Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Лавреат премії О. Гончара · “Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіночність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Передмовчання Новицького

Слово Просвіти, №17 за 2023 рік

Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА Автор пише так, як замислив, траєкторійно; хоча мисленнєві потоки здаються непідготовлено# му читачеві хаотичними, некон# трольованими – ілюзія наїву, якою можна спокуситися, оптич# на й обтічна, так би мовити, бо в ній багато накладок зі зміщенням часопросторових та особистісних координат: ото з тобою де біла хвиля ото з тобою де чорний сад [3, c. 13]. Те, що Станіслав Новицький розпочав свій символічний літе# ратурний марафон із 2012 року, сам собі задав точки, лінії, межі, вимагаючи плідності творення та оприлюднення, вимагаючи діа# логу з поколіннями (про це свід# чить кількість збірок і публікацій, рясна представленість у літера# турній критиці, дискусійність постаті й навколо неї), хай навіть із випадковістю рядка, що дає підстави свідчити про цікаве яви# ще авторства нового штибу – дві# тисячідвадцятництво (десятники у периметрі ХХІ століття не є ва# куумними й контрадикторними до інакшості, а дискусії та прово# кації позадискусійності та втечі від диспутування є маркерами видимості#пізнаваності, чого й намагається досягнути чи не кожний автор). Станіслав Новицький – міле# ніал#експериментатор, який веде власну емоцію шляхами недо# свідченого читача, лабіринтами смислів, так, наче він сам для се# бе ліричний суб’єкт і читач, сам – емоція та спазм, сам – лінійність, а самість – безкінечна, як і шлях, яким рушає в пошуках ідеальної жінки, радше – таємної коханої, музи та деміургині, німфеї та ру# салки, цнотливої та вагітної, сво# єї та чужої, жаданої та відторгне# ної. Власне, емоція любовного дослідження починає домінувати в рукописі автора вельми рано та спонукає до пошуку самості та зрілості: закрий мені очі долонею ніжно жіночою щоб я відчував не сніги а твою теплоту [3, c. 24]. Образ жінки проривається між історіософських інтонацій, розламує медитативний потік, іноді абсолютно несподівано, яку Євгена Маланюка, то як у Івана Франка, одержимого фатумом і стражданнями юного Вертера (автор символічно залежний від настроїв класиків, від ліричного канону, ба навіть самсобоюуза# лежнений, вочевидь, намагаю# чись наслідувати “філософію чи# ну”, котру блискуче кваліфікував Юрій Ковалів, із академічними працями якого добре знайомий Станіслав Новицький) [2, с. 143# 146]. Жінка – це піано й адажіо, жінка – це форте й анданте, тому не випадково лірична героїня вірша грає на клавішному інстру# менті, на піанолі (котра була по# пулярною в добу модерну): і я уявляю як ці руки торкаються клавіш піаноли [3, c. 19]. Отже, враження – змінні, ле# кальні, минущі, відрубні, бо ав# торові властива категоричність; у ранжуванні. Але прагнення доти# ку, прагнення яви й настрою – постійні у своїх модифікаціях, виразно#векторні, як і намагання осягнути жінку через фантазу# вання навколо ініціацій, тотем# ності, релігійності, матеріальної культури (це схоже на абрис між резистансом та імпедансом): Жінко-пташко! Жінко-молитво! Жінко-хліб! [3, c. 18]. Тому ліричний суб’єкт віршів Станіслава Новицького нібито декларує та водночас нібито зві# ряється, суперечить власній са# мості, нібито ініціює та прирікає себе на незавершеність, виводить себе на манеру, якій не знає ви# значення, яка, можливо, і не є манерою, а є перетворенням сло# ва на обережний дотик до суті, на споглядання без споглядальнос# ті, у якому має місце звичайна людська помилка, толерована молодістю й боротьбою, непри# миренна й потамована у своїй непримиренності, де#де незграб# на й точна, делікатна й зумисна: я шукач та нічого не можу знайти [3, c. 25]. Шлях авторства серед претен# зійно#електричних міленіалів – не еклектичний, а доволі послі# довно#наполегливий у своєму фарватері пошук, у своєму секто# рі: від емоцій першого любовного досвіду до осягнення кохання, від дебютної публікації типового ро# мантика “У душі лиш весна роз# цвітає” Станіслава Новицького (що складалася всього лише з трьох поезій у “Дзвоні”, 2018 р.) до осібних збірок шукача позірної неманірності: “Оновлення” (сам# видав), “Акафіст коня” (2020 р.), “Полудень” (2021 р.), “Воскре# сіння віт” (2021 р.), “Розуміння простору” (2022 р.), “Передмов# чання” (2022 р.). Станіслав Но# вицький позиціонований і в “Ан# тології молодої української поезії III тисячоліття” (2018), уяскрав# лений у критиці, зокрема, у по# глядах Тадея Карабовича на моти# ви віршів “Передмовчання” [1]. Тонкі переживання, що дра# матизуються та спрощуються, зникають, такі ж зникомі й рап# тово#безпричинно уяскравлені рефлексії, емоційний лад як дос# від, міфосвітовий усепростір (із ефектом – безмежжя та поме# жів’я), фольклорні й сакральні образи, протосимволіка та архе# типи, втрачена романтика вітаїз# му, подекуди наративність, опис образу (ба навіть міфопис навко# ло або рефлексія), густа асоціа# тивність зі зворотністю – це те, що провокує ефект легкого про# читання та ускладненого сприй# няття “Передмовчання” Стані# слава Новицького. Секрет Новицького – це сек# тор Новицького, себто філософія любові й нелюбові, у якій автор – досягатор, спринтер і сталкер, ілюзіоніст і боєць, котрий вико# нує завдання смислової зачистки периметра разом із сівбою випад# ково спійманих уявою та зовсім невипадкових слів (за алгорит# мом або за рандомністю; інстру# Церемонія вручення премії ментарій, схожий на принцип рандомайзера, стає все популяр# нішим у молодому письмі та сприймається як посвідка три# вожності). Разом із тим, на рівні глибокої екзальтації, автор – об# серватор, котрий прокреслює схеми, лінії та фігури зі смисла# ми, поза й понад ними, виводить чутливі контури, проводить їх покрізь надумані лабіринти й пастки повторів (обриваючи або не обриваючи, за детермінантою вражень і позавраженнєвості): за виїмкою деяких речей ти блягер [3, c. 30]. На “блягера” Новицького легко накладається фантомна маска дохристиянського ідола, юродста доби орнаментальної словесності, наліпка модерної інакшості, явище ренесансного трубадурства й експерименталь# ного труверства, урешті – подоба блазнювання; але неприкаяний “блягер” зупиняється перед фри# ковістю, не стає трикстером, уря# тований етнікою як протосисте# мою та власним протестом: твоя дорога рівна як чорне поле у осінній час ти – блягер [3, c. 30]. Типовий бардівський (труба# дурівський), імплементований до поезії, жонглерський прийом – кільцева зміна позицій, що засто# совуваний максимально в “Пе# редмовчанні”, свідчить про при# ховування сутнісного, про варію# вання смислів, що то віддаляє ав# тора від абсолютного ліризму, то наближає: і тому немає сенсу тобі сказати правду чи брехню [3, c. 30]. Урешті це таке доспазматичне перенесення емоцій на вірш, у якому все замасковано (або за# кручене, як на дні екзотичної ру# ри), а демаскування неможливе, як і неможливим є дошукування абсолютного сенсу, де неконтро# льовані – макро та мікро, зміша# ні та розщеплювані, згадувані раз#по#раз, але непослідовно: і світ який оточує тебе чужіє смутком втраченого часу [3, c. 30]. Отже, насправді сектор – від# сутній, є тільки натяк на нього. І ліричний суб’єкт виходить на по# шуки, вигадуючи місце знаход# ження сектора, у якому не пере# бував повністю, але причетний до нього. Так з’являється густа реф# лексійність – автор ідентифікує сектор свого нерівного ліричного суб’єкта; це сектор, із якого, ви# являється, є вихід, сектор, до якого можна було й не дійти, як і до жінки; це сектор, у якому є не# безпека залишити те, що не зали# шають, себе: зустрітись з тобою у місті якого немає де верби заплачуть завчасним осіннім дощем [3, c. 27]. Передмовчання Новицького є доспазматичним сектором, і це конструює основу “Передмов# чання” Станіслава Новицького, це те, що автор не сказав сам собі – спазми залишилися поза межа# ми окреслення, але вони візуаль# но зафіксовані, втягнені в обра# зи; адже бажане може бути недос# татньо втіленим у реальності або неможливим у цій реальності, яку секторі, поза яким є усе, як і жінка (це схожість на зворот# ність, на вихід із розуміння висо# кого модернізму в поставангар# дизм): а зараз ти жінка чужого собі чоловіка і стан твій не той що зостався в минулому часі [3, c. 27]. Передмовчати – це “мучити пам’ять” [3, c. 28], називати жін# ку – “руйновище моє свідомості” [3, c. 29], але прохально візуалізу# вати: “твоїми вустами я нап’юся води з криниці” [3, c. 62]. Перма# нентна процесуальність перед# мовчання поєднує та роз’єднує, розщеплює часопростір і ущіль# нює, несподівано збагачений об# разами#символами й так само несподівано позбавлений їх: “трава поросла мертва” [3, c. 29], “дощ рубав дрова вогненним ме# чем”[3, c. 29], “ліплені голови з попелу” [3, c. 32], “кам’яна баба лежить обличчям у землю” [3, c. 34], “гойний день стрічає сонце в степу” [3, c. 52]. Відтак з’явля# ється вибір у матричному усві# домленні гостроти української неминучості, від минулого до сьогодення: збираю простір а потім чорні черепки у степу [3, c. 49]. Природа, осягнення світу й натура, минуле й сьогодення, мужність, материнство та жіноч# ність втягнені у приповістковість і притчевість, які автор зумисно обриває, не даючи читачеві спо# діваних опцій образно#символіч# ної насолоди й самособоюзрозу# мілості. Читач потрапляє у сек# тор, у якому виснажливо кон# кретна й абстрактна філософська любовність змушують розпізна# вати те, що перед мовчанням, пе# ред або не в історії (й одночасно – у ній), поза сучасністю й не су# перечить їй, поза дискурсом і в дискусії з тим, що, власне, і є сек# тором з незрозумілою кількістю кутів, із невикінченою фігурніс# тю: хочу напилить води із криниці з криниці твоєї пам’яті пам’ятаєш лютневий вечір пам’ятаєш тепло руки я забути про це не зможу я згадаю про це колись [3, c. 62]. Верлібри не залишаються ста# лими у своїй тяглості, а несподі# вано можуть завершитися римо# ваним катреном, як і розпочатися з катрену. Тільки авторові відомо достеменно про те, як двоє “стрі# лись на воскресіння літ” [3, c. 63], Письмо Станіслава Новицького – типове письмо молодого й нерозгаданого самого в собі сучасника, претензійного й бувалого міленіала, воно змінне, векторне, невтолено спрагле. Іноді це письмо нагадує техніку колажування, печворк, вельми відчутний де-де вплив герметистів. Видається, що автор і його ліричне “я” затиснені у прагматичні лещата таймінгу з випадковою-невипадковою латентністю.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин