# конвічному ворогу. Україна мала ядерну зброю – тепер не має. Україна мала страте# гічну авіацію – тепер не має. Україна мала потужний ракетний щит – сотні шахтних пускових установок – тепер не має, всі во# ни були підірвані. З потужного Чорномор# ського флоту ми не отримали практично нічого. Майже всі роки незалежності ми наполегливо і послідовно послаблювали оборонний потенціал нашої держави, і ко# ли наш споконвічний ворог вирішив, що цей потенціал вже не становить для нього серйозної небезпеки, він на нас напав. Ізнову українська земля у руїнах, полита нашою кров’ю, і війні не видно кінця. Я вірю в нашу перемогу, але що буде після неї? Я стверджую: миру не буде, у кращому разі буде перемир’я. Це пере# мир’я триватиме доти, доки Московія не залиже рани своєї поразки, поки ми вчер# гове не впадемо у свій традиційний паци# фізм і не ослабимо нашу оборонну могут# ність. А тоді знову агресія нашого спокон# вічного ворога на нашу землю, чергова йо# го спроба фізичного винищення україн# ського народу. Моє розуміння минулого і майбутнього таке. Криваві війни на нашій землі тривали тисячоліття. Вони й надалі триватимуть. Кожна з наступних війн за# кінчуватиметься черговою нашою перемо# гою лише у разі, якщо ми завжди будемо напоготові. Після кожної війни ми повин# ні ставати сильнішими, а наш споконвіч# ний ворог — слабшим, тим самим зменшу# ючи вірогідність нової війни у ближчому майбутньому. Що конкретно робити? Озброюватись, ставати сильнішими сьогодні. Якою має бути кінцева мета на цьому шляху? Від# новлення того рівня військового потенціа# лу, який ми мали у 1991 році. Ми маємо відновити всі його компоненти, включно з ядерним потенціалом. Але цей шлях ми маємо пройти разом з нашими стратегіч# ними союзниками при їх матеріальній і моральній підтримці. Для цього потрібна наполеглива робота нашої дипломатії та масова підтримка українського населення всіх цих кроків. І ще патріотичне, я б сказав, націона# лістичне, виховання українців, подолання духу пацифізму, притаманного нашій на# ції. Озброєння патріотичної частини на# шого населення вогнепальною зброєю, поширення розгалуженої системи терито# ріальної оборони навіть у мирний час. Ми маємо пам’ятати, що всі європейські наро# ди є нашими кровними братами, крім кон# гломерату народів Сходу, з якими ми вою# ємо всю нашу історію і будемо воювати у майбутньому. Ми повинні відшукати в своєму середо# вищі майбутніх керівників з масштабним і націоналістичним мисленням або взагалі відмовитись від виборної посади “царя”, якому ми заздалегідь надаємо право вирі# шувати всі наші проблеми, які ми лінує# мось або не здатні вирішувати самі. Велика Британія не обирає собі царя на загальних виборах, але є дивовижною за внеском у Україна територіально затиснута між потужною економічно Європою і слабкою економічно, але вкрай агресивною Московією. Агресивність нашого північного сусіда цілком компенсує його економічну слабкість і робить його вкрай небезпечним для всього цивілізованого світу.
Погляд · “Деколонізація України і розвал росії – це пов’язаній неминучі процеси. Вони вже почалися”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Від Бастилії до “тюрми народів”

Віктор ТЮТЮН, м. Херсон Деколонізація України почалася без оголошення. Хоча таке завдання виникало на всіх переломних етапах нашої історії. Ці наміри приховували ретельно, а коли в метрополії зауважували “смятєніє інород# цев”, то розправу не відкладали, застосо# вуючи різні каральні заходи, включно з убивствами й каторгами. Часто “деколонізацію” підміняють розмовами про можливий (і бажаний!) “розвал росії”. Український народ зіграє вирішальну роль у житті власного пасин# ка, що виріс виродком. Однак процес “оз# доровлення” після вбивчих “братніх обій# мів” не означає, що монстрові слід повід# рубувати руки й ноги. Навпаки: розчлену# вання т. зв. росії станеться через її самогуб# ний характер і повернення етносам їхніх прав. Два великих євреї – Зеєв Жаботин# ський (1880–1940) і Збігнєв Бжезінський (1928–2017) передбачали таку можливість. Третій, послідовний апологет “СССР – Вєлікой Росії” Генрі Кісінджер (1923 р. н.) нещодавно визнав і проголосив Україну як нового лідера “вільного світу”. Можливо, є четвертий... Все, пов’язане з “росією”, як і з сересе# ром, починалося з брехні, вигадками су# проводжується і заводить в місця непевні. На кожну критичну пору є свій Сусанін. Історія, котра сміється або плаче, обрала могильником “тюрми народів” чекіста пу# тіна. Те, що він проголосив себе її рятівни# ком, зіграло з імперією злий жарт. Сьогод# ні кремлівський гном лякає світ іграшко# вими “уральцями” й “московитами”, хоча всі вже дізналися про справжніх бурятів і якутів, татар і чувашів... 19 лютого 2023 року на Мюнхенській конференції з безпеки Михайло Ходор# ковський закликав європейців не мазати одним миром путіна і “рускіх” як народ. Цей лідер антипутінців не вперше повто# рює подібне прохання. І лише для того, аби запобігти розвалу росії імперської, всупереч історичному розвиткові. Тим часом деколонізація з боями йде в Україні. У світі вона почалася з декомуні# зації, встановлення історичних наукових фактів, повернення питомої топоніміки і знаменитих “блудних синів”. Українцями з народження названо художників Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського, Іллю Рєпі# на. Міжнародна спільнота сприйме деко# лонізаційні заходи, як це вже відбулося протягом відмови від загарбницьких заво# ювань. Колишні імперії напрацювали до# свід, і лише московська зчинила ґвалт. Крах московського улусу завершує іс# торію самозваної “російської імперії”. Во# на вже зруйнована, як Бастилія. Королівська тюрма у Франції символі# зувала необмежену владу монархів. 14 лип# ня 1789 року парижани штурмували й за# хопили Бастилію. У сутичці загинули 98 осіб. Ця “небесна сотня” пожертвувала со# бою, щоб кожен француз здобув право на# зиватися “громадянином”. У серпні того ж року Національна асамблея ухвалила Конституцію з “Декла# рацією прав та свобод людини і громадя# нина”. Значно раніше, 5 квітня 1710 року Пилип Орлик написав перший у Європі найголовніший суспільний закон: “Кон# ституція обмежувала привілеї гетьмана та старшини, вирівнювала козаків у правах, зберігаючи при цьому окремий статус за# порожців”. Отже, Гійом Лавассер де Бо# план запорожцем би не став, хоча грома# дянином би вважався. Як сказали б тепер, “перехідні положення” передбачали полі# тичну незалежність України від московії та розбудову незалежної української Церкви. У 1869 році сталася непересічна подія: 72#річний французький політик, банкір і газетний медіамагнат Казимир Делямар звернувся до сенату своєї країни з петиці# єю під назвою “П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії”. Йшлося про українців. А вислів про росію як “тюрму народів” належить також йому. 70 років поспіль українські письмен# ники, політичні дисиденти переконували вільний світ у тому, що “росія – тюрма на# родів” і “Колос на глиняних ногах”. Їх чу# ли, але вдавали, що не розуміють, як “чер# воний терор”, Голодомор, зневага до прав людини і чужих кордонів впливають на політику “мирного співіснування”. Тота# літарний комуністичний режим трансфор# мувався з розпадом сересеру в одноосіб# ний культ вождя. Поява фюрера завжди і всюди супроводжується ксенофобією і те# риторіальними зазіханнями. Військова аг# ресія путіна проти сусідів викликала сто атомних, бактеріологічних, хімічних пере# ляків. Не варто міжнародній політичній спільноті боятися “страшилок” путіна. За# раз він вдався до нуклеарного шантажу. За# буто “віруси” з Чорнобильської АЕС. Від# летіли “бойові гуси” – повертаються справжні й мирні на острівці Перекопу і в гирло Дніпра. Досить лиш перехреститися після проклять біснуватого – і переляк мине, бо ми згадаємо, що в кожній державі є проти# епідеміологічні методи, є засоби протира# діаційного захисту, діють антитерористич# ні служби і розвинена мережа психотера# пії. Тоді ми отямимося від злих чарів крем# лівської “крихітки Цахес”. Зрозуміємо, що малі тварини з переляку намагаються зда# ватися більшими, ніж є насправді. Такий у них перший захисний рефлекс. “Вєлікіє” князі, царі, гєнсєкі – дрібні хижаки. А “гєо# політічєская катастрофа” – лише процес у часі, як світанок і ніч. Московії, що роздулася жабою на бо# лоті до імперії, потім до сересеру, не впер# ше сплітати лапті. Її рятують ті, хто мав би вбити осиковий кілок там, де “на груди цар поклав Вкраїні камінь...” (Дмитро Он# кович, 1934–2011 рр. Я знав і весь вірш, розповсюджуваний таємно, на цигарково# му папері, і самого Дмитра Юліановича). Імперська й колоніальна історія тих рухливих територій, що називаються “ро# сією”, переповнена спробами етносів утекти з “тюрми народів”. Десь є в геномі північних племен пам’ять про опір. Най# довше билися зі “служивими стрєльцамі” якути, чукчі, ханти й споріднені з ними мансі. Символом упокореного краю ставав острог – та сама тюрма, але менша за роз# міром. Велетенська тюрма приростала колоні# альними завоюваннями. Так настав полу# день імперії. Тому я не згадую національ# но#визвольної боротьби українців, башки# рів (повстання Салавата Юлаєва), чечен# ців (30#літню війну імама Шаміля) та чис# ленних інших етносів. Надвечір’я імперії ще не настало. Революційний вибух охопив у 1916 ро# ці ряд районів Узбекистану, Киргизстану, Казахстану і перекинувся на території по# вітів Сибіру, Нижнього Поволжя (Калми# кія) та Північного Кавказу. Згущалися су# тінки імперії. Ще в 1905 році відбувся “Конгрес поневолених народів Росії”, у роботі якого “...під головуванням Я. Боду# ена де Куртене, взяли участь представники народів, поневолених у Рос. імперії, – азербайджанці, вірмени, грузини, естонці, 22 січня 2017 р. на Антонівському мосту біля Херсона. Сьогодні не зайдеш на поруйнований міст. Але є Дніпро, стоїть Херсон, і його прапороносці цими стягами зупиняли окупантів. Вони ж оновлять переправу на лівий берег Херсонщини. Автор євреї, киргизи, латиші, литовці, поляки, татари, українці” (Вікіпедія). Вже у вересні 1917 року в Києві прой# шов з’їзд поневолених націй. 21–22 листо# пада 1943 року Українська Повстанська Армія провела Першу конференцію поне# волених народів Східної Європи та Азії. (Кремлівські брехуни стверджують, ніби наслідком розпаду останньої в світі дикої імперії стане кривава міжнаціональна рі# занина. Наведені факти, як і згадані рані# ше, спростовують ці “страшилки”). ...Довга#довга ніч “тюрми народів” за# кінчується. Тюремникам сняться “моско# вити” з “уральцамі” – камери відчиняють# ся. Коли Сталін вивішував “залізну заві# су”, черкав світову мапу червоним олів# цем, у нього на кордоні стояли 50 дивізій. Сьогодні біля “сундука мерця” майже стільки ж “санітарів” – учасників наради на німецькій авіабазі в містечку Рам# штайн. Не Потсдам, але й час інший, як і завдання. Першочерговими визнано: поразка аг# ресора, повернення ЗСУ на міжнародно визнані кордони (1991 р.), обнадіюють перші формулювання європейського і без# пекового майбутнього нашої країни; інші проблеми названі й реалізуються в блоці юридичної та економічної відповідальнос# ті окупантів, політичних лідерів. Окремо напрацьовується інструментарій кримі# нальної відповідальності військових зло# чинців. (Лише українські уповноважені органи документували понад 80 тисяч фактів порушень Женевських конвенцій). Що ближче час відплати для убивць і мародерів, то сильніші спроби уникнути кари. Не згадуватиму, як Ангела Меркель, Франсуа Саркозі, Папа Римський і якийсь найвеличніший король з Африки пробува# ли “зупинити спецоперацію” таким чи# ном, щоб путін досяг мети, заявленої ще в 2013 році. Схожі наміри “адвокати крем# лівського гнома” маскують під різною пе# леною. Хоча колоніальне минуле затьма# рює біографії кількох держав (вони по#різ# ному позбувалися рабовласницьких мето# дів), я в цих нотатках цитував лише фран# цузів. Ця нація важко виборювала свою іден# тичність та державність. Тому обурливою здається пропозиція прем’єр#міністра дружньої Франції. “Нагадаємо, Еммануель Макрон у виступі в Європарламенті 9 травня зазначив, що Україні може знадо# битися дуже тривалий час для вступу до ЄС. Водночас він запропонував створити новий формат співпраці, який гуртував би демократичні європейські країни довкола спільних цінностей і охоплював усі сфери, та був би відкритим для країн поза межами ЄС”, – пише “Європейська правда”. Ще раніше він умовляв Президента Зеленського поступитися нашою землею. Ще два моменти. Вони поясню# ють, чому так надовго в часі “застряг# ла” імперія московитів. Тому що вона не муміфікувалася, як лєнін, а руха# лася і хапала живих. Її кордони не бу# ли сталими на довший історичний час. Вони цим пишаються: “У росії нєту граніц!” По#друге, якщо ранні імперії, змінюючись економічно, напрацьовували вищі соціальні фор# мації, то московія – царська, імпер# ська, соціалістична, федеративна – залишалася азійською деспотією зав# жди і хоче повернутися в часи не ста# ліна#брєжнєва, а Батия. Подібний візит Івана Васільєвича в московську квартиру можливий у кіно, марить чимось таким хворобли# вим Дугін, “недомірок” путін бага# тозначно вручає перстні членам ОДКБ, але народи й країни живуть і розвиваються в поступальному нап# рямку, а не рачкують. З тих же причин мобільності не варто боятися хаотич# ного розпаду ерефії. Татарстан ще в 1992 році провів референдум про не# залежність і готовий його підтверди# ти. Незалежною врешті постане Ічке# рія (Інгушетія її визнала, включно зі спірними кордонами). Сильні націо# нально#патріотичні нахили є в Якутії, Ко# мі, Адигеї... Саме через це путін та патру# шев готують “приватні армії” – каталіза# тори керованого хаосу. То не лєнін назвав росію “Колосом на глиняних ногах”. Ця притча є в Старому Завіті. Здається, страшний цар Навуходо# носор перелякався сну. І лише один про# зорливий чоловік наважився витлумачити сновидіння: “Ти бачив його, доки камінь не відірвався від гори без сприяння рук, і вдарив боввана, в залізні та глиняні ноги його, і розбив їх. Розторощилося: залізо, глина, мідь, срібло і золото зробилися як полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і слі# ду не залишилося від них; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю. Оце той сон”. Немає міцнішого матеріалу, ніж воля народу. Український народ її демонструє у бою із загарбником. І зброя агресора пе# ретворюється на “полову з току”. Отже, деколонізація України і розвал росії – це пов’язані й неминучі процеси. Вони вже почалися. Проте кожна країна розв’язуватиме різні завдання: нам треба стати національ# ною державою, їм – знайти прийнятну комбінацію етносів для конфедерації рес# публік. У революціях, битвах і війнах українці об’єдналися з такою міццю, що незламни# ми зустріли свого першого ворога – мос# ковію. Тепер ми покажемо світові наш ро# довід, справжню історію та культуру, пред’явимо рахунок агресорові за цю війну і вимоги до правонаступників РФ – сере# сер – росії. Раптом спадкоємців не знай# деться – українці назвуть правих і винува# тих.
Обговоримо? · “Тож не грайте в свої ігри в тіні Його імені, міністерства й офіси! “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Що відбувається з Національною премією України імені Тараса Шевченка?

9 березня цього року день народження Тараса Шевченка минувся без усталеної традиції оголошення імен лавреатів Національної премії імені Тараса Шевченка, без урочистостей у Національній опері, які б мали транслюватися телебаченням. Жодних всеукраїнських подій не відбулося в Каневі чи в Національному музеї Т. Шевченка. Поет, якого називаємо Батьком нації, чия творчість підтримує і дає снагу та силу бійцям на фронтах російсько-української війни і давно вже стала найточнішим втіленням національної ідеї, був, скажемо м’яко, відправлений на ротацію. Як виявилося – на невизначений час. Чому? Нагадаємо читачам хід подій, що відбувалися в цьогорічні Шевченківські дні. 9 березня 2023 року в Офісі Президен# та України відбулася зустріч з діячами культури та мистецтва. Про що говорилось на зустрічі – зі скупих інформаційних по# відомлень на каналах офіційних – об’єд# наних чи єдиних новин – зрозуміти було важко. Президентського Указу про оголо# шення лавреатів не з’явилося. Діячі – учасники зустрічі – з коментарями не вис# тупили, натомість з’явилася заява голови Комітету з Національної премії імені Тара# са Шевченка Юрія Макарова. Цитуємо: “Цьогоріч Комітет з Національної премії постав перед очевидною для всіх пробле# мою: за офіційним Положенням, в змаган# ні мають право брати участь твори, опри# люднені не пізніше, ніж за півроку до по# дання. Таким чином, у конкурсі представ# лені роботи, створені до початку повно# масштабної війни. Виходить, головна премія країни не повною мірою виконує своє основне при# значення: фіксувати тенденції розвитку національної культури, служити орієнти# ром мистецькій спільноті щодо актуаль# них напрямків креативного пошуку. Тимчасом упродовж минулого року на хвилі солідарності та ентузіазму цілого суспільства було створено величезну кіль# кість творів (публікацій, фільмів, вистав, виставок, концертних програм та інших мистецьких акцій), які залишилися поза фокусом нагороди. Враховуючи думки, висловлені пред# ставниками творчих цехів, голова Коміте# ту звернувся до Президента України з про# ханням розглянути можливість доповнити існуючі номінації додатковим конкурсом “За внесок у перемогу”. Ініціатива знай# шла схвалення з боку Президента України під час зустрічі з діячами культури та мис# тецтва 9 березня 2023 р. Комітет разом із Міністерством культу# ри та інформаційної політики та Офісом Президента України найближчим часом розробить зміни до положення про пре# мію. Оголошується прийом заявок на участь у додатковому конкурсі. Премія “За внесок у перемогу” встановлюється на час воєнного стану в країні. Переможці додаткового конкурсу ра# зом із цьогорічними переможцями третьо# го туру, вже визначеними Комітетом 15 лютого ц. р., будуть оголошені всі разом 22 травня, в день перепоховання Кобзаря”. Очевидно, “креативний пошук фокусу нагороди” втрапив у цейтнот. Міністерство Ткаченка та Офіс Єрмака змін до Положення про премію не оприлюднили, конкурс на премію “За внесок у перемогу” не оголосили. Отже. Або, посилаючись на воєнний стан у країні, цей конкурс – цілком таємний, або ж ім’я переможця вже відоме тим, хто підтримав ідею руйнування Положення про Національну премію України. Рішення Комітету за результатами го# лосування третього туру зависло в повітрі, точніше – на офіційному веб#сайті Комі# тету, відповідно до пункту 8 Положення. Ось подані Комітетом кандидатури: КАЛИТКО Катерина Олександрівна, поетеса – за книгу поезій “Орден мовчаль# ниць” КОМПАНІЧЕНКО Тарас Вікторович, БЕРЕЖНЮК Максим Павлович, ДАНИ- ЛЕЙКО Северин Володимирович, КРИСЬКО Ярослав Андрійович, ОХРІМ# ЧУК Сергій Михайлович, виконавці гурту “Хорея Козацька” – за авдіоальбом “Пісні Української революції” НАЗАРЕНКО Михайло Йосипович, лі# тературознавець – за книгу “Крім “Кобза# ря”. Антологія української літератури. 1792#1883” у двох частинах ПОРТНІКОВ Віталій Едуардович, журналіст – за публіцистичні статті та вис# тупи останніх років ЦІЛИК Ірина Андріївна, режисерка – за документальний фільм “Земля блакит# на, ніби апельсин” 16 березня на тому ж сайті з’явилася Заява членів Шевченківського Комітету. Подаємо її повністю: “Ми, члени Шевченківського Коміте# ту, хочемо публічно заявити про свою по# зицію в ситуації, яка склалася навколо На# ціональної премії імені Тараса Шевченка 2023 року. Упродовж нашої діяльності, починаю# чи з 2019 року, ми керувалися бажанням відновити репутацію Премії, позбавивши її радянського змісту і наповнивши акту# альними сучасними сенсами, враховуючи мистецький рівень, новаторство та сус# пільну значимість поданих на здобуття Премії творів. Як експертна спільнота з представників різних культурних сфер, ми спрямовували наші зусилля на продовжен# ня і водночас оновлення традиції, згідно з якою Національна премія імені Тараса Шевченка займає особливе, центральне місце в національній культурній політиці. За цей час ми зустрілися з підтримкою на# шої позиції та рішень, а також із гострою критикою та навіть образами на нашу ад# ресу. Визнаємо, що іноді Комітету браку# вало публічності та вміння донести до гро# мадськості свою позицію і міркування що# до тих чи інших рішень. І все ж ми сприй# мали та сприймаємо критику передусім як стимул, який спонукає до дискусій. З початком повномасштабного вторг# нення Росії в Україну ми ще більше усві# домлюємо нашу відповідальність, сприй# маючи нашу діяльність як важливу справу на спільному шляху до Перемоги. Однак нас, як і багатьох із вас, застала зненацька пропозиція про доповнення Премії новою номінацією, а фактично – паралельним конкурсом. Ми згодні з тим, що потрібно відзначати значущі твори, створені не тіль# ки після 2014 року, але й після 24 лютого 2022 року, а також не проминати активну участь митців і діячів культури у наближен# ні Перемоги. Проте ми висловлюємо свою незгоду з тим, щоби вводити нові номіна# ції, критерії чи будь#які інші зміни до існу# ючого на сьогодні Положення щодо Націо# нальної премії України імені Тараса Шев# ченка 2023 року в прискореному порядку. На сьогодні, коли вже визначені перемож# ці, коли країна чекає Указ і оголошення імен справедливо та за всіма процедурами обраних лауреатів Премії 2023 року, такі зміни мають вигляд непродуманих і де# структивних. Це підриває прозорість та ви# важеність процедур, пункти Положення та вагу Премії як стабільної і авторитетної інституції з чітким алгоритмом роботи. Поява нових номінацій або інші несподіва# ні зміни в Положенні до нагородження вже визначених переможців підважує довіру до Премії як найвищої відзнаки за твори літе# ратури та мистецтва в незалежній Україні. Принагідно, відповідаючи на численні закиди в бік Комітету, хочемо нагадати, що ми обираємо переможців лише серед уже номінованих на Премію творів та авторів. Положення передбачає, що номінувати твори на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка можуть будь#які культурні інституції, а також члени Комі# тету та експерти Комітету. Член Комітету, експерт, культурна інституція можуть внести пропозицію щодо участі твору у конкурсі лише в одній номінації. Тож ос# новний масив творів, які розглядаються під час конкурсу, великою мірою залежить саме від активності культурних інституцій. Хочемо особливо наголосити, що цьо# горічні лауреати, визначені внаслідок го# лосування 15 лютого 2023 року, були обра# ні у легітимний спосіб, без порушень бук# ви і духу Премії, з дотриманням чинного Положення. Їхні твори та професійні за# слуги відповідають високим стандартам головної державної премії в сфері культу# ри. На наше переконання, цей вибір має бути зафіксований відповідним прези# дентським Указом, який, згідно з Поло# женням, оприлюднюється в установлено# му порядку, як правило, до 9 березня року присудження Національної премії. Окрім недовіри до самої Премії як інституції, від# кладення Указу також можна сприймати як недовіру до Комітету як експертної спільноти. Важливо звернути увагу й на часовий проміжок, зазначений у Положенні: номі# нованими можуть бути твори, оприлюдне# ні протягом останніх п’яти років, але не пізніше як за пів року до їх висунення на здобуття Національної премії. Окрім того, упродовж останніх років серед поданих на здобуття Премії творів – чимало мистець# ких творів воєнної тематики, і вони не# змінно щороку присутні в “довгому” та “короткому” списку та серед лауреатів. За# галом, Національна премія імені Тараса Шевченка, починаючи з 2014 року, – це премія воєнного часу. Водночас ми ставимося з повним розу# мінням до ідеї запровадити особливу від# знаку для мистецьких творів, створених після 24 лютого 2022 лютого, аби відзначи# ти їхній внесок у Перемогу. Вважаємо, що ця пропозиція є важливою, тому потребує ретельного продумування і планування, зокрема щодо критеріїв, процедур вису# нення та відбору. Йдеться передусім про окреслення прозорого і справедливого ал# горитму майбутньої відзнаки. Ми, як члени Шевченківського Комі# тету, вважаємо, що цей процес має відбу# ватися так, щоби не зашкодити існуванню та репутації Національної премії України імені Тараса Шевченка. Можливо, ініціа# торам такої відзнаки доречно думати про цілком нову премію, що відповідала би за# явленій меті. Інший варіант – обговорити внесення відповідних змін і нових номіна# цій у Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка до початку висунення творів на премію 2024 року. Строк повноважень нинішнього скла# ду Комітету становить три роки та закін# чився з врученням Премії 2022 року. Члени Комітету, з огляду на організаційні викли# ки воєнного стану, погодилися на пропо# зицію, оформлену в Указі Президента Ук# раїни №770/2022 про те, що Комітет у чинному складі продовжить працювати під час воєнного стану та протягом двох місяців після його припинення чи скасу# вання. Ми працюємо в засадничих інсти# туційних рамках, де визначальними були і є прозорість та сталість правил, передбаче# них Положенням, і культурна цінність На# ціональної премії імені Тараса Шевченка. Цю позицію ми донесли до Офісу Пре# зидента та МКІП. У нинішніх обставинах, коли нас поставили перед наміром зміни# ти правила Положення Національної пре# мії імені Тараса Шевченка ad hoc, додати нові номінації та пришвидшити процедуру відбору, члени Комітету не бачать можли# вості продовжувати роботу – і складають свої повноваження. 16 березня 2023 року Заяву підписали: Дмитро Богомазов, Володимир Вой# тенко, Майя Гарбузюк, Тамара Гундорова, Ростислав Держипільський, Римма Зюбі# на, Алла Мазур, Люба Морозова, Віктор Плоскіна, Юлія Сінькевич, Ірина Славін# ська, Остап Сливинський, Євгеній Стасі# невич” Обізвався і Юрій Макаров: “Всі, хто стежить за ситуацією з Шев# ченківською премією, не мають потреби у викладенні передісторії. (Ми її виклали. – Ред.) Три дні тому в якості голови Комітету з Національної премії імені Тараса Шев# ченка я виступив із ініціативою доповнити список номінацій додатковими преміями “За внесок у перемогу”. Я виходив із того, що цьогоріч комітет не визнав за можливе присудити нагороду в двох номінаціях, а тимчасом від початку повномасштабної війни з’явилася неймовірна, неуявна кіль# кість вартісних мистецьких творів, проєктів і явищ, які робляться на ентузіазмі й у бук# вальному сенсі наближають нашу перемогу. Пропозиція виникла майже експром# том, але під час зустрічі діячів культури з президентом України 9 березня ц. р. вона зустріла його підтримку. Офіс президента пристав на мою ініціативу, затримав опри# люднення результатів конкурсу 2023 з ме# тою оголосити переможців усіх разом 22 травня (теж частина моєї пропозиції). На жаль, бажання віддати шану тим мит# цям, які піднімають українську культуру на принципово новий рівень, залучають до неї наших героїчних вояків і мешканців звільнених територій, просувають країну в світі, наштовхнулося на агресивне нерозу# міння. Чимало шанованих представників мистецької спільноти й небайдужих гро# мадян сприйняли цей крок як політичну спекуляцію, намагання влади призначити “своїх” висуванців або применшити вагу вже визначених лавреатів... Мушу до того ж констатувати, що мій особистий вчинок не знайшов підтримки серед моїх колег, членів Комітету з Націо# нальної премії, які вважають, що він при# зведе до девальвації найвищої державної нагороди, підірве довіру до неї. Їхня від# верта позиція, гадаю, знайде широкий розголос. Висловлюючи свою повагу й вдячність колегам, з якими ми плідно пра# цювали останніх чотири роки, змушений зазначити, що категорично не погоджуюся з ними. Тим не менше, оскільки я мимово# лі виступив “збудником” нікому не по# трібних конфліктів у команді й, на жаль, значно ширше, обурення небайдужих гро# мадян, після довгих роздумів не бачу ін# шого виходу, як скласти з себе повнова# ження голови й члена Комітету з Націо# нальної премії імені Тараса Шевченка”. *** Ось така підривна історія з цьогорічною Національною премією імені Тараса Шевченка. Хтось “експромтом” вирішив, що нею можна обертати, як своєю приватною. Хтось, не вникаючи в історію цієї найвищої державної нагороди, оголосив її застарілою і запропонував “оновити” в доступний їхньому самовпевненому нахабству спосіб. Хтось думає, що він вже на такій висоті визнання і слави, що може й самого Тараса Шевченка панібратськи поплескувати по плечу… Даремно, панове. Завжди варто пам’ятати про те, що Шевченкові Слово і Правда переживуть і переможуть в будь-якій неправедній війні з Ним і проти Нього. А нація і Україна – завжди з Шевченком. Обравши дату 22 травня, ви забули, що це сакральний день і час, коли Тарас Шевченко завжди повертається і завжди чує кожного Українця. Цього року він буде на фронті – в окопах, з самовідданими бійцями, чесними командирами, відчайдушними волонтерами. Обійме Його душа вдову-сиротину, згорьовану матір і мучеників-полонених… Тож не грайте в свої ігри в тіні Його імені, міністерства й офіси! “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!” Підготувала Любов ГОЛОТА, лавреат Націо# нальної премії іме# ні Тараса Шевчен# ка (2008 р.) Усі цитати – із сайту Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка
Обговоримо? · “Є підстави думати, що нинішня влада може взагалі ліквідувати премію як таку”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Лікбез для анальфабетів і шкідників

Марія МАТІОС, лавреат Шевченків# ської премії 2005 р. (у 45#річному віці) Не маю жодного бажання вступати в полеміку щодо цьо# горічної “шевчен# ківки”. Це такий огром свідомого держав# ного шкідництва, помноженого на аналь# фабетство, що доводити очевидні речі – означає поповнювати лави тих, хто волає в космосі без зв’язку. У цьому випадку можу оперувати тіль# ки фактами, оскільки я вісім років працю# вала в апараті Шевченківського комітету – дорадчому органі Президента і шість ро# ків була заступником голови комітету – керівником секретаріату (під головуван# ням Івана Михайловича Дзюби, Романа Мар’яновича Лубківського і Миколи Гри# горовича Жулинського). Це державна служба, яка передбачає не лише дотри# мання чітко визначених законів, але й певні правила. Одне слово, крім культур# ного контексту, діяльність Шевченків# ського комітету – це ще й регламентована бюрократія, яку “державники” 2019 роз# ливу” відкинули як непотріб. І як показа# ли події 2023 року – безповоротно і назав# жди. Переказувати елементарне не бачу сенсу. Вчити неуків запізно. Зупинюся на прикладах. Комітет під головуванням Ю. Макаро# ва (а особливо працівники секретаріату, які є державними службовцями) за нор# мального функціонування держапарату підпав би під кримінальне переслідування, оскільки комітет з перших днів роботи по# рушив Закон, точніше Положення про Шевченківську премію, яка і є Законом для комітету. Комітет галопом і без жодних законних підстав анулював претендентів, висунення яких відбулося в законний спо# сіб і у чітко визначені терміни. Без зміни Положення про Комітет. Це кримінальна стаття (юристи назвуть статтю КК). Коли би претенденти на премію, яких “аборту# вав” тоді комітет, мали елементарні юри# дичні знання, вони подали б комітет до су# ду за порушення Закону. (Що означає судо# вий процес в Україні, знаю на власній шкурі, оскільки в часи Януковича я пройшла крізь 9 судових засідань, заперечуючи своє незакон# не звільнення з державної служби в коміте# ті. Я дійшла до Вищого адміністративного суду і виграла процес. Але таке коштує не# людського терпіння, наполегливості і усві# домлення своєї правоти). 2019 року комітет “вичистив” список законних претендентів і з “голосу” (хай навіть формально задіявши громадські ор# ганізації і електронне голосування), до списку потенційних лавреатів уніс більш гідних (на їхню думку), не таких “нафталі# нових” і не такого поважного віку. Комітет забаг омолодити майбутніх лавреатів. З то# го і почався злочинний ланцюг порушення Закону, кінець якого припав на воєнний 2023, коли разом з анульованими претен# дентами, адміністрація Президента Зелен# ського руками безхребетного Макарова анулювала найвищу національну нагороду в галузі культури і мистецтва і Шевченка заодно. Так само, коли би претенденти на пре# мію 2021#2023 р. були юридично наполег# ливими, вони би звернулися до суду за фальсифікацію результатів дистанційних голосувань комітету, що також є грубим порушенням Закону, який передбачає та# ємне голосування 2/3 складу комітету. Ні# який ковід, і навіть війна не могли і не мо# жуть стати причиною не особистого голо# сування в таємному режимі! Війна у Бах# муті, Мар’їнці, Авдіївці і скрізь, де трива# ють бої. Війни нема у Києві на вулиці Про# різній. І навіть якщо два#три члени коміте# ту перебувають поза межами України, ко# мітет був зобов’язаний зібратися на засі# дання у визначеному приміщенні і визна# чити лавреатів 2/3 голосів від присутніх. Президент України залюбки ходить вули# цями Києва, американський президент пробує на міцність столичну бруківку, а двадцятеро членів Шевченківського комі# тету так дорожать собою, що їм боязко пе# рейти з Хрещатика на Прорізну! Отже, по# рушена процедура таємного голосування також є підставою для оскарження резуль# татів. Всі новації, якими Ю. Макаров хотів “начинити” Шевченківську премію, мож# на і треба робити, але у законний спосіб. Для цього міняють Закон/Положення про премію. Для цього йдуть у офіс Президен# та і несуть підписані головою комітету пропозиції про зміну положення про пре# мію, чи заяви про складання повноважень члена комітету, чи пропонують якісь бзду# ри, яких, на думку комітету, ще бракує премії. Президент їх підписує або ні і по# чинається робота вже за новими правила# ми. Прецеденту, коли голова комітету з го# лосу вносить Президентові нові правила премії 9 березня – у день нагородження лавреатів, в історії премії за 65 років НЕ БУЛО! З цього можна робити висновок, що Макаров і керований ним апарат/сек# ретаріат Шевченківського комітету не по# дали в офіс Президента проєкт Указу про лавреатів (такий проєкт Указу подають після третього туру голосування, і найпіз# ніше, коли оприлюднюється Указ, є 4#5 березня, щоб встигнути до 9 березня виго# товити дипломи лавреатів і пронумерувати нагрудні знаки). Це альфа і омега бюро# кратичної роботи комітету. Але це все за умови, що за всією цією огидною історією премії 2023 року не приховуються інші мо# тиви і політичні причини. Та навіть якщо й так – у Президента залишається одноосіб# не право не погодитися з рішенням комі# тету і не підписати Указ на всіх поданих лавреатів. Якщо цьогоріч причина в неба# жанні присудити премію Віталію Портни# кову, то для цього не треба було скасовува# ти премію загалом. 9 березня в Офісі Президента Макаров не прошепотів нічого нового, гідного ува# ги і поваги до Закону. Якщо він не знав, тоя нагадаю. І до Макарова (лише на моїй пам’яті) комітет змінював Положення/За# кон про премію: була зміна номінацій, їх скорочення/збільшення, було збільшення кількості премій з 5 до 10, було збільшення кількості учасників однієї премії, як#то “Піккардійська терція”, була ротація чле# нів комітету, вихід членів комітету зі скла# ду комітету через незгоду з його рішення# ми, була кооптація нових членів (Кирило Стеценко, Іван Марчук і інші). Однак, на# гадаю: все це відбувалося за умови безу# мовного АВТОРИТЕТУ голови комітету і авторитету його таки іменитих членів: Іва# на Драча, Мирослава Скорика, Бориса Возницького, Андрія Чебикіна, Богдана Ступки (подивіться принагідно склад Шевченківського комітету різних років). Думаю, не варто нагадувати, що працюва# ти з такими іменитими, темпераментними людьми – це дещо інше, ніж брати до складу комітету своїх підлеглих і фінансо# во залежних мало не в повному складі, як це запропонував свого часу Офісу Прези# дента Юрій Макаров. Бо відомо, що склад комітету пропонує саме голова, оскільки йому повинно бути комфортно працюва# ти. Не піддаю сумніву кваліфікацію жод# ного нинішнього (відставленого чи ще ні?) члена комітету, але над двічі підлеглими завжди висить дамоклів меч залежності. І ще одне. Щодо “нафталіновості” і ні# бито занадто поважного віку претендентів на премію. Люди! Анальфабети! Невігласи! Профани! Прокиньтеся! Навіть на моїй пам’яті актор Андрій Водичев свого часу Шевченківську премію отримав у 31 рік! Художник Кость Лавро – у 49, літературо# знавець Дмитро Стус – у 41, лавреатський середній вік “Піккардійської терції” був 38 років, Тарас Федюк – 53, Наталка Поло# винка – 41, Галина Пагутяк – 52. Андрій Шкурган отримав премію у 39, як і Євген Пашковський. Але якщо Юрій Макаров має намір найвищою Національною премією наго# роджувати старшу ясельну групу і авторів одноразових перформансів, як то гойдан# ня спідницею з демонстрацією фасону і кольору трусів перед Главою держави і всі# єю Україною, як то було на день Незалеж# ності, – то прошу дуже: запроваджуйте премію свого імені. Бо від того, що відбу# лося з “шевченківкою” у час цієї лютої війни, у совісної людини може зупинитися серце. От слово честі, так і хочеться про# цитувати Павла Гірника (до речі, премію він отримав у 53 роки): “У зимну днину, в лиху годину Летіли гуси над білим ставом. А ватаг крикнув, що Україна – І серце стало”. Бо не знаю, де і в якій країні так потопта# лися би по національному Генієві, як це зробили “в лиху годину” для України її очільники на пропозицію Юрія Макаро# ва?!
Обговоримо? · “Є підстави думати, що нинішня влада може взагалі ліквідувати премію як таку”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Пропоную ініціювати громадську дискусію”

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національ# ної спілки кінема# тографістів України Про Шевченків# ський комітет і На# ціональну премію імені Тараса Шев# ченка. Зараз потріб# но говорити не про деталі й нюанси того, що трапилось. Є підстави думати, що ни# нішня влада може взагалі ліквідувати премію як таку. І багатьом це сподобаєть# ся – ну так совкова ж винагорода, а усьо# му совковому – зась. Очистити все поле культури від совка, чом би й ні?! А разом те поле очиститься й від усього україн# ського, під канонадні вигуки й салюту# вання ніхто й не помітить справжньої ме# ти акції. Ми ж за упровадження європей# ськості, за суверенність особистості, а все національне як таке є пережитком патрі# архальщини, давніх часів. Як і культура, власне. З усіх мистецтв найважливішим є шоу, шоу#бізнес, хто б що не говорив. Звісно, прямих доказів щодо подібних намірів влади не існує, але ж чи варто чекати їх випроявлення? Відтак пропоную не чекати, а ініціювати громадську дискусію щодо Шевченків# ської премії. Що важливо – в контексті розвитку української культури. Бо нині видається, що українці воюють не за культуру (чи ж випадково Президент Ук# раїни не сказав про неї і двох слів у своє# му минулорічному грудневому посланні до парламенту?). Треба “стежити за руками”: нас готу# ють до нових реалій у повоєнному світі. Доля Шевченківської премії – лишень один з елементів пазлу, який вже склада# ють, за нас і для нас, мудрі й навіть пре# мудрі люди. Тож не варто усе це недооці# нювати, а тим більше займати позиції пасивних спостерігачів. Влада в тих, хто діє, хто реагує і програмує майбутнє. Інакше житимемо у світі, спрограмова# ному іншими. Як це бувало з українцями вже не раз.
Обговоримо? · “Є підстави думати, що нинішня влада може взагалі ліквідувати премію як таку”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Шевченківська премія реформувань не потребує

Тарас ФЕДЮК, лавреат Націо# нальної премії Ук# раїни імені Тараса Шевченка (2007) Якби мене за# питали, яке най# нудотніше для ме# не слово в україн# ському вокабулярі, я відповів би: реформи. І не тому, що я проти реформ як таких, а тому, що у виконанні українського політи# куму вони виглядають не як шлях до по# кращення функціонування тих чи інших галузей, а як перманентне – вже тридцяти# літнє – болісне натоптування манівців. Зміни – себто реформи – робляться один раз. Швидко, ефективно, назавжди і там, де треба. Згадаймо принагідно наших сусі# дів і знамениті реформи Бальцеровича. Україна обрала інших політиків та й ін# ший шлях. Чвертьстолітнє “реформування” війська призвело до того, що у 2014 році ми не могли зібрати навіть 5 тисяч боєздатних вояків. А “реформування” медицини? А “реформування” освіти? А адмінреформа, яка прирекла на загибель купу українських старовинних повітових містечок – тепер вже колишніх райцентрів? У тім числі мій рідний Ананьїв. Що ж це за “рехворми” та# кі, що в підсумку призводять до руїни? …Я досить добре пам’ятаю травень 1961 року і радість мого батька – фанатич# ного книголюба, вчителя української мови та літератури – коли було оголошено про заснування Шевченківської премії. Це ж наша премія! Та ще й імені Шевченка! Та ще й за вікнами “відлига”, та ще й з’ява нової плеяди поетів#шістдесятників… Піз# ніше батько казав, що тоді Шевченківська премія у патріотичних колах розглядалась ще й як альтернатива багатоступеневим сталінським… І навіть за всього розуміння, що премія під жорстким компартійним “патронатом”, все ж це були пагінці надії. І вони згодом проросли! Коли я мав честь отримувати цю висо# ку відзнаку – я думав про те, яким був би щасливим у ці дні мій батько, якби прожив не 47 років, а 84… …Розмови про “реформування” Шев# ченківської премії активно почали вжит# куватись вже в часи Незалежності. Що ця премія “не така” говорили часто ті, хто, вирахувавши власні провальні шанси на отримання, знялись з перегонів; ті, хто ро# зумів, що за їхні скандальні творіння пре# мія їм не світить; та й просто ті “хайпівни# ки”, котрим аби лишень “засвітитись” та “відпіаритись” будь на чому, а хоча б на мамі рідній. …І от років зо п’ять тому “реформація” почалась. Спочатку ввели інститут експер# тів, котрі ніби краще за членів комітету знають хто, що і як. Хоча серед членів ко# мітету у раніші часи були фахові та автори# тетні у своїх творчих спільнотах люди, вповні здатні відрізнити – для прикладу – літературу від графоманії. Апофеозом “реформації” став прихід до керівництва Шевкому пана Макарова і приведених ним членів Шевкому. Почали з айдентики за мільйон гривень та з пору# шень Статуту премії, а дійшли до того, що вперше за всю історію Шевченківську пре# мію цього року не було вручено лавреатам 9 березня. Опущу тут всі маніпуляції, що призвели до цього зриву – вони всім відо# мі. Після чого – під тиском громадськості – Макаров ніби написав (а от чи написав?) заяву на звільнення, а члени комітету – опублікували листа (а чи написали заяви?) про складання повноважень. І от тепер вручення Премії та й саме її існування під загрозою. Бо Указу Президента про нову номінацію “Твори про війну”, заради якої нібито й відкладалось вручення премії 9 березня, – нема. Комітету нема. Голови нема. Пустеля. То заради цього було все “бла#бла” про реформи, модернізацію, по# борювання “колгоспних” традицій? …А насправді не в “реформах” справа. А справа в тому, що комітет повинна очо# лювати чесна фахова людина, як#от світлої пам’яті Іван Михайлович Дзюба. І члена# ми комітету мають бути чесні, відповідаль# ні, порядні, авторитетні професіонали. Іще: жодна влада, жодним чином не має пхати свого носа до ухвал Комітету. Спра# ва влади – суто церемоніальна. І вона по# винна чітко цю функцію виконувати. …Ми переможемо в цій страшній війні. Ми переможемо цю безвідповідальну пу# бертатну владу. Ми – переконаний – по# новимо кращі традиції Шевченківської премії і її отримуватимуть правдиво гідні митці.
Український шлях · “Сьогодні ми є свідками й учасниками повернення нашої історичної пам’яті в деталях”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Літописець Медвинського повстання Іван Дубинець

У Медвинському будинку культури презентували книжку “Медвинське повстання у фак# тах, постатях, спогадах”, брошу# ру “Лицар правди Іван Дуби# нець” та однойменну вуличну виставку, розташовану на коло# наді клубу. Один із упорядників книжки Петро Гогуля розповів про родину Дубин та медвинські сторінки життя видатного діяча: “Іван Ду# бина народився у багатодітній родині Варфоломія й Ожени Ду# бин. Закінчив чотирирічну шко# лу в Медвині, яка виховала бага# тьох майбутніх учасників Мед# винського повстання, згодом – вчительську гімназію в Богуславі. Любив природничі науки, тому між землею і людиною, як він ка# зав, вибрав землю. Став геоло# гом, але все життя захоплювався археологією. Проводив археоло# гічні розкопки у Медвині, але по# тім йому заборонили і він розу# мів, що всі ці знахідки повинні належати незалежній Україні. Наш історичний досвід показує, що кістки всіх наших князів, гетьманів забирали і надійно хо# вали в москві, в петербурзі”. Київський період життя Івана Дубинця висвітлила історикиня Катерина Сіроштан: “У 1926 році Іван Варфоломійович потрапляє в Київ, вступає до вищого нав# чального закладу, але вже не в Київський університет, а як він тоді звався, Київський інститут народної освіти. Вже робилися перші кроки до знищення його викладацько#професорського складу. Адже з усіх університетів колишньої російської імперії цей був найукраїнськіший... У 1926 році ще не до кінця його знищи# ли, але Іван Дубина зустрів у ньо# му змарнілих, голодних людей, які втратили вже віру, які мали за спиною поразку України, але во# ни дійсно хотіли вчитися. Тоді там ще працювали найвідоміші У просторі Інформаційно# виставкового центру Музею Майдану відбулася презентація книжки “Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах”, впорядкованої та виданої Мари# ною Гогулею і Петром Гогулею. Книжка містить раніше не публіковані матеріали про Мед# винське антибільшовицьке пов# стання (1919–1922), що відбува# лося на Київщині, відкриває чи# тачам нові постаті українського визвольного руху, проводить ти# ми місцями в Медвині та за його межами, де понад століття тому точилися бої з російськими оку# пантами, розповідає про бороть# бу з більшовиками через малові# домі спогади очевидців. Ці мате# ріали освітня ініціатива “Мед# вин. Повстання”, до якої нале# жать упорядники книжки, збира# ла впродовж трьох років. Під час заходу упорядник книжки, краєзнавець Петро Гогу# ля розповів, як у 1980#х роках по# чав збирати факти про Медвин# ське повстання: “Я виріс у Мед# вині і змалку слухав розповіді своїх родичів. Люди говорили про численні жертви медвинців, які загинули за Україну, але роз# повідали про це пошепки. У кінці 80#х я мандрував Полтавщиною і, повертаючись до Медвина, зупи# нився в готелі у Смілі. Саме туди на допити відводили медвинців чекісти, і звідти ніхто не повер# тався. І ось трапилася мені там бабця, яка розповідала почуте від родичів, що справді за Смілою під лісом закопували цих “банди# тів”, замучених уже, і хтось там бачив, що вітер по полю розвівав їхні козацькі чуби. Це так мене зворушило, що захотілося дізна# тися більше. Основою для ство# рення цієї книжки були спогади наших земляків, зокрема Івана Дубинця, від якого ця тема поча# ла розгортатися, і я бачу, що її не розкрито повністю”. Про те, ким були учасники професори, які в 1930#х загинули. Згодом Іван Дубинець, вже пра# цюючи в університеті, вивчав графітові родовища, мав три де# сятки наукових праць (і це лише опубліковане)”. Літературознавець і журналіст Сергій Козак розповів про середо# вище Івана Дубинця за кордо# ном, куди він переїхав 1944 року: “В руках я тримаю примірник га# зети “Українські вісті” за 1948 рік – це час, коли в її редакції в Бава# рії працював Іван Дубинець. Ця газета об’єднувала середовище Івана Варфоломійовича, яке ро# зуміло, що потрібно видавати свою газету, бо українцям потрі# бен свій голос за кордоном. Іван Дубинець був одним із тих, хто врятував видання від закриття. Він публікував і праці з педагогі# ки, й огляд публікацій про “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, і дослідження про Голодомор, які ввійшли потім до “Білої книги про чорні справи Кремля”. Укра# їнська еміграція усвідомлювала, що ця правда про злочини крем# ля дуже і дуже потрібна світові… За цю правду Івана Дубинця, як переконані його друзі, було отру# єно газом і знищено 1954 року в Нью#Йорку”. Під час заходу йшлося і про Медвинське повстання, якому присвятив свою книжку Іван Ду# бинець. Петро Гогуля поділився тим, як ще у 1980#х збирав факти про повстання: “У дитинстві я чув від сусідів, як вони розповідали, що когось у Богуславі чи у Смілі, вбили, замучили. І коли я вже ви# ріс, воно в пам’яті закарбувалося. Ще в 1960#х до Медвина потрапи# ла книжка Івана Дубинця “Горить Медвин”, яка коштом української діаспори розсилалася по куточках світу. Я перефотографував собі примірник, зробив фотографії йо# го сторінок. Якось я зупинився в готелі у місті Сміла і розговорився там з бабусею, яка переповіла по# чуте від родичів, що дійсно, за Смілою, під лісом закопували цих “бандитів”, і хтось бачив, як вітер по полі розвіває козацькі чуби. Є спогад Афанася Приліпка, що йо# го сусідка ходила у Смілу шукати свого затриманого чоловіка, й во# на прийшли на центральну площу, а там стояв кордон червоноармій# ців з багнетами, які нікого не пус# кали до тюрми, де він був, тільки з#за ґратованих вікон лунала пісня “А вже років двісті, як козак в не# волі”… Про важливість збереження історичної пам’яті мовила спів# засновниця освітньої ініціативи “Медвин. Повстання” Марина Гогуля: “Багато з нас пам’ятає про Другу світову і про рідних, які були її учасниками, але мало хто знає про рідних, які 100 років тому воювали за Українську На# родну Республіку – не за СССР, аза українську державу. У 2018 ро# ці я познайомилася з Віталієм Ні# щименком і ми створили освітню ініціативу “Медвин. Повстання”, бажаючи популяризувати патріо# тичну історію Медвина. І виник# ла потреба упорядкувати знання про Медвинське повстання, роз’яснити, ким були люди, які його очолили. А очолили його цвіт нації – вчителі, офіцери, ве# терани Першої світової війни, за# можні селяни, майстри. У нас є фото з грудня 1918 ро# ку, на якому учасники Вільного козацтва Медвина, майбутні ке# рівники Медвинського повстан# ня. Зліва сидить Іван Плаксун, який шив чоботи, – заможний селянин, офіцер. Далі – Тимофій Хижняк, вчитель. Потім Омелько Радчук, який ледь досяг повно# ліття, коли будьонівці захопили Медвин, і його вони стратили вже як цивільного. Отаман Ле# бідь (Хома Сидоренко) – офіцер, ветеран Першої світової війни. Він емігрував і прожив довге життя, а от молодший брат Ми# кита Сидоренко – вчитель – по# вірив у совєтську амністію, а в 1938 році був репресований і страчений. Далі – Семен Глазко, який загинув під час Другої світо# вої війни, і сотник Дніпровий, який її, очевидно, пережив. Та# кож серед лідерів повстання був бандурист Антін Митяй, який підтримував армію УНР, не під# дався під амністію і загинув у бою з більшовиками, отаман Цвітков# ський – офіцер армії УНР, який “амністувався”, а після того був ув’язнений совєтами і зник без# вісти у харківській тюрмі. Важли# во пам’ятати, що перед цим вже кілька років тривала війна з росі# єю. І Медвинське повстання було сторінкою цієї війни, його учас# ники боролися на цій війні на бо# ці УНР”. 30 березня, у день народження Івана Дубинця, відбулося покла# дання квітів до його пам’ятної таб# лиці на фасаді школи, де він нав# чався і викладав, а також на моги# ли його батька Варфоломія Дуби# ни й одного з лідерів Медвинсько# го повстання Івана Плаксуна. У Медвині, де народився і виріс Іван Дубинець (Іван Варфоломійович Дубина, 1903–1954) – громадсько-політичний діяч, учасник українського визвольного руху, вчений-геолог, автор книжки про Медвинське повстання “Горить Медвин”, відбувся пам’ятний захід, присвячений його 120-річчю.
Український шлях · “Сьогодні ми є свідками й учасниками повернення нашої історичної пам’яті в деталях”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах”

повстання, які ідеали мали його очільники, повела мову упоряд# ниця книжки, літературознави# ця, працівниця Національного музею Революції Гідності Мари# на Гогуля: “У нас люблять казати, що Медвин – це “бандитське” село, але кажуть із гонором, бо це означає й те, що Медвин може за себе заступитися. Якщо говорити про тих медвинців, яких совєти називали “бандитами”, то можна дійти цікавих висновків. На світ# лині, де зображено вільних коза# ків та майбутніх керівників Мед# винського повстання, ми бачимо вчителів, офіцерів і ветеранів Першої світової війни, заможних селян. Ці люди вміли воювати та знали, за що воюють”. Під час заходу виступив та зі# грав твори часів Української ре# волюції (пісню про отамана Зеле# ного, “Як хлопці у бій виступа# ли”, “Зів’ялі квіти”) бандурист Святослав Силенко, який став, які його батько бандурист Тарас Силенко, одним із натхненників створення книжки. “Історія цього повстання мог# ла б мати інше продовження, якби було краще проведено підготовчу роботу, якби це було не лише в од# ному Медвині, а люди в інших се# лах працювали разом, – зазначив він. – Не було чіткої узгодженої структури, всі були такими собі острівцями, за рахунок чого всіх поодинці ліквідували. Дивлячись на сучасні події, розуміємо, що маємо історичний шанс, щоб увінчати Медвинське повстання, чин холодноярських героїв та всіх, хто працював для захисту України, адже сьогодні Україна стоїть єди# ним сильним кулаком, а не роз# дріблена на маленькі угрупован# ня, і кожен має працювати до спільної перемоги”. Головним музичним гостем був Тарас Компаніченко, який ви# конав на бандурі композиції “Суд Байди” та “Повстанську ду# му”. Кульмінацією заходу став виступ колективу “Хорея Ко# зацька” у малому складі, де разом зі Святославом Силенком і Мак# симом Бережнюком він виконав пісні Української революції, зок# рема гімн “Слава Вкраїні”, укра# їнський революційний марш “Шалійте, шалійте, скажені ка# ти”, пісні “Гей, вкраїнці”, “За рідний край”, “Славний батько наш Петлюра”, “Оборонцям Ук# раїни” (“Слава вам, браття, ли# царство відважне”), “Січовий марш”, “Стяг”, “Пісню про пар# тизанів”. До слова запросили й дослід# ника визвольного руху Романа Ко# валя, який із Петром Гогулею ви# дав перші праці, присвячені Мед# винському повстанню, – “Медвин у вогні історії” (2000), “Медвин# ське повстання” (2014). Він розпо# вів про одного з його учасників – репресованого повстанця Мусія Хижняка, біографія якого ввійшла до книжки Романа Коваля “Бать# кам скажеш, що був чесний”. “Мусія Хижняка арештували 19 квітня 1929 року, – зазначив автор книжки. – Він і справді за# винив перед совєтською владою. Служив у Петлюри, брали участь у Медвинському повстанні з ота# маном Хомою Сидоренком у за# гоні Дмитра Цвітковського, де Хижняк посідав “значне стано# вище”. Відмовлявся брати участь у продовольчій політиці совєт# ської влади, зберігав зброю, по# грожував комсомольцям і міліці# онерам… На початку 1929 року інкримінували йому зберігання зброї. Свідок бачив, як улітку 1928 року Мусій Хижняк чистив кулемет Льюїса, мабуть, чистив із певною метою. Тоді в Медвині було багато людей, які не побоя# лися стати на захист Мусія й під# писалися під тим, що він є справ# ді чесний громадянин. Його в тюрму не кинули, а на три роки вислали в “сєвєрниє області”… 1934 року він повернувся в Мед# вин, і в 1937 році його заарешту# вали, інкримінували, що він слу# хав, як косарі на колгоспному ла# ну співали “Ще не вмерла Украї# на” й не доніс на них”. Значну роль у створенні книж# ки відіграв Український інститут національної пам’яті, який підго# тував її до друку та організував ви# готовлення оригінал#макета. Пра# цівниця інституту, письменниця та член журі Літературного кон# курсу імені Івана Дубинця Ната# лія Позняк-Хоменко сказала: “Сьогодні ми є свідками й учасниками повернення нашої історичної пам’яті в деталях, пам’яті, до якої можна доторкну# тися, слідами якої можна пройти та зробити її частинкою своєї іс# торії. Іще в 90#х роках була ідея вести історію незалежної України з часів УНР. Навіть створили таку громадську ініціативу, кілька мільйонів осіб записалися в гро# мадяни УНР. Але чомусь тоді су# спільна свідомість до такого не доросла, і тільки тепер ми почи# наємо відроджувати історію УНР, відновлювати цей місточок, який було перервано радянською оку# пацією, – а це була духовна оку# пація, культурна окупація, тери# торіальна. Знищувалася наша культурна еліта. Упорядники книжки заснували також Літера# турний конкурс імені Івана Ду# бинця, тому люди, які пишуть для нього історію Медвинського повстання, вивчають, пропуска# ють через себе — стають носіями цієї історії. Варто було б найкра# щі твори зібрати й видати окре# мою книжкою”. Також під час презентації ви# ступили видавець книжки Микола Сергійчук, який говорив про півто# рарічну роботу над нею, гості захо# ду Микола Шинкарук та Григорій Салата з Медвина, а син Героя Не# бесної Сотні Володимира Куль# чицького Ігор Кульчицький розпо# вів про повстанця Івана Плаксуна, з яким пов’язаний його рід. Сторінку підготувала Марина ГОГУЛЯ
Український шлях · “Скінчився бій – і тихо стало, Де кров’ю значено сліди, І навіть люди не кричали, І не просив ніхто води”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Сто років любові Літератор, актор, художник, діяч ОУН і легіону Петлюри: до 1053-річчя уро3 дженця Полтавщини Федора Габелка

З довгого ряду славних українців, які в часі воєнного лихоліття опинилися на чужині, – Федір Габелко. 1 березня 2023 минуло 105 років від дня народження цього правдивого українського патріота, письменника й громадського діяча, який побачив світ на Полтавщині, на хуторі Гуляївка поблизу села Березоточі. Більшу частину свого бурхливого й насиченого подіями та зустрічами життя провів у безперестанній творчості на “зеленому континенті”, в Австралії. Сьогодні розповімо про видатного громадсько-політичного й театрального діяча, художника, видавця, енциклопедиста, голову Леґіону імені Симона Петлюри в Австралії. Лубенський край – мала батьківщина Габелка За якийсь десяток кілометрів від Гуляївки, у селі Біївцях наро# дився пізніше інший велет укра# їнського духу – Василь Симонен# ко, якого у розквіті творчих сил було підступно знищено совєць# кою репресивною машиною. Обидва вони – Федір Габелко й Василь Симоненко – дуже різні: за віком, за обсягом поетичного доробку, кардинально відрізня# лися й підходами до вирішення творчих завдань, але їх обох ду# ховно єднала безмежна любов до України, її знедоленого народу. Обох патріотів поєднувала також їхня мала батьківщина – Лубен# щина. Хутір Гуляївка, де народив# ся Федір Габелко, був стертий большевицькими вурдалаками з лиця землі, а селяни із села Біївці дбайливо зберігають пам’ять про свого земляка Василя Симонен# ка. Можливо, тому, що село Біїв# ці було трохи більшим за Гуляїв# ку, і після відновлення Україною незалежності, Біївці відвідує чи# мало українських мистців та не# байдужих громадян, аби віддати шану землі та хаті Василя Симо# ненка. До речі, відвідавши музей Василя Симоненка в Біївцях 30 серпня 1998 року, Федір Габелко написав у книзі відгуків: “Відві# дав цей славний музей нашого слав# ного поета Василя Симоненка. Враження надзвичайне, тут я по# бачив зібраний матеріал про поета з його дитячих років до смерті…, всі експонати для мене вражаючі”. Гуляївка та Біївці розташовані на берегах двох невеликих пол# тавських річок – Сули та Удаю. Назви цих сіл з різною, але одна# ково трагічною історією, єднає, мабуть, лише одна літера україн# ської абетки – “ї”. Одним із найдавніших свід# чень про місцевість, де народився Федір Габелко, є розповідь, запи# сана моїм земляком із села Тока# рі, що неподалік Лохвиці, Васи# лем Милорадовичем у його праці “Снітинська старина” (1898): “Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц под озером погребено село. Об этом селе уцелело толь# ко коротенькое воспоминание: “…на Муховаци було село, та за# палось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид зем# лею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны”. Ця леґенда припадає приблизно на кінець XVI століття, коли від# булося становлення й розвиток ще доволі великого села Березо# точі. Спогад про лихоліття геноциду Федір Павлович Габелко ра# зом із родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками#вурдалаками та їхніми прихвостнями Голодомо# рів – українських і казахських (киргизьких), а пізніше став од# ним із перших й найбільш послі# довних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях примусової праці в Німеч# чині, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталініс# тів із НКВД та СМЕРШу. Крива# ва рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього подиху в далекій Авс# тралії. Брав участь у відкритті Мемо# ріалу на Кургані Скорботи побли# зу Лубен, часто згадував про Голо# домор#геноцид 1932–1933 рр.: “…Коли почався голод, єдине, що нас врятувало, — це там, де схо# диться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної рибо# ловлі, батько ловив рибу і так ря# тував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і малень# кий шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки, – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Ка# зали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут во# на з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, мілі# ції, і те все знайшли, але її не пока# рали. А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсо# мольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піоне# рів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, при# ходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березо# точі, де були 70 дворів, 10 повніс# тю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа зали# шилась. Ось так я пережив цей го# лод…”. Життєві стежини: Лубни, Маріуполь, Німеччина і Австралія Федір Габелко навчався у школі в с. Березоточі, потім на робітфаці Лубенського педінсти# туту, проте навчання не закінчив. У 1936–1938 рр. поновив навчан# ня в Харківському інституті кіно# фікації, потім працював у Маріу# полі. З початком німецько#совєць# кої війни був мобілізований до “красної армії” як інтендант, потрапив у полон, перебував у концтаборі, звідки втік. У таборі займався малярством і видавни# чою справою, видав збірку “Три хрести”. Від 1945 року пан Федір мешкав у місті Реґенсбурзі (За# хідна Німеччина), працював у ре# дакції часопису “Слово”, став членом видавничої спілки “Уні# версальна бібліотека”, видав збірку оповідань з життя остар# Подружжя Філоніла та Федір Габелки з сином Павлом байтерів “Три хрести”, брав участь у підготовці до друку збі# рок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А. Чай# ковського, А. Кащенка та ін. У 1949 році перебрався до Австралії, де в місті Аделаїда за# снував видавництво “Дніпро”, видавав церковно#громадський часопис “Наш голос”, був куль# турно#освітнім референтом Ук# раїнської громади Південної Авс# тралії, керував вокально#музич# ною, драматичною й хореоґра# фічною студіями, поставив п’єсу “Розгром” Івана Багряного. Про# явив себе як актор, декоратор і адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство спри# яння Українській Національній Раді. У 1950#х роках вчителював у товаристві “Рідна школа” в Мельбурні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси “Украдене щастя” Івана Франка, “Ой не ходи, Грицю…”, “Маруся Богуславка” Михайла Старицького та ін. Переїхавши до Канберри, заснував Українсько#австралій# ське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав жур# нали “Основа” та “Голос грома# ди”. 1989 року пан Федір з роди# ною знову повернувся до Мель# бурна, де заснував і очолив Мис# тецьке об’єднання Вікторії. Від 1987 року очолював Крайовий комітет партії та Леґіон імені Си# мона Петлюри. Федір Габелко заснував і видавав часопис “Прозріння”, займався маляр# ством, створив портрети Тараса Шевченка і Симона Петлюри, багато пейзажів і акварелей. В одному з листів до краєз# навця Олександра Панченка з міста Лохвиці на Полтавщині Федір Габелко розповів про те, що належав до ОУН та Україн# ської революційно#демократич# ної партії (УРДП), серед заснов# ників якої був письменник Іван Багряний, також повідав про співпрацю з журналом ОУН “Пробой”. “В 1944 році познайо# мивсь з паном Романом Ільниць# ким, діячами ОУН. У 1945 році став членом-прихильником ОУН і реалізовував друковану газету “Слово” та книжки. На засіданнях ОУН бували двоподіли думок, я да# вав пропозиції згоди, за це Ярослав Стецько прихильно ставивсь до мене. Коли Стецько дізнався, що я є в Австралії, він дав розпоряджен# ня, щоб скликати збори СУМ і ме# не вибрати головою СУМ в Авс# тралії. Я провадив перший тутеш# ній з’їзд СУМ і побачив, що всі док# тори та професори проти моєї по# літики, що Спілка Української Мо# лоді має бути Всеукраїнською, а не прибудівкою якоїсь партії. Тоді я з’їзд покинув. Вибрали іншого, а мене – до управи як референта зовнішніх зв’язків”. 1 серпня 2017 року земля авс# тралійських абориґенів прийняла у своє лоно тіло спочилого укра# їнського патріота Федора Габел# ка, який скінчив свій земний біг на сотому році життя. Тепер зга# дуємо Федора Павловича вже в минулому часі й до цих міркувань про людське призначення най# краще підходять слова його зем# ляка поета В. Симоненка: “…Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь лис# тя старе…Я не вірю, що дід із мо# гили воскресне, але вірю,що ні —він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його прис# трасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для жи# вих…”. В оповіданні “Три хрести” Га# белко писав: “…Пролунав сурчок. Потяг рушив… За декілька хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав в свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клубками піднімався вгору, а потім знову па# дав униз і застилав пройдений шлях…”. …Вже пролунав останній по# свист, рушив потяг і помчав у нез# відану останню далечінь з тілом вірного сина України – незабут# нього Федора Павловича Габелка. Мабуть, сталося так, як писав ко# лись поет “Розмай” у своїй збірці “Заморські вина”: “…Скінчився бій – і тихо стало, Де кров’ю зна# чено сліди, І навіть люди не крича# ли, І не просив ніхто води….” Нарис підготував Полтавський офіс УІНП (за матеріалами статті доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвоката і краєзнавця з Лохвиці Полтавської області Олександра Панченка в інтернет-виданні “Майдан” та книги “Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. – Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи”). Федір Павлович декламує вірші Тараса Шевченка, 2015 рік Українське Вільне Козацтво в Австралії — Мельбурн. Сидить: А. Буцак, Н. Грищук, о. Б. Стасишин, С. Слусарська, О. Фролович, А. Рибалко. Стоять: Я. Буцак, О. Малимоненко, І. Соколовський, Л. Березняк, П. Шкурат — курінний отаман, Д. Бурмич, І. Кирлик, Ф. Габелко
З нової книги “Карби і скарби” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ні очі, і голова, а пак і серце. Коби дівка віща, то не шла би в ріща… Збирався Рудьо повезти на Дунай гриби й солонину, показати там винні бочки. Вернеться, казав, – поберуться. Забере її до Мукачева, під самі костельні мури. Буде жити, як княгиня. Бой він прикипів до Мартіки – так її називав. Як-но увидів її, очі запалилися, як волосся. Ніби за вогнем прийшов. Було межи ними люблення, та не було гріха. Бо отець, як барткою, відрубав при обох: “На постелю – лише через вінець. Бо держать мене всьому світі дві чести: моя ремісна і доньчина. Як два крила. З одним летіти тяжко…” І рушив Рудьо здоров, поплив ще з двома сирохманами. І стекли, як вода з листа. Довго не було поголосу. Марта ціпила чекання в устах, набіло витискала з них кров. За півроку прицабав один з тих бездольників, обдертий і висхлий на гужівку. І розказав про їх пришту. Допливли аж до Волощини, і десь під берегом привартували їх збуї, може, й цигани. З ланцовими ціпами. Першого нараз оглушили, другий дався в плавбу, а Рудьо довго з ними змагався. Дуже його потовкли, запхали в порожню бочку, забили її і друтили в воду. Той, що спасся, з корчів на те позирав, і тепер розказав… Ліпше б того знаття не було. Марта по тому якось обмерла. Не так тілом, як душею надірвалася. Бочилася челяді, німувала, по хащах никала розмаяна. Присяде над поточиною і гребе рукою, помагає воді – “най Рудьо скорше пливе домів”. А раз старий застав її в шопі зі свердлом. Пробивала діру в готовій бочці. “Варуйся, Марто, що дієш?” – “Продих роблю, щоб мав чим дихати Рудьо…” Та Господь милостивий, сироти в нього на першому взорі. Вийшла з тої біди Марта, розв’язала собі світ. Вже не дівка – жона жоною, за двох чоловіків руки служать. А й голова. Той дільний вузлик, що Рудьо заснував, вона потягла далі. Їх двором ціле село годувалося. Тоді й бочки наші радо брали, і в бочки було що класти. Марта вела тому спіх і лік… Доки руські не прийшли. Потягли їх із вітцем до Мукачева – куркулі! Під зиму старого пустили, вернувся, як на чужих ногах. У руках скибка тряслася, не те що струмент. А Марту погнали в Сибірю… Десь за сім літ вийшла в село жона – не жона: стрижена під дітвака, в куфайці й чоботях зі свинської шкіри. Вітри стягли всі зморшки з лиця, вицвілі очі сміються. Марта! Пішла білою, вернулася білою. Лише та білота якась инша. Сива білота. І дерево на їх хижі посивіло без живої душі. Газди вже давно не було на світі. Скликала нас Марта, тих, що лишилися по війні й мордуваннях. Роздала бляшані баночки з м’ясивом і густим солодким молочком. Голодно тогди було. “Люди добрі, – каже, – церкву будемо класти. Нову”. А нашу стару храмину, мушу повісти, розібрали по трісці й перепровадили в Ужгород. “Нелегко, Марто, – кажемо, – буде се вчинити. Можуть не зволити. Та й рук мало, і дерева”. – “Я легкости й не чекаю. “Звідусіль мені тісно”, – ще Давид казав. А руки я привезла з собою, цілі. І ліс сам прийшов під поріг”. Правду казала: за ті роки хаща затягла цілу їх гражду. Туйки таке боріння: або ти – або дерево. На бережку свого дараба й почала Марта копати шанець для підмурка. Прийшов з Мукачева чоловічок із сунькою під пахвою: “Что ви дєлаєте, нєугомонная женщіна?! Какіє церкві?! Мало вам что лі било?” Затяла Марта сокирою в колодицю при його нозі і твердо виповіла: “Вот вам Бог – а вот порог. Єщо раз ступітє на мою землю – возьму грех на душу. Мне, начальнік, с етого двора дорога только в небо”. По-їхньому сказала. Так грізніше. І той злобитель спудився, нагло втік… Із самого першу Марта самосилом тягла зруба, а пак і люди доклалися. З других сіл приходили. Мовчки витягували сокирята з-за пазухи і ставали до роботи. Хтось приносив їду, хтось воду з кадуба, хтось садовину, горіхи, мед. Крадьці принесуть кіш і покладуть під ворота. Дехто лише вночі клепав, при ватрі – боялися. А пак скріпилися перед страхом – співали, молилися наголос. Так красно! Церква росла, росли з нею духом і люди. І постав на Мартиному горбі храм, як Божа шкатулка. І прийняв першу Службу. І служить нас донині. Завтра понесуть туди й Марту – на посліднє цілування… Чому, кажеш, Студеною її кликали? Очі теплі, руки гарячі, а сама – Студена. То пожадливе чоловіцтво її так охрестило. Як змиритися: вольна і пригожа жона, а нікому не далася! Вона й по тюрмах, розказувала мені, своє дівоцтво стерегла. Ножем і зубами вборонялася. І принесла свою честь на сей берег, під підвалини сього храму… Марто, Марто, сестрице-дівице…”
З нової книги “Карби і скарби” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Посвіт Карпатського світу

Цей світ – Карпати – не гори. Це держава, ба більше – материк без границь простору і часу. Материзна, що спородила слов’янство і підготовила Русь до хреста і Христа. Дідизна біблійних пастухів, які понесли в світи наше Слово, нашу правду, наш Дух. Колиска живної Природи, яка єдино владна творити нову природу сущого. Дивний, заповіданий, зачарований світ під небесним куполом. У говорі потоків, у зітханні смерек, у нуртах криниць і шовках полонинних, у дзвіночках отар і шептанні ватри живе голос волі і радості. Під сивими драницями гражд, під шатрами вівчарських станів, під зелено-мідними банями каплиць захована правда старовіку. Вітер свіжості віє звідси по Києвах і Європах – і несе новий посвіт, нову енергію, нові – забуті старі знання першовитоків, першовидження, першовідродження. Верховинний усесвіт. Світ таїн і красот. Тут панує чин Простору, чин Висоти. Звідси й характерність людська: “все, що виджу і скільки виджу, – моє”. Нашого на цій землі стільки, скільки ми збагнемо. Скільки можемо понести і принести до останнього земного наділу під тином вічності. Карби – то знаки на скрижалях планиди роду-народу. Найдавніший, найкоштовніший скарб краю, країни, Ук-Раїни. Карби на пам’ять і скарби на вічність. Автор Воскові персні Того ранку він довго молився. Зазвичай його молитви були короткі й подячні. “Не давання слід просити, а дякувати за даність, за те, що маєш. А те, що тобі потрібно, дасться. Не говори Господу, що в тебе є клопіт. Повернися до того клопоту відкритим лицем і скажи, що в тебе є Господь”. Ми пакувалися в триденну ходку, нарізали з автомобільної шини виступці і наколінники. Бо якщо вийдемо на Острий Кряж, там, на крем’янистих перелогах з рододендронами, доведеться колінкувати. Збиралися, планували – і не пішли. Орлан перейшов нам дорогу. З глухим посвистом пролетів над двором і загубив сірий кімлюшок. Він упав акурат перед старим – жмуточок моху, не донесений до гнізда. – Ломикамінь, – сказав він. – Сей мох росте там, де хмари черевами труться об гребені верхів. Там, де не росте вже ніщо. Звідти нам скинуто вість, що хтось попросився до неба… І ми відклали подорож, зайнялися різною дворовою подрібниною. А в заполудне, з самого пекла жароти вийшов дідок у капелюсі з крисами аж до рота і прошамкотів, що вмерла Студена Марта, далека родичка Світованова. І що їх челядь кличе його на “упровід спочилої душі”. Старий шукав щось очима вгорі. Там досі майже нерухомо планерував орлан, наче писав щось у синьому зошиті неба. В кожного з нас свій спосіб письма, подумав я. Лише не кожен це готовий прочитати. Ми витрусили з одягу глицю, начистили сажею з олією черевики й вирушили на похорон. Мовчазною була та дорога. Як і належить бути дорозі до мертвих. Прийшли надвечір, у пессі голоси, як тут кажуть. Сільце було прорубане в чорному дубовому лісі, а понизу перехоплене обручем боліт. – Тут люди посіяні з неба, – сказав мій поводир. – Сюди не доп’ялися ні татари, ні хозарські лихварі, ні мадярські жандарми-піряники, ні російські колгоспи. Тут час загус, як смерекова смола… Справді, тишу спочатку бачиш, а вже потім чуєш. Село називалося Древоділи. Село дерев і людей, що справіку жили деревом. Ми йшли вуличкою, на якій цвів дикий тмин. Інколи повз нас проходили самотні коні з уважними ліловими очима. Або спурхував над головами дятел. Перелісся тут зливалися з садами. Виноград “опорто” дерся на в’язи. Замшілі валуни й мурашники показували межі між садибами. Ворітниць не було, двері зрубів підпирали віники або коцібани. І людей не було – всі на “упроводі”. Тут громадою приймали нове життя і громадою випроводжали смерть. У дубовому деревищі-труні, з дубовим хрестом – під шатра дубових крон. Щоб жолуді закрили очі, а коріння сплелося з кістками у вічній тверді гори. Подібного похорону я не бачив ні до того, ні після. Небіжчиця лежала посеред хати на столі. Деревище було встелене кучерявою пахучою стружкою, тіло вкрите білим мереживним покривалом. Голова в хустці сивого кольору. Руки на грудях, на двох пальцях – воскові персні. Ознака того, що вмерла дівкою, незайманицею. Строге мармурове обличчя майже без зморщок, хоча мала далеко за сімдесят. Збоку, на ладі, жінки читали Псалтир. Книгу передавали одна одній. Та, що приймала її, підводилася і вмочувала пальці у воду. Тягучі речитативи псалом тріпотіли під сволоком, як зграя нічних метеликів. Тоншала непрочитана решта книги, і тоншали, загострювалися при опливлій свічці риси обличчя покійної. В синіх сутінках воно молодшало, матово світилося. Заходили знадвору люди. Свічка кліпала до кожного. Чоловіки ребром долоні хрестили “смирть”, приплющували очі і виходили. Жінки нахилялися і щось шептали над труною. Незаміжні дівчата торкалися воскових перснів і зводили очі д’горі. За останньою вийшов і я. Посеред двору горіла ватра і на тринозі кипів великий казан. Жінки-сокачки патрали курей і кидали у вариво. Тут же, на довбні, сікли зеленину, моркву, каралаби, розкачували тісто з яйцями і різали на тонку локшину. З пахучої пари стирчали жовті, як віск, півнячі ноги. Збоку грівся лист бляхи, на нього насипали жмені цукру і збризкували соком м’яти. Цукор закипав у слюду льодяників. Їх кололи на друзки і роздавали дітям. В печі під айвою пеклися баники – довгасті пироги з горіхами, сиром і маком. Змішані пахощі страв і печива навально ходили двором. Тут-там порскав смішок, зривалося гигикання. Дітваки-підлітки дістали десь віжки і за хатою купками почали перетягуватися, з вищанням падали в траву. Старші бавилися в інше. Один тримав на колінах шапку, інший ховав у ній обличчя, а хтось підбігав і бив його ззаду. Якщо вгадав хто, той “нюрився” в шапку. Коли стемніло, в ігри втягнули й дівчат. Вигребли вугілля з ватри, замастили руки. Підбігали до дівчат і чорнили їм обличчя. Ті не кидалися до мийниці, почергово підводилися з лавки і вказували пальцем на зловмисника. Хлопець підходив і губами стирав сажу з їх щік, шиї. Відтак дівчата мали “відбілювати” їх… Потім на вигоні замиготіли вогники, червоно підсвічуючи збуджені обличчя. По колу ходила запалена скіпка. Обережно, затуляючи долоньками, передавали її з рук у руки. Бо як загасне в якоїсь дівчини, вона мусить обцілувати всіх хлопців. А за хлопцями ревно стежили свої, щоб нишком не дув на вогник, бо тоді всі цілунки зривав він. Ялинові лучини тріщали, перебиваючи звук невмілих юнацьких поцілунків. А в світличці своїй лежала баба-дівка, направду вже студена, і шал цих ігор, видно, довершував її мирську невтоленість, недолюбленість. Як останній поклін грішного світу. Чоловіцтво сиділо кружка під шопою. До них винесли з льоху відерце – пронизливо запахло ізабеллою. Горнятко пішло колом. Посередині, на поліні, сидів “Іван-пан” і зачерпував вино. Той, хто брав питво, казав щось про нього: “Який з нього пан? Ліс заліз йому в городець, а він дітей за хворостом жене”. Випивав, струшував краплі на солом’яну потеруху й передавав посудину далі. “Який з Івана пан? Сорочка зимою і літом – одним цвітом...” “З Івана пана? А хто нам так сокири і мотики закалить?..” “Не пан він своїм рукам, бо за паленкою тягнеться. Не пан голові, бо за чужими невістками думає...” “Так запанів, що на гостинки ходить, а сам не кличе…” Про мертвого говориться лише добре. А про живого – навпаки. Щоб смерть не дочулася про його чесноти й не забрала дочасно. Так ці древоділи весело й завзято, під винну чашу, промивали одне одному кістки. І що більший ліпили на бідолаху гріх, тим гучніше сміялися разом з ним. То було якесь прилюдне очищення. Очищення сусідством смерті, яка прийшла не до них. Жінки розносили паруючу курятину, присолену й приперчену паприкою. За тим – поливку з котла, в мисках блищали проти місяця дрібні монети жиру. І кожному підносився на виноградному листку шматок баника, що стікав на пальці солодкою начинкою. Доївши печиво, ми обсмоктували ті листки. Біля мене, зігнута в ключку, сиділа дрібненька бабуся, цюкала гострою бородою об коліна, примовляючи: Марто, Марто, списана карто. Дівице-сестрице, серця царице. Невінчана жоно, няньова дочко, Допливла до межі живота твого бочка. Дивна то була молитва-пісня. Молитва чулого серця. Я наважився запитати її, чи Студена – це прізвище померлої. – А де, назвисько їй таке притулене людьми. Відай, від серця, вистудженого за живоття. Ми з нев перевесниці, дівували купно. Ми крихкі, мамчині, а вона – тверда, як праник, хапка на всяке ділання. Однов руков косила, два плати сіна нараз несла, а конем правила без сідала й узди… Двойко з вітцем жили, бо мати спливла кровлю за другою дитинкою. Наші люди – бочкарі. Мартин няньо теж майстер, Богом значений. А вона коло нього газдинька з пеленок. Білоголова вдалася, таких у нашому сурдику більше не стрінеш. Як у тій співанці: калинонька білоцвітна… Усе в їх хижі ладом, усе Божим чином. Та бідного, кажуть, гадина й на коні вкусить. Не обійдеш тим конем судьбину, не обійдеш. У нас дівоцтво скоро стигне, грудки надули сорочку – і вже відданиця. Галайда під дубник, на ігрище, до гусель. Там легіні крутять дівками, як кужілками. Одну стис, другу примовив, третю веде за руку на свою дідорню. Хто кличе, за того йдуть. Перебирати ні з чого: того дерево прибило, того звірина роздерла, того вхопили на войну, а хто й сам зійшов на діл, до легшого хліба. Дівки щасні, котрих беруть. Лише не Марта. На дівку такої кости й такого роду кождий лакомиться. А вона, як дубина на тому прилюбному вітрі, – ні до кого не гнеться. “Перебираєш – зазбираєш”, – не раз їй казали ми, цімборки. А вона: “Жолудь тім’я не розколе, дівування серце не загірчить”. Так, гейби сама собі наворожила… Прибився до наших бочкарів промітний молодий шваб із Мукачева. Рудьом покликався, бо й у самого на голові ціла копиця горіла. Той Рудьо скуповував бочки, а при тому навчав нашу челядь: “Порожню посудину клепаєте, порожню продаєте. А спровадите її повною – множте хосен на п’ять, а то й на десять перстів”. – “Оно так, – гуділи люди, – та що в бочки пхати?” – “Чи мало що? Гриб, ягода, сир, вурда. А свиней таких ціла Мадярщина не знає. З жолудів тиють ваші свині. На солонині по п’ять пластів м’яса. Соліть, – і в бочки. А далі вже моя жура…” Мартин няньо перший зголосився, то Рудьо в них і звивався день при дні. А за ним – і Марти-
З нової книги “Видиме, невидиме, пророче” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Чування тривало. Мабуть, ніхто з древоділів тої ночі не склепив очей. Ніч дніла в налитій місячним сяйвом ополонці, відвойованій від лісу людьми. А вдосвіта, коли перші промені пронизали різьблені крони дубів, я побачив, як над подвір’ям тричі хитнулася біла домовина. Вона була збита з дубових клепок і пливла на людських плечах, як кораблик-бочка. Пливла в оту ріку, куди стікаються всі потічки цього світу. Всі присутні мужчини, від найменшого до найстарішого, намагалися бодай пучкою діткнутися до неї. Пишне мереживо закривало обличчя небіжчиці, і над ним здіймалися лише руки – жилаві, спрацьовані, але гарні. З восковими перснями на пальцях. Один її, а другий вона несла тому, кому за життя не встигла надіти. “Бо немає повноти в одинокости. Лише в парі”. Студена Марта… Ніхто з цього похорону не ніс студінь у серці. Ми поверталися в сутінках. Я боявся, що зіб’ємося з дороги. До того ж старий підштовхнув мене вперед: “Учися ходити в бездоріжжі, видіти в темряві”. Я незчувся, як очі звиклися до лісового мороку. Помагали його розмірені напуття за плечима: “Збий дух, зніми напругу зі шкіри – і вчуєш тепло від дерев збоку. За сим теплом можна ходити навсліпачки. А ще люфт легенько протяжить прогін стежки, тягне за собою… І шум листя, вільний чи приглушений, теж дає направу… І різна твердість під ногами. Нога сама вибирає, як їй легше ступати. Вовк не має поводирів… Але зараз стане видкіше – пробудяться світляки, надходить їх час”. І справді, коли дорога збігла у вільгий яр, в очах замерехтіли тисячі вогників. Наче небо впало на землю, зірки лежали під ногами. Від них синюватим серпанком хиталося між деревами бліде сяяння. Деінде світилися також гнилі пні, нарости на стовбурах, жаби, пташині гнізда і яйця мурах. Ніч увімкнула живу ліхтарню. Ми йшли, як уві сні. Хода була необтяжливою, а думки легкими. Може, тому яй наважився запитати його про таке: – Що є смерть? Його це не здивувало. Людину, яка давно до всього готова, не дивує ніщо. Так, він не боявся цього. Якось раніше я запитав його, чи думає він про смерть. Він сказав: “Всього-на-всього лише кожного дня, кожної години. Що б ти не робив, дивися на кінець. Тоді кінець не буде лякати, а буде віддалятися”. Тепер же намагався пояснити непояснюване. – Раніше я гадав, що смерть – се кінцева втома. Народження на світ утомлює. Людина все життя живе з тою втомою. Втомлюється й відновлюється, втомлюється й відновлюється. Щодня ми воскресаємо зранку для нового дня. І щоночі помираємо на сьогодні… Отже, смерть є дуже важною для життя, оберненим його боком. Без неї немає воскресіння. Та смерть не є останнім владикою. Якби так, то всі вмирали б однаково і в одних літах. Так, як народжуються. А зі смертю виходить інакше: одних доля вбиває, другі тяжко мучаться перед кончиною, треті відходять уві сні, четверті – за темних обставин, п’яті – з власної волі… Виглядає, що смерти взагалі немає, що се Життя продовжує свій дивний перехід. Чи не є смерть оруддям у руках Життя? Чи не хоче воно сим останнім проявом, що тягнеться, буває, роками, щось сказати нам важне, чогось навчити? Як і тою ж хворотою. Може, якраз увесь перебіг нашого земного трибу і є довгою, клопітною підготовкою до приємнішого існування – Вічної Благодати?! Знаю одне: потаємні смертні речі – не наша жура. І вони не повинні множити наш смуток… На моїх руках померла добра сотня людей. Я не можу назвати їх бідолашними, бо ніхто з них у смертну хвилину не мав страху смерти. Страх був раніше, коли вони жили, сподівалися ще на життя. А тоді, в сей страшний, здавалося б, момент, вони переходили в засвіт із полегкістю, навіть із подобою втіхи... Що я хочу виснувати з сього? Не думаймо про тягар життя, думаймо як плисти. Риба не думає про надійність плавників і міхура. Риба пливе. Бо їй належить плисти. А нам – провадити життя в трудах і радощах… Хто збагнув вагу життя, ціну радости, той смакує кожду мить, кожду дрібничку. Коли зіллєшся з сим світом, то зрозумієш, що ти завжди був і будеш на віки-вічні. Як і сей світ. Ти навчишся не спішити, радіти кожній хвилі проживання, як проникливій молитві, як любощам, як ковткові доброго вина, як солодким снам… І сі хвилі будуть дедалі подовжуватися, гуснути, вливатися повнотою радости в серце. І ти врозумієш, що вони непроминущі. Вони в тобі, а ти в них. У сьому наша вічність, невмирущість нашої душі… – А що буде з нами після смерті? – запитав я, обмираючи нутром. – Що? А ти озирнися й згадай, що було з тобою до народження. Те ж саме… Довіряй тому, що стається з тобою, а не тому, що станеться. Думай про те, що хочеш мати, а не про те, чого не хочеш. Се зберігає і множить сили. Наша доля в Бога на колінах. Немає в Нього нічого ліпшого за наше мізерне життя. Хоч як би кожен із нас його глупо не верстав. У Бога немає мертвих, синку… Я йшов темним лісом з похорону, а, здавалося, – біг світлою стежкою нового народження. По якомусь часі він обізвався знову: – Коли ми сягнемо кінця свого тривку, єдине, що матиме якусь вагу, – се та любов, яку ми віддали й дістали. У своїй подорожі в наступний світ єдине, що ми зможемо взяти з собою, – се любов. Єдина річ, яку залишимо в сьому світі, – се любов. Якщо її немає, то померлі забуті ще до смерти… Одначе залишмо мертвим їх спокій, а живим надію. Як мовиться: мертвому гріб, а живому хліб… Служебник саду Ще як тільки ми посіли Ільків горб, Світован сказав: – Стоячи на цілинній землі, не гоже нам сподіватися на хлібодавців. Та й колгосп сюди не прицабає, щоб нас годувати. Хоч крути, хоч верти – а чекають нас повні руки роботи. Якраз одімкнулася на тепло земля… Затям: ніщо так не пахне чоловіку, як садовина, посаджена ним власноручно. І взялися ми скородити свою “кормну ниву”. Ні, ми не пхали насіння, видобуте з його наплічника, в затужавілу, збиту віками кам’яницю. Спочатку ми піднімали переліг. Вузькою лопатою протинали скибу за скибою і вкладали пластами, між якими стелили бур’ян, листя, потеруху з-під дровітні, сухі кімлюхи з вівчарні. Скиби напікалися на сонці, спивали сльоту й росу, розсипаючись на пахучу залізисту охру. Тоді “виправляли” грядки. Посипали їх густо перепрілою глицею, вапном із старої ями, попелом, носили в бесагах зелений пісок і кам’яну мучку, болотний торф. З озерних купелів брали підсушені водорості. У курнику нашкрябали курячого посліду. Усе це перемотичилося з глиною. – Такий ґрунт – крихкий і розсипчастий, боржій прогрівається й добре пропускає мокро. І вдобрення файно перепріло, дозріло. Силою ліпше за коров’як, зате без шкідників, які заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою – одні повиздихали на поверхні, инші подушилися під пластами землі. Відтак ми прокопали вздовж городця ярочки, якими стекла верхня вода. А коли стояла жарота, пускали в них струмини з кадуба, напували свій “зеленець”. Цим під його орудою займався я, а старий обрізав і заліковував сад. Підсаджував саджанці-дички, щоб потім щепити. Перед тим плював у ямку. Рідко якого дня не вділяв він часину на догляд. У сада чимало напасників. З них перший – білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь не просто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладали під деревами посудини з водою, а по краях горловин кріпили порожнисті стебла. У спеку гусінь повзе до водопою – і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За один спекотний тиждень можна звести більшу частину тої напасті. А дротяникам для принади залишали в саду жмути соломи, які потім спалювали. Слимаків задурювали дощечками та мішковиною, під якими щедро поливали. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарювали їх окропом. Ще була така капость, як кроти. В їх нори ми глибоко пхали шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертушками. Віднаджує кротів і кінський біб; ми насадили його там, де вони силою пхалися. Руді мурашки дуже помічні саду, нищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують із рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх “пасуть” і оберігають від божих корівок, що поїдають тлю. Відганяють цих мурах запахущі кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки хлібної кваші з медом. І вони невдовзі щезнуть. Зате неоціненну поміч несуть садам їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що! Там, де літають “божі мухи”, там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити їх, ми рясно насіяли люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, оман, бурачок і собаче мило. До речі, ця мильнянка не гірша за куповане пахуче мило. По роботі ми розтирали її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмивала земний бруд, заживляла тріщини. Руки після такого миття ставали чисті до білості. Отже, ми були не тільки збирачами, але й садівничими. А це вже був чин прилучення до земного відтворення. І він, мій навчитель, охоче відкривав мені цю предковічну радість. (“Життя наше тече безупинно і перетікає в инші життя, як усе перетікає в Природі, і кождої ярі народжує нових дітей у славу свою”. Наші “маленькі діти” зав’язувалися і сходили зеленою паростю, пили воду і тяглися до сонця, цвіли, тужавіли, запалювалися й просилися до рук. І Світован торкався їх, лагідно водив пучкою по стеблах. Перед посівом, пригадую, грів руки і змащував їх смальцем. А коли вруна ось-ось мали проклюнутися, шепотів до них: “Тужтеся, тужтеся скоро вже на волю”. Чи потім: “Тягнися, тягнися, вирівнюйся”. Лагідне слово, приязний погляд, пестливі доторки були наче продовженням клопітної роботи. – Гадаєш, для землі головне – вдобриво? Не менше живить її доброта твоїх рук, прихильність твого серця. Її пам’ять береже се… Звідки в землі пам’ять? Земля – се тіла людей, живноти й зела. Вона давня і мудра, як світ. А ми дочасно ходимо по ній. Не дерева, що розхитуються, роблять вітер, а вітер розхитує дерева. Не земля для нас, а ми для неї. І я поступово почав розуміти, що дерево для нього є дечим більшим, ніж дерево. І травина є чимось іншим, ніж просто напоєне земною вологою стебло. Все для нього було живим. Навіть огонь. Якось я довго мордувався, розпалюючи відсирілі тріски. “Не горить? – запитав старий. – Дай йому соли”. Я кинув жменьку – і полум’я весело загоготало. Ніколи не забуду приявного відкриття для мене цієї “живости”. Я поливав капусту, що росла табунцем під ліщиновим плотиком, а він тулив пізні щепи на грушу. Раптом попросив мене присісти, і сам нахилився. Тоді кривим ножем-чепеликом навідліг протяв хрусткий качан капусти. І запитав: – Ти щось учув? – Так, ніби рипучий скрик. – Це одне. А запах, запах уловив? Я гадав, що мені вчулося: легкий гіркуватий пах війнув над грядкою. – Що це було? – запитав я. – Зранена головка дала знати посестрам про біду, й инші здригнулися в передчутті напасті. Не самим лише сонцем гріється зело, не самою лише водою напувається, не самою землею годується. Підживляється любов’ю живого світу. І ми теж у цій живій сув’язі. Одна рука бере – інша дає. Вруна беруть нашу силу в роботі і повертають її плодом. Любимо ж ми рослини, тварин і речі не тільки за те, що їх можна спожити. Вони – як ознака нескінченності і обновлення сущого. І ця предковічна любов тягнеться незримою ниткою від зародження Божого світу. Бо й ми крихта його. З кумедною лагідністю ставився він навіть до бур’янів. Бо не менше від них користі, ніж шкоди на городі. Лободу, кропиву, яглицю (він називав її снитка), бугилу ми сікли в салатку. Деякі бур’яни приваблюють птиць і бджіл, борються з тлею. Чи просто радують око в садових міжряддях – кислиця, польова фіалка, повійка, плющ, очний цвіт. А якісь мають лікувальну силу (“Може, воно якраз висіялося під ноги, щоб злікувати тебе”). В пориві захоплення якось я назвав його старим книжним словом – садівничий. – Садівничий у нас Один, – ухилився він. – А я хіба що служебник саду. Себто слуга. Біля нього я й сам зачерпнув чимало землеробських напуттів. Сіяти треба лише в “жіночі дні” – середу, п’ятницю, суботу. Якщо кумкають жаби, ліпше не сіяти. Нездоровий теж нехай не сіє. Якщо маєш борг, добре б його віддати в цей день. Перед цвітінням утримуватися від поливу. Бур’ян на грядках підсікати ще до того, як зацвів. Чорну смородину поливати щедро. Молодій малині не давати виганяти вище, як на метр. Видаляти прикореневу порість у дерев. З настанням холодів прищипувати молоді пагони в саду. Щоб часник не гнив у землі, дати в лунку ложку піску. Виполотий бур’ян треба спалювати. Добрива давати не під стовбур дерева, а там, де закінчуються гілки, під молоде коріння… “Ліниве” дерево можна примусити зародити. Для цього треба видалити вузеньку смужку кори по кільцю, рану замастити садовим варом. Сонячний опік, заячі зуби та інше наносять дереву рани. Світован їх лікував щавлем. Подрібнював траву разом із коренем і накладав товстим шаром, зав’язував мішковиною. Шкідників рослин можна звести самими ж рослинами. Відвари і настої чорнобривців помічні від тлі, нагідки і цибулинового лушпиння – від кліщів, пижма і полину – від гусені, стручкового перцю – від слимаків, ромашки – від довгоносика, лопуха – від пильщиків. А тютюнова крихта, кип’ячена півгодини, зарадить майже від усіх садово-городніх пожирателів. Добре мати в саду хоч невеличку водойму, бо жаби поїдають слимаків та равликів. А ряди з картоплею і суницями обсаджують нагідками, які відганяють шкідників. Мурахи не люблять запаху пижма, полину, м’яти, гірчиці й петрушки. Якщо хочете випровадити з ділянки мурах, закопайте біля гнізда риб’ячі кістки. Потім полийте гніздо настоєм часнику. Капустяних черв’яків теж можна збутися. Назбирайте жменьку, обнесіть її над грядками і закопайте в ямку. Після того посипте капусту золою. І взагалі, вважав Світован, із нищителями городніми не боротися треба, а винаджувати їх за межі твоїх посадок – на іншу поживу, на ліпшу долю. Якщо їх спробувати зрозуміти, то завжди можна “домовитись”. Він і домовлявся. Було, що й приповідав уголос: “Ілля Пророк, я вже промок. Лий рясніше на город, дай багатий зарод”. Або коли білив дерево: “Я твоє тіло білю, ати моє нагодуй”. Ніколи не збирав урожай дочиста, залишав хоч ягідку, хоч плід на “будучне сповіння”. Давав дечому і на землю впасти. А перший огірок, пам’ятаю, прикопав у землю. Так і перший гриб у лісі. Насіння відбирав із ліпших плодів. Якось уважно придивився до зернятка на долоні: “Ся насінина прийшла до нас бозна з яких часів, а може, й світів. Всяке життя не є само по собі, а є подовженням того, що було до нього”. І підніс до рота. То було зеренце коріандру. Він казав, що воно очищає і відмолоджує. Досить одне спожити на день. Там, у Горовому гнізді, ми застали дещо й готове, дивом збережене з минулого року. Та ж морква. Вона чудесно збереглася в землі, прикрита товстим шаром листя. Восени він зрізав ботву і вкрив моркву на зиму. Казав, що є й інший спосіб, але більш клопітний: обмастити морквини мокрою глиною й висушити. В пивниці лежали буряки та яблука, перекладені лісовим мохом. І купка картоплі, пересипана м’ятою і щільно вкрита папороттю. Та найбільше мене вразило інше “консервування”. Часом хворі приносили нам якісь продукти – м’ясо, масло, мед. А ми пускалися в лісові ходки на кілька днів. – Що буде з нашими припасами? – занепокоєно спитав я. – Їх не вберегти. – Самі себе збережуть, – спокійно відповів він. Поклав масло і м’ясо в баночки і залив медом. – Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде. Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без магазину, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, в яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди. Любив мій садівник у жарку годину чи під вечір прилягти під розлогою горішиною. Це було найбільше дерево нашого саду. Я сідав збоку, і ми звільна блукали очима в кроні, прислухаючись, як тихо ворушиться десь у глибинах коріння. І здавалося, що дерева справді ростуть із неба. Як він казав: “Усе суще проростає на землі з небесних зернят. І ми також”. Час гуснув разом із сутінками, і ми відтягували ніч, щоб якомога пізніше попрощатися з садом до завтра. Наприкінці, зазвичай, він казав щось про грядущу погоду: “Мальва вхлюпла, і жимолость густо пахтить – задощить…” Потім ми облягалися, залишивши освячені спокоєм дерева і камені сторожити ніч. Ми спали, і під високим небесним шатром спав наш сад. Далі буде.
Лавреат премії О. Гончара · “Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіночність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

і осінь у нього, вочевидь, напита# на в Максима Рильського, із емо# ціями весни, і весна виписана по# осінньому (як і в багатьох поетів постепохи, авторів із яскраво ви# раженою герметичною візійніс# тю): і тільки осінь між нами як листя між двох тополь [3, c. 63]. Ліричні й наративні апеляції до ніжної, абсолютно неагресив# ної форми жіночності, постійно втягувані в дискурс передмовчан# ня, що нагадує спіраль, розши# рюють інтертекстуальне поле по# езії, кодують звертальність, але унеможливлюють будь#яке ото# тожнення: Думаєш горе як сіль на землі переходячи поле [3, c. 67]. Автор виростає через осяг# нення миті відвертості з собою та з коханою – від вертеріанства до донкіхотства й навспак; він ка# тарсизує, пишучи про жінку, у якій помічає дівчину, і пишучи про дівчину, у якій бачить жінку: твоє ім’я сниться мені здається нічого в моєму житті не було крім тебе тільки ти [3, c. 69]. Покрізь оптику пережитого з’являється специфічне бачення “крізь попіл осені” [2, c. 68] (у віршах збірки багато попелу – “А хтось поблизу перетворює / наш чорнозем у попіл...” [2, c. 35], “Ліплені голови з попелу – / споглядають на мене...”[2, c. 32]). Однак майбутні врожаї автора мисляться в ключі густої націосо# фії, що виростає поза сектором, у якому залишений читач: Десь поряд: село у якому стара мати чекає свого сина з далекого поля вона вишила для нього сорочку з весняних квітів які ростуть на могилі батька… [3, c. 34]. Чи відчуватиме себе читач за# лишеним у секторі Новицького, чи зрозуміє, що автор намагаєть# ся отримати точковий і лінійний результати в заданому периметрі смислів, як у розрядності, споді# ваючись на колосальне розши# рення діапазону, залежатиме від того, наскільки читач спромож# ний диференціювати заданість образно#символічних площин і генерування випадковості вра# жень. Література 1. Карабович Т. Мотиви повер# нення у поетичній збірці Станісла# ва Новицького “Передмовчання”. Золота пектораль, 14.02.2023. 2. Ковалів Ю. Естетична кон# цепція “філософії чину”: До 100# річчя Є. Маланюка. Вітчизна. 1997. № 1#2. С. 143#146. 3. Новицький С. Передмовчан# ня. Передмова Мирослава Лазару# ка. Чернівці: Друк Арт, 2022. 216 с.
Лавреат премії О. Гончара · “Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіночність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Передмовчання Новицького

Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА Автор пише так, як замислив, траєкторійно; хоча мисленнєві потоки здаються непідготовлено# му читачеві хаотичними, некон# трольованими – ілюзія наїву, якою можна спокуситися, оптич# на й обтічна, так би мовити, бо в ній багато накладок зі зміщенням часопросторових та особистісних координат: ото з тобою де біла хвиля ото з тобою де чорний сад [3, c. 13]. Те, що Станіслав Новицький розпочав свій символічний літе# ратурний марафон із 2012 року, сам собі задав точки, лінії, межі, вимагаючи плідності творення та оприлюднення, вимагаючи діа# логу з поколіннями (про це свід# чить кількість збірок і публікацій, рясна представленість у літера# турній критиці, дискусійність постаті й навколо неї), хай навіть із випадковістю рядка, що дає підстави свідчити про цікаве яви# ще авторства нового штибу – дві# тисячідвадцятництво (десятники у периметрі ХХІ століття не є ва# куумними й контрадикторними до інакшості, а дискусії та прово# кації позадискусійності та втечі від диспутування є маркерами видимості#пізнаваності, чого й намагається досягнути чи не кожний автор). Станіслав Новицький – міле# ніал#експериментатор, який веде власну емоцію шляхами недо# свідченого читача, лабіринтами смислів, так, наче він сам для се# бе ліричний суб’єкт і читач, сам – емоція та спазм, сам – лінійність, а самість – безкінечна, як і шлях, яким рушає в пошуках ідеальної жінки, радше – таємної коханої, музи та деміургині, німфеї та ру# салки, цнотливої та вагітної, сво# єї та чужої, жаданої та відторгне# ної. Власне, емоція любовного дослідження починає домінувати в рукописі автора вельми рано та спонукає до пошуку самості та зрілості: закрий мені очі долонею ніжно жіночою щоб я відчував не сніги а твою теплоту [3, c. 24]. Образ жінки проривається між історіософських інтонацій, розламує медитативний потік, іноді абсолютно несподівано, яку Євгена Маланюка, то як у Івана Франка, одержимого фатумом і стражданнями юного Вертера (автор символічно залежний від настроїв класиків, від ліричного канону, ба навіть самсобоюуза# лежнений, вочевидь, намагаю# чись наслідувати “філософію чи# ну”, котру блискуче кваліфікував Юрій Ковалів, із академічними працями якого добре знайомий Станіслав Новицький) [2, с. 143# 146]. Жінка – це піано й адажіо, жінка – це форте й анданте, тому не випадково лірична героїня вірша грає на клавішному інстру# менті, на піанолі (котра була по# пулярною в добу модерну): і я уявляю як ці руки торкаються клавіш піаноли [3, c. 19]. Отже, враження – змінні, ле# кальні, минущі, відрубні, бо ав# торові властива категоричність; у ранжуванні. Але прагнення доти# ку, прагнення яви й настрою – постійні у своїх модифікаціях, виразно#векторні, як і намагання осягнути жінку через фантазу# вання навколо ініціацій, тотем# ності, релігійності, матеріальної культури (це схоже на абрис між резистансом та імпедансом): Жінко-пташко! Жінко-молитво! Жінко-хліб! [3, c. 18]. Тому ліричний суб’єкт віршів Станіслава Новицького нібито декларує та водночас нібито зві# ряється, суперечить власній са# мості, нібито ініціює та прирікає себе на незавершеність, виводить себе на манеру, якій не знає ви# значення, яка, можливо, і не є манерою, а є перетворенням сло# ва на обережний дотик до суті, на споглядання без споглядальнос# ті, у якому має місце звичайна людська помилка, толерована молодістю й боротьбою, непри# миренна й потамована у своїй непримиренності, де#де незграб# на й точна, делікатна й зумисна: я шукач та нічого не можу знайти [3, c. 25]. Шлях авторства серед претен# зійно#електричних міленіалів – не еклектичний, а доволі послі# довно#наполегливий у своєму фарватері пошук, у своєму секто# рі: від емоцій першого любовного досвіду до осягнення кохання, від дебютної публікації типового ро# мантика “У душі лиш весна роз# цвітає” Станіслава Новицького (що складалася всього лише з трьох поезій у “Дзвоні”, 2018 р.) до осібних збірок шукача позірної неманірності: “Оновлення” (сам# видав), “Акафіст коня” (2020 р.), “Полудень” (2021 р.), “Воскре# сіння віт” (2021 р.), “Розуміння простору” (2022 р.), “Передмов# чання” (2022 р.). Станіслав Но# вицький позиціонований і в “Ан# тології молодої української поезії III тисячоліття” (2018), уяскрав# лений у критиці, зокрема, у по# глядах Тадея Карабовича на моти# ви віршів “Передмовчання” [1]. Тонкі переживання, що дра# матизуються та спрощуються, зникають, такі ж зникомі й рап# тово#безпричинно уяскравлені рефлексії, емоційний лад як дос# від, міфосвітовий усепростір (із ефектом – безмежжя та поме# жів’я), фольклорні й сакральні образи, протосимволіка та архе# типи, втрачена романтика вітаїз# му, подекуди наративність, опис образу (ба навіть міфопис навко# ло або рефлексія), густа асоціа# тивність зі зворотністю – це те, що провокує ефект легкого про# читання та ускладненого сприй# няття “Передмовчання” Стані# слава Новицького. Секрет Новицького – це сек# тор Новицького, себто філософія любові й нелюбові, у якій автор – досягатор, спринтер і сталкер, ілюзіоніст і боєць, котрий вико# нує завдання смислової зачистки периметра разом із сівбою випад# ково спійманих уявою та зовсім невипадкових слів (за алгорит# мом або за рандомністю; інстру# Церемонія вручення премії ментарій, схожий на принцип рандомайзера, стає все популяр# нішим у молодому письмі та сприймається як посвідка три# вожності). Разом із тим, на рівні глибокої екзальтації, автор – об# серватор, котрий прокреслює схеми, лінії та фігури зі смисла# ми, поза й понад ними, виводить чутливі контури, проводить їх покрізь надумані лабіринти й пастки повторів (обриваючи або не обриваючи, за детермінантою вражень і позавраженнєвості): за виїмкою деяких речей ти блягер [3, c. 30]. На “блягера” Новицького легко накладається фантомна маска дохристиянського ідола, юродста доби орнаментальної словесності, наліпка модерної інакшості, явище ренесансного трубадурства й експерименталь# ного труверства, урешті – подоба блазнювання; але неприкаяний “блягер” зупиняється перед фри# ковістю, не стає трикстером, уря# тований етнікою як протосисте# мою та власним протестом: твоя дорога рівна як чорне поле у осінній час ти – блягер [3, c. 30]. Типовий бардівський (труба# дурівський), імплементований до поезії, жонглерський прийом – кільцева зміна позицій, що засто# совуваний максимально в “Пе# редмовчанні”, свідчить про при# ховування сутнісного, про варію# вання смислів, що то віддаляє ав# тора від абсолютного ліризму, то наближає: і тому немає сенсу тобі сказати правду чи брехню [3, c. 30]. Урешті це таке доспазматичне перенесення емоцій на вірш, у якому все замасковано (або за# кручене, як на дні екзотичної ру# ри), а демаскування неможливе, як і неможливим є дошукування абсолютного сенсу, де неконтро# льовані – макро та мікро, зміша# ні та розщеплювані, згадувані раз#по#раз, але непослідовно: і світ який оточує тебе чужіє смутком втраченого часу [3, c. 30]. Отже, насправді сектор – від# сутній, є тільки натяк на нього. І ліричний суб’єкт виходить на по# шуки, вигадуючи місце знаход# ження сектора, у якому не пере# бував повністю, але причетний до нього. Так з’являється густа реф# лексійність – автор ідентифікує сектор свого нерівного ліричного суб’єкта; це сектор, із якого, ви# являється, є вихід, сектор, до якого можна було й не дійти, як і до жінки; це сектор, у якому є не# безпека залишити те, що не зали# шають, себе: зустрітись з тобою у місті якого немає де верби заплачуть завчасним осіннім дощем [3, c. 27]. Передмовчання Новицького є доспазматичним сектором, і це конструює основу “Передмов# чання” Станіслава Новицького, це те, що автор не сказав сам собі – спазми залишилися поза межа# ми окреслення, але вони візуаль# но зафіксовані, втягнені в обра# зи; адже бажане може бути недос# татньо втіленим у реальності або неможливим у цій реальності, яку секторі, поза яким є усе, як і жінка (це схожість на зворот# ність, на вихід із розуміння висо# кого модернізму в поставангар# дизм): а зараз ти жінка чужого собі чоловіка і стан твій не той що зостався в минулому часі [3, c. 27]. Передмовчати – це “мучити пам’ять” [3, c. 28], називати жін# ку – “руйновище моє свідомості” [3, c. 29], але прохально візуалізу# вати: “твоїми вустами я нап’юся води з криниці” [3, c. 62]. Перма# нентна процесуальність перед# мовчання поєднує та роз’єднує, розщеплює часопростір і ущіль# нює, несподівано збагачений об# разами#символами й так само несподівано позбавлений їх: “трава поросла мертва” [3, c. 29], “дощ рубав дрова вогненним ме# чем”[3, c. 29], “ліплені голови з попелу” [3, c. 32], “кам’яна баба лежить обличчям у землю” [3, c. 34], “гойний день стрічає сонце в степу” [3, c. 52]. Відтак з’явля# ється вибір у матричному усві# домленні гостроти української неминучості, від минулого до сьогодення: збираю простір а потім чорні черепки у степу [3, c. 49]. Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіноч# ність втягнені у приповістковість і притчевість, які автор зумисно обриває, не даючи читачеві спо# діваних опцій образно#символіч# ної насолоди й самособоюзрозу# мілості. Читач потрапляє у сек# тор, у якому виснажливо кон# кретна й абстрактна філософська любовність змушують розпізна# вати те, що перед мовчанням, пе# ред або не в історії (й одночасно – у ній), поза сучасністю й не су# перечить їй, поза дискурсом і в дискусії з тим, що, власне, і є сек# тором з незрозумілою кількістю кутів, із невикінченою фігурніс# тю: хочу напилить води із криниці з криниці твоєї пам’яті пам’ятаєш лютневий вечір пам’ятаєш тепло руки я забути про це не зможу я згадаю про це колись [3, c. 62]. Верлібри не залишаються ста# лими у своїй тяглості, а несподі# вано можуть завершитися римо# ваним катреном, як і розпочатися з катрену. Тільки авторові відомо достеменно про те, як двоє “стрі# лись на воскресіння літ” [3, c. 63], Письмо Станіслава Новицького – типове письмо молодого й нерозгаданого самого в собі сучасника, претензійного й бувалого міленіала, воно змінне, векторне, невтолено спрагле. Іноді це письмо нагадує техніку колажування, печворк, вельми відчутний де-де вплив герметистів. Видається, що автор і його ліричне “я” затиснені у прагматичні лещата таймінгу з випадковою-невипадковою латентністю.
Про-читання · “І домалюю пензлем сонця Яскравий твір”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рецептивну палітру прийомом навіювання і природністю недомовок. Урешті#решт, усе полотно поетичного світу А. Каретного уявляється мені символічними “сонетни# ми вітражами” з новими інтерпретаціями відомого мотиву. Це ловитва сонячних зайчиків, де автор – камертон любові, сві# домий власного покликання – наповнити слово теплом. Рясний ужинок перекладів, зокрема Володимира Яремчука і Антоніни Корінь, – яскравий тому доказ, як і нотні перевесла, що дали новий життєвий ім# пульс текстам віршара. А в пісні, як ка# жуть, живе народна душа. Хіба не симво# лічне сходження ювіляра? У будь#якій іпостасі: художника#оформ# лювача і журналіста, інженера#будівель# ника і державного управлінця – А. Карет# ний тримав слово, наповнене любов’ю до України, матері і коханої, щоб урешті ви# повісти непроминальну істину: “Цей світ увесь – любов. / І навіть смерть…”. Сут# ність цієї істини оголила війна, що активі# зувала творчість і будівництво, процеси са# мореалізації і самоідентифікації. Нині він будує притулки для біженців зі Сходу і реа# білітаційні центри для жертв насильства. Будує свій сонячний світ для всіх. Хай кожному Сяйне в сорочці-вишиванці Промінчик сонця. “Етикет дотику до чужих сердець”) та Ан# на#Віталія Палій (рецензія “Балада як по# шук правдивої любові”). Започаткована також традиція поціно# вувати творчі набутки письменників#юві# лярів, а також згадувати тих, хто відійшов за межу вічності. Так, до 75#річчя з дня наро# дження Олега Германа поміщено статтю “Грані таланту Олега Германа”, а до 65#річ# чя Ігоря Фарини – “Долевибір Ігоря Фари# ни” (дописувач Валерій Хмельовський). Га# лина Шулим залишила теплий спомин про письменника Арсена Вікарука, а Василь Сорока поділився своєю згадкою про спів# працю з поетом#піснярем Зіновієм Казьо. Завершальним акордом видання є руб# рика “Презентації” з переліком численних творчих зустрічей, академій, конференцій. Подячний читач, тримаючи в руках ошатне видання першої творчої ластівки, замилується многозвучною гамою ексліб# рисів Володимира Окрутного, а також зро# зуміє, що до її успішного польоту причетні люди робочого цеху – шеф#редактор Олег Смоляк, головна редакторка Валентина Семеняк, члени редакційної колегії Марія Назар, Анна#Віталія Палій, Тетяна Дігай, Володимир Кравчук, Тарас Комарин# ський; коректорка Валентина Судома. Оцінюючи їхній почин, можна висло# витися рядками нашого Тараса Шевченка: “Добре жити тому, чия душа і дума добро навчилися любить”.
Про-читання · “І домалюю пензлем сонця Яскравий твір”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ювілейна збірка зодчого

Каретний А. Д. Сходження: Вірші / Анатолій Каретний. – Кропивницький: Видавець Лисенко В. Ф., 2023. – 200 с. Антоніна ЦАРУК Перші проби поетичного пера Анато# лія Каретного побачили світ в армійській газеті в Німеччині, де він проходив вій# ськову службу пів століття тому. І тільки дев’яту збірку (2023) назвав “Сходження”, метафоризуючи вершинний життєвий досвід – простування до материзни#дідиз# ни на берегах Сугоклії як молитовної іко# ни самовідданої працелюбності роду. Збірки “природного лірика” завоюва# ли прихильну увагу Валерія Гончаренка, Василя Марка, Володимира Панченка ще часів літературної студії “Сівач”, якою опікувалися В. Гончаренко і В. Базилев# ський. Нині А. Каретного радо стрічають бібліотеки, школи, митці різних спілок. Його тексти отримали пісенне життя зав# дяки кропивницьким композиторам Бо# рису Притулі, Ларисі Гайдай, Сергію Кол# чину, Олександру Чеботарю. Його вірші заряджають якоюсь дитин# ною здатністю світобачення і теплотою любові: “…по калюжах приємно бігти, / По глибоких калюжах босоніж, / Де і небо, й ди# тинство – разом! / Я біжу, і сміються люди, / Наді мною й собою сміються”, де фіналь# ний пуант – розгублені з пазухи яблука (об# раз пізнання, спокуси, прозріння?) “Разом з небом і разом з дитинством / У глибоких ка# люжах тонуть…”, викликаючи невимовно щемкий катарсис (“Яблука дитинства”). Він обживає світ як мистецький витвір і зразок Господньої гармонії. Зором, слу# хом, дотиком, на смак і аромат, долучає ін# туїцію та уяву, однак справжні відкриття чутливого серця – на довірливій відстані сльози: “Ще сивий вітер струни розрива”, “Хрести – як стогін, / Як чорні круки”, “Я сприймаю всі болі на смак”, “Ще пахне хлі# Марія НАЗАР, м. Тернопіль Тернопільська літературна спільнота радо вітала вихід у світ першого номера щоквартального літературно#мистецького та громадсько#політичного часопису Тер# нопільської обласної організації Націо# нальної спілки письменників України “ЛітТерА” (“Літературне Тернопілля Ан# самблеве”). Ідея створення журналу належить не# втомному сподвижнику літературного сло# ва, професорові, докторові мистецтво# знавства Олегові Степановичу Смоляку. Цей номер став провісником творчої невтомності авторів краю в час нашої не# зламності. Він всепереможно промовив: “Слову – бути!” Бути як Божому посилу, як нашій Духовності, як Престижу, як Просвітництву. Саме цей мотив звучить у вступній статті до журналу “Слово про Слово” письменника Олега Германа. Автор все# охопно окреслив грані літературного роз# вою Тернопілля в іменах, фактах, подіях, адже невдовзі виповниться 40 років, як у нашому краї облагородилося джерело письменства. Тож на часі осмислити свої набутки, які проростають рясними схода# ми творчої невтомності наших авторів. Уже перший ужинок часопису, ском# понований за розділами, промовляє до чи# бом і не спить село”, “В обіймах ма# миних жили ми, як в раю”. Світ проходить крізь призму його досвіду, заломлюється на гра# нях хвилинного настрою, туманіє в пошуках слова, і йому болить бе# зодня між спорідненими душами і вихолодження обіймів несказаних слів. Тоді природне довкілля стає розгорнутою метафорою психоло# гічного стану ліричного героя, і за пейзажем прочитується палітра, чуттєва на дотик (тактильний і ем# фатичний), як у циклі “Сніг іде”. Органічність образів – у пізнаваній прос# тоті їхньої сутності, неповторність – у на# повненні власним теплом й іманентною ознакою руху: Ідуть дощі рясні, непереможні, Звичайно йдуть, як стомлені бійці. І вісточка летить, як промінь Божий, В усі кінці, в усі кінці. “Сходження” Анатолія Каретного – певною мірою підсумкова збірка, ювілей# на. Вроджений лірик озирається на “сім# десят кроків” життєвого досвіду, де спле# лося інтимне, громадянське і філософське в настроєвих замальовках, спогадах і зіз# наннях, імпресіях світлин і відлунні екс# пресій. Його громадянська лірика злютована з пейзажним психологізмом (“Рясні дощі пройшли по нашій долі…”, “Лірник”, “До сущого я звик…”) або фольклорним лако# нізмом (“Журавлі прилетіли”); про роль поета пише то іронічно (“брудню папір”), то афористично: “Слово гріхи замолить / Й буде тягнути плуг”; про сільський пейзаж – філософічно (“…світанок, де пам’ять – лікар”). Його вірші – мов сповідь перед вічністю: “Між простором і часом / Стоїть печалі віз / Із материнських сліз. / Із мате# ринських сліз”. У його віршах багато сонця як осердя світобудови і джерело гармонії. Мов на ди# тячому малюнку, відображає заворожене спостереження і захоплення від побачено# го, формує алгоритм самототожності: за# чудування – пізнання – злиття. Поет вибудував художній світ за влас# ним відчуттям зв’язків і перетікання енер# гій. У його світі два сонця: небесне і земне – жінка (“Мамине сонце”). Мати, кохана, дружина, бабуся… Випромінювані ними тепло, світло, любов сугерують образ бать# ківщини (“Стоїть замріяне село…”, “Тут ластівки малюють серед літа”), ніби намо# леної ікони: І домалюю пензлем сонця Яскравий твір. Сидять матуся край віконця, У квітах двір. Іконостас краси і взірець самовіддачі: “І кожному, хто в цьому світі є, / Вона, як сонце, душу віддає” – з’єдналися в усвідом# лене поетом кредо служіння: “Як музику небесну, / Як витвір чистоти, / Цю пісню світлу весну / Несу, бо в нотах – ти!”. Сут# ність служіння акумульована в імперативі зберегти любов як відповідь на щемку не# минучість заходу сонця (“Як сонечко ясне: / Зігріє – й піде…”)… Краса людського добротворення у ви# мірах вічних зливається з музикою довкіл# ля, оприявнює себе в натхненній праці не тільки людей творчих професій (архітек# тор творить музику в камені на віки: “Буді# вель сонце й вулиць…”), але й у справах ні# бито буденних: “Він був простим чобота# рем, / Тому що хтось повинен був / Узувати земляків – / І чоботи виходили на славу. / Тому що погано робити / Він нічого не міг, не навчився” (“Ода дідові Івану”). І в цьому велика таїна звичайного щастя – усвідом# лене цілепокладання. Атрибут сонячності в ліриці поета#бу# дівельника зумовлений траєкторією слу# жіння людям і поетичною вертикаллю у спробі наближення до ідеалу прекрасного. “Домалюю пензлем сонця…” – творчий задум у інфрачервоному діапазоні. Опану# вавши професію художника однією з пер# ших (а в резюме А. Каретного спектр фа# хових знань доволі цікавий: журналістика й будівництво, художнє оформлення і ро# бота в органах державної влади), поет на# сичує рефлексії теплом, немов обіймаючи кожну дорогу серцю деталь життєвого бут# тя і захищаючи пам’ять про неї у слові як домівці народного буття. Так і йде життє# вим шляхом, будуючи, з одного боку, зі скла і бетону, а з іншого – з любові й теп# ла. Не говоритиму, наскільки це важливо для відбудови України під час ліквідації наслідків російсько#української війни. Наскрізний мотив солярності об’єднує збірку композиційно і змістовно. А її автор не може не експериментувати – і змішує форми, зокрема, у вінку “Сонетних вітра# жів”. І ці поетичні практики поглиблюють
Про-читання · “І домалюю пензлем сонця Яскравий твір”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Весняне проростання слова

тачів широкою палітрою жанрів, тем і мо# тивів. Свій поетичний голос подають поети Любов Малецька (цикл “Клечальні титри над білим світом”) і Володимир Мацикур (добірка “Зворотній відлік”). Звучить ви# тончена й неповторна поезія, яку можна читати із записником задля осмислення написаного. Мала й велика проза в часописі пре# зентована Олегом Смоляком (цикл етюдів “Весна”); Неонілою Крем’янчанкою (опо# відання “Азовець”); Марією Баліцькою (уривок з роману “Часоплин життя”). У цих творах – актуальність порушених проблем на певних регістрах життєвого шляху. Збагачений номер також іскринками гумору Василини Вовчанської (“Мовте ре# цептуру”) та Юрія Заяця (“Кома – то не крапка”). Твори цієї рубрики наповнені засобами іронії та сатири потрібного ви# ховного спрямування. Свої твори подарували дітям Валенти# на Семеняк (“Казки бабусі Плахтійки”) і Володимир Кравчук (“Вірші з майбутньої книжки”). Вони зачаровують дотепністю та звеселяють маленькі душі чистотою по# чуттів. У розділі “Дебют” насолоду отримуємо від майстерно народжених словесних об# разків Нелі Дриботій. Читаючи її добірку “Щоб жити, щоб дихати”, потрапляєш мимоволі у той теплий світ дитинства, перших кроків пізнання світу. А рубрика “Наш гість” запросила до розмови авторку Надію Бойко з її добіркою віршів “Допоки є час”. В ансамбль літературного часопису оправдано й доречно доєдналися рецен# зенти й критики Тетяна Дігай (стаття
Постаті · “У повоєнний період ще з більшою енергією продовжив справу побратимів – Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Олекси Гасина та інших”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

режимом дипломатичні стосун# ки. Це викликало обурення у се# редовищі української еміграції, як і публікації британського жур# наліста Волтера Дюранті (скорі# ше за все, підкупленого Мос# квою), який в 1932 році опубліку# вав серію брехливих репортажів з України в американській газеті “Нью#Йорк таймс”, де стверджу# вав: “Голоду чи справжньої го# лодної смерті немає і, ймовірно, не буде”. Чи виправдались би сподіван# ня українців на Німеччину, яка в 1918 році вже намагалась підста# вити своє плече уряду Павла Ско# ропадського? Мирослав Прокоп однозначно цю ідею відкидав і не мав жодних ілюзій стосовно краї# ни, де у 20#х роках з’явився ще й новий лідер з божевільними екс# пансіоністськими планами. На відміну від деяких українських емігрантів та більшості тодішньої правлячої еліти західноєвропей# ських країн, що захоплювалися внутрішньою політикою Адольфа Гітлера у розореній війною краї# ні, і водночас не спромоглися розгледіти відверто расистські погляди, викладені у книжці “Моя боротьба”, а згодом втілю# вані біснуватим фюрером на практиці найжахливішими мето# дами. Мирослав Прокоп ніколи не вагався в оцінках внутрішнього розколу в націоналістичному ру# сі, коли утворилося два крила: бандерівці і мельниківці. Він йо# го засуджував і робив усе, щоб подолати протиріччя, викликані різним баченням стратегії і так# тики боротьби ОУН з багатоли# ким ворогом. З особливою ша# ною згадує у своїх працях Олену Телігу, Михайла Телігу, Івана Рошко#Ірлявського й інших їхніх бойових побратимів, які у складі похідних груп опинились на по# чатку війни в окупованому нім# цями Києві, щоб проводити культурно#роз’яснювальну робо# ту серед міського населення. Достеменно невідомо, що послу# жило причиною арешту мельни# ківців гестапівцями, котрі, як і бандерівці, сповідували одні і ті ж ідеали: прагнули відновити дер# жавну незалежність України, мрі# яли раз і назавжди позбутися московського ярма, намагались захистити український народ від пекла війни. Смерть цих патріо# тів від рук нацистів у Бабиному Яру, про яку Мирослав Прокоп дізнався, нелегально перебуваю# чи в столиці на другому році вій# ни, назавжди лишилась в його душі гірким спомином. Друга провідна тема, присут# ня в публіцистичних розвідках Мирослава Прокопа у повоєнний період, стосується національного питання в Радянському Союзі, зокрема в Україні, де воно пос# тійно нагадувало про себе, заби# раючи сон як у вищих партійних сановників у Києві, так і в мос# ковських правителів. Потужним вибухом, що підривав фундамент радянського ладу, виявився пам#
Постаті · “У повоєнний період ще з більшою енергією продовжив справу побратимів – Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Олекси Гасина та інших”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

З когорти будівничих нації Ким був і залишається для України Мирослав Прокоп

Давнє українське місто Перемишль, засноване ще в ІХ–Х століттях, входило колись до складу Київської Русі та Галицького князівства. Було воно важливим осередком українського культурного, політичного, церковного життя. Саме в Перемишлі народився і діяв Мирослав Прокоп, один із майбутніх лідерів національно-визвольного руху на Галичині у першій половині ХХ століття, зробивши тут перші кроки до усвідомлення себе автентичним українцем, відчувши приналежність до нації, звитяжна історія якої сягає глибини віків. Тарас ГОЛОВКО Його з юнацьких років вабила Організація українських націона# лістів, яка в польському середо# вищі у міжвоєнний період стави# ла за мету захист громадянських прав і політичних свобод україн# ського етносу, часто вдаючись до радикальних дій. За активну ді# яльність та відданість цій органі# зації хлопець, за вироком поль# ського суду, був засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Ці перші випробовування долі не порівняти з тими, що чекали на студента правничого факультету Львівського університету Миро# слава Прокопа в наступні роки. Адже Галичина опинилася між молотом і ковадлом після підпи# сання сумнозвісного пакту Мо# лотова#Ріббентропа влітку 1939 року, що призвело до розчлену# вання Польщі нацистською Ні# меччиною і вступу радянських військ на західноукраїнські землі. Ще в душах тисяч українців залишався гіркий присмак від па# цифікації – каральної акції, про# веденої польським урядом восе# ни 1930 року в багатьох містах і селах Галичини, як з’явився біль# шовицький наїзник, котрий по# чав утверджувати на приєднаних територіях радянську владу, зас# тосовуючи жорстокі репресії, фі# зично знищуючи ідеологічних супротивників, масово депорту# ючи нелояльних і потенційно не# безпечних громадян до Сибіру. З ризиком для власного життя під час Другої світової війни Ми# рослав Прокоп долучився до збройної боротьби, яку бандерів# ське крило ОУН і сформована нею Українська повстанська ар# мія вели на два фронти – проти гітлерівців і радянців, чинячи відчайдушний спротив їхнім прагненням поневолити місцеве населення. Виконуючи завдання військово#політичного керівни# цтва ОУН#УПА, Мирослав Про# коп у 1942 році нелегально при# був в окупований гітлерівцями Київ, маючи на меті встановити зв’язок з підпільною мережею ук# раїнських патріотів для вироб# лення спільної стратегії і тактики збройного опору. Перебуваючи у місті, на власні очі побачив на# слідки варварського знищення більшовицькими агентами архі# тектурних споруд, що дістались у спадок з минулих часів – Успен# ського собору Києво#Печерської лаври, унікальних житлових бу# динків, розташованих на Хреща# тику, мостів, електростанцій, ад# міністративних будівель. Тактика випаленої землі на захоплених німцями територіях, придумана у Москві, завдала більше шкоди місцевому населенню, аніж оку# пантам, які у відповідь розстріля# ли багато невинних заручників, а не радянських агентів. На відміну від деяких окремих лідерів націоналістичного руху, у Мирослава Прокопа ніколи не було жодних ілюзій стосовно на# цистської Німеччини, нібито во# на якимось чином посприяє від# новленню української держав# ності. Так само він ставився і до більшовицької Росії, яка здій# снювала приховану до пори до часу мілітаристську експансіо# ністську політику щодо сусідніх держав. Добре орієнтуючись у фундаментальних засадах двох вороже налаштованих ідеологій, Мирослав Прокоп був одним з тих, хто теоретично обґрунтував право українського народу вести збройну боротьбу всіма доступ# ними методами з тими країнами, які, всупереч міжнародному пра# ву, незаконно окупували терени України, нав’язавши їй колоні# альний статус. Навколо цього то# чились дискусії на конференціях та зборах ОУН, які відбувались уроки війни і де Мирослав Прокоп постійно виступав з ґрунтовними доповідями. Став досить поширеним факт, що нібито французький генерал Шарль де Голль, очолюючи під час Другої світової війни виз# вольний рух “Вільна Франція”, захоплювався Українською пов# станською армією, її героїзмом, виявленим за вкрай несприятли# вих умовах. Адже УПА змушена була воювати не лише з Третім Рейхом та сталінською Росією, ай з прокомуністично налаштова# ною польською Армією Людовою і радянськими партизанами. Звідки ж до де Голля надійшла інформація про УПА? Можна твердити: генерал міг дізнатися про звитягу українців з передач підпільної радіостанції, організо# ваної за безпосередньої участі Мирослава Прокопа і розташова# ній у розпал війни у важкодос# тупній гірській місцевості в Кар# патах. В ефір регулярно виходили радіопередачі на кількох інозем# них мовах (у тому числі фран# цузькій), інформуючи населення європейських країн та їхні уряди про збройний спротив упівців, які, спираючись на власні поту# ги, виявляли чудеса хоробрості і стійкості у боях з переважаючими силами ворогів на півночі, заході і півдні України. Саме тоді в екстремальних умовах прислужився нації публі# цистичний талант Мирослава Прокопа, його здатність ґрунтов# но аналізувати і прогнозувати по# дії, вказувати на тенденції. З під# готовлених ним та його соратни# ками радіорепортажів у багатьох європейських країнах, так само охоплених війною, дізнавалися, що проти військових підрозділів Вермахту, а пізніше Червоної ар# мії, воює близько ста тисяч укра# їнських бійців, очолюваних Ук# раїнською головною визвольною радою (це був орган, який здій# снював політичне керівництво українським визвольним рухом, утвореного ще в роки Другої сві# тової війни за ініціативи УПА й ОУН (б)). Навички досвідченого теоре# тика з глибокими знаннями в ца# рині філософії, історії, політоло# гії знадобились Мирославу Про# копу і після війни, коли потрібно було на міжнародній арені від# стоювати право України мати власну державність у контексті протистояння Заходу і Радян# ського Союзу з його східно#євро# пейськими країнами#сателітами, з яких Москва в 1955 році сфор# мувала військовий союз (соціа# лістичний табір), підписавши Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допо# могу. Для багатьох ця спілка з ра# дянською імперією з часом, як кажуть, вилізла боком, зокрема для Польщі, НДР, Угорщини й Чехословаччини, які відчули на собі усі принади комуністичної диктатури. У повоєнний період Миро# слав Прокоп, опинившись у ви# мушеній еміграції, ще з більшою енергією продовжив справу поб# ратимів – Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Олекси Гасина, Василя Сидіра, Дмитра Клячків# ського і тисяч інших упівців, які віддали життя заради свободи і незалежності України. Він трива# лий час керував видавництвом “Пролог”, в якому переважно публікувалась література націо# налістичної тематики, що мала на меті розвінчувати радянську пропаганду, а також викривати так званий соціалістичний спо# сіб життя. Після заснування жур# налу “Сучасність” – щомісячни# ка літератури, мистецтва і сус# пільного життя, який спочатку виходив у Німеччині, а потім у США, Мирослав Прокоп входив до редакційної ради часопису, публікуючи в ньому гостроакту# альні матеріали. З чималого творчого доробку, що нараховує кілька сотень ана# літичних статей, зібраних у двох книгах “Україна й українська по# літика Москви” (1956 р.) і “Напе# редодні незалежності України” (1993 р.), особливо цінні ті, в яких автор викладає власні думки про ідейні засади націоналістич# ного руху, російську шовіністич# но#імперську політику Москви стосовно України, а також до# сліджуючи суспільні явища в ук# раїнській дійсності впродовж кількох десятиліть, починаючи із 60#х і закінчуючи початком 90#х років. Націоналістичний рух, на думку Мирослава Прокопа, за# роджувався у вкрай невигідних умовах, що склалися на міжна# родній арені після закінчення Першої світової війни. Україн# ський політикум, опинившись за межами батьківщини після по# разки української революції, зму# шений був визначитися, на кого з європейських країн спиратися для ведення подальшої боротьби з радянською Росією, яка через військову агресію прибрала до рук етнічні українські землі. Як не дивно, вибір упав на кайзерів# ську Німеччину, що, на відміну від Великобританії та Франції, зовсім не виявляла зацікавленос# ті у збереженні умов Версаль# ського мирного договору, підпи# саного у червні 1919 року. Україн# ські політики в еміграції без особливого ентузіазму зустріли цю угоду, бо вона, по суті, на де# сятиліття закріплювала колоні# альний статус України. До того ж Сполучені Штати Америки ви# знали Радянський Союз на дер# жавному рівні у рік Голодомору, встановивши з диктаторським Мирослав Прокоп Плакат художникаBграфіка, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича, створений ним у роки боротьби з радянськими окупантами
Постаті · “Це ті речі, які саме зараз дозволяють ширше розглядати релігійні питання в Україні, що воістину є питанням національної безпеки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

флет Івана Дзюби “Інтернаціона# лізм чи русифікація?”, написа# ний 1965 року, і не лише підпіль# но поширюваний в України, а й легально виданий багатьма іно# земними мовами у Європі, США, Канаді. Мирослав Прокоп дуже високо оцінив автора#дисидента за його мужність протистояти репресивній тоталітарній систе# мі, а також розвінчуванні націо# нальної політики в країні, основи якої заклали ще Ленін зі Сталі# ним, а продовжили Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов. Статті Мирослава Прокопа “Концепції злиття націй і “єди# ного радянського народу”, “Прот. зв. радянський народ”, “Криза імперії і національне питання”, “Перемішування населення в СРСР і Україна”, “На новому етапі національної політики КПРС”, “З’їзд депутатів СРСР і національне питання” багато в чому перегукуються з працею “Інтернаціоналізм чи русифіка# ція?” Івана Дзюби, а в окремих моментах навіть її доповнюють фактами, які в умовах радянської дійсності взагалі неможливо було оприлюднити. Мабуть, саме Ми# рослав Прокоп виявився одним з перших на Заході радянологів, котрий спробував дати об’єктив# ну оцінку політиці Петра Шелес# та на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, для якого національне питання ніколи не втрачало своєї актуальності. До речі, останнім часом в інтелекту# альному середовищі можна почу# ти версію, нібито саме Шелест в часи хрущовської відлиги попро# сив Дзюбу дослідити національну політику в УРСР і в цілому Ра# дянського Союзу, спираючись виключно на праці класиків мар# ксизму#ленінізму, щоб уникнути подальших звинувачень в опор# тунізмі і буржуазному націоналіз# мі. Можливо, це була прихована реакція вищого партійного фун# кціонера, який внутрішньо не сприймав теорії “злиття націй”, домінування російської мови в багатонаціональній державі, штучне змішування етносів з по# дальшою втратою національної ідентичності, утворення спіль# ності – “радянський народ”, які в 60#х роках цілеспрямовано про# голошувалися в партійних доку# ментах на партійних з’їздах і пле# нумах. Як би там не було, але Мирослав Прокоп, крім “Інтер# націоналізму чи русифікації?” Івана Дзюби, називає ще дві пра# ці, які, на його думку, визначили загальну тенденцію в українсько# му правозахисному русі і викрит# ті антинародної політики правля# чої партії на межі 60#70#х років, це книги “Лихо з розуму” В’яче# слава Чорновола та “Репортаж із заповідника Берії” Валентина Мороза. У багатьох працях Мирослава Прокопа ґрунтовно досліджуєть# ся ґенеза націоналістичного руху, який зазнавав змін залежно від загальної міжнародної обстанов# ки, що складалась у світі у той чи інший період, і конкретних сус# пільно#політичних процесів, що відбувались в Україні в другій по# ловині минулого століття. При# міром, не залишаєшся байдужим, вчитуючись у його розміркову# вання з приводу того, як провід ОУН від авторитарних методів керівництва поступово перейшов до демократичних форм правлін# ня, замінивши крайні вияви ідео# логії інтегрального націоналізму (адже за Дмитром Донцовим, ме# та виправдовує всі засоби, а на чолі майбутньої української дер# жави повинен стояти вождь з не# обмеженими повноваженнями), на ліберальніші принципи, спо# відувані західними демократіями.
Постаті · “Це ті речі, які саме зараз дозволяють ширше розглядати релігійні питання в Україні, що воістину є питанням національної безпеки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Постать Євгена Гакмана – понад часом Духівник, політик, просвітянин

Формуючи редакційну полі# тику і видавництва “Пролог”, і журналу “Сучасність” Мирослав Прокоп дуже впевнено орієнту# вався у тогочасному літературно# му процесі підрадянської Украї# ни. Різко реагував він на вислов# лювання Костянтина Паустов# ського у своїх спогадах, в яких той образив національну гідність українців, принизивши значення української мови – мови, якою творили не лише Тарас Шевчен# ко, Іван Котляревський, Нечуй# Левицький, а й Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Лесь Мартович, широко використову# ючи у стилістиці власних творів галицькі діалекти. Паустовський, як, власне, тодішня московська творча еліта, мав упереджене ставлення до Західної України і все з нею пов’язане, бо в цьому регіоні України спротив росій# ським колонізаторам особливо був затятий як у роки війни, так ів повоєнний час. Під вогонь критики Миро# слава Прокопа потрапили і Олек# сандр Корнійчук за його вірно# підданство Кремлю і принижен# ня ролі українського народу в пе# ремозі над нацистською Німеч# чиною, Андрій Малишко за псев# допатріотичний вірш “Україно моя”, Остап Вишня за пасквілі на бандерівське підпілля, Павло Загребельний за фальсифікацію національно#визвольного руху ОУН#УПА у романі “Шепіт”. Повними антиподами до згадува# них письменників постають у публікаціях Прокопа Василь Си# моненко, Василь Стус, Ігор Ка# линець, Ліна Костенко, котрі, як вважав Мирослав Прокоп, не торгували власним сумлінням, не підлещувалися до партійної вер# хівки як у Москві, так і Києві за# ради дрібної вигоди, а своїми творами, здебільшого поширени# ми через самвидав, говорили правду про радянську дійсність, демаскували колоніальний статус українського народу. Робили це свідомо, незважаючи на репресії, часом навіть ціною власного життя. Колишній вояк Армії Україн# ської Народної Республіки, голо# ва Ради народних міністрів УНР в екзилі Іван Кедрин називав Ми# рослава Прокопа одним із най# кращих знавців визвольних рухів у новітній історії України, якому з нечисленними його ровесника# ми й активістами українського визвольного підпілля пощастило дожити і побачити, як він напи# сав у передмові до однієї з книг, чудо відродження державної не# залежності України в 1991 році. Інший сподвижник Прокопа – Анатолій Камінський, публіцист, політолог, керівник української служби радіо “Свобода” у Мюн# хені, стверджує, що Мирослав одним із перших на еміграції обґ# рунтував важливість і доцільність поєднання людських прав із пра# вом на національне визволення. Мирослав Прокоп давно став уособленням великого україн# ського патріота, який все своє свідоме життя віддав боротьбі за відновлення Україною державної незалежності, за розбудову і зміц# нення рідної нації. Поза всяким сумнівом, Ми# рослава Прокопа з повним пра# вом можна назвати високоідей# ною людиною, для якої перша за# повідь з Декалога ОУН – здобу# деш Українську Державу, або за# гинеш у боротьбі за Неї, – визна# чала зміст усього життя. Свою Батьківщину він сприймав Ду# ховним Храмом, який неодмінно постане на уламках московської імперії, вбачаючи у цьому зако# номірний підсумок тисячолітньої боротьби з віковічним ворогом. Світлана ВИЖНИЦЬКА, Чернівецька обл. Таку тему “круглого столу” з нагоди 230#річчя від народження та 150#х роковин упокоєння пер# шого Митрополита Буковини і Далмації Євгена Гакмана запро# понували організатори зібрання – Чернівецька обласна “Просві# та”, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федькови# ча, філологічний факультет (ка# федра філософії та культурології) та телеканал ТВА з проєктом “Життя з присмаком війни”. У заході взяли участь просві# тяни, священнослужителі, нау# ковці, студенти ЧНУ та педагоги, учні Чернівецького ліцею № 19 ім. О. Кобилянської, журналісти. Вони вшанували хвилиною мов# чання загиблих у війні з москов# щиною захисників України, від# давши честь ЗСУ, та пам’ять просвітянина#дослідника Олек# сандра Столяра, який покинув цей світ три роки тому. З вітальним словом до учас# ників “круглого столу” звернули# ся проректор з науково#педаго# гічної роботи Тамара Марусик і заступник голови Чернівецької обласної ради Михайло Павлюк. Чи можливе визнання нашого духовного світоча на всеукраїн# ському рівні, аби Євген Гакман став символом єднання право# славних України довкола ПЦУ? Так! Це потверджували доповіда# чі – заступник голови обласної “Просвіти”, професор ЧНУ, на# родний артист України Іван Дер# да, священники ПЦУ: о. Микола Шкрібляк, о. Микола Щербань, о. Роман Грищук, о. Ростислав Семенчук, о. Віталій Мензак, о. Назарій Гагалюк (капелан), го# лова Вижницької “Просвіти” Дмитро Никифоряк, директор наукової бібліотеки ЧНУ Михай# ло Зушман, просвітянка Тамара Мінченко, проводячи історичні паралелі між часом Гакмана і сьо# годенням, окреслюючи кроки до канонізації Митрополита (адже прах цього Духівника, покрив# джений енкаведистами в 1976 р., досі не знайдено), доводячи фе# номен цієї особистості не лише як церковного діяча – духовного Гетьмана, який “без зброї й була# ви зробив те, на що була неспро# можна тодішня влада” (о. Р. Се# менчук), але й далекоглядного політика, дипломата, патріота, борця за православ’я, громад# ського діяча#просвітника (з його ініціативи у краї створена перша просвітницька організація “Русь# ка бесіда”), благодійника. Виступаючі взяли до уваги цінності й боротьбу, які сповіду# вав духовний поводир краю, кот# рий не лише будував храми та школи, але й умів відділяти релі# гійні й політичні розбіжності, бу# ти поборником православ’я і нав# чати цього буковинців, залишаю# чись українським патріотом. Це ті речі, які саме зараз дозволяють ширше розглядати релігійні пи# тання в Україні, які воістину є питанням національної безпеки. Мовилося також про всесторон# ність підготовки майбутніх свя# щенників у Чернівецькому уні# верситеті, їхню спроможність не лише бути духовними наставни# ками, а й уміти виступити на все# народних зібраннях та повести за собою людей. Власне, такі свя# щеннослужителі, які є випускни# ками ЧНУ, показали свою муд# рість на цьому зібранні. Звучали й критичні зауважен# ня щодо сьогодення, коли вчите# лі історії та філології Буковини вірять казкам священників МП про старослов’янську мову, про невинуватість у війні цієї фсб# шної структури, чим суперечать програмі цих предметів. Але тому на цьому форумі присутні педа# гоги, студенти, учні, аби уроки Євгена Гакмана засвоювали в ни# нішніх умовах боротьби україн# ців проти московщини. Усі залюбки та з принципови# ми висновками переглянули фільм, створений каналом ТВА (Світлана Новицька) “Повернен# ня Митрополита”. В ухвалі “круглого столу” ви# значено, що постать Є. Гакмана може змінити сьогодення, є взір# цем боротьби за Українську Цер# кву. Для продовження процедури канонізації Митрополита Євгена – популяризувати життєдіяль# ність духовного сина нації через всеукраїнські ЗМІ. Вирішили: а) звернутися до Чернівецької обласної ради з проханням оголосити 2023#й ро# ком Євгена Гакмана та з пропози# цією заборонити УПЦ (МП) на території краю; б) внести до програми вивчення у школах іс# торії рідного краю матеріали життєдіяльності Євгена Гакмана; в) демонструвати фільм “Повер# нення Митрополита” на всіх можливих платформах. Завдяки заснованій Черні# вецькою обласною та Заставнів# ською “Просвітою” духовно# просвітницькій премії імені Єв# гена Гакмана перший її лавреат о. Роман Грищук (настоятель хра# му Рівноапостольної Княгині Ольги Чернівецько#Буковин# ської Єпархії ПЦУ, смт Глибока) отримав диплом та премію (3 ти# сячі гривень) за продовження справи Євгена Гакмана з відрод# ження та єднання українського православ’я. Грошову винагороду священник адресував волонтерам – для потреб ЗСУ. Структуровану розмову й конструктивну дискусію забезпе# чувала модераторка заходу, голо# ва Заставнівської “Просвіти” Світлана Масловська. Учасники зібрання наголоси# ли, що отримали масу нової, ці# кавої інформації, якою ділити# муться зі співвітчизниками, що є основою просвітницької роботи. P. S. Чернівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з Вірою Китайгородською звертається до Міністерства освіти і науки України, ректорату Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Чернівецької обласної ради, Чернівецької військової адміністрації з клопотанням відновити філософсько-теологічний факультет у стінах цього вишу, зважаючи на величезний суспільний запит у підготовці священників та капеланів. Пропонуємо, аби факультет на перспективу був удостоєний імені митрополита Євгена Гакмана.
Ексклюзив · “Виходить так, що Америка сьогодні є нашим культурним союзником”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Українка з Каліфорнії Наталя Багмут

Приступаючи до роботи над цим феноменальним фактажем, я думав про те, яку форму йому надати. Зробити у вигляді інтерв’ю з героїнею оповіді, написати матеріал у кращих традиціях нашого славного піару чи все ж поміркувати над характерними і болісними моментами існування нас, українців, на Богом даній нам землі та за її межами? Вибрав останнє, тому що деякі речі треба осмислювати і усвідомлювати їхню цінність. Анатолій МАТВІЙЧУК, народний артист України А почну з того, що майже чотири роки тому, перед 30#річчям Незалежності Украї# ни, пролунав телефонний дзвінок. Це була моя знайома Наталя Багмут. Вона повідо# мила, що тепер живе за океаном, у Калі# форнії, в місті Сакраменто, і поділилася мрією, що хоче створити на місцевому ра# діо “Етно ФМ” свою програму, присвяче# ну українській пісні та її найвідомішим, найславетнішим сучасним виконавцям. Сказала, що вже отримала добро і нині за# писує інтерв’ю з деякими майбутніми ге# роями своїх програм. Спитала, чи не маю бажання записати таку програму? Я одразу ж погодився, але зауважив, що значно краще було б не записувати її, а вийти у прямий ефір – це додає передачі особливої напруги і драйву. – Чому ж ні, можна спробувати, але за київським часом це має бути третя година ночі! Чи готовий ти себе так мучити? – спитала вона. – Звичайно, готовий! Тим більше, що в цей час, як правило, я ще не сплю, – від# повів я. – Тож хай буде прямий ефір! У визначений час ми вийшли в ефір, хоча ще десять років тому створити такий контент, де присутній не лише звук, а й кар# тинка, де цілу годину триває жвава розмова з піснями і поезією, з гумором та імпровіза# цією – та ще й через океан – це було не# мислимо! Але в наші часи можливо все. І як я й сподівався, програма вийшла нас# тільки неординарною, жвавою і змістов# ною, що це стало справжньою подією в Сакраменто. Кількість людей, які зазвичай слухали програму підскочив майже в де# сять разів! Її слухали не лише ті українці, що виїхали до Каліфорнії останніми рока# ми, а й ті, хто народився уже в Америці, але не втратив зв’язку з українською мо# вою. Слухали її як дивину, упиваючись со# ковитим голосом та інтонаціями ведучої, насолоджуючись українськими піснями. В інформаційному просторі Каліфорнії стався український прорив, інакше це не назвеш. І саме після цієї програми гене# ральний директор радіо “Етно ФМ” Давид Пономар запропонував Наталі Багмут вибрати будь#який час ефіру для її програ# ми, аби він був зручним як для американ# ської, так і для української авдиторії. Від# тоді щоп’ятниці, о 19:00 за київським ча# сом (9:00 за каліфорнійським), програма “Час української пісні” стала регулярно виходити в ефр і розлітатися по всьому сві# ту в мережі Інтернету. Унікальний формат програми – зустрі# чі онлайн через океан з улюбленими співа# ками, народними і заслуженими артиста# ми України – зробили програму надзви# чайно популярною в українській діаспорі Америки, а завдяки соціальним мережам – і в усьому світі. А далі трапилося взагалі неймовірне! За підсумками року на щорічній церемонії акції “Людина року” в Каліфорнії Наталя Багмут отримує Диплом визнання за най# краще радіошоу року на “Етно ФМ” (Na# taliya Bagmut Best Radio Show of the Year Ethno Fm Radio – 2019). Отримавши такий величезний по# штовх натхнення і довіри, Наталя Багмут стає засновницею та головною організа# торкою Першого Міжконтинентального онлайн радіофестивалю української пісні у США “UNITED BY SONG” (об’єднані піснею). І саме для цього фестивалю у неї народжуються вірші, які стануть основою для справжнього гімну. Цей гімн буде присвячений українській пісні – справж# ньому скарбові нашого народу, і матиме однойменну назву. А записали його одразу шість яскравих і неповторних народних артистів України – Оксана Білозір, Оксана Пекун, Алла Кудлай, Алла Попова, Анато# лій Гнатюк і Анатолій Матвійчук – автор музики і аранжування. У фестивалі “Об’єднані піснею”, при# свяченому 30#річчю Незалежності Украї# ни, взяли участь близько тисячі виконав# ців із різних куточків нашої планети. Про# тягом трьох місяців – з 1 червня по 24 сер# пня 2021 року – ефір американського ра# діо був наповнений українськими пісня# ми. То було справжнє творче єднання ук# раїнства. За три місяці ротації Фестиваль отримав 10 мільйонів (!) переглядів у соц# мережах від українців Світу. Дипломи лав# реатів вирушили в різні країни по обидва боки океану, а пісні#переможці та їх вико# навці назавжди залишаються у вільній ро# тації на радіо в Каліфорнії. До речі, Гран#прі в конкурсній програ# мі Фестивалю отримала чудова молода спі# вачка, яскрава і непересічна особистість Руслана Лоцман – саме за неї було віддано більшість голосів величезної слухацької авдиторії. Однак настав трагічний для всіх укра# їнців час. 24 лютого 2022 року в Україну прийшла Велика війна, і українська пісня стихла під ударами гармат і авіабомб. Але знову#таки спрацювала українська солі# дарність: Наталя Багмут створює на “Етно ФМ” у своїй програмі новий мистецький проєкт – Міжконтинентальний фестиваль патріотичної пісні – “UNITED FOR UK# RAINE–2022”. Фестиваль відкрив свій мистецький фронт за Україну. Щоденно до програми “Час української пісні” по елект# ронній пошті надходили пісні, створені патріотами України, як професійними ав# торами, так і аматорами. Пісні, які підні# мали дух українців і наближали нашу Пе# ремогу у війні. Дивовижно, що в самій Україні, ні тоді, ні зараз, ніхто не спромігся зробити щось подібне. Чому?! Невже інтереси власників медія такі далекі від інтересів народу? Ад# же пісня – могутній засіб консолідації, во# на підтримує і надихає патріотів України. Завдяки цьому Фестивалю народилися де# сятки нових творів, а також були актуалі# зовані пісні, створені колись і забуті в архі# вах. Значення фестивалю “UNITED FOR UKRAINE–2022” важко переоцінити ще й з того погляду, що українці Каліфорнії, яких до цього об’єднувала хіба що україн# ська церква, відчули велику потребу в ук# раїнській культурі – у програмах Наталі зазвучала також і поезія Вадима Крищен# ка, Ліни Костенко, Анатолія Матвійчука, Петра Маги. А згодом саме Наталя Багмут виступила координаторкою мистецьких турів найбільшими містами США членів журі Фестивалю, народних артистів Украї# ни Оксани Білозір, а пізніше й Анатолія Матвійчука. Її працездатність, наполегли# вість і комунікабельність до# лали межі різних Штатів і до# літали до практично всіх ук# раїнських громад і спільнот, що існують у США. І ось позаду надзвичайно важка зима в Україні – з ра# кетними ударами, загибеллю мирних людей, відключення# ми світла і тепла. Україна протрималась! Понад те, вона нарощує свій міжнародний авторитет. Світ аплодує на# шій незламності і силі духу. В самій Україні стаються зна# кові зміни: українською по# чинають говорити і співати навіть ті, хто не спромігся цього зробити за усі роки Не# залежності. А за океаном, у далекій Каліфорнії, на радіо “Етно ФМ” 21 лютого 2023 року вже стартує черговий мистецький проєкт На# талі Багмут – Міжконтинентальний Радіо# фестиваль української пісні – “Співай ук# раїнською!”. Велике єднання українців Світу заради України, її мови і культури – триває! Адже це так важливо, щоб світ на# решті зрозумів: Україна – не уламок росій# ської імперії, вона велика і неповторна країна зі своєю історією, культурою і мо# вою. Зі своєю яскравою піснею! І вже но# вий твір Наталі Багмут з музикою Анатолія Матвійчука звучить як заклик до всіх укра# їнців світу: Співай рідною – солов’їною! Співай рідною – з Україною! Співай рідною – материнською, Співай рідною – українською!!! Я пригадую, як важко записувалася ця важлива пісня. Світло давали лише на де# кілька годин і аранжування робилося дуже швидко, але й цей процес переривася, ко# ли електроенергія раптово зникала. Але наступного дня все починалося знову. А потім запис вокалу у холодній студії, нама# гання встигнути вчасно додому до комен# дантської години. Але цінність таких пі# сень є високою, тому що вони увібрали в себе весь драматизм наших реалій. Нинішній фестиваль “Співай україн# ською!” викликав неймовірну цікавість не лише у професійних виконавців. За океан до Сакраменто полетіли сотні і тисячі за# писів від народних, самодіяльних аматор# ських колективів, вокальних ансамблів із численних центрів творчості і навіть сіль# ських будинків культури. Пісні присилали масово. За кожним ефіром стежили і сте# жать тисячі людей з різних регіонів Украї# ни – Черкащини і Полтавщини, Чернігів# щини і Львівщини, Івано#Франківщини і Київщини. Довкола Фестивалю об’єдналася ціла когорта талановитих українських митців, що увійшли до почесного журі. Вони сьо# годні живуть по всьому світу. Це, зокрема, народні артисти України Оксана Білозір, Анатолій Матвійчук, Павло Зібров, Петро Мага, Алла Попова (Україна), Людмила Касьяненко, Олег Шак, Крістіна V (США), Інесса Братущик (Канада). Як пояснити той феномен, що фести# валь викликав таку потужну хвилю ціка# вості серед непрофесійних виконавців і са# модіяльних колективів України? Це пояс# нюється перш за все дефіцитом уваги до традиційної культури. Відсутністю в теле# та радіоефірах того пласту культури, який найбільш затребуваний народом. Але ж колись давно в ефірі українського телеба# чення існував проєкт “Сонячні кларнети”, де робився акцент на виступах аматор# ських і народних колективів. А ще у НП “Україна” відбувалися щорічні звіти кра# щих колективів всіх областей. Пізніше в телеефірі з’явилася циклова програма ве# дучої Оксани Пекун “Фольк#music”, у якій впродовж кількох років професіонали і аматори співали кращі зразки з того, що залишили нам попередні співочі поколін# ня українців. Однак останні років п’ять в Україні майже не чути не те що народну, а навіть традиційну естрадну українську піс# ню. Буквально все заполонила новітня мо# лодіжна поп#культура. Тож не дивно, що як тільки з’явилась можливість презенту# вати свою творчість в ефірі, та ще й за оке# аном, – люди стрепенулися, проявили не# абияку творчу активність... Виходить так, що Америка сьогодні є не лише нашим стратегічним воєнним со# юзником, постачаючи нам зброю, вона ще є і нашим культурним союзником, допо# магаючи виживати рідній пісенній культу# рі, яка у себе вдома зазнає чимало кривди від власників медіпростору. Завдяки Аме# риці і в мене народився мистецький про# єкт “Across the оcean” (Через океан), де я активно співпрацюю з когортою виконав# ців Америки українського походження. Задумаймось, чому в нашій рідній краї# ні все відбувається так. Чому ми не чуємо в радіо# і телеефірах наших найкращих ар# тистів, співаків, композиторів, поетів? Чо# му спостерігається такий разючий розрив між мистецькими поколіннями? Чому Ук#
Музика · “Світ вже знає українців як хороших вояків, а ще повинен знати, що ми талановиті музикантиBкомпозитори і виконавці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїну змушені покидати не лише біженці, ай висококваліфіковані фахівці, митці, лю# ди з управлінським досвідом, з величез# ною сердечною любов’ю до України, яка допомагає їм творити чудеса навіть за оке# аном. Можливо, тому, що тут не існує справж# ньої національної еліти, а національна культура давно є падчеркою для можно# владців? Але просто уявіть собі, на хвили# ночку, ситуацію, коли на якийсь із “на# ших” телеканалів чи радіостанцій, бук# вально з вулиці, приходить людина – і пропонує створити якийсь творчий про# єкт! З нашим загальним рівнем клановості, протекціонізму і корупції це виглядає як абсолютна фантастика. А в США, виявля# ється, все можливо. Тому честь і хвала ке# рівникові медіахолдингу “Афіша” і гене# ральному директору радіо “Етно ФМ” Сакраменто Девіду Пономарю, який про# демонстрував неймовірну відкритість, пі# шов на співпрацю з Наталею Багмут, пові# ривши в неї, і заслужив подяку українсько# го народу. Тепер щодо власне Наталі Багмут. Біль# шості людей в Україні її ім’я поки що не ві# доме. Хоча свій творчий і мистецький шлях вона розпочинала в Україні. Народи# лася в сім’ї хліборобів на Чернігівщині. У Лосинівській музичній школі, яку закін# чила “на відмінно”, опанувала фортепіано. Професійний фах музиканта#педагога здо# бувала у Чернівецькому музично#педаго# гічному училищі – отримала диплом з від# знакою. Вищу мистецьку освіту здобула у Київському національному університеті культури і мистецтв, який також закінчила з червоним дипломом. 15 років працювала начальником відділу культури Броварської міської ради. Закінчила Київську академію державного управління при Президентові України, отримала фах магістра державно# го управління. Наталя Багмут навіть встигла внести до Книги Рекордів України кілька своїх про# єктів, серед яких найвагоміший для неї – виконання гімну міста Бровари на голов# ному Майдані Свободи дитячим хором у складі вихованців загальноосвітніх закла# дів міста – п’ять тисяч дітей (!). Наталя Багмут і диригувала цим великим хором, оскільки саме вона, заслужена діячка мис# тецтв України, є авторкою музики та слів гімну “Бровари – місто свободи”... Так, сьогодні Наталя живе за Океаном, вона – член Спілки письменників Північ# ної Америки, координаторка культурних проєктів організації “Ukrainian Hоuse” в Каліфорнії, володарка Міжнародної Пре# мії “Золота Зірка” – “Культурна диплома# тія”. Наталя активно розбудовує зв’язки з українцями Нового Світу. А ще вона навчає юних талановитих українців Америки співу і гри на музичних інструментах, пише для них вірші й пісні. Ми в тандемі з Наталею створили майже десяток українських пісень, які знайшли дорогу до сердець слухачів. Нещодавно Наталя захоплено ділилася своїми вражен# нями від поїздки до Нью#Йорку на вели# кий Український фестиваль “Союзівка”, розповідала про свої чудові перспективи співпраці з арт#менеджером фестивалю, заступником голови Ради Союзу Українок Америки Валентиною Табакою та головою “Союзівки” Романом Нагірняком. І це означає, що невдовзі народяться нові ціка# ві проєкти. Але однією з найперспективні# ших ідей Наталі є створення постійної ме# режевої комунікації україномовних ЗМІ в США. Хтось скаже, що вона чудово влаштува# лася, має улюблену роботу, яка добре опла# чується... Але ні, друзі, в тому й справа, що майже все, що робить Наталя в США, три# мається на її доброчинності й ентузіазмі. Це культурне волонтерство чистої води! І більшість українців, котрі в Америці допо# магають українцям і пропагують Україну, це також люди з українським серцем і ду# шею, які роблять надзвичайно важливу справу. І Наталя Багмут сьогодні серед них. І я вірю, що все у неї вийде. Тому що вона Українка з великої літери. Бо хто ж, як не вона?!
Музика · “Світ вже знає українців як хороших вояків, а ще повинен знати, що ми талановиті музикантиBкомпозитори і виконавці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Музична дипломатія Ірини Шестеренко

У Великій залі імені Василя Сліпака Національної музичної академії України відбувся ювілейний творчий вечір Ірини Шестеренко – відомої української піаністки-солістки та концертмейстерки, кандидатки мистецтвознавства, професорки кафедри загального та спеціалізованого фортепіано НМАУ, заслуженої діячки естрадного мистецтва України, лавреатки та дипломантки міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Валерія СТЕПАНЯНА Народилася майбутня піаністка 29 січ# ня 1963 року в Києві у сім’ї інтелігентів. Мама – Алла Іванівна Шестеренко – була талановитою художницею по костюмах на Київській кіностудії імені Олександра Довженка (саме вона створила костюми до відомих фільмів “Пропала грамота”, “За# хар Беркут”, “Білий птах з чорною відзна# кою”, “Богдан#Зиновій Хмельницький” та ще близько 50 стрічок). Батько – Віктор Євгенович Шестеренко – працював у Го# ловному управлінні Держстраху при Мі# ністерстві фінансів. Він бездоганно воло# дів літературною українською мовою (ро# бив вигляд, що російську не розуміє), дру# жив із письменниками, за що його назива# ли “буржуазним націоналістом”, проте по# важали як професіонала; добровільно пра# цював на ліквідації аварії на ЧАЕС у 1986 році. Ірина з дитинства мріяла стати піаніст# кою. Їй надзвичайно поталанило не тільки з природними музичними даними, а й з професійними викладачами. Перша вчи# телька – Роза Шарипівна Рамазанова – допомогла їй з технічно#піаністичними, музично#образними і концертними навич# ками, які згодом розвивалися під час нав# чання в Київській музичній школі імені Миколи Лисенка в класі заслуженої артист# ки України Наталії Кирилівни Толпиго# Русіної та в Київській державній консерва# торії (нині НМАУ) у класі професорки, заслуженої артистки України Ольги Дмит# рівни Ліфоренко. Ще до закінчення фортепіанного фа# культету (з відзнакою) Ірина Шестеренко почала працювати концертмейстеркою ка# федри народних інструментів, а з 1991 ро# ку – викладачкою кафедри загального та спеціалізованого фортепіано вищеназва# ної консерваторії. У 2009 р. захистила кан# дидатську дисертацію зі спеціальності “Музичне мистецтво” на тему: “Творчість Віталія Кирейка в аспекті біографічних досліджень”. Згодом отримала звання до# цента кафедри загального та спеціалізова# ного фортепіано консерваторії. А з 2019#го працює на посаді професора цієї ж кафед# ри. Протягом творчого життя пані Ірина поєднує концертну, наукову та педагогічну діяльність, показуючи приклад високо# професійного служіння українському мис# тецтву. Серед її випускників – плеяда тала# новитих митців, які працюють як в Украї# ні, так і за кордоном. За кілька десятиліть концертної діяль# ності вона зіграла близько двох тисяч кон# цертів (сольно та з різними солістами й ан# самблями) на багатьох сценах України та інших країн Європи з концертними про# грамами, що охоплюють твори різноманіт# них форм, жанрів та епох як українських, так і зарубіжних композиторів. Плідною була співпраця І. Шестеренко з народними артистами України: Валенти# ною Антонюк, Ігорем Борком, Олексан# дром Василенком, Іриною Даць, Людми# лою Ларіковою, Романом Майбородою, Фемієм Мустафаєвим, Оксаною Несте# ренко, Леонідом Сандуленком, Валенти# ною Степовою; заслуженими діячами мис# тецтв України: Миколою Сікорою, Ми# хайлом Кірішевим, Петром і Павлом Приймаками, Андрієм Маслаковим, а та# кож Інною Андріяш, Сергієм Возіяном, Леонідом Гуком, Сергієм Скубаком, Ва# лентиною Семеновою та ін. Серед відомих солістів#інструменталіс# тів з піаністкою співпрацювали: Дейл Ан# дервуд (саксофон, США), Ернст Вольф (кларнет, Швейцарія), виконавці на акаде# мічних народних інструментах: заслуже# ний артист України Юрій Алексик (бала# лайка), народний артист Георгій Агратіна та заслужені артисти України Андрій Вой# чук (цимбали) та Володимир Левицький (домра), близько ста інструменталістів, се# ред яких заслужені артисти України Мико# ла Кононов (гобой), Мирослава Которо# вич (скрипка), Олександр Погорєлов (альт), а також Олена Муржа (балалайка), Галина Тимах (флейта), скрипалі Артем Ірина Шестеренко з Оксаною Нестеренко та Леонідом Сандуленком Дзегановський, Костянтин Цепков, Ірина Загорна, Інна Чкан, віолончелістка Віра Корнілова та ін. Вперше в історії музикознавства, ґрун# товно досліджуючи творчість композито# ра#корифея Віталія Кирейка, Ірина Шес# теренко стала і першою інтерпретаторкою його фортепіанних, вокальних та інстру# ментальних творів (як концертмейстер). Піаністці присвячені фортепіанні тво# ри Віталія Кирейка, записані нею до Фон# ду Українського радіо: “Симфонічні варіа# ції” для фортепіано з оркестром, сонати №№ 6, 8, 10, 11, 12, 13, “Елегія”, “Вальс# багатель” та “Вальс#фантазія”. Фортепіан# на спадщина В. Кирейка (в тому числі “Фантазія” для фортепіано і струнного ор# кестру), як і вокальні та інструментальні твори, були виконані на фестивалях сучас# ної музики “Київ Музик Фест”, “Прем’єри сезону” та в щорічних концер# тах з творів митця, організованих піаніс# ткою. У її супроводі до фонду Українського радіо були записані й інші твори Віталія Кирейка: “10 пісень з Полтавщини” (ра# зом з Валентиною Антонюк), “Соната” для скрипки та фортепіано (з Артемом Дзегановським), “Новелета” для флейти та фортепіано (з Галиною Тимах) та роман# си (з Миколою Сікорою). Ювілейний творчий вечір Ірини Шес# теренко “Із скарбниці української музич# ної класики” відбувся на підтримку Зброй# них Сил України та Національної гвардії України. На захід запросили українських військових. У програмі концерту прозву# чали фортепіанні та вокальні твори Мико# ли Лисенка, Віталія Кирейка, Левка Ре# вуцького, Анни Гаврилець, Костянтина Данькевича, Семена Гулака#Артемовсько# го, Михайла Жербіна, а також дуети й об# робки українських народних пісень. Разом з Іриною Шестеренко виступи# ли народні артисти України Ігор Борко, Олександр Василенко, Оксана Нестеренко та Леонід Сандуленко. Режисеркою вечора була народна артистка України Ірина Даць, а ведучим – доктор мистецтва Олек# сандр Співаковський. Вдячна публіка зу# стрічала кожен номер програми гучними оплесками, а на завершення разом із вико# навцями заспівала Гімн України. – Музика дає нам силу, яка здатна пі# діймати дух, – переконана Ірина Шесте# ренко. – З початку війни я практично не переривала своєї роботи. Телефонувала своїм студентам, ми намагалися працюва# ти онлайн. Це допомагало нам морально й фізично витримати жахи перших місяців війни. У цьому навчальному році у нас змі# шана форма навчання. Адміністрація створила всі умови, аби студенти та викла# дачі могли працювати і навчатися у звич# ному для них режимі. Якщо говорити про концерт, то збира# лася зробити його ще восени, до ювілею своєї творчої діяльності. Але через непрос# ту обстановку його дата кілька разів пере# носилася. Врешті вирішили, що краще провести концерт навесні, коли оживає природа. Адже весна дає нам сили для оновлення. Вдячна керівництву Академії за те, що безкоштовно надали велику залу, задіяли для проведення концерту необхідні техніч# ні служби. Здається, вдалося все заплано# ване. Свідомо склала програму винятково з творів українських композиторів. Вва# жаю, що сьогодні особливо актуально представляти українську класичну музику. Сподіваюсь найближчим часом викласти цей концерт у YouTube. Хотілося б, аби він зацікавив як українських, так й іноземних слухачів. Нашу музику сьогодні мало хто знає. А якщо ми, українці, не виконуватимемо її, то й надалі її не знатиме світ і вважатиме нас третьосортною нацією. Але ж у нас прекрасна культура, тільки треба активні# ше популяризувати її серед світової спіль# ноти. Планувала програму так, щоб спершу прозвучала класика, а далі – обробки жар# тівливих українських пісень. У всіх соліс# тів великий репертуар, є з чого вибрати. Хотілося, щоб прозвучали твори, які бу# дуть цікаві для слухача. Також долучили музику сучасних композиторів#корифеїв – Ганни Гаврилець та Віталія Кирейка. Однією з центральних під час концерту була творчість основоположника україн# ської композиторської школи Миколи Лисенка – його фортепіанні та вокальні твори. У моєму репертуарі є твори й зарубіж# них композиторів різних жанрів та епох. Але сьогодні актуальна саме популяриза# ція української класичної музики. Зізнаюсь: я дуже щаслива, що цей кон# церт відбувся. Всі учасники виклалися на повну і самі отримали задоволення. Мені здається, що задоволення отримали і слу# хачі в залі. А запрошені на концерт вій# ськові зазначили, що не могли навіть уяви# ти, яка прекрасна українська класична му# зика. Якби цю музику активно популяри# зували з телеекранів, виховували на ній слухача, то люди більше б цінували власну національну культуру. На жаль, з величез# ною українською музичною спадщиною знайомі навіть не всі музиканти, не кажу# чи вже про пересічних громадян. Тож ро# боти непочатий край. Вже думаю над новою програмою, що теж включала б українську музичну класи# ку. Якщо не ми, то хто це робитиме? Світ вже знає українців як хороших вояків, а ще повинен знати, що ми талановиті музи# канти#композитори і виконавці.
16 Пошта “СП” · “Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

На чиєму боці вони працюють?

Василь ЧЕПУРНИЙ Голова Чернігівського обласного товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Олександр Шевченко поширив заяву на своїй сторінці у Фейсбуці, яка частково розкриває нові повороти у справі відібрання обласною радою (читай – Ніною Лемеш) приміщення у “Просвіти”, де організація перебувала з 1992 року, а також показує причини подібного ставлення саме цієї каденції керівництва облради до найстарішої громадської організації. У час війни з Росією чиновники топчуть організацію, яка виховала бійців проти рашистської зарази, тож у чиїх інтересах вони діють? Далі буде, а зараз – заява голови ОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Олександра Шевченка: “Агенти чийого впливу хочуть знищити чернігівську “Просвіту”? Випадково мені стало відомо, що управління комунального майна обласної ради за командою першої заступниці голови облради Ніни Лемеш провело аукціон з передачі історичного будинку “Просвіти” (вулиця Хлібопекарська, 10) в оренду. Аукціон проходив навіть не один, та все скасовувався через відсутність охочих орендувати. Бо товариство “Просвіта” ніхто не повідомляв! Аукціон виграла маловідома широкій громадськості організація “Сфера молоді”. Ви чули про таку? А Ніна Лемеш чула, бо це через неї проходили кошти і при скандальному звільненні Ніни Лемеш з посади начальниці обласного департаменту молоді та спорту ця ГО фігурувала… Тепер випливла знов. Нагадую, що чернігівська “Просвіта” орендувала садибний будинок по вулиці Хлібопекарській, 10, з початку 1990-х років, забезпечила ремонт фасаду і всередині, встановила двоє металевих художньо виконаних воріт, зробила відмостку тощо. А головне – “Просвіта” була в основі державотворення на Чернігівщині, видаючи газети й журнали, відкриваючи першу українську книгарню, проводячи лекції, походи, концерти, поширюючи правду про українську історію та культуру. Неоціненний внесок чернігівської “Просвіти” в боротьбі за українську мову. Зрештою, багато юнаків, вихованих “Просвітою”, стали в перші ряди захисту України з початком російсько-української війни 2014 року, троє з них полягли за незалежність України. То питається в задачі: якщо чиновники облради цілеспрямовано відбирають у “Просвіти” приміщення – на чиєму боці у війні вони працюють?” ця між громадами та недержавними організаціями є важливою для соціалізації та адаптації ВПО. У своїй діяльності Січеславська “Просвіта” розробляє освітні проєкти та ініціативи, надає психологічну та культурну підтримку ВПО”. Сергій Тютюнник також наголосив на ролі влади та ресурсів для громадських ініціатив у підтримці ВПО. Учасники заходу обговорили різні аспекти співпраці між громадами, недержавними організаціями та владою, що сприяють розвитку українського суспільства та зміцненню спільнот. Захід пройшов у дружній атмосфері, а його учасники дізналися більше про важливість соціалізації та адаптації ВПО. Січеславська “Просвіта”
16 Пошта “СП” · “Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Шевченко єднає Україну”

Ранок подарував сумчанам дивовижну блакить і яскраве сонце! Після похмурих днів і дощів йому радієш особливо! Ганна ПЕТРЕНКО Фото Федора НАУМКА О десятій ранку у сумському сквері біля пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку святково зібралися люди. Серед них: ініціатор зібрання — заступник начальника Державної екологічної інспекції Сумської області Олександр Михайлович Уваров, заступник директора Комунального підприємства “Зеленбуд” Андрій Олександрович Матрос та голова Сумського обласного товариства “Просвіта” Олексій Григорович Шевченко разом з активістамиприродолюбами названих організацій. О. М. Уваров нагадав присутнім про прекрасну традицію, яка останніми роками з’явилася в Україні і вже кілька років проводиться під егідою Державної екологічної інспекції та має назву “Шевченко єднає Україну”. Проходить вона скрізь, окрім Криму та окупованих територій. Цього року міськрада пішла назустріч ентузіастам і дозволила посадити дубочки у сквері біля пам’ятника Т. Шевченку. Саджанці надійшли “Новою поштою” із села Будище Звенигородського району Черкаської області, де росте “дуб Шевченка”. Під цим дубом, неподалік колишньої садиби пана Енгельгардта, молодий Тарас, будучи козачком, любив малювати і, за легендою, ховав малюнки в його дуплі. Сіянці (жолуді) зібрали і висадили у розсаднику Звенигородського лісництва. Усього замовили 33 саджанці. По 11 відправили ще в міста Охтирка та Тростянець. Я уже не пам’ятаю, коли так радісно і так дружно працювалось з людьми, серед яких, крім своїх просвітян, і люди з інших організацій. Треба було бачити, з якою любов’ю садили кожен дубочок, як обкладали ямки зеленим віночком із дерну. Я не втрималась і попросила сама посадити свій дубочок, ямки, правда, викопали чоловіки. Дбайливо обгородили кожне деревце і зав’язали стрічки... А оскільки наша “Просвіта” поряд, то домовилися з присутніми, що беремо шефство над саджанцями, будемо доглядати і поливати... Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!
16 Пошта “СП” · “Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Найбільший урок у світі”

У Дніпрі відбулася конференція міжнародної молодіжної організації AIESEC, присвячена проєкту для молоді “Найбільший урок у світі”. Це молодіжна ініціатива, яку створили Project Everyone та UNICEF з метою надихнути молодь і дітей на позитивні зміни у світі. У рамках конференції пройшла зустріч зі спеціальним гостем – головою Січеславської “Просвіти” Сергієм Тютюнником. Пан Сергій поділився досвідом роботи з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) та розповів про співпрацю в цій сфері громад і недержавних організацій. Сергій Тютюнник зазначив: “Співпра-
16 Пошта “СП” · “Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

До уваги читачів “Слова Просвіти”!

Переглянути і завантажити всі цьогорічні номери газети “Слово Просвіти” в pdf-форматі можна у Вікісховищі за посиланням: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Slovo_Prosvity,_2023 Перейти до pdf-архіву попередніх років можна, скориставшись спеціальним навігаційним шаблоном, що розміщений над файлами в категорії Вікісховища. Потрапити в архів “СП” на Вікісховищі можна також зі сторінки “Слова Просвіти” у Вікіпедії. Посилання на нього розміщене в інформаційному шаблоні в правій частині сторінки. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Пошта “СП” · “Ростіть, дубочки, піднімайтесь вгору, як один із символів України – міці, незламності, сили і стійкості нашого народу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин