Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “І домалюю пензлем сонця Яскравий твір”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ювілейна збірка зодчого

Слово Просвіти, №17 за 2023 рік

Каретний А. Д. Сходження: Вірші / Анатолій Каретний. – Кропивницький: Видавець Лисенко В. Ф., 2023. – 200 с. Антоніна ЦАРУК Перші проби поетичного пера Анато# лія Каретного побачили світ в армійській газеті в Німеччині, де він проходив вій# ськову службу пів століття тому. І тільки дев’яту збірку (2023) назвав “Сходження”, метафоризуючи вершинний життєвий досвід – простування до материзни#дідиз# ни на берегах Сугоклії як молитовної іко# ни самовідданої працелюбності роду. Збірки “природного лірика” завоюва# ли прихильну увагу Валерія Гончаренка, Василя Марка, Володимира Панченка ще часів літературної студії “Сівач”, якою опікувалися В. Гончаренко і В. Базилев# ський. Нині А. Каретного радо стрічають бібліотеки, школи, митці різних спілок. Його тексти отримали пісенне життя зав# дяки кропивницьким композиторам Бо# рису Притулі, Ларисі Гайдай, Сергію Кол# чину, Олександру Чеботарю. Його вірші заряджають якоюсь дитин# ною здатністю світобачення і теплотою любові: “…по калюжах приємно бігти, / По глибоких калюжах босоніж, / Де і небо, й ди# тинство – разом! / Я біжу, і сміються люди, / Наді мною й собою сміються”, де фіналь# ний пуант – розгублені з пазухи яблука (об# раз пізнання, спокуси, прозріння?) “Разом з небом і разом з дитинством / У глибоких ка# люжах тонуть…”, викликаючи невимовно щемкий катарсис (“Яблука дитинства”). Він обживає світ як мистецький витвір і зразок Господньої гармонії. Зором, слу# хом, дотиком, на смак і аромат, долучає ін# туїцію та уяву, однак справжні відкриття чутливого серця – на довірливій відстані сльози: “Ще сивий вітер струни розрива”, “Хрести – як стогін, / Як чорні круки”, “Я сприймаю всі болі на смак”, “Ще пахне хлі# Марія НАЗАР, м. Тернопіль Тернопільська літературна спільнота радо вітала вихід у світ першого номера щоквартального літературно#мистецького та громадсько#політичного часопису Тер# нопільської обласної організації Націо# нальної спілки письменників України “ЛітТерА” (“Літературне Тернопілля Ан# самблеве”). Ідея створення журналу належить не# втомному сподвижнику літературного сло# ва, професорові, докторові мистецтво# знавства Олегові Степановичу Смоляку. Цей номер став провісником творчої невтомності авторів краю в час нашої не# зламності. Він всепереможно промовив: “Слову – бути!” Бути як Божому посилу, як нашій Духовності, як Престижу, як Просвітництву. Саме цей мотив звучить у вступній статті до журналу “Слово про Слово” письменника Олега Германа. Автор все# охопно окреслив грані літературного роз# вою Тернопілля в іменах, фактах, подіях, адже невдовзі виповниться 40 років, як у нашому краї облагородилося джерело письменства. Тож на часі осмислити свої набутки, які проростають рясними схода# ми творчої невтомності наших авторів. Уже перший ужинок часопису, ском# понований за розділами, промовляє до чи# бом і не спить село”, “В обіймах ма# миних жили ми, як в раю”. Світ проходить крізь призму його досвіду, заломлюється на гра# нях хвилинного настрою, туманіє в пошуках слова, і йому болить бе# зодня між спорідненими душами і вихолодження обіймів несказаних слів. Тоді природне довкілля стає розгорнутою метафорою психоло# гічного стану ліричного героя, і за пейзажем прочитується палітра, чуттєва на дотик (тактильний і ем# фатичний), як у циклі “Сніг іде”. Органічність образів – у пізнаваній прос# тоті їхньої сутності, неповторність – у на# повненні власним теплом й іманентною ознакою руху: Ідуть дощі рясні, непереможні, Звичайно йдуть, як стомлені бійці. І вісточка летить, як промінь Божий, В усі кінці, в усі кінці. “Сходження” Анатолія Каретного – певною мірою підсумкова збірка, ювілей# на. Вроджений лірик озирається на “сім# десят кроків” життєвого досвіду, де спле# лося інтимне, громадянське і філософське в настроєвих замальовках, спогадах і зіз# наннях, імпресіях світлин і відлунні екс# пресій. Його громадянська лірика злютована з пейзажним психологізмом (“Рясні дощі пройшли по нашій долі…”, “Лірник”, “До сущого я звик…”) або фольклорним лако# нізмом (“Журавлі прилетіли”); про роль поета пише то іронічно (“брудню папір”), то афористично: “Слово гріхи замолить / Й буде тягнути плуг”; про сільський пейзаж – філософічно (“…світанок, де пам’ять – лікар”). Його вірші – мов сповідь перед вічністю: “Між простором і часом / Стоїть печалі віз / Із материнських сліз. / Із мате# ринських сліз”. У його віршах багато сонця як осердя світобудови і джерело гармонії. Мов на ди# тячому малюнку, відображає заворожене спостереження і захоплення від побачено# го, формує алгоритм самототожності: за# чудування – пізнання – злиття. Поет вибудував художній світ за влас# ним відчуттям зв’язків і перетікання енер# гій. У його світі два сонця: небесне і земне – жінка (“Мамине сонце”). Мати, кохана, дружина, бабуся… Випромінювані ними тепло, світло, любов сугерують образ бать# ківщини (“Стоїть замріяне село…”, “Тут ластівки малюють серед літа”), ніби намо# леної ікони: І домалюю пензлем сонця Яскравий твір. Сидять матуся край віконця, У квітах двір. Іконостас краси і взірець самовіддачі: “І кожному, хто в цьому світі є, / Вона, як сонце, душу віддає” – з’єдналися в усвідом# лене поетом кредо служіння: “Як музику небесну, / Як витвір чистоти, / Цю пісню світлу весну / Несу, бо в нотах – ти!”. Сут# ність служіння акумульована в імперативі зберегти любов як відповідь на щемку не# минучість заходу сонця (“Як сонечко ясне: / Зігріє – й піде…”)… Краса людського добротворення у ви# мірах вічних зливається з музикою довкіл# ля, оприявнює себе в натхненній праці не тільки людей творчих професій (архітек# тор творить музику в камені на віки: “Буді# вель сонце й вулиць…”), але й у справах ні# бито буденних: “Він був простим чобота# рем, / Тому що хтось повинен був / Узувати земляків – / І чоботи виходили на славу. / Тому що погано робити / Він нічого не міг, не навчився” (“Ода дідові Івану”). І в цьому велика таїна звичайного щастя – усвідом# лене цілепокладання. Атрибут сонячності в ліриці поета#бу# дівельника зумовлений траєкторією слу# жіння людям і поетичною вертикаллю у спробі наближення до ідеалу прекрасного. “Домалюю пензлем сонця…” – творчий задум у інфрачервоному діапазоні. Опану# вавши професію художника однією з пер# ших (а в резюме А. Каретного спектр фа# хових знань доволі цікавий: журналістика й будівництво, художнє оформлення і ро# бота в органах державної влади), поет на# сичує рефлексії теплом, немов обіймаючи кожну дорогу серцю деталь життєвого бут# тя і захищаючи пам’ять про неї у слові як домівці народного буття. Так і йде життє# вим шляхом, будуючи, з одного боку, зі скла і бетону, а з іншого – з любові й теп# ла. Не говоритиму, наскільки це важливо для відбудови України під час ліквідації наслідків російсько#української війни. Наскрізний мотив солярності об’єднує збірку композиційно і змістовно. А її автор не може не експериментувати – і змішує форми, зокрема, у вінку “Сонетних вітра# жів”. І ці поетичні практики поглиблюють

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин