Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Про благодійний захід “Рефлексії війни...” за співорганізації ВУТ “Просвіта” та за участю митців і воїнів – читайте на стор. 15
З прийдешнім Великоднем сердечно вітаємо всіх передплатників, друзів і шанувальників нашого просвітянського часопису, хто своїми вчинками підтримує українське слово. Щиро дякуємо прихильникам тижневика з деокупованих і прифронтових територій, які живуть під обстрілами рашистів, але не втрачають оптимізму і передплатили “Слово Просвіти” на весь рік. А просвітянин Олег Матіюк з Миколаєва своїм коштом передплатив улюблену газету для бібліотеки № 18! І послідовники його доброї справи є. Дякуємо нашим високопрофесійним і безкорисливим авторам – ваше слово і справді многоцінне! Редакція високо цінує фінансову підтримку друзів часопису. Серед них, зокрема, меценат Михайло Кучірка, відзначений просвітянською медаллю “Будівничий України”, заслужений юрист України Микола Голомша, професор Василь Лизанчук, письменник Дмитро Чистяк, просвітяни Олена Фещенко, Андрій Бондарчук, Юрій Мартиновський, Анатолій Орищенко та інші. Наша велика вдячність Благодійному фонду “МХП – Громаді”, який відзначає ініціативи в культурній сфері. Ми пишаємося такими українцями, як Олексій Черняхівський, який щомісяця перераховує тисячу гривень на ЗСУ і тисячу – на “Слово Просвіти”! І він не один такий! У важкі часи підтримали наш колектив Віра Боднарук, Богдан Боднарук разом з активом Товариства української мови Чикаго (США), дякуємо! Ми віримо в нашу спільну майбутню перемогу. Як Христос воскрес – воскресне Україна!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У всі складні для українців часи, переважно бездержавницькі, національні культура, освіта, педагогіка будили Народ, закладаючи в його свідомість дух гідності, свободи, вільнодумства, державності. “Передні” ряди налаштовували українство, особливо молодь, торувати шляхи до правди й волі. 140 років тому (1884) М. Драгоманов у програмі “Вільних спілок” закликає українців зробити “поворот української нації в родину культурних народів, до джерел європейської культури”. А головне – “жити на своїй землі, по своїй волі”. І. Франко писав, що він “тяг за вуха” українську молодь до ознайомлення з високою культурою, зі світовими мовами та політичним життям.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
На щастя, така молодь як обнадійливий фактор нашого майбутнього вже виросла. Вона – за шкільною партою і на фронті… Один із гідних прикладів, про який дізнався на університетському науково-мистецькому форумі, що Чернівецький ліцей № 5 “Оріяна” передав для ЗСУ 26 БПЛА. Кожен клас – по одному дрону, зібравши за короткий час майже 450 тисяч гривень. “Там, на фронті, наші найрідніші, – каже директорка ліцею, просвітянка Галина Абрам’юк. – Перемога першочергова, бо немає більшої благодії, ніж допомагати своїй армії у час війни”. Шана таким Педагогам, учням і батькам! Саме ця природня сув’язь цінностей слова й чину, національного й загальнолюдського, сповідувана Українським народом, його видатними синами, видимо й незримо була присутня нещодавно на Міжнародному симпозіумі в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича “Мистецтво як культурно-освітній бренд: проблеми і пріоритети розвитку”. Це перший такого рівня захід, присвячений членству України в ЮНЕСКО. Значимим місце проведення стає ще й тому, що Університет у Чернівцях – один із семи університетів світу, визнаних культурно-історичною пам’яткою планетарного рівня. Цінністю цього унікального закладу є й те, що він пов’язаний із життєтворчістю двох видатних діячів, мислителів і творців епохи – Євгена Гакмана і Йозефа Главки. Українець і Чех, чиї імена уквітчали вінок національної і європейської культур. Перший, народжений у бідній селянській сім’ї (1793 р.) у Васловівцях під Чернівцями, отримавши блискучу освіту на теологічному факультеті Віденського університету, ще в студентські роки став домашнім навчителем цісаря Франца, виховуючи його сина – майбутнього австрійського імператора. Однак не за це, звісно, варто пам’ятати й вшановувати цього феноменально працьовитого й обдарованого українського юнака, а за те, що він невдовзі, ставши першим українцем-архієреєм, очоливши Буковинське єпископство, значно збільшить кількість національних парохій, розширивши використання української мови. Не менш значущим був і той його чин, що владика став ініціатором й організатором створення першої на Буковині української організації “Руська Бесіда” (на кшталт “Просвіти” у Львові) на початку 1869 р. Творення Буковинської Русі стало сенсом його життя. І третя його духовна вартість – домінантна мрія заснувати європейський університет у Чернівцях. З цим баченням він переконливо виступав як посол в австрійському парламенті, запевняючи, що фінансуватиме з Буковинського фонду не тільки теологічний факультет, а й інші, світські, факультети. Університет – ренесанс зреалізованої ідеї великого українського Просвітника, яку втілив у життя своїм мистецьким талантом архітектора великий Главка, здійснивши свій унікальний витвір у 29 років(!), ставши пізніше найдостойнішим меценатом, засновником і першим президентом знаменитої Чеської Академії наук і мистецтв. Донині Європу від Праги до Відня та Чернівців прикрашають величні споруди (близько 150 знакових проєктів) цього високодостойного чеха, який заповів ще й етичне правило майбутнім поколінням – “будьте творцями, а не руйнівниками”. Пам’ятаю щасливі часи студентства на історичному факультеті, коли мало не щодня “зустрічався” з пам’ятником видатному Архіскульптору, що якось філософічно й заобрійно споглядав наші мирські юначі буденності в прекрасному університетському парку, природно вписаний у це благословенне візантійсько-романське (українське!) чудо. Тоді не лише молодечі запали знівельовували значущість і роль цих велетів у нашій історії, передовсім була інша причина: тодішній політичний режим московської радянщини, ставши непрохідним тромбом для відродження нашої національної пам’яті. Для студентів в особливому забутті мав перебувати саме Гакман, оскільки українське просвітництво, що формувало національну самосвідомість, завжди вороже сприймалося як
Продовження на стор. 2
НАТАЛЯ КУЧЕР
ІРИНА ГОЛОВАЙ
Наголос · “Багатства націй містяться передусім у людях, людському капіталі”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Культура Буття, яку не вбити!», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
московською рпц, так і кремлівським деспотичним режимом. Тому й повторне “відкриття” партноменклатурою мощей Владики восени 1976 року в Чернівецькому Святодухівському храмі було ні чим іншим, як остаточною спробою знищення національної пам’яті. Після довгих митарств Є. Гакман в часи Незалежності все-таки повертається “додому”, до національної культури, допоки ще не канонізований, стаючи моральною візитівкою Буковинського краю, університету, що нині виконує (за Я. Коменським) функцію “майстерні людей”, творячи громадянськість, патріотичність, українськість. З такою ціннісною настроєністю розпочиналася для мене культурно-мистецька й науково-теоретична частина цього міжнародного заходу, де теоретичні та практичні речі високого національного доробку синтезувалися з надбаннями європейських культур, ніби наслідуючи вартісну “каліграфію” знаменитої капели О. Кошиця чи не менш знаменитого турне по Америці (95 років тому) Соломії Крушельницької, яка в свій репертуар високої “моди” світової класики завжди вплітала вершинні досягнення національної музично-пісенної культури, нагадуючи світу про неперевершеність української народної пісні, славлячи й надихаючи українство виконанням величних духовних славнів: Шевченкового “Заповіту”, “Молитви за Україну”, “Ще не вмерла України…”. Такі асоціації налаштовують на особливе усвідомлення, що багатства націй і народів криються далеко не лише в обсягах виплавленого чавуну, зібраної пшениці, зрубаного лісу чи масштабах освоєння надр і природних ресурсів. Ні. Вони містяться передусім у людях, людському капіталі, у добротних школах і дитсадках, бібліотеках і університетах, театрах, музеях і консерваторіях, наукових лабораторіях і творчих аудиторіях. Бо насправді можна вбити цивілізацію, а культура безсмертна, адже вона є серцем людини і любов’ю до людини. Лише культура здатна оживити всі 9 головних людських почуттів, задіяти всі 9 муз і навіть 10-ту Платонівську (Сапфо – вершительку “Дому муз” у храмі Афродіти), “олюднити” людину. Справді, нинішній світ, що перевершив своєю жорстокістю й вандалізмом багато попередніх епох і цивілізацій, потребує не просто освіченого людства в технологічному, інформаційному, інноваційному контексті, а й духовного, культурного, етичного чину. Аксіома, яку свого часу описував великий В. Сухомлинський, стверджуючи, що “найстрашніше, коли настає порожнеча душі за відсутності духовної сутності, без якої немає людської особистості, немає почуття честі і гідності”. Немає Людини. Мав, очевидно, рацію відомий філософ Е. Ренан, коли, читаючи в Сорбонні (1882 р.) лекцію на тему: “Що таке нація?”, заявив, що нація – це не просто спільна мова, спільна релігія чи спільні економічні інтереси. “Нація, найперше, – духовний принцип”. Це результат жертв і самовідречень, бо любимо відповідно до жертовності, на яку згодилися. Оце те найвище чуттєве, те сковородинське “невидиме”, яке я співпереживав у величних університетських залах упродовж двох днів, пізнаючи більше серцем й емоцією, аніж логікою, будучи співучасником цього етично-естетичного дійства. Здається, тут нуртувала та верховинна цінність відомої “піраміди Маслоу”, яка в Ренанівському світосприйнятті звучала б так: “вмирається (живеться) за те, у що віриться, а не за те, що знається”. Справді, кожний вихід муз, починаючи з демонстрації авторських і народних колискових пісень, які незвичайною енергетикою формують у дитини людинолюбство, любов до рідної землі, народу, України, і до презентаційно-когнітивних тематичних аспектів науковців і митців, таких як: музика і війна, війна і художній образ, Культура і Воїн – виразно окреслювали суголосність національного Мистецтва і Часу. Тому для мене це був не просто симпозіум ЮНЕСКО, а більш значиме і символічне. Це – Дзвін Часу! Високоетичний, естетичний, глибоко патріотичний чин –
від школяра й студента і до митця й професора, об’єднаних спільним духовним знаменником: “Свою Україну любіть!”. Тому дуже природньою є реакція на те, що відбувалося 24-25 квітня в Шевченківській і Мармуровій залах. Vivat Academia! Vivant professores! Шана Чернівецькому Університету! Слава Воїнам ЗСУ, які боронять Дер0 жавність, Ідентичність, Національну Культуру, доводячи в бою, що Культуру Народу вбити неможливо. Хоча війна про0 довжує чинити свою чорну справу. На сьо0 годні ординська зграя з московії вже вик0 рала, зруйнувала, знищила понад 1 міль0 йон музейних об’єктів і артефактів. Зло0 чин проти культурної спадщини – гено0 цид проти українського народу. Позбавити українців духовного доробку означає вито0 лочити їхню національну Душу й Пам’ять. Бо істинна культура виконує значно вагомішу й об’ємнішу місію, аніж просто естетизує і возвеличує людську сутність високою емоцією, творячи красу. Адже поза нею важко уявляти Особистість, Народ, наділених даром свободи й духовної суверенності. Однак нині ця місія потрапила в жорна інших виявів “цивілізаційності” – деспотії, автократії, тиранії, диктатури… Останні (як політичні режими), якщо й сприймали(-ють) культуру, то завжди “посвоєму”, розглядаючи її лише як знаряддя, своєрідну “м’яку силу” для формування “закритого суспільства”, чи натоптують дорогу до його повернення, коли стадність, страх перед змінами, упокореність та безвідповідальність набувають ваги усталеного “ідеалу” та поведінкової норми. Раб, що мовчить, нині є найкращим дарунком московської сатрапії, яка спить і бачить людність підневільною, затемненою сліпотою обскурантизму в ставленні до освіченості й культурності, свободи й миру. Усі біди й нещастя, трагедії воєн і реальних загроз для людського (як і природи) життя вповні залежать від культурності цивілізації, незалежно від епох, часу і простору. Так сталося, що давним-давно “на болота” прийшла не цивілізація, а варваризація, що знелюднює світ. Укотре варто згадати В. Липинського – визначного діяча українського визвольного руху і суспільно-філософської думки, який століття тому наголошував, що цивілізації Риму й Вавилону загинули саме тому, що “загубили” мораль, культуру, захопившись фетишем наживи, матеріального, задовольняючись грабунками й видовищами. Ті, хто намагається сповідувати такі “вартості”, ставши на цей хибний шлях, рано чи трохи пізніше, але прийшли (прийдуть!) до свого повного розкладу і знищення. Таким невблаганним є закон природи, хоча поки що такі недолюди скніють у своєму мерзенному вегетуванні, завдаючи людству часто непоправної шкоди, сіючи горе, жертви, розруху. Подібні державні злоутворення інколи намагаються у своїй діяльності проявляти формальні ознаки “прогресу”, починаючи, скажімо, з балету і завершуючи космосом. Але “лакмус” історії засвідчує іншу правдиву оцінку такого “поступу”. Зазвичай він дволикий. З одного боку, техніка, унікальні відкриття й технології, кораблі, комп’ютери, медицина, якість життя, з іншого – зброя, війни, тероризм, геноцид, досконалі механізми людиновбивства, руйнування життя суспільства і природи. Чому?! Бо тут свобода заміщується неволею, людська індивідуальність втрачає критичний дух, гуманістичне мислення та дію, віддаючи перевагу в сприйнятті внутрішнього і зовнішнього світу насаджуваним зовні заборонам, наказам та поведінковим нормам, перестаючи противитись диктату, що нав’язує свої оцінки і правила вибору щодо зла й добра. Якщо оцінювати за нинішніх реалій сутність “вєлікой культури” московії, то, очевидно, що вона (від пушкіних до достоєвських, разом із солженіциними та міхалковими) вічно слугувала імперськості, зверхності над “іншими”, людиногубству, досягнувши верхів’я цинізму, коли розпатланий народ на болотах самостійно, частенько навіть без примусу, відмовлявся від власної гідності, індивідуальної свободи, особистої думки та позиції, оскільки, як писав європейський філософ К. Поппер, такі народи, індивіди (уподібнені московитам), “борються передусім за те, щоб ліквідувати культуру свободи”. Замість суверенності й волі вони б воліли коритися, бути “щасливими” у своїй темній імперії зла, тішачи себе станом безвідповідальності й несуб’єктності, абсолютно віддавшись на поталу сліпим і знелюдненим силам бузувірів. Проте біда не в цьому, що саме таким безпросвітним є вибір цього московського народу, а в тому, що таку модель існування (вегетування) він уже ось яке століття намагається нав’язати іншим. Не менш згубним для них і трагедійним для решти світу є також те, що вони фанатично, сліпо чи “свідомо” продовжують вірити в правоту своїх блудних теорій та “цінностей”, не усвідомивши, що для повноцінного життя “мусить існувати свобода, яка б дозволила людям ставити під сумнів обґрунтованість усіх теорій”. Мусить бути також і свобода слова, критика, як реалізатор свободи, без якої неможливий ні зріст у царині науки, освіти, виховання нації, ні мир і безпека, ні добротне суспільне життя. Поза підвалинами прогресу нині (як і раніше) животіє заюшена кров’ю росія. Вона (росія) тому й стала глобальним викликом і загрозою для людства, а передовсім для України, що цінності свободи, людини культурної так і не стали визначальними чинниками принципу “відповідальності за все живе”, унеможлививши для неї (московії) розуміння добра і зла.
Важко навіть тішити себе ілюзією, що народ з такою вкоріненою ментальністю ненависника до свободи й до “іншого”, який вже давно на підсвідомому рівні призвичаївся “самовдосконалюватися” в своїх фобіях, ще здатен якось одномоментно змінюватися на краще, навіть якщо його держава й “обезголовиться” від того чи іншого деспота-тирана, скажімо, путіна. Очевидно, ця еволюція матиме тривалий і затяжний характер. Оскільки вся їхня споконвічна ординська традиція заточена на дегуманізації як власного, так і чужого життєвого простору. Їхня освіта, культура, інформація перетворилися на зухвалу й цинічну пропаганду нетерпимості, ворожості, рашистської промивки мізків. Промовисто про це свідчить нинішня “діяльність” сотворених нею шкіл та культурних закладів на Донбасі, у Криму та інших тимчасово окупованих територіях, призначення яких – повна зміна самоідентифікації українських дітей та молоді в межах політики геноциду, коли “рузькомірство” впихується під загрозою смерті всім сущим українцям. Сучасні кремлівські чорносотенці пішли значно далі своїх кривавих попередників і щодо “теорії”, і щодо “практики”. Ось як формував концепцію україновбивства головний світовий злочинець путін напередодні повномасштабної агресії 24 лютого 2022 року: “З точки зору історичної долі росії лєнінські принципи державного будівництва виявились не просто помилкою, це було, як-то кажуть, набагато гірше, ніж помилка”. Усе це означало(-є) одне: у хворобливій путінській (москво-рашистській) уяві не має права на самостійне буття ні Україна, ні Український народ. Таким насправді є характер найстрашнішої війни ХХІ століття, розв’язаної кровожерною московією проти України. І хоча всі ми, українці, свідомі того, що наша доля в руках Українського Воїна – цієї найвищої цінності Нації, але маємо також визнати, що перемогу, як і майбутнє, слід виборювати в усіх царинах життя. Церква, Культура, Мова, Освіта, Історія, Національна пам’ять, Інформація, як і політика та економіка, зобов’язані бути тим фундаментальним опертям, яке зрощуватиме та зміцнюватиме нашу Державність і Націєтворчість. Бо Духовність є такою ж зброєю, що на додачу до мілітарної уможливить переможність нашої сили. У часи, коли творилися нації та держави, їхні провідники й будителі стверджували, що такі ваговиті ознаки нації, як територія, мова, культура, релігія, голос історії та крові ще не вичерпують сповна її сутності, бо приналежність до Нації – це справа “почування та волі”. Тож найістотніша ознака сили Нації – національна свідомість! Вона й плекається вище окресленими цінностями. Поза ними свідомість є шкаралупою без ядра. У цьому українська світоглядна філософія завжди перегукувалася з європейськими і загальнолюдськими чеснотами. Якщо відомий учений Олександр Потебня вважав рідну мову головним елементом нації, її найповнішим відбиттям, то й швед Р. Челєн стверджував аналогічну істину, що “націогенеза досягає вершка тоді, коли народ витворює свою Літературну мову. Адже відродження приспаних народів починається від плекання рідної мови. Мова – це весь народ”. Так, українці віками виборювали й сотворили свою прекрасну Українську Мову. Проте залишився для нинішніх поколінь сутнісний неоплатний борг – побороти “русню”. Назавжди! А тому спільний стрижневий знаменник українськості мусить бути закладений в усі життєдайні пори суспільства. Щоби здолати не тільки антилюдську ідеологему “рузькомірства”, але й вичавити з планети Земля найбільш здичавілу рашистську імперію – ерефію московитів. І нехай великий Шевченків заповіт у ці доленосні часи буде з нами! “Борітеся – поборете! Вам Бог пома0 гає!”
Георгій ФІЛІПЧУК
На часі · “Війну проти України московія неодмінно програє – політично, стратегічно, ідеологічно, дипломатично”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за Незалежність України
За останні півтораста років світ і політична мораль міждержавних відносин докорінно змінилися. Усі імперії, крім московської, розпалися. Колишні колонії здобули державну незалежність. Хоча нинішні кордони між деякими країнами, зокрема африканськими, не завжди їх влаштовують (землі деяких племен поділені між сусідніми державами), але це не спричинює збройних конфліктів між ними. Війни і загарбництво як спосіб розв’язання міждержавних суперечок, у тому числі територіальних, засуджується міжнародним правом і безпековими організаціями. Тому демократичні, миролюбні держави повинні зупинити (політично, дипломатично, економічно, технологічно, військово) московську недоімперію на її шляху до силового повернення територій, втрачених після 1991 року. Запобігти остаточному перетворенню її у світового бандита й терориста, в один із центрів глобального зла. Потрібно назавжди покласти край її агресивній зовнішній політиці й відповідно до Статуту ООН покарати за скоєні в Україні злочини проти миру й людяності, за геноцид і намір підірвати глобальний правопорядок. Бездіяльність міжнародних безпекових організацій як і їхнє потурання загарбнику, безглузді спроби умиротворення агресора – неприйнятні. Дальше потурання злочинам московії проти України – неприпустиме. Недалекоглядна політика деяких великих країн, спрямована на задобрювання імперських апетитів кремля, може призвести до трагедій ще більших масштабів. Ми впевнені, що нинішню війну проти України московія неодмінно програє – політично, стратегічно, ідеологічно, дипломатично. Як уже програла репутаційно. В жодному разі кремлівські недоумки не досягнуть злочинних цілей бандитської “спец-
Вадим ПЕПА, лавреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників- Швабінських (США)
Стародавнім грекам у мудрості не відмовиш. Для чого ж вони заснували ще до нової ери в місті Олімпія так звані Олімпійські ігри? Мабуть же, для збереження людського роду. Та ще й провістили, що під час Олімпійських ігор повинен панувати мир. Ніхто не сміє воювати. Освятили елехерію – “олімпійське перемир’я”. Змагалися в п’ятиборстві – стрибки, метання диска і списа, боротьба, кулачні бої. А чого варті перегони колісниць? На лихо, владу і вплив у Греції завоювали римляни. Імператор Феодосій І, звичайно ж Великий (що більшого лиха завдав землянам, то більше славослов’я, що Великий. – В. П.). 393-го року проголосив, що всі язичницькі культи і відправи будуть ліквідовані. Його наступник Феодосій ІІ наказав знищити всі, без жодного винятку, язичницькі грецькі пам’ятники. Повернувся язик віддати наказ спалити античну скарбницю знань – знамениту Олександрійську бібліотеку. Та хай там що, життєствердне Давньоантичне воскресло. 2024
1904 року московія програла війну Японії. Одним із наслідків ганебної поразки гігантської за площею імперії від невеликої острівної далекосхідної країни стала революція, що вибухнула в січні 1905 р. З метою самозбереження переляканий царизм пішов на великі політичні поступки прогресивним колам суспільства, зокрема українським патріотичним силам. Було створено державну думу як представницький орган влади. Запроваджено деякі демократичні свободи: слова, друку, дозволено багатопартійність. Був послаблений культурно-гуманітарний тиск шовіністичного імперського центру на Україну, скасовано дикунські акти про заборону вживання української мови у публічній сфері. Примітивні, малоосвічені путіністські пропагандисти у брудних потоках брехні, що ллється з їхніх смердячих горлянок, ніколи не згадують двох відомих істориків минулого століття – академіків, марксистів Тарле і Покровського. Останній, до речі, більшовик, приятель леніна. Історичні події обидва вони аналізували з погляду теорії класової боротьби, а не з позицій великодержавного московського шовінізму, як це робили історики-сталіністи. Тарле в описах війни Наполеона проти московії справедливо стверджував, що було б добре, якби Бонапарт 1812 р. розгромив відсталу дикунську країну. Ліквідував у ній монархію, ганебне кріпосне право, запровадив демократичні свободи й республіканську форму правління. Саме так чинив цей французький полководець, державний діяч і великий реформатор у всіх переможених ним державах. Через невдачу французів у війні проти московії в ній ще понад сторіччя панував царський абсолютизм. Через відсутність радикальних реформ вона залишалася політично й економічно відсталою, деспотичною, феодальною країною. Через деспотизм влади в дикій країні виникли і діяли радикально-терористичні організації. Найвідоміша, найжорстокіша, найбільш кривава серед них була підпільна РСДРП – більшовицька партія. Історик М. Покровський, деякі наукові праці якого у 1930-х були заборонені, а сам він зазнав гонінь, трактував історичні події з погляду марксового класового аналізу. Справжніми героїчними постатями світової історії, в тому числі московської він вважав повстанців, дисидентів, усіх борців проти монархічно-деспотичного ладу. А негативними персонажами, заклятими ворогами трудового народу як творця історії називав усіх московських царів та їхніх прислужників: міністрів, воєвод, генералів. Зокрема, Суворова й Кутузова. Перший – вірний прислужник розпусної цариці катерини другої – жорстоко придушив антифеодальне повстання Пугачова, збройний виступ поляків проти московської окупації, брав участь у війні проти республіканської Франції в Європі. Другий, якби відстоював інтереси народу, а не царської камарильї, то воював би 1812 р. не проти армії Наполеона, а разом із французами виступив проти кріпосницької імперії. Після захоплення Петербурга і знищення в московії царизму до влади міг прийти республіканський уряд, який швидко провів би всі політичні й соціально-економічні реформи на кшталт і французьких. Через те, що цього не сталося, московія ще понад сто років перебувала у стані глибокої стагнації. Замість стати вільною і демократичною республікою у ній збереглася абсолютна монархія. Налякана збройним виступом офіцерів-декабристів, вона посилила репресії проти інакодумців (згадаймо Тараса Шевченка і його однодумців) і перетворилася на жандарма Європи.
Промовчую вже про тих матерів, що гинуть разом з малечею і їх накриває сира земля в одній труні. Чи ж не доцільно невпинно колоти очі путінським звірам, не чекаючи оприлюднення загальних цифр? Заступниця генсека ООН з політичних питань Розмарі ді Карло закликає розплющити очі на нечувані жахіття: “З лютого 2022 року в Україні загинуло 10 703 цивільних осіб, включно з 594 дітьми, зазнали поранень 20 146 мирних людей, включно з 1316 дітьми”. При цьому високоповажна висловлює сумнів: “кількість жертв, найімовірніше, значно більша”. Хто ж порахує безжально вбитих дітей нестямними кремлівськими загарбниками?.. Які ж перспективи заповіданого з античності “олімпійського перемир’я”? Ліна Костенко запитує: “Скажи, для чого людству розум, щоб світ цей так занапастить”? Абсолютно протилежне виривається з ненаситного горла кремлівського узурпатора самовладдя: “Чи готові ми до переговорів? Так, готові, але тільки на переговори, не засновані на якихось хотєлках… а засновані на тих реаліях, які склалися, як у таких випадках кажуть, на землі”. Зазіхає ненажерливий на загарбані, окуповані території предковічної
На часі · “Війну проти України московія неодмінно програє – політично, стратегічно, ідеологічно, дипломатично”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
операції”. Не знищать нашу державу і її Збройні Сили, не поневолять і не поставлять український народ на коліна. У попередні сторіччя кремль багаторазово зазнавав ганебних невдач, нищівних поразок в агресивних війнах проти мирних сусідів. Московію часто спіткали катастрофічні розгроми в розпочатих нею збройних конфліктах з державами, навіть меншими за територією та кількістю населення, слабшими економічно. Як правило, всі поразки цієї агресивної держави виявлялися корисними для її суспільства. Хоч іна короткий час, але воєнні розгроми виводили імперію зі стагнації, пробуджували суспільство зі сплячки. Давали змогу інтелектуальним колам вкотре усвідомити політичну й економічну відсталість цієї держави, мерзенність її влади, тупість всього політичного проводу. А також моральну й духовну примітивність населення. Деколи воєнні поразки московії призводили до суспільнополітичних потрясінь, сприяли проведенню реформ і лібералізації політичного режиму. Сподіваємось, не буде винятком поразка кремля в нинішній агресивній війні проти України. Ось декілька прикладів з багатьох, які підтверджують сказане. 1856 року московія зазнала ганебної поразки у Кримській війні. Цей короткотривалий конфлікт виявив соціально-політичну, економічну, технічну, воєнно-стратегічну відсталість монархічної імперії від європейських держав. Результатом жорстокого розгрому у Криму стала низка позитивних змін у державі. Помер деспотичний, недалекий розумом цар микола (перший), який сидів на троні 30 років. Його наступник провів низку реформ. Хоча й половинчастих, але давно назрілих. Зокрема було скасоване ганебне кріпосне право. Відбулася незначна суспільна лібералізація.
рік усупереч непримиренним войовничим протистоянням відважується проголосити елехерію – “олімпійське перемир’я”. Чи ж готове до цього людство? Що в кремлівського претендента на довічне панування в голові, те в його поплічника мєдвєдєва – на язиці. “Ничтоже сумяшеся”, одурманює ординський збір не святої Богоридиці: “Після звільнення всіх територій малоросії від банд націоналістів, які проповідують придумане ними українство, Русь знову стане єдиною, могутньою і непереможною, як і тисячу років тому... Ми підемо в наступний похід для поновлення кордонів нашої батьківщини, які, як відомо, ніде не закінчуються… Буде радіація і завали. “Мір бєз россіі нам нє нужєн”. Як тут не згадати прозріння ще до нової ери мудрих еллінів? Вірую тому, що абсурдне. Суголосне античному й послання крізь віки Вільяма Шекспіра: “Пекло порожнє. Чорти вже тут!” Понад усе – застереження від Ісуса: “Вони сліпі, вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму”. Просвітити б безглузду маячню нестямних терористів. Санкт- Петербург – запозичення з німецької мови. Москва – з балтійської етимології – багниста місцина. Каспій – як указує давньогрецький автор сімнадцятикнижної “Географії” Страбон – від римлян. Челябінськ – з башкирського Челяб. Самара – індоіранське. Омськ – татарське. Перм – фінське. У найменуванні річок озивається найдавніше. Байкал – бурятське Байгал. Лена – евенкійське Елюене – велика річка. Єнісей – евенкійське Йонесі. Іртиш – тюркське. Об – комі-зирянське. Нева – фінське. Еклезіаст провіщає: “Немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: “дивись: ось це нове”; але це було уже в віках, які були перед нами”. Мєдвєдєв захлинається: “Після звільнення всіх територій малоросії від банд націоналістів”… Які ж “банди націоналістів” – немовлята й неповнолітні діточки? Чому ж у багатостраждальній Україні невпинно не озвучуються та постійно не оприлюднюються вбиті кремлівськими окупантами немовлята й школярики молодших класів? З якого сатанинського наслання замовчується безмірно болюче для матерів та бабусь, які хоронять рідних крихіток?
Нема жодних сумнівів: програш московії в нинішній війні проти України піде на користь всьому людству. Але передусім населенню самої країни-агресора. Очевидно, після ганебної поразки від ЗСУ нинішнє кремлівське шобло буде зметене силовим способом. Не тільки тому, що не виправдало надій тупих обивателів на швидку перемогу в Україні, не через те, що безглуздо погубило майже півмільйона “дараґіх расєян” і втратило величезну кількість високовартісної військової техніки. Передусім тому, що московитські олігархи всіх національностей і кольорів не вибачать кремлівським владним дебілам величезних втрат своїх капіталів. І цілком можливо, що кремлівські палії злочинної війни проти України, які залишаться живими після державного перевороту, обов’язково будуть притягнуті до кримінальної відповідальності. І постануть перед судом. Розправи над злочинцями вимагатимуть московити. Такий у них характер – кинути під ноги й потоптати недавніх кумирів, тих, кого ще вчора прославляли й підносили до неба. Сподіваємося, нові правителі московії, які прийдуть після повалення путінської кліки, якщо вони виявляться людьми розумними й адекватними, намагатимуться всіма способами змити величезну ганьбу з брудної, кривавої репутації своєї держави і з чорного сумління затурканого московитського народу. Першими їхніми кроками на шляху до миру повинні стати засудження кремлівських агресорів, якомога швидше припинення бойових дій, виведення з України за лінію міжнародно визнаного державного кордону здеморалізованого загарбницького війська, цілковита деокупація (воєнна, політична й ідеологічна) загарбаних та окупованих територій нашої держави.
Матері-Землі українського роду-племені. Понад те. Допускає самодержець навіть зникнення “російського етносу”. “Будуть московити і уральці”. Несповна розуму реакція на те, що 24. 02. 2023 р. ООН ухвалила резолюцію про мир в Україні і виведення військ рф. Майже три чверті – 73 відсотки – 141 зі 193- х країн-членів ООН проголосували за справедливе рішення. Утрималися Китай, Індія, Іран і недавні сателіти – Киргизстан, Казахстан, Вірменія, Таджикистан… Міжнародний олімпійський комітет не допустив команди рф та Білорусі до участі в Олімпіаді- 24. Критерії допуску випали восьми атлетам з російськими паспортами і трьом – з білоруськими. Вони повинні підписати заяви про підтримку Олімпійської хартії. Національна символіка для рф та Білорусі буде заборонена. Це стосується гімну, прапора та інших атрибутів. А також спортсменів, що перебувають на контракті у військових формуваннях. Цьогорічна Олімпіада відбудеться в столиці Франції – Парижі. Там що ближче до велелюдного свята, то гучніше лунають голоси проти присутності на торжестві росіян та білорусів. Збувається повчання з Біблії – Євангеліє від Матвія 23:12: “Бо хто возносить себе, той принижений буде”.
Читацьке віче · “Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
потрібний на передовій. І це врятувало життя не одному побратиму. Станіслав весь час був на позитиві, свято вірив у перемогу, і це передавалось оточуючим. Як у дитинстві й юності, він був душею товариства, душею воїнського побратимства. Після другого поранення через важкі фізичні і психологічні навантаження, пов’язані з тривалим перебуванням у пеклі війни, його здоров’я почало погіршуватись. Важко захворів. Більше року постійно лікувався. Помер Станіслав у Краматорському воєнному госпіталі 7 лютого 2024 року. …Воїн Станіслав мріяв вчитися. Він хотів вступити на факультет журналістики ЧНУ ім. Ю. Федьковича. У нього була поетична, світла душа. росія безневинно забрала його життя, а поезії залишились із нами. У 2015 році він писав про свої відчуття війни: Розірване небо висіло шматками, Світило дірками, неначе зірками. Гнилими нитками зіпрілою суттю, Але вже не було, як вчора, – могутнім. Воїн – це людина високої, величної душі. Хіба можна сказати краще про свою кохану, як сказав Станіслав: Кохати небо над тобою, неначе в хмарах утопитись, водою з неба знов напитись… з тобою, ніби на краю. (06.06.2017 р.) Або ...Там, де ніч нам малює світанок, Де зіркові багнети блищать. Не повіриш. Та вір, аж під ранок Я кричав своїм крилам: “Назад!” Інколи він впадав у гіркі роздуми про долю солдата: Вчора, як ніколи мені хотілось додому, сьогодні хочеться бути тут вічно, а завтра я стану чимось схожим на траву під хрестом… Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами. І вони знають, що весною заростуть травою…
було те, чого я не знала. Добре, що нагадали про обставини будівництва ЧАЕС. Чимало розповідали про наслідки катастрофи (щоправда, частіше звучало слово “аварія”). Але чомусь – майже нічого про її причини. Лише трохи про поспіх у будівництві та вади конструкції – також, мовляв, зумовлені поспіхом. Навіть десь прозвучало комуно-московитське слівце “халатність персоналу”… А ще так нещодавно доволі широко мовилося про зацікавленості москви, її потребу налякати Європу, де набудували і далі мали намір будувати АЕС, – створити негатив, бо відкрито було в ссср великі поклади газу і для продажу його виникла гостра потреба в нових ринках… Своєї мети рфія тоді досягла – і збагатилася нечувано… Наразі в цій версії якісь сили – у нас, в Україні! – не зацікавлені?.. Просто забули? Чи хтось злякався логічних висновків?..
Лариса МОРОЗ, професорка
Читацьке віче · “Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Дмитро НИКИФОРЯК
Свою долю Станіслав Воробчук з Виженки вибрав сам. Ще 2014 року представник Вижницького райвійськкомату вручив йому повістку. З того часу він служив в ЗСУ, брав участь в бойових діях на сході України. З цих десяти років три він був у резерві і проживав у своєму рідному селі. Про Станіслава розповіла його двоюрідна сестра Ірина Білова. Він змалку багато читав, бо в родині була своя невелика бібліотека, а мама прищепила любов до книг. Вона весь час говорила, що Станіслав буде знаменитою людиною, бо був допитливим і кмітливим. Про його шкільні роки розповідають однокласники і друзі, в серцях яких залишилися спогади про нього. Це вони звернулись до мене з проханням написати про Станіслава. Зокрема, Світлана Клим зі щемом в душі згадує про Стаса: “Був дуже розумний. Мав схильність до точних наук, добре знав математику, фізику. Завжди допомагав однокласникам у навчанні, котрі цього потребували. Хороший, добросердечний, співчутливий. Його життя мало скластися інакше. Дуже шкода, що таких, найкращих людей ми втрачаємо”. Після закінчення школи навчався в Кутському професійно-технічному училищі. Здобув професію тракториста і водія. Закінчивши профтехучилище, працював на деревообробному підприємстві. У 2013–2014 роках брав активну участь у Революції Гідності в Києві. На Майдані з молодих людей були сформовані сотні, які заступали на чергування. Вони охороняли
Майдан. Йому разом з соратниками доводилось палити шини, розбирати бруківку, оборонятись від беркутівців. Після перемоги Революції Гідності Станіслав повернувся у Виженку. Знову почав працювати на деревообробному підприємстві. Двоюрідна сестра Ірина йому допомагала, а він – їй, розповідала, що водночас брат готувався до участі в АТО на Донбасі. Почав службу у 128-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Будучи вже на передовій, попросив у командування відпустку, бо важко захворіла мама. Він її доглядав, організовував лікування. Але вона померла. Через три дні після похорону повернувся у свій батальйон, який вже був на бойових позиціях у Донецькій області. У 2016 року отримав посвідчення учасника бойових дій. У 2016 році після закінчення контракту в ЗСУ повернувся у рідну Виженку і знову влаштувався на попередню роботу. У перший день повномасштабної війни зібрав усе необхідне в рюкзак і цього ж дня вирушив у зону бойових дій у Київській області. Обороняв і визволяв разом зі своїм підрозділом Бучу, Ірпінь. Саме такі воїни з бойовим досвідом були основою і прикладом для інших, менш досвідчених і молодих захисників, навчали їх, допомагали їм, берегли їх. Важко було у Сумській області. Постійні обстріли рашистів. Не вистачало їжі і води. Поранених доводилось виносити через мінні поля. Але наші воїни мужньо йшли вперед і гнали рашистів з рідної землі. На рахунку Станіслава багато знищених ворогів. Після звільнення Київської, Чернігівської і Сумської областей їхній підрозділ перекинули у Харківську область. Брав участь у звільненні багатьох населених пунктів цього регіону. А далі 8-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 10-ї гірсько-штурмової бригади, в якому служив Станіслав, бив рашистів на Бахмутському напрямку. Перше поранення і контузію отримав під Бахмутом, коли йшов запеклий бій. Його побратим із позивним “Бук” був важко поранений. Станіслав надав йому домедичну допомогу. Під час евакуації з поля бою його також було поранено. Обох хлопців доставили на медичний пункт евакуації. Мама врятованого захисника постійно дякувала Станіславові і молилась за нього, щоб він залишився живим і здоровим, як і її син. Лікування проходив у Дніпрі, а реабілітацію – у своєму батальйоні. Важкі друге поранення і контузію отримав під час масованого артилерійського обстрілу 27 жовтня 2022 року. Лікувався в Краматорському військовому госпіталі. Після цього на реабілітацію його мали відправити у Львівську область. Але він був патріотично вмотивованим воїном, тому залишився на бойових позиціях з побратимами, бо заміни не було. Він відчув, що хай ніхто не подумає про якісь мої територіальні претензії – і не лише тому, що той “район” на сьогодні, мабуть же, доведений до стану крайньої убогости. Просто у пам’яті живе дуже яскравий спогад про те, як, років із 50 тому (може, більше), мій дідусь – старий харків’янин – глузував із тих нікчемних (бо й на своїх посадах були неробами безпомічними) чинуш району, які домагалися статусу обласних, бо тоді і зарплати були б більші, й інші “можливості”. Казав, що народ із них глузує… Невже цього ніхто не пам’ятає?! Можна б іще поглузувати з чергової безглуздої телереклами мийного засобу, за якою – після приготування їжі “залишаються гори брудних тарілок”. Але є третя тема – найсерйозніша, найболісніша. Адже пов’язана з Днем пам’яти про Чорнобильську трагедію. Ніби вчора те все було… Переглянула (спасибі телебаченню!) чимало передач. Особливо вразила розповідь про деталі рашківської окупації – це
Читацьке віче · “Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Прочитав книгу літературознавця, відомого громадсько-політичного діяча України, заступника голови Центральної Ради, академіка, віцепрезидента Всеукраїнської Академії наук, одного із засновників і співробітників газети “Рада” Сергія Єфремова “Щоденники 1923–1929” (Київ, 1997. – Газета “Рада” – 832 с.). “Влада не прощала йому визивності, зверхності, неприхованого і повного неприйняття режиму, тієї внутрішньої незалежності, з якою нічого не можна було вдіяти” (с. 30), – читаємо у вступній статті доктора філологічних наук Елеонори Соловей. Щоб зацікавити читачів, процитую кілька висловлювань Сергія Єфремова. “Почуваю себе зовсім розбитим, слабим. Серце болить. Нічого робити не можу. Видно, помирати пора. Бо жити серед цієї гидоти справді несила вже… Сучасність безвідрадна. Будуччина – темна, темна… Ось підрахунок цілого життя” (с. 109). “Даремно комуністи хвалились, що нову еру розпочато. Здається, вони кінчають стару, довівши поневолення навіть праці до останнього ступеня” (с. 120). “В Бога не вірять, а в чорта вірять” (c. 122). “Останні відомості з комуністичного з’їзду. Полеміка. Обкидають одне одного компліментами, та присмачують промови текстами з св[ятого] писанія – творів Леніна…” (с. 316). “Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх Забирають? Та й за віщо і по що?... Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще – на погибель українцям… Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства” (с. 768). “Щоденники” Сергія Єфремова – це хроніка українського життя 1920-х років. Їх потрібно читати для того, щоб брати активну участь в утвердженні української держави.
Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
Читацьке віче · “Я бачив тих, хто не дожив до перемоги. Вони між нами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Торкнуся наразі лише трьох тем із тих, що хвилюють. 1. Стаття серйозного шанованого мною автора А. Топачевського “Згідно і всупереч…” (СП № 16 за 2024 рік) загалом змістовна й цікава. Але початок її мене шокував: “Першим твором поетичного кіно, за визначенням кінокритиків, були „Тіні забутих предків“ (1964)”. Щоб не розводити дискусії, хотіла б лише запитати: “Де це знайшлися „кінокритики“ – такі неосвічені, що й не знають чи забули про Олександра Довженка – першого у світі поета кіноекрану?!”. 2. Бєлгород як обласний центр рф – це ж просто смішно. (Цікаво, до речі, скільки в ньому населення). А чи є у тій області райони? – Та які райони! Адже не так уже й давно то був райцентр Білгородського району – до речі, Харківської області. Ні, не-
Читацьке віче · “Як прийде мирний час до України, поглянь на небеса, мій друже, у вечірній час”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України
Хтось його знав як письменника, лавреата міжнародних літературних премій імені Василя Мисика та імені Яра Славутича, хтось – як ветерана Другої світової війни, хтось вшановує як почесного громадянина міста Херсон, хтось як політв’язня, а хтось як Просвітянина. Цьогоріч йому мало б виповнитися 100 років, проте восени 2018 року письменник і просвітянин Микола Олександрович Василенко пішов у засвіти. Автор поетичних книг “Небовий ключ” (1990), “Очна ставка” (1990), “Жменя дощу” (1999), “Архітектура планиди” (2004), “Тавровані зоряниці”, “Транзит самоцвітів” (2012), “Катреновий телескоп” (2014), “Відлуння неспокою” (2017); книг для дітей: “На горі стояла хата” (2001), “Жариста шабля” (1996), “Ключ від королівства” (1997), “Усе царство – за коня!” (2003); прозових творів: “Уламки імперії” (2002), “Курай для пожежі” (2007), “Довга дорога з тунелю” (2009), автор понад 50 статей з питань літератури в періодиці та літературно-художніх збірниках – Микола Василенко завжди залишається в наших серцях як українець, який все своє життя присвятив боротьбі за утвердження української мови на українських землях. Можливо, саме за прискіпливу допитливість обдарованого молодого поета, який пережив лихоліття Голодомору 1932–1933 років і не з книжок пізнав Другу світову війну, у 1947 року було ув’язнено. Але відбувши покарання в сталінських таборах, у 1955 році тридцятилітній краянин вийшов на бережину Дніпра вже загартованим до боротьби з тоталітарним режимом. З вовчим білетом “ворога народу” йому все ж таки вдалося закінчити Горлівський індустріальний технікум (1960 р.) і продовжувати самоосвіту, щоб залучити до визвольної боротьби нових молодих особистостей. Саме незламна принциповість Миколи Олександровича і наснажувала молодих краян смаглявої Таврії іти пліч-опліч первопутками відродження української державності з такою поважною особистістю. Він завжди був на передовій у боротьбі за утвердження української мови
Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ
У мами й батька народився син. Дали йому ім’я звичайне, чоловіче. Так сталось, що ніхто давно не пам’ятає того ймення,
Микола Василенко за робочим столом в усіх галузях суспільства, відродження національної духовності та розвитку української культури. Коли наприкінці 1980-х рр. на Херсонщині створювалися перші осередки Народного Руху України і Товариства української мови, яке у 1992 році переросло в Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Микола Олександрович Василенко був завжди у вирі подій. Він організовував Шевченківські читання біля пам’ятника Великому Кобзареві, своїми яскравими патріотичними творами запалював серця українського студентства, яке потім складало основу патріотичних формувань “Молодої Просвіти”, Суспільної служби України, Херсонського коша Українського козацтва, літературних студій “Кулішева криниця” і “Таврійський первоцвіт”. З книгою поезій Миколи Василенка “Очна ставка” патріотично налаштована молодь не розлучалася. Я з приємністю згадую наше знайомство з Миколою Олександровичем під час поїздки до Києва у грудні 1993 року на святкування 125-річчя Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, тоді я і мав нагоду отримати в дарунок уже згадану маленьку поетичну збірку, яка на довгі роки залишалась компасом на шляху збереження етнокоду нації. Наприкінці 1990-х він був одним із натхненників проведення науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Степана Бандери, на якій мені судилося виступати з промовою. Саме завдяки йому запрацювали на Херсонщині Товариство “Меморіал” та Спілка політв’язнів і репресованих. Він був одним із тих лицарів українського духу, хто сприяв відновленню служби Божої у Храмі святої Олександри Української автокефальної церкви на вулиці Перекопській у Херсоні. Чимало своїх поетичних та прозових книг Микола Василенко видрукував саме у Херсонській філії Видавничого центру “Просвіта”. Згадуються наші спільні виступи на Херсонському майдані 2004 року. Коли щодня ми наснажували земляків не здаватися, а спромогтися перемогти корупційну гідру. І мені, тоді ще молодому лідеру обласної “Просвіти”, було приємно відчувати підтримку з боку заслуженої художниці України Марії Шнайдер-Сенюк, відомого українського вченого Івана Немченка і незламного політв’язня, поета Миколи Василенка. Ще згадується один із моментів під час виставки українських видавництв у Москві в 2002 році, коли делегація правлячої верхівки держдуми росії дефілювала поруч із книжковими полицями українських видавництв і як володимир жириновський аж підскочив, мов ошпарений, коли побачив на виставкових полицях
ВЦ “Просвіта” новий історичний роман у трьох частинах Миколи Василенка “Уламки імперії” й у своїй епатажній манері з вигуками запитав: “Об уламках какой Империи здесь написано?”. А я йому відповідаю: “Про уламки імперії Олександра Македонського…”. Хоча жах в очах російського політика ще майорів, проте агресивних дій щодо нашої виставки від нього ми уникнули, адже він, певно, теж інтуїтивно зрозумів, з яким прицілом “Просвіта” Херсонщини презентує в Росії таку книгу. Микола Василенко завжди був цілеспрямованим і послідовним борцем за відродження історичної правди на теренах Соборної України, що наснажувало і молодих просвітян. Це спричинило появу цілої низки краєзнавчих книг серед активу обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Згадаймо хоча б десяток книг з історії Бериславщини від Сергія Гейка, чи то книгу Федора Морозюка “Келегейський мор”, а чи книгу Олега Тимкова “Махновський рух на Херсонщині”, чи поему-драму Валентини Наумич “Блаженна Ольга-Олена”, чи цілу низку драматичних поем Миколи Братана: “Туга”, “Їде батько Махно”, “Махно в Парижі”, “Шоста заповідь”, “Сердитий Бог”, “Колюча нива” тощо. Микола Василенко завжди надавав свою вагому підтримку сміливим патріотичним ідеям молоді.
Після Помаранчевої революції у Правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка виникла ідея зібрати всі твори поетів Херсонщини, написані під час революційних подій, тож Микола Олександрович одразу надав свої поезії до друку, чим надихнув і молодих літераторів. Так розпочав свій поступ тематичний альманах “Голос Батьківщини”. На сьогодні вже п’ять випусків зазначеного альманаху вийшло друком у Херсонській філії Видавничого центру “Просвіта”. Він також підтримав ідею кандидата філологічних наук, доцента Херсонського державного університету, просвітянина Івана Немченка щодо створення 2005 року своєрідної Таврійської фундації як осередку вивчення української діаспори. Ідея допомогти молодим науковцям, молодим літераторам України реалізувати свої творчі задуми об’єднала навколо Миколи Олександровича плеяду філологів-патріотів, які й дотепер працюють над тим, щоб і надалі виходив друком у Херсонській філії ВЦ “Просвіта” унікальний альманах “Вісник Таврійської фундації”, в роботі вже 19-й випуск. Він до останнього подиху працював на майбуття нашого народу. Його численні виступи на радіо й телебаченні, у студентській та учнівській аудиторії, його твори завжди запалювали і продовжують запалювати серця молодих краян життєдайною силою відродженої України. За ініціативи заступника голови Правління Херсонського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, кандидата філологічних наук Івана Немченка у приміщенні Херсонської обласної книгозбірні імені Олеся Гончара щороку у травні, починаючи від 2019 року, проходила велелюдна науково-практична конференція, присвячена життю і творчості Миколи Олександровича Василенка. За участю науковців та студентів українських вишів, громадських та політичних діячів ми відкривали для українців наново надзвичайно цікаву і неординарну постать письменника і просвітянина. Вірю, що після Перемоги ми ще зберемося у світлій залі обласної книгозбірні і на належному рівні вшануємо великого трударя та послідовного борця за утвердження української Незалежності!
новили згубити Сокола за будьяку ціну. Лихі годинники відбили смертний час. В той чорний день, коли герой підняв у небо свій літак, злетіли з того боку, з-за могили, два брудних крила – чотири ескадрильї. Він бився, як загнаний в глуху безвихідь лев, як птаха за своє гніздо, як сивий вовк за вовченят. Збив три, п’ять, сім ворожих літаків, сконала ескадрилья. Але ворожа сила взяла літак утри кільця – не видно порятунку. Зенітки знизу б’ють ПЗРК. І став герой наш набирати висоту, а небо рятівне розкинуло свої обійми перед ним. А він летів все вище й вище, поки його літак не обернувся в сяючу сріблясту зірку, що розчинилась серед своїх небесних побратимів. Як прийде мирний час до України, поглянь на небеса, мій друже, у вечірній час, і ти побачиш серед тисячі зірок літак і Сокола, не привида, а льотчика-героя.
Херсонська делегація Всесвітнього Форуму українців, 2001 р.
Читацьке віче · “Як прийде мирний час до України, поглянь на небеса, мій друже, у вечірній час”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
бо перезвали трохи згодом. Зростав хлопчина швидко, міцнів не по літах, хоч вгору не поспішав рости – все більше в плечі. І дуже він любив дивитися на небо. Десятки раз на день воно міняє в Україні кольори: то синє, волошкове, а вже за мить рожеве і наново блакитне, ласкаве й добросердне, для сонечка притулок голубий. Завмерло все навкіл і стало небо білим, мов лебедя крилом закрилося сяйливими хмарками. Та ось засвистів двожильний дужий вітер, край неба став червоним, ще мить і чорними хмарами його заволокло. І вітер вже не лагідний, а лютий: порозкидав зелені віти, дерева повалив, гриміла й виблискувала блискавиця, зайшовся з неба дощ. Пролинула година й хлющем злилася хмара. Ізнову небо ясно-синє. Вдивлявся в небо хлопчик. За любов до небокраю прозвали рідні Соколом хлопчину. Ні на мить не покидала мрія злетіти в небо, бо він же Сокіл. І мрія заповітна та збулась, став льотчиком юнак. Літав він так, що заздрили йому птахи. Наш Сокіл став частинкою небес, такою самою як і посріблена хмаринка, яснолице сонце або небесний підхмарний птах. Не знав він рівних в небі! Аж ворог не дрімав. Підступний, хижий, лютий, мерзенний і брехливий напав зненацька, підлим нічним татем. Триклятий звір оскаженілий до Києва підповз, гули ворожі літаки понад беззахисною рідною землею, понад Дніпром-Славутою, над сивим Борисфеном. І наш герой крилатий злетів у лютневе ранкове чорне небо. Піднявся сам один і бити ворога звитяжно розпочав, а той оторопів і не чинив опертя, і падали стерв’ятники на землю, на своїх, на каїнів заклятих. Осипались ворожі літаки, як ягоди з гнилого грона. Таким був перший день війни, такими ставали і наступні. Страшніше всіх зеніток світу став ворогу наш Сокіл і його надзвуковий літак. Як від писку птаха-сокола розлітаються в метушливій паніці ворони, не розбираючи шляхів, так розліталась від героя рашистська нечесть. Нерідко наш пілот влітав у стрій ворожий непомітно, з нівідкіль, тікати супостатам було вже пізно. Збивав по ланці в день, а то й пів ескадрильї. За це боягузливі вороги його Київським Привидом охрестили. Він був не проти, як “кіборги” колись, як “бандерлоги”. Хай буде привидом, якщо для ворогів. Стерв’ятники кремля поста-
Інформаційний простір · “Збереження пам’яті – це збереження нас самих! Це довічна данина вдячності і мертвим, і живим”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник
Закінчення. Початок в ч. 16 за 2024 р.
І. Забіяка: Понад сто сорок років тому, в 1882 році, газета “Труд”, що виходила тоді в росії, розповіла про те, як вдячна Франція відзначала 80-ліття свого філософа і просвітника Віктора Гюго, народженого в лютому 1802 року. Так от, під стінами квартири, де мешкав Віктор Гюго, прості парижани, інтелігенція і очільники Парижа, провели чотиригодинну демонстрацію з відповідними закликами і вітаннями. Старий Гюго, тримаючи за плече свого племінника і плачучи, вийшов до демонстрантів на балкон. З людського натовпу виокремилася фігура можновладця, це був прем’єр-міністр Франції, і з квітами в руках, дарунками найцінніших речей, взятих із музеїв, урядник піднявся в квартиру ювіляра і подякував йому за добро і славу, які він приніс Франції. Тоді, як наші квасні різночинці-демократи після смерті Тараса Шевченка майже двадцять років ніяк не могли самоорганізуватися, аби гідно пошанувати його пам’ять. Двадцять років все вичікували, все боялися розгнівити царедворців. Довго радилися, що для цього ліпше було б зробити. Чи якусь школу його ім’ям назвати, вечір пам’яті провести, чи щось серйозне видати з його творчої спадщини. Тільки не вони це зробили, а 26-літній маловідомий тоді ще критик і публіцист Василь Горленко. Справа втім, що архівну белетристику про Тараса Шевченка я черпаю з текстів ХІХ століття. Так і довідався, що цей хлопець був тим першим публікатором, який оприлюднив російські повісті Тараса Григоровича. І це за обставин, коли рукописи Шевченка були достеменно відомі і Миколі Костомарову, і братам Лазаревським. Але ніхто зних не спромігся й пальцем поворухнути, щоб Україна, окрім поетового “Кобзаря”, читала ще й глибокі соціально значимі твори поета. Ю. Плаксюк: Скульптор Лео Мол не випадково став палким прибічником творчості і худож< ньої спадщини нашого генія. Ад< же у 1935 році він, як і молодий Тарас, у сімнадцятирічному віці почав навчатися у підготовчій школі при Петербурзькій Акаде< мії мистецтв. Годинами міг про< сиджувати у майстерні, де колись студіював Шевченко. А коли вже став студентом, то разом з інши< ми майбутніми митцями допома< гав відомому радянському скульптору Матвію Манізеру ліпити скульптурну композицію до пам’ятника Тарасу Шевченку у Харкові і пам’ятника Кобзарю в нею. Тому і не спроможна робити все по закону… Слухаю інтерв’ю колишнього міністра соціальної політики пана Реви. Дивуюся, які дивовижні знання і рішення де< монструє відставний чиновник: як правильно обрахувати пенсію людям, як захистити трудовий стаж… Тоді, коли він сам був мі< ністром, то, не червоніючи, заяв< ляв пенсіонерам: “Обмежуйте се< бе в їжі!” Що це за держава, якщо чиновники не можуть зробити те, чого вимагає закон?! Хто-хто, а в питаннях законності, пошану< вання наших національних свя< тинь прикладом для інших зо< бов’язаний бути президент. Вже після нього в країні немає вищої виконавчої влади, лише народ! А. Ковтун: Пан Юрій, знаю, завжди толерує себе самокритич< ним автором. От і щодо загально< державних негараздів дорікає своїми статтями не лише мож< новладцям, а й конкретним ви< конавцям, загалом суспільству… Чим його публіцистика і бенте< жить читача. У ній немає вислов< лювань на кшталт “держава не зробила того чи іншого, не забез< печила чогось, не відстояла яки< хось цінностей”. У ній я побачи< ла головний меседж, що держава – це територія, де може реалізу< ватися будь-який народ. Ось це і є основною національною ідеєю. Ні найкращий протекторат, ні найтісніший союз, ні найрідніше братерство республік не створять народу таких сприятливих мож< ливостей для розквіту, як суве< ренна самостійна незалежна дер< жава… Ми тільки зараз доходимо до розуміння сутності національ< ної ідеї, сформульованої Тарасом Шевченком ще у 1846–1848 ро< ках: “Своя правда, своя воля!” Чому держава не змогла багато чого зробити революційного за минулі 33 роки? Тому що всі ми залишалися в минулій епосі, ці роки були іншими: не прагнули змін, самоідентифікації. Держава існувала окремо від нас, ми – ок< ремо від неї!
Києві. Саме завдяки йому Тарас Шевченко постав і у Вашингтоні, і в Петербурзі, і в Оттаві. А в Ки< єві, в Національному музеї нашо< го філософа і поета десять років тому з’явилася дещо зменшена копія вашингтонського поста< менту. За власні кошти організу< вав таку акцію канадський украї< нець. Однак столична влада від< мовила Хмельницькому земляцтву у позитивному розгляді пи< тання занесення його імені до київської топоніміки. Лише в рід< ному Полонному за моєї ініціа< тиви названо одну з окраїнних вулиць… І. Забіяка: Така сірячина вдача чиновників. З тих часів і донині… Тому що Тараса Шевченка не надто шанують наші академічні теоретики і державні мужі. Зга< даймо, як кон’юнктурно готува< лися повні зібрання творів поета. Вибачте, кого-кого, а Шевченка потрібно було б давно видати в оригіналі. Адже вся його спадщи< на відома, оскільки була написа< на понад 180 років тому!
Г. Дацюк: Маленька ремарка від редакції “Слова Просвіти”: після Віктора Ющенка на Черне< чу гору, до могили Тараса Шев< ченка більше не ступала нога жодного з його наступників-пре< зидентів. “Не доходять руки чи ноги президентів до усипальниці нашого національного світоча!” Такою була на цей рахунок реплі< ка голови Всеукраїнського гро< мадського товариства “Просвіта” Павла Мовчана під час ювілейної промови з нагоди 155-річчя заснування організації… І. Забіяка: Нинішні політики, міністри, їхні заступники – всі безправні і безпомічні у ситуаці< ях, коли слід проявити держав< ницьку ініціативу, характер… Їм аби лиш існувало їхнє відомство, аби сяк-так дотримувалося за< гальнодержавної політики… Опа< новуючи певну високу державну посаду, людина стає підвладною тим, хто її призначив і стоїть над
Агресія як історичний спосіб упокорювання України варварами Ю. Плаксюк: Історики з ча< сом будуть вигадувати і досліджу< вати різні як внутрішньо-полі< тичні, так і геополітичні причини початку нинішньої визвольної війни України супроти північно< го агресора – росії. Для мене та< кою цілком очевидною причи< ною є запопадливість наших по< літичних керманичів перед її ре< сурсним, економічним і військо< во-технічним потенціалом. Тому всі 23 мирні роки нашої незалеж<
Учасники презентації книжки “На стороні добра”
ності, як мовиться, трималися на тонкій і короткій ниточці між< державних суперечок… Україна догоджала московії, як могла, од< нак не оминула війни, яка розпо< чалася знову з Криму, де після Майдану не отримала свого про< довження Революція Гідності, а “привид пікової дами” з-поміж інших причин виявився для нас найдошкульнішим фактором. І. Забіяка: росія готувалася до війни завжди. Першою спробою була агресія проти Грузії. Потім вона стала зазіхати на інші тери< торії. Америка, Європа, НАТО не відреагували на це належно, зна< чить, вирішили у Кремлі, можли< во організувати повномасштабну агресію і проти України. Мені достеменно відомо від знайомих мешканців Криму, що, як тільки у 1991 році наміри нової україн< ської влади втілилися в докумен< ти про Незалежність України, а півострів неочікувано отримав автономний статус, Крим взявся шалено озброюватися… Великі площі його території ставали “пі< ковими” зонами (орендованими чи купленими), де прописалися російські військові бази. І саме з цієї прикрої обставини починав< ся крах нашої Незалежності!.. То< му я, як і ви у своїй статті, вважаю великою політичною і економіч< ною помилкою ту обставину, що київська влада надала колишній області автономію. Ба більше, мені здається, що це був не стіль< ки проєкт самих кримчан чи де< мократичного крила нашої Вер< ховної Ради, як проєкт ФСБ! А. Ковтун: Пригадую, як окре< мі тогочасні кримські газети ци< нічно хизувалися перед Украї< ною, її Незалежністю… “Киев< ские, вы не уважаете Крым, вы не уважаете великую Россию!” – ря< бів на всьому розвороті місцевої промосковської газетки образли< вий для кожного українця заго< ловок. Напевно, тодішні наші на< родні депутати, коли намагалися мотивувати необхідність надання Криму автономії, забули або не знали кричущий антиукраїн< ський творчий пасаж письменни< ка Василя Аксьонова, допущений в його романі “Острів Крим”. Ви ж у своїй статті його не забули і цілком доречно аргументували тривале існування на врятовано< му нами від занепаду півострові таємничої недоброзичливості до всього українського. Десь у той же період (1995 рік) у Москві сталася інша жахлива річ: російська держдума чи “держдура” в особі її “прогресивних” депутатів топталася по нашій святині – українському національному стязі. Очманілі велико-
Юрій Плаксюк і Галина Дацюк роси, розірвавши його, робили це навмисно привселюдно. Жодного протесту від держави Україна, заяви від її “високоідейного” МЗС не пролунало! Навіть всеукраїнська газета, яка повідомляла про цей ганебний випадок, утрималася від спростування на кшталт: “Люди, ми окрема країна! Не займайтесь дикунством!”. Такого злочину ні нині, ні після нашої Перемоги ми не повинні більше допускати. І. Забіяка: Отож я і констатую, що ваша книжка – це своєрідна публіцистична бомба! Але, на жаль, вибухне вона не в багатьох душах. Через те, що кожна в ній стаття – це промовистий маркер, перед яким державі має бути со< ромно. Загалом я вдячний за запрошення до цієї дискусії. Про< читавши книжку, хочу сказати, що абсолютно погоджуюся з кожним написаним у ній словом, за винятком лише одного факту: Михайлина Коцюбинська, цита< ту якої використано в одній із статей, – не донька письменника Михайла Коцюбинського, а його племінниця. Г. Дацюк: Газетна публікація виправила цю прикру помилку. Певно, автор спрямував до ви< давництва не версію “Слова Просвіти”, а свій рукописний матеріал. Втім, це жодним чином не псує загального враження про високий рівень публіцистики па< на Юрія. М. Ярмолюк: Збереження пам’яті – це збереження нас са< мих! Це довічна данина вдячності і мертвим, і живим. Осмислюючи ваші аргументи на користь ідеї створення національного вій< ськового кладовища на території Києва, скажу наступне. Якось у 1985 році я з групою своїх студен< тів Львівського університету по< бував у Празі на центральному Ольшанському цвинтарі. Це, зіз< наюся, було обов’язковою умо< вою партійного комітету щодо екскурсії до могил загиблих ра< дянських воїнів. Так ось, на від< далі від дбайливо упорядкованого кладовища визволителям Праги, містився інший некрополь – ук< раїнський. Стихійний і дещо за< недбаний. Але ж мені і студентам найбільше хотілося побачити, а де ж знаходиться могила того ве< ликого українця, який поетично відтворив чари української ночі, коли в летючу мить назустріч нам йде весна, коли “сміються, пла< чуть солов’ї”. Цебто надгробка видатного поета Олександра Олеся (Кандиби). І що б ви дума< ли, гуртом ми ніяк не могли його розшукати, аж поки не показав його нам болгарин, який, швид<
Пошта “СП” · “Слово публіциста часом приводить до неочікуваних, але приємних результатів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ше за все, походив з волинських чехів і також шукав могили своїх прадавніх родичів. Простіше бу< ло знайти поховання Січових Стрільців, бо то була окрема те< риторія. Однак тепер до київської могили Олександра Кандиби має можливість навідуватися кожен закоханий у його поезію свідо< мий українець… Г. Дацюк: Коли прийняли рі< шення щодо перепоховання в Ук< раїні праху Олександра Олеся, я певною мірою була стурбована можливими негативними наслід< ками для могили Софії Русової, яка знаходилася всього за кілька десятків сантиметрів від Олесе< вої. Та все гаразд. Місце похован< ня Софії Русової у Празі є кому доглядати. М. Ярмолюк: Знаю від колег-дипломатів, що важлива і відпо< відальна процедура ексгумації була проведена з особливою дбайливістю. Ніщо там не зазна< ло змін, тим більше – пошкод< жень. От і до наших героїв, які не вмирають і житимуть віками в на< родній пам’яті, також має бути зручний і привабливий доступ вдячних українців. Саме в такій місцевості столиці, на якій автор наголошує у статті. В. Янішевський: Позитивною є та обставина в історії з військо< вим меморіалом, що нарешті цей проєкт взятий до реалізації. Хоча для мене як жителя Київської об< ласті також є неприйнятним, що кладовище буде не на території столиці, а на значній відстані від неї. Дійсно, чому не на території колишнього Експоцентру, де і зручне транспортне сполучення, і близькість до відомств, які будуть його повсякчас доглядати. Адже всі знакові державні свята і події велелюдно відзначаються в сто< лиці. Ось і некрополь для наступ< них поколінь був би таким пам’ятним місцем для всенарод< ного паломництва і пошанування захисників. Ю. Плаксюк: Цей аргумент я зробив визначальним і у звернен< нях до народних депутатів. Місце для нашої святині, для загиблих і померлих від ран Героїв — визво< лителів столиці і всієї України — має бути завжди там, де існує не принагідна, а повсякчасна мож< ливість поклонитися їхній світлій пам’яті. І. Забіяка: Дещо інший ра< курс. Кладовища – це не просто на часі, це дуже актуальна тема. І не тільки з точки зору, як і до чо< го все ведеться, а й чому наші кладовища по всій Україні такі занедбані! Чому вони здебільшо< го управляються ділками, а не справжніми представниками міс< цевих громад? Чому мова на мо< гильних надгробках, на пам’ят< никах допускається російська, а не українська? Нам слід перейня< ти традицію і звичаї у євреїв, які здебільшого оберігають свої цвинтарі від чужої мови. Для нас це є значною морально-психоло< гічною і духовною проблемою. Адже росія з часом матиме під< стави пред’являти Україні тери< торіальні претензії, у тому числі задля поширення “росіянського міра”. Для мене, як і для кожного українця, мова – це персональна і наша спільна ідентифікація! В. Янішевський: Доказовими для вашої аргументації вважаю і проведені в матеріалі історичні паралелі між нинішнім урядовим рішенням і подіями 1918 року, коли очільники УНР упокоїли ті< ла 27 загиблих героїв Крут не десь поблизу Києва, а на Аскольдовій могилі. До речі, органічним вкрапленням у стилістику кож< ного вашого публіцистичного твору вважаю вдале цитування архівних матеріалів. Вони і в істо< рії про Томаша Масарика, і в Шевченкіані, і в кримській сазі, а особливо в статтях про кладови< ще і в неймовірній історії зі скіф< ським золотом, яке злочинним шляхом намагалися продати в Мадриді. Одну лишень, як тут вже велося, маю ремарку. Навіть при наявності значної кількості архівного матеріалу, ваші статті не могли б у подальшому претен< дувати на визначення “моногра< фії” чи “наукові дослідження”. А все тому, що ви як автор, як і біль< шість публіцистів, уникаєте по< силань на документальні джере< ла, з яких взято ту чи іншу цитату, фразу, думку… Поза тим, наведені у публікаціях уривки з архівних документальних джерел до вас були широко представлені в Ін< тернеті, а тому доречні і не мо< жуть, як на мене, викликати сум< нівів у їхній достовірності.
Щоб воля душу стерегла… Ю. Плаксюк: Підґрунтям на< шої духовності я вважаю культуру спадщину і стовідсотково україн< ський національний інформацій< ний простір. Сьогодні він розпо< ділений і незаконно привласне< ний далекими від національної ідеї можновладцями. А значна частина великої історичної спад< щини століттями розпорошува< лася по всіх світах. І для того, щоб зайнятися її поверненням, необхідно мати сильну волю і державницьку позицію. Л. Василенко: Книжка, ніби гасло: “Нам є чим пишатися, за що боротися і за ким сумувати!” Тут звучали фрази про те, що, мовляв, часто буває соромно за владу. Дійсно, буває, але ж не од< на лишень чинна влада винна в наших негараздах. Людський фактор, політичний розбрат, гео< політичні обставини, війна на< решті – це головні причини бага< тьох нинішніх проблем України. Книжка, хочу зазначити, частко< во дає відповіді, рецепти, а то й підказки, як нам у подальшому їх уникати… Зауваги у статтях до роботи Мінкультури закономір< ні, бо такими резонансними зро< било наші прорахунки невтішне сьогодення. Надчутливі обстави< ни досі невідомих причин неза< конного вивезення в 2016 році скіфського золота в Іспанію, вно< сять певну конспірологію в цю ганебну історію. Але коли кимось ведеться непублічне вивчення обставин, коли здійснюються певні слідчі чи правові роботи, наша фахова риторика є перед< часною і недоречною. Хоча, зазначу, що контроль міністерства за цими процесами є нашим ві< домчим пріоритетом. В. Демчак: Як представник видавництва “Дніпро”, яке, по< руч з іншими активними захис< никами української книжки бо< реться за виживання, маю повне право сказати, що неупорядкова< ність нашого електронного ін< формаційного простору не нас< тільки критична, як невтішні перспективи друкованих ЗМІ. Мінкультури ця тема добре відо< ма. Однак ми маємо вистояти, нас не знищать, поки є люди, які пишуть і публікують паперові тексти. Головним у цій творчості є сенс. Книжка – це найефектив< ніша форма передачі цього сенсу. І вже десяте запитання, кому і яким чином передавати розмаїт<
тя книжкових сенсів. Але ми по< ки що без державного відомства самотужки долаємо і ці перешко< ди. Головне, що є люди, які ці сенси створюють. Отож, пане Юрію, ви запропонували свою версію історичного сенсу, який приємно передати туди, де може бути зацікавлений в ньому читач. Сприйме його, осмислить і пе< ретворить на щось таке, чого ми очікуємо. Або справедливої дер< жави, або омріяної Перемоги, або, або, або… Щоб справді, як казав Тарас Шевченко, ми жили в своїй країні, в своїй державі, де “своя правда і воля”. Але поки що ми програємо в часі. Нам потрібно швидко надолужувати хід історії, оскільки багато сусідніх нам націй за цей час відбулися, як такі. Досягли значних позитивних результатів. Тому ми зобов’язані постійно відчувати, що маємо борг перед наступними поколіннями. Одне відомство в особі Мінкультури з цим не впорається. Розуміючи це, ми активно включилися у програми поширення книжок нашого видавництва для бібліотек, ЗСУ, волонтерських осередків. Плануємо вийти на цьогорічний книжковий пакет кількістю 700 примірників. Л. Василенко: “Книга для зміцнення єдності” – це саме та програма Мінкультури, якою ви можете скористатися для мало< затратного і сприятливого роз< повсюдження художньої літера< тури. Готові ми також і вашу, пане Юрію, публіцистичну працю до< нести до читачів, які зараз пере< бувають в непростих умовах во< єнного лихоліття. Тим більше, що вона комфортна і зручна для збе< реження і цікава для прочитання. Публіцистика викликає довіру, тому що ви пропустили і осмис< лили весь матеріал упродовж життя. Ваша публіцистика пере< конує, що ви оптиміст, що друко< ване слово сьогодні найбільше багатство, оскільки живе і слугує людям довше будь-якого іншого слова! В. Янішевський: Як кажуть, вода і камінь точить. От і слово публіциста часом приводить до неочікуваних, але приємних ре< зультатів. Ваша праця прагне са< ме цього. Переконаний, що ста< неться не так, як колись велося в радянській журналістиці: “Ви нам написали, дякуємо, а далі хоч трава не рости!” І. Забіяка: Як і всі присутні, маю глибоке переконання, що книжка на часі. У ній і минуле, і майбутнє, і роз’яснення, чому ми на початку третього тисячоліття отримали велику європейську війну! Г. Дацюк: Ваша публіцистика створена не намарно. Її чекають бібліотеки, тимчасові переселен< ці і, звісно ж, воїни на передовій. Значну кількість наших газет ми також передаємо через волонте< рів на фронт, але такої концен< трованої, актуальної і зручної для читання книжки, боюсь помили< тися, туди ще не надходило. Крім того, не могла не звернути уваги ще на одну деталь: тут відсутня будь-яка партійна заангажова< ність, будь-яка запопадливість як перед нині діючими можновлад< цями, так і минулими партійни< ми “захисниками” народних ін< тересів. Напевно, це і є тим особ< ливим авторським чуттям, без якого не була б книжка “На сто< роні добра” концентратом прав< дивих та світлих смислів і суд< жень.
Пошта “СП” · “Слово публіциста часом приводить до неочікуваних, але приємних результатів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Сергій МАРТИНЮК, м. Ірпінь, Київська обл.
6 березня 2022 року. Я сидів у дерев’яній альтанці на Ірпінському водоканалі з чашкою кави водній руці і сигарою – в іншій. “Дегустував” свист ворожих мін, снарядів і не мав бажання їм кланятися. Втомився падати на землю, прикриваючи голову руками, щоб уберегтися від вибухової хвилі й осколків. Хрін вам, москаляки, а не Мартинюк. Від мертвого путіна вуха, а не Україну. Міна свистить і вибухає, а я встигаю зробити ковток кави і одну велику затяжку. Каву не пив цілу вічність. Каву ми заварили самі, а сигару приніс Сергій Орел. Діставши нотатник, я робив записи за минулий день війни. Сергій підійшов із сигарою: – Письменнику, пасуватиме до кави? – і протягує сигару, а очі усміхаються. – Пасуватиме, Сергію, звичайно, – відповів. – Звідки такий дефіцит? – Знайшов на підвіконні в гаражі, – сідає поруч зі мною, з чашкою кави в руці. – Проведімо цей ритуальний процес споживання кави. Вважаймо, що у нас в Ірпені прекрасний ранок і нам потрібна ранкова доза кофеїну. Нікуди не поспішаємо, вихідний, і ми з тобою обговорюємо сюжет книги про нашу перемогу над орками, – кажу йому урочисто. – Згода. Але з однією умовою, що всі москалі виздихали, як колорадські жуки на городі. Ми разом засміялися і не почули свисту міни, яка розірвалася близько-близенько. Осколки гучно загамселили по стінах і дахах. – Приймається про москалів. А вчора ми приїхали з москви, де станцювали гопака на руїнах кремля. Знову протяжний свист міни, але ми не “кланяємося” і не реагуємо. І знову осколки гучно посипають землю поруч із нами. Рівно добу тому ми дали бій на “Ластівці” і відійшли на водоканал. Йшли лісом, і нас постійно переслідували вибухи мін, які розривались у 200 метрах попереду і трохи збоку. Інколи міна розривалась зовсім близько, за 60-70 метрів, тоді ми з розгону вгризалися в землю і, прикриваючи голову руками, завмирали. Пересувний міномет вправно виконував свою роботу. Що ще діставало? Постійний гул квадрокоптера над головами. Тоді ми обгорталися в землю під деревами і не рухалися. Якщо корегувальник помічав хоч якийсь рух, тут же прилітало по кілька мін. Дійшовши до ЖК “Центральний”, ми лежали під деревами зо тридцять хвилин. Намагалися позбутися цього літаючого корегувальника. Потім ми вислали розвідку, і вона повернулася з добровольцями, які провели нас на наш блокпост біля Ірпінського водоканалу. Так ми вийшли без втрат на групу Сармата. Легке поранення від осколка міни не рахувалося. Вже підбігаючи до опорного пункту, побачили два спалених рашистських танки. Серце заспівало від радості. Цифра втрат і перетворення орків на гній зростає. А спочатку як гарно співали: “Возьмем Киев за три дня”, “Ахмат сила”, “Нет такой страны, как Украина” і везли з собою парадну форму для параду на Хрещатику. І що? І де? Вільних духом неможливо перемогти. Блокпост (ВОП чи опорник) – як багато в цьому слові. Забігши за горбок сарматівського опорника, ми попадали на землю, відчуваючи себе, як свої серед своїх. Хвилин з десять я лежав нерухомо і слухав тишу, відчував смак дерев, гладив землю. На душі затишно і головне – спокійно. Вже на водоканалі заварили каву і перегрупували сили. Каву заварювали в червоному пожежному відрі, туди ж засипали заварну каву. Боженьку, яка ж ця кава вийшла смачнюща! З нами на водоканалі в одноповерховому будиночку був штаб 72-ї бригади, через дорогу в кафе базувалась 80-ка, а ліворуч – опорник наших сарматівців. Щоправда, ЗСУшників було по одному підсиленому взводу, але ж були нарешті. Нашої кави вистачило на всіх, ще й залишилася. Ось що значить велике пожежне відро. Наступного дня ми знову даємо бій. На території водоканалу збоку блокпоста Сармата чути гуркіт танків, лунає постріл з “Джавеліна”, за мить – радісний вигук: “Є ще один!” і “Слава Україні!”. З боку Романівки полем підійшли кацапські БТРи, почали вести вогонь по наших позиціях. Ось тут запрацювали наші автомати – “тук-тук-тук”. Звичайно, задум рашистів був зрозумілий: зламати тильний паркан водоканалу і вдарити з тилу по позиціях групи Сармата і ЗСУ. Але не вийшло і не вийде, кацапня клята. Ми тут і готові за Україну вбивати. І 15 автоматів весело “заговорили” і підтвердили нашу рішучість. Москальня відповіла чергами з крупнокаліберних кулеметів. Ми розуміли, що орків не злякав вогонь із наших автоматів, але вони не знали, скільки нас, – це по-перше, по-друге, вони не знали, чи є у нас ПЗРК і гранатомети. Тому сиділи тихо. За цей час наші хлопці підірвали декілька їхніх бронемашин із гранатометів, а ми достріляли піхоту. Потім була евакуація через річку і зруйнований міст, ночівля в лісі і блокпост у Києві. І всю трасу від Ірпеня ми пройшли пішки. Моя друга контузія і мій порятунок бійцями-добровольцями. Як зараз пам’ятаю, сильний вибух, мене підіймає в повітря і відкидає вбік метрів на вісім. Не втопився тому, що голова потрапила на кущ очерету. Ми не втікали, не панікували, не ховалися, не жалілися – ми збиралися дати бій і гризти зубами клятих окупантів. Потім гуртожиток на Новобіличах і знову бої, виїзди, чергування. Але смак кави і аромат сигари під падаючими мінами відчуваю дотепер. Ми москалів відірпінили так, що танки горіли, а мертва піхота валялася по всіх вулицях нашого міста. Не кажіть мені про слов’ян-братів… Маску скинуто... Війна... Україна переможе!
Пишуться вірші... · “Ворожі раті, відступіться, Хранить нас Господа Десниця”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Тетяна МАЙДАНОВИЧ
Москва сльозам не вірить (За народною приказкою) І закапали сльози Ісусові… (Ів. 11:35) Знов топчуть, мов на битім склі, Любові і надій пориви… Як можна вірити Москві, Яка людським сльозам не вірить?
Незгодним карами грозить Москви державне “християнство”: Без милосердя і сльози Сердець камінних самохвальство.
…У Київ йшов як пілігрім, Як інок – у Саровськім лісі Лив сльози старець Серафим, У духові Христу молився.
Наука-істина проста Від нього ширилась в народі: “Хто діє не в ім’я Христа, Той плоду доброго не вродить”.
Йому супроти – в монастир Сестричок мельничих общину, Стяжання Духа – до цих пір Приховують християнину.
Як вірних причащав вином, Теж від начальства мав гоніння… Скорботно в Небо відійшов Біля ікони “Умиління”…
Тих заборон росте гора – Москва йде Богу в непокору. Пора залишити цей град, Цей Кремль, немов Содом-Гоморру.
О, християни, поспішіть, Покиньте мавзолей-могилу, Де жде погибель для душі, Хоч наче є догоди тілу.
Та ж там не браття, а – братва, Паханам-сатанам покірні. Хто ж ви, що ваш улус – Москва, Цей ідол, що сльозам не вірить?
Московія носити сміє Ім’я украдене “Росія”. Світ від Китаю до Європи Імперія знов кров’ю топить.
Новітні деспоти в Кремлі, Нащадки духу Чінгісхана, Беруть з усіх усюд землі – В опричники, у москалі! – В кого душа у злі захланна.
І гірко нам спостерігать, Що є такі і в Україні, – Це зрадників безбожна рать, Запеклих в заздрості й гордині.
В Русі-Украйні, в дні жаскі Воєнної руїни-сквири, Злим духом служать цій Москві, Яка й сльозам Христа не вірить! Знов топче, мов на битім склі, Любові і надій пориви... 11.03.2021
Хрест над Святою Софією
14 січня 2022 року хрест зірвано бурею, 2 березня 2022 – встановлено новий хрест над одним із куполів Софії Київської стараннями громадськості
З тисячолітнього собору Був хрест упав, та звівся знов. Воздвиг народ в воєнну пору До Бога Істинну Любов.
Так, хоч зайшла в Святу Софію Пів голорука пів пітьма, Та християни здавна сміють Духовний відвести обман.
Страшна молитва фарисея – Гордині згубна темнота!
Знялась у свято над землею Непокаянна, не свята.
Ані провин, ані спокути Пред Тим, Хто смертю смерть здолав… Молитву митаря – почути Чекає Бог в людських ділах.
Тож Україні на підмогу Як митарі молімось Богу: “Помилуй грішних, хто осліп…” А вже за тим: “…дай перемогу!” Насущну нашу перемогу Смиренно просимо, як хліб.
Така молитва – з Небом згода! – Як хрест соборний над народом. …З тисячолітнього собору Був хрест упав, та звівся знов. Воздвиг народ в воєнну пору До Бога Істинну Любов. 27.04.2022
Христос в терновому уборі Із терну нап’яли убір, Мов на тіару царську схожий… В сторожі римських вояків Знущання, насміхи терпів Ісус Христос – Син Божий.
До крові голову сколов Отой з колючок чорний каптур. “На смерть!” – волає натовп знов… За що ж карати?! За Любов, За Божу справу й правду?!!
Накинули багряний плащ, Бичами шматували спину. Стихає Вероніки плач… Страшний Твій Хрест! Помилуй нас, Воскреслий Божий Сину!
Не обминуть і муки, й смерть В земнім житті людей нікого. В нас вибір є: отрута – й мед: Земну долати круговерть Чи нам самим, чи з Богом.
Душі страждання – вірних труд В безумні ці віки останні. Хоча важкий Любові путь, Прилюдно вже не розіпнуть Кати псевдогуманні.
І звірі в цирку не порвуть, І страт за віру мов не видно… Та чинять знов неправий суд – І з терну тим убір несуть, Хто йде на Боже Світло! 1-20.08.2021
“Любіть ворогів своїх…” (Мт. 5:43¶48) 1. Син Божий на горі, у Галілеї, Ще в перших ери нашої роках, Тож і для мене, для душі моєї, Новий Завіт в нових приніс думках.
2. Прийшли до Нього дальні і найближчі, Почули люди: зцілює пророк. Прийняв усіх… і на горі учив їх, Подав Життя Блаженного зарок.
3. “Небесне Царство неминуче сходить, Йде Боже Світло Правди у народи. Та звільна діє Вишніх сил закваска, Росте у покаянні Божа Ласка…”
4. Записано ті заповіді й притчі – Багато – в силі! – мовлено всього. Й те, що пророки – не казали інші… Зловтіха й досі ворогам Його.
5. Сліпці духовні підіймають сміх: “Сказав, бач: Ворогів любіть своїх! Що – римлянам нам падати до ніг?! Який би книжник це прийняти зміг?!”
6. Лукаві! Є в обставинах – різниця. То ж на весіллі всіх вітать годиться. На похороні – інша поведінка. В народі є глузлива оповідка,
7. Як штурханців насипали негречно Безумцю, що повівся недоречно: Співав-радів, де плакати потрібно, Не розважав того, що очевидно.
8. Таких нетям обходьмо й ми так само… Не однозначно звуться ворогами, Бо недруги в людей бувають різні. Є армії, які грозять Вітчизні,
9. Є потайні зловмисники, бандити, Є здатні тіло й душу погубити… “Хто меч візьме, той від меча загине” – Ще скаже Божий Син в лиху годину.
10. А там, з Христом, зібрались під горою Не воїни, які держали зброю, І не полки, які ішли до бою. Він проповідь казав не перед військом – Про ворогів “своїх”, про особистих.
11. “Час – порізнить із батьком чоловіка, Супроти – донька з матір’ю, …невістка. Бо – вороги людині всі домашні їх!” (Мт.10) Гріхом Адама споконвік уражені…
12. Тож між людьми і Богом ворожнечу Христос – як Хрест Спокутний – взяв на плечі. Під глузи одновірців лже-побожних: “Спасав усіх?! А Сам Себе – не можеш?!!”
13.Так лицеміри й досі чинять сміх: “Що ж – “цілувати” ворогів своїх?!” І ліплять власні вигадки дурні, Безумно, з гиком, служать з л у, брехні.
14. Зневага – зло-брехні, огида, відсіч! Та не впадаймо, друзі, в лють і відчай. НенАвисть в наших душах – самовбивча. Вона серця і долі сушить-крушить. Женіть її, як тільки входить в душу.
15. Бо головний земний наш бій воскресний – Супроти духів злоби піднебесних. Зрадлива плоть безсило відступає, Коли енергій зла в собі не має.
16. Любові сила – Життєствердно діє. Із нею – розум воїнів мужніє, Сам дух Святий спішить на поміч їм У сутичках з нападником лихим.
17. Зерно Любові – Божий спис і щит, Ним сотворився і храниться світ. Лише в Любові – справжня перемога. НенАвисть, крім руїн, не дасть нічого.
18. Сказав Христос: “Любіте ворогів своїх! Благословляйте, хто вас проклинає, Добро творіть, молітеся за тих, Хто шкодить, переслідує… Бог знає І спалить сам непокаянний гріх.
19. До часу ще дощі ідуть на всіх, І так, як добрих, сонце гріє злих. Тож будьте досконалі, як Отець!” Ще доки не настав земний кінець…
20. Живі Слова – жива душа приймає, Мов джерело пульсує, прибуває. На тій горі – було весілля з Богом!!! Життя в Любові – Світла перемога. 26-30.06.2023
Слава Божій Україні!
Тому і ллється на землі кров. Війни, терор, насилля, охопили світ. …Через Своїх Пророків Господь пояснює, що існує прямий зв’язок між тим злом, яке робить людина, – та примноженням бід у світі. …Якби ж люди покаялися перед своїм
Творцем за зраду та змогли виправитися – то не виливалася б на землю повнота Божого гніву (Об.16:1-21). (Духовна скарбниця. Святе Письмо про сучасність і майбутнє світу / Укл. схимонахиня Єкатерина Київська. К.: вид-во Криниця, 2004. С. 31, 32, 34).
1. Війна гримкоче в Україні. Благають миру люди різні,
Та самолюбну й поверхову Бог нехтує молитви мову.
2. І проминає те прохання, Що без смирення й покаяння. Що кривди змовчує колишні І зневажає болі ближніх.
3. Бог впізнає, хто Божі діти, В турботах їхньої молитви. Пророкам відкриває Бог, Кого хранить Його Любов.
4. Є Божі діти в Україні! Із духом зла в борні постійній, З Христом – причастя кров’ю рідні. Заради них дається Богом Життя, і воля, й перемога.
5. Це світлі душі. Їх смирення – Всевишнього в ділах знамення. Їм подавала Мудрість вістку: “Хто хоче мир – готуйте військо!”
6. Відріксь народ, накликав горя… Немов Содом або Гоморра – Міста зруйновані повсюди. Та вибрані з них вийшли люди.
7. Збережено з віків насіння. Зросте народ у поколіннях, З’єднає ще науку й віру З Творцем Життя – у працю щиру.
8. Ворожі раті, відступіться, Хранить нас Господа Десниця, Щоб відродилася земля – Війною змертвлені поля.
9. Є в Україні вірні душі, У Правді Божій непорушні. Тримають Небо України У згоді з Богом щохвилини.
10. Страждання їхнє, кров і рани – Наш викуп за неправди й зради. Своїм життям в самопожертву Спиняють смерть – своєю смертю.
11. Перекладають день при дні Слова Небесні – на земні, Щоби Плоди Святого Духа Зростали в українських душах.
12. І сіють всюди силу Слів, Якими світ Христос учив. І кожен з Господом навзаєм Знов духів зла перемагає.
13. Є мужні душі – вірні Богу! Він їм вручає перемогу. Благословляє силу й владу, І відмітає підступ, зраду.
14. Із ними буде незборима І мирна вільна Україна. Олега Ольжича завіти У справи вводять Божі діти.
15. На них будується держава, Про них цей клич: Героям слава! Правдивий їхній заклик нині Так: Слава Божій Україні! 7-13.12.2023
Школа сьогодні · “Заходи такого рівня плекають у молодого покоління почуття патріотизму”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Тетяна КУЛЬБАКА, вчителька фізики Мар’їнського ЗЗСО І–ІІІ ступенів № 2
Мене звати Тетяна Кульбака. Я вчителька фізики Мар’їнського ЗЗСО І–ІІІ ступенів № 2. Війна увірвалась в наше життя ще в 2014 році. Мої земляки, дякуючи ЗСУ, витримали тоді ворожу навалу. Усі роки до повномасштабного вторгнення наше місто лишалось міцною фортецею. Відбудовували те, що було зруйновано в ході ворожих наступів 2014 та 2015 років, життя знову повернулось до нашого маленького, завжди чепурного, міста. Освітяни відновили навчальний процес і дітлахи знову заповнили класи відремонтованих шкіл. На підвіконнях задля безпеки залишались мішки з піском, облаштовані укриття, бо три тривожні дзвоники лунали коли рідше, а коли часто. Ворог робив свою чорну справу. Та життя продовжувалось і на межі зіткнення. Школярі, як і всі їхні ровесники, отримували такі необхідні знання, брали участь в конкурсах, змаганнях – прокладали дорогу в своє майбутнє. Саме в той час наша школа почала активно долучатись до заходів, що проводить Національний Центр “Мала академія наук України” (НЦ МАНУ). У січні 2022 року я навчалась на першій дистанційній Школі з фізики, яку під проводом НЦ МАНУ онлайн провели українські науковці Європейського центру ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейцарія). Координаторами цього проєкту виступили з української сторони – Олександр Юров, провідний фахівець НЦ МАНУ, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні; з боку ЦЕРН – Дар`я Тернова, науковий співробітник. Відтак я набула символічного статусу члена Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні – неформального об’єднання педагогів та учнів, які пройшли навчання на школах ЦЕРН, з метою поширення отриманих знань, обміну досвідом тощо. Враження від навчання були неймовірні! Але наше нормальне життя перервала війна… Намагаюсь менше згадувати ті часи, коли довелось за кілька хвилин зібрати речі і тікати з рідної домівки в нікуди… І саме тоді, в неймовірно важкі часи, відчула таку необхідну турботу і підтримку від людей, які виступали ініціаторами та організаторами згаданої онлайн школи. Практично щодня я отримувала листи із запитаннями: де ви, як?... Уся українська команда ЦЕРН з перших годин повномасштабного вторгнення стала на підтримку України. А отримані мною, як учасницею цієї школи, атестаційний сертифікат та сертифікат почесного посла науки ЦЕРН в Україні послужили промінчиком світла і тепла в чорному мороці лиха. Думаю, що таким чином, фізико-математичні знання від ЦЕРН під проводом НЦ “МАНУ” у співдружності з Всеукраїнським клубом почесних послів науки ЦЕРН в Україні набули значення інформаційної, моральної та психологічної підтримки не тільки мене, а також педагогів і учнів інших нескорених міст України. Завершення 2021/2022-го навчального року стало важким випробування для освітян, проте, робота Клубу, як на фронті, не припинялась. Літні онлайн вебінари з популяризації досягнень ЦЕРН, фізико-математичних, природничих наук та актуальних гуманітарних питань продовжила друга дистанційна Школа ЦЕРН для вчителів України. У ній взяли участь також четверо моїх учнів з Мар’їнки (настільки великим виявився інтерес молоді до знань від ЦЕРН!). З урахуванням такого інтересу, у лютому 2023 року організовується перша дистанційна Школа ЦЕРН для української учнівської та студентської молоді. Організатори програми – Олександр Юров та модератор Школи Оксана Животова – національний координатор навчальних програм ЦЕРН для учнів і педагогів України. Важливо зазначити, що перш ніж долучити молодь до навчання на цій Школі, організатори провели опитування-дистанційні консультації з вчителями стосовно програми Школи, врахували їхні побажання. Захопливі лекції фахівців ЦЕРН та науковців України слухали і мої учні та випускники з Мар’їнки, Вугледару. Впродовж лютого 2023 року учасники Клубу, зокрема школярі та студенти, могли долучитись до навчання в Європейській Зимовій Школі за програмою DESY Ukraine Winter School. А з березня 2023 року стартувала нова ініціатива НЦ “МАН України” – телемости у формі вебінарів, які з’єднали ЦЕРН з освітніми установами нескорених міст – Ірпеня, Бучі, Києва, Луганська та Маріупольським ліцеєм міста Києва, а також навчальним закладом, що прийняв багато учнів-біженців з України – Ризькою українською середньою школою (м. Рига, Латвія). Ці заходи на сьогодні набули форми організованої неформальної співпраці-підтримки освітян нескорених міст України, а О. Юров виступає фактично їх почесним послом. Телемости допомагають навчальним закладам та вчителям підтримувати зв`язки зі своїми учнями та колегами, які вимушено покинули довоєнні місця проживання і навчання, і плекати-зберігати їх інтерес до фізикоматематичних, природничих дисциплін та освіти і науки в цілому, використовуючи при цьому знання від ЦЕРН. Педагоги та учні розуміють, як багато зусиль потрібно докласти для реалізації подібних проєктів, а також їх важливість для освітнього розвитку дитини. Як свідчення цього достатньо послухати думку найменшого учасника телемосту ЦЕРН – НЦ МАНУ – Ризька українська середня школа, учня 5-го класу Мар’їнського ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 2 Давида Завгороднього: “Наука – це цікаво та захопливо, тому я з радістю сприйняв можливість долучитись до участі в телемості. Дуже вразила відео-презентація, віртуальна подорож до міжнародного центру ядерних досліджень. У мене залишилось багато запитань, оскільки захід розраховано на більш дорослу аудиторію. Та я добре розумію, що наукова діяльність є дуже важливою”. Дев’ятикласниця Дар’я Варфоломєєва подякувала організаторам та висловила власну думку: “Освітні програми для учнів та телемости ЦЕРН – це чудова можливість для учнів, щоб зрозуміти, чи подобається їм ця галузь. Круто, що така важлива організація з радістю допомагає учням і студентам, відповідає на запитання та надає багато можливостей для оволодіння знаннями. Дуже дякую організаторам телемостів”. Важливо зазначити також, що фізико-математична освіта і знання від ЦЕРН, які передаються в рамках згаданих вище телемостів та вебінарів, активно доповнюються неформальною співпрацею і взаємодопомогою між залученими до них освітніми закладами. Практичним проявом такої співпраці стало проведення 25 травня 2023 р. в Бучі першої зустрічі-семінару освітян нескорених міст України, в якому взяли участь педагоги та учні закладів освіти Ірпеня, Бучі, Києва та Маріуполя. 2024 рік почався з проведення під проводом НЦ МАНУ телемостів, що з’єднали ЦЕРН з обласними Малими академіями наук Херсонщини та Харківщини. У цьому зв`язку хотілось би висловити подяку їх організаторам і виконавцям, а також побажання щодо подальшого розвитку практики підтримки освітян нескорених міст і областей України, що борються і навчаються. Разом – до Перемоги!
Учасники телемосту, який з’єднав ЦЕРН – НЦ МАНУ з Ірпінським ліцеєм № 2, м. Ірпінь, 2 червня 2023 р.
Учасники першої зустрічі-семінару освітян – учнів та педагогів, представників освітніх закладів Бучі, Ірпеня, Києва та Маріуполя із символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України, м. Буча, 25 травня 2023 р.
Школа сьогодні · “Заходи такого рівня плекають у молодого покоління почуття патріотизму”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Вероніка ТЕРНІВСЬКА, учениця 10-В класу Ліцею № 1, м. Івано-Франківськ
25 квітня відбулося нагородження переможців XVII Міжнародного конкурсу з українознавства для учнів 8-11 класів закладів загальної середньої освіти та керівників науково-дослідних робіт Івано-Франківської області. Конкурс проводився за сприяння Міністерства освіти і науки України у два етапи: І етап – до 20 лютого 2024 року; ІІ етап – з 27 по 29 березня 2024 року. На заході були присутні учні та педагоги з усієї області. Нагородження розпочалося з ушанування пам’яті загиблих у російсько-українській війні.
З вітальним словом до присутніх звернувся директор Департаменту освіти, науки та молодіжної політики Івано-Франківської ОДА Віктор Йосипович Кімакович. Він висловив слова вдячності переможцям конкурсу, оскільки клопітка праця та наполегливість учасників посприяли їхній перемозі. Серед нагороджених – учні Ліцею № 1 Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області Богдан Пасєка, учень 10 класу, який посів ІІ місце, та Софія Каюк, учениця 10 класу, яка посіла ІІІ місце (отримали дипломи). Подякою нагороджена вчителька української мови та літератури Ліцею № 1 м. Івано- Франківська і керівник проектів,
голова первинного осередку Товариства “Просвіти” ліцею, учителька української мови та літератури Віра Василишина. Зараз в Україні йде кровопролитна війна за свободу й незалежність нашої держави. Саме заходи такого рівня плекають у молодого покоління почуття патріотизму, відданості загальнодержавній справі зміцнення країни, активної громадянської позиції та долучення до українознавчих наукових проєктів. Разом до Перемоги! Слава Україні – Героям Слава!
На фото: учні-переможці та їхні керівники. Зліва направо: Софія Каюк, Віра Василишина, Віктор Кімакович і Богдан Пасєка
На перехрестях історії · “Наша суспільність мусить викресати із себе таку моральну силу й зайняти таку поставу, яка б знищила Духа Руїни”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Досвід попередніх поколінь українців, набутий у героїчній боротьбі заради утвердження української державності, має особливу цінність у нинішній російсько-українській війні. Це твердження підсилюється художньо-документальною повістю Богдана Червака “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.”, яка побачила світ у столичному видавництві “АртЕк”. Автор переносить читача у драматичні й трагічні події перших місяців і років Другої світової війни, коли нацисти окупували Київ. У захопленій німцями українській столиці в цей час діяли нелегальні осередки Організації Українських Націоналістів.
Тарас ГОЛОВКО
Серед героїв повісті – відомі українські патріоти Олег Ольжич і Олена Теліга. Потрапивши до міста у складі похідних груп, спрямованих проводом ОУН в Україну влітку 1941 року, вони разом із друзями-однодумцями розгорнули тут підпільну роботу. У нарисах, з яких складається художньо-документальна повість, – “Олена Теліга”, “Андрій Мельник”, “Володимир Багазій”, “Іван Рогач” і “Українське слово”, “Базар”, “Мельниківці-бандерівці”, “Арешт”, “Микола Величківський”, “Олег Ольжич. Остання зустріч” – на підставі документальних даних Богдан Червак детально описує драматичні події, учасниками яких були українські патріоти, згадувані в назвах розділів. У роки війни Олег Ольжич очолював Революційний Трибунал Організації українських націоналістів, був заступником Голови Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника, і за його дорученням, по суті, керував усім націоналістичним підпіллям в окупованій нацистами українській столиці. В авторській розповіді добре простежується те, як змінювалось ставлення нацистів до українського підпілля, що намагалося не лише полегшити долю киян, які потерпали від голоду, холоду, хвороб і свавілля гітлерівців, а й професійно вело агітацію серед денаціоналізованих за десятиліття сталінською пропагандою громадян, ще й виявляючи при цьому глибоко законспірованих серед них радянських агентів. Богдан Червак, звертаючись безпосередньо до читача книги, наголошує на тому, що тут вперше оприлюднюються невідомі досі факти, пов’язані з діяльністю підпільної мережі ОУН у Києві й інших містах України в 1941–1942 роках. Деякі зних, приміром, стосуються Олени Теліги, української поетеси, публіцистки, трагічна доля якої тісно пов’язана з безкомпромісною боротьбою за утвердження українськості в умовах як більшовицької, так і нацистської навали. Є в книжці цікаві авторські розмірковування з приводу її поетичної творчості, що формувалась під впливом авторитетного в націоналістичних колах у 20-30-х роках минулого століття публіциста-ідеолога Дмитра Донцова. Викликає інтерес авторська спроба у формі художнього діалогу між Оленою Телігою і Олегом Ольжичем показати мотиви самопожертви цієї щиро відданої націоналістичній справі української патріотки, для якої фізична смерть ніколи не ставала на заваді героїчному чину. Ці риси характеру поетки, за великим рахунком, були притаманні переважній більшості українських націоналістів, які власним життям розплачувалися за ідейні переконання. Євген Коновалець був одним з тих, хто сплатив найбільшу ціну за святу справу – побудову української держави, яка, як мов той Фенікс, постала із руїн і попелу в 1917–1921 роках. Повз увагу автора не проходить жодна важлива віха з біографії видатного українського державного діяча першої половини ХХ століття, який долучився до створення потужної націоналістичної організації на терені східної Європи, що мала на меті здобути Українську Державу збройним шляхом. За досить короткий час ОУН досягла авторитету серед широких народних мас і стала тією силою, з якою почала рахуватися Москва. Відчуваючи реальну загрозу сталінському режиму, що чинив масштабні злочини на підконтрольній йому українській території, особливо після штучно викликаного голоду в Україні на початку 30-х, кремлівські стратеги за будь-яку ціну прагнули фізично ліквідувати Євгена Коновальця – нового лідера всенародного спротиву, сам факт існування якого проголошував новий етап боротьби з російською колонізацією. Його загибель у травні 1938 року у результаті спецоперації, спланованої чекістами-енкаведистами, на короткий час дезорієнтувала ОУН. Однак, на думку Богдана Червака, ситуація докорінно змінилась, як тільки на чолі націоналістичного руху став Андрій Мельник, колишній полковник армії УНР, соратник Коновальця часів визвольних змагань. Автор не оминає в книжці інший драматичний момент, що виник внаслідок розколу у націоналістичному середовищі у передвоєнні роки. Йдеться про ще одного формального лідера націоналістичного руху на теренах заходу України Степана Бандеру, котрий виступав за збройне завоювання незалежності України на відміну від більшості “поміркованих”. На тлі тактичних, психологічних та персональних розбіжностей стався розкол в ОУН на еміграції в 1940 році. Утворилося два націоналістичних крила: ОУН (б) – бандерівці, ОУН (м) – мельниківці. Проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української Держави соратниками Степана Бандери – Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем, яке з незрозумілих причин не згадується автором книги “Окупація…”, є наочним підтвердженням цього. Ба більше, саме після проведення зборів за участю представників української інтелігенції, української церкви, очільників ОУН (б) в столиці Галичини, на яких був прийнятий і оприлюднений цей державної ваги документ, стало всім зрозуміло, що Гітлер і більшість його спільників, за винятком можливо окремих лідерів НСДАП, приміром, Альфреда Розенберга, не підтримують ідею суверенної української держави в контексті нацистської політики “Життєвого простору на Сході”. Вона, як відомо, закріплювала виняткове право Третього Рейху визначати майбутню долю східноєвропейських народів, які опинились на окупованих німцями територіях у роки Другої світової війни, і згідно з расовою теорією, проголошеною ідеологією німецького націонал-соціалізму, зараховувала їх до неповноцінних етносів. Чи був на користь українській нації поділ у націоналістичному русі в умовах, спочатку радянської окупації, якщо йдеться про приєднання Радянським Союзом Західної України до УРСР після підписання сумнозвісного пакту Молотовим і Ріббентропом у 1939 році, а потім і німецької – з початком війни у 1941 році? Категорично – ні. У рецензованій книжці автором наводиться один промовистий факт, пов’язаний із загадковим вбивством керівників проводу ОУН Омеляна Сеника і Миколи Сціборського в серпні 1941 року у Житомирі. Достеменно невідомо і досі, хто стояв за цим злочином – агенти НКВС, гестапо чи націоналісти-підпільники, котрі з якихось причин вирішили звести рахунки з конкурентами по збройній боротьбі. Богдан Червак у художньо-документальній повісті дуже переконливо моделює сцену, в якій Олег Ольжич, емоційно звертаючись до бойових побратимів, дає власну оцінку деструктивним процесам у націоналістичному русі, коли українські патріоти з різним баченням тактики і стратегії поборювання ворога, нерідко ставали жертвами один одного, тим самим завдаючи непоправної шкоди всьому націоналістичному рухові: “Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917–1921 років аж по сьогоднішній день. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись зі сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали”. Останні слова з цієї натхненної промови Олега Ольжича, з легкої руки автора, сприймаються надто пророчо у наш, сповнений драматизму, час і, фактично, є зверненням незламного патріота і щиро відданого визвольній боротьбі бійця до майбутніх поколінь українців: “Мусимо пам’ятати про одне, а саме: що нам сьогодні так само, як упродовж цілих століть, залишається лише моральна сила й постава. Наша суспільність мусить викресати із себе таку моральну силу й зайняти таку поставу, яка б знищила Духа Руїни, а руйнівників заставила б мовчати”. Незважаючи на посилення терору нацистською владою, це не зупиняло націоналістичне підпілля і далі проводити просвітницьку роботу серед населення, затурканого не лише радянською пропагандою, а й заляканого політичними репресіями, економічним визиском, національним утиском. Показовим при цьому є зібрані автором документальні свідчення про відзначення у листопаді 1941 року в окупованих Києві і Житомирі двадцятої річниці трагедії під с. Базар. Саме восени 1921 року, як дізнається читач, відбувся Другий зимовий похід добровольців армії УНР. Спроба українських вояків розгромити більшовицькі війська на Поліссі та підняти загальноукраїнське повстання виявилася невдалою. В полон потрапило 537 українських повстанців, які відмовились зрадити військовій присязі на вірність українському народові і перейти на бік червоних окупантів. Всіх їх, навіть поранених, було розстріляно в присутності місцевих селян. Для політичного проводу ОУН (м), на думку Богдана Червака, важливо було відзначити цей лицарський вчинок свідомих борців за волю України, які не лише поклали своє життя на олтар Батьківщини і вписали власні імена в когорту національних героїв, а, що важливо, духовно і морально не зламались під загрозою смерті. З одного боку ця і подібні акції, організовані оунівцями у ворожому оточенні, додавало внутрішніх сил українській спільноті стійко переносити випробування, привнесені у повсякденне життя військовим лихоліттям, з іншого, дало привід гебітскомісарам складати проскрипційні списки нелояльних до нацистського режиму людей. “Доля учасників Другого Базару була аналогічною до долі повстанців, — до такого невтішного висновку приходить автор. – Тільки у 1921 році українців розстрілювали московські окупанти, а в 1941 – німецькі загарбники. На жаль, не збереглися німецькі “розстрільні списки”, але якщо такі й були, то їхнє значення для нації неможливо переоцінити, це також були списки героїв”. Богдан Червак у художньо-документальній повісті торкається надзвичайно болісної теми геноциду євреїв, влаштованого німецьким окупаційним командуванням у Києві. Впродовж 1941–1943 років в урочищі Бабин Яр, розташованого на північно-західній околиці міста, відбувались масові розстріли цивільних громадян єврейської національності. Керівники націоналістичного підпілля знали про ці злочини гітлерівців і через законспірованих агентів у поліції наказували українцям під будь-яким приводом не брати участі у масових акціях проти місцевого населення, організованих нацистами. Ілюстрацією цього автор подає документально підтверджений факт порятунку молодої жінки-єврейки з її матір’ю і п’ятирічним сином, яких у перший день масових розстрілів євреїв 29 вересня 1941 року запобіг загибелі член ОУН Роман-Осип Біда, вчасно вивівши їх із зони розстрілу. Він же за допомогою знайомих людей, які працювали у міській управі, добився для них нових документів, знайшов житло, де сім’я переховувалась тривалий час. Доля виявилася
Про-читання · “Коли ти – Бог, то маєш безліч справ На кожен день, розтягнутий у вічність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
прихильною до всіх трьох, які вижили уроки війни… Згідно з розповіддю автора, після розпаду СРСР у 1991 році врятований колись п’ятирічний хлопчик на прізвище Альперін, уже дорослий, опублікував у київській газеті “Відродження” статтю, в якій засвідчив цей мужній вчинок Романа-Осипа Біди. У пам’яті Альперіна збереглась навіть підпільна кличка, що належала скромному, 36-літньому на той час, молодому чоловікові родом з Галичини. Ним були врятовані й інші євреї, як стверджує автор, але відомості про їхній порятунок не дійшли до нашого часу. Ця історія поруч із щасливим фіналом мала і сумне завершення. У книжці оповідаються обставини загибелі Романа-Осипа Біди, якого у грудні 1941 року було заарештовано гестапівцями, а в лютому 1942 року розстріляно у Бабиному Яру як учасника підпілля ОУН. Якими ж підступними на цьому тлі видаються побрехеньки, навмисні інсинуації про нібито причетність націоналістів до гітлерівських злочинів у Бабиному Яру! У книжці вміщено короткі нариси і про інших патріотів, які поруч з Олегом Ольжичем і Оленою Телігою займалися підпільною роботою в окупованому Києві, щомиті ризикуючи власним життям. Серед них – Володимир Багазій, якому пощастило посісти впливову посаду в міській управі і тісно співпрацювати з націоналістичним підпіллям, намагаючись всіляко сприяти їхній діяльності. Саме з ініціативи Багазія в місті створили організацію Українського Червоного хреста, завдяки якому міське населення забезпечувалось харчами, що постачалися з навколишніх населених пунктів. За доносом ворожого агента націоналіста-підпільника було заарештовано німецькою службою безпеки і розстріляно за саботаж розпоряджень гебіткомісара Києва. Специфіка діяльності осередків ОУН (м) в умовах нацистської окупації передбачала випуск періодики рідною мовою, яка на перших порах сприймалася гітлерівцями лише як дієвий інструмент протиставлення і викорінення залишків радянської пропаганди, що нагадувала про себе у захопленій німцями столиці УРСР на кожному кроці – у назві вулиць, архітектурній символіці, пам’ятниках, рекламі… Вже в перші місяці перебування похідних груп в Україні було прийнято рішення випускати газету “Українське слово”, редагування якої доручили досвідченому журналісту, члену проводу ОУН Івану Рогачу, а також літературно-мистецький додаток “Літаври”, за який відповідала Олена Теліга. У своїй розповіді Богдан Червак робить дуже точний акцент: від самого початку ці видання займали суто проукраїнську позицію і намагалися дистанціюватись від пропаганди нав’язуваних ззовні ідей націонал-соціалізму, що утверджували крайні форми антисемітизму, расової нетерпимості, слов’янофобії, пангерманізму. Якщо на сторінках “Українського слова” публікувались матеріали, що висвітлювали аспекти поточної політики, громадського життя, культури, літератури, історії, повсякденне життя у Києві, то у “Літаврах” друкувались твори українських поетів і письменників, літературознавців та мистецтвознавців, а також митців, імена яких за радянщини були заборонені і широкий читацький загал не мав уявлення про їхню літературно-мистецьку творчість. Хтось вперше для себе відкрив поезію і прозу Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Івана Ірлявського… Нині навіть важко повірити у те, що наклад “Українського слова” на першому році війни за німецької окупації сягнув 60 тисяч примірників. Певна річ, такий стан справ у ворожому оточенні не міг тривати довго. Хвиля за хвилею котились репресії проти націоналістів загалом в усіх містах України і в Києві зокрема. Цей останній акт далекої трагедії, а водночас і героїчний чин усіх тих українських патріотів, які мали крицевий характер, справді гаряче серце і досить холодний розум, виявлений в останні місяці, дні, години перед загибеллю, дуже детально описано в праці Г. Полікарпенка “Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни”. Богдан Червак, з одного боку, популяризує цю документальну розвідку маловідомого історика, вміщуючи з власною передмовою окремі розділи з неї наприкінці книги “Окупація…”, а з іншого, ніби надає слово безпосередньому свідку звитяжних подій, пов’язаних з національно-визвольним рухом на терені України у 40-х роках. На жаль, скупа інформація про Г. Полікарпенка в Інтернет-мережі, а також відсутність його біографічних даних у багатотомній Енциклопедії українознавства під редакцією професора Володимира Кубійовича, не дають повного уявлення про автора, праця якого високо цінується в середовищі української еміграції, починаючи з повоєнного часу. Тим не менш, саме Г. Полікарпенко, за висновком Богдана Червака, у таких розділах своєї праці, як “Перенесення діяльності ОУН на Осередні і Східні Української Землі в літі 1941 року”, “Організація національного життя в Києві і ОСУЗ”, “Німецькі репресії проти українського національного життя на ОСУЗ”, “Запілля ОУН”, “Втрати ОУН за панування німецького імперіалізму в Україні в роках 1941 до 1944”, наводить безцінні документальні джерела про діяльність оунівців на окупованих гітлерівською Німеччиною східноукраїнських землях, називаючи імена, прізвища, псевдо безпосередніх учасників різноманітних акцій, вміщує статистику втрат, описує обставини загибелі конкретних членів ОУН, оприлюднює витяги з відозв й інші документи, що проливають світло на методи ведення збройної й ідеологічної боротьби націоналістичного підпілля з нацистами і їхніми сателітами, радянською агентурою, червоними партизанами. Посилаючись на дані Г. Полікарпенка, від рук ворогів з 1941 по 1944 рік загинули 4756 оунівців, у тому числі 197 членів вищого керівного складу. “З усіх міст України найбільше членів зложили своє життя в Золотоверхому Києві, що в 1941 до 1943 року був головним центром скупчення сил та серцем Організації і з нього йшли нерви до інших міст та районів Лівоі Правобережжя”, – стверджує Г. Полікарпенко. Далі він згадує, зокрема, крайового Провідника ОУН Домазара-Діброву, який після арешту гестапівцями, зазнав тортур, що тривали впродовж кількох тижнів. Вкритий ранами від побоїв, цей сильний духом лицар залишив на стінах Лук’янівки написані кров’ю слова: “Спливаю кров’ю – не зраджу тайни друзів!”. За таким же перебігом подій загинув і Олег Ольжич, який після смерті Олени Теліги, розстріляної разом з іншими бойовими побратимами у Бабиному Яру в 1942 році, і далі продовжував збройну боротьбу аж до моменту, поки не потрапив у лабети нацистів. Після чергового катування у концтаборі Заксенхаузен, куди його доправили зі Львова влітку 1944 року, де він і пішов у вічність, сповнений презирства до ворогів і незаплямованою людською гідністю. Символічно, що книжка “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.” Богдана Червака вийшла друком у 2023 році на другий рік повномасштабної російсько-української війни. Як понад вісім десятиліть тому члени ОУН ціною власного життя виборювали право українського народу жити у вільній і незалежній державі, чинячи збройний опір загарбникам із півночі і заходу, так само сьогодні з’єднання, військові частини та підрозділи Збройних Сил України відвойовують незаконно окуповану споконвічним ворогом-московитом українську землю. Резистентність – здатність до активного опору — завжди вела українців до перемоги, народжувала заздрість у слабкодухих, викликала лють у ворогів. Героїзм і звитяга одних, виявлені у 40-х, самопожертва та незламність інших, продемонстровані у ході довготривалих боїв на сході і півдні у столітті нинішньому, утверджує в одному: нікому й ніколи не вдасться закабалити українську націю, поставити її на коліна, відмовитися від омріяної віками волі.
Про-читання · “Коли ти – Бог, то маєш безліч справ На кожен день, розтягнутий у вічність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Євгенія ЮРЧЕНКО, м. Житомир
Множинні віршовані світи – під яскравою палітуркою нової книги Олега Озарянина “Поглядом дивака”, що нещодавно побачила світ у видавництві “Саміт-Книга”. Олег Озарянин – літературний псевдонім житомирянина Олега Антонюка, автора семи збірок поезій. Новий творчий доробок Олега Озарянина вже можна назвати зрілим письмом, тут зібрано твори, написані у 2019–2023 роках, а також є два нові вірші, датовані 2024 роком, всього у книзі сто сімдесят шість поезій. У своїй попередній збірці “Невблаганні” (2019 р.) Олег Озарянин, ніби мимохіть зізнається читачеві: Не вірші ще – лише передчуття: Невпізнані, зворушливо-жадані, Такі, що виринають з небуття І за собою у мандрівки манять. У “Погляді дивака” автор значно впевненіший, у його творчості з’явилися мінорні мотиви, багато роздумів, адже живемо у такий складний час. Ліричний герой – дивакуватий, сміливий, як і сам автор книги. Він експериментує, іноді провокує, спонукає замислитися, а подекуди просто сміється, хоча частіше, все ж, сумує, осмислює, міркує. На все у нього є свій незвичайний чи навіть надзвичайний погляд, дивне, а можливо, й дивовижне бачення світу. Почасти сміливість рве літературні канони, зокрема, це стосується любовної лірики Олега Озарянина. У кожному поколінні літераторів є свої сміливці. Свого часу таким був футурист Михайль Семенко. Не всі сучасники розуміли його творчість, але в літературі його ім’я залишилося. Не всі збагнуть і дивакуватість Олега Озарянина, але йому це й не потрібно! Він має доволі широке коло читачів не тільки в Україні, а й за кордоном. Багато віршів поета вже стали піснями. Він не пише верлібрів, у його доробку чільне місце займає силаботоніка. Автор експериментує зі змістом, сміливо висловлюється у віршованій формі, але це класичні зразки римованої поезії. Не кожен читач зрозуміє й осягне незавуальований еротизм лірики Озарянина, що межує з іронією чи літературним сарказмом. Його дивак експресивний. Він плаче з надривом, сміється голосно і кохається ніби проти норм і правил та життєствердна філософія дивовижно поєднані. Своєрідні есе про стосунки чоловіка і жінки у віршованій формі — не завжди поезія, а власне, вірші. Вже вірші – не передчуття, хоча без метафоричності слів і думок. Прямолінійність автора зашкалює, парадоксально, але факт – ця безпосередність і щирість вабить читача. Літературний герой, як і сам автор книги, життєлюб і багатогранний романтик, заземляє його тільки війна і смерть, цій темі приділено немало уваги. У книзі “Поглядом дивака” – Україна до і під час війни, людина у війну, сумний самітник, якого рятує домашній пес: Якби не пес, то я б утратив глузд, На самоті лишився я з війною. А так – тримаюсь, іноді – молюсь, І пес на пару молиться зі мною. Бог, життя і смерть – категорії вічні, діалог зі Всевишнім, філософські роздуми про сенс буття – ще одна грань віршованих рядків поета: Коли ти – Бог, то маєш безліч справ На кожен день, розтягнутий у вічність. Чи жар роздмухать ранішніх заграв, Чи вгамувати всяку потойбічність. Неординарне сприйняття часопростору, розлуки і кохання притаманні Олегу Озарянину. Він не цурається аксіом, хоча часто-густо має інший кут зору, незвичне бачення буденних явищ. Ліричний герой іноді вдає із себе затятого песиміста, а подекуди – життєлюба і мрійника, готового поділитися повчальними сентенціями: Отож цілуй життя, цілуй мене,
Допоки крапок час не розставляє. Цінуй солодких митей праліне, А я віддячу ніжністю навзаєм. Здається, він несучасний, хоча й до надриву відчайдушний. Чи ця риса удавана? Тут у кожного читача буде свій висновок, своя інтерпретація, але з упевненістю можна сказати: книга “Поглядом дивака” ставить лише трикрапку у творчості поета, позаяк автор творчо розвивається, рухається до нових вершин і надбань, шліфує слово і гартує дух, хоча й дає безмірну волю емоціям, ділиться з читачем яскравою картинкою свого світогляду, малює пейзажі так, що їх легко уявити: Осінній стиглий ніжний мовчазний Ясний безхмарний зорепадний вечір, В якім тепло готується до втечі Напередодні снігових завій. Є у новій книзі Олега Озарянина і філологічні родзинки – акровірші ЛЕСЯ УКРАЇНКА, ОЛЕНА ТЕЛІГА, ЛІНА КОС- ТЕНКО. Зміст книги вдало та гармонійно доповнено кольоровими ілюстраціями української художниці Аліни Далініної. Попри тривожність і навіть песимістичні висловлювання в окремих віршах, книга сповнена віри в українську Перемогу: Ще не вгасає віра в Перемогу, Не відворотну та, на жаль, не скору... Мрійник і реаліст – як поєднуються ці грані у житті і творчості Олега Озарянина, відомо тільки Богу. Дивак, приречений на самотність чи на розуміння? Він має особливу місію – передати іншим своє бачення світу, можливо, незвичайне, дивне, але світле і красиве: На самотність приреченим бути у кожній юрбі, Від її посягань захиститись безпомічним віршем; Роздивитися те, що дозволено тільки тобі, Але тільки для того, щоб очі відкрилися іншим. Насправді вірші Олега Озарянина не безпомічні, усі вони навдивовижу різноманітні, як скельця смальти, органічно поєднані у кольорову і світлу картину світосприйняття. Збірка поезій “Поглядом дивака” неодмінно приверне увагу читачів, багатьох не залишить байдужими, хоча, можливо, не всім до снаги буде саме такий погляд і виклад думок. Але тоді дивак не був би диваком, і автор не виправдав би читацький інтерес до самої назви книги, що приємно тішить зір професійним дизайном, адже якісно видана в одному із найкращих видавництв України. Сподіваюсь, автор не полишить клопіткої праці над словом і кожна його наступна книга ще не раз приємно подивує читачів новими гранями поетичного письма.
Національна еліта · “Закарбувати для нащадків пам’ять про видатних особистостей Борис Довгань вважав своєю місією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Наталя КУЧЕР, завідувачка сектору Національного музею літератури України Фото Романа ВЛАСЮКА
У добірці мистецьких творів шістдесятників, яка зберігається в Національному музеї літератури України, особливе місце займають прижиттєві портрети Василя Стуса, Алли Горської, Івана Світличного, Івана Драча, Людмили Семикіної, начерки зображень Ірини Жиленко, Анатолія Макарова, Романа Корогодського. Виконані не на державне замовлення, а за покликом серця, ці портрети мають як мистецьку, так і історичну цінність. Серед них – скульптура Івана Світличного роботи Бориса Довганя. Борис Довгань (1928–2019) – учасник українського правозахисного руху, митець, який залишив яскравий слід в історії вітчизняної культури. Скульптор прожив довге життя – більше 90 років і працював до останніх днів. В його доробку пам’ятники Г. Сковороді, М. Гоголю. В. Стусу, Івану Павлу ІІ; В. Вернадському, О. Вертинському, скульптурні портрети М. Зерова, Г. Кочура, Л. Грабовського, М. Холодного, Ф. Юр’єва; меморіальні дошки П. Чубинському, Б. Антоненко-Давидовичу, пам’ятники на кладовищі М. Глущенку, С. Стецько, С. Данченку, В. Іконнику та ін. Скульптура “Скорботна муза” на території Національної академії образотворчого мистецтва присвячена художникам – жертвам репресій О. Мурашку, М. Бойчуку, В. Седляру, О. Рубану, І. Падалці, А. Горській і стала місцем їх пошанування. Закарбувати для нащадків пам’ять про видатних особистостей Борис Довгань вважав своєю місією. Борис Довгань належав до покоління шістдесятників – молодих талановитих митців, науковців, які сповідували свободу творчості і відстоювали національну і людську гідність. Його шістдесятництво почалося 1956 року, після закінчення художнього інституту. Радянську владу він інтуїтивно не сприймав впродовж життя. Він народився 1928 року в Києві на Пріорці навпроти будинку, у якому мешкав Т. Шевченко. Родина пережила всі поневіряння, які випали на долю багатьох українців: 1932 тікали від голоду до Білорусії, а згодом до Росії та Киргизстану, де Борис закінчив сім класів. Йому довелося пройти складний шлях пошуків своєї дороги в житті – працював шофером, робітником на фабриці, після повернення 1945 року до Києва навчався у технікумі річкового транспорту. І лише коли потрапив до Київського училища прикладних мистецтв за фахом ліпника, відчув суголосність своєму покликанню. Далі були щасливі роки навчання (1950–1956) в Київському художньому інституті (викладачі І. Макогон, М. Лисенко, І. Шаповал, Ю. Садиленко). Йому поталанило бути серед учнів Лисенка, видатного скульптора, завідувача кафедри (до 1960 року) скульптури. У цей час ім’я М. Лисенка було легендарним, а твори ставали зразками для студентів. Професор мав власну концепцію викладання, відстоював високу місію мистецтва навіть в жорстких умовах тоталітарної держави. Від учнів Лисенко вимагав бездоганного володіння академічною грамотністю, постійного спілкування з натурою, а також наполягав на творчому зв’язку з класичною спадщиною, що допомагало звільнити скульптуру від побутових натуралістичних деталей і підняти на рівень високих пластичних ідей. Водночас він не сприймав формалізму і відірваності від життя – не визнавав скульптуру як певний символ. Проте авторитет Михайла Лисенка не тяжів над талановитими учнями. Борис Довгань захоплювався німецьким експресіонізмом у скульптурі він залишався вільним у творчості. Своїм справжнім учителем вважав Івана Макогона, який прийшов до студентів на четвертому курсі і пів року провів із ними в майстерні. Борис Довгань ставився до нього з пієтетом, високо цінуючи як митця, педагога і людину. Також вважав своїм учителем Івана Шаповала, який підтримував його і вселяв віру у талант і покликання. Саме за час навчання Борис Довгань здружився зі скульптором В’ячеславом Клоковим і художником Олексою Захарчуком. Ця особистісна і творча дружба тривала впродовж цілого життя. І саме в Художньому інституті на святковому вечорі він познайомився із Маргаритою Довгань – студенткою факультету журналістики Київського університету. Ця зустріч виявилась доленосною і в особистому житті і творчому. Маргарита Довгань згодом познайомила чоловіка з Василем Стусом, з яким працювала, та іншими шістдесятниками. Їхній дім став одним із осередків української культури. Там проходили літературно-мистецькі зібрання, дитячі ранки. Деякий час там мешкав В’ячеслав Чорновіл. Саме туди одного разу завітав Іван Світличний, теплі взаємини з яким були наснажені інтелектуальними розмовами і спільними поглядами. В колекції музею зберігається книжка поезій Беранже в перекладі Світличного з дарчим написом родині Довганів. Після закінчення інституту Борис Довгань викладав скульптуру в Республіканській художній школі ім. Т. Шевченка. Серед його учнів були В. Прядка та В. Шевцов. З 1961 року він повністю перейшов на творчу роботу. 1965 став членом Спілки художників. Це відкривало нові можливості для одержання держзамовлень та участі у виставках. 1968 року митець підписує відомого “Листа 139” до генсека Л. Брежнєва, протестуючи проти арештів української інтелігенції. Саме в цей час скульптор створює такі знакові роботи, як портрет Василя Стуса, Григорія Кочура і Івана Світличного. Скульптуру Василя Стуса Борис Довгань наважився показати на Республіканській виставці під нейтральною назвою як портрет молодого чоловіка. Але хтось повідомив комісію, що це зображення опального поета, і роботу зняли з експозиції. Натомість світлина скульптури потрапила на Захід і була надрукована в мюнхенському часописі “Сучасність”. Часопис із зображенням скульптури експонується в постійно діючій експозиції музею. Борис Довгань означив цей період як час щасливої роботи і спілкування у своїй напівпідвальній майстерні на вулиці Володимирській (якраз навпроти похмурого масивного будинку КДБ). До майстерні навідувалися талановиті особистості-однодумці, серед яких були перекладач Г. Кочур, композитор Л. Грабовський, науковець Г. Дворко. Приходив також Іван Світличний – літературознавець, поет, перекладач, критик. Майже завжди його супроводжували друзі або сестра – Н. Світлична, А. Горська, М. Коцюбинська, Л. Череватенко. Як зазначав митець, таке спілкування багато в чому дооформило світогляд. Пізніше, вже в роки Незалежності скульптор написав спогади про працю над портретами і свої відчуття та враження від особистостей. Це цінний матеріал для висвітлення теми шістдесятників у неформальних стосунках. У спогадах “Як я ліпив портрет Івана” Борис Довгань писав, що Іван Світличний як модель і як натурник поводився дуже чемно, слухняно виконував усі вимоги і сидів дуже спокійно. Загалом майстер був дуже добре підготовленим в інституті і для виготовлення портрету з натури йому потрібно було три-чотири години. Сеансів було біля п’яти по годині, а далі вони розмовляли. Іван Світличний був дуже доброзичливим, завжди усміхненим, він випромінював тепло і світло. Це зауважували всі його друзі і навіть чужі люди. “Як мені без посмішки Івана цю сльотаву зиму пережить”, – писав Василь Стусу поезії, присвяченій побратимові. Він називав його “вусатим сонечком” і зазначав, що все краще в них від Івана. Проте митець, тонкий психолог, професійно зчитував риси характеру кожної моделі і прозирав також внутрішній світ людини. “Іван переважно був усміхнений, доброзичливий у стосунках із людьми, зокрема – із друзями. Здавалося, що це людина м’яка, поступлива. Та ось ловлю момент, коли він відключається від зовнішнього світу, поринає у свої думки, заглиблюється в себе і тоді я бачу, як риси Іванового обличчя раптово стають суворими, чітко окресленими. Бачу людину незламної волі, твердих переконань”. Саме поєднання цих рис і втілив скульптор у портреті. Іван Світличний був духовним гуру шістдесятників, активним учасником культурної інтеграції Західної і Східної України, чільним діячем самвидаву. Одним з першим установив культурні контакти з українською діаспорою. У 1962–1963 роках став одним із лідерів Клубу творчої молоді “Сучасник”. 1 вересня 1965 року був заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Під час обшуку у нього було вилучено Святе Письмо, видане за кордоном, галицькі видання до 1939 року, поезії М. Холодного і М. Мамайсура. Через пів року Івана Світличного звільнили за відсутністю доказів як “соціально безпечного”. Втім за фахом він не міг влаштуватись на роботу. Займався справою виготовлення та поширення самвидаву – пустив в обіг “Щоденник” В. Симоненка з добіркою його віршів, оприлюднив справу Л. Лук’яненка. Брав активну участь у правозахисному русі, зокрема в обороні С. Караванського, В. Чорновола, В. Мороза. Вдруге Івана Світличного заарештували під час масового погрому української інтелігенції 12 січня 1972 року за зв’язок з закордонними організаціями у справі Добоша. Під час обшуку у нього було вилучено багато самвидавних творів В. Симоненка, В. Стуса, І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Калинця, Д. Шумука. Вирок був жорстоким – 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму і 5 років заслання. Термін відбував у пермському таборі 35/36. Там продовжував активну правозахисну діяльність, 56 діб голодував, налагодив виготовлення та конспіративну передачу на волю відомостей про життя політв’язнів та їх твори. Його називали “табірною совістю”. Заслання Іван Світличний відбував у селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області. 1980 року його перевели у високогірне місце – село Майма, клімат якого був протипоказаний його здоров’ю. Через місяць він отримав інсульт, пережив дві складні операції на черепі і став інвалідом. Незважаючи на такий стан, влада змусила відбути термін повністю. Звільнили Івана Світличного
1983 року. До Києва він повернувся недієздатним і останні два роки не міг ні говорити ні рухатись. Доглядала його вірна дружина Льоля (Леоніда), яка була з ним до останньої хвилини. 25 жовтня 1992 року Іван Світличний відійшов у Вічність. Уже в роки Незалежності України його творчість здобула високу оцінку і визнання. 1994 року він був удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка посмертно. Вийшли друком видання його поезій та переклади, літературознавчі праці, табірне листування. Урочиста презентація цих книг відбувалася в Національному музеї літератури України. Творчість Івана Світличного представлена в залі літератури 1960-х років. 1994 року до Національного музею літератури України надійшла скульптура Івана Світличного роботи Бориса Довганя. Вона була закуплена і передана до фондів Дирекцією художніх виставок України. На невисокій підставці (21х20 см) розташовано бронзовий скульптурний портрет висотою 55 см. Ми бачимо обличчя чоловіка середніх літ із високим чолом, зосередженим поглядом, міцно стиснутими устами. Погляд спрямований вниз. Волосся гладко зачесане назад. Фрагмент піджака та застебнутий комірець сорочки виконані умовно, без деталей. На підставці вдавлений напис; “Іван Світличний”, на іншому боці праворуч ініціали автора та дата “68 р.” Схожість з Іваном Світличним передана максимально достовірно, що характерно для творчої манери скульптора Бориса Довганя. Ця скульптура зайняла гідне місце в мистецькій колекції Національного музею літератури України і є окрасою виставок, присвячених шістдесятникам.
Література: 1. Вовк Віра. Світло в темряві. – У кн.. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 372–378. 2. Глузман Семен. Іван Світличний у спогадах, пам’яті, серці. – К., 2018. 3. Довгань Борис. Як я ліпив портрет Івана. – У кн.. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 415. 4. Довгань Маргарита. Ріка життя. – К., Кліо, 2021. 5. Історія української культури у п’яти томах. Т. 5, кн. 1. Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Розділ Скульптура. – К., Наукова думка, 2011. С. 508–526. 6. Овчаренко Едуард. Літопис України у скульптурах Бориса Довганя. – Слово Просвіти, ч. 31. 2-8 серпня 2018. С. 14. 7. Рух Опору в Україні 1960–1990. Енциклопедичний довідник. – К., Смолоскип, 2012. – С. 646–647. 8. Сверстюк Євген. Трудівник. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 177–194. 9. Світлична Льоля. Поруч з Іваном. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 20–60. 10. Стус Василь. “Іван – то моя любов найбільша”. – У кн. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К., Час, 1998. С. 346–348. 11. Таран Людмила. Наодинці з Гоголем. – Журнал “Українська культура” № 9 2008.
Пошта “СП” · “Якби книгу “Ми – вони” видав сам Смогитель, під своїм іменем, можливо, її сторінки не так обурювали б”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
категорія талановитих особистостей, які на схилі літ запідозрюють, що їм недодали у славі або перейняли її, зумисно зашкодили здобути широке визнання тощо. І тоді вишуковують ворогів навіть серед приятелів і знайомих, що наважилися бути опонентами. У такій іпостасі заздрісника, на жаль, постав і музикант-дисидент Вадим Смогитель (1939 р. н., Одеса). До прикрих припущень спонукають прикрі враження від біографічного роману про нього Дмитра Іванціва “Ми – вони” (2023 р.). Але якби ж то йшлося про музику чи про творчість взагалі… Спочатку про те, як наприкінці епохи СРСР, у 1990 році, жмеринчанин Вадим Смогитель прибув до Канади, а невдовзі перебрався до США. Проявляючи винахідливість у знайомствах з діаспорянами і користуючись хистом музиканта, зумів придбати не лише музичну студію, а й квартиру і шикарне авто. Посилаючись на знайомства з радянськими політв’язнями, домігся політичного притулку, хоча вже ніхто його не переслідував. Через 15 років В. Смогитель, з паспортом громадянина США і статусом американського пенсіонера, повернувся до рідної Жмеринки. Викупив елітне житло і… з часом знудився. Чим же займатися надалі, щоб привернути до себе увагу як потерпілий од радянської влади? Адже був засуджений – за хуліганство, зі сфабрикованим звинуваченням. Але ж був добре знайомий з багатьма відомими дисидентами, коли студіював у столичній консерваторії і згодом. І сам мав неприємності від КДБ. Тепер же його призабули, обійшли славою ті, з ким пив чай і каву чи просто дискутував. А що, коли показати, скажімо, провідників Народного Руху України з іншого боку і виявити те, проти чого боролися? Задля цього скористатися можливостями Інтернету. Бо в редакціях не повірять. І ось на гачок фейсбучних вигадок Смогителя упіймався письменник з м. Калуша Дмитро Іванців. Без вагань повірив, що у провінційній Жмеринці мешкає неабиякий правдолюб з американським паспортом. Одкровення доморощеного американця про колишніх дисидентів, відомих поетів вражали його уяву. І він за звичкою журналіста почав негайно нотувати їх. Це ж бомбовий сюжет для біографічного роману! Голова Народного Руху, колишній “зеківський генерал”, виявляється, був сексотом. І Левко Лук’яненко, який сидів у камері смертників, також доносив кагебістам. Хто таке знав? Тремтів письменник від передчуття сенсацій. І не смів питати у свого кумира про докази, без яких написане вважатиметься наклепами. Аж дивно, що Смогителю забракло уяви посилатися на якесь секретне джерело інформації. Завершилося писання (майже все зі слів головного сюжетного героя) виданням книги з неоднозначною назвою “Ми – вони”. До речі, не за рахунок небідного жмеринського американця, а патріотично налаштованих спонсорів, яких переконав автор, мабуть, приховуючи справжнє спрямування оповідей. До того ж, посилався, напевно, на вельми прихильну передмову відомого окремимо лише три. “Через непрямі і вимушені контакти з КГБ Вадимові в США не дозволили викладати в американській армії українську мову” (с. 221). Що значить “непрямі і вимушені”? З текстівки під світлиною нас. 220: “Вадим Смогитель, його дружина Валентина і замаскований під репетитора сина Володі КГБіст Хорощо”. Що, дружні стосунки підтримуються? І тут же: “Хорощо влаштував Володю на навчання в спеціальний московський педагогічний інститут з вивчення іноземних мов, взяв його до себе на квартиру” (с. 220, 221). То у вас, пане Вадиме, таки була домовленість із гебістами? Якась каламуть у вашому патріотизмі… Чи не звідси і якась хвороблива роздвоєність у висловлюваннях? Якось це не в’яжеться з репутацією сміливого, безкомпромісного борця-патріота. На теренах радянської імперії незгодні почувалися, як на окупованій території. Якби книгу “Ми – вони” видав сам Смогитель, під своїм іменем, можливо, її сторінки не так обурювали б уважних, принципових читачів. Однак, коли йдеться навіть не про літературний запис, то автор біографічного роману стає співучасником наклепів. Отже, підлягає притягненню до відповідальності за статтями Цивільного кодексу України про розповсюдження недостовірної інформації. Простіше кажучи, мова йде про захист честі й гідності. Годувати юристів за позовом до суду і провадженням справи немає сенсу. Зараз є чимало позовів на колаборантів і воєнних злочинців. З іншого боку, пан-ser Smogitel перебуває під захистом американської феміди. Добре підготувався до замаскованих атак на дисидентів-патріотів. З таких міркувань цей опус Д. Іванціва – необачна послуга пропагандистам “руського міра” для інформаційної війни з Україною в період воєнного стану. З намаганням зневірити в українську державність та її провідників. На кшталт глузувань: “За свідченням дисидента Вадима Смогителя, вони, за винятком кількох, виявились продажними і зрадниками. А хохли зарахували їх до пантеону борців за свободу. От що значить розгул демократії…” Звісно, кожен читач, не кажучи про дисидентів, може індивідуально інтерпретувати подвижників-шістдесятників, міркування про здвигнення рухівцями народу. Але є неприпустимі речі в літературі. Письменнику негоже упереджено судити, зухвало переходити етичні межі на догоду герою мемуарних спогадів. І наводити бездоказовий компромат. Виставляти порахунки його опонентам, як “оголену правду”.
Лист-відгук на роман Д. Іванціва “Ми – вони” підписали: На0 дія Лук’яненко, громадська діячка, вдова Л. Лук’яненка; Орися Со0 кульська, голова ГО “ВТПіР”, вдова політв’язня І Сокульського; Петро Гончар, генеральний директор Музею Івана Гончара; Олекса Різників, поет, двічі репресований; Іван Малюта, письменник, заслужений журналіст України; Тамара Степаненко, вдова полковника МВС у відставці М. Степаненка, волонтерка; Микола Гребенюк, волонтер, член Історичного клубу “Холодний Яр”
Пошта “СП” · “Якби книгу “Ми – вони” видав сам Смогитель, під своїм іменем, можливо, її сторінки не так обурювали б”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
прикарпатського критика Євгена Барана. І ось деякі читачі, ошукані іменами письменників, з подивом розводять руками: “Невже це правда?” Виявляється, “Народний Рух – це проєкт КГБ. Вадим це уявляє собі так: до СПУ прийшов майор КГБ і сказав, що ви злочинці перед своїм народом. Створіть Рух і змиєте пляму” (с. 261). І хто реалізовував цей “проєкт”? Багатолітні політв’язні, провідники дисидентського і правозахисного руху В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк та інші мучні радянських тюрем і концтаборів. На це ніби спрямовує і недолуга назва книги. Можна погодитись, що “в дисидентському русі не все було однозначно: з одного боку КГБ – вони, з іншого – Світличний, Горська, Стус”. І, звичайно, десь приліпився скромний Смогитель. Ну, а “Драч, Танюк, Дзюба, Сверстюк – десь посередині” (с. 108). Йой, а де ж Чорновіл, Лук’яненко? В “останньому слові” книги Смогитель-“розпорядник” геть засумнівався в їхній ролі і все звів до абсурдної думки: “А мо… провідники вони не так наші, як ворогів наших?” (с. 342). Зрештою, залишив єхидну репліку: “Славко Чорновіл – безстрашний провідник нації?” І оповів, як пив з ним каву у Львові й хотів був посперечатися, “але ж це Чорновіл (!), і зіпсувати вечір ніби не маю навіть морального права” (с. 343). Встав і гордо вийшов, нехай за каву й пиріжки розрахується В’ячеслав. І взагалі Смогитель засумнівався, “чи можна було Чорноволу і Лук’яненкові… брати участь у створенні української незалежної держави?” (с. 41). Зате письменник — з посиланням на свого героя – таки поцінував очільника Руху як вправного журналіста: “Вадим вважає Чорновола чудовим есеїстом, але поганим політиком” (с. 273). Так само єхидно Смогитель ніби питає читача: “Левко Лук’яненко – живий мученик нації? Засуджений режимом до вишки, але не лише не розстріляний режимом, а якось дивно, що тим же режимом високо підставлений аж до героя України та посла до Канади…” (с. 343). Агов, пане Іванців, слід було хоча б відредагувати, уточнити, яким саме режимом “підставлений”. З якоюсь патологічною ненавистю Смогитель набалакав довірливому письменнику наклепницькі рядки про талановитого поета, водночас принижуючи українських емігрантів за океаном: “Діаспора, яка перебуває на інтелектуальному рівні сприйняття Дмитра Павличка як патріота України, – повна руїна” (с. 324). Браво, пане композиторе, це понашому, по-українськи: хай не висовується так далеко, так високо… Зловтішно заохочує до цього літературного бруду Є. Баран, цитуючи в передмові рядки, що “Вадим відкрив для себе закон патика. На одному кінці сидять люди типу Медведчука, Павличка…” (с. 6). А коли Іванців переповідає вигадку свого кумира (с. 77), що поет Д. Павличко був таємним офіцером КГБ чи не в ранзі генерала і мав персональний кабінет у тій зловісній установі, то потягнуло їдким смородом од смогу “одкровень” Смогителя. Легко здогадатись, як міг поцінувати цей музикант творчість поетів старшого покоління – А. Малишка, В. Сосюри і, звичайно, П. Тичини. А на творчому вечорі І. Драча в театрі російської драми “Вадим черговий раз переконався, що Рильський давно продав Україну і всім своїм єством служить радянській владі” (с. 72). Як саме і за що “продав”, не вважає за потрібне уточнити. Запроданці, зрадники… Як легко Смогитель чіпляє клеймо до імен відомих поетів та шістдесятників. Досить згадати, що неокласик Максим Рильський почав писати “по-радянськи” після кількамісячного перебування у Лук’янівській тюрмі; Володимира Сосюру сталінські посіпаки розпинали за вірш “Любіть Україну”; Андрію Малишку “всипали на горіхи” на партзборах за промову біля могили В. Сосюри; “заохотили” чекісти до прославляння партії Павла Тичину, віднайшовши його вірш “На Аскольдовій могилі”. А Дмитра Павличка за виступ на партзборах проти російщення виключили з аспірантури. “Між компромісом і зрадою надзвичайно тонка межа, яку дуже легко переступити, і тоді компроміс стає зрадою”, – записав Іванців монолог свого героя (с. 109). І можна на це ствердно кивнути головою. Але коли бракує доказів, то це стає не лише образою. “Дзюба вже продався, – сказав Смогитель, – “Інтернаціоналізм чи русифікація?” він написав з позицій комуніста” (с. 261). Але ж це був відкритий лист до ЦК комуністів, що став вельми важливим самвидавом. Так діяв і письменник-правозахисник Микола Руденко, зготувавши спростування на “Капітал” К. Маркса. Не будемо з цього приводу дискутувати. Обмежимось реплікою одного поважного дисидента, що про Дзюбу можна судити лише з його висоти. А на яку планку честі піднялися ви, пане Смогителю? За яким правом, ніби якийсь прокурор, звинувачуєте провідників нації на відновлення нашої державності? “Максим Рильський, Павло Тичина, Дмитро Павличко відверто і свідомо служили окупантам, пізніше приєднався до них Іван Драч”, – вкотре запевняє мемуарист (с. 103). Серед поетів-трубадурів радянської епохи, які вимушено йшли на компроміс зі злочинною ідеологією влади, звісно, за матеріальні блага і комфортне існування, було чимало воістину талановитих. Були в таких і досить добрі твори, що підносили національний дух, прихиляли до рідної мови, культури, звичаїв і традицій народу. Тому і заслуговують на публікації в українській державі. Головний оповідач мало не ворогом народу вважає В. Чорновола. І навіть дорікає націоналістам, що вони “дозволили… В’ячеславу Чорноволу створити Народний Рух” (с. 261). І нарешті – явний наклеп: “В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Лесь Танюк мали б розповісти, як працювали з КГБ, а вже потім дозволити народу вирішити, хто з них має право керувати Україною” (с. 262).
“Вадим не є прихильником Народного Руху України”, – узагальнив Д. Іванців (с. 240) ставлення Смогителя до народних провідників. А коли так, то він що – на боці ворогів нашого народу? Адже здвиг рухівців пришвидшив відновлення державності України. Повчальні монологи Смогителя навряд чи можна назвати міркуваннями, вони надто категоричні. Але коли постають, як спостереження, то досить цікаві. Наприклад, у судженнях про знайомих поетів – “нейтралітетників”. З-поміж них вирізняв свого приятеля Миколу Воробйова. І не стільки за хист, як за відверте зізнання, що він – боягуз. “Всі навколо боялися, Воробйов боявся, а Вадим – ні”, – занотував Іванців (с. 140). Враження од спостережень за Є. Сверстюком – наче для донесення: “Коли йому загрожувала найменша небезпека, відступав і підступно радив робити так іншим. Чого лише варта його заява, що в творах, де Шевченко написав “жиди”, треба замінити на “євреї” (с. 233). Але чому немає посилання на джерело такої публікації? Знайшов Смогитель ваду і в заслугах керманича НРУ, що її вважав ганебною плямою: “У Чорновола були гріхи, і він не погодився з люстрацією кагебістів, бо нащадкам буде соромно за батьків” (с. 142). Внесемо суттєве уточнення: йшлося не лише про люстрацію кагебістів, а й службовців держави. Постає логічне запитання, що ж тоді спонукало дисидента Смогителя емігрувати, коли вже йшлося до розпаду есересерії? То він пише, що “будувати вільну, демократичну державу не мав з ким”, то пригадує, що міг би не стриматись і зарубати сокирою якогось кагебіста. Судячи із сюжетних пригод, побачив перспективу матеріальної вигоди. Так, лише за годину-другу на приробітку, коли грав на акордеоні біля Білого дому, мав до 60 доларів, ана всіх роботах – і до 5 тисяч на місяць. То навіщо удавано шкодувати, що не зміг у цей час прислужитися Україні? Та воно ніби й на краще. Напевно, допоміг би опонентам Чорновола швидше розколоти Рух. У статті “Проблема компромісу” (журнал у США “Нові напрями”, 1990, 13.06) він писав, що “шлях, яким ведуть народ лідери нових партій, в т. ч. НРУ, не є правильним” (с. 279). Але повернімося до його “останнього слова”, коли засумнівався: “А мо’ вони – це не ми…” (с. 342). Значить, були ми з ними раніше? Ой, щось воно не теє… Як писав Т. Шевченко: “І ми не ми, і я не я/ І все те бачив, і все знаю…”. А мо’ Смогителю щось пороблено, якась напасть? Повернувся з-за кордону з якимось роздвоєнням… Пане Смогителю, ви – умілий оповідач, з тягарем великого досвіду. Але коли очевидне ставите догори дриґом, аби лише ваше було зверху, доводиться піддавати написане не лише сумнівам, а й спростуванню. Не пощастило вам з автором роману та літературним редактором. І не тільки з незадовільним опрацюванням текстів. Проґавили, не застерегли од “проколів”. А їх чимало. Ви-
Про-читання · “Кожне есе – це маленька філософічна історія, що має глибокі сенси й легку іронію, овіяну болем і світлом, жагою перемоги”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
другий, тильний план. Найважливішою справою стали автівки і допомога армії” (“Авто”). “Хрестище назавжди стало частиною і моєї біографії. Як і кілька сіл на Харківщині, Миколаївщині, Херсонщині, Запоріжжі, де ми з командою часто буваємо, де ділимо стіл із військовими, де поруч із ними ночуємо. Багатьох із тих військових уже немає серед живих, залишаються тільки спогади, неякісні фотографії, точки на карті. Колись після перемоги я обов’язково в ці точки повернуся. Щоб прогулятися, помовчати, покласти квіти” (“Хрестище”). “Максим пішов в армію добровольцем, вистоявши чергу перед військкоматом і на третій день війни потрапивши в механізований підрозділ, який з коліс відправили на позиції… А в житті і в душі він був художником – ніжним і трішки сором’язливим. Малював ікони, допомагав розписувати церкви… На похороні я думав про те, що Макс абсолютно не підходив для війни. Він і війна – це як два різні світи. Максим не мав загинути, мав жити і малювати, виховувати свою донечку, створювати, будувати, пізнавати. Його ховали в рідному місті в закритій труні. Шкода, бо він був красивим, статним чоловіком. Із такого б малювати портрети…” (“Іконописець”). Зі сторінок книги постають щирі, правдиві історії, усвідомлюємо, що війна, окрім втрат, трагедії й болю, розкриває в кожній людині вміння по-особливому, спостережливо й трепетно бачити наше тривожне, воєнне життя. Невимушено, сповідально, з легкою іронією до божевілля нашого буття, тепло і натхненно пролетіло дві години спілкування. Такі зустрічі надихають. Хочеться жити. Дякуємо Андрію Любці за волонтерську діяльність задля перемоги, за нову книгу і за світло й людяність у ці темні воєнні часи.
ня історія, було і є марнотратним. Власне тому Любов Андріївна уклінно благає Дажбога: “Спаси, Біг, Річку! На її прийдешнє. … І збережи, Дажбоже, те, що ще є, Щоб не міліло Рідне Джерело”. Він в її уяві є уособленням активної дієвості – Бог Сонця, світла та вселюдського добра, переможець зла, який сприяє людям іти до “свого щастя”. Прикметно: потужний заклик добродійки зберігати природу є за своїм змістом, задумом співзвучним із поетами і прозаїками Хмельниччини. Так, приміром, П. Староста в діалозі з річкою Калюс бентежно запитує: коли ж, нарешті, мешканці втомляться його засмічувати, зливати в нього нечистоти? Ще ж порівняно недавно, він, подібно до Ікви, був чистою, голубою, глибокою річкою? Животрепетним словом поет А. Ненцінський рішуче засуджує осіб, котрі заради власної вигоди вкорочують природний вік деревам знаменитих подільських лісів: “І хай сокира тут не стука! Здоровим, лісе мій, рости... Я під твою високу руку Ще внука мого маю привести!” – пише поет у відомому вірші “Запросини”. Його думку поділяють і такі майстри слова, як: М. Савчук, А. Закордонець, В. Горбатюк, М. Хоружий, О. Янніцька, В. Ярчук та інші. Природу, її фауну і флору, треба всіляко плекати і примножувати. Власне таким, як видається, є лейтмотив чудової книжки Любови Сердунич.
Про-читання · “Кожне есе – це маленька філософічна історія, що має глибокі сенси й легку іронію, овіяну болем і світлом, жагою перемоги”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка Коледжу, керівниця гуртка юних журналістів в ІТА-ЮНПРЕС Київського палацу дітей та юнацтва Фото з інтернету, автор Данило Павлов
Коли я хочу зацікавити студентів сучасною українською літературою, я зачитую їм фрагменти есеїв Андрія Любки – чи-то з книги “Спати з жінками”, чи “Кімната для печалі”, чи “Саудаде”, чи “Щось зі мною не так”, або ж фрагменти роману “Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан”, чи фрагменти нон-фікшн прози “У пошуках варварів: подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани”. Коли ж бажаю зацікавити сучасною поезією, то пропоную послухати поезії Андрія Любки “Жінко прекрасна”, “Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш ти, типу, письменник…”. І саме його твори зворушують молодих людей. Сьогодні Андрій Любка – поет, прозаїк, перекладач з польської, сербської, хорватської та інших мов, колумніст, балканіст, учасник багатьох українських та міжнародних культурних заходів, а з початку повномасштабної війни в Україні відомий широкому загалу як активний волонтер, який протягом війни передав для ЗСУ 267 автомобілів, за що нагороджений медалями Головнокомандувача ЗСУ та міністра оборони України. Саме Андрій Любка у 2023 році ввійшов до списку “100 лідерів України” за версією “Української правди”. Приємною подією в літературному житті столиці стала презентація нової книги есеїв Андрія Любки “Війна з тильного боку”, що відбулася в Молодому театрі 24 квітня за участі й модерування Світлани Стретович. “Моя нова книжка “Війна з тильного боку” – фактично про третій рік життя в часи повномасштабного вторгнення. Як людина цивільна, яка живе на заході країни, далеко від зони бойових дій, але часто буває на прифронтових територіях та займається волонтерством, я хотів зібрати найцікавіші сюжети, всі цікаві історії, колізії, які траплялися зі мною, або моїм колом під час волонтерської роботи. Починаючи від Ужгорода та закінчуючи Бахмутом, у якому ми були у 2022 році вперше. Розповісти про людей, які допомагають, розповісти про людей, які мобілізувалися в армію, розповісти їх біографії, взагалі показати людське обличчя спротиву в Україні”, – говорить письменник Андрій Любка. Жива і щира розмова з поетом, прозаїком і волонтером, а головне – цікавою і унікальною Людиною залишила світлий післясмак, незважаючи на дощову погоду й постійні тривоги у Києві. Літературний вечір виявився теплим і щирим, у залі Молодого театру був аншлаг. Що закарбувалося в пам’яті після зустрічі з Андрієм Любкою?
Броніслав СОХАЦЬКИЙ, м. Львів
Живи в гармонії з природою. Антична мудрість
У черговому здобутку талановитої та невтомної Любови Сердунич “До врат Острозьких (Історична трипоемія)” вагоме місце займають її глибокі роздуми про річку Ікву. В сиву давнину вона мала, на думку поетки, велику повагу серед численних родів трипільців. На її плесах, на Ярила, на Купала, вечорами свічки горіли з вербових вінків. Вона тоді чула веселі, життєрадісні пісні про кохання, молодість, славлення сонця, землі, природи, чоловічої сили, розквіту. Поетка з любов’ю, ніжністю називає її річечкою, ненькою, бабусею, росинкою, світанковою, джерелинкою. У згаданої річки, як і в матері-Вітчизни, наголошується у книжці, були “злети і падіння”. Нині ж вона перебуває у “знеславленому дні” – стані занепаду, зміління, змаління. Про це, бодай лаконічно, і піде мова. Як ми знаємо, наші предки благовійно ставилися до води, вважаючи її однією з необхідних умов існування. Вона, за їхніми баченнями – первинна матерія жіночої статі. Поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, утворила ріки, трави, ліси. У давній скарбниці духовної мудрості українства – прислів’ях про значення води є такі глибокодумні вислови: без води –
Письменник поділився своїм досвідом волонтерської діяльності, відверто розповів про різні стани і відчуття, емоції й роздуми під час повномасштабної війни. Він зауважив, що наше суспільство сьогодні, як ніколи, відчуває запит на справедливість і людяність, тепло людських стосунків. Сьогодні ми живемо філософією малих кроків і коротких термінів. Зараз важливо зберегти спокій і гармонію в собі – собою вгамовувати хаос і паніку. Важливо знайомити із ситуацією в Україні інші країни і не лише європейські. Андрія Любку приємно вражає попит на українську книгу, адже культура – це місток у відновленні й відродженні національної спільноти. У час повномасштабної війни Андрій став займатися тим, у чому зовсім, як він висловився, “не петрав” – купівлею, підготовкою й доставкою машин для фронту. Адже разом із командою небайдужих українців він здійснив понад 40 поїздок на фронт – Бахмут, Слов’янск, Краматорськ, Херсон, Запоріжжя… А це не лише добра справа, гостинці й смаколики для воїнів, моральна й психологічна підтримка бійців, а й великий ризик. “Я, з одного боку, дуже досвідчений водій – люблю подорожувати і дуже багато проїхав за кермом. Але з іншого боку – я зовсім не розуміюся на машинах, на їх ремонті. Умовно: все, що під капотом, для мене – ієрогліфи. Я виконую те, що добре знаю і вмію. У мене така суто письменницька функція, яка сприяє покупці автівок. Тобто моя справа – розказати про потребу в авто і про підрозділ, який його потребує. Моя робота – у взаємодії з аудиторією. Я маю будь-що спонукати людей не бути байдужими і долучитися до збору коштів на машину просто зараз. А решту робить команда. Моє завдання усіх скоординувати і отримати результат. Але найважливіше в цій справі – таки зібрати гроші на машину. Це те, що не могли зробити мої друзі або жінки військових, які також починали збір коштів на авта для своїх чоловіків в різних підрозділах. Вони не мають широкої аудиторії у соцмережах і тому не завжди можуть зібрати потрібну суму, до того ж зробити це швидко. Адже завжди йдеться про досить великі гроші: в середньому така машина для армії вартує 5 тисяч євро, якщо це пікап, а якщо просто джип – то 3-4 тисячі євро. Плюс треба враховувати іще кошти на ремонт, а також на пальне: аби на схід України із Закарпаття перегнати один джип, який “їсть” до 15 л на 100 км, потрібно 10 тисяч гривень”. Андрій поділився, що тривалий час не міг писати і не мріяв про появу нової книги під час війни, навіть перебував у депресивному стані. Але складна палітра досвідів і реалії повсякденного життя дали поштовх до написання нотаток, що стали основою нової книги. “Війна з тильного боку”, що вийшла у видавництві “Meridian Czernowitz” – це щоденник автора, його роздуми і спостереження, це проза про війну з тильного боку, про поїдки на фронт, волонтерство і щоденні виклики цивільного життя. Ця книга про божевілля і уроки війни, про силу людей з найпрекраснішими поривами у цей страшний час. Ця книжка створює панорамну картину життя України під час війни. Нон-фікшн про письменника, який раптово для себе стає волонтером і постачає джипи для армії. До речі, цю книгу автор присвячує “своїй дружині Юлії, яка самовіддано взяла на себе сімейні справи і дозволила поринути у волонтерство”. “Творчість – головний антидепресант, що допомагає зберегти ментальне здоров’я, – зауважив письменник. – За цей час я навчився дивуватися і поважати силу духу і справи простих людей. Неймовірно ціную в людях уміння ділитися…” Письменник зачитав фрагменти з нової книги. Перед нами поставали портрети цивільних і військових людей, картини життя захисників, волонтерів і навіть частини українців, що стали біженцями. Кожне есе – це маленька філософічна історія, що має глибокі сенси й легку іронію, овіяну болем і світлом, жагою перемоги. Наведу кілька цитат з нової книги Андрія Любки: “З усіх речей, які я возив українським військовим на фронт, найважливішою була пачка кави. Кілограмовий згорток свіжообсмаженої кави з однієї гіпстерської кав’ярніростерії в центрі Ужгорода…Та кава допомагала захистити психіку, бо створювала відчуття, що ти не шматок м’яса, ціль для снайперів і бомб, а людина. Людина – з її смаками, вподобаннями і звичками…” (“Ro- asted Uganda”). “Коли на сонні мирні міста впали перші ракети, виявилося, що слова безсилі й пусті, що настав час гармат. Тому в перші місяці війни я мав не просто апатію, а справжню огиду до писання: воно мені здавалося егоїстичним і безсенсовним…У ці страшні часи писання й творчість відійшли для мене на
Про-читання · “Кожне есе – це маленька філософічна історія, що має глибокі сенси й легку іронію, овіяну болем і світлом, жагою перемоги”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
борщу і каші не звариш; в глибокій воді – велика риба; вода – не нива, не ореш, не сієш, а голий – не ходиш; без води і не туди, і не сюди; вода ума не мутить та й голови не смутить. Нерідко нині горе-співвітчизники перетворюють воду із життєдайної, живої – в отруйну рідину. Наше природне довкілля, на превеликий жаль, нещадно нищать нелюди, фашисти-рашисти, які вже завдали йому збитків на астрономічну суму – понад 2,4 трлн гривень. Коментарі тут зайві. Із глибоким щемом, печаллю в серці мисткиня повідує: ще ж недавно Іква щедро дарувала людям окунів, щук, карасів. А внаслідок варварського, злочинного до неї ставлення перестали рибоньки весело плюскотіти у ній своїми хвостами й срібними боками. Береги річки стали суцільними глибокими ранами. Замовкли навіть, “не співають жаб’ячі хори”. На її синій гладі утворився густий “килим із ряски”. У її, колись чистих, як сльоза, водах, тепер грубі, знахабнілі, байдужі люді миють коней, колеса, бочки з-під солярки; кидають у її чуттєве лоно зайди-лобуряки пляшки, гілляки, солому, тощо. Для них втрата річки – подія не страшна. Звісно, мав сенс Лев Силенко у фундаментальній, енциклопедичній праці “Мага Віри”, сказавши свого часу: “Що більше в народі байдужих “я”, то трагічніша доля народу”. На жаль, у нас таких інфантильних індивидів чимало… Від нестачі вологи береги Ікви полисіли, плакучі верби, вільхи, лози повсихали. Цю місцину можуть назавжди покинути і лелечі родини, прощально змахнувши крильми над колись придатними для буття місцинами. За письменницею, Іква, маючи вдячну пам’ять, з величезною повагою згадує мужніх воїнів – козаків Богдана Хмельницького. Вони боронили нашу святу свободу, села, пшеничні поля, долини, діброви, ліси, гаї, ріки від лютих зовнішніх ворогів – поляків, турків, москалів: “Здіймалися на бій дружин знамена. Знамена їхні – в помаху руки. В руках у них – і стріли, і стремена, А в помислах – дзвін волі на віки”, – читаємо в розділі збірки “Що лишиться?..”. У ХХІ столітті від колись повноводної Ікви, народженої з “прадавньої любови”, нащадкам зосталася лишень маленька річечка. Її руйнівниками-ворогами стали свої “люди з їхнім бездіянням, До вічного – байдужости стіна”. Тут очевидно природолюбка має на увазі саме те, що в нашому суспільстві ні його громадяни, ні природа ще не стали абсолютними цінностями. Воно для них, як свідчить драматична новіт-
Арт-калейдоскоп · “Наші воїни сьогодні захищають нашу культуру, нашу історію, нашу віру”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Будинку актора Національної спілки театральних діячів України відбувся благодійний захід – Мистецький інтерактивний проєкт “Рефлексії війни”, присвячений другій річниці визволення Київської області від російських окупантів. Організатор заходу – Культурномистецький благодійний фонд “Київ-класік”. Серед співорганізаторів – Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка та об’єднання кінематографістів “Кінологос”.
Під час заходу була презентована відкрита інтерактивна платформа діячів культури, представників громадськості, державних інституцій, дипломатичного конкурсу “Культурний фронт”. Також відкрили художню виставку “Обличчя війни” з творів Валерія Франчука, Юрія Нагулка, Олександра Карпенка та Василя Красьохи. – У квітні 2022 року було звільнено Київську область від жахливої окупації російського агресора, – наголосила ведуча заходу Ірина Вінничук. – Тоді світові стало відомо, якими є українці і що таке путінська Росія. Увесь світ побачив силу та єднання наших людей, хоробрість воїнів України. Ми дякуємо всім, хто обрав шлях бути разом з Україною. Невимовно вдячні нашим військовим, волонтерам, лікарям, кожному, хто вносить частку своєї душі заради перемоги над рашистськими загарбниками. На завершення нашого заходу буде проведено благодійний аукціон, частина виручених коштів від якого піде на потреби одного з військових підрозділів. – Свіжі спогади, коли ми 24 лютого 2022 року почули вибухи і побачили жорстоку війну, коли наші люди кидалися на танки, аби захистити Київщину від окупантів, – сказала засновниця благодійного фонду “Київ-класік”, народна артистка України Євгенія Басалаєва. – Ми змінили їхні плани. Ні за три дні, ні за два роки вони не змогли нас здолати. Наша платформа має на меті захистити культуру, мистецтво. Адже держава існує, коли існує її культура. Маємо захищати ідентичність української нації. Ця платформа діятиме постійно. Ми зможемо представляти Україну за кордоном, аби нашу державу знали як потужну, висококультурну країну з давньою історією. Віримо в нашу перемогу!
– Зовсім недавно я прочитав книгу, яка вийшла в Ризі, – розповів академік Національної академії наук України, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський. – Її автор – російський опозиціонер Михайло Зигар, який свого часу заснував телеканал “Дощ”. Зараз він перебуває в Німеччині. У своїй книзі Михайло відзначає, що 350 років російська культура нав’язувала себе іншим народам і що саме з цієї культури народився російський фашизм. І це визнання дуже важливе. Тому що зараз йде війна не лише двох держав, а й двох цивілізацій. Російська культура у своїй історичній перспективі озвучила світу себе, свої цінності і породила російський фашизм. А українська культура постійно виборювала право вирватися з жорстоких обіймів російської культури і загалом російської імперії. Сьогоднішній захід має важливе і символічне значення. І не тільки тому, що ми святкуємо перемогу, яка відбулася два роки тому, та віримо в нашу велику Перемогу. Але й стверджуємо, що культура має колосальне значення саме в такій війні. У нас багата й унікальна культура, яка постійно перебувала у боротьбі з російською культурою, російською владою. Наші воїни сьогодні захищають нашу культуру, нашу історію, нашу віру! – Кіно – це вид мистецтва, яке не робиться на замовлення, – переконаний режисер, кіносценарист Дмитро Ломачук. – Після звільнення Київщини прийшла в голову думка, а чому так сталося, і чому війна почалася 24 лютого 2022 року. Хтось каже, що вона почалася у 2014 році, інші, що у 1918-му, коли Україна здобувала незалежність. Ще хтось скаже, що війна з росіянами почалася ще у ХVІІ столітті, коли Сагайдачний дійшов до арбатських воріт.
зиклі є хорові ансамблі. Вони не просто співають, а роблять оцінку, підкреслюють другий план думок головних героїв, проживають ситуації. “Чикаго” – один із найвідоміших американських мюзиклів. У його основі – театральна п’єса Морін Даллас Воткінс “Чикаго” (1926), яка адаптувала у своєму творі огляди кримінальних справ, що сталися в американському Чикаго протягом 1924 року. Виставу адаптували для Бродвею у 1975 році, саме тоді відбулася знаменита прем’єра, що була номінована на декілька премій “Тоні”. І хоча вистава не здобула жодної, одразу стала популярною серед авдиторії. У 2002 році “Чикаго” було екранізовано Робом
Павло Мовчан написав сценарій, а оскільки фінансування не було, то фільм “Пекельні обійми” створювали майже на колінах. Зробили його у червні 2022 року, відразу після визволення Київщини від окупантів – по свіжих враженнях. Показали стрічку в ООН, потім зробили англійську версію, і цей фільм вже побачили в Канаді, Великій Британії, Польщі, Чехії та багатьох інших країнах. – Українці щирий і мирний народ, – переконаний народний художник України, лавреат Шевченківської премії Валерій Франчук. – Але маємо такого сусіда, який вже не одне століття терзає нашу землю. Мусимо нарешті поставити крапку, хто тут був перший – орда чи скіфи, трипільці, які жили на своїй, Богом даній землі. Не вірю, що народи кудись ходили. Ми тут були завжди. І маємо нарешті сьогодні довести, що ми тут господарі. Заслужений художник України Юрій Нагулко розповів, що в нього такий яскравий живопис, бо він українець, адже в українців завжди яскраві кольори. Також він пригадав, що його син з перших днів воював, отримав важке поранення. Подякував всім, хто завітав на цей захід. – Я створив серію робіт “Обличчя війни”, малював те, що вражало, те, чим хотів поділитися з людьми, – зазначив заслужений художник України Василь Красьоха. – Таких замальовок назбиралося два альбоми. Потім деякі зних захотів відобразити на полотнах. Ці роботи експонувалися у ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Сарненському краєзнавчому музеї Рівненської області, бібліотеці Національного університету “Острозька академія”. На новій виставці представлено десять картин, це лише четверта частина цієї серії. Думаю, що буду працювати над нею й далі.
Картини Олександра Карпенка. Фото із соціальних мереж
– Для мене велика честь виставляти свої роботи у такій чудовій залі, – сказав заслужений працівник культури України, художник Олександр Карпенко. – Зараз ми переживаємо тяжкий час кровопролитної війни. І кожна людина, якій не байдужа доля України, бере участь у допомозі воїнам. Мистецький фронт – це велика сила! Мистецтво завжди йшло попереду зі своїм прапором. Наші митці виступають на передовій, а в містах і селах вони доводять своїм творчим доробком, що Україна непереможна. І нас не здолає ніяка ворожа сила. Ми зуміли згуртуватися і стати на захист рідної землі. Вже показав свої роботи в Івано-Франківську, Трускавці, на Закарпатті. Сподіваюся, що їх зможуть побачити й жителі інших регіонів країни. Також на заході виступили джазовий музикант Петро Полтарев, кінорежисер Юрій Лєсков, учасники бойових дій. Після цього відбулася презентація неігрового кіно: Документальний фільм “Пекельні обійми”. Автор сценарію Павло Мовчан, режисер Дмитро Ломачук. ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, об’єднання кінематографістів “Кінологос”, 2022 рік. Відеокліп “Maison Blanche”. Євгенія Басалаєва (фортепіано),
музика Ігоря Корнілевича, відеозйомка Ігоря Козіянчука, 2022 рік. Відеокліп “Минуле пливе в прийдешнє” (Трипільський орнамент у сучасному одязі). Режисер Андрій Гадомський, автор сценарію Галина Щербань, режисер А. Гадомський (Португалія). 2022 рік. Відеокліп “Вогонь кохання” на вірші поетеси Ольги Ходацької. Проєкт Astra production (Торонто). 2022 рік. Під час антракту заслужена артистка України Тетяна Негрій представила виставку “Обличчя війни” художників Валерія Франчука, Юрія Нагулка, Василя Красьохи та Олександра Карпенка, а вони поділилися таємницями своєї творчості. У другому відділі відбулася презентація інноваційного проєкту мистецьких програм Лабораторії творчих експериментів “ЛаТЕ”. Автор проєкту – режисер Юрій Лєсков, модератор, музикознавець Петро Полтарев. Саунд-продюсер Сергій Семеніхін. Виконавці: Інеса Іваницька (джазовий вокал), Павло Шепета (фортепіано), Олексій Сагаловський (вокал), Валентина Комерженко (вокал), Павло Левченко (вокал), Петро Чеверда (вокал), Василь Карапулько (саксофон), Поліна Білоус (вокал), Владислав Бондаренко (художнє слово).
зайняті понад 100 учасників: виконавці, хор, балет, оркестр. Перші покази вистави відбулися при аншлагах. Вдячна публіка довго не хотіла відпускати за сцени Софію Павліченко, Олену Урванцову, Олексія Кириллова, Галину Грегорчак-Одринську, Кирила Басковського, Дмитра Шарабуріна, Ганну Довбню, Ігоря Ніколаєва, Арсена Курбанова, Ольгу Федоренко, Олену Галушку, Анастасію Малахову, Вікторію Бусел, Катерину Ясенчук, Сергія Бондаренка, Олександра Мельника. Окремі слова подяки Богдану Струтинському (режисерпостановник), Сергію Дідку (диригент-постановник), Вадиму Прокопенку (балетмейстер-постановник), Максиму Ковальчуку (хормейстер-постановник), Олександру Білозубу (художник-сценограф), Анні Шкрогаль (художниця з костюмів). А Національна оперета України вже працює над новими проєктами. На черзі – “Сільва” Імре Кальмана, “Шафранова троянда” за мотивами твору Лопе де Веги “Собака на сіні”, “Маленькі балади” за “Орфеєм та Еврідікою” К. В. Глюка, опера Миколи Леонтовича “На Русалчин Великдень” у музичній редакції театру. Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп · “Наші воїни сьогодні захищають нашу культуру, нашу історію, нашу віру”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Національна оперета України ставить перед собою все складніші завдання і доводить, що неможливого для неї не існує. Новим сміливим викликом колективу став легендарний мюзикл “Чикаго” Джона Кандера (лібрето Фреда Ебба та Боба Фосса за п’єсою “Чикаго” Морін Даллас Воткінс), який поставив очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський.
“Чикаго” – це неймовірна історія про скандали, гріхи, корупцію та славу в поєднанні з пристрастю та коханням. Водночас, це професійний синтез вокалу, хореографії та акторської майстерності. На глядачів чекає захопливий сюжет, яскраві номери та відомі хіти, що розкривають атмосферу Чикаго 1920-х років. – Вважаю, що це одна з найцікавіших картин, де зміксовані театр, хроніка і мюзикл водночас, – зазначає Богдан Струтинський. – У “Чикаго” йдеться про здобуття своєї свободи та здійснення мрії. З музичного погляду, це один з найскладніших проєктів, який коли-небудь був на сцені театру оперети. У музиці дуже багато ритміки, джазу, перкусії. Також у мю-
Маршаллом, а головні ролі зіграли Рене Зеллвегер, Кетрін Зета- Джонс та Річард Гір. Стрічка була номінована на “Оскар” у тринадцяти категоріях, у шести з них перемогла. – Ще п’ять років тому ми хотіли поставити мюзикл “Чикаго”, та не було можливості, – продовжує Богдан Дмитрович. – Хоча до нього зверталися – шість номерів інтерпретували в концертних програмах. Нарешті у 2023-му отримали ліцензію на один рік на пільгових умовах. Це подарунок для України, де мюзикл ставиться вперше. Однак уже за рік після прем’єри мусимо прийняти їхні непрості умови. За сюжетом мюзиклу одна з героїнь Роксі все життя мріє бути зіркою. Вона йде до своєї мети будь-якими засобами. Спершу заводить любовні стосунки з Фредом Кейслі. Дізнавшись, шо він обманював її та не може допомогти, вбиває його. Далі намагається викрутитися із ситуації та щоразу придумує щось нове. Вона то непритомніє, то вагітніє. Це все про людські вади, і про це йдеться в постановці. Також “Чикаго” про те, що, на жаль, все купується. Жінку захищає адвокат Біллі Флінн, який називає себе королем міста і магом суду. Біллі весь час стверджує, що йому не потрібні гроші. Однак використовує свої зв’язки, щоб Роксі зацікавилося якомога більше людей, робить її знаменитою. Показує рецепт, як із будьякої ситуації, якщо не втрачати віру, можна вийти переможцем. – Маємо у новому мюзиклі кілька дебютів, – розповідає далі режисер0постановник. – До постановки проводився окремий кастинг. На Велму я взяв актрису Софію Павліченко, яка працювала у Лондонському Мюзик-холі. Олена Урванцова та Ірина Баско співають Роксі. Також залучив своїх студентів, які втілюють вуличний бенд, що відображає епоху 1920-х років у Чикаго. Загалом у виставі
16 Наші обереги · “Експозиція налічує понад 500 одиниць зразків українського вишиваного текстилю й інших експонатів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ційний одяг українця”, – зауважив Володимир Щибря, координатор Центру фольклору та етнографії ННІФ. Слово взяла також натхненниця й ініціаторка створення колекції народна артистка України Оксана Пекун, яка подякувала Інститутові та колегам за підтримку і сприяння в облаштуванні: “Наша програма мала багатомільйонну авдиторію, але важлива не кількість, а люди – щирі, привітні, людяні, з безмежною вірою в Україну. Я рада, що серед таких і розмістили ми ці експонати”. Закликала поповнювати експозицію заслужена артистка України, співачка, телеведуча, мисткиня, громадська діячка Анжеліка Рудницька: “Це наша спадщина. Поповнюйте її новими експонатами. Це новий простір для дослідження, вивчення, критикування, насолодження. Наші бабусі тягнули нитку пам’яті й завдяки їм ми знаємо, хто ми є. Тож продовжуймо тягнути цю нитку”. Слова-захоплення висловили також заслужений артист України Анатолій Гнатюк; бібліотекознавець, громадський діяч, в. о. генерального директора Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого Олег Сербін; заслужена артистка України Ярослава Руденко; продюсерка Анжела Норбоєва. Студенти, викладачі та Оксана Пекун освятили творчу лабораторію співом Лунали веснянки, духовний гімн України – “Боже великий, єдиний…” та псалми в ім’я наших захисників.
16 Наші обереги · “Експозиція налічує понад 500 одиниць зразків українського вишиваного текстилю й інших експонатів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Олександра КАСЬЯНОВА Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА, відділ зв’язків із громадськістю ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка
Кілька місяців тому народна артистка України, співачка, керівниця та ведуча телепроєкту “Фольк-music” Оксана Пекун звернулася до керівництва Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Бугрова та до директора Навчально-наукового інституту філології Григорія Семенюка з проханням “прихистити” експонати народної творчості, зібрані з різних куточків України за роки існування програми, знаної кожному українцеві. Керівництво університету та інституту підтримало таку ініціативу. А втілили задум у життя кафедра фольклористики на чолі з Олесею Наумовською та співробітники Центру фольклору та етнографії з координатором Володимиром Щибрею. “У глобальному світі важливо зберігати власне “я”! Це основа не просто нашого виживання, а й нашої перемоги!” – наголосив ректор Володимир Бугров, розпочинаючи відкриття “Світлиці”. Володимир Анатолійович зазначив, що облаштована авдиторія є не лише науковою лабораторією для студентів-фольклористів та етнокультурологів, а й стане тим простором, де кожен, прийшовши, упізнає щось рідне, а отже – відчує власне “я”. “Сьогодні в Інституті важлива подія. На мапі нашого корпусу поряд із такими знаковими місцинами, як Всеукраїнський навчально-науковий центр шевченкознавства, Музей-форум Олеся Гончара, авдиторія “Ретро”, центри та відділ в ім’я загиблих воїнів, улюблений скверик із Тарасовою вербою та пам’ятними знаками на честь полеглих студентів і викладачів, з’явилася справжня народна перлина – “Світлиця”. І це завдяки добрій волі та щирій українській душі – Оксані Пекун та Володимиру Коваленку. Передані експонати відіграватимуть у студентсько-викладацькому середовищі культурно-освітницьку та виховну ролі. Крім споглядання та ознайомлення, наші студенти будуть пізнавати тут ази народної творчості, досліджувати її. Тут є зразки традиційного мистецтва, що сягають давнини, а також такі, що потрактовані людьми “посвоєму”. Однак важливим є те, що через народну творчість ми глибше пізнаватимемо себе”, – зазначив директор Навчально-наукового інституту філології Григорій Семенюк на відкритті “Світлиці”. “Коли російські війська стояли довкола Києва, ми в родині спакували у тривожну валізу документи і… вишиванки. У моїй родині, на жаль, не збереглися давні вишиванки. Але вишиванка як символ українськості не має часових вимірів. Ця сила української культури пробилася крізь численні заборони та знищення. Народна творчість завжди додавала сил, допомагала та надихала українців. І в совєтський час на Соловки, заслання, і навіть мігруючи зараз, українці везуть у валізах вишиванки. В усі часи – і раніше, і нині – речі у стилі “етно” слугували для українців маркерами самоідентифікації. Експонати, презентовані в лабораторії, засвідчують незнищенність духу українців і демонструють неоднорідність елементів фольклору. Адже народна творчість – це не лише давні зразки “етно”, а й сучасні елементи, які є стилізацією тієї вишуканої автентики, збереженої з давнини, і навіть кітч. І завдання фольклориста – у жодному разі не селекціонувати, не відкидати, не забороняти, а вивчати, досліджувати й аналізувати, тому лабораторія слугуватиме практичним майданчиком для наших студентів”, – прокоментувала надбання “Світлиці” завідувачка кафедри фольклористики Олеся Наумовська. “Експозиція, яку нам передали Оксана Пекун і Володимир Коваленко, налічує понад 500 одиниць зразків українського вишиваного текстилю й інших експонатів. Зрозуміло, що у “Світлиці” ми презентували найцікавіше. Але є й ще частина у фондах. Крім того, для всіх у коридорі виставили 12 вітрин з національними костюмами. Переконаний, що кожного філолога та гостя нашого корпусу зацікавить тради-
Днями в Навчально-науковому інституті філології (ННІФ) відкрили лабораторію народної творчості “Світлиця”.
16 Наші обереги · “Експозиція налічує понад 500 одиниць зразків українського вишиваного текстилю й інших експонатів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Фещенко Олена Василівна — 1000 грн. 2. Чистяк Дмитро Олександрович — 2000 грн. 3. Григоренко Людмила Іванівна — 400 грн. 4. Орищенко Анатолій Михайлович — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Наші обереги · “Експозиція налічує понад 500 одиниць зразків українського вишиваного текстилю й інших експонатів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ