Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Збереження пам’яті – це збереження нас самих! Це довічна данина вдячності і мертвим, і живим”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Сучасна публіцистика очима фахівців: прискіпливо, без ретуші

Слово Просвіти, №17 за 2024 рік

Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник Закінчення. Початок в ч. 16 за 2024 р. І. Забіяка: Понад сто сорок років тому, в 1882 році, газета “Труд”, що виходила тоді в росії, розповіла про те, як вдячна Франція відзначала 80-ліття свого філософа і просвітника Віктора Гюго, народженого в лютому 1802 року. Так от, під стінами квартири, де мешкав Віктор Гюго, прості парижани, інтелігенція і очільники Парижа, провели чотиригодинну демонстрацію з відповідними закликами і вітаннями. Старий Гюго, тримаючи за плече свого племінника і плачучи, вийшов до демонстрантів на балкон. З людського натовпу виокремилася фігура можновладця, це був прем’єр-міністр Франції, і з квітами в руках, дарунками найцінніших речей, взятих із музеїв, урядник піднявся в квартиру ювіляра і подякував йому за добро і славу, які він приніс Франції. Тоді, як наші квасні різночинці-демократи після смерті Тараса Шевченка майже двадцять років ніяк не могли самоорганізуватися, аби гідно пошанувати його пам’ять. Двадцять років все вичікували, все боялися розгнівити царедворців. Довго радилися, що для цього ліпше було б зробити. Чи якусь школу його ім’ям назвати, вечір пам’яті провести, чи щось серйозне видати з його творчої спадщини. Тільки не вони це зробили, а 26-літній маловідомий тоді ще критик і публіцист Василь Горленко. Справа втім, що архівну белетристику про Тараса Шевченка я черпаю з текстів ХІХ століття. Так і довідався, що цей хлопець був тим першим публікатором, який оприлюднив російські повісті Тараса Григоровича. І це за обставин, коли рукописи Шевченка були достеменно відомі і Миколі Костомарову, і братам Лазаревським. Але ніхто зних не спромігся й пальцем поворухнути, щоб Україна, окрім поетового “Кобзаря”, читала ще й глибокі соціально значимі твори поета. Ю. Плаксюк: Скульптор Лео Мол не випадково став палким прибічником творчості і худож< ньої спадщини нашого генія. Ад< же у 1935 році він, як і молодий Тарас, у сімнадцятирічному віці почав навчатися у підготовчій школі при Петербурзькій Акаде< мії мистецтв. Годинами міг про< сиджувати у майстерні, де колись студіював Шевченко. А коли вже став студентом, то разом з інши< ми майбутніми митцями допома< гав відомому радянському скульптору Матвію Манізеру ліпити скульптурну композицію до пам’ятника Тарасу Шевченку у Харкові і пам’ятника Кобзарю в нею. Тому і не спроможна робити все по закону… Слухаю інтерв’ю колишнього міністра соціальної політики пана Реви. Дивуюся, які дивовижні знання і рішення де< монструє відставний чиновник: як правильно обрахувати пенсію людям, як захистити трудовий стаж… Тоді, коли він сам був мі< ністром, то, не червоніючи, заяв< ляв пенсіонерам: “Обмежуйте се< бе в їжі!” Що це за держава, якщо чиновники не можуть зробити те, чого вимагає закон?! Хто-хто, а в питаннях законності, пошану< вання наших національних свя< тинь прикладом для інших зо< бов’язаний бути президент. Вже після нього в країні немає вищої виконавчої влади, лише народ! А. Ковтун: Пан Юрій, знаю, завжди толерує себе самокритич< ним автором. От і щодо загально< державних негараздів дорікає своїми статтями не лише мож< новладцям, а й конкретним ви< конавцям, загалом суспільству… Чим його публіцистика і бенте< жить читача. У ній немає вислов< лювань на кшталт “держава не зробила того чи іншого, не забез< печила чогось, не відстояла яки< хось цінностей”. У ній я побачи< ла головний меседж, що держава – це територія, де може реалізу< ватися будь-який народ. Ось це і є основною національною ідеєю. Ні найкращий протекторат, ні найтісніший союз, ні найрідніше братерство республік не створять народу таких сприятливих мож< ливостей для розквіту, як суве< ренна самостійна незалежна дер< жава… Ми тільки зараз доходимо до розуміння сутності національ< ної ідеї, сформульованої Тарасом Шевченком ще у 1846–1848 ро< ках: “Своя правда, своя воля!” Чому держава не змогла багато чого зробити революційного за минулі 33 роки? Тому що всі ми залишалися в минулій епосі, ці роки були іншими: не прагнули змін, самоідентифікації. Держава існувала окремо від нас, ми – ок< ремо від неї! Києві. Саме завдяки йому Тарас Шевченко постав і у Вашингтоні, і в Петербурзі, і в Оттаві. А в Ки< єві, в Національному музеї нашо< го філософа і поета десять років тому з’явилася дещо зменшена копія вашингтонського поста< менту. За власні кошти організу< вав таку акцію канадський украї< нець. Однак столична влада від< мовила Хмельницькому земляцтву у позитивному розгляді пи< тання занесення його імені до київської топоніміки. Лише в рід< ному Полонному за моєї ініціа< тиви названо одну з окраїнних вулиць… І. Забіяка: Така сірячина вдача чиновників. З тих часів і донині… Тому що Тараса Шевченка не надто шанують наші академічні теоретики і державні мужі. Зга< даймо, як кон’юнктурно готува< лися повні зібрання творів поета. Вибачте, кого-кого, а Шевченка потрібно було б давно видати в оригіналі. Адже вся його спадщи< на відома, оскільки була написа< на понад 180 років тому! Г. Дацюк: Маленька ремарка від редакції “Слова Просвіти”: після Віктора Ющенка на Черне< чу гору, до могили Тараса Шев< ченка більше не ступала нога жодного з його наступників-пре< зидентів. “Не доходять руки чи ноги президентів до усипальниці нашого національного світоча!” Такою була на цей рахунок реплі< ка голови Всеукраїнського гро< мадського товариства “Просвіта” Павла Мовчана під час ювілейної промови з нагоди 155-річчя заснування організації… І. Забіяка: Нинішні політики, міністри, їхні заступники – всі безправні і безпомічні у ситуаці< ях, коли слід проявити держав< ницьку ініціативу, характер… Їм аби лиш існувало їхнє відомство, аби сяк-так дотримувалося за< гальнодержавної політики… Опа< новуючи певну високу державну посаду, людина стає підвладною тим, хто її призначив і стоїть над Агресія як історичний спосіб упокорювання України варварами Ю. Плаксюк: Історики з ча< сом будуть вигадувати і досліджу< вати різні як внутрішньо-полі< тичні, так і геополітичні причини початку нинішньої визвольної війни України супроти північно< го агресора – росії. Для мене та< кою цілком очевидною причи< ною є запопадливість наших по< літичних керманичів перед її ре< сурсним, економічним і військо< во-технічним потенціалом. Тому всі 23 мирні роки нашої незалеж< Учасники презентації книжки “На стороні добра” ності, як мовиться, трималися на тонкій і короткій ниточці між< державних суперечок… Україна догоджала московії, як могла, од< нак не оминула війни, яка розпо< чалася знову з Криму, де після Майдану не отримала свого про< довження Революція Гідності, а “привид пікової дами” з-поміж інших причин виявився для нас найдошкульнішим фактором. І. Забіяка: росія готувалася до війни завжди. Першою спробою була агресія проти Грузії. Потім вона стала зазіхати на інші тери< торії. Америка, Європа, НАТО не відреагували на це належно, зна< чить, вирішили у Кремлі, можли< во організувати повномасштабну агресію і проти України. Мені достеменно відомо від знайомих мешканців Криму, що, як тільки у 1991 році наміри нової україн< ської влади втілилися в докумен< ти про Незалежність України, а півострів неочікувано отримав автономний статус, Крим взявся шалено озброюватися… Великі площі його території ставали “пі< ковими” зонами (орендованими чи купленими), де прописалися російські військові бази. І саме з цієї прикрої обставини починав< ся крах нашої Незалежності!.. То< му я, як і ви у своїй статті, вважаю великою політичною і економіч< ною помилкою ту обставину, що київська влада надала колишній області автономію. Ба більше, мені здається, що це був не стіль< ки проєкт самих кримчан чи де< мократичного крила нашої Вер< ховної Ради, як проєкт ФСБ! А. Ковтун: Пригадую, як окре< мі тогочасні кримські газети ци< нічно хизувалися перед Украї< ною, її Незалежністю… “Киев< ские, вы не уважаете Крым, вы не уважаете великую Россию!” – ря< бів на всьому розвороті місцевої промосковської газетки образли< вий для кожного українця заго< ловок. Напевно, тодішні наші на< родні депутати, коли намагалися мотивувати необхідність надання Криму автономії, забули або не знали кричущий антиукраїн< ський творчий пасаж письменни< ка Василя Аксьонова, допущений в його романі “Острів Крим”. Ви ж у своїй статті його не забули і цілком доречно аргументували тривале існування на врятовано< му нами від занепаду півострові таємничої недоброзичливості до всього українського. Десь у той же період (1995 рік) у Москві сталася інша жахлива річ: російська держдума чи “держдура” в особі її “прогресивних” депутатів топталася по нашій святині – українському національному стязі. Очманілі велико- Юрій Плаксюк і Галина Дацюк роси, розірвавши його, робили це навмисно привселюдно. Жодного протесту від держави Україна, заяви від її “високоідейного” МЗС не пролунало! Навіть всеукраїнська газета, яка повідомляла про цей ганебний випадок, утрималася від спростування на кшталт: “Люди, ми окрема країна! Не займайтесь дикунством!”. Такого злочину ні нині, ні після нашої Перемоги ми не повинні більше допускати. І. Забіяка: Отож я і констатую, що ваша книжка – це своєрідна публіцистична бомба! Але, на жаль, вибухне вона не в багатьох душах. Через те, що кожна в ній стаття – це промовистий маркер, перед яким державі має бути со< ромно. Загалом я вдячний за запрошення до цієї дискусії. Про< читавши книжку, хочу сказати, що абсолютно погоджуюся з кожним написаним у ній словом, за винятком лише одного факту: Михайлина Коцюбинська, цита< ту якої використано в одній із статей, – не донька письменника Михайла Коцюбинського, а його племінниця. Г. Дацюк: Газетна публікація виправила цю прикру помилку. Певно, автор спрямував до ви< давництва не версію “Слова Просвіти”, а свій рукописний матеріал. Втім, це жодним чином не псує загального враження про високий рівень публіцистики па< на Юрія. М. Ярмолюк: Збереження пам’яті – це збереження нас са< мих! Це довічна данина вдячності і мертвим, і живим. Осмислюючи ваші аргументи на користь ідеї створення національного вій< ськового кладовища на території Києва, скажу наступне. Якось у 1985 році я з групою своїх студен< тів Львівського університету по< бував у Празі на центральному Ольшанському цвинтарі. Це, зіз< наюся, було обов’язковою умо< вою партійного комітету щодо екскурсії до могил загиблих ра< дянських воїнів. Так ось, на від< далі від дбайливо упорядкованого кладовища визволителям Праги, містився інший некрополь – ук< раїнський. Стихійний і дещо за< недбаний. Але ж мені і студентам найбільше хотілося побачити, а де ж знаходиться могила того ве< ликого українця, який поетично відтворив чари української ночі, коли в летючу мить назустріч нам йде весна, коли “сміються, пла< чуть солов’ї”. Цебто надгробка видатного поета Олександра Олеся (Кандиби). І що б ви дума< ли, гуртом ми ніяк не могли його розшукати, аж поки не показав його нам болгарин, який, швид<

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин